Козацька Спадкова Духовна Республіка” на теренах «Мамаєвої Слободи» 9 березня 2011 року святкує 197 світлий День народження Великого Кобзаря
Опубліковано: 03 Бер 2011 13:50

Свя­то з наго­ди Дня наро­дже­н­ня Тара­са Гри­го­ро­ви­ча Шев­чен­ка роз­по­чне­ться о 10–30 з уро­чи­сто­го цер­ков­но­го пере­дзво­ну на дзві­ни­ці Став­ро­пі­гій­ної коза­цької цер­кви Покро­ва Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці.

11–00 – Моле­бень. Поча­ток Бого­слу­жі­н­ня сві­тлої пам’яті Кобза­ря.

11–20 – вико­на­н­ня цер­ков­ним хором коза­цької цер­кви Покро­ва Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці тво­рів Тара­са Шев­чен­ка «Запо­віт» та «Думи мої, думи».

11–40 – Від­кри­т­тя “Коза­цькою Спад­ко­вою Духов­ною Респу­блі­кою” на «Мама­є­вій Сло­бо­ді» кни­гар­ні укра­їн­сько­го сло­ва «Шабля  «Коза­ка Мамая».

 О г о л о ш е н н я:

Кори­сту­ю­чись наго­дою, кни­гар­ня укра­їн­сько­го сло­ва “Шабля “Коза­ка Мамая” запро­шує до спів­пра­ці авто­рів та кни­го­ви­дав­ців щодо реа­лі­за­ції в при­мі­щен­ні кни­гар­ні літе­ра­ту­ри укра­їн­ською мовою (коза­цькою бала­чкою).

Щиро по-коза­цьки будем вдя­чні, якщо Ви від­гу­кне­тесь на нашу про­по­зи­цію. Тел для довід­ок: (063) 872–78-31, e-mail: kozakmamay@mamajeva-sloboda.ua

Вхід на територію козацького селища «Мамаєва Слобода» для всіх бажаючих вшанувати пам’ять Т.Г.Шевченка – вільний.

Року Божо­го 2011, 9 бере­зня, в сві­тлий 197-й День від наро­дже­н­ня Тара­са Гри­го­ро­ви­ча Шев­чен­ка, на тери­то­рії «Мама­є­вої Сло­бо­ди» Коза­цькою Спад­ко­вою Духов­ною Респу­блі­кою буде від­кри­то кни­гар­ню укра­їн­сько­го сло­ва. Мага­зин укра­їн­ської кни­ги носи­ти­ме зна­ко­ву назву «Шабля «Коза­ка Мамая», адже коза­цьке сло­во – то є наша зброя! Так запо­від­а­ли нам наші пра­ді­ди – лица­рі Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го. Під­твер­дже­н­ням цьо­го може кра­сно­мов­но слу­гу­ва­ти родин­на леген­да роду Сими­рен­ків про таєм­ни­цю похо­дже­н­ня стар­то­во­го капі­та­лу, адже саме коштом відо­мо­го на Укра­ї­ні цукро­за­вод­чи­ка Пла­то­на Сими­рен­ка у 1860 році було вида­но пер­ше пов­не при­жит­тє­ве вида­н­ня «Кобза­ря», до яко­го уві­йшли сім­над­цять тво­рів Тара­са Гри­го­ро­ви­ча Шев­чен­ка.

