«Лисичка-сестричка і вовк-панібрат» – рукотворна казка №4 на «Мамаєвій Слободі». Спільний проект Центру народознавства "Козак Мамай" та інтернет-проекту "Рукотвори"
Опубліковано: 24 Січ 2011 15:40

На території козацького селища «Мамаєва Слобода» є озеро Красавиця, яке аж кишить карасями. А там де карасики, там і Лисичка-сестричка, яка любить поласувати ними на санях у діда. І Вовк-панібрат, який  шукає «легких шляхів» аби наїстися свіженьких карасиків із ополонки, біля витоку річки Либідь. Пригадуєте: «Ловись рибка, велика й маленька…». То щоб довідатись: «Чи примерзне у вовка хвіст?» –  приходьте дивитися матеріалізацію казки «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат» 29 січня 2011 року об 11:00 за участі відомого казкаря Сашка Лірника.

Сценарій дійства:

Майстер-клас проводитиме:

 «Рукотворна казка на Мамаєвій Слободі»  під гаслом: «Ні, перелицюванню українського фольклору!» це спільний захід  інтернет-проекту «Рукотвори» та  Центру народознавства «Козак Мамай».

Колись великий київський князь Святослав, мав таку ж зачіску як і Запорозькі козаки – чуб, або ж як його ще називали «Леверджет» (зачіска лева). Людина, яка мала подібну зачіску, шукала собі красивої смерті на полі бою, захищаючи надбання прадідів – землю, віру, мову. Великий воїн Святослав підкорив собі північні землі, які належали угрофінським племенам, де нині стоїть місто Москва. Поте не знав тоді київський князь, шукаючи чужі землі, що через століття, його правнуки змушені будуть обороняти від зажерливих супостатів, у батьківському домі, ту ж таки дідівську землю, віру і мову.

Так, дійсно, не міг знати київський князь Святослав, що у XX столітті у його правнуків буде відібрано колосальну кількість духовних надбань, або ж безсовісно перелицьовано, як це було вчинено з українським фольклором, а саме казками. Дійсно, не міг знати князь Святослав «Ідучи на Ви», що підлість сильніша лицарського гонору і того ж таки страшного для України 1933 року «Постановлением ЦК ВКП(б) от 9 сентября 1933 года сказка на государственном уровне  была причислена  к жанрам, которые необходимы советской литературе». Тому не дивно, що для формування єдиної імперії під назвою «Совецкій Союз» російський граф Алексей Толстой, отримав особливе доручення від сталінського режиму – будувати ідеологічні підвалини нової імперії на літературному фронті. Як пишуть російські науковці: «Алексей Николаевич Толстой был отмечен властями и неоднократно поощрён за свой вклад в созидание отечественной литературы, был неединожды удостоен чести иметь мандат депутата Верховного Совета СССР. Одновременно писатель являлся действительным членом Академии наук.

А.Н. Толстой работал не покладая рук на протяжении четырёх десятилетий своей работоспособной жизни. Он неутомимо писал рассказы, сочинял стихи, создавал романы и пьесы, ставил киносценарии, делал многочисленные очерки и статьи для средств массовой информации, пересказывал русские народные сказки (крав український фольклор та перекладав його російською мовою) и являлся автором многочисленных книг для разновозрастных категорий читателей».

Граф Алєксєй Ніколаєвіч Толстой (1883р. -1945р.), який безсоромно поцупив у Б.Грінченка, видані ще у 1907 році «Українські народні казки», переклав їх та з гордістю видав  під назвою «Русские народные сказки», хоча прадіди росіян до цих казок не мали жодного стосунку, хіба що тільки вони були написані кирилицею…

Алєксєй Ніколаєвіч пише: «Чтобы понять тайну русского народа, его величие, нужно хорошо и глубоко узнать его прошлое: нашу историю, коренные узлы её, трагические и творческие эпохи, в которых завязывался русский характер».  Тобто, по-мародерськи, красти чужу інтелектуальну власність, історію, землю, археологічні артефакти, культурні цінності завше було і є буденною практикою для російського дворянства, навіть якщо це служба злочинному сталінському режиму, адже для возвеличення імперії все годиться.

