«Козак Мамай» воїн «Химородник»
Опубліковано: 21 Січ 2014 10:52

На заставці Ви бачите картину «Мої Мамаї», автором якої є київська художниця Катерина Косьяненко –  Лауреат VII Флорентійського Бієналє (Biennale Internazionale dell’Arte Contemporanea a Firenza). Саме за цю картину під назвою «Мої Мамаї» мисткиня отримала Премію і медаль Лоренцо Медичі (The International Award “Lorenzo il Magnifico»). Мистецький захід проходив 5–13 грудня 2009 року у місті Флоренція (Тоскана, Італія).

Пері­од після взя­т­тя Киє­ва у 1240 орда­ми хана Батия має назву «Тем­ні віки Укра­ї­ни»,  адже про те, як жили  й  вою­ва­ли наші пра­ді­ди із хижи­ми сте­по­ви­ми людо­ло­ва­ми впо­довж кіль­кох сто­літь, пра­кти­чно не зали­ши­лось зга­док в літо­пи­сах. Ні гич не відо­мо, як  вело­ся  на полях вій­ни нашим вої­нам-над­дні­прян­цям, прав­ну­кам ратни­ків кня­жої дру­жи­ни та бояр.  Вони –  спад­ко­єм­ці вій­сько­вої могу­тно­сті Вели­ко­го Київ­сько­го кня­зів­ства  впро­довж  аж цілих шести поко­лінь з 1240 по 1362 роки зби­ра­лись силою та ана­лі­зу­ва­ли вій­сько­ву такти­ку ордин­ців. Тож ніби б то нізвід­ки з‘явилась у «Дико­му полі» вели­че­зна армія «чуба­тих слов‘ян», яка за 18 років до роз­ре­кла­мо­ва­ної  росій­ською імпе­рі­єю Кули­ков­ської битви, спіль­но з Вели­ким литов­сько-руським кня­зем Оль­гер­дом Геде­мі­но­ви­чем у 1362 році в битві на Синіх Водах побли­зу фор­те­ці Тор­го­ви­ці (тепер село Ново­ар­хан­гель­сько­го райо­ну Кіро­во­град­ської обла­сті) «зла­ма­ла хре­бет» золо­то­ор­дин­ським баска­кам (фор­те­ця Тор­го­ви­ця зна­хо­ди­лась ниж­че міста Гума­ні (Ума­ні) на річці Синю­ха).

Недар­ма, саме з наши­ми пра­ді­да­ми – «чуба­ти­ми слов‘янами», або ж  коза­ка­ми, впро­довж остан­ніх 650 років укра­їн­ці пов‘язують свої спо­ді­ва­н­ня та мрії на кра­ще жит­тя й націо­наль­но-куль­тур­не від­ро­дже­н­ня.

Отож писа­на олій­ни­ми фар­ба­ми пар­су­на (наро­дна кар­ти­на, образ) «Козак Мамай» є  чи не най­цін­ні­шим спад­ко­вим клей­но­дом корін­них коза­цьких родів укра­їн­ських земель.

Кон­со­лі­ду­ю­ча місія «Коза­ка Мамая» як але­го­ри­чно­го вті­ле­н­ня укра­їн­сько­го націо­наль­но­го хара­кте­ру, як би не ста­ра­лись воро­ги, не обме­жу­є­ться сьо­го­де­н­ням. «Козак Мамай», без­пе­ре­чно, є «гене­ти­чним кодом» укра­їн­ської коза­цької нації.

У дале­ко­му 1905 році, на поча­тку XX ст., коли ще були живі носії наро­дної мудро­сті та сакраль­них веди­чних знань, вели­кий мудрець та вче­ний Борис ГРІНЧЕНКО, укла­да­ю­чи ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК укра­їн­ської мови, опи­ту­вав селян, цеб­то прав­ну­ків запо­розь­ких коза­ків, у Поділь­ській, Київ­ській, Пол­тав­ській, та Чер­ні­гів­ській губер­ні­ях – хто ж такий МАМАЙ?
Коза­цькі прав­ну­ки, не змов­ля­ю­чись, від­по­від­а­ли, що це – кам’яна баба, яка сте­ре­же, виви­щу­є­ться, або ж мая­чить на кур­га­нах…