Всім відо­мо, що меце­на­ти укра­їн­ської куль­ту­ри Сими­рен­ки були нова­то­ра­ми нау­ко­во-техні­чної рево­лю­ції у Росій­ській імпе­рії. Ство­ре­ний пра­цею чоти­рьох поко­лінь спад­ко­вих поче­сних гро­ма­дян Росій­ської імпе­рії Горо­ди­щен­ський цукро­во-рафі­на­дний і маши­но­бу­дів­ний заво­ди (Чер­ка­ська область) були одни­ми із най­кра­щих техні­чно осна­ще­них про­ми­сло­вих гіган­тів всі­єї Росій­ської імпе­рії та й Євро­пи.  Зокре­ма, маши­но­бу­дів­ний завод фір­ми «Бра­ти Яхнен­ки і Сими­рен­ко» випу­скав одне з най­до­ско­на­лі­ших в Євро­пі обла­дна­н­ня для цукро­ва­рі­н­ня. На цьо­му ж заво­ді було побу­до­ва­но пер­ші в того­ча­сній Росії паро­пла­ви з мета­ле­вим кор­пу­сом із сим­во­лі­чною назвою: «Укра­ї­нець» та «Яро­слав» – на честь укра­їн­сько­го кня­зя Яро­сла­ва Мудро­го. Цими паро­пла­ва­ми по Дні­пру до Чор­но­мор­ських пор­тів транс­пор­ту­ва­лось най­біль­ше багат­ство нашої зем­лі: зер­но і цукор. Гасло роди­ни Сими­рен­ків було: «Собі – зна­чить людям».

Нав­ко­ло імпе­рії Сими­рен­ків на Чер­ка­щи­ні виру­ва­ло «зле море» чор­ної раб­ської пра­ці, бо нім­ке­ня Кате­ри­на ІІ роз­да­ру­ва­ла наші коза­цькі зем­лі сво­їм полю­бов­ни­кам, при­рі­кши віль­них людей на без­про­сві­тне крі­па­цтво. Ство­ре­на Сими­рен­ка­ми оаза поча­тків укра­їн­ської про­ми­сло­во­сті, куль­тур­но­го та духов­но­го жит­тя різ­ко кон­тра­сту­ва­ла з тим моро­ком нена­ви­сті і людо­жер­ства, з яким росій­ські помі­щи­ки екс­плу­а­ту­ва­ли прав­ну­ків укра­їн­ських коза­ків, пере­тво­рив­ши їх на рабів. Отож дій­сно, про­ми­сло­ве місте­чко у Млі­є­ві, збу­до­ва­не зуси­л­ля­ми дина­стії Сими­рен­ків, було, направ­ду, оазою в покрі­па­че­ній Росії.

Сими­рен­ки не на сло­вах, а на ділі вищою метою сво­єї діяль­но­сті ста­ви­ли про­бле­му осві­ти та соці­аль­но­го забез­пе­че­н­ня як сво­їх робі­тни­ків, так і насе­ле­н­ня краю. Кожна роди­на, що пра­цю­ва­ла на під­при­єм­ствах фір­ми «Бра­ти Яхнен­ки і Сими­рен­ко», мешка­ла в окре­мо­му будин­ку з вла­сним горо­дом та сад­ком, а нео­дру­же­ні – в гур­то­жи­тку. Як для пра­ців­ни­ків фір­ми, так і для місце­во­го насе­ле­н­ня була від­кри­та чудо­ва без­опла­тна лікар­ня на 100 місць, бібліо­те­ка, ама­тор­ський театр, апте­ка, крам­ни­ця з ціна­ми, що вигі­дно від­рі­зня­лись від рин­ко­вих, тут же ж пра­цю­ва­ли паро­ві лазні. Але голов­ною гор­ді­стю Сими­рен­ків була шко­ла зі спорт­за­лом для «крі­па­цьких» дітей, де викла­да­ли вчи­те­лі з уні­вер­си­тет­ською осві­тою. Місце­во­му насе­лен­ню без­опла­тно роз­да­ва­лись кни­ги та буква­рі. Для потреб фір­ми на цукро­за­во­ді було окре­ме учи­ли­ще, в яко­му техні­чним пре­му­дро­стям могли навча­тись понад 150 сту­ден­тів. Були випад­ки, коли Сими­рен­ки таєм­но від росій­ських жан­дар­мів пере­хо­ву­ва­ли в сво­їх воло­ді­н­нях біглих крі­па­ків, «виправ­ля­ю­чи» їм паспор­ти «віль­них людей». На під­при­єм­ствах Сими­рен­ків пра­цю­ва­ло близь­ко тися­чі чер­ка­ських селян, котрі отри­му­ва­ли по 40–45 копі­йок за день. І це в той час, коли крі­па­кам із ближ­чих сіл росій­ські помі­щи­ки вза­га­лі не пла­ти­ли ні копій­ки. Сими­рен­ки, як це було здав­на у наших Запо­розь­ких пол­ков­ни­ків чи геть­ма­нів, пов­ся­кчас демон­стру­ва­ли рів­ність до про­сто­го тру­до­во­го наро­ду. Напри­клад, Велик­день після Слу­жби в цер­кві свя­тку­ва­ли з усі­ма пра­ців­ни­ка­ми під­при­єм­ства у вели­кій залі заво­ду. Вар­то вка­за­ти, що в місте­чку, де жили коли­шні крі­па­ки, був водо­гін та ліхта­рі з гасо­вим (керо­син) осві­тле­н­ням вулиць, що на той час було диво­ви­жею навіть для само­го Санкт-Петер­бур­га чи Москви. Тита­рем (цер­ков­ний ста­ро­ста) цер­кви, збу­до­ва­ної у 1858 році був упра­ви­тель заво­ду Оле­ксандр Іва­но­вич Хро­паль, чоло­вік Ната­лії Сими­рен­ко, сестри Пла­то­на Сими­рен­ко.

