«Козак Мамай» – таку назву має зірка в сузір‘ї Рака
Опубліковано: 09 Лип 2015 11:20

… Сидить козак в кобзу грає, що замислить, то все має…

 

9 липня для «Козака Мамая» є Знаковим Днем!

Адже 9 липня 1990 року є днем офіційної реєстрації Центру народознавства «Козак Мамай» в якості юридичної особи.

Крім того, 9 липня 2009 року відбулось офіційне відкриття для відвідувачів Козацького селища «Мамаєва Слобода».

Відтак, нам приємно згадати, що саме 9 липня 2011 року (на 21 рік народження Центру народознавства «Козак Мамай») відбулась третя знакова подія в нашому житті – ім’ям «Козак Мамай» названа зірка в сузір’ї Рака. Цей дійсно неординарний подарунок зробив нам  Іван Ільченко – козак Корсунського куреня Войська Запорозького Низового, онук всесвітньовідомого  письменника Олександра Ільченка – автора химерного роману з народних вуст «Козацькому роду нема переводу, або ж  Мамай і Чужа молодиця».

Отже, 9 липня 2015 року «Козаку Мамаю» виповнилось 25!

Зараз на Сході України йде справжня війна, тому «Мамаєва Слобода» вже більше року не проводить ніяких розважальних заходів та фестивалів, обмежуючись лише відтворенням давніх народних традицій та Християнських свят, як то Різдво, Водохреща, Колодій, Сорок Святих, Великдень, Зелені свята, Івана Купайла, Маковея, Покрова…

Попри те, що ми тимчасово, на період гібридної війни з москалями, припинили проводити різноманітні розважальні фестивалі та лицарські турніри, хочемо все ж таки похвалитись, що за час роботи «Мамаєвої Слободи», а саме за останні шість років, починаючи від 9 липня 2009 року і до 9 липня 2015 року козацьку Слободу, обіч витоку легендарної річки Либідь відвідало понад 1 000 000 осіб!

Дару­нок Іва­на Іль­чен­ка зро­бле­ний з широ­тою душі, вла­сти­вою його діду Оле­ксан­дру Єли­се­є­ви­чу Іль­чен­ку.

Зір­ка під назвою «Козак Мамай», котра зна­хо­ди­ться в сузір‘ї Рака, тепер зав­ше буде сія­ти в небе­сах над «Мама­є­вою Сло­бо­дою».  Її коор­ди­на­ти: Starname KOZAK MAMAY Constelation Cancer Star id 1050.05841047R_mag 11.9 Right Ascension 08:44:01.24 Declination +19:39:41.1


Зір­ка «Козак Мамай» в сузір‘ї Рака (лат. Cancer ) зна­хо­ди­ться в това­ри­стві зірок, які носять іме­на: Рем­брандт (Rembrandt), Прин­це­са Діа­на (Diana Princess of Wales), Джон Деві­сон Рокфел­лер (John Davison Rockefeller), Марк Шагалл (Marc Chagall), Том Круз (Tom Cruise), Філіп Мор­ріс (Philip Morris).

Деталь­ні­ша інфор­ма­цію про зір­ку «Козак Мамай»  досту­пна на сай­ті Ката­ло­гу Укра­стро.

Бага­то зірок вже носять іме­на відо­мих поста­тей. Це: Тарас Шев­чен­ко,  Борис Пастер­нак,  Лев Тол­стой, Алє­ксандр Пушкін, Він­сент Ван Гог, Саль­ва­дор Далі та бага­тьох інших. А від 9 липня року Божо­го 2011 з лег­кої руки Іва­на Іль­чен­ка це ще й Козак Мамай як живий сим­вол нев­ми­ру­що­сті націо­наль­но­го духу укра­їн­сько­го коза­цько­го наро­ду.

Ми сповнені переконання, що зірка під гордою назвою «Козак Мамай»  – воїна-захисника Роду – берегтиме нас на рідній українській землі, буде тим живим небесним вогником, який допоможе українцям обрати правильну дорогу на «Чумацькому шляху», котрим крізь тисячоліття мандрують наші прадіди – лицарі Войська Запорозького Низового.

