Другий Міжнародний український літературний конкурс «Козацька балачка» знайшов свого переможця
Опубліковано: 07 Кві 2012 11:00

Сформована  на споконвічних козацьких територіях, в так званому козацькому поясі  Середньої  Наддніпрянщини,  «козацька балачка» законсервувала в собі козацькі говори кінця 18 століття, а відтак, не має практично жодних розбіжностей із літературною українською мовою, котра також сформувалась на основі цих же самих центрально-українських говорів. Адже на Черкащині та Південній Київщині до цього часу «балакають»… І це не дивно, адже це – корінні козацькі землі, так би мовити «колиска» всього козацтва.

За твер­дже­н­ня­ми Гійо­ма Ле Васе­ра де Бопла­на у 1625 році кіль­кість коза­ків, що була зда­тна три­ма­ти в руках шаблю, на корін­них коза­цьких зем­лях у Київ­щи­ні та Бра­тслав­щи­ні (суча­сна Чер­ка­ська, Київ­ська, Кіро­во­град­ська, Він­ни­цька та час­тко­во Жито­мир­ська область) сяга­ла понад 120 000 осіб, а разом із роди­на­ми це більш як пів­міль­йо­на насе­ле­н­ня. Для суча­сни­ків  уже не є секре­том, що коза­ка­ми у XVI-XVII ст. були пред­став­ни­ки біль­шо­сті кня­жих родів, дрі­бної та сере­дньої шля­хти Сере­дньо­ві­чної укра­їн­ської Воли­ні, Поді­л­ля, Сере­дньої Над­дні­прян­щи­ни та Сівер­щи­ни. Ще з часів кня­жо­го Киє­ва для цих дав­ніх бояр­ських та кня­жих родів коза­ку­ва­н­ня, тоб­то пере­бу­ва­н­ня в рядах Запо­розь­ких коза­ків, було не тіль­ки спра­вою гоно­ру, але й сен­сом всьо­го їхньо­го жит­тя. На цих корін­них коза­цьких зем­лях у XVI-XVII ст.. гідність роз­мов­ної мате­рин­ської мови коза­цьких тере­нів була під­не­се­на до рів­ня най­ви­щих апо­столь­ських духов­них цілей, а саме: для про­по­від­ей у пра­во­слав­них цер­квах, в «Учи­тель­них Єван­ге­лі­ях», у числен­них пере­кла­дах «Свя­то­го письма». Кра­сно­мов­ним при­кла­дом цьо­го є Пере­со­пни­цьке Єван­ге­ліє, на яко­му беруть при­ся­гу тепе­рі­шні Пре­зи­ден­ти Укра­ї­ни. Пере­со­пни­цьке Єван­ге­ліє є яскра­вим зраз­ком під­твер­дже­н­ня гідно­сті коза­цької мови, бо ж ста­ло одним із пер­ших пере­кла­дів Ново­за­ві­тних книг того­ча­сною роз­мов­ною укра­ї­но-коза­цькою мовою. 

В пере­пи­сці латин­ською мовою за 1726 рік між кня­зем Угор­ським (Семи­го­род­ським) і Туре­цьким Сул­та­ном ска­за­но: «Укра­ї­на – це спо­кон­ві­чна (спад­ко­ва) зем­ля дав­ніх коза­цьких родів (Ucraina, gens Ukrainiensis, Ucraina terra haereditaria Cosacorum), котру вони собі вкра­я­ли (врі­за­ли, вру­ба­ли, втя­ли, отсі­кли) шаблею». Бо по скіль­ки руба­ла коза­цька шабля (вкра­ю­ва­ла), по стіль­ки й була і є коза­цька зем­ля – Вкра­ї­на. 

