Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі» вітає українців із 20-ю річницею Незалежності
Опубліковано: 22 Сер 2011 11:22

Після монгольської навали наші прадіди робили числені спроби вибороти незалежність рідної землі, борячись із різномастими ордами чужинців-окупантів. Одна зі сторінок боротьби за незалежність пов‘язана зі змаганнями Богдана-Зиновія Хмельницького та його соратників – лицарів Війська Запорозького Низового.

Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі» щиро вітає всіх правдивих українців в чиїх жилах тече горда козацька кров із 20-ю річницею Незалежності  України!

Як і наші попередники, хочемо аби Україна була дійсно українською. І щоби весь народ український по праву користувався результатами своєї праці.

Добра та злагоди у нашому спільному домі!

Принагідно хочемо Вас ознайомити із працею Богдана Сушинського: «Максим Кривоніс, полковник черкаський, перший полковник визвольної армії», як непересічної особистості, котра була і є одним із найславетніших героїв боротьби за Незалежність Української Держави.

Як і про будь-яко­го справ­ді наро­дно­го героя, про Макси­ма Кри­во­но­са (Пере­бий­но­са, р.н. невід. – помер у листо­па­ді 1648 р.) існує чима­ло легенд, скла­де­но кіль­ка пісень, текс­ти яких дійшли до наших днів. При цьо­му ціка­во від­зна­чи­ти, що леген­ди про ньо­го роз­по­чи­на­ю­ться з вер­сій щодо похо­дже­н­ня. Річ у тім, що ще за жит­тя М. Кри­во­но­са поши­ри­лась чутка, ніби­то він не укра­ї­нець, та й уза­га­лі не слов’янин, а… шотланд­ський лицар, який, шука­ю­чи сла­ви, опи­нив­ся спо­ча­тку в Поль­щі, а від­так і на Січі.

Нічо­го див­но­го в тако­му тра­кту­ван­ні похо­дже­н­ня пол­ков­ни­ка Кри­во­но­са нема. В ХVII сто­літ­ті ман­дрів­них лица­рів ще не бра­ку­ва­ло. А серед офі­це­рів Запо­різь­кої Січі, серед її зви­тяж­ців, зна­хо­ди­мо поля­ків, татар, тур­ків, вір­ме­нів, мол­до­ван..” — то чому б одно­му з них не бути й шотланд­цем? Ось тіль­ки Ваго­мих під­твер­джень ця вер­сія не має. Тому пере­ва­жна біль­шість дослі­дни­ків усе ж таки шукає його корі­н­ня в Укра­ї­ні – хто на Чер­ка­щи­ні, хто на Воли­ні, а дехто твер­дить, ніби­то він родом з Моги­ле­ва-Поділь­сько­го.

На мій погляд, вер­сія про шотланд­ське похо­дже­н­ня Кри­во­но­са вини­кла з того, що невдов­зі перед пов­ста­н­ням під про­во­дом Хмель­ни­цько­го він, разом з інши­ми коза­ка­ми, вою­вав у Фран­ції, зокре­ма, під Дюн­кер­ком, а, повер­та­ю­чись звід­ти в Укра­ї­ну мор­ським шля­хом, яки­мось дивом потра­пив спо­ча­тку до Шотлан­дії, а вже звід­ти, через усю Євро­пу… Про ці його шотланд­ські ман­дри зга­дує, зокре­ма, у сво­є­му доку­мен­таль­но-істо­ри­чно­му рома­ні “Максим Кри­во­ніс” наш суча­сний дослі­дник В. Кула­ков­ський. Маю­чи на ува­зі при цьо­му дав­ні дже­ре­ла.

Та лиші­мо всі ці вер­сії очам дослі­дни­ків, а самі поглянь­мо на бойо­вий шлях вида­тно­го пол­ко­вод­ця в часи наро­дно-визволь­ної вій­ни. З пер­ших днів цієї бороть­би, з пер­ших днів пов­ста­н­ня ми бачи­мо Кри­во­но­са поруч із Хмель­ни­цьким. Він був у скла­ді деле­га­ції май­бу­тньо­го геть­ма­на під час його візи­ту 1647 року до Бахчи­са­рая, коли Тиміш Хмель­ни­цький (син Бог­да­на) зали­шив­ся зару­чни­ком хана. Без сум­ні­ву, саме Кри­во­ніс був одним із про­від­них фун­да­то­рів Визволь­ної армії, зав­дя­ки його талан­то­ві ця армія здо­бу­ла чима­ло бли­ску­чих пере­мог.