Ось як писав про Коза­ка Мамая Оле­ксандр Іль­чен­ко:  

У моєї баби Ган­ни батько чума­ку­вав, а дід її…

Неба­га­то я чув про того діда Йва­на, мого пра­пра­ді­да,— він пере­ста­вив­ся, коли бабу­ся Ган­на ще зов­сім малою була, а зга­дав я тут про ньо­го лише тому, що у Ган­ни Оле­ксан­дрів­ни в capaї над льо­хом зоста­лась від мого пра­пра­ді­да, тоб­то від його дру­жи­ни — чима­ла скри­ня, з при­скри­но­чком у ній — для гро­шей, для кора­лів, для ниток i голок,— добра ще скри­ня, на колі­ща­тах, кова­на мере­жа­ним залі­зом зов­ні й гар­но цяцько­ва­на все­ре­ди­ні. По стін­ках — кві­та­ми. А на поре­па­но­му та полу­па­но­му віку скри­ні сяя­ла мальо­ва­на кар­ти­на.

I не така вже вона й тру­хля­ва сто­я­ла, пам’ятаю, та скри­ня, а тіль­ки роз­со­хлась вона силь­но, і з неї не щезав світ божий, навіть коли в неї, бува­ло, залі­зеш i накри­є­шся зсе­ре­ди­ни важен­ним віком, бо й віко те крі­зні­ло, та й засно­ва­ний паву­ти­н­ням гон­то­вий дах погрі­бни­ка сві­тив­ся наскрізь.

Meні вже спов­ни­лось тоді років пять або й шістъ, i я частень­ко, якщо звід­ти не кир­ча­ли на мене попід­си­пу­ва­ні весною кво­чки, ховав­ся на дні тої скри­ні и не зво­див очей з пома­льо­ва­но­го віка, що його я, наче ляду, спу­скав над собою, немов­би пори­на­ю­чи в інший світ, у світ чар-зіл­ля (куди й ми з вами, чита­чу, всту­па­е­мо зараз, у цій химер­ній кни­зі), у світ каз­ки, в той воло­ше­бний (як моя баба Ган­на каза­ла) світ, котро­го я не забу­ду ніко­ли в жит­ті та навіть i по смер­ті, бо ж вірю я, що стеж­ка до обра­зу Мамая не заро­сте й тоді, i не тому не заро­сте, що я його так добре випи­шу, а лише тому, що в нім, либонь, явле­ні будуть тi риси націо­наль­ної вда­чі, ті вели­че­зні дива и при­го­ди, які при­йшли в цю кни­гу від щедрот наро­ду нашо­го, від його казок, пісень та дум, буваль­щин та смі­хо­вин,— щирі дива, витво­ри духу наро­дно­го, які жити­муть разом з ним…

Див­ля­чись там, ізсе­ре­ди­ни, на віко скри­ні, на кар­ти­ну, нехи­тро нама­льо­ва­ну на ньо­му, навіть я, малий i про­сто­ду­шний, уже почи­нав тоді розу­мі­ти, чому пра­пра­дід, поми­ра­ю­чи, велів себе в тій скри­ні похо­ва­ти,— не в тру­ні, а в скри­ні! — бо, зві­сна ж річ, i най­пев­ні­ший мрець, гли­пнув­ши зга­са­ю­чим оком на тую кар­ти­ну, ожив би мит­тю та и поми­ра­ти б уже не схо­тів…

Баба Ган­на каза­ла, буцім скри­ня не потра­пи­ла тоді в моги­лу з був­шим чума­ком тіль­ки тому, що батю­шка не дозво­лив хова­ти Йва­на в такій весе­лій домо­ви­ні; i ще бабу­ся зга­ду­ва­ла, як тоді вci вель­ми жури­лись, не вво­лив­ши волі ста­ро­го, бо в ньо­го були, як тоді бала­ка­ли, ще й окре­мі при­чи­ни про­си­ти такої тру­ни: мій пра­пра­дід, каза­ли, замо­ло­ду колись, іще років за сто до ско­ну сво­го, зди­бав­ся з геро­єм тої чудо­вої кар­ти­ни, що aнi гич не почор­ні­ла в скри­ні од кіптя­ви часу,— i все жит­тя потім пра­пра­дід молив бога, аби спо­до­бив бодай раз та зди­ба­ти Мамая Коза­ка, того лука­во­го, доте­пно­го, без­лі­тно моло­до­го.

Весе­лий образ Коза­ка Мамая живе в наро­ді вже не сотню літ. І не дві. І не три.

Якісь його суча­сни­ки свід­ку­ють про зустрі­чі з тим хара­ктер­ни­ком-запо­рож­цем у зов­сім дав­ні часи, десь при поча­тку існу­ва­н­ня Січі.

Інші — з ним пліч-о-пліч вою­ва­лись у вій­ську слав­но­го Зіно­вія-Бог­да­на Хме­ля.

Ще інші стрі­ва­ли його на шля­хах Укра­ї­ни вже після того, як наро­див­ся на світ Тарас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко. Був серед них і мій пра­пра­дід.