До цієї люди­ни (Хро­па­ля О.І.), що керу­ва­ла най­кра­щим техні­чно осна­ще­ним заво­дом Росій­ської імпе­рії, повер­нув­шись із засла­н­ня у 1859 році, і заві­тав на гости­ну Тарас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко. Обі­дав Тарас Гри­го­ро­вич у Пла­то­на Сими­рен­ка. До ака­де­мі­ка Шев­чен­ка вияви­ли най­щи­рі­шу й най­по­ва­жли­ві­шу гостин­ність. Пообі­ді Тарас Гри­го­ро­вич разом із П.Симиренком та К.Яхненком пішли огля­да­ти завод із усі­ма його слу­жба­ми. Тарас Гри­го­ро­вич не міг начу­ду­ва­ти­ся, бага­то речей викли­ка­ло у ньо­го щире захо­пле­н­ня, про­те, огля­нув­ши учи­ли­ще, де без­опла­тно навча­лись крі­па­цькі діти, пра­прав­ну­ки коли­шніх коза­ків Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го, Вели­кий Про­рок, як хло­пчи­сько,  щиро роз­пла­кав­ся, схви­льо­ва­но обняв К.Яхненка, міцно поці­лу­вав його і з почу­т­тям про­мо­вив: «Батьку! Що ти тут наро­бив!». Після подо­ро­жі заво­дом зайшла мова про те, що в про­да­жу немає тво­рів Т.Г.Шевченка, на що поет заува­жив, що видав­ці ску­пля­ться. А сам він для цьо­го не має нале­жних коштів. Тоді П.Симиренком й була запро­по­но­ва­на мате­рі­аль­на під­трим­ка на вида­н­ня «Кобза­ря».

При­був­ши в Петер­бург, Тарас Гри­го­ро­вич насам­пе­ред взяв­ся готу­ва­ти до дру­ку свій «Кобзар». Голов­не управ­лі­н­ня у спра­вах дру­ку поста­ви­ло­ся до вида­н­ня тво­рів Шев­чен­ка несхваль­но, і пита­н­ня вида­н­ня могло б затя­гну­тись неві­до­мо на який пері­од, однак міністр наро­дної осві­ти Кова­лев­ський сво­єю вла­дою все ж таки дозво­лив дру­ку­ва­ти кни­гу.

Покін­чив­ши таким чином з цен­зу­рою, Шев­чен­ко звер­нув­ся по допо­мо­гу в Горо­ди­ще:

«Щиро шану­є­мий і мно­го­ува­жа­є­мий Оле­ксій Іва­но­вич!