Пол­ко­во­дни­цький хист М. Кри­во­но­са заявив про себе у пер­шій же вели­кій битві – під Жов­ти­ми Вода­ми. Вже тоді він висту­пав у ролі пер­шо­го пол­ков­ни­ка, тоб­то засту­пни­ка геть­ма­на. Під його ору­дою фор­му­вав­ся табір пов­стан­ців, він керу­вав обло­гою поль­сько­го укрі­пле­н­ня, йому під­ля­га­ла вся коза­цька арти­ле­рія. Участь у євро­пей­ських битвах не пішла для Кри­во­но­са на мар­не. Дії сво­го кор­пу­су, та й усі­єї пов­стан­ської армії, він роз­пла­но­ву­вав за всі­ма пра­ви­ла­ми вій­сько­вої нау­ки. Відо­мо, що саме він мав най­кра­щу в армії Хмель­ни­цько­го роз­від­ку, яка дія­ла навіть у роз­та­шу­ва­н­нях воро­га і цим дуже допо­ма­га­ла йому. Під його керів­ни­цтвом коза­цьку арти­ле­рію було постав­ле­но на лафе­ти – неаби­яка диви­на для коза­ків і поля­ків, що досі пере­во­зи­ли гар­ма­ти воза­ми. Арти­ле­рія ста­ла манев­ре­ні­шою.

Частень­ко висту­пав він і в ролі дипло­ма­та. Так, під Жов­ти­ми Вода­ми Максим Кри­во­ніс при­був до поль­сько­го табо­ру і, як засту­пник геть­ма­на, вів пере­го­во­ри щодо подаль­ших дій двох військ. Ясна річ, поля­ки не мали намі­ру від­сту­па­ти. Тоді тако­го намі­ру вони ще не мали. Але…

4 трав­ня 1648 року пол­ков­ник Кри­во­ніс повів сво­їх коза­ків на штурм табо­ру С. Пото­цько­го (сина корон­но­го геть­ма­на Поль­щі).

Він і його коза­ки били­ся в пер­ших лавах і пер­ши­ми вдер­ли­ся до укрі­пле­н­ня поля­ків. Щоправ­да, С. Пото­цько­му все ж таки вда­ло­ся стри­ма­ти пов­стан­ців і, хоч із вели­ки­ми втра­та­ми, але висто­я­ти. Однак поль­ські гене­ра­ли вже зро­зумі­ли, що на три­ва­лий опір пов­стан­цям вони неспро­мо­жні.

Щой­но коза­кам ста­ло ясно, що поля­ки від­сту­па­ти­муть, – Кри­во­ніс повів свій загін в урочи­ще Кня­жі Бай­ра­ки і цілу ніч готу­вав для воро­га вов­чі ями, зава­ли та засід­ки. Це все коза­ки поро­би­ли так май­стер­но, що коли поля­ки помі­ти­ли пас­тку, то обми­ну­ти її не могли: не було куди. Вої­нам Кри­во­но­са та інших пол­ков­ни­ків лиша­ло­ся хіба що доби­ва­ти їх по боло­тах, чага­рях та гли­бо­ких яру­гах.

У битві під Кор­су­нем пол­ков­ник Кри­во­ніс вда­ло вико­ри­став досвід Жов­тих Вод. При­вів­ши свій під­си­ле­ний арти­ле­рі­єю Чер­ка­ський полк до урочи­ща Горо­хо­ва Дібро­ва, він зно­ву вла­шту­вав непе­ре­вер­ше­ну за сво­єю хитро­му­дрі­стю та вій­сько­вою техні­кою пас­тку для вій­ська, тепер уже само­го корон­но­го геть­ма­на Мико­ли Пото­цько­го. По суті, це й вирі­ши­ло долю всі­єї битви. М. Кри­во­ніс осо­би­сто взяв у полон М. Пото­цько­го, поль­но­го геть­ма­на М. Кали­нов­сько­го та бага­тьох інших офі­це­рів.

