Кінний похід «Шляхами предків» з Києва у Донецькі степи
Дата події: 18 та 19 травня 2018 року

Похід розпочнеться 19 травня з території  селища «Козака Мамая» – «Мамаєвої Слободи».

Кін­ний похід «Шля­ха­ми пред­ків» за уча­сті вої­нів-вете­ра­нів АТО роз­по­чне­ться з Київ­щи­ни, дав­ньо­го цен­тру фор­му­ва­н­ня укра­їн­ської дер­жав­но­сті –  у Доне­цькі сте­пи, до ймо­вір­но­го місця Битви на Кал­ці 1223 року, де об’єднані дав­ньо­ру­ські дру­жи­ни разом з поло­ве­цьки­ми сою­зни­ка­ми дали бій тата­ро-мон­голь­ській орді під час  наше­стя на Схі­дну Євро­пу у 1222–1223 рр.

Вете­ра­ни АТО роз­по­чнуть свій кін­ний похід 19 трав­ня 2018 року. Загаль­на три­ва­лість – 10 -12 діб. Перед­ба­ча­є­ться, що вер­шни­ки здій­снять похід через кіль­ка зна­ко­вих точок –  з Киє­ва до  Обу­хо­ва, далі Тра­хте­ми­рів, Чиги­рин, Кам’янське, Запо­ріж­жя (о.Хортиця) – у Доне­цькі сте­пи аж до Бер­дян­ська…

Вхід на фести­валь без­опла­тний для вете­ра­нів АТО (за наяв­но­сті посвід­че­н­ня УБД) та їх родин.

Про­гра­ма фести­ва­лю “Шля­ха­ми пред­ків” на 18 та 19 трав­ня:

18 трав­ня  2018 року 

11:00 – поча­ток роз­гор­та­н­ня наме­тів похі­дно­го табо­ру та під­го­тов­ка до похо­ду у Доне­цькі сте­пи:

- стріль­ба з луків, мета­н­ня бойо­вих сокир та ножів, гар­цю­ва­н­ня на конях, тан­ці та співи за уча­сті моло­диць та дів­чат із фоль­клор­но­го гур­ту «Диви­на» з міста Донецьк та фоль­клор­но­го гур­ту «Боже­да­ри» з міста Киє­ва

- часту­ва­н­ня гостей тра­ди­цій­ни­ми похі­дни­ми стра­ва­ми (куліш, тете­ря, соло­ма­ха, щер­ба)

12:00 – в кузні «Мама­є­вої Сло­бо­ди» від­бу­де­ться вико­ву­ва­н­ня під­ков та під­ко­ву­ва­н­ня  ними бойо­вих коней

13:00 – під­го­тов­ка до кін­но­го похо­ду та наро­дні гуля­н­ня

19 трав­ня 2018 року

12:00 – уро­чи­сте шику­ва­н­ня уча­сни­ків кін­но­го похо­ду – пока­зо­вий шабель­ний бій у вико­нан­ні пред­став­ни­ків клу­бу рекон­стру­кто­рів «Роси­чі».

16:00 – на ярмар­ко­во­му май­да­ні «Мама­є­вої Сло­бо­ди» роз­по­чне­ться кон­церт за уча­сті:
Гур­ту «Борщ»
Гур­ту «Гай­да­ма­ки»

- уро­чи­сті про­во­ди вер­шни­ків у кін­ний похід «Шля­ха­ми пред­ків»

Захід спря­мо­ва­ний на вша­ну­ва­н­ня пам’яті  чоло­ві­ків, жінок, наших патрі­о­тів, котрі від само­го поча­тку нині­шньої росій­ської агре­сії з гідні­стю прийня­ли виклик нові­тньої гібри­дної орди… Май­же без­зброй­ні добро­воль­ці спіль­но із під­роз­ді­ла­ми ЗСУ весною та влі­тку 2014р. всту­пи­ли в нерів­ний дво­бій та мужньо заги­ну­ли, захи­ща­ю­чи не тіль­ки рідну Укра­їн­ську зем­лю, та її тери­то­рі­аль­ну цілі­сність, але й у котре в істо­рії – всю Євро­пу –  від москов­сько-ордин­ської агре­сії…

Від­так іні­ці­а­тив­на гру­па вої­нів-уча­сни­ків бойо­вих дій в АТО на схо­ді Укра­ї­ни вирі­ши­ли запо­ча­тку­ва­ти істо­ри­ко-кра­є­знав­чий про­ект, який би об’єднав одно­дум­ців нав­ко­ло важли­вих і невід­кла­дних справ щодо усві­дом­ле­н­ня уро­ків вла­сної істо­рії та пошу­ку вір­них шля­хів роз­ви­тку Укра­ї­ни.

Наші пра­пра­ді­ди сто­лі­т­тя­ми вибо­рю­ва­ли у хижих кочо­вих зайд пра­во віль­но жити на вла­сній даро­ва­ній Госпо­дом Богом зем­лі… Істо­рія налі­чує чима­ло жор­сто­ких битв та кри­ва­вих сути­чок на укра­їн­ській зем­лі, в яких пред­ки суча­сних укра­їн­ців здо­бу­ва­ли собі волю та від­сто­ю­ва­ли пра­во на свій спо­сіб жит­тя. Не зав­жди наші чуба­ті вої­ни отри­му­ва­ли пере­мо­гу, однак оті гні­тю­чі пораз­ки все ж ста­ли для нашої Батьків­щи­ни зна­ко­ви­ми та повчаль­ни­ми.

До ряду таких зна­ко­вих битв можна від­не­сти й пораз­ку об’єднаних  дру­жин Укра­ї­ни-Руси в Доне­цьких сте­пах на річці Кал­ці у дале­ко­му 1223 році. Та битва завер­ши­лась пораз­кою дру­жин  Київ­ської дер­жа­ви. На нашу дум­ку, ті дав­ні події пере­кли­ка­ю­ться з нині­шні­ми поді­я­ми літа 2014 під Іло­вай­ськом в тих же ж Доне­цьких сте­пах, під час суча­сної росій­сько-укра­їн­ською вій­ни. Отже зна­н­ня дета­лей, ана­ліз при­чин, роз­ви­тку та наслід­ків тих подій дає змо­гу більш реаль­но диви­ти­ся на дина­мі­ку нині­шньо­го кон­флі­кту та тве­ре­зо оці­ню­ва­ти пер­спе­кти­ву його вирі­ше­н­ня.

Через при­зму сьо­го­де­н­ня ми  муси­мо усві­до­ми­ти тра­ге­дію, яка ста­ла­ся в ті дав­ні часи в сте­пах біля річки Кал­ки. Отож має­мо  зро­би­ти діє­ві виснов­ки про смер­то­но­сну небез­пе­ку тоталь­но­го  роз­дрі­бне­н­ня та між­усо­бних чвар, муси­мо від­най­ти справ­жні духов­ні дже­ре­ла, які допо­мо­жуть Укра­ї­ні об’єднатися, а не пусти­ти­ся таких самих поми­лок, які були в нашій істо­рії…

Ми не напо­ля­га­є­мо на пов­ній істо­ри­чній досто­вір­но­сті від­тво­рю­ва­них подій, утім пере­ко­на­ні, що цей про­ект зда­тний при­вер­ну­ти різно­бі­чну ува­гу істо­ри­ків-нау­ков­ців, ама­то­рів-кра­є­знав­ців, фоль­кло­ри­стів, усіх небай­ду­жих до вла­сної істо­рії гро­ма­дян Укра­ї­ни.

Місце­зна­хо­дже­н­ня літо­пи­сної річки Кал­ки зали­ша­є­ться пре­дме­том нау­ко­вих дис­ку­сій. Але відо­мо з літо­пи­сів, що від остро­ва Хор­ти­ця до віро­гі­дно­го місця  битви, дру­жи­на пере­су­ва­ла­ся з ситу­а­тив­ни­ми сути­чка­ми 8–9 діб. Існує вер­сія,  що бій від­був­ся в райо­ні нині­шньо­го при­ро­дно­го запо­від­ни­ка Кам’яні Моги­ли, роз­та­шо­ва­но­му на кор­до­ні Запо­різь­кої та Доне­цької  обла­стей.

