«День цвітіння черемхи» 1 травня на «Мамаєвій Слободі»
Опубліковано: 25 Кві 2011 12:44

Черемха – це найулюбленіше дерево одного з найзавзятіших рубак й найуславленішого з «Чубатих слов‘ян» XVII ст.. Гетьмана Війська Запорозького Низового Богдана-Зиновія Хмельницького, який намагався здобути для  України незалежність.

Козацька Спадкова Духовна Республіка, керуючись звичаєвим дідівським правом, дарованим нам Господом Богом і підтвердженим нашими попередниками лицарями Війська Запорозького Низового, офіційно сповіщає, що започатковане 1 травня 2010 року свято –  «День цвітіння черемхи» цьогоріч пройде на «Мамаєвій Слободі» вдруге.

Спад­ко­ві коза­цькі роди здав­на мали таєм­ни­ці воло­ді­н­ня мисте­цтвом бою на шаблях. «Шабля є про­дов­же­н­ням руки» – каза­ли наші пра­ді­ди. Таєм­ний спо­сіб веде­н­ня дво­бою на шаблях у Запо­розь­ких коза­ків йме­ну­вав­ся «гре­чкою». Голов­ною озна­кою цьо­го спосо­бу фехту­ва­н­ня було рапто­ве пере­ки­да­н­ня у пові­трі шаблі із пра­вої руки до лівої і нав­па­ки. Таким чином супро­тив­ник дезо­рі­єн­то­ву­вав­ся і уда­ри шаблею неспо­ді­ва­но нано­си­лись із неза­хи­ще­но­го боку.

Коза­ки здо­бу­ва­ли сво­го «хлі­ба» не біля плу­га, а на полях вій­ни. Тож Бог­дан Хмель­ни­цький з дитин­ства, як і всі діти лицар­сько­го ста­ну, май­стер­но воло­дів мисте­цтвом саме тако­го коза­цько­го дво­бою на шаблях.

У вирі­шаль­них боях 20–22 вере­сня 1633 року під росій­ським містом Смо­ленськ, запо­рож­ців, котрі були у скла­ді поль­сько-литов­сько­го коро­лів­сько­го вій­ська, біля пере­пра­ви через річку Дні­про наваль­но ата­ку­вав 6000 кор­пус москов­ської помі­сної кін­но­ти воє­во­ди  Про­зо­ров­сько­го та дра­гу­нів під коман­ду­ва­н­ням фран­цу­за д’Еберга.

Запо­розь­кі коза­ки, в числі яких був май­бу­тній Геть­ман Укра­ї­ни Бог­дан Хмель­ни­цький, не тіль­ки зумі­ли успі­шно від­би­ти числен­ні ата­ки  моско­ви­тів, але й пере­йшли в кон­тра­та­ку незви­чним для воро­га чином. Так, три тися­чі «чуба­тих» слов’янських вої­нів,  незва­жа­ю­чи на сту­де­ну осін­ню воду, вплав діста­лись про­ти­ле­жно­го бере­га Дні­пра лише з одни­ми шабля­ми, де шале­ною ата­кою на пень пости­на­ли кіль­ка­над­цять тисяч ото­ро­пі­лих від неспо­ді­ван­ки москов­ських стріль­ців.

За актив­ної уча­сті кор­пу­су Запо­розь­ких коза­ків під Смо­лен­ськом, а також Вязьмою, Ржо­вом, Калу­гою, Козель­ськом, Вели­ки­ми Лука­ми та Можай­ськом – москов­ське цар­ство зму­ше­но було капі­ту­лю­ва­ти та під­пи­са­ти 14 черв­ня 1634 року з Поль­ським коро­лем Вла­ди­сла­вом ІV уго­ду про «Вічний мир».

Зав­дя­ки сво­їй зви­тя­зі й кмі­тли­во­сті у вій­сько­вій випра­ві біля росій­сько­го міста Смо­лен­ська, сотник Бог­дан Хмель­ни­цький за осо­би­сту над­зви­чай­ну хоро­брість отри­мав з рук коро­ля Вла­ди­сла­ва IV най­ви­щу наго­ро­ду Речі Поспо­ли­тої – «Імен­ну золо­ту шаблю». 