Після Кор­сун­ської битви Максим Кри­во­ніс три­ва­лий час діяв само­стій­но. Пере­пра­вив­шись на Лів­обе­реж­жя, його полк, що неза­ба­ром обріс заго­на­ми пов­стан­ців і пере­тво­рив­ся на пов­стан­ський кор­пус, зіткнув­ся з вій­ська­ми кня­зя Яре­ми Вишне­ве­цько­го. Про цьо­го кня­зя, що похо­див з того само­го роду, що й заснов­ник Запо­різь­кої Січі князь Дми­тро Вишне­ве­цький, в укра­їн­ській істо­рії ска­за­но чима­ло. Чоло­вік хоро­брий і рішу­чий, він не під­дав­ся пані­ці, як чима­ло інших поль­ських і укра­їн­ських магна­тів, а, зібрав­ши неве­ли­чке вій­сько, виру­шив на допо­мо­гу геть­ма­ну Пото­цько­му. Про­те не встиг. Він був побли­зу Лубен (Пол­тав­щи­на), коли наді­йшла звіс­тка про те, що корон­ний геть­ман про­грав битву й опи­нив­ся в поло­ні.

Інший на місці Вишне­ве­цько­го втік би до Поль­щі, але цей князь був занад­то гоно­ро­вим і занад­то нена­ви­дів коза­ків, пов­стан­ців і всіх тих, хто зазі­хав на його має­тно­сті та като­ли­цьку віру. Одна­че й, за всі­єї сво­єї люті, висто­я­ти про­ти тала­но­ви­то­го пол­ко­вод­ця Кри­во­но­са він не міг. Роз­би­тий під Лубна­ми, Вишне­ве­цький мусив від­сту­пи­ти до Чер­ні­го­ва, а разом з ним від­сту­пи­ло й усе поль­ське пан­ство, даю­чи можли­вість кор­пу­со­ві Кри­во­но­са, що посту­по­во пере­ро­став в окре­му армію, визво­ли­ти вели­ку части­ну Лів­обе­реж­жя.

Про­те дов­го затри­му­ва­ти­ся в них кра­ях Кри­во­ніс не міг. Вже хоча би тому, що його при­зна­че­но пол­ков­ни­ком чер­ка­ським, отже, пра­в­обе­ре­жним, а голов­не, тому, що в райо­ні Любе­ча (на пів­ні­чно­му захо­ді Чер­ні­гів­щи­ни) Вишне­ве­цький пере­пра­вив­ся через Дні­про і, зби­ра­ю­чи вір­не Поль­щі опол­че­н­ня, виру­шив у свої волин­сько-поділь­ські має­тно­сті. Ось чому, не гаю­чи часу, Кри­во­ніс пере­ки­нув на Пра­в­обе­реж­жя і заго­ни сво­го вій­ська. Але зро­бив це, здо­був­ши ще дві помі­тні пере­мо­ги – під Нов­го­род-Сівер­ським та Ста­ро­ду­бом, до яких про­йшов через усю Чер­ні­гів­щи­ну. Отже, саме М. Кри­во­но­со­ві Укра­ї­на зав­дя­чує тим, що вже з пер­ших міся­ців наро­дно-визволь­ної вій­ни Чер­ні­гів­щи­на, цей досить від­да­ле­ний від коза­цько­го Запо­ріж­жя край, ста­ла кра­єм пов­стан­ським. І лиша­ла­ся таким до кін­ця.

Опи­нив­шись на Пра­в­обе­реж­жі, Кри­во­ніс пере­ки­нув свої пол­ки на Бра­цлав­щи­ну і таким чином повів далі дво­бій з Я. Вишне­ве­цьким. Він штур­мом здо­був міста Бер­шадь і Лади­жин, які нале­жа­ли цьо­му войов­ни­чо­му магна­то­ві. Визво­ля­ю­чи від поля­ків зем­лі Поді­л­ля, пол­ков­ник Кри­во­ніс звер­тав­ся до насе­ле­н­ня зі спе­ці­аль­ни­ми посла­н­ня­ми (уні­вер­са­ла­ми), в яких закли­кав бра­ти­ся до зброї, згур­ту­ва­ти­ся, виби­ва­ти поля­ків зі сво­їх сіл та місте­чок і при­єд­ну­ва­тись до армії геть­ма­на Хмель­ни­цько­го. І до цих закли­ків при­слу­ха­ли­ся. Нав­ко­ло його вій­ська гур­ту­ва­ли­ся заго­ни місце­вих пов­стан­ців, заго­ни само­обо­ро­ни, які пере­тво­рю­ва­ли­ся на гар­ні­зо­ни визво­ле­них місте­чок.