Дотри­му­ю­чись одні­єї з нау­ко­вих вер­сій (але в жодно­му разі не спри­йма­ю­чи її як домі­ну­ю­чу) і вра­хо­ву­ю­чи усі обста­ви­ни, фіналь­ну части­ну кін­но­го похо­ду запла­но­ва­но про­ве­сти через о. Хор­ти­ця (Запо­ріж­жя) до точки ймо­вір­но­го місця битви 1223 року на тери­то­рії суча­сно­го Бер­дян­сько­го райо­ну Запо­різь­кої обла­сті.

Історична розвідка про битву на Калці
«Стійкість, про яку до цього ніхто не чув»

Ця битва, що від­бу­ла­ся наве­сні 1223 року між об’єднаними вій­ська­ми укра­їн­ських кня­зівств і поло­ве­цьких орд, з одної сто­ро­ни, та мон­голь­ським кор­пу­сом, з іншої, ста­ла непе­ре­сі­чною поді­єю сві­то­вої істо­рії. У про­ти­сто­ян­ні зіткну­ли­ся прин­ци­по­во різні сві­ти, які різни­ли­ся у соці­аль­ній, полі­ти­чній, куль­тур­ній та вій­сько­вій сфе­рах. З євро­пей­сько­го боку була зібра­на мілі­тар­на поту­га з тери­то­рії, вдві­чі біль­шої за Свя­щен­ну Рим­ську імпе­рію. Азію пред­став­ля­ла добір­на армія на чолі з кра­щи­ми пол­ко­вод­ця­ми того часу.
Від­го­мін “битви між дво­ма стру­мо­чка­ми” було чутно від Рима до Пекі­на, від Риги до Багда­да

Як було зазна­че­но, у битві на Кал­ці зійшли­ся в дво­бої заса­дни­чо різні супро­тив­ни­ки. Зокре­ма, це уна­о­чню­є­ться в дер­жа­вах, що бра­ли участь у битві з обох сто­рін.

Постання монгольської імперії

На рубе­жі ХІІ-ХІІІ сто­літь кочо­ві пле­ме­на на пів­ніч від Китаю об’єднуються в “дер­жа­ву”, на чолі якої під іме­нем Чин­гі­сха­на стає вель­ми непе­ре­сі­чна осо­би­стість – Тему­джин. Він зумів запро­по­ну­ва­ти під­да­ним та сою­зни­кам чітку та пра­виль­но вмо­ти­во­ва­ну про­гра­му дій.

План поля­гав у під­ко­рен­ні євра­зій­ських сте­пів (насе­ле­них кочо­ви­ка­ми) та осі­лих сусі­дів, а зго­дом – і всьо­го сві­ту.

Наві­що? Від­по­відь на це запи­та­н­ня лежить в пло­щи­ні еко­но­мі­ки. Екс­тен­сив­не кочів­ни­цтво не було взмо­зі забез­пе­чи­ти людям гідне жит­тя. Тому тре­ба було від­ня­ти бла­га у тих, в кого вони були – у китай­ців, хоре­зм­ців, пер­сів, ара­бів, руси­нів тощо. Та для того, щоб при­му­си­ти їх від­да­ти про­ду­кти – хліб, техно­ло­гії, пре­дме­ти роско­шу, – тре­ба було мати силь­ну армію, яку Чин­гі­схан волів наби­ра­ти з таких же кочо­ви­ків, як і мон­го­ли (кипча­ки, ала­ни та інші).

Очі­ку­ва­ним сою­зни­ком вели­ко­го каа­на (такий титул отри­мав Тему­джин) у нелег­кій спра­ві заво­ю­ва­н­ня сві­ту ста­ло азій­ське купе­цтво. Остан­нє бачи­ло чима­ло виго­ди у подо­лан­ні між­дер­жав­них кор­до­нів на всій про­тя­жно­сті Вели­ко­го Шов­ко­во­го Шля­ху. Мон­го­лам також був вигі­дний цей “союз” – купці бага­то подо­ро­жу­ва­ли, тож зна­ли зви­чаї май­бу­тніх супро­тив­ни­ків, рівень їхньо­го еко­но­мі­чно­го, нау­ко­во­го та мілі­тар­но­го роз­ви­тку.

Мон­го­ли у всіх сфе­рах жит­тя – адмі­ні­стра­тив­ній, вій­сько­вій, інфра­стру­ктур­ній – ство­ри­ли чітку ієра­рар­хію та нала­го­ди­ли залі­зну дисци­плі­ну. У під­ко­ре­них зем­лях при­зна­ча­ли­ся мон­голь­ські чинов­ни­ки (“баска­ки”), про­во­ди­ли­ся пере­пи­си насе­ле­н­ня з метою опо­да­тку­ва­н­ня, запро­ва­джу­ва­ла­ся цен­тра­лі­зо­ва­на пошто­ва систе­ма. Серед заво­йо­ва­них наро­дів фор­му­ва­ли­ся про­мон­голь­ські пар­тії з сере­до­ви­ща місце­вої зна­ті.
У роз­бу­до­ві імпе­рії мон­го­лам дуже при­слу­жив­ся досвід сусі­дів, що мали більш роз­ви­не­ну куль­ту­ру та дер­жа­твор­чий досвід: тан­гу­ти, чжуньч­жер­ці, китай­ці, хоре­зм­ці, пер­си, ара­би.

Отож, на поча­ток 20-х років Мон­голь­ська Імпе­рія явля­ла собою цен­тра­лі­зо­ва­ну полі­е­тні­чну дер­жа­ву, яка стрім­ко роз­ши­рю­ва­ла­ся. І хоча реаль­ни­ми надба­н­ня­ми Тему­джи­но­вих воєн поки що ста­ли тіль­ки Сере­дня Азія та Пів­ні­чний Китай, “пси Чин­гіз­ха­на” вже здій­сни­ли втор­гне­н­ня в Іран, кав­каз­ські дер­жа­ви і вийшли в укра­їн­ські сте­пи. Екс­пе­ди­цій­ний кор­пус під про­во­дом кра­щих пол­ко­вод­ців імпе­рії –  нойо­на Дже­бе та бога­ти­ра Субе­дея – вже отри­мав наказ дійти до Киє­ва.

Русь доби роздробленості

Цен­тра­лі­зо­ва­ній азій­ській імпе­рії про­ти­сто­я­ла Київ­ська дер­жа­ва, що була типо­вою кла­пти­ко­вою імпе­рі­єю феодаль­ної Євро­пи.
По суті, вона явля­ла собою кон­гло­ме­рат кня­зівств, утво­ре­них вна­слі­док дії при­ци­пу поділь­но­го спад­ку (див. Фра­гмен­та­ція Русі в євро­пей­сько­му кон­текс­ті). Деякі з кня­зівств очо­лю­ва­ли­ся окре­мою дина­сті­єю, вели вла­сну полі­ти­ку, вклю­ча­ли в себе мен­ші кня­жі­н­ня і де-факто утво­рю­ва­ли пов­но­цін­ні дер­жа­ви: Київ­ське, Гали­цьке, Чер­ні­гів­ське, Воло­ди­ми­ро-Суздаль­ське, Рязан­ське, Поло­цьке, Смо­лен­ське. Деякі зем­лі мали респу­блі­кан­ський полі­ти­чний устрій – Псков­ська та Нов­го­род­ська зем­лі – але на між­на­ро­дній аре­ні також висту­па­ли як кня­зів­ства-монар­хії.
Також до скла­ду кра­ї­ни вхо­ди­ли числен­ні екзо­ти­чні полі­тії на кшталт напів­ав­то­ном­них Чор­них кло­бу­ків, Боло­хів­щи­ни,  каре­лів (чиї вожді “валі­ти” посі­да­ли чіль­не місце серед нов­го­род­сько­го бояр­ства) тощо. Своє­рі­дною ана­ло­гі­єю того­ча­сній Київ­ській Русі може слу­жи­ти Свя­щен­на Рим­ська Імпе­рія з її числен­ни­ми коро­лів­ства­ми, гер­цог­ства­ми, кур­фюр­ства­ми та віль­ни­ми міста­ми.