Мені оце при­йшлось до скру­ту: сьо­го­дні цен­зу­ра випу­сти­ла із сво­їх пазу­рів мої без­та­лан­нії думи, та так, про­кля­та, одчи­сти­ла, що я ледве пізнав свої діто­чки, а ізда­тель… (Кожан­чи­ков) поло­ви­ни не дає того, що я про­шу і що мені при­тьмом тре­ба. З таким моїм лихом я оце до вас з Пла­то­ном Федо­ро­ви­чем: вишліть мені, будь­те ласка­ві, 1100 кар­бо­ван­ців, і я вам з вели­кою дякою при­шлю к Ново­му року екзем­пля­рів кни­ги на такую суму або через рік гро­ші з неве­ли­ким про­цен­том. Зро­біть як зна­є­те і як вам бог на розум поло­же. Покло­ні­ться од мене три­чі Кон­дра­ту Михай­ло­ви­чу (Яхнен­ку), Федо­ру Сте­па­но­ви­чу і всім, і всім! Тита­рів­ну ж (дочку Хро­па­ля) три­чі поці­луй­те за мене, нехай воно здо­ро­ве росте та щасли­ве буде! Оста­вай­тесь здо­ро­ві! Нехай вам бог пома­гає на все добре! Не забу­вай­те іскрен­ньо­го вашо­го Т. Шев­чен­ка.»

Пла­тон  Сими­рен­ко від­ра­зу ж дав роз­по­ря­дже­н­ня наді­сла­ти пое­то­ві необ­хі­дні для вида­н­ня книж­ки гро­ші й при цьо­му тако­го листа:

«Шанов­ний Добро­дію Тара­се Гри­го­ро­ви­чу!

Вели­ке спа­си­бі Вам за лист і ще біль­ше за те, що Ви не забу­ли нас і ввер­ну­ли­ся до нас у спра­ві вида­н­ня ваших пісень.

З цією поштою я наді­слав лист у Москву до С. Д. Пур­лев­сько­го і про­сив його пере­сла­ти Вам 1100 кар­бо­ван­ців. Після вихо­ду книг про­шу Вас віді­сла­ти їх на 1100 кар­бо­ван­ців у Москву Саві Дми­тро­ви­чу, а він пере­шле нам їх сюди — і ми з Вами роз­кви­та­є­мо­ся.

Кін­драт Михай­ло­вич справ­ді почу­ває себе кра­ще після поїзд­ки до Воро­не­жа. Цукро­ве діло в нас у роз­па­лі й діла бага­то, а все-таки я зна­йшов хви­ли­ну напи­са­ти Вам. Ми всі часто зга­ду­є­мо Ваше пере­бу­ва­н­ня у нас і щиро бажа­ли б іще тіши­ти­ся Вашим това­ри­ством. Ми з Вами мало зна­йо­мі, хоті­ло­ся про дещо пого­во­ри­ти з Вами, та не було наго­ди. Ви сво­ї­ми пое­ти­чни­ми роз­по­від­я­ми так захо­пи­ли мене, що я все забу­вав. Бог дасть поба­чи­мо­ся і пого­во­ри­мо по прав­ді, від­вер­то. Адже Ви за прав­ду не сер­ди­тесь; ска­жіть мені хоч на пер­ший раз по прав­ді: чому Ви напи­са­ли до мене одні­єю мовою, а Оле­ксі­є­ві Іва­но­ви­чу — іншою? Якщо Вас не стом­лює листу­ва­н­ня таке не літе­ра­тур­не, як моє, то я про­сив би Вас напи­са­ти мені коли-небудь.

Зичу Вам того, що Вам може бути кори­сне, а осо­бли­во здоров’я: воно потрі­бне всім. Бачи­те мій его­їзм.

Ваш най­по­кір­ні­ший слу­га Пла­тон Сими­рен­ко.

11 гру­дня 1859 р.

Горо­ди­щен­ський завод — богом бере­же­ний».

Коли Пла­тон Федо­ро­вич одер­жав від авто­ра з вла­сно­ру­чним під­пи­сом «Кобза­ря» і поба­чив на обкла­дин­ці своє прі­зви­ще (коштом Сими­рен­ка), то був цим украй неза­до­во­ле­ний, не бажа­ю­чи, аби цар­ська охран­ка довід­а­лась про цей його крок.