Ціка­во, що май­же кожну битву, кожен штурм М. Кри­во­ніс роз­по­чи­нав після ретель­ної під­го­тов­ки, і зав­жди мав у запа­сі якусь вигад­ку чи вій­сько­ву хитрість. Напри­клад, міцно укрі­пле­ний Неми­рів (що на Він­нич­чи­ні) він міг би здо­бу­ти й зви­чай­ним штур­мом, однак при цьо­му дове­ло­ся б зазна­ти вели­ких втрат. Щоб уни­кну­ти цьо­го, Кри­во­ніс послав туди сво­їх роз­ві­дни­ків, пере­бра­них у поль­ські мун­ди­ри. з листом ніби­то від само­го Я. Вишне­ве­цько­го. Поки там з’ясовували, що до чого, Кри­во­ніс пере­одя­гнув у поль­ські мун­ди­ри солі­дний загін. і він – як ніби­то допо­мо­га Вишне­ве­цько­го місце­во­му гар­ні­зо­но­ві – уро­чи­стим мар­шем, із бара­бан­ним боєм, про­йшов через фор­те­чну бра­му до міста.

А коман­ду­вав цим пара­дом “п’яти сотень бра­вих поль­ських воя­ків” син Кри­во­но­са – Максим­ко Кри­во­но­сен­ко, що теж пока­зав себе зго­дом тала­но­ви­тим воє­на­чаль­ни­ком. Коман­ду­вав так, що завів в ома­ну і поль­ських офі­це­рів, і комен­дан­та міста, і його обо­рон­ців. Пов­стан­ці ста­ли госпо­да­ря­ми Неми­ро­ва, май­же не зазнав­ши сер­йо­зних втрат.

Не всти­гла вщу­хну­ти гучна сла­ва цієї пере­мо­ги, як вій­сько Кри­во­но­са вже піді­йшло до іншо­го зна­чно­го поділь­сько­го міста – Туль­чи­на, Маю­чи в сво­є­му обо­зі кіль­ка тро­фей­них гар­мат, пол­ков­ник спо­ча­тку вла­шту­вав поля­кам при­стой­ний “арти­ле­рій­ський кон­церт”, а потім нака­зав під­рив­ни­кам поро­би­ти вно­чі під­ко­пи. Вран­ці поля­ки поба­чи­ли під сті­на­ми коза­цьких вер­шни­ків і поча­ли глу­зли­во пере­пи­ту­ва­ти один одно­го – так, щоб чули й коза­ки: “Нев­же Кри­во­ніс наду­мав посі­кти мури фор­те­ці шабля­ми ?!” Та дов­го диву­ва­ти­ся їм не дове­ло­ся: про­лу­на­ло кіль­ка могу­тніх вибу­хів, і коза­ки, що гар­цю­ва­ли побли­зу фор­те­ці, начеб­то дра­жня­чи гар­ні­зон та вима­ню­ю­чи його за мур, кину­ли­ся в про­ло­ми…

Визво­лив­ши від воро­га зна­чну части­ну Поді­л­ля, Кри­во­ніс повів вій­ська на Київ­щи­ну. Тут він почав роз­си­ла­ти свої сотні по нав­ко­ли­шніх селах і місте­чках, дозво­ля­ю­чи їм дія­ти само­стій­но, та ще й згур­то­ву­ва­ти нав­ко­ло себе місце­вих горо­до­вих коза­ків і пов­стан­ців.

Про­спер Мері­ме, в есе “Бог­дан Хмель­ни­цький”, як і інші вітчи­зня­ні й закор­дон­ні авто­ри, натя­кає на те, що в сво­їх діях про­ти поля­ків, кор­чма­рів, та й уза­га­лі пан­ства, М. Кри­во­ніс від­зна­чав­ся осо­бли­вою жор­сто­кі­стю. Що ж, могли бути й такі випад­ки. Але не слід забу­ва­ти, що, потра­пля­ю­чи до рук поля­ків, пов­стан­ці зазна­ва­ли про­сто неймо­вір­но нелюд­ських тор­тур. До речі, в цій “катів­ській” вига­дли­во­сті неаби­як від­зна­чав­ся Яре­ма Вишне­ве­цький.