Біль­шість укра­їн­ських кня­зівств пред­став­ля­ли собою монар­хії, які були сут­тє­во обме­же­ні місце­вою ари­сто­кра­ті­єю. В цьо­му немає нічо­го осо­бли­во­го – еман­си­па­ція фео­да­лів була зви­чною для того­ча­сної Євро­пи.
Осо­бли­во силь­ним нобі­лі­тет був у Гали­цькій та Київ­ській зем­лі. На Воли­ні та Сівер­щи­ні вла­дний пари­тет був на боці кня­зів.
Після три­ва­лих усо­биць пер­шо­го деся­ти­лі­т­тя ХІІІ сто­лі­т­тя, в кра­ї­ні було дося­гну­то умов­ної ста­біль­но­сті. Дина­стія смо­лен­ських Рости­сла­ви­чів змо­гла утвер­ди­ти сво­їх пред­став­ни­ків у біль­шо­сті клю­чо­вих кня­зівств. Київ­ський стіл вже про­ят­гом деся­ти років посі­дав Мсти­слав Ста­рий. Його дво­ю­рі­дний брат Мсти­слав Уда­тний опа­ну­вав Гали­цький “зла­то­ко­ва­ний” стіл. Уді­лом молод­ших Рости­сла­ви­чів була Смо­лен­ська зем­ля. Регу­ляр­но вда­ва­ло­ся нав’язати “сво­го” кня­зя й Нов­го­род­ській респу­блі­ці.

В цей же час, волин­ські Моно­ма­хо­ви­чі все ще були при­гні­че­ні перед­ча­сною смер­тю патрі­ар­ха сво­го роду – Рома­на Вели­ко­го. Волинь пред­став­ля­ла собою суку­пність малих кня­зівств без осо­бли­вих ознак вну­трі­шньої собор­но­сті. Дрі­бні кня­зі тяжі­ли до сою­зів з більш силь­ни­ми дер­жа­ва­ми, зокре­ма гали­цькою.

Сівер­ська зем­ля також пере­жи­ва­ла вну­трі­шнє дро­бне­н­ня, однак силь­ний гур­тів­ний вплив здій­сню­ва­ла солі­дар­ність місце­во­го роду Оль­го­ви­чів, які регу­ляр­но зби­ра­ли­ся разом, аби виро­би­ти спіль­ну пози­цію, і часто висту­па­ли єди­ним фрон­том. Цілі­сність Сівер­щи­ни навіть витри­ма­ла тяж­ке випро­бу­ва­н­ня змі­ною дина­стії в столь­но­му гра­ді – Чер­ні­го­ві, де вокня­жив­ся Рюрик зі смо­лен­ських Рости­сла­ви­чів. Про­те Оль­го­ви­чі так уко­рі­ни­ли­ся в мен­ших уді­лах і так послі­дов­но від­сто­ю­ва­ли свої інте­ре­си, що Рюрик так і зали­шив­ся весіль­ним гене­ра­лом в чужій зем­лі.

Сто­ли­ця Сівер­щи­ни вва­жа­ла­ся одним із цен­трів дав­ньої Руської зем­лі (у вузь­ко­му сен­сі) і черн­гів­ський князь зав­жди був у числі най­більш шано­ва­них і авто­ри­те­тних кня­зів.
На той час голо­вою дому Оль­гви­чів і чер­ні­гів­ським кня­зем був Мсти­слав Свя­то­сла­вич. Той факт, що Оль­го­ви­чів дов­гий час не зма­га­ли­ся за Київ, гово­рить про те, що вони визна­ва­ли за Мсти­сла­вом Ста­рим пра­во на Київ і сюзе­ре­ні­тет над всі­єю Рус­сю.

 

Тим не мен­ше, Київ­ська Русь не була про­стим кон­гло­ме­ра­том земель. Ряд полі­ти­чних, зви­ча­є­вих та суспіль­них надбу­дов забез­пе­чу­вав від­но­сну єдність “клаптиків”-уділів, різних за полі­ти­чною куль­ту­рою, етні­чною та соці­аль­ною стру­кту­рою.

Пер­шим об’єднавчим факто­ром був дина­сти­чний. Усі дина­сти Київ­ської Русі мали спіль­но­го патро­на – Воло­ди­ми­ра Вели­ко­го, а також числен­ні шлю­би між пред­став­ни­ка­ми різних гілок дому Рюри­ко­ви­чів.

Тож кня­жі­н­ня, що були дина­сти­чною вла­сні­стю, поки що пере­дав­ли­ся у спа­док в обме­же­но­му колі “сво­їх”. Всі уділь­ні дер­жа­ви були поєд­на­ні дина­сти­чною уні­єю.
Дру­гим факто­ром була спіль­на релі­гій­на ієрар­хія. Цер­ков­на ієрар­хія була пара­лель­ною, поруч із дер­жав­ною, стру­кту­рою вла­ди, яка незва­жа­ю­чи на феодаль­ні кор­до­ни була одним цілим – Київ­ською митро­по­лі­єю.
Також важли­вою для єдно­сті дер­жа­ви була роль Киє­ва як сто­ли­ці. Це під­кре­слю­ють різно­пла­но­ві дже­ре­ла. Незва­жа­ю­чи на зане­пад цен­траль­ної вла­ди та зро­ста­н­ня поту­ги регіо­наль­них цен­трів, Київ нада­лі зали­шав­ся полі­ти­чним, куль­тур­ним, сакраль­ним та сим­во­лі­чним цен­тром і метро­по­лі­єю для всіх про­він­цій­них земель.

Наве­де­мо кіль­ка цитат з різних дже­рел, аби під­твер­ди­ти, що суча­сни­ки бачи­ли Київ сто­ли­цею Русі.
Отож, візан­тій­ський істо­рик Іоан Кін­нам пише:

Є в Тав­ро­скіф­ській кра­ї­ні місто Кіо­ва, котре пере­вер­шує всі міста, побу­до­ва­ні там, і є митро­по­лі­єю цьо­го наро­ду, адже сюди при­бу­ває архі­єрей з Візан­тія. У міста є й інші при­ві­ле­єї стар­шин­ства.

Пря­мо сто­ли­цею Київ нази­ває пап­ський дипло­мат План­но Кар­пі­ні. Опи­су­ю­чи втор­гне­н­ня мон­го­ло-татар, він зазн­чає, що загар­бни­ки

… зруй­ну­ва­ли міста й зам­ки, взя­ли в обло­гу місто Київ, що було сто­ли­цею Русії…

Йому вто­рить Ц. де Бре­діа:

Баті в той же час під­ко­рив собі зем­лю Турк­мен і зем­лю Кан­гі­тів, а також Вели­ку Кума­нію, а також Русію, і захо­пив сто­ли­цю її Київ – місто дуже вели­ке й відо­ме.

Київ та його “при­го­ро­ди” були місця­ми про­ве­де­н­ня кня­жих сне­мів – загаль­но­дер­жав­но­го дорад­чо­го ква­зіін­сти­ту­ту (деталь­ныше див. Фра­гмен­та­ція Русі в євро­пей­сько­му кон­текс­ті), що також посвід­чу­ва­ло екс­клю­зив­ний ста­тус сто­ли­ці. Най­ча­сті­ше сне­ми зби­рав київ­ський князь за іні­ці­а­ти­ви одно­го зі “стар­ших кня­зів”. До “стар­ших” нале­жа­ли київ­ський, чер­ні­гів­ський та пере­я­слав­ський кня­зі, але на ХІІІ сто­лі­т­тя Пере­я­слав посту­пив­ся цим при­ві­ле­єм Гали­чу.

Таким чином, може­мо ска­за­ти, що Київ­ська Русь напе­ре­до­дні зна­йом­ства з мон­го­ла­ми була силь­но фра­гмен­тва­ною і децен­тра­лі­о­ва­ною дер­жа­вою. Про­те зав­дя­ки фун­кціо­ну­ван­ню ряду інсти­ту­тів вона мала змо­гу кон­цен­тру­ва­ти свої сили та згур­то­ву­ва­ти регіо­наль­ні поту­ги нав­ко­ло цен­тру.

Дійти і до самого міста Кивамен”: Рейд Субедея і Джебе

Наве­сні 1220 року май­же вся Сере­дня Азія була під­ко­ре­на Чин­гі­сха­ном. Поки сам каан дово­див до логі­чно­го кін­ця заво­ю­ва­н­ня Хоре­зму, його най­кра­щі коман­ду­ва­чі Дже­бе і Субе­дей (зва­ні “пса­ми Чин­гі­са”) були від­прав­лен­ні з похо­дом у Пів­ні­чний Іран. Метою випра­ви була пого­ня за хоре­зм­ша­хом Муха­ме­дом, який ряту­вав­ся вте­чею від втор­гне­н­ня мон­го­лів у вла­сну кра­ї­ну. Та поло­ни­ти Муха­ме­да не суди­ло­ся: він помер вла­сною смер­тю взим­ку 1220–1221 рр.

