Козаки та козачки «Мамаєвої Слободи» 9 листопада 2012 року відзначають «День української писемності та мови»
Опубліковано: 22 Жов 2012 15:14

Коза­цька Спад­ко­ва Духов­на Респу­блі­ка на «Мама­є­вій Сло­бо­ді» 9 листо­па­да 2012 року в «День укра­їн­ської писем­но­сті та мови» хоче нага­да­ти про про­дов­же­н­ня Тре­тьо­го Між­на­ро­дно­го Укра­їн­сько­го Літе­ра­тур­но­го кон­кур­су «Коза­цька бала­чка», темою яко­го є «Битва під Сині­ми Вода­ми», яка від­бу­лась 650 років тому, тоб­то у 1362 році (на 18 років рані­ше Кули­ков­ської Битви) й підір­ва­ла могу­тність Золо­тої Орди, поклав­ши поча­ток визво­ле­н­ня укра­їн­ських земель від тата­ро-мон­голь­сько­го іга.

Панове товариство! Нащадки гордих лицарів степу Запорозьких козаків!

Ми – суча­сні укра­їн­ські коза­ки, прав­ну­ки Запо­рож­ців, вирі­ши­ли саме в цей день здій­сни­ти чер­го­ву коза­цьку «шабель­ну ата­ку» щодо обо­ро­ни гідно­сті нашої пра­дав­ньої укра­їн­ської мови, даро­ва­ної нам Госпо­дом Богом.

З нагоди відзначення «Дня української писемності та мови» в приміщенні Войськової скарбниці Козацького селища «Мамаєва Слобода» відбудеться авторський концерт Заслуженого артиста України, одного з найвідоміших кобзарів сучасної України, громадського діяча Тараса Компаніченка. Початок заходу 9 листопада 2012 року о 19–30.

Дрес-код захо­ду – виши­ван­ка.

Вже вко­тре, числа 9, міся­ця листо­па­да, в нашій моло­дій суве­рен­ній Дер­жа­ві, котра має тися­чо­лі­тню істо­рію фор­му­ва­н­ня рідної мови, від­зна­ча­є­ться «День укра­їн­ської писем­но­сті та мови».

Цен­траль­на Укра­ї­на є коли­скою укра­їн­сько­го коза­цтва, на тери­то­рії якої в дале­ко­му сере­дньо­віч­чі наші пра­ді­ди спіл­ку­ва­лись між собою «коза­цькою бала­чкою».

Сфор­мо­ва­на  на спо­кон­ві­чних коза­цьких тери­то­рі­ях, в так зва­но­му «коза­цько­му поясі» Сере­дньої Над­дні­прян­щи­ни,  «коза­цька бала­чка» закон­сер­ву­ва­ла в собі коза­цькі гово­ри кін­ця 18 сто­лі­т­тя, а від­так, не має пра­кти­чно жодних роз­бі­жно­стей із суча­сною літе­ра­тур­ною укра­їн­ською мовою, котра також сфор­му­ва­лась на осно­ві цих же самих цен­траль­но-укра­їн­ських гово­рів. Адже на Пів­ден­ній Київ­щи­ні та Чер­ка­щи­ні до цьо­го часу «бала­ка­ють»… І це не див­но, адже це – спад­ко­ві корін­ні коза­цькі зем­лі, так би мови­ти «коли­ска» всьо­го коза­цтва.

Хоче­мо звер­ну­ти ува­гу суча­сни­ків, а осо­бли­во тих, які, роз­мов­ля­ю­чи росій­ською, чомусь нази­ва­ють себе укра­їн­ськи­ми коза­ка­ми, що необ­хі­дною перед­умо­вою того, аби тебе запи­са­ли до одно­го з 38 куре­нів Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го, крім пра­во­слав­но­го віро­спо­віда­н­ня та вправ­но­го воло­ді­н­ня збро­єю, було обов‘язкове воло­ді­н­ня пре­тен­ден­том  «коза­цькою бала­чкою», цеб­то ста­ро­укра­їн­ською мовою. Люди­на, котра не роз­мов­ля­ла укра­їн­ською, коза­ком бути не могла. Так  було спо­кон­ві­ку гаран­то­ва­но на наших коза­цьких зем­лях дідів­ським «зви­ча­є­вим пра­вом» Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го. Таким чином, сло­ва «козак» і «укра­ї­нець» є сино­ні­ма­ми.