Отри­ма­ні від Шев­чен­ка при­мір­ни­ки «Кобза­ря» в яко­сті ком­пен­са­ції за нада­ні кошти він без­опла­тно роз­дав коза­цьким прав­ну­кам на Чер­ка­щи­ні, про­бу­джу­ю­чи їх націо­наль­ну сві­до­мість. Напев­не зав­дя­ки цьо­му через 60 років після опу­блі­ку­ва­н­ня “Кобза­ря” під час оку­па­ції Чер­ка­щи­ни москов­сько-біль­шо­ви­цьки­ми вій­ська­ми у 20-х роках мину­ло­го сто­лі­т­тя коза­цькі прав­ну­ки чини­ли в Холо­дно­му Яру най­дов­ший зброй­ний спро­тив на Цен­траль­ній Укра­ї­ні. Таким чином, ціла низ­ка наших пра­ді­дів різних поко­лінь готу­ва­ла грунт, аби ми чита­ли зараз оці ряд­ки в Неза­ле­жній Укра­їн­ській Дер­жа­ві.

Хто ж такі Сими­рен­ки? І які висо­кі моти­ви та іде­а­ли спо­ну­ка­ли  одно­го з них, Пла­то­на Сими­рен­ка, нада­ти Тара­су Гри­го­ро­ви­чу кошти для вида­н­ня «Кобза­ря». Та які моти­ви мали  інші з роди­ни Сими­рен­ків, котрі впро­довж ціло­го сто­лі­т­тя від­да­ва­ли більш ніж 10% при­бу­тку вла­сних під­при­ємств на укра­їн­ську спра­ву: випуск часо­пи­сів, дру­ку­ва­н­ня кни­жок укра­їн­ських письмен­ни­ків, етно­гра­фі­чні екс­пе­ди­ції, від­кри­т­тя неділь­них шкіл в укра­їн­ських селах та бага­тьох інших бла­го­дій­них справ, котрі здій­сню­ва­лись роди­ною таєм­но від жан­дар­мів Росій­ської імпе­рії.

За родин­ною леген­дою, котру без­пе­ре­чно чув і Тарас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко, Сими­рен­ки похо­дять із дав­ньо­го спад­ко­во­го коза­цько­го роду. Дав­ньо­укра­їн­ське сло­во «рен­ка» озна­чає рука, тоб­то Сими­рен­ки озна­чає «семи­ру­кі». Пер­ший із відо­мих Сими­рен­ків – козак Андрій Сими­рен­ко – 20 років коза­ку­вав, пере­бу­ва­ю­чи у Вій­ську Запо­розь­ко­му Низо­во­му, беру­чи най­жва­ві­шу участь у всіх бата­лі­ях та вій­нах про­ти турок та татар. Що й ска­за­ти, слав­ний та вда­тний був «руба­ка» – козак Андрій, так вправ­но рубав­ся одні­єю пра­ви­цею, що ніби в ньо­го була не одна пра­ва рука, а аж цілих сім. За то і про­зва­ло його Січо­ве това­ри­ство «семи­ру­ким», цеб­то Сими­рен­ком. Вже перед самим руй­ну­ва­н­ням Запо­розь­кої Січі у 1775 році повер­нув­ся козак Андрій до себе на Батьків­щи­ну; побрав­ся із моло­дою гар­ною коза­чкою, купив собі зем­лі біля річки Віль­шан­ка під Горо­ди­щем, що на Чер­ка­щи­ні, завів чима­ле госпо­дар­ство, наро­див кіль­ка синів та дочок. Однак нім­ке­ня Кате­ри­на ІІ не зби­ра­лась раху­ва­тись із лицар­ськи­ми заслу­га­ми коза­ка Андрія Сими­рен­ка перед Росій­ською імпе­рі­єю, та в один «пре­кра­сний» день 1775 року ого­ло­си­ла коза­ка Сими­рен­ка, його дру­жи­ну та дітей раба­ми, тоб­то крі­па­ка­ми, пода­ру­вав­ши його з роди­ною, як худо­бу, разом із зем­лею, пасі­кою, мли­ном  та хуто­ром, при­дба­ним за коза­цьке двад­ця­ти­рі­чне жалу­ва­н­ня, росій­сько­му кня­зю М.С.Воронцову. Вар­то вка­за­ти, що крім коза­ка Андрія Сими­рен­ка, нім­ке­ня Кате­ри­на ІІ позба­ви­ла вла­сних має­тків та коза­цьких воль­но­стей ще близь­ко трьох міль­йо­нів насе­ле­н­ня Укра­ї­ни, щоправ­да мудра пра­ви­тель­ка Кате­ри­на дава­ла коза­кам шанс прийня­ти при­ся­гу на вір­ність їй та Росії, або ж вику­пи­ти­ся з раб­ства, запла­тив­ши чима­лу суму гро­шей золо­том… Але так і не поко­рив­ся гор­дий запо­ро­жець росій­ській цари­ці, не став при­йма­ти при­ся­гу, а золо­тих дука­чів, що зали­ши­лись в ньо­го після вій­ни з тур­ка­ми, виста­ча­ло на викуп лише одні­єї дити­ни. Дов­го вагав­ся зав­зя­тий руба­ка Сими­рен­ко, кра­я­лось батьків­ське сер­це від сму­тку: кого ж із дітей вику­пля­ти із раб­ської нево­лі? Вибір упав на само­го кмі­тли­во­го, пра­цьо­ви­то­го та розум­но­го. Ім‘я  його було Сте­пан. Не було в Сте­па­на нічо­го, лише його вда­ча та мозо­ля­сті руки. Сте­пан Сими­рен­ко став шев­цю­ва­ти. Шив добрі, які­сні чобо­ти, сам же їх і про­да­вав на ярмар­ках у Горо­ди­щі, Смі­лі, Кор­су­ні та Чер­ка­сах. Якось в гру­дні, в один него­жий сту­де­ний день, ярмар­ку­ю­чи, Сте­пан поба­чив біля сво­єї ятки з чобо­та­ми ста­ре­зно­го змар­ні­ло­го, одя­гне­но­го в лахмі­т­тя із латка­ми, діда. Дід босо­ніж сто­яв на сні­гу.