Після цієї звіс­тки Чин­гі­схан послав “псам” нове роз­по­ря­дже­н­ня:

…Субе­дею бага­ту­ру дійти до оди­над­ця­ти кра­їн і наро­дів: Кан­лин, Киб­ча­ут, Бач­жи­гит, Оро­сут, Мач­жа­рат, Асут, Сасут, Сер­ке­сут, Кеши­мир, Болар, Лалат, пере­йти через пов­но­во­дні річки Іділ та Аях, а також дійти і до само­го міста Кива­мен-кер­мен.

Під “Кива­мен” має­ться на ува­зі Київ. Цита­та за “Сокро­вен­ним ска­за­н­ням” мон­го­лів.
В той же час, Субе­дей, згі­дно хро­ні­ки Юань-ши,

попро­сив мило­сті дозво­ли­ти йому під­ко­ри­ти кра­ї­ну Кін-ча…

Під “Кін-ча” має­ться на ува­зі Кума­нія, або ж поло­ве­цькі Орди.

Наказ, вида­ний Дже­бе, уто­чню­вав мету похо­ду:

Імпе­ра­тор напра­вив гін­ця при­ско­ри­ти Дже­бе із пока­ра­н­ням кипча­ків

Цита­та за “Жит­тє­пи­сом Ісма­ї­ла”.

Оче­ви­дно, сил двох тем­ни­ків, тоб­то коман­ду­ва­чів деся­ти­ти­ся­чних заго­нів, було недо­ста­тньо, аби під­ко­ри­ти тери­то­рії від Іра­ну до Киє­ва. Май­же напев­не, ми має­мо спра­ву з “роз­від­кою боєм”, яка мала пере­ду­ва­ти втор­гнен­ню осно­вих сил.

Таким чином, вико­ну­ю­чи пове­лі­н­ня каа­на, кор­пус рушив через Кав­каз Дер­бент­ським шля­хом – одним з від­га­лу­джень Шов­ко­во­го шля­ху. На шля­ху до Киє­ва мон­го­ли вчи­ни­ли погром Гру­зин­сько­го цар­ства. Нада­лі Дже­бе і Субе­дей при­во­ди­ли до поко­ри міста вздовж Дер­бент­сько­го шля­ху, аж поки на їх шля­ху не ста­ло об’єднане вій­сько полов­ців (кипча­ків, або кума­нів) та ясів (ала­нів). Полов­ців очо­лю­вав Юрій Кон­ча­ко­вич.
Нада­лі пря­ма мова нада­є­ться пер­сько­му хро­ні­сту Рашид-ад-Діну:

Коли мон­го­ли дійшли до обла­сті Ала­нів, де насе­ле­н­ня було числен­ним, то воно разом з кипча­ка­ми дало бій мон­голь­сько­му вій­ську, і жодна зі сто­рін не взя­ла гору. Тоді мон­го­ли ска­за­ли кипча­кам: “Ми і ви – одно­го пле­ме­ні і одно­го роду, а ала­ни вам чужі. Ми з вами укла­де­мо дого­вір, що не зав­да­мо одне одно­му шко­ди, ми дамо вам з золо­та і одя­гу те, що захо­че­те, нам же зали­ште ала­нів”. При цьо­му, вони посла­ли кипча­кам бага­то вся­ко­го добра. Кипча­ки повер­ну­ли назад. Мон­го­ли отри­ма­ли пере­мо­гу над ала­на­ми… Кипча­ки, спо­ді­ва­ю­чись на укла­де­ний дого­вір, без стра­ху розі­йшли­ся по сво­їм обла­стям. Мон­го­ли неспо­ді­ва­но напа­ли на них і пере­би­ли всіх, кого зна­йшли…

Таким чином, полов­ці були пока­ра­ні за полі­ти­чну неда­ле­ко­гля­дність.

Після погро­му полов­ців, мон­го­ли віді­йшли “у вежі свої” (за Іпа­ті­їв­ським літо­пи­сом), тоб­то у під­ко­ре­ні міста, в тому числі крим­ські. Як опо­від­ає араб­ський автор Ібн Ала­сір, мон­го­ли зокре­ма захо­пи­ли Судак.
Та місія, покла­де­на Чин­гі­сха­ном на кор­пус, ще не була впов­ні вико­на­на. Вели­ка кіль­кість полов­ців уря­ту­ва­ла­ся і була гото­ва бити­ся за свій жит­тє­вий про­стір, а вели­кий каан чітко ука­зав кін­це­ву точку похо­ду – Київ.

Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй”

Після роз­гро­му полов­ці були зму­ше­ні тіка­ти. Ціл­ком очі­ку­ва­но вони звер­ну­ли­ся за допо­мо­гою до руських кня­зів.

Почи­на­ю­чи з самої появи полов­ців в укра­їн­ських сте­пах, між пред­став­ни­ка­ми руських і поло­ве­цьких кня­жих родів укла­да­ли­ся дина­сти­чні шлю­би.

Зга­дай­мо лише най­ві­до­мі­ші з таких. Напри­клад, дру­жи­ною вели­ко­го кня­зя київ­сько­го Свя­то­пол­ка Ізя­сла­ви­ча була Оле­на Тугор­ка­нів­на. На дочці хана Оссо­лу­ка був одру­же­ний Олег Свя­то­сла­вич – патрон кла­ну Оль­го­ви­чів. Мав за тре­тю дру­жи­ну полов­чан­ку і Воло­ди­мир Моно­мах.

У пері­од, що ми роз­гля­да­є­мо, на дочці поло­ве­цько­го хана Котя­на був одру­же­ний гали­цький князь Мсти­слав Уда­тний.
Мсти­слав Гали­цький був сином визна­чо­го кня­зя Мсти­сла­ва Хоро­бро­го, який 1174 року зав­дав пораз­ки про­він­цій­ним кня­зям під сті­на­ми Виш­го­ро­да.

Уда­тний гали­цький князь був пред­став­ни­ком панів­но­го кла­ну Рости­сла­ви­чів і, без сум­ні­ву, кра­щим пол­ко­вод­цем того­ча­сної Русі. Почи­на­ю­чи з мало­го торо­пе­цько­го уді­лу в тіні стар­ших роди­чів, Мсти­слав зго­дом зро­бив собі ім’я й зайняв один з най­пре­сти­жні­ших руських сто­лів. Сопча­тку він був поса­дже­ний у Нов­го­ро­ді як ком­про­мі­сна фігу­ра. Він вда­ло ско­ри­став­ся можли­во­стя­ми, що дава­ло нов­го­род­ське кня­жі­н­ня: хоча реаль­ної вла­ди князь в респу­блі­ці не мав, про­те міг очо­ли­ти силь­не вій­сько й пока­за­ти себе як коман­дир і воїн. Після запро­ше­н­ня в Нов­го­род, Мсти­слав на чолі місце­во­го вій­ська роз­гро­мив числен­ну армію вели­ко­го кня­зя воло­ди­мир­сько­го Все­во­ло­да. Ця битва, іме­но­ва­на Ліпи­цькою, наві­ки вкри­ла його сла­вою. Після тако­го Мсти­слав, зав­дав­ши пораз­ки поля­кам та угор­цям, утвер­див­ся в Гали­чі.

Отож, після втор­гне­н­ня мон­го­лів у поло­ве­цькі кочо­ви­ща, хан Котян звер­нув­ся до сво­го зятя з про­ха­н­ням про допо­мо­гу. За іні­ці­а­ти­ви Мсти­сла­ва Уда­тно­го, Мсти­слав Рома­но­вич Київ­ський скли­кав снем у столь­но­му місті:

Тоді бо Мсти­слав Рома­но­вич був кня­зем у Киє­ві, а Мсти­слав Свя­то­сла­вич у Ковель­ську і в Чер­ні­го­ві, а Мсти­слав Мсти­сла­вич Уда­тний у Гали­чі, — це ж були ста­рій­ши­ни в Руській зем­лі. А Юрія Все­во­ло­до­ви­ча, кня­зя вели­ко­го суздаль­сько­го, не було на тій раді. Се ж іще моло­ді кня­зі: Дани­ло Рома­но­вич, Михай­ло Все­во­ло­до­вич, Все­во­лод Мсти­сла­вич київ­ський та інших бага­то кня­зів… А Василь­ка Рома­но­ви­ча не було, бо він, моло­дий, лишив­ся у Воло­ди­ми­рі (Волин­сько­му).