Цим жестом король Вла­ди­слав IV визнав коза­ка Бог­да­на Хмель­ни­цько­го одним із най­кра­щих вої­нів-рубак Поль­сько­го коро­лів­ства, про­те це не зава­жа­ло від­чай­ду­ху-руба­ці Бог­да­ну Хмель­ни­цько­му одно­ча­сно бути пое­ти­чною нату­рою і «філо­со­фом», а від­так у віль­ний від постій­них вій­сько­вих зма­гань час милу­ва­тись духмя­ни­ми кетя­га­ми кві­ток черем­хи.

За свід­че­н­ня­ми суча­сни­ків, Бог­дан-Зино­вій Хмель­ни­цький,  вла­сно­руч виса­див шість дерев черем­хи поряд із ган­ком родо­во­го палацу-кам’яниці в Субо­то­ві, що біля Чиги­ри­на.

Згодь­тесь, таке тре­пе­тне від­чу­т­тя пре­кра­сно­го у спад­ко­во­го вої­на-коза­ка наво­де на пара­ле­лі з філо­соф­ськи­ми погля­да­ми япон­ських вої­нів-саму­ра­їв, котрі із зачу­ду­ва­н­ням спо­сте­рі­га­ли за цві­ті­н­ням саку­ри…

У 2009 році, поряд із кам’яницею коза­цько­го стар­ши­ни (сотни­ка) на «Мама­є­вій Сло­бо­ді» було виса­дже­но шість саджан­ців черем­хи – най­улю­бле­ні­шо­го дере­ва ясно­вель­мо­жно­го Геть­ма­на. Саджан­ці були при­ве­зе­ні із лісу поряд із Субо­то­вим.

«День цвітіння черемхи», вже вдруге, в козацькому селищі «Мамаєва Слобода» пройде 1 травня 2011 року. Початок заходу о 14–00 на садибі козацького старшини (сотника) поруч із суботівськими черемхами.

В про­гра­мі захо­ду:

З нагоди свята на ярмарковому майдані «Мамаєвої Слободи» на рожнах (вертел)  буде смажитись величезний стокілограмовий кабан. 


Бажаючі пригоститись зможуть також скуштувати козацького кулішу з печерицями, звареного на відкритому вогні, козацького чаю з чебрецем, почастувати один одного хмільними напоями середньовіччя і це все в супроводі козацьких забав, жартів, народних танців та пісень.

Козаків та козачок також чекає «Шинок – коса над чаркою» де під веселі вигуки «Ergo bibamus» (лат. – випиймо) можна вшанувати духмяну квітку черемхи, котрою так захоплювався славний Гетьман.

Довід­ка:

Черем­ха зви­чай­на — Padus avium Mill. Роди­на роз­о­ві – Rosaceae.

Росте у лісах, гаях, між чагар­ни­ка­ми, на соня­чних галя­ви­нах. Висо­кий кущ або дере­во з густою куле­по­ді­бною кро­ною. Кора чор­но­сі­ра, бли­ску­ча. Лис­тки чер­го­ві, видов­же­но­обер­не­но­яй­це­по­ді­бні, або елі­пти­чні. Кві­тки дрі­бні, пра­виль­ної фор­ми, дво­ста­те­ві, в густих пони­клих гро­нах; пелюс­тки білі або роже­ві, обер­не­но­яй­це­по­ді­бні, ціло­краї. Плід – куля­ста, дуже тер­пка і солод­ка кістян­ка. Цві­те у трав­ні-черв­ні. Пло­ди дости­га­ють у сер­пні-вере­сні. Пошире­на росли­на по всій Укра­ї­ні.

Укрі­пле­н­ня та архі­те­кту­ра Субо­то­ва.