Так, в одно­му з листів того ж пері­о­ду Крим­ський хан пише до коза­ків: «Укра­ї­на – батьків­щи­на Ваша… (Ucraina patria vostra)» і заува­жує: «Що коза­ки і весь нарід укра­їн­ський хай мають зав­ше сво­бо­ду (Cosaci vero et universa gens Ucrainiensis habeant simper libertatem)…  Тож не див­но, що на  Чер­ка­щи­ні та пів­ден­ній Київ­щи­ні мовою «коза­цької бала­чки» й до цьо­го часу кажуть: “вкрай мені хлі­ба”, а не “вріж мені скиб­ку хлі­ба …”. 

Бойо­ви­ми шабля­ми “вкра­ю­ва­ли” скиб­ки “свя­тої зем­лі” побра­ти­ми  коза­ки  та шапка­ми (шапка є сим­во­лом честі та гідно­сті віль­ної люди­ни) й при­по­ла­ми  її носи­ли, наси­па­ю­чи кур­га­ни над “сте­по­ви­ми лица­ря­ми”, поле­гли­ми в бою за цю рідну дідів­ську зем­лю. Зем­ля, “вкра­я­на” (врі­за­на, вру­ба­на, втя­та, всі­че­на) коза­ка­ми  вздовж  Чор­но­го татар­сько­го шля­ху по оби­два боки річки Рось, й нази­ва­лась  спо­кон­ві­ку  коза­цькою Вкра­ї­ною. Саме тому в Тара­са Шев­чен­ка сло­во «Укра­ї­на» має ще й іншу, рів­но­ве­ли­ку назву – «Вкра­ї­на» .

На пра­по­рі об‘єднаної Євро­пи в наш час зобра­же­ні зір­ки. Синє поле з два­над­ця­тьма золо­ти­ми зір­ка­ми в цен­трі, роз­мі­ще­ни­ми по колу, сим­во­лі­зує союз наро­дів Євро­пи. Кіль­кість зірок незмін­на, коло є уосо­бле­н­ням єдно­сті, число 12 — доско­на­ло­сті.

Ми ж чомусь  про­дов­жу­є­мо ски­гли­ти про те, що Укра­ї­на – то є Євро­па, та про те, аби нас прийня­ли до цьо­го циві­лі­зо­ва­но­го кола наро­дів Євро­пей­сько­го сою­зу, нага­ду­ю­чи всім про пер­шу нашу Кон­сти­ту­цію Пили­па Орли­ка. Однак ще й рані­ше, до напи­са­н­ня пер­шої в Євро­пі Кон­сти­ту­ції,  ще три­ста шіст­де­сят два роки тому, Укра­ї­на як дер­жа­ва вже мала гонор фігу­ру­ва­ти в цьо­му колі рів­них Євро­пей­ських дер­жав.

Зараз до Євро­пей­сько­го сою­зу вхо­дить 27 дер­жав, 5 дер­жав є потен­цій­ни­ми кан­ди­да­та­ми на вступ. Про пер­спе­кти­ви всту­пу Укра­ї­ни до ЄС на дано­му ета­пі ми може­мо тіль­ки гово­ри­ти, хоча тоді, 362 роки тому, цеб­то у 1650 році, в Євро­пі ніхто не сум­ні­вав­ся щодо потен­ці­а­лу Укра­ї­ни, адже коза­цька Укра­ї­на на чолі з Геть­ма­ном Бог­да­ном-Зино­ві­єм Хмель­ни­цьким на той час вхо­ди­ла в деся­тку най­по­ту­жні­ших та най­впли­во­ві­ших  дер­жав  кон­ти­нен­ту. Про бага­то з тих наро­дів, які пізні­ше утво­ри­ли дер­жа­ви та вхо­дять зараз до Ради Євро­пи, на той час ніхто й не чув. Оце і є весь «про­грес» від нашо­го вій­сько­во-полі­ти­чно­го сою­зу з Москов­ським цар­ством у 1654 році.