Як бачи­мо, укла­дач літо­пи­су під­кре­слив ста­тус про­від­них укра­їн­ських кня­зів – київ­сько­го, чер­ні­гів­сько­го та гали­цько­го, вели­ча­ю­чи їх “ста­рій­ши­на­ми”. Наго­ло­ше­но на від­су­тно­сті воло­ди­ми­ро-суздаль­сько­го кня­зя.

Пере­біг з’їзду в загаль­них рисах зано­ту­вав літо­пи­сець:

гово­ри­ли полов­ці руським кня­зям: «Якщо ви не помо­же­те нам, то ми нині пору­ба­ні були, а ви зав­тра пору­ба­ні буде­те». І була рада всіх кня­зів … і нара­ди­лись вони так: «Луч­че б нам зустрі­ти їх на чужій зем­лі, аніж на сво­їй».

Вирі­шаль­ною була про­мо­ва Мсти­сла­ва Гали­цько­го, який наго­ло­сив на тому, що мон­го­ли вклю­чать кума­нів у своє вій­сько і ста­нуть силь­ні­ши­ми, якщо не нада­ти полов­цям допо­мо­гу зараз. Як опо­від­ає “Хро­ні­ка Ліво­нії” Ген­рі­ха фон Летлан­да, “пішов заклик по всі Русії бити­ся з тата­ра­ми”.

Тож було вирі­ше­но вийти воро­гу назу­стріч і дати мон­го­лам бій в сте­пу. Роз­по­ча­ла­ся мобі­лі­за­ція дру­жин з усіх під­вла­дних укра­їн­ським кня­зям земель. Суздаль­ський князь сабо­ту­вав мобі­лі­за­цію і там­те­шні пол­ки на битву не з’явилися.

Про­мі­жною метою було з’єднати окре­мі заго­ни біля пере­прав (Олеш­шя, Про­тол­ча) і фор­су­ва­ти Дні­про. З Киє­ва руши­ли дру­жи­ни київ­ської, смо­лен­ської та сівер­ської зем­лі. З захо­ду кін­но мали піді­йти гали­цькі та волин­ські пол­ки, зі схо­ду – кур­ські та тру­бе­цькі. Части­на гали­чан та, імо­вір­но, бро­дни­ків мала піді­йти на чов­нах, спу­стив­шись по Дні­стру в море й Дні­пром дійти до Хор­ти­ці.

В той же час, мон­го­ли мали намір вико­на­ти наказ сво­го каа­на і руши­ли “в кра­ї­ну русів”.

Мон­голь­ських пол­ко­вод­ців не тіши­ла ситу­а­ція, коли полов­ці та руси­ни об’єдналися для від­сі­чі. Було зро­бле­но спро­бу роз’єднати сою­зни­цькі лави, зіграв­ши на супе­ре­чно­стях та ста­рих обра­зах – як і в попе­ре­дній випра­ві про­ти ала­нів. Руси­нам напра­ви­ли послів зі сло­ва­ми

ми вас не чіпа­є­мо, ні гра­дів ваших, але йде­мо на сво­їх коню­хів, на полов­ців… чули, що вам вони теж бага­то зла зро­би­ли. За те також їх б’ємо.

Цита­та за Нов­го­род­ським Пер­шим літо­пи­сом Син­одаль­но­го спи­ску.
Бачи­мо, як стрім­ко “дегра­ду­ва­ли” полов­ці від “одно­пле­мін­ни­ків” до “коню­хів”. Та кня­зі, можли­во навче­ні досві­дом сою­зни­ків, не зва­жи­ли на бре­хню мон­го­лів і послів стра­ти­ли.
Через два тижні мон­го­ли при­сла­ли ще одне посоль­ство:

Ви на нас іде­те, нехай роз­су­дить бог між нами

Сою­зни­цьке вій­сько зібра­ло­ся на Про­тол­чо­му Бро­ду біля о. Хор­ти­ця, і впер­ше зда­ле­ку поба­чи­ла мон­голь­ську армію.

Монгольське військо: озброєння, тактика, склад

У цен­тра­лі­зо­ва­ній мон­голь­ській дер­жа­ві армія буду­ва­ла­ся на регу­ляр­ній осно­ві. Поді­бно до інших сфер жит­тя, в армії пану­ва­ла жорс­тка ієрар­хія, кар­ність та дисци­плі­на. За свід­че­н­ням План­но Кар­пі­ні,

Чин­гі­схан нака­зав, щоб на чолі деся­ти сто­яв один, на чолі деся­ти деся­тни­ків сто­яв один, котрий є сотни­ком, на чолі деся­ти сотни­ків – один тися­чник, а на чолі деся­ти тисяч постав­ле­но одно­го, і це нази­ва­ють вони “тумен”. На чолі вій­ська став­лять двух коман­ду­ва­чів, або трьох, але так, що вони під­ко­рю­ють комусь одно­му.

Вищий офі­цер­ський кор­пус фор­му­вав­ся з людей, що від­бу­ли слу­жбу в гвар­дії каа­на. Під час вій­ни дія­ла коле­ктив­на ввід­по­від­аль­ність під­роз­ді­лу. Якщо біг один – стра­чу­ва­ли деся­ток, якщо деся­ток – стра­чу­ва­ли сотню.

Основ­ні бойо­ві під­роз­ді­ли кочо­ви­ків діли­ли­ся на два роди військ – важ­ку та лег­ку кін­но­ту.

Біль­шість воя­ків мала за зброю лише кіль­ка луків та соки­ру, рід­ше – спис.
Більш замо­жні вико­ри­сто­ву­ва­ли клин­ко­ву зброю – мечі, шаблі, а також обла­дун­ки для себе і коней. Обла­дун­ки могли бути лег­кі – шкі­ря­ні, – або важ­кі –  мета­ле­ві. Остан­ній тип захи­сно­го озбро­є­н­ня опи­сує Кар­пі­ні в сво­їй “Істо­рії мон­го­лів”:

Лати (тоб­то, мета­ле­вий обла­ду­нок) мають чоти­ри части­ни; одна йде від бедра до шиї…а від рук і ниж­че обля­гає тіло по колу… поза­ду вони кла­дуть інший шма­ток, що йде від шиї до того шма­тка, що йде по колу; на пле­чах ці два шма­тки, пере­дній і задній, при­крі­пле­ні пряж­ка­ми до залі­зних напле­чни­ків… Шолом же залі­зний, або мідний, а части­на захи­сту шиї – шкі­ря­на… І вони зму­шу­ють все це бле­сті­ти так, що люди­на може бачи­ти своє облич­чя.

Кожно­го року пара­лель­но з облав­ни­ми полю­ва­н­ням та хан­ськи­ми лова­ми про­во­ди­ли­ся вій­сько­ві навча­н­ня, де від­пра­цьо­ву­ва­ли­ся такти­чні при­йо­ми. Так опи­сує про­цес полю­ва­н­ня Віль­гельм де Рубрук:

… вони зби­ра­ю­ться у вели­кій кіль­ко­сті, й ото­чу­ють місце­вість, про яку вони зна­ють, що там зві­рі, й пово­лі набли­жа­ю­ться одне до одно­го, аж поки не замкнуть зві­рів ніби в колі. Потім пуска­ють в них стрі­ли.

Такі дії повто­рю­ють один з такти­чних при­йо­мів мон­го­ло-татар – охо­пле­н­ня супро­тив­ни­ка з флан­гів вели­кою кіль­кі­стю кін­но­ти й вихід у тил з подаль­шим роз­стрі­лом воро­га. Тіль­ки на полю­ван­ні жер­тва­ми були зві­рі.

Людей же зама­ню­ва­ли в засід­ку таким чином:

кожен кидає в супро­тив­ни­ка три-чоти­ри стрі­ли… від­сту­па­ють до сво­їх; це вони роблять зара­ди обма­ну, щоб ворог їх пере­слі­ду­вав до місця, те вони вла­шту­ва­ли засід­ку… вони ото­чу­ють воро­гів і таким чином ранять і вби­ва­ють.