Укрі­пле­н­ня Субо­то­ва Хмель­ни­цьких та його око­лиць за місцем роз­та­шу­ва­н­ня роз­по­ді­ля­лись на три гру­пи: цен­траль­ну – най­біль­шу, що скла­да­лась із двох нерів­них частин: обо­рон­них спо­руд зам­ку (нині Зам­чи­ще) та укрі­плень Іллін­ської цер­кви (1653 p.); Вов­чий шпиль – сигналь­но-спо­сте­ре­жний пункт і укрі­пле­н­ня для захи­сту пів­ден­них меж має­тно­стей; запла­ву Тясми­на – сади­би-хуто­ри на пагор­бах-остро­вах (в зале­жно­сті від рів­ня води в річці), що здій­сню­ва­ли дода­тко­вий кон­троль над Субо­тів­ським шля­хом. В окре­му гру­пу виді­ля­лись під­зем­ні спо­ру­ди (в тому числі ходи).

Цен­тром Субо­то­ва був замок пло­щею 2 га, при­ро­дні пере­ва­ги роз­та­шу­ва­н­ня яко­го під­крі­пле­ні інже­нер­ни­ми спо­ру­да­ми. Для будів­ни­цтва обра­ли мис, ото­че­ний з пів­но­чі, схо­ду і захо­ду боло­та­ми та кру­ти­ми схи­ла­ми ярів. Най­менш непри­сту­пною вигля­да­ла пів­ден­на сто­ро­на, яку і укрі­пи­ли шту­чни­ми пере­ко­па­ми.

За виснов­ка­ми докто­ра істо­ри­чних наук М. П. Куче­ри, який був керів­ни­ком архе­о­ло­гі­чних роз­ко­пок в Субо­то­ві про­тя­гом 1991–1992 pp., на Зам­чи­щі “крім об’єктів XVII ст. … вияв­ле­но куль­тур­ні зали­шки більш дав­ньо­го часу: напів­зем­лян­ко­ві житла з числен­ною слов’янською кера­мі­кою ІХ-Х ст. н.е., речі ран­ньо­за­лі­зно­го віку та доби брон­зи. У зв’язку з цим вини­кає дум­ка про те, що батько Б. Хмель­ни­цько­го під сади­бу міг обра­ти горо­ди­ще ран­ньо­за­лі­зно­го віку, на яко­му ще збе­рі­га­ли­ся вал і рів з напіль­но­го боку. Засе­ле­н­ня мису слов’янами в ІХ-Х ст. також свід­чить на користь наяв­но­сті на ньо­му укрі­плень”.

Субо­тів­ський замок не від­рі­зняв­ся прин­ци­по­во від бага­тьох інших, що були на погра­нич­чі з Диким Полем. Його дере­во-зем­ля­ні укрі­пле­н­ня були роз­ра­хо­ва­ні на від­би­т­тя татар­ських напа­дів. Обо­рон­ні спо­ру­ди вклю­ча­ли рів, два яру­си валів із ескар­по­ва­ни­ми схи­ла­ми (на верх­ньо­му було вико­па­но ряд заго­стре­них паль) та чоти­ри дерев’яні вежі. 

Зда­ва­лось би, нічо­го осо­бли­во­го, але лише на пер­ший погляд. Про­сті укрі­пле­н­ня поста­ли наслід­ком бага­то­рі­чної і неза­ти­ха­ю­чої бороть­би із кочо­вим Сте­пом. Ті ж вали були не про­сто під­ви­ще­н­ня­ми, які ото­чу­ва­ли пев­ну пло­щу. Їх схи­ли мали саме таку кру­ти­зну, щоб дого­ри не міг під­ня­ти­ся кінь із вер­шни­ком. Ті ж тата­ри для штур­му мали б не тіль­ки спі­ши­тись, що для кін­но­тни­ка чи не з дитин­ства вже незви­чно, а й піді­йти хоча б на 130 кро­ків (від­стань при­ціль­но­го пострі­лу з лука), щоб зав­да­ти зало­зі бодай яки­хось втрат. І це ж іще не все. Тоді­шня фор­ти­фі­ка­ція вель­ми успі­шно вико­ри­сто­ву­ва­ла і зеле­ні наса­дже­н­ня на бер­мі – ділян­ці зем­лі шири­ною близь­ко 1,5 м між ровом та осно­вою валу. В ори­гі­на­лі кре­сле­н­ня Укра­їн­ської лінії (буду­ва­лась на Лів­обе­реж­жі в 1731–1738 pp.) навіть наго­ло­шу­ва­лось: “На бер­ме тер­но­вик садить надлеи­сит или дру­гое тому подо­бное дере­во, кото­рое толь­ко часто поса­же­но было, что­бы могло между собою пле­стись, дабы чело­век между оными не мог про­хо­ду иметь”. Супро­тив­ник, яко­му вда­ло­ся подо­ла­ти рів і вибра­ти­ся на бер­му, заплу­ту­вав­ся в густо­му чагар­ни­ку в кіль­кох метрах від часто­ко­лу, що ціл­ком вла­што­ву­ва­ло захи­сни­ків під час веде­н­ня рушни­чно­го вогню.