Під­твер­дже­н­ням вище­на­ве­де­но­го є роз­мі­ще­на в 1650 році в одній із гол­ланд­ських газет міста Delfft полі­ти­чна гра­вю­ра-шарж щодо полі­ти­чно­го ста­ну дер­жав Євро­пи у ХVII ст..  Текст під гра­вю­рою напи­са­но ста­ро­ні­ме­цькою мовою і його можна було б тепер спри­йма­ти як сати­ру на нині­шню об‘єднану Євро­пу.  Заго­ло­вок на гра­вю­рі в пере­кла­ді такий: «Загра­ни­чно-Євро­пей­ське або Фран­цузь­ко-Гол­ланд­ське  зібра­н­ня». В нім фігу­рує разом із інши­ми дер­жа­ва­ми і Коза­цька Укра­ї­на.

На гра­вю­рі, яку ми тут зараз пода­є­мо, фігу­рує 11 дер­жав, з яких дев‘ять в поста­тях людей, а дві в личи­нах тва­рин. Це Англія, що зобра­же­на у вигля­ді неве­ли­ко­го опе­цьку­ва­то­го лева, котрий лежить під сто­лом та хрум­тить “недо­їд­ка­ми”, що пада­ють із спіль­но­го євро­пей­сько­го сто­лу, а також постать пса, що має собою уяв­ля­ти Тур­цію XVII ст.. Дер­жа­ви пону­ме­ро­ва­ні. Число 1 – Фран­ція, 2 – Гол­лан­дія, 3 – Іспа­нія,  з орлом – Німеч­чи­на, 5 – Шве­ція, кра­су­ня – Іспа­нія. Одні з них сидять, дру­гі сто­ять за сто­лом і гра­ють в кар­ти. На сто­лі кар­ти і купа золо­та. Гар­на іспан­ка з доро­ги­ми пер­ла­ми на шиї й руках роз­гля­дає кар­ти. З текс­ту видно, що вони для пожи­ви зно­ву хочуть під­ня­ти вій­ну на морі і на суші і вхо­пи­ти­ся за скри­вав­ле­ну зброю. Це Євро­пей­ське зібра­н­ня. Фран­ція каже: “Під­ні­мі­ться, воя­ки! Тепер почи­на­є­ться гра вій­ни! Гол­лан­дія – мій про­тив­ник, я хочу взя­ти її добре в руки. Гол­лан­дія! Готуй­ся до бою!” На це Гол­лан­дія від­по­від­ає: “Я ще не бою­ся. Я ще нічо­го не загу­би­ла й не загу­блю і буду  вою­ва­ти. Іспа­нія буде дер­жа­ти зо мною чи в побі­ді, чи в пораз­ці”. Німеч­чи­на каже до Шве­ції: “Ми двоє буде­мо дер­жа­ти разом, щоб цим досяг­ти миру”. Англія хоче й обі­цяє допо­мог­ти Фран­ції. Зав­ва­жи­мо, що Іспа­нія і Гол­лан­дія в ХVІІ сто­літ­ті були най­ба­га­тші. Як видно по тому, що на сто­лі, – у всіх жадо­ба до пожи­ви кошта­ми сусі­дів і до багат­ства. На гра­вю­рі з пра­во­го боку число 7 – Поль­ща, 8 – Моско­вія, 9 – Укра­ї­на, 10 – пес – це Тур­ція ХVІІ ст. та 11 – лев – Англія. Поль­ща сидить сум­на, зами­сле­на, при­гні­че­на й зажу­ре­на. В 1650 р. її стан був вкрай тяж­ким в Євро­пі. Позад неї сто­їть Укра­ї­на в поста­ті Коза­ка, який дер­жить в руці меч і ним погро­жує їй, диви­ться гнів­но на неї й в готов­но­сті наки­ну­ти­ся. В текс­ті чита­є­мо: “Козак пов­ний нами­слу, його сер­це хоче розі­рва­ти­ся од гні­ву на Поль­щу, він зно­ву витя­гає від­то­че­ну шаблю й загро­жує, що вирі­же у Поля­ків і дітей в коли­сці. За коза­ком суне по слі­дах Тата­рин, пов­ний дико­го звір­ства, й зда­ле­ка чути його дикий і хижий крик, рев.  Укра­ї­на, чую­чи його, три­во­жи­ться. Поль­ща в стра­ху, бо вну­трі­шні свар­ки й роз­до­ри пану­ють і вона не може спра­ви­ти­ся з ними та ще й Туре­цький пес весь час загро­жує напа­дом, убив­ства­ми, гра­бун­ка­ми та поже­жа­ми”. Поль­ща каже: “Хочуть мене обез­че­сти­ти, і Моско­вія допо­ма­гає цьо­му вір­но”. Типо­ва на той час постать Моско­вії під числом 8 різ­ко від­рі­зня­є­ться від усіх інших. Всі мають вигляд Євро­пей­ців, а фізіо­но­мія, одяг та вираз лиця Моско­ви­та суто азі­ат­ські – тут Моско­вія – чистий азі­ат: фізіо­но­мія з борід­кою,  рот скрив­ле­ний, хитра і лука­ва. Моско­вія нацько­вує пса (Тур­цію) на Євро­пу й каже: “Я хочу роз­дму­ху­ва­ти огонь, щоб запа­ли­ти Євро­пу” (в текс­ті: “Jch will das Feuer schüren”). Про коза­ка під числом 9 в текс­ті напи­са­но: “Sein Herz im Leib will sich rühren”. Укра­їн­ську дер­жа­ву в текс­ті назва­но: “Die Ucraine” – Укра­ї­на. (“Die Ucraine zitternd bebt”).