Чин­гіз­хан запро­ва­див ефе­ктив­ну роз­від­ку та інтен­дант­ську слу­жбу, яка займа­ла­ся забез­пе­че­н­ням бойо­вих під­роз­ді­лів усім необ­хі­дним – збро­єю, їжею, одя­гом, житлом.
Вже зга­ду­ва­ло­ся про пошто­ву слу­жбу: своє­ча­сне отри­ма­н­ня інфор­ма­ції дозво­ля­ло здій­сню­ва­ти вели­кі опе­ра­ції та коор­ди­ну­ва­ти окре­мі кор­пу­си без від­ри­ву від став­ки.

Зав­дя­ки заво­ю­ва­н­ням, мон­го­ли отри­ма­ли доступ до пере­до­вих нау­ко­вих дося­гнень Схо­ду. Зокре­ма, вико­ри­сто­ву­ва­ла­ся металь­на арти­ле­рія, арба­ле­ти, при­мі­тив­на вогне­паль­на зброя, “гре­цький вогонь”, висо­ко­те­хно­ло­гі­чні обла­дун­ки для людей і коней. Про­те пере­лі­че­ні речі не були залу­че­ні до битви на Кал­ці, окрім обла­дун­ків.

Вар­то зазна­ча­ти, що в армію рекру­ту­ва­ли­ся не тіль­ки вла­сне мон­го­ли, а й пред­став­ни­ки інших наро­дів. Так було і після битві на Кал­ці. При­найм­ні, невдов­зі після неї Субе­дей напра­вив Чин­гі­сха­ну про­ха­н­ня,

щоб туме­ни з обо­ків, мер­кі­тів, найма­нів, кіре­їв, кан­гли та кипча­ків зійшли­ся в єди­ну армію

Цита­та за “Жит­тє­пи­сом Субе­дея”. Пев­но, ці нещо­дав­но під­ко­ре­ні наро­ди висту­па­ли як допо­мі­жні заго­ни і мали вла­сну тра­ди­цій­ну вій­сько­ву стру­кту­ру, а після похо­ду мали бути реор­га­ні­зо­ва­ні за імпер­ським зраз­ком.

Мон­голь­ска армія, що увір­ва­ла­ся в при­чор­но­мор­ські сте­пи, явля­є­ться перед нами, як квін­те­сен­ція пере­до­вих дося­гнень всьо­го схі­дно­го сві­ту.

Русько-половецьке військо

Як писа­ло­ся вище, Київ­ська Русь була типо­вою сере­дньо­ві­чною феодаль­ною імпе­рі­єю. Руське вій­сько, що висту­пи­ло про­ти мон­го­лів було суку­пні­стю зброй­них сил окре­мих вели­ких земель. У битві взя­ли участь пол­ки Київ­сько-Смо­лен­ської, Черн­гів­ської та Гали­цької “дер­жав”, а також волин­ські кня­зі.

Осно­ву вій­ська кожної зем­лі скла­да­ло­ся з опол­че­н­ня різних ста­нів – кня­зів, бояр та непри­ві­ле­йо­ва­них верств насе­ле­н­ня (смер­дів, міщан).

Кня­зі поді­ля­ли­ся на пов­но­цін­них кня­зів-госпо­да­рів та князів-“підручників”. Пер­ші очо­лю­ва­ли силь­ні князівства-“держави” і були реаль­но суве­рен­ни­ми воло­да­ря­ми. Таких кня­зів захі­дні хро­ні­ки іме­ну­ють коро­ля­ми (“rex”), або “вели­кии­ми кня­зя­ми” (“magnus dux”).

Під­ру­чни­ки” ж мали уділ з волі стар­шо­го роди­ча і повин­ні були йому під­ко­ря­ти­ся.

Волин­ська зем­ля пред­став­ля­ла собою кон­гло­ме­рат малих кня­жінь, які хоча й не були комусь “під­ру­чни­ка­ми”, але силь­но здрі­бні­ли. Тим не мен­ше, об’єднані сили волин­ських кня­зів пред­став­ля­ли собою помі­тну силу.

Також існу­ва­ли слу­жи­ві кня­зі – чле­ни роду Рюри­ко­ви­чів, які не отри­ма­ли вла­сно­го уді­лу і не мали вибо­ру, окрім як пере­бу­ва­ти в ото­чен­ні уділь­них кня­зів.

Нав­ко­ло уділь­них кня­зів гур­ту­ва­ли­ся осо­би­сто вір­ні дру­жин­ни­ки – про­фе­сій­ні вої­ни, найман­ці, іно­зем­ні аван­тю­ри­сти, слу­жи­ві кня­зі. Це була своє­рі­дна гвар­дія кня­зя. Вони, разом із уділь­ни­ми кня­зя­ми та земель­ним бояр­ством, утво­рю­ва­ли вій­сько­ву елі­ту.
Дру­жи­на умов­но поді­ля­ла­ся на “стар­шу” й “молод­шу”. Якщо “стар­ші” дру­жин­ни­ки явля­ли собою ана­лог захі­дно­єв­ро­пей­сько­го рица­ря, то “молод­ші” – гри­ді, діт­ські, отро­ки –  попов­ню­ва­ли ряди пахол­ків, слуг та “стріль­ців”.

Боя­ри-фео­да­ли пред­став­ля­ли полі­ти­чну, адмі­ні­стра­тив­ну та вій­сько­ву вер­хів­ку кон­кре­тно­го регіо­ну. Маю­чи на тери­то­рії кня­зів­ства судо­ві та управ­лін­ські поса­ди, “отчи­ни” (спад­ко­ві має­тки) та “дер­жа­н­ня” (пожа­лу­ва­н­ня кня­зя), вони жили регіо­наль­ни­ми інте­ре­са­ми. Це від­рі­зня­ло їх від дру­жин­ни­ків, які бачи­ли дже­ре­ло всла­сно­го успі­ху в кня­зе­ві. Та межа між земель­ним боя­ри­ном і дру­жин­ни­ком була вель­ми умов­на: дру­жинн­ки отри­му­ва­ли від кня­зя наді­ли й осі­да­ли на зем­лі, уко­рі­ню­ю­чись у кня­зів­стві. Нато­мість бояр­ські діти попов­ню­ва­ли лави дру­жин­ни­ків.

Бага­ті боя­ри могли також вистав­ля­ти вій­сько­вих слуг та дру­жин­ни­ків.

Про опол­че­н­ня міщан та селян в кон­текс­ті битви на Кал­ці гово­ри­ти сен­су нема: для похо­дів у степ воїн пови­нен був йти “одву­конь”. Таке собі дозво­ли­ти могла тіль­ки елі­та.

Дисци­плі­но­ва­ність і керо­ва­ність поді­бних фор­му­вань були вель­ми умов­ни­ми. По суті, на полі бою вій­сько роз­па­да­ло­ся на кон­гло­ме­рат дру­жин під про­во­дом вла­сно­го ватаж­ка-кня­зя.

Озбро­є­н­ня вої­нів укра­їн­ських кня­зівств було типо­во євро­пей­ським, але з помі­тним впли­вом з боку кочо­во­го схо­ду.

Кня­зі, дру­жинн­ки та боя­ри мали на озбро­єн­ні клин­ко­ву зброю – мечі та шаблі. Архе­о­ло­гі­чні мате­рі­а­ли дохри­сти­ян­ської епо­хи, коли в моги­лу вої­на ще кла­ли зброю, свід­чать, що часто бій­ці мали і шаблю, і меч.

Це озна­чає, що вони кори­сту­ва­ли­ся ними в зале­жно­сті від ситу­а­ції та воло­ді­ли фехту­валь­ни­ми при­йо­ма­ми для обох клин­ків.

Вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся й інші види насту­паль­но­го озбро­є­н­ня – була­ви, соки­ри, кисте­ні, спи­си, кин­джа­ли. Основ­ною збро­єю даль­ньо­го бою був лук.
Голо­ву вої­на захи­щав шолом коні­чної, або сфе­ро­ко­ні­чної фор­ми із напів­ма­скою (або маскою – “личи­ною”), що при­кри­ва­ла верх­ню части­ну облич­чя й ніс.