У субо­тів­ських умо­вах вико­ри­сто­ву­ва­лась дере­за. Про неї писав на поча­тку XX ст. (і яким сти­лем!) про­фе­сор Москов­сько­го інсти­ту­ту лісів­ни­цтва Е. Е. Керн: “Из кустар­ных пород, весьма при­го­дных дом ско­ро­го закре­пле­ния отко­сов вслед­ствие быстро­го разра­ста­ния кор­не­вой систе­мы и обиль­ной побе­го­прои­зво­ди­тель­ной спосо­бно­сти, можно ука­зать на дере­зу … Дере­за менее всех при­хо­тли­ва на почву, очень лег­ко при­ни­ма­е­тся и быстро разра­ста­е­тся”.

Дере­за вико­ри­сто­ву­ва­лась, по-пер­ше, як еко­ло­гі­чно чистий колю­чий дріт. По-дру­ге, ще одна осо­бли­вість цієї пред­став­ни­ці місце­вої фло­ри — висо­ка тем­пе­ра­ту­ра горі­н­ня (до 1000° про­тя­гом кіль­кох секунд) — дозво­ля­ла її вико­ри­сто­ву­ва­ти як не менш еко­ло­гі­чно чистий напалм. Після цьо­го дере­за від­ро­ста­ла зно­ву…

На цьо­му непри­єм­но­сті у напа­дни­ків не закін­чу­ва­лись, а, ско­рі­ше, почи­на­лись. Той факт, що мушкет бив до 300 кро­ків (з нарі­зним ство­лом втри­чі біль­ше), а фаль­ко­нет — до 500 м, зво­див нані­вець усі штур­мо­ві поту­ги татар (якщо ж, зви­чай­но, зам­ко­ву зало­гу не захо­плю­ва­ли зне­на­цька: на вій­ні як на вій­ні).

При штур­мі втра­чав­ся фактор рапто­во­сті, а за час штур­му пере­кри­ва­лись бро­ди, пере­пра­ви, інші шля­хи від­хо­ду і почи­на­лась, гово­ря­чи суча­сною мовою, “зачис­тка”. Обло­га навіть неве­ли­ко­го зам­ку для татар була про­сто еко­но­мі­чно неви­гі­дною: ціна втрат, осо­бли­во на шля­ху додо­му, часто була зна­чно вищою за ціну здо­би­чі.

Крім того, і це архе­о­ло­гі­чно дове­де­но в 1992 р., вали Субо­тів­сько­го зам­ку мали в собі дерев’яні кон­стру­кції. Це, насам­пе­ред, обе­рі­га­ло спо­ру­ду від роз­су­ва­н­ня, хоча пері­о­ди­чна під­си­пка валів була обов’язком і повин­ні­стю місце­во­го насе­ле­н­ня.

Зно­ву ж таки, ці кон­стру­кції над­зви­чай­но ускла­дню­ва­ли роз­ко­пу­ва­н­ня… Поши­ре­на дум­ка, що палі часто­ко­лу мали заго­стре­ний верх для утру­дне­н­ня про­ни­кне­н­ня про­тив­ни­ка до укрі­пле­н­ня, пра­виль­на лише час­тко­во. Заті­су­вав­ся верх коло­ди також із тою метою, щоб воло­га сті­ка­ла із заго­стре­них вер­хі­вок і, від­по­від­но, дере­во мен­ше гни­ло.