На гра­вю­рі Укра­ї­ну пред­став­ляє «чуба­тий слов‘янин» – козак. Нашу тоді­шню коза­цьку дер­жа­ву пока­за­но в Євро­пі нарів­ні з інши­ми дер­жа­ва­ми, як євро­пей­ську кра­ї­ну і рів­но­прав­но­го чле­на Євро­пей­сько­го зібра­н­ня дер­жав того часу.

Дба­ю­чи про Дер­жав­не гря­ду­ще рідної Вкра­ї­ни, про­рок Тарас Шев­чен­ко запо­від­ав нам якнай­ре­тель­ні­ше осми­слю­ва­ти й вивча­ти істо­рію сво­го наро­ду, аби не зали­шив­ся ніхто бай­ду­жий до його слів: «На що нас мати при­ве­ла? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем?». Від­по­вів­ши самі собі на це запи­та­н­ня Тара­са Шев­чен­ка, ми муси­мо поба­чи­ти неро­зрив­ну єдність мину­ло­го, суча­сно­го й май­бу­тньо­го та уясни­ти собі: «За що ж боро­лись ми з ляха­ми? За що ж ми різа­лись з орда­ми? За що ско­ро­ди­ли спи­са­ми москов­ські ребра?…» (Чигри­не, Чигри­не).

Тарас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко дуже обу­рю­вав­ся тими бай­ду­жи­ми, що не дба­ли про від­ро­дже­н­ня вели­ко­го мину­ло­го рідної Коза­цької Вкра­ї­ни.

 Панове товариство!

Керу­ю­чись спад­ко­вим зви­ча­є­вим коза­цьким пра­вом в  День Наро­дже­н­ня письмен­ни­ка Оле­ксан­дра Іль­чен­ка , авто­ра слав­но­зві­сно­го химер­но­го рома­ну з наро­дних вуст «Коза­цько­му роду нема пере­во­ду, або ж Мамай і Чужа Моло­ди­ця»,  Коза­цька Спад­ко­ва Духов­на Респу­блі­ка на «Мама­є­вій Сло­бо­ді», ого­ло­си­ла  4 черв­ня 2011 року  про поча­ток  «Дру­го­го Між­на­ро­дно­го укра­їн­сько­го літе­ра­тур­но­го кон­кур­су «Коза­цька бала­чка», який три­вав до 9 бере­зня 2012 року – Дня наро­дже­н­ня Вели­ко­го Кобза­ря.                                 

Ми обі­ця­ли, що резуль­та­ти літе­ра­тур­но­го кон­кур­су «Коза­цька бала­чка» будуть опри­лю­дне­ні 7 кві­тня, року Божо­го 2012, в сві­тлий день Бла­го­ві­ще­н­ня.