Образ коза­ка-нев­ми­ра­ки Мамая дій­сно був і є «гене­ти­чним кодом» нашо­го наро­ду. Ще задов­го до «Битви під Сині­ми Вода­ми» у наших дідів –  «чуба­тих слов‘ян» так пове­лось, що дав­ні коза­цькі прі­зви­ська фор­му­ва­лись за раху­нок спо­лу­че­н­ня діє­слів, імен­ни­ків та при­кме­тни­ків, котрі в резуль­та­ті своє­рі­дно­го ево­лю­цій­но­го роз­ви­тку ста­ва­ли прі­зви­ща­ми, себ­то імен­ни­ка­ми.
Воїн-хара­ктер­ник, який на енер­ге­ти­чно­му рів­ні обе­рі­гав, сте­ріг пев­ну тери­то­рію коза­цько­го краю, попе­ре­джа­ю­чи про появу зло­во­ро­жих сил, ніби­то «маяв», цеб­то, як яструб, ширяв на кор­до­ні коза­цьких воль­но­стей. Пре­фікс «Ма» в сан­скри­ті озна­чає «вели­кий», «Майя» – із сан­скри­ту «ілю­зія, яка робить нере­аль­не реаль­ним…». Таким чином, шля­хом поєд­на­н­ня пре­фі­кса «Ма» та імен­ни­ка «Майя» утво­рю­є­ться йме­н­ня Мамай – «ТОЙ, ХТО ВОЛОДІЄ ВЕЛИКОЮ СИЛОЮ ІЛЮЗІЇ»! У про­сто­на­ро­дній уяві воїн-хара­ктер­ник, він же ж химо­ро­дник, – із  над­зви­чай­ни­ми вмі­н­ня­ми, який при потре­бі міг ста­ти навіть камін­ною сте­лою (Мама­єм) – своє­рі­дною каме­рою відео­спо­сте­ре­же­н­ня за зов­ні­шнім сві­том…
Сло­ва «Химо­ро­дник» і «Мамай» є тото­жни­ми тер­мі­на­ми, які позна­ча­ють (титу­лу­ють) вмі­н­ня воло­ді­ти даним коза­ком вели­кою силою над­при­ро­дної ілю­зії. Такі позна­че­ні, вибра­ні «коза­ки над коза­ка­ми» – «вої­ни над вої­на­ми» й нарі­ка­лись това­ри­ством титу­лом-йме­н­ням вої­на захи­сни­ка – Мамай!
У реє­стрі Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го 1756 року, серед спи­сків 38 куре­нів коза­ків із титу­лом-йме­н­ням Мамай нара­хо­ву­є­ться аж 18 осіб…

1. Дже­ре­лі­їв­ський курінь: Лук’ян Мамай, Яре­ма Мамай
2. Коне­лів­ський курінь: Василь Мамай, Ігнат Мамай
3. Ірклі­їв­ський курінь: Семен Мамай, Іван Мамай
4. Бату­рин­ський курінь: Тиміш Мамай
5. Дін­ський (від річки Дон) курінь: Михай­ло Мамай
6. Канів­ський курінь: Кор­ній Мамай
7. Кисля­ків­ський курінь (село Кислин, Мань­ків­сько­го р-ну, Чер­ка­ської обл.): Яцько Мамай
8. Леву­шків­ський курінь: Кузьма Мамай
9. Неза­ма­їв­ський курінь: Петро Мамай
10. Пла­сту­нів­ський курінь: Кирик Мамай
11. Коре­нів­ський курінь: Петро Мамай
12. Пол­тав­ський курінь: Нечи­пір Мамай
13. Кущів­ський курінь: Петро Мамай
14. Сер­гі­їв­ський курінь: Пав­ло Мамай
15. Тита­рів­ський курінь: Дани­ло Мамай

Вісім­над­цять вої­нів-химо­ро­дни­ків, котрі мали титул-йме­н­ня Мамай, чату­ва­ли, обе­рі­га­ю­чи на енер­ге­ти­чно­му рів­ні, та попе­ре­джа­ли про небез­пе­ку людність рідної коза­цької Вкра­ї­ни.  
Назви біль­шо­сті куре­нів Запо­розь­кої Січі похо­дять від назви коза­цьких слобід, посе­лень чи місце­во­стей, звід­кіль на Січ вийшли пер­ші коза­ки. Тож якщо на суча­сну мапу (кар­ту) Укра­ї­ни нане­сти назви сіл та місте­чок, котрі дали назву куре­ням, до яких були при­пи­са­ні вої­ни Мамаї, від­по­від­но спо­лу­чив­ши їх між собою ліні­єю, то ця лінія про­стя­гне­ться пра­кти­чно від Кар­пат і до річки Дон. Біль­ше того, це – стра­те­гі­чно важли­ві клю­чо­ві місця, повз які про­хо­ди­ли тран­зи­тні  шля­хи пере­су­ва­н­ня татар­ських чам­бу­лів, що займа­лись людо­лов­ством. Напри­клад – село Коне­ла (с. Коне­ла, Жашків­сько­го р-ну Чер­ка­ської обл.),  яке дало свою назву Кони­лів­сько­му куре­ню Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го. Роз­та­шо­ва­не це дав­нє коза­цьке село якраз посе­ре­ди­ні між дво­ма від­га­лу­же­н­ня­ми так зва­но­го «Чор­но­го ордин­сько­го шля­ху». «Чор­ний шлях» про­хо­див при­бли­зно за двад­цять кіло­ме­трів на пів­ніч та двад­цять п’ять кіло­ме­трів на пів­день від ньо­го. Далі на захід, через 60 км, пів­ні­чне й пів­ден­не від­га­лу­же­н­ня цьо­го «Татар­сько­го шля­ху», з’єднувалось до купи, якраз неда­ле­ко від села Леву­хи (с. Леву­хи, Іллі­не­цько­го р-ну Він­ни­цької обл.). Отже, стає зро­зумі­лим, чому місце­вість, де лежа­ло коза­цьке село Леву­хи (від ньо­го пішла назва Леву­шків­сько­го куре­ня), мала сво­го осо­би­сто­го Мамая, а місце­вість в райо­ні села Коне­ла мала аж двох Мама­їв, – бо ж вої­ни Мамаї муси­ли зна­хо­ди­лись в тих стра­те­гі­чно-важли­вих клю­чо­вих місцях Укра­ї­ни, де була най­біль­ша загро­за про­су­ва­н­ня в глиб тери­то­рії воро­жо­го вій­ська.