Саме тому, Коза­цька Спад­ко­ва Духов­на Респу­блі­ка на «Мама­є­вій Сло­бо­ді», керу­ю­чись зви­ча­є­вим коза­цьким пра­вом та гаслом «Мама­є­вої Сло­бо­ди», яке зву­чить як «рекон­кі­ста» (ісп. «від­во­ю­ва­н­ня»), 4 черв­ня 2012 року, в День Наро­дже­н­ня письмен­ни­ка Оле­ксан­дра Іль­чен­ка, авто­ра слав­но­зві­сно­го химер­но­го рома­ну з наро­дних вуст «Коза­цько­му роду нема пере­во­ду, або ж Мамай і Чужа Моло­ди­ця», ого­ло­си­ла про про­ве­де­н­ня  Тре­тьо­го Між­на­ро­дно­го Укра­їн­сько­го Літе­ра­тур­но­го кон­кур­су «Коза­цька Бала­чка» , темою якої, як уже гово­ри­лось вище, є висві­тле­н­ня подій 650-річної дав­но­сті – битва наших пра­ді­дів «чуба­тих слов‘ян» по визво­лен­ню від Золо­то­ор­дин­сько­го іга. Нага­ду­є­мо, що ця битва 1362 року, котра від­бу­лась на 18 років рані­ше від роз­пі­а­ре­ної росій­ськи­ми імпер­ськи­ми істо­ри­ка­ми битви на Кули­ко­во­му полі (Кули­ков­ська битва 1380р.), насправ­ді й зла­ма­ла ста­но­вий хре­бет татар­ської оку­па­ції та зумо­ви­ла до поча­тку від­нов­ле­н­ня нашої дер­жав­но­сті.

Історична розвідка про Велику «Битву на Синіх Водах» у 1362 році.

У 2012 році випов­ню­є­ться 650 років пере­мо­жної Синьо­вод­ської бит­ви 1362 року литов­сько-русько­го вій­ська на чолі з кня­зем Оль­гер­дом над татар­ськи­ми орда­ми ханів Котлу­бу­га, Качи­бея і Дми­тра-Сол­та­на.

Вона є визна­чною істо­ри­чною поді­єю укра­їн­сько­го, литов­сько­го і біло­ру­сько­го наро­дів, яка має сто­я­ти в ряду слав­них геро­ї­чних подви­гів і все­ля­ти почу­т­тя гор­до­сті та вели­кої пова­ги до наших дале­ких пред­ків.

Саме Синьо­вод­ська битва (на 18 років рані­ше Кули­ков­ської) підір­ва­ла могу­тність Золо­тої Орди, покла­ла поча­ток визво­лен­ню слов’янських наро­дів від татар­сько­го поне­во­ле­н­ня та їх об’єднанню в рам­ках Велико­го кня­зів­ства Литов­сько­го і Русько­го, запо­ча­тку­ва­ла інте­гра­цію руських земель із євро­пей­ськи­ми дер­жа­ва­ми і наро­да­ми на заса­дах і фор­мах, від­мін­них від абсо­лю­тист­ської монар­хії Моско­вії.