Що ж до роз­та­шу­ва­н­ня обо­рон­них веж, то у пла­ні це май­же пря­мо­ку­тник, а най­біль­ша від­стань між ними не пере­ви­щу­ва­ла 200 м – мен­ше навіть поло­ви­ни мушке­тно­го пострі­лу. Вогне­паль­ною збро­єю була забез­пе­че­на не лише зало­га, а й місце­ві жите­лі (за свій кошт, але з наси­че­ні­стю на рів­ні бага­тьох євро­пей­ських армій). Про­мо­ви­стий факт: напе­ре­до­дні Хмель­нич­чи­ни лише князь Яре­ма Вишне­ве­цький вилу­чив у сво­їх під­да­них, за одни­ми дани­ми, кіль­ка деся­тків тисяч, за інши­ми — 60 тисяч оди­ниць вогне­паль­ної зброї!

Із обо­рон­но­го сти­лю не випа­да­ло і вирі­ше­н­ня в’їзду до зам­ку. Міні­мум затрат при макси­му­мі ефе­кту – закон не лише наро­дної твор­чо­сті. Від мосту, повз шинок і цер­кву доро­га до зам­ку йшла через став­ко­ву гре­блю, далі – по нижньо­му яру­су валів до пів­ні­чно-схі­дної, в’їзної, вежі. Без­умов­но, що ця спо­ру­да, як най­вра­зли­ві­ше місце будь-яко­го сере­дньо­ві­чно­го укрі­пле­н­ня, була осо­бли­во захи­ще­ною. Важ­ко при­пу­сти­ти, що в Субо­то­ві не було гар­мат. Крім того, обо­ро­ні зам­ку спри­я­ла тоді пов­но­во­дна річка Субо­тів­ка з роз­та­шо­ва­ни­ми по річи­щу чотир­ма зари­бле­ни­ми став­ка­ми (вище за течі­єю, в напрям­ку мли­на та трьох кри­ниць). Ціка­во, що з одно­го боку зали­шків так би мови­ти в’їзної гре­блі місце­вість і дони­ні нази­ва­ють Ста­ви­щем, з іншо­го — Донів­кою (від сло­ва “дно”, в дано­му випад­ку річки, яка далі впа­да­ла в Тясмин). Оба­біч Донів­ки зна­хо­дя­ться сіль­ські кутки Обо­лонь та Мала Обо­лонь­ка – саме тут, за пере­ка­за­ми, і була при­стань, до якої вози­ли камінь на будів­ни­цтво пала­цу Б. Хмель­ни­цько­го.

Патрі­ар­халь­на архі­те­кту­ра Субо­то­ва зазнає обваль­них змін з 1653 р. Почи­на­є­ться будів­ни­цтво спо­руд із цегли та каме­ню: дон­жон замість дерев’яної вежі і буди­нок геть­ма­на на Зам­чи­щі, Іллін­ська цер­ква – окре­ме укрі­пле­н­ня із захі­дно­го валу зам­ку. Два пері­о­ди в будів­ни­цтві зам­ку чітко зафі­ксо­ва­ні архе­о­ло­гі­чни­ми роз­ко­пка­ми 1992 р.

Іллін­ську цер­кву або ж храм Свя­то­го про­ро­ка Іллі поча­ли буду­ва­ти в 1653 р. за нака­зом, про­е­ктом та на кошти Б. Хмель­ни­цько­го. Будів­ля мала поєд­ну­ва­ти в собі еле­мен­ти баро­ко­вої та рене­сан­сної архі­те­кту­ри. Цер­ква була одно­ча­сно і обо­рон­ною спо­ру­дою. У пла­ні вона май­же ква­дра­тна, її зов­ні­шні роз­мі­ри 18,19 на 15,91 м., із шести­гран­ним висту­пом вів­та­ря на схо­ді. Тов­щи­на мурів дохо­дить до 2 метрів. На гори­щі, у захі­дно­му фрон­то­ні, вла­што­ва­но 4 бій­ни­ці, що дозво­ля­ло арти­ле­рії кон­тро­лю­ва­ти посад та в’їзд до Субо­то­ва. Ниж­че зна­хо­дя­ться ще три бій­ни­ці – вже для рушни­чно­го вогню, а вікна роз­та­шо­ва­ні таким чином, щоб до них не міг діста­ти­ся вер­шник, навіть сто­я­чи на коні. За необ­хі­дно­сті спо­ру­да могла вести бій само­стій­но, для чого дзві­ни­цю зро­би­ли дерев’яною та ниж­чою за цер­кву.