Шанов­ний чита­чу! Звер­ніть ува­гу на спи­сок Мама­їв наве­де­ний вище. А від­так, зна­йдіть на кар­ті Укра­ї­ни назви  міст чи сіл: Бату­рин, Пол­та­ва, Кислин, Леву­хи, Коне­ла, Канів та інших коза­цьких  фор­по­стів, де були Мамаї, накла­діть назви цих коза­цьких фор­по­стів на мере­жу дав­ніх шля­хів і ви зро­зу­мі­є­те стра­те­гію і логі­ку наших пра­ді­дів, котра була спря­мо­ва­на на змі­цне­н­ня без­пе­ки рідної Вкра­ї­ни, в клю­чо­вих місцях якої, на пере­ти­нах шля­хів, сто­я­ли своє­рі­дні живі пси­хо­ло­гі­чні рада­ри – Мамаї… 

Стає оче­ви­дним, з якою метою кожна коза­цька роди­на в XVIXVIII ст. обов’язково мала в сво­їй осе­лі полич­чя – пар­су­ну «Мамая». Дум­ка – мате­рі­аль­на, тож воїн-химо­ро­дник, воло­ді­ю­чи над­при­ро­дни­ми можли­во­стя­ми, зав­дя­ки цим зобра­же­н­ням вхо­див в енер­ге­ти­чний, як би тепер ска­за­ли, екс­тра­сен­сор­ний, зв’язок із вла­сни­ка­ми осе­лі, де зна­хо­ди­лась пар­су­на.

Сидя­чи в меди­та­тив­ній позі нав­по­чі­пки (в позі «лото­са») десь біля кре­ме­зно­го дуба, воїн-химо­ро­дник із титу­лом «Мамай», як радар, міг «моні­то­ри­ти» тери­то­рію ціло­го при­ле­гло­го райо­ну уздовж ймо­вір­них шля­хів пере­су­ва­н­ня воро­жих заго­нів.

Як уже ска­за­но, дум­ка – мате­рі­аль­на. Зга­дай­те техно­ло­гію робо­ти нині­шніх екс­тра­сен­сів. Вони, беру­чи в руки сві­тли­ну (фото­гра­фію) яко­їсь люди­ни, роз­по­від­а­ють про неї, її хво­ро­би, її мину­ле й май­бу­тнє… Воїн-химо­ро­дник, сидя­чи під дубом на сво­є­му бойо­во­му посту, робив усе нав­па­ки. Все від­бу­ва­лось при­бли­зно так. Коли на коза­цький хутір чи зимів­ник напа­дав пере­до­вий роз­ві­ду­валь­ний татар­ський чам­бул чи поль­ська хору­гва, у людей, які там про­жи­ва­ли та візу­аль­но бачи­ли види­му смерть, що нави­сла над ними і їхнім рідни­ми та близь­ки­ми, від­бу­вав­ся вибух нега­тив­но­го спле­ску енер­ге­ти­ки. Ці емо­цій­ні енер­ге­ти­чні збу­ре­н­ня яки­мось робом пере­да­ва­лись на пар­су­ну «Мамая». Таким чином, воїн-химо­ро­дник, буду­чи в енер­ге­ти­чно­му резо­нан­сі зі сво­єю пар­су­ною, яка була насправ­ді таким-собі сере­дньо­ві­чним міні-комп’ютером, вжи­вав від­по­від­них захо­дів для поши­ре­н­ня інфор­ма­ції серед людно­сті коза­цько­го краю. Стає зро­зумі­лою леген­да доби Сере­дньо­віч­чя про те, чому ж воїн-Мамай був захи­сни­ком та з’являвся саме там, де на людей чека­ла якась небез­пе­ка, аби їх попе­ре­ди­ти. Зав­дя­ки змі­не­ній ілю­зії він усе бачив і знав про дов­ко­ли­шній світ.

Числен­ні орди зайд-оку­пан­тів напев­не також щось зна­ли про поді­бний метод хара­ктер­ни­ків – егре­гор попе­ре­дже­н­ня загро­зи, само­і­ден­ти­фі­ка­ції та збе­ре­же­н­ня укра­їн­сько­го наро­ду. Тож ніби б то без види­мої при­чи­ни поль­ські чи татар­ські голо­во­рі­зи спа­лю­ва­ли хати в коза­цьких сло­бо­дах. На пер­ший погляд, вони дія­ли так, аби пом­сти­ти­ся коза­кам, зни­щив­ши їхнє май­но. Про­те хата нано­во від­бу­до­ву­ва­лась наши­ми пра­ді­да­ми за яки­хось 2–3 тижні.