Як пишуть про графа сучасні російські біографи: «Не уклонились от внимания писателя  и русские народные сказки, Толстой делал пересказы и обработки текстов наиболее запомнившихся, полюбившихся ему фольклорных произведений (а кому ж не подобається українська народна казка, видана Б.Грінченком ще у 1907році?). Уже с первых шагов в отечественной и мировой литературе Алексей Николаевич Толстой поставил себе цель: быть страстным приверженцем родного, близкого ему с детства фольклора, русского народного устного творчества; поздний период творчества писателя отмечен грандиозными фольклористическими идеями» (ще б пак!).

Як не безпідставно стверджують теперішні російські біографи: « Для Алексея Толстого переработка народных сказок была долгой и сложной задачей. Если верить его словам, то из многочисленных вариаций русской и народной сказки (це б то українського краденого та перелицьованого фольклору) он отбирал самые интересные, обогащенные истинно народными языковыми оборотами и удивительными сюжетными подробностями сказки, которые могли пригодиться детям и родителям в освоении русской народной культуры (насправді української давньої культури), её истории.

Ми не проти, аби українську народну казку перекладали мовами багатьох народів, адже наша казка, насправді, закликає дітей бути добрими, щирими, лагідними, але при цьому діти мають знати, що герої казок: «Коза-Дереза», «Глупый Волк», «Гуси-Лебеди», «Заяц-хваста», «Звери в яме», «Иван коровий сын», «Как лиса училась летать», «Кот и Лиса», «Кот – серый лоб», «Козел да Баран», «Кочеток и Курочка», «Теремок», «Рукавичка», «Кривая Уточка», «Кузьма Скоробагатый», «Лиса и Журавль», «Лиса и Заяц», «Лиса и Рак», «Медведь и Лиса», «Медведь и Собака», «Медведь липовая нога», «Овца, Лиса и Волк», «Петушок золотой гребешок», «Пан Коцкий», «Курочка ряба», «Колобок» та багато інших, є, насправді, не «русскіми народнимі детскімі сказкамі», а перелицьованим українським фольклором, здобутком давніх українців. Чомусь росіяни перекладаючи своєю мовою, наприклад казку про «Червону шапочку» чи «Попелюшку» не пишуть що це російська народна казка, між тим до українських духовних історичних та матеріальних надбань відношення дещо інше.

Сучасні росіяни захищають наукові роботи та дисертації стосовно формування дитячої психології та впливу на них казкових героїв: Півника, Курочки, Колобка та інших персонажів,  продовжуючи закріплювати за собою раніш вкрадене та перелицьоване чуже духовне надбання.

Тому не дивно, що на обкладинках книг з надписом «Русские народные сказки», котрі продаються в Києві, Харкові, Львові, Донецьку, Сімферополі, Полтаві та інших містах України, є, зокрема, й такі слова, призначені і для наших українських дітей: «Говорят, что в давние-давние времена случались на свете всякие чудеса: рукавички вырастали размером с дом, только что испеченный Колобок мог запросто отправиться в странствие, а звери разговаривали друг с другом и с людьми. Когда это было, тепер уж никто не вспомнит. Зато остались с тех пор прекрасные русские сказки: «Рукавичка», «Колобок», «Соломеный Бычок», «Курочка ряба», «Волк и Лиса» и многие-многие другие. Садись-ка, малыш, поближе и слушай…»

Певна справа, добродії з Москви, які видають подібні книжки, не дуже переймаються, яким робом був вкрадений цілий пласт української духовної спадщини та безсовісно переіменований під назвою «Русские народные сказки». Сучасні продовжувачі справи А.Толстого напевне сподівались, що за останні 80 років, з часу крадіжки графом наших українських казок, ми казковим чином все забули, цебто, як сказано було вище: «Когда это было, тепер уж никто не вспомнит».

