«Козак Мамай» – таку назву має зірка в сузір‘ї Рака
Опубліковано: 09 Сер 2016 11:51

… Сидить козак в кобзу грає, що зами­слить, то все має…

Сьо­го­дні для «Козака Мамая» зна­ко­вий день, адже числа 9, місяця липня, року Божого 1990 від­бу­лась офі­ційна реє­стра­ція в яко­сті юри­ди­чної особи, тобто хара­ктер­нику Мамаю, в цій зем­ній реін­кар­на­ції сьо­го­дні випов­ни­лось рівно 26 років!

Крім того цей день є зна­ко­вим для нас ще й тому, що саме 9 липня 2009 року від­бу­лось офі­ційне від­кри­ття для від­ві­ду­ва­чів Коза­цького селища «Мама­єва Сло­бода».

Ще одна зна­кова подія від­бу­лась у нашому коза­цькому житті знову ж таки 9 липня 2011 року (на 21 рік наро­дже­ння «Козака Мамая») – ім’ям «Козак Мамай» названа зірка в сузір’ї Рака. Цей дій­сно неор­ди­нар­ний пода­ру­нок зро­бив нам  Іван Іль­ченко – козак Кор­сун­ського куреня Вой­ська Запо­розь­кого Низо­вого, онук все­сві­тньо­ві­до­мого  письмен­ника Оле­ксан­дра Іль­ченка – автора химер­ного роману з наро­дних вуст «Коза­цькому роду нема пере­воду, або ж  Мамай і Чужа моло­диця».

Зараз на Сході Укра­їни йде справ­жня війна, тому «Мама­єва Сло­бода» вже більше двох років не про­во­дить ніяких роз­ва­жаль­них захо­дів та фести­ва­лів, обме­жу­ю­чись лише від­тво­ре­н­ням дав­ніх наро­дних тра­ди­цій та Хри­сти­ян­ських свят, як то Різдво, Водо­хреща, Коло­дій, Сорок Свя­тих, Велик­день, Зелені свята, Івана Купайла, Мако­вея, Покрова…

Попри те, що ми тим­ча­сово, на період гібри­дної війни з моска­лями, при­пи­нили про­во­дити різно­ма­ні­тні роз­ва­жальні фести­валі та лицар­ські тур­ніри, хочемо все ж таки похва­ли­тись, що за час роботи «Мама­є­вої Сло­боди», а саме за останні сім років, почи­на­ючи від 9 липня 2009 року і до 9 липня 2016 року коза­цьку Сло­боду, обіч витоку леген­дар­ної річки Либідь від­ві­дало близько 1 000 000 осіб!

Дару­нок Івана Іль­ченка зро­бле­ний з широ­тою душі, вла­сти­вою його діду Оле­ксан­дру Єли­се­є­вичу Іль­ченку.

Зірка під назвою «Козак Мамай», котра зна­хо­ди­ться в сузір‘ї Рака, тепер завше буде сіяти в небе­сах над «Мама­є­вою Сло­бо­дою».  Її коор­ди­натиStarname KOZAK MAMAY Constelation Cancer Star id 1050.05841047R_mag 11.9 Right Ascension 08:44:01.24 Declination +19:39:41.1

зірк небо

Зірка «Козак Мамай» в сузір‘ї Рака (лат. Cancer ) зна­хо­ди­ться в това­ри­стві зірок, які носять імена: Рем­брандт (Rembrandt), Прин­цеса Діана (Diana Princess of Wales), Джон Деві­сон Рокфел­лер (John Davison Rockefeller), Марк Шагалл (Marc Chagall), Том Круз (Tom Cruise), Філіп Мор­ріс (Philip Morris).

Деталь­ніша інфор­ма­цію про зірку «Козак Мамай»  досту­пна на сайті Ката­логу Укра­стро.

Багато зірок вже носять імена відо­мих поста­тей. Це: Тарас Шев­ченко,  Борис Пастер­нак,  Лев Тол­стой, Алє­ксандр Пушкін, Він­сент Ван Гог, Саль­ва­дор Далі та бага­тьох інших. А від 9 липня року Божого 2011 з лег­кої руки Івана Іль­ченка це ще й Козак Мамай як живий сим­вол нев­ми­ру­що­сті націо­наль­ного духу укра­їн­ського коза­цького народу.