Із зане­па­дом Київ­ської Русі у XIII ст. та Гали­цько-Волин­ської дер­жа­ви, що була спад­ко­є­ми­цею Київ­ської Русі, інтен­сив­не дер­жа­во­тво­ре­н­ня на поча­тку XIV ст. роз­по­ча­ло­ся у литов­сько­го етно­су. При­ско­рен­ню про­це­сів дер­жа­во­тво­ре­н­ня у литов­ців спри­я­ла їх бороть­ба про­ти німе­цьких лица­рів-хре­сто­но­сців Тев­тон­сько­го орде­ну. Серед литов­ських кня­зів про­від­ну роль віді­гра­вав князь Мін­довг (1230–1263). Саме йому близь­ко 1240 року вда­ло­ся завер­ши­ти утво­ре­н­ня нової литов­ської дер­жа­ви.

У XIV ст. від­бу­ла­ся посту­по­ва «займан­щи­на» Литвою руських земель та фор­му­ва­н­ня ново­го дер­жав­но­го утво­ре­н­ня – вели­ко­го кня­зів­ства Ли­товського, Русько­го і Жемай­тій­сько­го.

Литов­ці не при­гні­чу­ва­ли само­бу­тно­сті та само­сві­до­мо­сті укра­їн­сько­го і біло­ру­сько­го наро­дів, що й зумов­лю­ва­ло на той час стій­кість цьо­го об’єднання. «Ми ста­ри­ни не руша­є­мо, а нови­ни не уво­ди­мо» – було їх пра­ви­лом. Як зазна­чав Михай­ло Гру­шев­ський: «Вони при­йма­ли пра­во­слав­ну віру, місце­ву куль­туру, мову, одним сло­вом – ста­ва­ли укра­їн­ськи­ми або біло­ру­ськи­ми кня­зя­ми».

Вели­кий князь Литов­ський Геди­мін (1316–1341 рр.), по суті, завер­шив роз­по­ча­те Мін­дов­гом при­єд­на­н­ня до сво­єї дер­жа­ви Поло­цько­го і Туро­во- Пін­сько­го кня­зівств, Бере­стей­щи­ни і Під­ляш­шя та пів­ні­чно-руських земель почав іме­ну­ва­ти себе коро­лем литов­ським і руським.

Київ, на той час роз­оре­ний тата­ра­ми, сто­яв на межі кочу­ва­н­ня ордин­ців і май­же втра­тив зна­че­н­ня цен­тру Руської зем­лі.

Після заги­бе­лі 1340 року остан­ньо­го пра­ви­те­ля Гали­цько-Волин­ської дер­жа­ви коро­ля Боле­сла­ва-Юрія II роз­по­ча­ла­ся три­ва­ла вій­на між Литвою і Поль­щею за спа­док Гали­цько-Волин­ської дер­жа­ви, що три­ва­ла фактич­но до Крев­ської унії 1385 року. У поль­сько-литов­сько­му кон­флі­кті сим­па­тії насе­ле­н­ня Воли­ні і Гали­чи­ни пере­бу­ва­ли на боці литов­ських кня­зів.

У 1349 році поль­ський король Кази­мир III (1333–1370) все ж при­єд­нав Гали­чи­ну до Поль­щі, а Волинь зали­ши­ла­ся за Литвою.

Син Геди­мі­на – Любарт (Дми­тро в хри­сти­ян­стві) від 1340 року закрі­пив­ся на Воли­ні і номі­наль­но вва­жав­ся гали­цько-волин­ським кня­зем, хоча фактич­но його вла­да поши­рю­ва­ла­ся лише на Волинь. 1347 року Любарт під­ко­рив Гали­чи­ну сво­їй вла­ді. Хан Золо­тої Орди визна­вав Любар­та вер­хов­ним пра­вителем і під­три­му­вав його у від­сі­чі агре­сії Поль­щі та Угор­щи­ни.

1349–1352 рр. вій­на Поль­щі з Литвою від­но­ви­ла­ся з новою силою. Лит­ва зайня­ла міста Холм, Белз, Луцьк, Воло­ди­мир, Бере­стя. Литву у вій­ні про­ти поля­ків, які зазі­ха­ли на Поді­л­ля, під­три­му­ва­ли тата­ри.

