«Лисичка-сестричка і вовк-панібрат» – рукотворна казка №4 на «Мамаєвій Слободі». Спільний проект Центру народознавства “Козак Мамай” та інтернет-проекту “Рукотвори”
Опубліковано: 24 Січ 2011 15:40

На території козацького селища «Мамаєва Слобода» є озеро Красавиця, яке аж кишить карасями. А там де карасики, там і Лисичка-сестричка, яка любить поласувати ними на санях у діда. І Вовк-панібрат, який  шукає «легких шляхів» аби наїстися свіженьких карасиків із ополонки, біля витоку річки Либідь. Пригадуєте: «Ловись рибка, велика й маленька…». То щоб довідатись: «Чи примерзне у вовка хвіст?» –  приходьте дивитися матеріалізацію казки «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат» 29 січня 2011 року об 11:00 за участі відомого казкаря Сашка Лірника.

Сце­на­рій дій­ства:

Май­стер-клас про­во­ди­ти­ме:

 «Рукотворна казка на Мамаєвій Слободі»  під гаслом: «Ні, перелицюванню українського фольклору!» це спільний захід  інтернет-проекту «Рукотвори» та  Центру народознавства «Козак Мамай».

Колись вели­кий київ­ський князь Свя­то­слав, мав таку ж зачі­ску як і Запо­розь­кі коза­ки – чуб, або ж як його ще нази­ва­ли «Левер­джет» (зачі­ска лева). Люди­на, яка мала поді­бну зачі­ску, шука­ла собі кра­си­вої смер­ті на полі бою, захи­ща­ю­чи надба­н­ня пра­ді­дів – зем­лю, віру, мову. Вели­кий воїн Свя­то­слав під­ко­рив собі пів­ні­чні зем­лі, які нале­жа­ли угро­фін­ським пле­ме­нам, де нині сто­їть місто Москва. Поте не знав тоді київ­ський князь, шука­ю­чи чужі зем­лі, що через сто­лі­т­тя, його прав­ну­ки зму­ше­ні будуть обо­ро­ня­ти від зажер­ли­вих супо­ста­тів, у батьків­сько­му домі, ту ж таки дідів­ську зем­лю, віру і мову.

Так, дій­сно, не міг зна­ти київ­ський князь Свя­то­слав, що у XX сто­літ­ті у його прав­ну­ків буде віді­бра­но коло­саль­ну кіль­кість духов­них надбань, або ж без­со­ві­сно пере­ли­цьо­ва­но, як це було вчи­не­но з укра­їн­ським фоль­кло­ром, а саме каз­ка­ми. Дій­сно, не міг зна­ти князь Свя­то­слав «Іду­чи на Ви», що під­лість силь­ні­ша лицар­сько­го гоно­ру і того ж таки стра­шно­го для Укра­ї­ни 1933 року «Поста­нов­ле­ни­ем ЦК ВКП(б) от 9 сен­тя­бря 1933 года сказ­ка на госу­дар­ствен­ном уров­не  была при­чи­сле­на  к жан­рам, кото­рые необ­хо­ди­мы совет­ской лите­ра­ту­ре». Тому не див­но, що для фор­му­ва­н­ня єди­ної імпе­рії під назвою «Сове­цкій Союз» росій­ський граф Але­ксей Тол­стой, отри­мав осо­бли­ве дору­че­н­ня від ста­лін­сько­го режи­му – буду­ва­ти іде­о­ло­гі­чні під­ва­ли­ни нової імпе­рії на літе­ра­тур­но­му фрон­ті. Як пишуть росій­ські нау­ков­ці: «Але­ксей Нико­ла­е­вич Тол­стой был отме­чен вла­стя­ми и нео­дно­кра­тно поо­щрён за свой вклад в сози­да­ние оте­че­ствен­ной лите­ра­ту­ры, был нее­ди­но­жды удо­сто­ен чести иметь ман­дат депу­та­та Вер­хов­но­го Сове­та СССР. Однов­ре­мен­но писа­тель являл­ся дей­стви­тель­ным чле­ном Ака­де­мии наук.