Насправ­ді воро­жа роз­від­ка нама­га­лась зни­щи­ти засіб екс­тра­сен­сор­ної кому­ні­ка­ції між людні­стю Укра­ї­ни. Адже чи не у кожній коза­цькій осе­лі зна­хо­ди­лась пар­су­на «Мамая», яку, зро­зумі­ло з яких при­чин, нази­ва­ли обе­ре­гом, бо ж вона у пря­мо­му і пере­но­сно­му розу­мін­ні обе­рі­га­ла. Зни­щив­ши разом із хатою пар­су­ну «Мамая», ворог ціле­спря­мо­ва­но виво­див з ладу та пошко­джу­вав цілу лан­ку своє­рі­дної сере­дньо­ві­чної «комп’ютерної» мере­жі попе­ре­дже­н­ня. Систе­ма обе­ре­гів «Мама­їв» пере­ста­ва­ла дія­ти нале­жним чином. А від­так, воро­жі заго­ни мали дода­тко­вий час для без­кар­но­го про­ни­кне­н­ня вглиб коза­цької тери­то­рії.

Наші пра­ді­ди муси­ли змі­ню­ва­ти такти­ку. Вони поча­ли ство­рю­ва­ти пар­су­ни «Мама­їв» у мало­при­кме­тних для воро­га місцях – на вули­ках, скри­нях, стіль­ни­цях, две­рях дру­го­ря­дних госпо­дар­ських спо­руд (напри­клад, пові­ток, льо­хів чи куре­нів), пічних кахлях, госпо­дар­сько­му рема­нен­ті тощо.

Пра­во­на­сту­пник Росій­ської імпе­рії – Совє­цкій Союз – пішов іще далі. НКВ­Ди­сти, які на пра­кти­ці кори­сту­ва­ли­ся каба­лі­сти­кою (таєм­на юдей­ська місти­чна окуль­тна нау­ка), про­сто-напро­сто вилу­ча­ли з осель пар­су­ни «Мама­їв», де б вони не були зобра­же­ні, та зни­щу­ва­ли їх. НКВ­Ди­сти бачи­ли загро­зу єдно­сті укра­їн­ської нації, єдно­сті її націо­наль­но­го духу. Імпер­ські екс­тра­сен­си-каба­лі­сти, котрі пра­цю­ва­ли на НКВД, дуже боя­ли­ся від­нов­ле­н­ня робо­ти сере­дньо­ві­чної мере­жі енер­ге­ти­чно­го об’єднання укра­їн­ської людно­сті із спіль­ним гене­ти­чним кодом. Бо ж пар­су­ни «Мама­їв», що висі­ли на сті­нах у білих укра­їн­ських хатах, і в духов­но­му, і в енер­ге­ти­чно­му пла­ні, могли скон­со­лі­ду­ва­ти укра­їн­ців на непро­сто­му шля­ху утвер­дже­н­ня вла­сної неза­ле­жної дер­жа­ви.

В наш час, пере­вер­тні, аби зни­щи­ти гене­ти­чний код, вда­ю­ться до усі­ля­ких хитро­щів, запу­ска­ю­чи  числен­ні віру­си, так само як це роби­ться в комп’ютерних про­гра­мах. Такий своє­рі­дний «тро­ян» сти­рає справ­жню інфор­ма­цію у фай­лах, замі­щу­ю­чи її псев­до­ін­фор­ма­ці­єю. Від­так «комп’ютер» – істо­ри­чна пам’ять наро­ду – почи­нає пра­цю­ва­ти у потрі­бно­му пере­вер­тням напрям­ку.
У нас в коза­цько­му сели­щі «Мама­є­ва Сло­бо­да» про­йшло шість фести­ва­лів за уча­сті пред­став­ни­ків крим­сько-татар­сько­го наро­ду. Це були, як сте­по­ві, так і бере­го­ві й гір­ські тата­ри з Бахчи­са­раю (а це різні діа­ле­кти крим­сько-татар­ської мови). Про­те сло­во «Мамай» з татар­ської так ніхто і не пере­клав… адже його там про­сто не існує…

Один із таких дослі­дни­ків «псев­до­па­трі­о­тів» виво­дить ети­мо­ло­гію (похо­дже­н­ня) іме­ні Мамай від татар­сько­го тем­ни­ка (воє­во­ди) Мамая та його нащад­ків – кня­зів Глин­ських…