Кня­жі шоло­ми пишно оздо­блю­ва­ли­ся, при­кра­ша­ли­ся яскра­вим плю­ма­жем і нати­ра­ли­ся до бли­ску. Це мало як ста­ту­сний, так і пра­кти­чний аспект: на полі бою коман­ду­ва­ча мало бути добре видно, аби орі­єн­ту­ва­ти­ся за його дія­ми.
Допов­ню­ва­ла захист голо­ви коль­чу­жна бар­ми­ця.

Най­по­пу­ляр­ні­шим типом обла­дун­ку була коль­чу­га. Замо­жні боя­ри та кня­зі допов­ню­ва­ли її “доспі­хом” з мета­ле­вих пла­стин, що накла­да­ли­ся на коль­чу­гу. Пла­сти­на­ми при­кри­ва­ли пле­чі, руки, ноги. Також вико­ри­сто­ву­ва­ли ламе­ляр­ний обла­ду­нок, зши­тий з доста­тньої кіль­ко­сті пла­стин.

Про­тя­гом ХІІ сто­літ­т­тя серед руських вої­нів домі­ну­вав дов­гий кра­пле­по­ді­бний тип щита, який при­кри­вав бій­ця від ніг до голо­ви. Та після появи шоло­мів з личи­ною та латно­го “доспі­ху” верх­ню окру­глу части­ну ста­ли роби­ти пря­мі­шою.
Сам щит про­тя­гом ХІІІ сто­лі­т­тя змен­шу­вав­ся в роз­мі­рі, поки не набув завер­ше­ної три­ку­тної фор­ми (так зва­ний “екю”).

Поло­ве­цьке вій­сько також скла­да­ло­ся з дру­жин ханів та опол­че­н­ня.

В загаль­них рисах, озбро­є­н­ня кипча­ків було схо­же на руське – була­ви, шаблі, луки. У ари­сто­кра­тів – шоло­ми, коль­чу­ги, лати.

Перебіг битви

Незва­жа­ю­чи на всі тру­дно­щі, русько-поло­ве­цьке вій­сько таки з’єдналося побли­зу о. Хор­ти­ця. Назу­стріч сою­зни­кам вийшли мон­голь­ські заго­ни.

Пере­до­вий загін воли­нян, який вже пере­пра­вив­ся через Дні­про, обме­жив­ся спо­сте­ре­же­н­ням за воро­гом. Мон­го­ли, також оці­нив­ши ситу­а­цію, вирі­ши­ли за кра­ще від­сту­пи­ти.

Князь Дани­ло Рома­но­вич та воє­во­да Юрій Дома­жи­рич, що очо­лю­ва­ли аван­град, доне­сли здо­бу­ту про супро­тив­ни­ка інфор­ма­цію до решти коман­ду­ва­чів:

Юрій Дома­жи­рич кня­зям, гово­рив: «Вони стріль­ці є». А інші каза­ли: «Вони про­сті люди є, гір­ші полов­ців». Юрій же Дома­жи­рич мовив: «Вони ратни­ки є і добрі вої».
І, при­їхав­ши, вони ска­за­ли це Мсти­сла­ву Рома­но­ви­чу, і Юрій про все ска­зав. І про­мо­ви­ли моло­ді кня­зі: «Мсти­сла­ве і дру­гий Мсти­сла­ве! Не стій­те! Піде­мо про­ти них!»

Руси­ни поба­чи­ли, що біль­шість воя­ків мон­го­лів скла­да­ють “стріль­ці”. В уяв­ле­н­нях сере­дньов­чних євро­пей­ців це не був важ­кий супро­тив­ник для елі­тар­но­го вій­ська з вели­кою кіль­кі­стю кня­зів, яке пішло в цей похід. Тож можна зро­зу­мі­ти енту­зі­азм “моло­дих кня­зів” – за всі­ма кано­на­ми того­ча­сної воєн­ної нау­ки пере­ва­га була на сто­ро­ні Русі.

Тож пол­ки поча­ли пере­прав­ля­ти­ся через Дні­про і всту­пи­ли в бій:

І пере­йшли всі кня­зі, Мсти­слав [Рома­но­вич], і дру­гий Мсти­слав, [Свя­то­сла­вич] чер­ні­гів­ський, ріку Дні­про. І інші кня­зі при­бу­ли, і руши­ли [всі разом] у поле Поло­ве­цьке. Пере­йшли ж вони Дні­про в день вів­то­рок.
І встрі­ли тата­ри пол­ки руськії, але стріль­ці руськії пере­мо­гли їх і гна­ли в поле дале­ко, руба­ю­чи

Як бачи­мо, в бій не всту­пи­ли основ­ні сили як з укра­їн­ської, так і з мон­го­ло-татар­ської сто­ро­ни. За текс­том літо­пи­су, пере­мо­гу здо­бу­ли саме “стріль­ці руськії”, тоб­то в бій не всту­пи­ли кня­зі з кра­щи­ми пол­ка­ми.

Нада­лі поча­ла­ся пого­ня русько-поло­ве­цьких сил за мон­го­ла­ми, яка три­ва­ла 8–12 днів. За Ібн-Ала­сі­ром,

…тата­ри побі­гли назад. Тоді у руси­нів та кипча­ків було бажа­н­ня напа­сти на татар. Дума­ю­чи, що ті побі­гли зі стра­ху і без­си­л­ля бити­ся, вони ста­ли пере­слі­ду­ва­ти татар. Тата­ри не пере­ста­ва­ли від­сту­па­ти, а сою­зни­ки гна­ли­ся по слі­дах 12 днів.

Вій­ська роз­тя­гну­ли­ся на вели­ку від­стань, пері­о­ди­чно тра­пля­ли­ся сути­чки:

Звід­ти ж ішли вони вісім днів до ріки Кал­ки. [І] встрі­ли їх сто­ро­жі татар­ські, і сто­ро­жі [ці] били­ся з ними, і вби­тий був [воє­во­да] Іван Дми­трі­йо­вич та інших двоє з ним, а тата­ри од’їхали звід­ти.

Тома Спіт­ський пові­дом­ляє про бага­то битв, вигра­них руси­на­ми:

…зав­дя­ки силь­но­му спро­ти­ву наро­ду руте­нів вони не змо­гли прой­ти далі; дій­сно, в них було бага­то сути­чок з наро­да­ми руте­нів…

Та ці пере­мо­ги вели руси­нів та полов­ців у пас­тку. Дже­бе і Субе­дей реа­лі­зо­ву­вав­ли такти­чний план, що його опи­су­вав План­но Кар­пі­ні – зама­ни­ти воро­га мали­ми сути­чка­ми в засід­ку й під­ста­ви­ти під удар основ­них сил.

Коли об’єдане вій­сько дійшло до річки Кал­ки, то мон­го­ли вда­ри­ли:

Зне­на­цька мон­голь­ське вій­сько обер­ну­ло­ся назад і вда­ри­ло по ним, і поки вони не зібра­ли­ся разом, всти­гли пере­би­ти бага­то наро­ду. Вони били­ся про­тя­гом одно­го тижня

Цита­та за “Збір­ни­ком літо­пи­сів” Рашид-ад-Діна.
Цей удар прийня­ли гали­цькі, волин­ські, кур­ські та поло­ве­цькі дру­жи­ни. Спо­ча­тку пере­ва­га була на сто­ро­ні сою­зни­ків, та мон­го­ли вво­ди­ли в бій нові заго­ни. Нато­мість пол­ки Київ­сько­го та Чер­ні­гів­сько­го кня­зівств не могли увійти в бій – над­то роз­тя­гну­ли­ся похі­дні поряд­ки під час пого­ні:

Мсти­слав Мсти­сла­вич (гали­цький) тим часом пове­лів Дани­ло­ві попе­ре­ду пере­йти з пол­ка­ми ріку Кал­ку і іншим пол­кам [піти] з ним, а сам після ньо­го пере­йшов. Сам же поїхав він у сто­ро­жі, і, коли поба­чив пол­ки татар­ські, він, при­їхав­ши, ска­зав: «Ору­жі­ться!»
Мсти­слав же [Рома­но­вич] і дру­гий Мсти­слав, [Свя­то­сла­вич], сиді­ли у ста­ні, не зна­ю­чи [цьо­го], тому що Мсти­слав [Мсти­сла­вич] їм обом [нічо­го] не ска­зав…
Коли зітну­ли­ся вій­ська між собою, то Дани­ло виїхав напе­ред, і [воє­во­да] Семен Олу­йо­вич, і [воє­во­да] Василь­ко Гав­ри­ло­вич. Уда­ри­ли вони в пол­ки татар­ські, і Василь­ко був зби­тий [з коня], а сам Дани­ло пора­не­ний був у гру­ди. Мсти­слав [Яро­сла­вич] Німий (луцький), бачив­ши це [і] поду­мав­ши, що Дани­ло зби­тий був, | пом­чав і сам між них, бо був той муж дужий…
Тата­ри ж уті­ка­ли, а Дани­ло поби­вав їх сво­їм вій­ськом, і Олег [Свя­то­сла­вич] кур­ський. Крі­пко вони били­ся, [але] інші пол­ки [татар­ські] зітну­ли­ся з ними, [і] за грі­хи наші руські пол­ки було пере­мо­же­но.