У бороть­бі за гали­цько-волин­ські зем­лі дії литов­ських кня­зів актив­но під­три­му­ва­ли­ся руською зна­т­тю.

Князь Любарт воло­дів також зем­ля­ми пів­ні­чно­го Поді­л­ля, зокре­ма місте­чком Любар­то­вим (дав­нім Боло­хо­вом – столь­ним гра­дом Боло­хів­ської зем­лі, під­ко­ре­ної сво­го часу коро­лем Дани­лом Гали­цьким). Ця неза­ле­жна зем­ля зна­хо­ди­ла­ся на при­кор­дон­ній тери­то­рії з Київ­ською, Волин­ською і Гали­цькою зем­ля­ми і була місцем зіткне­н­ня їх інте­ре­сів із ордин­ця­ми.

Дру­гий син Геди­мі­на – Оль­герд (1345–1377) захо­пив 1359 р. Брянськ, ви­йшов на кор­до­ни Чер­ні­го­во-Сівер­щи­ни та Київ­щи­ни. На той час Золо­та Орда, позбав­ле­на кон­со­лі­ду­ю­чої етні­чної осно­ви й про­гре­сив­ної еко­но­мі­чно- адмі­ні­стра­тив­ної систе­ми, поча­ла нев­пин­но роз­па­да­ти­ся. Про­тя­гом 1359- 1361 років у золо­то­ор­дин­ській сто­ли­ці Сараї змі­ню­є­ться сім ханів. Ординсь­ка дер­жа­ва роз­па­да­є­ться на дві части­ни з кор­до­ном по Вол­зі.

Ско­ри­став­шись спри­я­тли­ви­ми стра­те­гі­чни­ми умо­ва­ми, Оль­герд по­ширив вла­ду литов­сько-русько­го кня­зів­ства до Прип’яті й Тете­ре­ва, ово­ло­дів пів­ден­ною части­ною Чер­ні­го­во-Сівер­щи­ни і біль­шою части­ною Пере­я­слав­ської зем­лі.

У 1362 році князь Оль­герд, вра­ху­вав­ши ці спри­я­тли­ві обста­ви­ни, а також вико­ри­став­ши полі­пше­н­ня на той час від­но­син із Поль­ським коро­лів­ством і Німе­цьким орде­ном, висту­пив про­ти ордин­сько­го влада­рювання в межи­річ­чі Дні­пра і Дунаю з метою заво­ю­ва­н­ня Поді­л­ля.

Поча­тко­вий склад вій­ська Оль­гер­да сфор­мо­ва­но у воло­ді­н­нях Корі­я­то­ви­чів, у зем­лях Андрія Поло­цько­го, у Пін­сько­му кня­зів­стві Петри­кія Нари­мон­то­ви­ча, а та­кож були залу­че­ні пол­ки заслав­сько­го воло­да­ря кня­зя Явну­та під ору­дою його сина Михай­ла. Вій­сько Оль­гер­да зго­дом зна­чно попов­ни­ло­ся волин­ськи­ми дру­жи­на­ми кня­зя Любар­та і вій­сько­ви­ми опол­чен­ця­ми з інших тери­то­рій.

У Киє­ві на той час пра­вив золо­то­ор­дин­ський став­ле­ник Федір і татар­ська зало­га, що виклю­ча­ло момент рапто­во­сті і могло викли­ка­ти необ­хі­дність обло­ги Киє­ва. Тому, най­більш віро­гі­дно, що для пере­су­ва­н­ня литов­сько-руських військ на Поді­л­ля, Оль­герд обрав шлях через Волинь, де воло­да­рю­вав його брат князь Любарт. Це був най­більш еко­но­мі­чно роз­ви­ну­тий регіон зі зна­чним насе­ле­н­ням, із числен­ни­ми водо­йма­ми і пасо­ви­ська­ми для коней, із поста­ча­н­ням вій­ська, попов­не­н­ням опол­ченцями. Крім того, цей мар­шрут дозво­ляв забез­пе­чи­ти від­но­сну пота­єм­ність пере­сування військ, оскіль­ки райо­ни їх зосе­ре­дже­н­ня зна­хо­ди­ли­ся на зна­чній від­ста­ні від татар­ських воло­дінь.