Вина­хі­дни­ком іншо­го суча­сно­го «ново­мо­дно­го віру­су», що ніве­лює йме­н­ня коза­ка-химо­ро­дни­ка є про­дю­сер і режи­сер філь­му під назвою «Мамай».  «Добро­дій» Санін, який ніко­ли не був етні­чним укра­їн­цем, у філь­мі «Мамай», фан­та­зу­ю­чи, зуми­сне вно­сить в нашу сві­до­мість «вірус», бо ж в його вер­сії сло­во «Мамай» тра­кту­є­ться з буцім­то «татар­ської», як «НІХТО» (ціка­во яко­го діа­ле­кту, може, десь із пів­ні­чно­го Ура­лу? ). Мамай, за вер­сі­єю Сані­на – осо­ба без корі­н­ня, роду та пле­ме­ні; такий собі бай­стрюк. Таких бай­стрю­ків в 17–18 ст. – нащад­ків від змі­ша­них укра­ї­но-татар­ських шлю­бів нази­ва­ли «тума­ми». Також у філь­мі Сані­на якась татар­ська жін­ка-пасту­шка здій­снює іні­ці­а­цію, «посвя­чу­ю­чи» коза­ка в «хара­ктер­ни­ки», тоб­то вистри­га­ю­чи йому на тім’ї коза­цький чуб. З цьо­го при­во­ду хоті­ло­ся б запи­та­ти «добро­дія» Сані­на: – «А чи змо­же мусуль­ма­нин ста­ти Мул­лою, якщо «обрі­за­н­ня»  йому зро­бить якась метка укра­їн­ська моло­ди­чка?»
Дій­сно, чи може захи­сник нашо­го роду бути «ніким»? Якщо спи­ра­тись на кон’юнктурну про­во­ка­цію Сані­на – то може… 

Укра­їн­ський бра­хман або ж вчи­тель коза­цько­го укра­їн­сько­го наро­ду Тарас Шев­чен­ко якось ска­зав, звер­та­ю­чись, напев­но, до нас : «…Німець ска­же: «Ви мого­ли».  «Мого­ли! Мого­ли!»  Золо­то­го Тамер­ла­на  Ону­ча­та голі…», або ще: «…Якби Ви вчи­лись так як тре­ба, то й мудрість би була своя…!»

Ще в часи леген­дар­но­го скіф­сько­го царя Атея, суча­сни­ка Оле­ксан­дра Маке­дон­сько­го, близь­ко 2400 років тому, на золо­тих бля­шках (пла­стин­ках), які чіпля­лись до пояса або ж до руків’я меча, зустрі­ча­є­ться зобра­же­н­ня із сюже­том, де воїн сидить із схре­ще­ни­ми нога­ми під дере­вом, на яко­му висить зброя, а поряд при­пну­то коня… Поді­бні золо­ті при­кра­си ще й зараз зна­хо­дять архе­о­ло­ги у нас на Над­дні­прян­щи­ні та Поділ­лі.

Тра­ди­ція зобра­же­н­ня сидя­чо­го нав­по­чі­пки вої­на, в так-зва­ній «позі лото­са» також про­сте­жу­є­ться і в сар­мат­ський пері­од. Про це свід­чить зна­хід­ка архе­о­ло­гів дзер­ка­ло з сар­мат­сько­го похо­ва­н­ня (Соко­ло­ва Моги­ла на Мико­ла­їв­щи­ні. І ст. н.е.), де на тім’ї сидя­чо­го зі схре­ще­ни­ми нога­ми вої­на замість чуба роз­мі­ще­но брон­зо­ве з позо­ло­тою дзер­каль­це.  

Як уже було ска­за­но, сло­во «Мамай» пере­кла­да­є­ться зі сан­скри­ту як  – «ТОЙ, ХТО ВОЛОДІЄ ВЕЛИКОЮ СИЛОЮ ІЛЮЗІЇ»! Дзер­каль­це в уяві наших пра­щу­рів якраз і було інстру­мен­том для «змі­не­н­ня реаль­но­сті», тоб­то ство­ре­н­ня ілю­зії. Вида­є­ться важли­вим, що позо­ло­че­не брон­зо­ве дзер­каль­це з поста­т­тю «сар­мат­сько­го Мамая» було одним із так-зва­них чаклун­ських «інстру­мен­тів» сар­мат­ської жри­ці-вождя. Це не див­но, адже коза­цький чуб (осе­ле­дець), як відо­мо, слу­гу­вав для зв‘язку з «вищи­ми сила­ми». До нашо­го часу дійшла інфор­ма­ція, що юнак коза­цько­го роду про­хо­див так зва­ну «іні­ці­а­цію» – посвя­че­н­ня чуба. На Водо­свя­т­тя (Ордань) стар­ші коза­ки, під­няв­ши хло­пчи­ка верх нога­ми над виру­ба­ною у кри­зі опо­лон­кою, три­чі по три­чі (тоб­то, на честь дев’яти янголь­ських чинів) вмо­чу­ва­ли чуб іні­ці­ан­та в кри­жа­ну воду. Лише після цьо­го він мав пра­во ста­ти коза­цьким джу­рою та виру­ши­ти на Січ. Наш пра­ді­ди вва­жа­ли, що саме три­ма­ю­чи за цьо­го освя­че­но­го в Ордан­ській воді коза­цько­го чуба янго­ли під­ні­ма­ли до Пре­сто­лу Батька Небе­сно­го душу коза­ка, коли він зна­хо­див смерть на полі бою.

Є істо­ри­чним фактом, що Запо­розь­кі коза­ки вва­жа­ли кур­га­ни скі­фів і сар­ма­тів (Роксо­ля­нів) за моги­ли сво­їх пра­ді­дів та й самі себе нази­ва­ли сар­мат­ськи­ми вої­на­ми.