Отак ось він і ходив, либонь, по нашій пре­ба­га­тій зем­лі, мудро­щів та хитро­щів од віку наби­ра­ю­чись, ходив і ходить, бо живий він, мабуть, і тепер, весе­лий і зви­тя­жний образ, викли­ка­ний до жит­тя в надрах мину­лих віків силою наро­дної фан­та­зії — не Хитрий Петро бол­гар­ський, не Ойлен­шпі­гель німе­цький, не Совес­драл поль­ський, не Доми­шлян серб­ський, не схі­дні доте­пни­ки — Мушфі­кі чи ходжа Насред­дін, не румун­ські Пека­ле і Тен­да­ле, а наш-таки козак — Мамай, своє­рі­дне вті­ле­н­ня укра­їн­сько­го хара­кте­ру, живу­щий образ воле­лю­бно­сті, стій­ко­сті та нев­ми­ру­що­сті наро­ду, Козак Мамай, котрий на про­тя­зі сто­літь, од напа­дни­ків уся­ких одби­ва­ю­чись, пле­кав одві­чну мрію: не вою­ва­ти, не гар­ба­ти, не ярми­ти ніко­го, а в себе вдо­ма — ришту­ва­ти, муру­ва­ти, буду­ва­ти, – Козак Мамай – ман­дрів­ний запо­ро­жець, воя­ка і гуль­тяй, жар­тун і філо­соф, бан­ду­рист і спів­ак, бабій і зара­зом — монах, про­сто­ду­шний і мудрий чаклун, без­стра­шний лука­вець, що його і в сту­пі тов­ка­чем не влу­чиш,— наро­дний герой, котро­го чи не спо­кон­ві­ку зна­ють між людьми на Вкра­ї­ні, хоч об нім над Дні­пром — ні казок не роз­ка­за­но, не скла­де­но й пісень.

Ні казок, ні пісень!

А про­сла­ви­ли Коза­ка про­сто­лю­дні худо­жни­ки.

Оба­біч слав­но­го Дні­пра, по ста­ре­зних коза­цьких та селян­ських хатах — на кле­но­вих та дубо­вих поло­тни­щах две­рей, на кахля­них гру­бах, на кова­них скри­нях, на мальо­ва­них олій­ни­ми фар­ба­ми поло­тнах, навіть на липо­вих коло­дах вули­ків частень­ко можна було бачи­ти роз­ма­ї­ті пар­су­ни Мамая, тися­чі від­мін його полич­чя з нови­ми раз по раз подро­би­ця­ми при­год, з нови­ми щораз під­пи­са­ми, які віль­но тра­кту­ва­ли дія­н­ня і вда­чу героя, тися­чі сюже­тів, що під­но­си­ли в наро­ді сла­ву Коза­ка. Ще хло­пцем був­ши,— мені тоді спов­ни­лось років вісім­над­цять,— їздив я до Кате­ри­но­сла­ва (як зва­ли тоді Дні­про­пе­тровськ), щоб роз­пи­та­ти про Мамая в Дми­тра Іва­но­ви­ча Явор­ни­цько­го, нев­си­пу­що­го шука­ча запо­розь­кої ста­ро­ви­ни, най­ви­зна­чні­шо­го істо­ри­ка Січі, що напи­сав з деся­ток томів, при­свя­че­них істо­рії Вій­ська Запо­розь­ко­го, зби­ра­ча пісень, казок та при­ка­зок, мово­знав­ця, етно­гра­фа і дра­ма­тур­га, авто­ра істо­ри­чних пові­стей та опо­відань, про­фе­со­ра і ака­де­мі­ка, котрий був дру­гом і това­ри­шем Іллі Юхи­мо­ви­ча Рєпі­на: Дми­тро Іва­но­вич пома­гав колись вели­ко­му росій­сько­му худо­жни­ко­ві шука­ти в селах понад Дні­пром типи й хара­кте­ри для його май­бу­тньої кар­ти­ни «Запо­рож­ці пишуть листа сул­та­но­ві», він позу­вав худо­жни­ко­ві задля обра­зу писа­ря (в осе­ред­ку тієї кар­ти­ни), він любов­но схо­ро­няв деся­тки етю­дів до тих самих «Запо­рож­ців» (я тоді їх бачив у його музеї)… Радян­ський ака­де­мік Дми­тро Явор­ни­цький у сво­їх без­на­стан­них шука­н­нях був люди­ною непо­си­дя­чою, і саме його захо­да­ми істо­рія запо­розь­ко­го коза­цтва збе­ре­гла­ся в сво­їй непо­втор­ній кра­сі,— він був люди­ною вида­тної пра­цьо­ви­то­сті, люди­ною вели­кої душі, вели­кої кебе­ти, і я вва­жаю за щастя, що колись при­ве­ло­ся мені тисну­ти його руку, роз­мов­ля­ти з ним і взна­ти про мого Мамая щось таке, що міг роз­по­ві­сти тіль­ки він, цей пое­ти­чний і хитру­ва­тий укра­ї­нець, котрий і сам ски­дав­ся інко­ли на того ж таки Коза­ка Мамая. 