Поки Кри­во­ніс визво­ляв Київ­щи­ну, вій­ська Вишне­ве­цько­го зно­ву запо­сі­ли Бра­цлав­щи­ну. Повер­нув­ши собі Неми­рів, Вишне­ве­цький нака­зав букваль­но вимор­ду­ва­ти всіх, на кого пада­ла тіль­ки тінь підо­зри в сим­па­ті­ях до пов­стан­ців. Та коза­ки не дозво­ли­ли йому дов­го вті­ша­ти­ся. Вла­шту­вав­ши новий спе­ктакль із пере­одя­га­н­ням, Кри­во­ніс від­бив Не-мирів і кинув­ся до Махнів­ки.

Під сті­на­ми цьо­го місте­чка зійшли­ся голов­ні сили Вишне­ве­цько­го і Кри­во­но­са. Вата­жок пов­стан­ців і цьо­го разу подбав про неве­ли­чку пас­тку для поля­ків. Захо­вав­ши поза шан­ця­ми зна­чну части­ну сво­єї арти­ле­рії, він добре при­крив її заго­на­ми піхо­ти. Не помі­тив­ши гар­мат, Вишне­ве­цький кинув на піхо­тин­ський обо­рон­ний вал кін­но­ту. Не всти­гла вона ще й доско­чи­ти до ньо­го, як її накри­ло масо­ва­ним арти­ле­рій­ським вогнем. А потім долу­чи­ли­ся і влу­чні кулі піхо­тин­ців. Пере­ме­ле­не таким спосо­бом вій­сько оста­то­чно доби­ли вер­шни­ки Кри­во­но­са.

Між іншим, саме під Махнів­кою Макси­мо­ві Кри­во­но­су випа­ла наго­да кину­ти Вишне­ве­цько­му осо­би­стий виклик. До бою сам-на-сам. Про­по­ну­ю­чи кня­зе­ві лицар­ський герць, він вигу­ком попе­ре­див про напад і тіль­ки цим уря­ту­вав Вишне­ве­цько­го від сво­го спи­са. Впі­знав­ши услав­ле­но­го руба­ку, Вишне­ве­цький заско­чив поза пле­чі осо­би­стої охо­ро­ни й утік.

Яскра­вою сто­рін­кою в біо­гра­фії вида­тно­го укра­їн­сько­го пол­ко­вод­ця Кри­во­но­са зали­ши­ться і штурм Полон­но­го на Хмель­нич­чи­ні. Поля­ки покла­да­ли на місто осо­бли­ві надії. Тут була могу­тня фор­те­ця, що мала подвій­ні сті­ни і міцню­щу цита­дель. Ціла систе­ма укрі­плень при­кри­ва­ла під­хо­ди до неї. Одне сло­во, фор­те­ця зда­ва­ла­ся непри­сту­пною. Але, ско­ри­став­шись дани­ми роз­від­ки, Кри­во­ніс уно­чі кинув кіль­ка сво­їх пол­ків на перед­мі­ські укрі­пле­н­ня і май­же всіх його захи­сни­ків пере­бив. Лише якійсь части­ні з них поща­сти­ло схо­ва­ти­ся за мура­ми, але й це під­си­ли­ло гар­ні­зон. Кри­во­ніс зами­слив­ся.

Обло­га могла три­ва­ти дов­го, а за цей час поля­ки всти­гли б під­ки­ну­ти під­мо­гу. Штур­му­ва­ти сті­ни в лоб – річ май­же без­на­дій­на: їх при­кри­ва­ло близь­ко сотні гар­мат. Не бра­ку­ва­ло також рушниць та пісто­лів, а понад те обо­рон­ці наго­ту­ва­ли ще й каза­ни зі смо­лою. Але… вони при­пу­сти­ли­ся помил­ки. Затиль­ну, пів­ні­чну сті­ну дові­ри­ли обо­зни­кам, а серед них вияви­ло­ся чима­ло укра­їн­ців, що спів­чу­ва­ли пов­стан­цям.