Так в коза­цьких літо­пи­сах XVI-XVII ст. часто вка­зу­ва­лось про укра­їн­ців як про нащад­ків сар­ма­тів: «наші коза­ко-сар­мат­ські пред­ки».

Усім відо­мо, що і сам Геть­ман Бог­дан-Зино­вій Хмель­ни­цький в листах до поль­сько­го коро­ля писав, що він – «князь сар­мат­ський і геть­ман всьо­го Запо­розь­ко­го Вій­ська», а про наші зем­лі вка­зу­вав: «про­він­ції коза­ко-руські сав­ро­ма­тій­ські». Відо­мі також істо­ри­чні тра­кта­ти поль­ських авто­рів Матвія Мєхо­ві­ти «Тра­ктат про дві сар­ма­тії» та Матвія Стрий­ков­сько­го «Опис Сар­ма­тії євро­пей­ської».  

В добу Сере­дньо­віч­чя будь-який пре­дмет інтер‘єру коза­цької осе­лі мав потрій­не зна­че­н­ня та слу­гу­вав три­єдин­ству: духов­но­го, магі­чно­го та пра­кти­чно­го, що є від­обра­же­н­ням сві­то­гля­дних уяв­лень укра­їн­ців про Свя­ту Трій­цю. По-пер­ше, духов­на суть пар­су­ни – «гене­ти­чний паспорт» коза­цько­го наро­ду, який  нага­ду­вав прав­ну­кам про похо­дже­н­ня дідів, про­бу­джу­ю­чи істо­ри­чну пам‘ять. Саме тому в кано­ні­чних зобра­же­н­нях пар­сун «Козак Мамай» постає «серед сво­їх діл» (дере­во, щит з гер­бом, кінь, рати­ще, кобза, шабля, лук, стрі­ли, сагай­дак, сум­ка, ріжок-поро­хів­ни­ця, посуд). Про це буде ска­за­но ниж­че.

По-дру­ге, магі­чна сутність пар­су­ни – спад­ко­вий обе­ріг корін­них коза­цьких родів.

І наре­шті, по-тре­тє, пра­кти­чна сутність пар­су­ни – коштов­ний мисте­цький виріб, тоб­то ста­ту­сна річ доби рене­сан­су, що сим­во­лі­зу­ва­ла шля­хет­сько-лицар­ське похо­дже­н­ня вла­сни­ків.

Буду­чи лицар­сько-вій­сько­вою вер­ствою, коза­ки набу­ли в спа­док від сво­їх попе­ре­дни­ків скі­фів та сав­ро­ма­тів (Роксо­ля­нів) не тіль­ки вмі­н­ня вою­ва­ти в сте­по­вій сму­зі, але й «вій­сько­ву демо­кра­тію» та духов­ні цін­но­сті.

Осер­дя коза­цтва скла­да­ли вої­ни-химо­ро­дни­ки, так зва­ні коза­ки над коза­ка­ми – хара­ктер­ни­ки, вищим щаблем в ієрар­хії яких є спів­ці-кобза­рі. Яскра­вим вті­ле­н­ням тако­го вої­на-хара­ктер­ни­ка, а від­так єдно­сті двох заглав­них верств того­ча­сно­го суспіль­ства: вій­сько­вої та духов­ної, якраз і є козак із титу­лом-йме­н­ням «Мамай».

Голов­ною сутні­стю лица­ря-віду­на є від­су­тність стра­ху перед види­мою фізи­чною смер­тю, жер­тов­ність зара­ди духов­но­го зці­ле­н­ня та спа­сі­н­ня сво­го наро­ду. Він, змі­ню­ю­чи реаль­ність, ніби б то «маяв» над самою смер­тю, цеб­то зав­дя­ки ілю­зії вво­див в ома­ну саму пані Смерть.

Коза­цький титул-йме­н­ня «Мамай» викли­ка­ло пова­гу та шано­бу в укра­їн­ців й одно­ча­сно над­зви­чай­ний страх і тре­пет за межа­ми коза­цької Вкра­ї­ни…

Без­пе­ре­чно ордин­ці досте­мен­но зна­ли про такі над­при­ро­дні вмі­н­ня коза­цьких вої­нів-химо­ро­дни­ків, що  мали честь носи­ти титул «Мамай». Татар­ський Бекля­ри-бек (одна з двох голов­них посад в Золо­тій Орді) в сере­ди­ні XIV ст.. само­чин­но при­вла­снив собі це стра­шне для ордин­ців йме­н­ня вої­на-хара­ктер­ни­ка. Під іме­нем «Мамая» він три­мав у поко­рі та смер­тель­но­му стра­ху татар­ські улу­си та їх маріо­не­тко­вих ханів. «Пози­чив­ши» у Над­дні­прян­ських коза­ків наш спо­кон­ві­чний титул вої­на-хара­ктер­ни­ка, татар­ський тем­ник зумів деся­ти­лі­т­тя­ми вмі­ло мані­пу­лю­ва­ти захі­дною части­ною Золо­тої Орди, успі­шно керу­ю­чи армі­єю, зов­ні­шні­ми спра­ва­ми та вер­хов­ним судом на обши­рах тери­то­рії від Вол­ги і аж до Дунаю, хоча й не мав на те жодно­го «юри­ди­чно­го пра­ва».