Він тоді пока­зу­вав мені й зібра­ні в кате­ри­но­слав­сько­му музеї кіль­ка деся­тків две­рей, які сам уче­ний позні­мав по ста­рих коза­цьких хатах Над­дні­прян­щи­ни, две­рей, що на них були нові й нові одмі­ни обра­зів Мамая, мальо­ва­ні про­сто­на­ро­дни­ми живо­пи­сця­ми XVIXIX сто­літь.

Бага­то я ще й потім бачив уся­ких пар­сун Коза­ка, і кожен малю­вав його по-сво­є­му, як ось і я малюю сво­го Мамая тепер.

Всі вони були різні.

Але ж на всіх роз­ма­ї­тих полич­чях був один і той самий запо­ро­жець, Козак Мамай.

Той самий укра­їн­ський хара­ктер.

Хара­ктер!

Наро­дні худо­жни­ки малю­ва­ли Мамая не в січі з воро­гом, не вер­хи на коні, а в спо­кій­ній, спо­гля­даль­ній позі: тіль­ки зброя лежить напо­хва­ті, тіль­ки лиш кінь басує, а сам Козак, схре­стив­ши ноги, спо­кій­ні­сінь­ко сидить під дере­вом,— бо ж він перед­усім був чоло­вік мир­ний, якщо, зві­сно, його не займа­ли, якщо не зазі­хав ніхто на волю й сла­ву про­стих людей Укра­ї­ни,— а коли вже й зачі­пав Коза­ка хтось, то зраз­ки наро­дно­го маляр­ства часом явля­ли нам і лють його роз­пла­ти з воро­га­ми.

Сли­ве всі порт­ре­ти Мамая мальо­ва­но ніби дитя­чою рукою, бо й справ­ді-таки, то був наро­ду нашо­го дитя­чий вік,— а може, й зов­сім не дитя­чий, а тіль­ки не дійшло крізь лихо­лі­т­тя, май­же нічо­го не дійшло до наших днів, крім хіба східнослов’янського дива-диви­ни — «Сло­ва о пол­ку Іго­ре­вім», крім тепло­го мар­му­ру тру­ни Яро­сла­ва, крім чудо­вих моза­їк та фре­сок київ­ської Свя­тої Софії, крім гали­цьких цер­ков і зам­ків, крім деся­тка літо­пи­сів, крім купи книг, дру­ко­ва­них любов­но в Киє­ві, Остро­зі, Льво­ві, крім без­лі­чі мудрен­них візе­рун­ків на кера­мі­ці, на склі, на золо­ті, крім гострих діа­ман­тів гумо­ру наро­дно­го, крім шалу укра­їн­ських дум, крім вічно живої пісні…

Зре­штою, ста­рих і пра­ста­рих надбань наро­ду Укра­ї­ни дійшло до нас таки чима­ло. Не лиши­лось тіль­ки імен твор­ців… Май­же нема імен!

У інших на той час були вже Калі­да­са і Шота Руста­ве­лі, Арі­сто­фан і Навої, Шек­спір і Рабле, Рафа­ель і Копер­нік, а ми, либонь, були ще зов­сім моло­ді в ту пору, коли з’явилися в наро­ді пер­ші порт­ре­ти Коза­ка Мамая, але всі вони жили своє неко­ро­тке жит­тя як витво­ри висо­ко­го наро­дно­го мисте­цтва, нехай ще не зрі­лі, нехай не доско­на­лі, але живі й живі…

Чи не на всіх полич­чях Козак Мамай — вро­дли­вий січо­вик, де тро­хи стар­ший, де молод­ший, дяде­чко неве­ли­чкий, кре­ме­зний, чор­ня­вий вусань, з коза­цьким осе­лед­цем, у жупа­ні — коли бага­тшо­му, а коли й про­сто­му, зде­біль­шо­го з бан­ду­рою в руках, щира вда­ча — спів­ак і музи­ка.