Помиляєтесь, «добродії», – ми  згадали, саме тому й проводимо протягом року наш проект «Рукотворна казка», який спрямований проти безсоромного перелицювання та крадіжки  українського національного фольклору, котрий складався нашими прадідами ще в часи, коли вони були козаками. Тож нагадуємо, що гаслом селища «Козака Мамая» є «Реконкіста» –  іспанською «відвоювання» – відвоювання дідівського духовного та історичного спадку.

Пропонуємо Вашій увазі українську народну казку «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат», котру упорядкував та видав у Києві, ще у 1907 році «лицар духу» Борис Грінченко і яка була взята за основу російськими казкотворцями.

“Лисичка-сестричка і вовк-панібрат”

Як був собі дід та баба… От раз у неділю баба пекла пиріжки з маком, повибірала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла проз хатку та так нюшить носом; коли чує, — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторне­нько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, — стулила та й біжить.

От, біжить, а хлопці товар женуть до води.

—   Здорові були, хлопці!

—   Здорова, лисичко-сестричко!

—Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пирі­жок!

—   Де ж таки бичка за пиріжок!

—   Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..

Таки найшла одного, — проміняв.

—   Глядіть же, — каже, — хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс.

Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки покрилась у лісі, тоді до пиріжка, — аж там сміттячко…

А лисичка тим часом пригналася з бичком у ліс, прив’я­зала бичка до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й каже:

—Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!

Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сі­ла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.

—   Здорова була, лисичко-сестричко!

—   Здоров, вовчику-братіку!

—   А де се ти взяла бичка-третячка та саночки?

—  От, — де ж там? Бичка заробила, саночки зробила та й їду.

—  Ну, то підвези ж і мене!

—  Куди я тебе візьму? Ти мені й саночки поламаєш.

—  Ні, не поламаю, — я тільки одну лапку покладу.

—  Та клади вже, — ніде тебе діти.

От вовк і положив лапку. Від’їхали трохи, вовк і каже:

—  Покладу я, лисичко-сестричко, й другу лапку.

—  Е, вовчику-братіку, — ти мені санки поламаєш.

—  Ні, не поламаю.

—  Ну, клади!

Вовк і поклав. їдуть, їдуть, — коли де — трісь!

—  Ой лишечко, — каже лисичка, — санки тріщать!

—  Та ні, лисичко-сестричко, — то в мене кісточка хрус­нула.

Ну, дарма, — їдуть… А вовчик знову:

—  Положу я, лисичко-сестричко, й третю лапку.

—  Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки пола­маєш!

—  Та ні, чого б вони ламалися?

—  Та вже клади!

Тільки положив, а саночки знову — трісь-трісь!

— Ей, вовчику, — саночки тріщать! Злазь, бо пола­маєш!

—  Та де там вони тріщать? Що бо ти, лисичко-сестрич- ко, вигадуєш? То я орішок роскусив.

—  Дай же й мені!

—  Дак останній.

Проїхали ще трохи…

—  Ой, лисичко-сестричко, — сяду я й увесь!

—  Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!

—  Та я зобгаюсь так, що помістюсь.

— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?

—От таки, — чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.

—  Та вже сідай, — нема де тебе діти.

От він убравсь зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь!.. Так і роспались!..

Давай тоді його лисичка лаяти:

—  А щоб тобі добра не було, проклятий вовцюгане! Що се ти мені наробив?..

Лаяла його, лаяла, а тоді: «Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!»

—Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю якого дерева?

—   А, капосний вовцюгане! як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні!.. Кажи: рубайся, деревце криве й праве! рубайся, деревце криве й праве!

Пішов вовк. От, увійшов у ліс та й почав:

—   Рубайся, дерево криве й криве! рубайся, дерево криве й криве!

Нарубав, — тягає до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:

—   Нащо ж ти такого нарубав?

—   Коли воно таке рубається!..

—   А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?

—   Ні, я так саме й казав: рубайся, дерево криве й криве!

—   Ну й дурний же ти який, — і того не дотепний!.. Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю.

Пішла вона.