На гер­бі Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го зобра­же­но вої­на з мушке­том. Бага­то нау­ков­ців та вче­них чомусь навіть гад­ки не мають, що це і є зобра­же­н­ня Коза­ка Мамая, тіль­ки в дано­му випад­ку він являє собою коза­ка зібра­но­го до вій­ни, таким чином уосо­блю­ю­чи собою все коза­цьке вій­сько. Все Вій­сько Запо­розь­ке Низо­ве і є, насправ­ді, коле­ктив­ним МАМАЄМ, що сто­їть на вар­ті рідної Вкра­ї­ни. В літо­пи­сі XVIII ст. гадя­цько­го пол­ков­ни­ка Гри­го­рія Граб’янки напи­са­но гімн на похва­лу коза­ка з мушке­том, зобра­же­но­го на печа­тці та інших клей­но­дах Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го:

Вой­ська Запо­розь­ко­го воїн зна­ме­ни­тий
Щохви­ли­ни ладен край свій боро­ни­ти,
І хоч супо­ста­та не зрить пред собою,
Однак зброя зав­жди гото­ва до бою.
У пов­ста­лих сила поля­гає в тому,
Що боро­нять волю батьків­сько­го дому.
В пер­шу ліпшу хви­лю ста­нуть про­ти зло­го,
Щоб не зріть в нево­лі ніко­го живо­го.
Бо відо­мо здав­на – спра­ва пасту­ха
Від ота­ри гна­ти хижо­го вов­ка…


Згодь­тесь, є ціл­ком оче­ви­дним, хто ж є насправ­ді: “Вой­ська Запо­розь­ко­го воїн зна­ме­ни­тий”, або ж  вої­ном над вої­на­ми, коза­ком над коза­ка­ми – «Козак Мамай» – сим­вол і одно­ча­сно обо­ро­нець без­смер­тно­сті націо­наль­но­го духу, наро­ду гор­дих «чуба­тих слов‘ян», що спо­кон­ві­ку живуть по оби­два бере­ги Дні­пра на зем­лі, що нази­ва­є­ться Вкра­ї­ною!

На печа­тці та інших клей­но­дах Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го козак зобра­же­ний на мар­ші в похо­ді. На пар­су­ні ж (наро­дній кар­ти­ні), що в тися­чах екзем­пля­рів зна­хо­ди­лась по осе­лях корін­них коза­цьких родів, воїн-захи­сник «Мамай» зобра­жав­ся у ніби б то роз­ку­тій атмо­сфе­рі з іскро­ме­тни­ми про­мо­ви­сти­ми під­пи­са­ми під ним: «Сидить козак в кобзу грає, що зами­слить, то все має…». Ці сло­ва в зако­до­ва­но­му вигля­ді, що ніби­то злі­та­ють з вуст лица­ря-спів­ця, незри­мо поєд­ну­ють нас із сві­том наших пра­ді­дів і гаран­ту­ють націо­наль­ну Неза­ле­жність.

Отже, саме тому укра­їн­ський націо­наль­ний дух, сим­во­лом яко­го і є «Козак Мамай» і є без­смер­тним, тоб­то нев­ми­ру­щим…

На пар­су­нах (наро­дних кар­ти­нах) «Козак Мамай» зобра­же­ний серед «сво­їх діл».

Дере­во сим­во­лі­зу­ва­ло собою дав­ність нашо­го коза­цько­го роду – дев‘ять поко­лінь наших пра­ді­дів. Під його роз­ло­гим гіл­лям козак-нев­ми­ра­ка від­по­чи­вав, насправ­ді отри­му­вав під­трим­ку від віко­ві­чної мудро­сті та сили пра­ба­тьків.

Кінь є сино­ні­мом неу­ярм­ле­ної воле­лю­бно­сті. Цей образ вті­лює в собі магі­чну силу наро­ду веле­тня. Сим­во­лі­зує інту­ї­тив­не пізна­н­ня самих себе.

Рати­ще (спис) – сама назва зброї гово­рить про її магі­чне покли­ка­н­ня, адже корінь сло­ва «Ра» – сон­це. Лише такою збро­єю можна було захи­ща­ти сві­тлі добрі спра­ви. Саме до рати­ща при­пну­то коня. Таким чином коза­ки під­кре­слю­ва­ли, що вони не анар­хі­сти,  а від­так не злов­жи­ва­ють сво­бо­дою ради сво­бо­ди. При­пну­тий до рати­ща кінь озна­чав само­по­жер­тву коза­ків на бла­го суспіль­них інте­ре­сів рідно­го краю.

Щит з гер­бом, що висить на дере­ві є сим­во­лом слав­но­го (шля­хе­тно­го) похо­дже­н­ня нашо­го укра­їн­сько­го наро­ду.