Ми спов­нені пере­ко­на­ння, що зірка під гор­дою назвою «Козак Мамай»  – воїна-захи­сника Роду – берег­тиме нас на рідній укра­їн­ській землі, буде тим живим небе­сним вогни­ком, який допо­може укра­їн­цям обрати пра­вильну дорогу на «Чума­цькому шляху», котрим крізь тися­чо­лі­ття ман­дру­ють наші пра­діди – лицарі Вой­ська Запо­розь­кого Низо­вого.

Ось як писав про Козака Мамая Оле­ксандр Іль­ченко:

У моєї баби Ганни батько чума­ку­вав, а дід її…

Неба­гато я чув про того діда Йвана, мого пра­пра­діда,— він пере­ста­вився, коли бабуся Ганна ще зов­сім малою була, а зга­дав я тут про нього лише тому, що у Ганни Оле­ксан­дрівни в capaї над льо­хом зоста­лась від мого пра­пра­діда, тобто від його дру­жини — чимала скриня, з при­скри­но­чком у ній — для гро­шей, для кора­лів, для ниток i голок,— добра ще скриня, на колі­ща­тах, кована мере­жа­ним залі­зом зовні й гарно цяцько­вана все­ре­дині. По стін­ках — кві­тами. А на поре­па­ному та полу­па­ному віку скрині сяяла мальо­вана кар­тина.

I не така вже вона й тру­хлява сто­яла, пам’ятаю, та скриня, а тільки роз­со­хлась вона сильно, і з неї не щезав світ божий, навіть коли в неї, бувало, залі­зеш i накри­є­шся зсе­ре­дини важен­ним віком, бо й віко те крі­зніло, та й засно­ва­ний паву­ти­н­ням гон­то­вий дах погрі­бника сві­тився наскрізь.

Meні вже спов­ни­лось тоді років пять або й шістъ, i я частенько, якщо звідти не кир­чали на мене попід­си­пу­вані весною кво­чки, ховався на дні тої скрині и не зво­див очей з пома­льо­ва­ного віка, що його я, наче ляду, спу­скав над собою, немовби пори­на­ючи в інший світ, у світ чар-зілля (куди й ми з вами, читачу, всту­па­емо зараз, у цій химер­ній книзі), у світ казки, в той воло­ше­бний (як моя баба Ганна казала) світ, котрого я не забуду ніколи в житті та навіть i по смерті, бо ж вірю я, що стежка до образу Мамая не заро­сте й тоді, i не тому не заро­сте, що я його так добре випишу, а лише тому, що в нім, либонь, явлені будуть тi риси націо­наль­ної вдачі, ті вели­че­зні дива и при­годи, які при­йшли в цю книгу від щедрот народу нашого, від його казок, пісень та дум, буваль­щин та смі­хо­вин,— щирі дива, витвори духу наро­дного, які жити­муть разом з ним…

Див­ля­чись там, ізсе­ре­дини, на віко скрині, на кар­тину, нехи­тро нама­льо­вану на ньому, навіть я, малий i про­сто­ду­шний, уже почи­нав тоді розу­міти, чому пра­пра­дід, поми­ра­ючи, велів себе в тій скрині похо­вати,— не в труні, а в скрині! — бо, зві­сна ж річ, i най­пев­ні­ший мрець, гли­пнувши зга­са­ю­чим оком на тую кар­тину, ожив би миттю та и поми­рати б уже не схо­тів…

Баба Ганна казала, буцім скриня не потра­пила тоді в могилу з був­шим чума­ком тільки тому, що батю­шка не дозво­лив ховати Йвана в такій весе­лій домо­вині; i ще бабуся зга­ду­вала, як тоді вci вельми жури­лись, не вво­ливши волі ста­рого, бо в нього були, як тоді бала­кали, ще й окремі при­чини про­сити такої труни: мій пра­пра­дід, казали, замо­лоду колись, іще років за сто до скону свого, зди­бався з героєм тої чудо­вої кар­тини, що aнi гич не почор­ніла в скрині од кіптяви часу,— i все життя потім пра­пра­дід молив бога, аби спо­до­бив бодай раз та зди­бати Мамая Козака, того лука­вого, доте­пного, без­лі­тно моло­дого.