На від­мі­нах порт­ре­та мальо­ва­но вся­ке при­чан­да­л­ля, котре вка­зу­ва­ло на Коза­ко­ві зви­чки, діла й при­го­ди.,

Був там і встром­ле­ний у зем­лю спис. А до рати­ща чи до яко­їсь дуби­ни прип’ято баско­го коня; на дере­ві – шаблю­ка, біля ніг -рушни­ця. І гаман. І шев­ська спра­ва. І шапка-шлик. І порох у туря­чім розі.

Тут же — квар­та і чар­ка. Каза­нок над вогнем. І лож­ка,— все, що коза­ко­ві буває потрі­бно в похо­ді.

Тут же — дов­го­ву­хий песик.

А над голо­вою — гру­бе­зний жарт, соло­ний дотеп, сло­ве­сна бли­скав­ка, випи­са­ні біля Коза­ко­во­го рота.

Тро­хи далі, на дру­го­му пла­ні, бува­ли часом і про­мо­ви­сті яви січо­во­го жит­тя: роз­пра­ва з воро­га­ми, зви­тя­га й пусто­щі, вза­єм­не часту­ва­н­ня око­ви­тою з михай­ли­ка чи коря­ка, а чи й побра­тим­ське чубі­н­ня з това­ри­шем, а чи й пові­ше­ний дого­ри дри­гом враг і супо­стат…

Ще далі та вище, над голо­вою в Мамая, поде­ко­ли бував і напис.

Часом у чесній про­зі. А то вір­шо­ва­ний.

Ось так, при­мі­ром:

Сидить козак у кобзу грає, Що зами­слить, то все має;

Або ще й так, у про­сто­ті душев­ній:

їхав козак полем та й ота­ку­вав­ся,
Сів він під дубо­чком та й роз­пе­ре­зав­ся;
— Гей, бан­ду­ро моя золо­тая, 
Коли б до тебе дів­чи­на моло­дая 
—Ска­ка­ла б, пля­са­ла до лиха, 
Що не один козак одцу­рав­ся б солі міха,
Бо як заграє, всяк поска­че,
А після не один вра­жий син запла­че…

А то бува­ло в тих напи­сах і таке:

Козак — душа прав­ди­вая, соро­чки не має,
Коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє…
Хоч дивись, не дивись, та ба, не вга­да­єш:
Від­кіль я та як зва­ли – нічи­чирк не взна­єш!
Кому ж тра­пля­лось хоч раз у сте­пу бува­ти,
Той може і прі­зви­ще моє уга­да­ти.
А ти, як хоч нази­вай, на все позво­ляю,
Аби кра­ма­рем не звав, бо за те полаю.
А яко­го роду я, то всяк про те знає,
Хто по сві­ту ходить-блу­кає та долі шукає.
Я, козак-запо­ро­жець, ні об чім не тужу,
Як є люль­ка та тютю­нець, то мені й бай­ду­же!
Надію маю на мушкет, на ту сіро­ма­ху,
Що не ржа­віє ніко­ли, на шаблю на сва­ху.
Як натя­гну ж лука я, бря­зну тяти­вою,
То від мене і хан крим­ський уті­ка з ордою..!

Зав­да­ва­но чосу в тих вір­шах – коли тур­кам і тата­рам, що ласи­лись на укра­їн­ські роз­до­ли, коли панам-ляхам чи й сво­їм же, укра­їн­ським, дукам-срі­бля­ни­кам, пере­па­да­ло там і єврей­ським загрі­бай­лам-орен­да­рям, кра­ма­рям та кор­чма­рям, тоб­то всім ути­ска­чам і три­во­ро­гам про­сто­го люду: укра­їн­сько­го.

…А на малюн­ку в тій скри­ні, що схо­ро­ни­ла­ся в бабу­сі Ган­ни, бра­вий Козак варив над бага­т­тям куле­шик, а вни­зу плів­ся мир­ний і ціл­ком тве­ре­зий напис:

Ось так я в сте­пу весе­лю­ся, Одним куле­шем похме­лю­ся.

I досі він бли­має мені, той живий вогник під казан­ком, наче я й зараз лежу на дні ста­рої скри­ні й загля­даю звід­ти в хміль­ний світ мину­ло­го, від­бли­ски яко­го зав­ше мере­хтять наді мною в розум­них, пре­гар­них i пре­хи­трих очах Коза­ка.

Мере­хтять i мере­хтять тi очі наді мною.

Та й ви, чита­чу, вже бачи­те їх.

Оле­ксандр Іль­чен­ко. Укра­їн­ський химер­ний роман з наро­дних вуст: «Коза­цько­му роду нема пере­во­ду, або ж Мамай і Чужа моло­ди­ця».  – Київ: «Дні­про», 1967 рік.

«Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; Ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від Кошового вісті…»

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»