Без­умов­но, що пов’язано це зі змі­ною в ста­ту­сі Субо­то­ва. Це місто Чиги­рин­сько­го пол­ку (після 1648 р.) почи­нає віді­гра­ва­ти зна­чну роль в укра­їн­ській дипло­ма­тії. Неда­рем­но при­мі­ську рези­ден­цію геть­ма­на нази­ва­ли “укра­їн­ським Вер­са­лем”. Якщо про­то­коль­ні при­йо­ми іно­зем­них гостей дія­ли­ся в Чиги­ри­ні, то в Субо­то­ві дово­лі часто від­бу­ва­лись речі поза­про­то­коль­ні. Для при­ва­тних роз­мов із посла­ми існу­ва­ли сад, зві­ри­нець, пасі­ки. Вла­сне кажу­чи, нові будів­лі крім обо­рон­них віді­гра­ва­ли ще й пред­став­ни­цькі фун­кції.

У пла­ні зобра­жень зам­ку не поща­сти­ло: хто тоді думав, що через кіль­ка сто­літь це скла­де вели­ку про­бле­му. Про­те зна­хід­ки мають бути. Осо­бли­во це сто­су­є­ться архе­о­ло­гії, адже не дослі­дже­но ще 95% тери­то­рії.

Поки що вико­ри­ста­є­мо так би мови­ти “метод буме­ран­га”, – Субо­тів – Чиги­рин – Субо­тів, – ско­ри­став­шись дуже слу­шною дум­кою В. Лев­чен­ка. Він вва­жає, що “геть­ман­ський двір Б. Хмель­ни­цько­го в Чиги­ри­ні склав­ся, ймо­вір­но, на осно­ві родин­ної сади­би, закла­де­ної батьком геть­ма­на М. Хмель­ни­цьким… Як при­ва­тна спад­ко­ва вла­сність, двір у Чиги­ри­ні не був кон­фі­ско­ва­ний у … сотни­ка Б. Хмель­ни­цько­го навіть у часи його відо­мо­го кон­флі­кту з під­ста­ро­стою Чаплин­ським, який захо­пив Бог­да­нів хутір Субо­тів”.

За виснов­ка­ми дослі­дни­ка орі­єн­тов­ний пере­лік спо­руд геть­ман­сько­го дво­ру в Чиги­ри­ні був такий: “буди­нок геть­ма­на, буди­нок роди­ни геть­ма­на, буди­нок геть­ман­ської вар­ти, челя­дни­цька, кухня — пекар­ня, стай­ня — коню­шня, возов­ня, комо­ра для збіж­жя, комо­ра для хар­чів, лазня, вихі­дни­ки, кри­ни­ця, бра­ма, ого­ро­жа, всьо­го близь­ко шістнад­ця­ти об’єктів…

Усі будів­лі… було спо­ру­дже­но, без­пе­ре­чно, в тра­ди­ці­ях укра­їн­ської наро­дної архі­те­кту­ри. Наро­дне будів­ни­цтво, як свід­чить істо­рія архі­те­кту­ри та кон­кре­тні пам’ятки, яви­ще досить уста­ле­не й тра­ди­цій­не” . Тре­ба гада­ти, що і при­мі­ська рези­ден­ція геть­ма­на в Субо­то­ві була обла­што­ва­на не гір­ше. Роз­мі­сти­ти зазна­че­ні об’єкти пло­ща дозво­ля­ла, все ж таки 2 гекта­ри.