А вовк сидить сам собі та так йому хочеться їсти. Почав він перекидати що було в саночках, — ні, нема ніде нічого. Думав, думав… «Ззім бичка та й утечу!..» Проїв дірку в бичка, з середини все виїв, а туди горобців напустив і соло­мою заткнув, а бичка під тином поставив і палічкою підпер. Тоді сам навтіки… Приходить лисичка, до бичка, аж у його з боку віхоть стремить. Лисичка хап за той віхоть, а звідтіля горобці хррр!.. Вона за палічку, тільки приняла її, а бичок гуп — і впав!

—   Ну, стривай же ти, проклятий вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!

Та й побігла шляхом.

Біжить, — коли се їде валка чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги одкидала, — притаїлась, мов нежива. Чумаки зараз її й побачили:

—   Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!

Обступили її, перевертають… Треба взяти, — дітям ша­почки будуть. Скинули її на задній віз та й знову рушили.

Ідуть попереду, а лисичка -сестричка бачить, що вони не дивляться, — давай кидати рибу з воза. Кида та й кида по рибці на шлях, усе кида… Накидала багато, та нишком і зскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбірала ту рибку, сіла під копицею та й їсть.

Зирк, — аж і вовк-панібрат біжить.

—   Здорова була, лисичко-сестричко!

—   Здоров!

—   А що се ти робиш, лисичко-сестричко?

—   Рибку їм.

—  Дай же й мені!

— От так! я скільки морочилась, ловила та й оддам йому! Піди сам собі налови!

—  Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!

—  Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку та сиди тихенько та й приказуй: ловися, рибко, велика й маленька!.. То вона й наловиться.

—  Спасибі за науку!

Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку…

— Ловись, — каже, — рибко велика та все велика! Ловись, рибко велика та все велика!

Не хочеться йому малої. А мороз на дворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж біга по берегу та все:

—  Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вов­чий хвіст!

А вовк: «Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?»

—  Та то ж і я кажу: ловися, рибко велика й мала!

—  А, ну й я так: ловися, рибко велика та все велика!

Ворухнув вовк хвостом, — важко вже. А лисичка:

—  Ото вже рибка почала чепляться. Трохи згодом: «А ну, вовчику,тягни!»

Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки, — не витягне. А вона його ще й лає:

—  А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: ловися, рибко все велика та велика, — от велика начепля- лася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати, — побіжу, покличу.

Та й майнула на село. Біжить селом та гука:

—  Ідіть, люде, вовка бить! Ідіть, люде, вовка бить!

Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!..

А лисичка тим часом ускочила в одну хату, — нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішану покинула. Вона взяла, умазала голову в тісто, та в поле… Коли дивиться, — вовк насилу лізе, — добре дали йому сердешному. Вона зараз така зробилась, тільки тюпа, сто­гне… А вовк побачив її:

—  А, — каже, — така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!

А вона: «Ой, вовчику-братіку, — хиба ж то я? Хиба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, — так мене попобили, що й голову провалили мені. Вовчику-братіку, підвези ме­не!
Та я й сам нездужаю.

—   Та в тебе ж тільки пів-хвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..

—   Та сідай уже, нема чого з тобою робити.

Вона злазить йому на спину, вмощується та так стогне. Повіз її вовк.

От вона їде та все приказує:

—   Битий небиту везе! битий небиту везе!

—   Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?

—   Та то я кажу: битий биту везе. А сама знов нищечком: Битий небиту везе!..

От, довіз він її до хатки:

—   Уставай, лисичко, доїхали!

Вона тоді плиг з вовка та:

—   Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!

Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачини­лася. Не влізе вовк. А вона ще визирає в вікно та й драж­нить:

—   Битий небиту привіз!..

Тупцявся вовк, тупцявсь коло лисиччиної хатки,-не влізе.

—   Не клята лисичка!., оттак піддурила!..

Та й потяг додому.

А лисичка живе та курей ловить.

Перелицьований росіянами в «русскую народную сказку» варіант української народної казки «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат» виданий Б.Грінченком у Києві ще у 1907 році.