Кри­во­ніс із цьо­го и ско­ри­став­ся. Коза­кам-роз­ві­дни­кам вда­ло­ся нала­го­ди­ти з ними най­ті­сні­ший зв’язок. І хоч поля­ки під­си­ли­ли цю ділян­ку обо­ро­ни під­роз­ді­лом сол­да­тів, про­хід для його воя­ків тут у потрі­бну хви­ли­ну зна­йшов­ся. Але почав пол­ков­ник не з ньо­го, а з того, на що й спо­ді­ва­ли­ся поля­ки, – зі штур­му голов­ної бра­ми. Від­вер­нув­ши ува­гу воро­гів цим пока­зо­вим захо­дом, він спря­му­вав кіль­ка під­роз­ді­лів до пів­ні­чної сті­ни. Там обо­зни­ки дали змо­гу пов­стан­цям здер­тись на мури і пере­би­ти сол­да­тів, а потім при­єд­на­ли­ся до коза­ків і допо­мо­гли основ­ним силам Кри­во­но­са прой­ти до фор­те­ці.

Свою сла­ву непе­ре­мо­жно­го пол­ко­вод­ця Кри­во­ніс під­твер­див і в битві під Ста­ро­ко­стян­ти­но­вим (нині Хмель­ни­цька обл.), де про­ти ньо­го зно­ву висту­пив сам Я. Вишне­ве­цький, який тепер вже коман­ду­вав усі­ма поль­ськи­ми вій­ська­ми, що дія­ли на тери­то­рії Укра­ї­ни. Одна­че й цьо­го разу Кри­во­ніс зумів такти­чно пере­гра­ти Вишне­ве­цько­го і час­тко­во пере­би­ти його вій­сько, а час­тко­во роз­по­ро­ши­ти по нав­ко­ли­шніх про­сто­рах. Зго­дом це допо­мо­гло пол­ков­ни­ко­ві без осо­бли­вих тру­дно­щів узя­ти штур­мом Меджи­біж.

Фор­те­ця Бар мала сла­ву чи не най­мо­гу­тні­шої на Поділ­лі. З одно­го боку її при­кри­ва­ла річка, з усіх інших – гли­бо­кі, напов­не­ні водою рови. А самі мури зда­ва­ли­ся про­сто нездо­лан­ни­ми. І що ж зро­бив Кри­во­ніс? Цьо­го разу він закли­кав до помо­чі досвід пол­ко­вод­ців ста­ро­жи­тно­сті: нака­зав по нав­ко­ли­шніх селах спо­ру­ди­ти кіль­ка пере­сув­них веж, “гуляй-город­ків”, та нав’язати з деся­ток пло­тів. Поса­див­ши на пло­ти десант, зве­лів поза­ки­да­ти рови соло­мою й сіном і під­па­ли­ти. Полум’я було неба­га­то, бо ж таки – на воді. Зате димом заку­рі­ло мало не до неба.

Під при­кри­т­тям димо­вої заві­си “гуляй-город­ки” руши­ли під сті­ни, при­чо­му до місць, що зда­ва­ли­ся поля­кам най­на­дій­ні­ши­ми і най­не­д­ося­жні­ши­ми, і вони три­ма­ли там най­мен­ше людей. Із пере­сув­них веж кри­во­но­сів­ці вдер­ли­ся до міста, тоді як основ­ні сили поля­ків від­би­ва­ли напа­ди пов­стан­ців з боку річки та з боку голов­них воріт. У Барі пов­стан­ці захо­пи­ли вели­че­зну кіль­кість зброї – цілий арсе­нал, що мав піти на озбро­є­н­ня нових поль­ських військ. При­па­ло їм також кіль­ка скла­дів з про­до­воль­ством.

Про Пиля­ве­цьку битву вже чима­ло напи­са­но, тому нас ціка­ви­ти­муть тіль­ки дії Кри­во­но­са. Поля­ки зібра­ли тут понад 40 тисяч вій­ська, близь­ко 8 тисяч яких ста­но­ви­ли німе­цькі найман­ці. Коман­ду­ва­ли цими пол­ка­ми князь Домі­нік Заслав­ський та гене­ра­ли Мико­ла Остро­рог і Оле­ксандр Ко-нецполь­ський. Коли, під нати­ском коза­ків і татар, поля­ки поча­ли від­хо­ди­ти в бік Ста­ро­ко­стян­ти­но­ва, вели­кий мастак на різні вигад­ки Кри­во­ніс і тут ула­шту­вав їм пас­тку побли­зу мосту через Случ. Ско­ри­став­шись із зви­чної для від­сту­па­ю­чих військ штов­ха­ни­ни й без­ла­д­дя, він про­бив­ся до мосту і ство­рив там таке заха­ра­ще­н­ня, що міст не витри­мав і зава­лив­ся. В коло­тне­чі й міша­ни­ні, що вини­кла після цьо­го, бага­тьом-бага­тьом поль­ським сол­да­там і найман­цям дове­ло­ся попро­ща­ти­ся із білим сві­том.