Тож, дотримуючись даного слова, оголошуємо, що Переможцем  Другого Міжнародного українського літературного конкурсу «Козацька Балачка» стає пан Мирослав ДОЧИНЕЦЬ і його роман «Криничар».                                  

Щиро вітаємо його з перемогою!

Пан Миро­слав Дочи­нець  без­пе­ре­чно  є  зна­ко­вою поста­т­тю в суча­сній укра­їн­ській літе­ра­ту­рі. Мину­ло­го року його літе­ра­тур­ний доро­бок «Мно­гії літа. Бла­гії літа. Запо­віді 104-річно­го Андрія Воро­на – як жити дов­го в щасті і радо­сті» став бес­тсе­ле­ром з накла­дом, який  пере­ви­щив  200 000 при­мір­ни­ків, у нео­фі­цій­них зма­га­н­нях по-коза­цьки «обско­чив­ши» таких відо­мих авто­рів як Ліна Костен­ко з кни­гою «Запи­ски укра­їн­сько­го сама­шед­шо­го» та  Васи­ля Шкля­ра з кни­гою «Зали­ше­нець. Чор­ний ворон».

Тож з раді­стю спо­ві­ща­є­мо укра­їн­сько­му чита­че­ві та добро­ді­ям  кри­ти­кам, що роман Миро­сла­ва Дочин­ця «Кри­ни­чар» дій­сно не тіль­ки від­по­від­ає всім кри­те­рі­ям кон­кур­су «Коза­цька Бала­чка», але й захо­плює та вра­жає сво­єю гли­бин­ною мудрі­стю.

Як  про це гово­рить сам автор: «Кри­ни­чар  най­ближ­чий  мені з усіх, про кого я досі писав.  Це – герой духу і діла.  Буду­ю­чи  вла­сним  коштом  міст  у Мука­че­ві, насправ­ді він про­кла­дає міст до нової доби, нової сво­бо­ди, до нової сутно­сті бут­тя на євро­пей­сько­му мар­гі­не­сі. Події від­бу­ва­ю­ться напри­кін­ці ХVІ – поча­тку ХVІІ сто­літь в Угор­ській Русі, у Вій­ську Запо­різь­ко­му, в Туреч­чи­ні і Єги­пті. Та най­біль­ше тут при­су­тнє того­ча­сне Мука­че­во.

Якби можна було ска­за­ти одним сло­вом, то «Кри­ни­чар» –  роман  про Слу­жі­н­ня.  Втім  усі  мої рома­ни про це.  Але  як  воно  від­бу­ва­є­ться  в  Овфе­рія Кри­ни­ча­ра – ціка­во. 

Я пори­нув у світ ново­го героя з голо­вою. Про­йшов­ся його слі­да­ми в Угор­щи­ні, в Австрії, поїхав до моря в Синай­ську пусте­лю і там два тижні поспіль від сві­тан­ку до сутін­ків писав, писав…

Кри­ни­чар, на про­ти­ва­гу сми­рен­но­му Вічни­ку, не тіль­ки навчає людей, а й рішу­че міняє їх, а з ними й дов­ко­ли­шній світ. Сво­їм жит­тям (а пла­ни­да його не менш скла­дна й повчаль­на, ніж у Вічни­ка) він від­кри­ває чита­че­ві дві най­го­лов­ні­ші при­на­ди – сво­бо­ду від стра­ху і сво­бо­ду від зли­днів. До того ж діли­ться секре­та­ми «роби­ти» гро­ші й мудро роз­по­ря­джа­ти­ся ними. Про­сто й нав­ди­во­ви­жу пере­кон­ли­во. І без місти­ки. 