“Лиса и волк”

Жили себе дед да баба. Дед и говорит бабе:

— Ты, баба, пеки пироги, а я запрягу сани, поеду за рыбой.

Наловил дед рыбы полный воз. Едет домой и видит: лисичка свернулась калачиком, лежит на дороге.

Дед слез с воза, подошёл, а лисичка не во­рохнётся, лежит как мёртвая.

Взял дед лису и положил на воз, а сам пошёл впереди.

А лисица улучила время и стала выбрасы­вать полегоньку из воза всё по рыбке да по рыбке, всё по рыбке да по рыбке.

Повыбросила всю рыбу и сама потихоньку ушла.

Дед приехал домой и зовёт бабу:

— Ну, старуха, знатный воротник привёз тебе на шубу!

Подошла баба к возу: нет на возу ни ворот­ника, ни рыбы. И начала она старика ругать:

—   Ах ты такой-сякой, ещё вздумал меня об­манывать!

Тут дед смекнул, что лисичка-то была не мёрт­вая. Погоревал, погоревал, да что ты будешь делать!

А лисица тем временем собрала на дороге всю рыбу в кучку, села и ест.

Приходит к ней волк:

– Здравствуй, кумушка*, хлеб да соль…

– Я ем свой, а ты подальше стой. Дай мне рыбки. Налови сам да и ешь. Да я не умею.

–  Эка! Ведь я же наловила. Ты, куманёк, ступай на реку, опусти хвост в прорубь, сиди да приговаривай: «Ловись, рыбка, и мала и велика, ловись, рыбка, и мала и велика!» Так рыба тебя сама будет за хвост хватать. Как подольше поси­дишь, так больше наудишь.

Пошёл волк на реку, опустил хвост в про­рубь, сидит и приговаривает:

– Ловись, рыбка, и мала и велика, Ловись, рыбка, и мала и велика!

А лисица ходит около волка и приговари­вает:

—  Ясни, ясни на небе звёзды, Мёрзни, мёрзни волчий хвост!

Волк спрашивает лису:

– Что ты, кума, всё говоришь?

– А я тебе помогаю, рыбку на хвост нагоняю.

А сама опять:

— Ясни, ясни на небе звёзды, Мёрзни, мёрзни волчий хвост!

Сидел волк целую ночь у проруби, хвост у него и приморозило. Под утро хотел поднять­ся — не тут-то было. Он и думает: «Эка, сколько рыбы привалило — и не вытащить!»

В это время идёт баба с вёдрами за водой. Увидела волка и закричала:

—  Волк, волк! Бейте его!

Волк — туда-сюда, не может вытащить хвост. Баба бросила вёдра и стала бить его коромыс­лом. Била-била, волк рвался-рвался, оторвал себе хвост и пустился наутёк.

«Хорошо же, — думает, — ужо я отплачу тебе, кума!»

А лисичка забралась в избу, где жила эта баба, наелась из квашни теста, голову себе тестом вымазала, выбежала на дорогу, упала и лежит-стонет.

Волк ей навстречу:

—  Так вот как ты учишь, кума, рыбу ловить! Смотри, меня всего исколотили…

Лиса ему говорит:

— Эх, куманёк! У тебя хвоста нет, зато голова цела, а мне голову разбили. Смотри: мозг высту­пил, насилу плетусь.

—   И то правда, — говорит ей волк. — Где тебе, кума, идти, садись на меня, я тебя довезу.

Села лисица волку на спину, он её и повёз. Вот лисица едет на волке и потихоньку поёт:

— Битый небитого везёт, Битый небитого везёт!

— Ты чего, кума, всё говоришь?

—  Я, куманёк, твою боль заговариваю. И сама опять:

—  Битый небитого везёт, Битый небитого везёт!

Приходьте всією родиною, це буде символічним захистом нашого власного українського національного фольклору від перелицювань та зазіхань.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

120грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 100грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 100грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 100грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Почайна та Шулявська
  • 433
    Від перетину вулиць Богдана Хмельницького та Терещенківської.
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»