Весе­лий образ Козака Мамая живе в народі вже не сотню літ. І не дві. І не три.

Якісь його суча­сники свід­ку­ють про зустрічі з тим хара­ктер­ни­ком-запо­рож­цем у зов­сім давні часи, десь при поча­тку існу­ва­ння Січі.

Інші — з ним пліч-о-пліч вою­ва­лись у вій­ську слав­ного Зіно­вія-Бог­дана Хмеля.

Ще інші стрі­вали його на шля­хах Укра­їни вже після того, як наро­дився на світ Тарас Гри­го­ро­вич Шев­ченко. Був серед них і мій пра­пра­дід.

Отак ось він і ходив, либонь, по нашій пре­ба­га­тій землі, мудро­щів та хитро­щів од віку наби­ра­ю­чись, ходив і ходить, бо живий він, мабуть, і тепер, весе­лий і зви­тя­жний образ, викли­ка­ний до життя в надрах мину­лих віків силою наро­дної фан­та­зії — не Хитрий Петро бол­гар­ський, не Ойлен­шпі­гель німе­цький, не Совес­драл поль­ський, не Доми­шлян серб­ський, не схі­дні доте­пники — Мушфікі чи ходжа Насред­дін, не румун­ські Пекале і Тен­дале, а наш-таки козак — Мамай, своє­рі­дне вті­ле­ння укра­їн­ського хара­ктеру, живу­щий образ воле­лю­бно­сті, стій­ко­сті та нев­ми­ру­що­сті народу, Козак Мамай, котрий на про­тязі сто­літь, од напа­дни­ків уся­ких одби­ва­ю­чись, пле­кав одві­чну мрію: не вою­вати, не гар­бати, не ярмити нікого, а в себе вдома — ришту­вати, муру­вати, буду­вати, – Козак Мамай – ман­дрів­ний запо­ро­жець, вояка і гуль­тяй, жар­тун і філо­соф, бан­ду­рист і співак, бабій і зара­зом — монах, про­сто­ду­шний і мудрий чаклун, без­стра­шний лука­вець, що його і в ступі тов­ка­чем не влу­чиш,— наро­дний герой, котрого чи не спо­кон­віку зна­ють між людьми на Вкра­їні, хоч об нім над Дні­пром — ні казок не роз­ка­зано, не скла­дено й пісень.

Ні казок, ні пісень!

А про­сла­вили Козака про­сто­лю­дні худо­жники.

Оба­біч слав­ного Дні­пра, по ста­ре­зних коза­цьких та селян­ських хатах — на кле­но­вих та дубо­вих поло­тни­щах две­рей, на кахля­них гру­бах, на кова­них скри­нях, на мальо­ва­них олій­ними фар­бами поло­тнах, навіть на липо­вих коло­дах вули­ків частенько можна було бачити роз­ма­їті пар­суни Мамая, тисячі від­мін його поличчя з новими раз по раз подро­би­цями при­год, з новими щораз під­пи­сами, які вільно тра­кту­вали дія­ння і вдачу героя, тисячі сюже­тів, що під­но­сили в народі славу Козака. Ще хло­пцем бувши,— мені тоді спов­ни­лось років вісім­над­цять,— їздив я до Кате­ри­но­слава (як звали тоді Дні­про­пе­тров­ськ), щоб роз­пи­тати про Мамая в Дми­тра Іва­но­вича Явор­ни­цького, нев­си­пу­щого шукача запо­розь­кої ста­ро­вини, най­ви­зна­чні­шого істо­рика Січі, що напи­сав з деся­ток томів, при­свя­че­них істо­рії Вій­ська Запо­розь­кого, зби­рача пісень, казок та при­ка­зок, мово­знавця, етно­графа і дра­ма­турга, автора істо­ри­чних пові­стей та опо­відань, про­фе­сора і ака­де­міка, котрий був дру­гом і това­ри­шем Іллі Юхи­мо­вича Рєпіна: Дми­тро Іва­но­вич пома­гав колись вели­кому росій­ському худо­жни­кові шукати в селах понад Дні­пром типи й хара­ктери для його май­бу­тньої кар­тини «Запо­рожці пишуть листа сул­та­нові», він позу­вав худо­жни­кові задля образу писаря (в осе­редку тієї кар­тини), він любовно схо­ро­няв деся­тки етю­дів до тих самих «Запо­рож­ців» (я тоді їх бачив у його музеї)… Радян­ський ака­де­мік Дми­тро Явор­ни­цький у своїх без­на­стан­них шука­н­нях був люди­ною непо­си­дя­чою, і саме його захо­дами істо­рія запо­розь­кого коза­цтва збе­ре­глася в своїй непо­втор­ній красі,— він був люди­ною вида­тної пра­цьо­ви­то­сті, люди­ною вели­кої душі, вели­кої кебети, і я вва­жаю за щастя, що колись при­ве­лося мені тиснути його руку, роз­мов­ляти з ним і взнати про мого Мамая щось таке, що міг роз­по­ві­сти тільки він, цей пое­ти­чний і хитру­ва­тий укра­ї­нець, котрий і сам ски­дався інколи на того ж таки Козака Мамая.