В укра­їн­ській літе­ра­ту­рі тема «люди­на і гро­ші, гро­ші і душа» чомусь сором’язливо оми­на­ла­ся. Мов­ляв, гро­ші – не голов­не. Так, зазви­чай вони йдуть попе­ре­ду голов­но­го. До цьо­го при­ве­ло жит­тя й сина убо­гої дів­чи­ни-калі­чки  з  Лавок,  що під Мука­че­вом, хоч як він тому опи­рав­ся. Тепер мені дуже сум­но про­ща­ти­ся з цим геро­єм. Але він уже все випо­вів на трьох­стах сто­рін­ках текс­ту і все зро­бив, що тіль­ки може зро­би­ти люди­на такої духов­ної й діє­вої сили».

Про­чи­тав­ши  роман, можна «напи­ти­ся» мудро­сті, як з дже­ре­ла, як з тої  щедрої і чистої кри­ни­ці випи­ти сту­де­ної води у спе­ко­тний день, вта­му­ва­ти свою «чита­цьку спра­гу».  Жит­тє­ві істи­ни, які на пер­ший погляд є про­сти­ми і лежать на поверх­ні, направ­ду схо­ва­ні гли­бо­ко-гли­бо­ко… Діста­ти їх і дати всім спра­глим – може тіль­ки справ­жній май­стер-кри­ни­чар, яким, як вида­є­ться, є і сам автор Миро­слав  Дочи­нець. 

Як відо­мо, Дочи­нець Миро­слав Іва­но­вич наро­див­ся 3 вере­сня 1959 р. в м. Хусті Закар­пат­ської обла­сті в сім’ї вчи­те­лів. Закін­чив факуль­тет жур­на­лі­сти­ки Львів­сько­го дер­жу­ні­вер­си­те­ту ім. І. Фран­ка (1982). Був реда­кто­ром газе­ти „Дже­ре­ла” уні­вер­си­тет­ської літе­ра­тур­ній сту­дії „Фран­ко­ва кузня”. Дру­ку­ва­ти­ся почав з шосто­го кла­су — в газе­тах „Зір­ка”, „Пио­нер­ская прав­да”, „Молодь Закар­па­т­тя”, в жур­на­лі „Бар­ві­нок”. Навча­ю­чись у дев’ятому кла­сі, став пере­мож­цем обла­сно­го кон­кур­су юних літе­ра­то­рів, який про­во­ди­ла Спіл­ка письмен­ни­ків Укра­ї­ни. Автор кни­жок про­зи: “Гір­чи­чне зер­но” (1989), “Оскал соба­ки” (1991), „Мун­ка­чі з Мука­че­ва” (1995), “Роса на фіго­вих лис­тках” (1995), “Дами і Ада­ми” (2002), “Гра в ляль­ки” (2003), «Куфрик з фігля­ми» (2004), “Він і вона” (1995), «Аукціон зубо­чи­сток» (2007), «Мно­гії літа. Бла­гії літа» (2008), «Душа Мука­че­ва» (2008), «Хліб і шоко­лад» (2009), «Кра­є­вид із жін­кою» (2010), «Була­ва і сер­це» (2010), «Руки і душа» (2011), а також рома­нів «Лис у вино­гра­дни­ку» (2010),  «Вічник. Спо­відь на пере­ва­лі духу» (2011), «Доро­га в небо – до людей» (2012).

Тво­ри пана Миро­сла­ва Дочин­ця пере­кла­да­ли­ся на росій­ську, угор­ську, сло­ва­цьку, татар­ську, фран­цузь­ку, англій­ську мови.

Він є чле­ном Націо­наль­ної Спіл­ки письмен­ни­ків Укра­ї­ни,  Асо­ці­а­ції укра­їн­ських письмен­ни­ків та Націо­наль­ної Спіл­ки жур­на­лі­стів Укра­ї­ни.