Істо­рик росій­сько­го мисте­цтва Ігор Гра­бар наво­дить опис пала­цу сотни­ка Чер­ни­ша в селі Воро­не­жі, що на Сум­щи­ні. Будів­лю було спо­ру­дже­но на зра­зок субо­тів­ської рези­ден­ції Б. Хмель­ни­цько­го і дуже ймо­вір­но, що автор “Исто­рии рус­ско­го искус­ства”, яка вийшла в світ на поча­тку XX ст., спи­рав­ся на неві­до­мі або втра­че­ні дже­ре­ла: “Ось шість черемх, що сто­ять ряд­ком перед вікна­ми (це було улю­бле­не дере­во геть­ма­на Хмель­ни­цько­го). Тро­хи далі під кри­сла­тою яблу­нею ви бачи­те кам’яне кори­то, що його під­три­му­ють три леви, незмір­но тов­сті лапи яких май­же зов­сім вро­сли із сво­ї­ми п’єдесталами в зем­лю. У кожно­го з цих левів у роті – по срі­бно­му кіль­цю, до яких в’язалися коні стар­ши­ни, що при­їзди­ла з Чиги­ри­на у спра­вах до геть­ма­на… Ось ста­ро­вин­ні низь­кі вікна з оваль­ною дугою, з кам’яними лутка­ми, з кру­гли­ми скель­ця­ми в дубо­вих рамах, пофар­бо­ва­них у зеле­ний колір. Над вікна­ми вилі­пле­ні з гіпсу впе­ре­між­ку то коні, що біжать, то гар­ма­ти, що дим­лять, – най­улю­бле­ні­ші пре­дме­ти Бог­да­на Хмель­ни­цько­го, який про­вів май­же все жит­тя між гар­ма­та­ми та на коні. Ось тов­сті цегля­ні під­по­ри, що вихо­дять широ­кою п’ятою перед будин­ком. Ось тонень­ка шпи­ля­ста башта, при­бу­до­ва­на вже Бог­да­ном до пів­ні­чно­го рогу будин­ку замість під­по­ри і обве­де­на зуб­ця­ми в три ряди. Ось широ­кий з два­над­ця­тьма стов­па­ми Ґанок, або, як тоді нази­ва­ли, рун­дук, що займає май­же тре­ти­ну дов­жи­ни фаса­ду, усте­ле­ний кам’яними пли­та­ми, які для кра­си посі­че­ні вига­да­ни­ми кві­та­ми і різни­ми над­зви­чай­ної фор­ми візе­рун­ка­ми. Над ґан­ком замість три­ку­тно­го зді­йма­є­ться обрі­за­ний в зиґза­ґи напів­кру­глий фрон­тон, який ще можна бачи­ти в наш час над при­тво­ра­ми ста­ро­вин­них цер­ков. У цьо­му пів­ко­лі такою ж, як і над вікна­ми, ліпною робо­тою зобра­же­но у баре­льє­фі ведме­дя, що види­рає мед з вули­ка; кіль­ка роз­ла­ма­них вули­ків валя­ю­ться біля його ніг, а пасі­чник під­крав­ся зза­ду до ведме­дя і зама­хнув­ся на ньо­го соки­рою. Нам важ­ко було б роз­га­да­ти цю але­го­рію, коли б нав­ко­ло неї не було напи­су: “Що буде, то буде, а буде те, що Бог дасть. … Своє­рі­дною окра­сою голов­ної сві­тли­ці був дубо­вий почор­ні­лий сво­лок, котрий мав вирі­зьбле­ну на ньо­му пов­ну хро­но­ло­гію всіх пере­мог Бог­да­на Хмель­ни­цько­го”.

Як бачи­мо, це була вели­ка будів­ля. В Укра­ї­ні такі нази­ва­лись кам’яницями. Пря­мо­ку­тні в пла­ні, вони діли­лись сіня­ми на дві поло­ви­ни. У свою чер­гу, кожна поло­ви­на була поді­ле­на ще на дві кім­на­ти на зра­зок наро­дно­го житла – хати — на дві поло­ви­ни. Покрі­вель­ним мате­рі­а­лом слу­гу­ва­ла зеле­на полив’яна чере­пи­ця, «бобро­вий  хвіст»,   а   при­мі­ще­н­ня   обі­грі­ва­лись   кахля­ни­ми   печа­ми.  

В.Гугля

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»