Він тоді пока­зу­вав мені й зібрані в кате­ри­но­слав­ському музеї кілька деся­тків две­рей, які сам уче­ний позні­мав по ста­рих коза­цьких хатах Над­дні­прян­щини, две­рей, що на них були нові й нові одміни обра­зів Мамая, мальо­вані про­сто­на­ро­дними живо­пи­сцями XVIXIX сто­літь.

Багато я ще й потім бачив уся­ких пар­сун Козака, і кожен малю­вав його по-сво­єму, як ось і я малюю свого Мамая тепер.

Всі вони були різні.

Але ж на всіх роз­ма­ї­тих полич­чях був один і той самий запо­ро­жець, Козак Мамай.

Той самий укра­їн­ський хара­ктер.

Хара­ктер!

Наро­дні худо­жники малю­вали Мамая не в січі з воро­гом, не верхи на коні, а в спо­кій­ній, спо­гля­даль­ній позі: тільки зброя лежить напо­хваті, тільки лиш кінь басує, а сам Козак, схре­стивши ноги, спо­кій­ні­сінько сидить під дере­вом,— бо ж він перед­усім був чоло­вік мир­ний, якщо, зві­сно, його не займали, якщо не зазі­хав ніхто на волю й славу про­стих людей Укра­їни,— а коли вже й зачі­пав Козака хтось, то зразки наро­дного маляр­ства часом являли нам і лють його роз­плати з воро­гами.

Сливе всі порт­рети Мамая мальо­вано ніби дитя­чою рукою, бо й справді-таки, то був народу нашого дитя­чий вік,— а може, й зов­сім не дитя­чий, а тільки не дійшло крізь лихо­лі­ття, майже нічого не дійшло до наших днів, крім хіба східнослов’янського дива-дивини — «Слова о полку Іго­ре­вім», крім теплого мар­муру труни Яро­слава, крім чудо­вих мозаїк та фре­сок київ­ської Свя­тої Софії, крім гали­цьких цер­ков і зам­ків, крім деся­тка літо­пи­сів, крім купи книг, дру­ко­ва­них любовно в Києві, Острозі, Львові, крім без­лічі мудрен­них візе­рун­ків на кера­міці, на склі, на золоті, крім гострих діа­ман­тів гумору наро­дного, крім шалу укра­їн­ських дум, крім вічно живої пісні…

Зре­штою, ста­рих і пра­ста­рих надбань народу Укра­їни дійшло до нас таки чимало. Не лиши­лось тільки імен твор­ців… Майже нема імен!

У інших на той час були вже Калі­даса і Шота Руста­велі, Арі­сто­фан і Навої, Шек­спір і Рабле, Рафа­ель і Копер­нік, а ми, либонь, були ще зов­сім молоді в ту пору, коли з’явилися в народі перші порт­рети Козака Мамая, але всі вони жили своє неко­ро­тке життя як витвори висо­кого наро­дного мисте­цтва, нехай ще не зрілі, нехай не доско­налі, але живі й живі…

Чи не на всіх полич­чях Козак Мамай — вро­дли­вий січо­вик, де трохи стар­ший, де молод­ший, дяде­чко неве­ли­чкий, кре­ме­зний, чор­ня­вий вусань, з коза­цьким осе­лед­цем, у жупані — коли бага­тшому, а коли й про­стому, зде­біль­шого з бан­ду­рою в руках, щира вдача — співак і музика.