Кобза в руках «Коза­ка Мамая» – не про­сто музи­чний інстру­мент, це один із свя­щен­них атри­бу­тів, або ж клей­но­дів, зав­дя­ки яко­му він, меди­ту­ю­чи,  дося­гав постав­ле­ної мети та отри­му­вав насна­гу для подаль­ших зма­гань.

Шабля є уосо­бле­н­ням вій­сько­вої добле­сті, сим­вол коза­цької сили та пере­мо­ги над воро­га­ми. Як і в наших дав­ніх пра­ді­дів сав­ро­ма­тів (роксо­ля­нів) вона була озна­кою вищо­го вій­сько­во­го ста­ну.

Лук і стрі­ла є своє­рі­дним засо­бом зв‘язку між небом і зем­лею, сві­том живих та сві­том мер­твих. Спо­кон­ві­ку лук сим­во­лі­зує боже­ствен­ну силу. Зма­га­н­ня між духов­ни­ми та жит­тє­ви­ми сила­ми. Стрі­ла ж ото­то­жню­є­ться зі сві­тлом вер­хов­них сил та соня­чно­го про­мі­н­ня.

Шапка в най­більш дав­ньо­му, так би мови­ти, кла­си­чно­му, варі­ан­ті зобра­же­на маля­ром у вигля­ді чер­во­ної «митри», яка є сим­во­лом жит­тє­дай­ної сили та сон­ця. Шапка у коза­ків вва­жа­лась сим­во­лом честі та гоно­ру.

Сум­ка сим­во­лі­зу­ва­ла собою пра­кти­чність коза­ка, його пра­цьо­ви­тість. Бо ж не тіль­ки шаблею та спи­сом кува­лась пере­мо­га на полі бою. Пере­мо­га здо­бу­ва­лась в тому числі шилом та гол­кою, кре­мін­ним огни­вом та іншим начи­н­ням, необ­хі­дним коза­ку в похо­ді. Цим самим під­кре­слю­ва­лось, що чисто­плюй­ство не є озна­кою прав­ди­во­го коза­ка.

Ріжок-поро­хів­ни­ця. Сим­вол цьо­го пре­дме­та пов’язаний із сим­во­лі­кою рогу-доста­тку. Таким чином поро­ху в розі мала бути така вели­ка кіль­кість, аби його ста­чи­ло для вій­сько­вих зма­гань навіть нащад­кам. Зга­дай­те сло­ва Тара­са Буль­би: «Пано­ве това­ри­ство, чи є ще порох в поро­хів­ни­цях?…». Ріг також асо­ці­ю­є­ться із сим­во­лом сузір’я Тіль­ця – зоді­а­каль­ним зна­ком коза­цької Вкра­ї­ни.

Посуд. На наро­дних кар­ти­нах поруч із Мама­єм, часто-густо можна поба­чи­ти кели­хи, чаші, чар­ки, склян­ки та ков­ші. В укра­їн­ській тра­ди­ції сло­во «чаша» чи «чара» – сим­во­лі­чне. В наро­ді часто кажуть: «Нехай обми­не мене чаша ця…», однак козак знав, що він мусить випи­ти свою гір­ку чашу до дна. Чаша сим­во­лі­зу­ва­ла собою космі­чну твор­чу силу, бо ж тіль­ки через смерть можна зно­ву від­ро­ди­тись. Чаша у сві­то­гля­ді укра­їн­ців є лоном все­сві­ту, жіно­чим нача­лом мате­рі-зем­лі, вмі­сти­ли­щем мило­сер­дя і гні­ву, чисто­ти і радо­сті, дідів­ських скар­бів та щедро­сті рідно­го наро­ду. Зга­дай­мо скіф­ську леген­ду про «золо­ті дари», одним з яких була чаша. Срі­бний келих, як у скі­фів так і в сар­ма­тів (роксо­ля­нів) є сим­во­лом касти жре­ців,  або ж посвя­че­них.

Важ­ке непро­сте жит­тя укра­їн­ців обіч бито­го копи­та­ми ордин­ських коней «Чор­но­го татар­сько­го шля­ху» зму­шу­ва­ло про­стих гре­чко­сі­їв-селян пов’язувати із коза­цтвом спо­ді­ва­н­ня і мрії на кра­ще жит­тя. Від­так, сакраль­на пар­су­на «Коза­ка Мамая», вої­на-химо­ро­дни­ка, захи­сни­ка рідної зем­лі, є най­до­рож­чим набу­тком спад­ко­єм­ців корін­них коза­цьких родів Над­дні­прян­щи­ни.

Кон­со­лі­ду­ю­ча місія вої­на над вої­на­ми пли­не «Чума­цьким шля­хом» крізь сто­лі­т­тя. Тож хай, як і колись, малю­ють полич­чя коза­ка-нев­ми­ра­ки «Мамая» на хатніх две­рях, стіль­ни­цях, хатніх сті­нах, воро­тах, бра­мах, вули­ках та на дер­жав­них гер­бах зем­лі нашої, наре­че­ної від віків пра­ді­да­ми-коза­ка­ми Укра­ї­ною.   

Козак Леву­шків­сько­го куре­ня
Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го
Костян­тин ОЛІЙНИК (рука вла­сна)


Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»