-          Діду, Ви чого це босі, на вули­ці ж мороз? (вар­то вка­за­ти, що навіть під час крі­па­цтва пра­цьо­ви­ті укра­їн­ці ходи­ли в чобо­тах).

-          Ет, син­ку, що тобі ска­за­ти, лиха моя коза­цька доля, нема ні копій­ки гро­шей…

-          То візьміть ось цю пару та носіть.

І про­стяг діду добрі юхто­ві чобо­ти.

-          Син­ку, я ж тобі ска­зав, що не маю гро­шей. Я не ста­рець і не поби­ра­юсь, бо ж козак.

Сте­пан все таки напо­ліг на сво­є­му і пере­ко­нав діда взя­ти чобо­ти. Сиво­чу­бий дід взув­ся, подя­ку­вав, спи­тав чийо­го батька він син, дозем­но вкло­нив­ся та й роз­чи­нив­ся в юрбі пере­ку­пок.

Кіль­ка міся­ців пото­му, на про­ве­сні, Сте­пан Сими­рен­ко, їду­чи запря­же­ним кінь­ми возом,  повер­тав­ся з чер­го­во­го ярмар­ку. На одно­му роз­до­ріж­жі його зупи­нив ста­те­чний гар­нов­бра­ний сиво­чо­лий панок.

-          Егей, син­ку, впі­зна­єш свої чобо­ти?

-          Так, батьку, впі­знаю,  – ото­ро­пі­ло про­мо­вив Сте­пан.

Адже в ньо­му він впі­знав ото­го обдер­то­го, вдя­гне­но­го в лахмі­т­тя діда, яко­му він кіль­ка міся­ців тому пода­ру­вав вла­сно­руч зши­ті юхто­ві чобо­ті. Хви­лю­ван­ню Сте­па­на не було межі, він не розу­мів, як це отой босо­но­гий дід пере­тво­рив­ся на оша­тно вдя­гне­но­го шля­хти­ча.

-          Чи Ви це, діду?

-          Я сину, я. Не хви­люй­ся. Маю до тебе дуже дов­гу та пиль­ну роз­мо­ву. Поїха­ли лишень до ген того най­ближ­чо­го шин­ку, що три­має жид Янкель, там і пого­во­ри­мо.