Не дав Кри­во­ніс закрі­пи­ти­ся воро­жо­му вій­ську й побли­зу Ста­ро­ко­стян­ти­но­ва. Роз­гром був таким, що деякі поль­ські під­роз­ді­ли вті­ка­ли аж до Льво­ва, гада­ю­чи, що тіль­ки там змо­жуть тро­хи огов­та­тись та зібра­тись на силі, щоб про­ти­сто­я­ти армії пов­стан­ців. Але тут, під сті­на­ми Ста­ро­ко­стян­ти­но­ва, її ватаж­ка тяж­ко пора­ни­ло: куля про­би­ла йому гру­ди над сер­цем.

Як з’ясувалося зго­дом, львів­ські мури теж не дали поля­кам поря­тун­ку. Сюди піді­йшов з вій­ськом сам Хмель­ни­цький. Кор­пу­со­ві Кри­во­но­са було нака­за­но штур­му­ва­ти могу­тню цита­дель – Висо­кий Замок. Цю фор­те­цю на висо­кій горі також від­но­си­ли до непри­сту­пних. Але під нати­ском кри­во-носо­вих зав­зя­тців пода­ла­ся й вона.

В листо­па­ді 1648 року пол­ки Кри­во­но­са в скла­ді військ Хмель­ни­цько­го піді­йшли до Замо­стя (нині тери­то­рія Поль­щі), їх вата­жок іще не оду­жав після тяж­кої рани, але це не зава­ди­ло йому керу­ва­ти боя­ми. Кри­во­ніс готу­вав­ся пер­шим увійти в місто. Та в цей час у Поль­щі обра­ли ново­го коро­ля — Яна-Кази­ми­ра, який наді­слав послів до Хмель­ни­цько­го з про­ха­н­ням роз­по­ча­ти пере­го­во­ри. Та перед цим при­зна­чив за корон­но­го геть­ма­на кня­зя Яре­му Вишне­ве­цько­го, який пра­гнув не так пере­го­во­рів і миру з пов­стан­ця­ми, як пом­сти, й почав негай­ну під­го­тов­ку до похо­ду в Укра­ї­ну. А вже набли­жа­ла­ся зима. Пов­стан­ське вій­сько не гото­ве було до неї: бра­ку­ва­ло тепло­го одя­гу, вичер­пу­ва­ли­ся запа­си про­до­воль­ства. Усе разом при­му­си­ло Хмель­ни­цько­го зня­ти обло­гу з Замо­стя й повер­ну­ти в Укра­ї­ну.

Та ще під час обло­ги нове лихо спі­тка­ло нашо­го героя: він захво­рів і, як з’ясувалося, на чуму. Замо­стя, отже, ста­ло остан­ньою фор­те­цею в його спов­не­но­му бойо­вої сла­ви жит­ті. Похо­ва­ли Макси­ма Кри­во­но­са в Киє­ві – з усі­ма можли­ви­ми вій­сько­ви­ми поче­стя­ми.

В особі полковника Максима Кривоноса Україна тоді втратила, але й досі має, одного з найвідданіших своїх синів, одного з найталановитіших воєначальників, на перемогах, на прикладі життя якого можна (і треба) виховувати нових захисників Вітчизни. Його ім’я повинні (повинні!) носити військові частини та найпрестижніші учбові заклади сучасних Збройних Сил.

Певен, що неза­ба­ром деякі міста Укра­ї­ни воі­сти­ну поша­ну­ють себе пам’ятниками цьо­му зви­тя­жно­му пол­ко­вод­це­ві.

Коза­цькі вожді Укра­ї­ни – Сушин­ський Бог­дан

«Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; Ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від Кошового вісті…»

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»