Улі­тку 1362 року Оль­герд заво­ю­вав Кор­чів (нині­шній Корець на Рів­нен­щи­ні), що був пере­да­ний Любар­том 1341 року Федо­ру Острозь­ко­му. Град був цен­тром уділь­но­го кня­зів­ства та пере­бу­вав під татар­ським кон­тро­лем. У Рогозь­ко­му літо­пи­сі 1396 року гово­ри­ться: «…Того же лета Литва взя­ли Кор­ше­вь и сотворив­шася мяте­жи и тяго­та люде­мь по всей зем­ли. Тое же осе­ни Оль­герд Синюю воду и Бел­обе­ре­жіє пово­е­валь». Літо­пи­сні Синя Вода і Біл­обе­реж­жя – най­ві­ро­гі­дні­ше, нині­шні Ула­нів на Сни­во­ді і Ста­рий Остро­поль побі­ля річки Слу­чі. Ймо­вір­но, пред­ставники дав­ньо­го роду кня­зів Острозь­ких бра­ли без­по­се­ре­дню участь у взят­ті Кор­че­ва, який зра­зу ж пере­йшов до них як коли­шніх вла­сни­ків. Про­та­тар­ські заго­ни, що обо­ро­ня­ли Кор­чів, були вщент роз­гром­ле­ні. По зайнят­ті Кор­че­ва, пов­ні­стю була пере­кри­та доро­га до сою­зни­ків татар – поля­ків. Вій­сько Оль­гер­да пря­му­ва­ло, най­імо­вір­ні­ше, верхів’ям річки Кор­чик на пів­день кня­зів­ства у напрям­ку Любар­то­ва, де з’єднались із дру­жи­ною кня­зя Любар­та та волин­ським опол­че­н­ням для насту­пу на Поді­л­ля.

У сер­пні 1362 року всі хору­гви кня­зя Оль­гер­да зосе­ре­ди­ли­ся у Любар­то­ві (нині місто Любар, район­ний центр Жито­мир­ської обла­сті, на річці Слу­чі) і завер­шу­ва­ли при­го­ту­ва­н­ня до вирі­шаль­ної битви.

Ордин­ці, зазнав­ши пораз­ки в Кор­че­ві, зро­зумі­ли, що вирі­шаль­ної битви не уни­кну­ти, тому готу­ва­ли­ся висту­пи­ти спіль­ни­ми об’єднаними сила­ми чам­бу­лів трьох татар­ських ханів, а саме:

хана Котлу­бу­га- пра­ви­те­ля «лів­обе­ре­жної» тьми, яко­го визна­ва­ли за сина крим­сько­го намі­сни­ка Кутлук-Тіму­ра;

хана Качи­бея (Бек-Ходжи) – пра­ви­те­ля «пра­в­обе­ре­жної» тьми Пере­коп­ської орди, вплив якої роз­по­всю­джу­вав­ся й на Пів­ні­чне Причорномор’я від Дні­пра до Дні­стра;

хана Деми­трія-Сол­та­на, хри­сти­я­ни­на, пра­ви­те­ля кня­зів­ства Фео­до­ро і, водно­час, пра­ви­те­ля тьми в Дні­стров­сько-Прут­сько-Дунай­сько­му межи­річ­чі, чиї кочо­ви­ща зна­хо­ди­ли­ся біля Дні­стра в межах Кар­пат, низин Пру­ту, Дунаю, а також усьо­го Поді­л­ля.

Тата­ри зустрі­ли вій­сько Оль­гер­да на погра­нич­чі сво­їх воло­дінь, най­імо­вір­ні­ше, на річці Синя Вода (нині Сни­во­да).