Після роз­гро­му пере­до­вої гру­пи, мон­го­ли вда­ри­ли на решту, що були в табо­рі:

… не всти­гли ста­ти в бойо­вий поря­док. І зім’ялися всі. І була січа зла і люта

Цю гру­пу мон­го­ли також зму­си­ли до вте­чі.

Київ­ський полк у битві уча­сті не брав, а укрі­плю­вав табір на кам’янистому бере­зі Кал­ки. Части­на мон­голь­сько­го вій­ська взя­ла табір в обло­гу, а інша – пере­слі­ду­ва­ла вті­ка­чів.

Мсти­слав Київ­ський обо­ро­няв­ся в табо­рі ще три дні, аж поки не прийняв умо­ви поче­сної капі­ту­ля­ції. Та як тіль­ки руси­ни вийшли з табо­ру, Дже­бе і Субе­дей від­да­ли наказ ата­ку­ва­ти. Поча­ла­ся різа­ни­на.

Напа­ли на руси­нів … захо­пи­ли пра­ви­те­ля їхньої дер­жа­ви Мі-чі-си-лао. Дже­бе нака­зав Ісма­ї­лу пред­стви­ти його перед царе­ви­чем Джу­чі і потім його стра­ти­ли.

Цита­та за “Жит­тєі­пи­сом Ісма­ї­ла”.

Інша части­на вій­ська пере­слі­ду­ва­ла вті­ка­чів:

Із тих, хто тікав, було поби­то бага­то: вря­ту­ва­ло­ся неба­га­то з них… Хто вря­ту­вав­ся, при­був до сво­єї зем­лі в най­убо­гі­шо­му вигля­ді через дале­кість шля­ху і пораз­ки…

Цита­та за “Пов­ним зво­дом істо­рії” Ібн-Ала­сі­ра.

Як під­су­мо­вує “Хро­ні­ка Ліво­нії”,

не виста­чло сил у них для битви і побі­ги вони перед воро­гом. Заги­нув вели­кий король Мсти­слав Київ­ський … Дру­гий же король гали­цький Мсти­слав вря­ту­вав­ся вте­чею

Роз­гром був пов­ний і без­за­пе­ре­чний.

Мон­го­ли, пере­слі­ду­ю­чи руси­нів, ата­ку­ва­ли й міста, зупи­нив­шись лише в 20 кіло­ме­трах від сто­ли­чно­го Киє­ва. А від­так, наказ “дійти до само­го міста Кива­мен-кер­мен” було вико­на­но. Дже­бе і Субе­дей мали повер­ну­ти­ся додо­му:

Отож, коли тата­ри їх пере­мо­гли, то повер­ну­ли­ся в свою зем­лю і на зво­ро­тньо­му шля­ху захо­пи­ли деякі зем­лі на пів­но­чі…

Цита­та за Ц. Де Бре­діа.

1224 року від отри­ма­них ран поми­рає Дже­бе. На жаль, дже­ре­ла мов­чать про те, в якій битві вони були отри­ма­ні. В цей же рік Субе­дей вже само­туж­ки при­вів копус до Чин­гі­сха­на.

Стійкість, якої до цього ніхто не чув”

Битва на Кал­ці про­де­мон­стру­ва­ла кіль­ка речей.

По-пер­ше, це була не про­сто пере­мо­га мон­го­лів на руси­на­ми і полов­ця­ми. “Між дво­ма стру­мо­чка­ми” одна циві­лі­за­цій­на пара­ди­гма пере­вер­ши­ла іншу. Дисци­плі­на пере­мо­гла осо­би­сту іні­ці­а­ти­ву, хитрість – зви­тя­гу. Кон­гло­ме­рат дру­жин та рицар­ське опол­че­н­ня вияви­ли­ся без­си­ли­ми про­ти регу­ля­ря­ної армії зі стро­гою ієрар­хі­єю та регу­ляр­ни­ми навча­н­ня­ми.
По-дру­ге, ми бачи­мо, що незва­жа­ю­чи на супе­ре­чки, укра­їн­ські кня­зів­ства зумі­ли об’єднати зуси­л­ля про­ти воро­га. Руські кня­зі не дали себе вве­сти в ома­ну, коли воро­ги нама­га­ли­ся посва­ри­ти їх з полов­ця­ми.

На жаль, це не при­не­сло нашим пред­кам голов­но­го – пере­мо­ги.

Вій­ська Чин­гі­сха­на того часу вияви­ли­ся про­сто нездо­лан­ною поту­гою для будь-яко­го супер­ни­ка. Китай­ці, ара­би, руси­ни, нім­ці вби­ва­ли стіль­ки мон­го­лів, скіль­ки могли. Мон­го­ли нато­мість вби­ва­ли і під­ко­рю­ва­ли, скіль­ки хоті­ли.
На Кал­ці заги­нув цвіт русько-поло­ве­цької ари­сто­кра­тії. Накла­ли голо­вою два “ста­рій­ши­ни” – київ­ський та чер­ні­гів­ський кня­зі. Ген­ріх Латвій­ський веде мову про смерть 50 кня­зів. З них за вітчи­зня­ни­ми літо­пи­са­ми відо­мо 12 заги­блих поі­мен­но.

Не див­ля­чись на пов­ний роз­гром і коло­саль­ні втра­ти, може­мо ска­за­ти, що пере­мо­га не діста­ла­ся мон­го­лам лег­ко. Біль­шість дже­рел, що опо­від­а­ють про битву, від­зна­ча­ли її запе­клий та кри­ва­вий хара­ктер та вели­кі втра­ти з обох сто­рін.

Так Ібн-Фла­сір пише, що

Оби­дві сто­ро­ни били­ся зі стій­кі­стю, якої до цьо­го ніхто не чув

Ц. де Бре­діа:

Кро­ві з обох боків було про­ли­то до самих кін­ських вузде­чок, як
пере­ка­зу­ва­ли ті, хто брав участь у битві.

Річард Сан-Гер­ма­но:

в один день вони вби­ли 200 000 руси­нів та кума­нів

Ген­ріх Латвій­ський:

Заги­нув вели­кий король Мсти­слав Київ­ський з 40 тис вої­нів при ньо­му… Інших коро­лів заги­ну­ло близь­ко 50. .. і пере­би­ли тата­ри біль­ше 100 тисяч чоло­вік.

Тома Спліт­ський:

…бага­то кро­ві було про­ли­то з обох сто­рін…

Жит­тє­пис Субе­дея”:

Він мав най­більш кро­во­про­ли­тний бій про­ти руси­нів, зі стар­шим і молод­шим Мсти­сла­ва­ми

Вар­то зазна­чи­ти, що в біо­гра­фії Субе­дея були деся­тки битв, тож це кра­сно­мов­но свід­чить про дій­сно вийня­тко­вий хара­ктер про­ти­сто­я­н­ня.

Без сум­ні­ву, наші пред­ки пока­за­ли хоро­ший при­клад єдно­сті та мужно­сті.

Небесний Батьку, допоможи нам здолати труднощі та пройти шляхом гордих чубатих слов‘ян, дослухайся до наших щирих молитв про  благо рідної української землі!

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

120грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 100грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 100грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 100грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Почайна та Шулявська
  • 433
    Від перетину вулиць Богдана Хмельницького та Терещенківської.
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»