Сів­ши за стіл, дід ска­зав Сте­па­ну Сими­рен­ку, що він остан­ній, вже тре­тій по числу, скар­бни­чий з часу руй­ну­ва­н­ня Запо­розь­кої Січі росій­ською сучкою Кате­ри­ною, яко­му Низо­ве това­ри­ство дору­чи­ло обе­рі­га­ти вій­сько­ву казну. Попе­ре­дні два скар­бни­чих віді­йшли в інший світ, по чер­зі пере­дав­ши один одно­му «еста­фе­ту». Тепер наста­ла і його чер­га пере­да­ва­ти вій­сько­ву таєм­ни­цю, бо ж він також ско­ро зали­шить цей світ. Дід роз­по­вів, що остан­ні 25 років у ньо­го пішли на те, аби най­ти собі замі­ну. Адже ж поки він не зна­йде собі замі­ни, він не має пра­ва помер­ти.

-          Я дуже дов­го блу­кав, сину, по Вкра­ї­ні, вишу­ку­ю­чи та випро­бо­ву­ю­чи різних людей. Вибір упав на тебе. Я, як остан­ній вій­сько­вий скар­бни­чий, хочу пере­да­ти тобі таєм­ни­цю зако­па­ної коза­цької вій­сько­вої казни. Щоправ­да, Січо­ве това­ри­ство – мої бра­ти-хара­ктер­ни­ки – поста­ви­ли перед обран­цем єди­ну умо­ву: цей вій­сько­вий золо­тий скарб обра­нець пови­нен потра­ти­ти не на себе, а на Укра­їн­ську Спра­ву.

До тре­тіх пів­нів гомо­ні­ли за сто­лом у шин­ку жида Янке­ля моло­дий Сте­пан Сими­рен­ко та остан­ній казна­чей Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го. Дід деталь­но роз­по­вів Сте­па­ну, як пра­виль­но роз­по­ря­ди­тись гро­ши­ма, аби не при­вер­ну­ти до себе ува­гу цар­ських посі­пак. Пора­див поча­ти з мало­го: части­на­ми вкла­да­ти гро­ші в обо­рот. Збу­ду­вав­ши спо­ча­тку млин, а потім неве­ли­чки­ми час­тка­ми наро­щу­вать про­тя­гом кіль­кох років вкла­де­н­ня капі­та­лу в роз­ши­ре­н­ня спра­ви. Зго­дом пара нище­чком під­ня­лась із-за сто­лу, і ста­рий бува­лий козак повів Сте­па­на Сими­рен­ка в най­ближ­чий яр, де була кри­ни­ця. Під цією кри­ни­цею і було захо­ва­но кіль­ка­над­цять діжок із дука­ча­ми чер­во­но­го золо­та. Це і була вій­сько­ва казна Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го, яку вони захо­ва­ли для май­бу­тніх поко­лінь  від росій­ських оку­пан­тів, ман­дру­ю­чи за Дунай.

 Як ми нада­лі зна­є­мо, роди­на Сими­рен­ків свя­то дотри­му­ва­лась обі­тни­ці, даної остан­ньо­му скар­бни­ку Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го, і про­тя­гом сто­лі­т­тя витра­ча­ла кошти дій­сно на Укра­їн­ську Спра­ву.

Таким чином, пер­ше при­жит­тє­ве пов­не вида­н­ня «Кобза­ря» Тара­са Гри­го­ро­ви­ча Шев­чен­ка вида­но коштом лица­рів Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го. При­найм­ні так свід­чить родо­ва леген­да дав­ньо­го коза­цько­го роду Сими­рен­ків…

Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі», відкриваючи в День світлої  197-ї річниці з Дня народження Тараса Григоровича Шевченка книгарню українського слова під назвою «Шабля «Козака Мамая», також продовжує справу наших дідів – лицарів Війська Запорозького Низового, що заповідали нам жити на своїй землі власним національно-культурним життям.

Батько, прости наші гріхи, ми каємось! Благослови добре діло зробити! Во ім‘я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»