Князь Оль­герд дуже вда­ло вибрав місце битви, так зва­ну «під­ко­ву» в райо­ні того­ча­сно­го гра­ду Синя Вода (нині Ула­нів Хміль­ни­цько­го райо­ну Він­ни­цької обла­сті), що утво­ри­ла­ся виги­ном ріки Сни­во­ди (Синьої Води) та кру­тим бере­гом при­то­ки Витхли, що впа­дає у Сни­во­ду. У «під­ко­ві» зна­хо­ди­ло­ся поле довжи­ною май­же 7 кіло­ме­трів і шири­ною до 3 кіло­ме­трів, на яко­му 15 вере­сня, про що свід­чать біль­шість дже­рел, вій­ська зійшли­ся для вирі­шаль­ної битви.

Мацей Стрий­ков­ський так опи­сав битву: «Тата­ри з шале­ним зав­зя­т­тям розпо­чали бій, заси­пав­ши литву густим залі­зним гра­дом із луків, сто­чи­ли кіль­ка сути­чок, але завда­ли мало втрат через пра­виль­ний її шик та швид­ке манев­ру­ва­н­ня. А Литва з руси­на­ми враз із шабля­ми та спи­са­ми наско­чи­ли на них і в рукопашно­му бою прор­ва­ли лобо­ві части­ни та змі­ша­ли їм тан­ці пів­ко­лом, а інші, осо­бли­во ново­груд­ці з Корі­а­то­ви­ча­ми, з само­стрі­лів зі стрі­ла­ми наско­чи­ли з боків й дов­гими спи­са­ми ски­да­ли їх із сідел, наче вітер сно­пи в бурю. Не зміг­ши дов­ше ви­тримати лобо­во­го нати­ску Литви, тата­ри поча­ли міша­ти­ся та пере­ля­ка­ні тіка­ти в роз­ло­гі поля».

Тата­ри, кида­ю­чи своє спо­ря­дже­н­ня, з пер­ма­нен­тни­ми сути­чка­ми від­ходили в напрям­ку Чор­но­го шля­ху. Литов­сько-руські вій­ська пере­слі­ду­ва­ли супротивника,знищуючи його з обох бере­гів уздовж Сниводи,найчастіше біля пере­прав, наздо­га­ня­ю­чи ордин­ців по сте­пах і ярах. Дослі­дни­ки та кра­є­знав­ці ствер­джу­ють, що зна­чні бої від­бу­ли­ся в райо­ні нині­шніх сіл Петри­ків­ці, Ула­нів, Воро­нів­ці, Пагур­ці, Риб­чин­ці, Мар’янівка, Скар­жни­ці, Пусто­війти, Зозу­лин­ці, Чер­ня­тин­ці, Білий Рукав, Сьо­ма­ки, Жда­нів­ка, Кури­лів­ка, Сер­ба­нів­ка та ін..

Мацей Стрий­ков­ський писав: «Після цієї битви литва і руси­ни зібра­ли кіль­ка деся­тків табу­нів татар­ських коней і вер­блю­дів».

Жертв було дуже бага­то, про що свід­чить наяв­ність вели­ких могил-кур­га­нів понад Сни­во­дою та в бага­тьох селах При­сни­во­д­дя, але пере­важна біль­шість із них тепер зане­дба­ні, роз­ора­ні і нале­жним чином не дослі­джу­ю­ться. Місце­ві жите­лі й дони­ні зна­хо­дять тут поір­жа­ві­лі наконечни­ки спи­сів, дро­ти­ків, стріл, улам­ки мечів, бойо­вих сокир тощо.