На від­мі­нах порт­рета мальо­вано всяке при­чан­да­лля, котре вка­зу­вало на Коза­кові зви­чки, діла й при­годи.,

Був там і встром­ле­ний у землю спис. А до ратища чи до яко­їсь дубини прип’ято баского коня; на дереві – шаблюка, біля ніг –рушниця. І гаман. І шев­ська справа. І шапка-шлик. І порох у туря­чім розі.

Тут же — кварта і чарка. Каза­нок над вогнем. І ложка,— все, що коза­кові буває потрі­бно в поході.

Тут же — дов­го­ву­хий песик.

А над голо­вою — гру­бе­зний жарт, соло­ний дотеп, сло­ве­сна бли­скавка, випи­сані біля Коза­ко­вого рота.

Трохи далі, на дру­гому плані, бували часом і про­мо­ви­сті яви січо­вого життя: роз­права з воро­гами, зви­тяга й пустощі, вза­ємне часту­ва­ння око­ви­тою з михай­лика чи коряка, а чи й побра­тим­ське чубі­ння з това­ри­шем, а чи й пові­ше­ний догори дри­гом враг і супо­стат…

Ще далі та вище, над голо­вою в Мамая, поде­коли бував і напис.

Часом у чесній прозі. А то вір­шо­ва­ний.

Ось так, при­мі­ром:

Сидить козак у кобзу грає, Що зами­слить, то все має;

Або ще й так, у про­стоті душев­ній:

їхав козак полем та й ота­ку­вався,
Сів він під дубо­чком та й роз­пе­ре­зався;
— Гей, бан­дуро моя золо­тая,
Коли б до тебе дів­чина моло­дая
—Ска­кала б, пля­сала до лиха,
Що не один козак одцу­рався б солі міха,
Бо як заграє, всяк поскаче,
А після не один вра­жий син заплаче…

А то бувало в тих напи­сах і таке:

Козак — душа прав­ди­вая, соро­чки не має,
Коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє…
Хоч дивись, не дивись, та ба, не вга­даєш:
Від­кіль я та як звали – нічи­чирк не взнаєш!
Кому ж тра­пля­лось хоч раз у степу бувати,
Той може і прі­звище моє уга­дати.
А ти, як хоч нази­вай, на все позво­ляю,
Аби кра­ма­рем не звав, бо за те полаю.
А якого роду я, то всяк про те знає,
Хто по світу ходить-блу­кає та долі шукає.
Я, козак-запо­ро­жець, ні об чім не тужу,
Як є люлька та тютю­нець, то мені й бай­дуже!
Надію маю на мушкет, на ту сіро­маху,
Що не ржа­віє ніколи, на шаблю на сваху.
Як натя­гну ж лука я, бря­зну тяти­вою,
То від мене і хан крим­ський утіка з ордою..!

Зав­да­вано чосу в тих вір­шах – коли тур­кам і тата­рам, що ласи­лись на укра­їн­ські роз­доли, коли панам-ляхам чи й своїм же, укра­їн­ським, дукам-срі­бля­ни­кам, пере­па­дало там і єврей­ським загрі­бай­лам-орен­да­рям, кра­ма­рям та кор­чма­рям, тобто всім ути­ска­чам і три­во­ро­гам про­стого люду: укра­їн­ського.

…А на малюнку в тій скрині, що схо­ро­ни­лася в бабусі Ганни, бра­вий Козак варив над бага­т­тям куле­шик, а внизу плівся мир­ний і ціл­ком тве­ре­зий напис:

Ось так я в степу весе­люся, Одним куле­шем похме­люся.

I досі він бли­має мені, той живий вогник під казан­ком, наче я й зараз лежу на дні ста­рої скрині й загля­даю звідти в хміль­ний світ мину­лого, від­бли­ски якого завше мере­хтять наді мною в розум­них, пре­гар­них i пре­хи­трих очах Козака.

Мере­хтять i мере­хтять тi очі наді мною.

Та й ви, читачу, вже бачите їх.

Оле­ксандр Іль­ченко. Укра­їн­ський химер­ний роман з наро­дних вуст: «Коза­цькому роду нема пере­воду, або ж Мамай і Чужа моло­диця».  – Київ: «Дні­про», 1967 рік.

«Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; Ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від Кошового вісті…»

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

50грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 35грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 35грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 35грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»