Пан  Миро­слав Дочи­нець – лау­ре­ат обла­сної пре­мії в галу­зі публі­ци­сти­ки ім. М. Баби­до­ри­ча, лау­ре­ат між­на­ро­дної літе­ра­тур­ної пре­мії „Кар­пат­ська коро­на” (2005,  Україна–Румунія), обла­сної літе­ра­тур­ної пре­мії ім. Ф. Поту­шня­ка (2009). За літе­ра­тур­ну діяль­ність удо­сто­є­ний зва­н­ня «Лицар Срі­бної зем­лі» Асо­ці­а­ції міст і сіл Укра­ї­ни, золо­то­го хре­ста «Коза­цька сла­ва», меда­лі «За роз­ви­ток регіо­ну» Закар­пат­ської обла­сної адмі­ні­стра­ції. Роман «Вічник» у 2011р. номі­ну­вав­ся на здо­бу­т­тя Націо­наль­ної літе­ра­тур­ної пре­мії ім. Т. Шев­чен­ка і був віді­бра­ний до тре­тьо­го, фіналь­но­го туру. 

Як ми вже вка­зу­ва­ли вище, кни­га «Мно­гії літа. Бла­гії літа. Запо­віді 104-річно­го Андрія Воро­на – як жити дов­го в щасті і радо­сті» Миро­сла­ва Дочин­ця вийшла  накла­дом в дві­сті тисяч, що є рекор­дом для суча­сної Укра­ї­ни.

Вер­та­ю­чись до рома­ну-пере­мож­ця «Коза­цької Бала­чки», слід зазна­чи­ти, що мова рома­ну заслу­го­вує окре­мої ува­ги. На її осно­ві можна роби­ти слов­ник бала­чки закар­пат­ських укра­їн­ців-руси­нів. Це дово­дить, що в різних укра­їн­ських регіо­нах, від Закар­па­т­тя й до Сибі­ру, коза­цька бала­чка має свої осо­бли­во­сті, свої сло­ва та вира­зи. І це різно­ма­ні­т­тя робить нашу солов’їну, пев­но, най­ба­га­тшою мовою сві­ту, бо ж вона насправ­ді є мовою гор­дих сте­по­вих орлів – Лица­рів Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го.

Орг­ко­мі­тет Між­на­ро­дно­го Укра­їн­сько­го Літе­ра­тур­но­го кон­кур­су «Коза­цька Бала­чка» щиро дякує  всім авто­рам, котрі  наді­сла­ли свої тво­ри, взяв­ши участь в кон­кур­сі, і  цим долу­чи­лись до Дру­гої коза­цької шабель­ної ата­ки.

Орг­ко­мі­тет вста­нов­лює спе­ці­аль­ну від­зна­ку «Коза­цька бала­чка реко­мен­дує».  Окрім ого­ло­ше­н­ня пере­мож­ця у Дру­го­му Між­на­ро­дно­му кон­кур­сі «Коза­цька бала­чка» орг­ко­мі­тет хоче окре­мо наго­ро­ди­ти спе­ці­аль­ною від­зна­кою «Коза­цька Бала­чка реко­мен­дує» роман пана Радія Раду­тно­го «Важ­ка чоло­ві­ча робо­та» та роман пані Марії Моро­зен­ко «Сто­рін­ки діа­рі­у­ша Самій­ла Зор­ки».

Нагородження переможців Другого Міжнародного Українського Літературного конкурсу «Козацька Балачка» відбудеться в урочистій атмосфері 4 червня 2012 року в книгарні «Шабля Козака Мамая», що на «Мамаєвій Слободі». 

Іван Ільченко – Голова оргкомітету Міжнародного Українського Літературного конкурсу „Козацька балачка”.


Кар­та ком­па­ктно­го роз­се­ле­н­ня укра­їн­ців в три­ку­тни­ку між Кар­па­та­ми, Пів­ден­ним Ура­лом та Кав­ка­зом, скла­де­на у Від­ні 1920 року. Збе­рі­га­є­ться в від­ді­лі кар­то­гра­фії Цен­траль­ної нау­ко­вої бібліо­те­ки ім. В.Вернадського АН Укра­ї­ни.

Мова – перша зброя в боротьбі: виживе мова, виживе й Вітчизна, бо ж мова є не тільки найпевніший засіб поневолення, а й вірне (разом з ножем та хлібом), надійне оружжя добування волі, бо геній народу без буяння рідної мови не варт нічого… Олександр Ільченко 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»