Після битви на Синій Воді вій­сько Оль­гер­да зайня­ло Бож­ський Острів (нині місто Хміль­ник), Тор­го­ви­цю-Вени­цю (нині Він­ни­ця), ово­ло­ді­ло Боло­хів­щи­ною, у тому числі й Біл­обе­реж­жям. Зго­дом литов­сько-руські вій­ська зайня­ли Білу Цер­кву – важли­вий фор­пост татар на пів­ден­них під­сту­пах до Киє­ва, а також Зве­ни­го­род (під Киє­вом) і саму сто­ли­цю коли­шньої дав­ньо­ру­ської дер­жа­ви.

Зайня­т­тя Киє­ва від­бу­ло­ся без осо­бли­вої бороть­би: Оль­герд змі­стив ор­динського намі­сни­ка Федо­ра й пере­дав Київ в управ­лі­н­ня сво­є­му сино­ві Во­лодимиру.

Поділь­ською зем­лею Оль­герд наго­ро­див пле­мін­ни­ків, синів бра­та Корі­я­та (в хре­щен­ні – Михай­ла): Юрія, Оле­ксан­дра, Костян­ти­на та Федо­ра, які управ­ля­ли всім Поді­л­лям, іме­ну­ю­чись його кня­зя­ми і госпо­да­ря­ми. За нака­зом кня­зя Оль­гер­да бра­ти Корі­я­то­ви­чі укрі­пи­ли на Поділ­лі низ­ку посе­лень, насам­пе­ред: Смо­трич, Бако­ту, Кам’янець, Він­ни­цю, Бра­цлав, Неми­рів, Сокі­лець, Хміль­ник та ін.

            Кле­ко­че Сни­во­да, кле­ко­че,
            Гой­дає спо­ми­ни, мов стяг,
            Повід­а­ти нащад­кам хоче
            Одну сто­рі­но­чку зви­тяг.

            Як біля річки, в полі бран­нім,
            Бряж­ча­ла сталь, лила­ся кров,
            Як заво­йов­ни­ки пога­ні
            Тіка­ли звід­си стрім­го­лов.

             Тіка­ли… Факти шту­ка впер­та.
             І цей факт, дру­же, зано­туй:
             Хміль­ник почав­ся від Оль­гер­да,
             Це тут Оль­герд добив Орду…

На Синьо­вод­ську битву три­ва­лий час накла­да­ло­ся «табу». Ні росій­ській, ні поль­ській істо­рі­о­гра­фії не вигі­дною була прав­да про неї. Про­те, може­мо з упев­не­ні­стю кон­ста­ту­ва­ти, що саме зав­дя­ки битві на Синій Воді, було по­кладено поча­ток звіль­нен­ню укра­їн­ських земель від ордин­сько­го понево­лення. Від­то­ді Золо­та Орда вже не змо­гла від­но­ви­ти над ними свою вла­ду.

Саме на полі слав­ної пере­мо­жної битви зна­хо­ди­ться від­прав­на точ­ка нашо­го євро­пей­сько­го вибо­ру, що утвер­див­ся після пере­мо­ги на Синій Воді у скла­ді Вели­ко­го кня­зів­ства Литов­сько­го і Русько­го. Укра­їн­ський, литов­ський і біло­ру­ський наро­ди мають свя­то збе­рі­га­ти у пам’яті подвиг геро­їв Синьо­вод­ської битви, які здо­ла­ли силь­но­го і жор­сто­ко­го воро­га у бороть­бі за свою неза­ле­жність і покла­ли поча­ток визво­лен­ню наших зе­мель від гні­ту Золо­тої Орди. 650-та річни­ця Синьо­вод­ської битви має ста­ти віхою від­ро­дже­н­ня прав­ди про цю віко­пом­ну січу, від­тво­ре­н­ням в пам’яті реаль­них істо­ри­чних подій, оцін­кою у всій пов­но­ті зна­че­н­ня спіль­ної русько-литов­ської пере­мо­ги на леген­дар­ній Синій Воді.

Авто­ри: С.Литвин; М.Пашковець

Батько Небесний, прости гріхи наші, ми каємось! Благослови добре діло зробити. 

Во ім‘я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»