А.Н. Тол­стой рабо­тал не покла­дая рук на про­тя­же­нии четырёх деся­ти­ле­тий сво­ей рабо­то­сп­осо­бной жизни. Он неу­то­ми­мо писал рас­ска­зы, сочи­нял сти­хи, созда­вал рома­ны и пье­сы, ста­вил кино­сце­на­рии, делал мно­го­чи­слен­ные очер­ки и ста­тьи для средств мас­со­вой инфор­ма­ции, пере­ска­зывал рус­ские наро­дные сказ­ки (крав укра­їн­ський фоль­клор та пере­кла­дав його росій­ською мовою) и являл­ся авто­ром мно­го­чи­слен­ных книг для разно­во­зра­стных кате­го­рий чита­те­лей».

Граф Алє­ксєй Ніко­ла­є­віч Тол­стой (1883р. -1945р.), який без­со­ром­но поцу­пив у Б.Грінченка, вида­ні ще у 1907 році «Укра­їн­ські наро­дні каз­ки», пере­клав їх та з гор­ді­стю видав  під назвою «Рус­ские наро­дные сказ­ки», хоча пра­ді­ди росі­ян до цих казок не мали жодно­го сто­сун­ку, хіба що тіль­ки вони були напи­са­ні кири­ли­цею…

Алє­ксєй Ніко­ла­є­віч пише: «Что­бы понять тай­ну рус­ско­го наро­да, его вели­чие, нужно хоро­шо и глу­бо­ко узнать его про­шлое: нашу исто­рию, корен­ные узлы её, тра­ги­че­ские и твор­че­ские эпо­хи, в кото­рых завя­зывал­ся рус­ский хара­ктер».  Тоб­то, по-маро­дер­ськи, кра­сти чужу інте­ле­кту­аль­ну вла­сність, істо­рію, зем­лю, архе­о­ло­гі­чні арте­фа­кти, куль­тур­ні цін­но­сті зав­ше було і є буден­ною пра­кти­кою для росій­сько­го дво­рян­ства, навіть якщо це слу­жба зло­чин­но­му ста­лін­сько­му режи­му, адже для возве­ли­че­н­ня імпе­рії все годи­ться.

Як пишуть про гра­фа суча­сні росій­ські біо­гра­фи: «Не укло­ни­лись от вни­ма­ния писа­те­ля  и рус­ские наро­дные сказ­ки, Тол­стой делал пере­ска­зы и обра­бо­тки текс­тов наи­бо­лее запом­нив­ши­хся, полю­бив­ши­хся ему фоль­клор­ных прои­зве­де­ний (а кому ж не подо­ба­є­ться укра­їн­ська наро­дна каз­ка, вида­на Б.Грінченком ще у 1907ро­ці?). Уже с пер­вых шагов в оте­че­ствен­ной и миро­вой лите­ра­ту­ре Але­ксей Нико­ла­е­вич Тол­стой поста­вил себе цель: быть стра­стным при­вер­жен­цем родно­го, близ­ко­го ему с дет­ства фоль­кло­ра, рус­ско­го наро­дно­го устно­го твор­че­ства; поздний пери­од твор­че­ства писа­те­ля отме­чен гран­ди­о­зными фоль­кло­ри­сти­че­ски­ми иде­я­ми» (ще б пак!).

Як не без­під­став­но ствер­джу­ють тепе­рі­шні росій­ські біо­гра­фи: « Для Але­ксея Тол­сто­го пере­ра­бо­тка наро­дных ска­зок была дол­гой и сло­жной зада­чей. Если верить его сло­вам, то из мно­го­чи­слен­ных вари­а­ций рус­ской и наро­дной сказ­ки (це б то укра­їн­сько­го кра­де­но­го та пере­ли­цьо­ва­но­го фоль­кло­ру) он отби­рал самые инте­ре­сные, обо­га­щен­ные истин­но наро­дными языко­выми обо­ро­та­ми и уди­ви­тель­ными сюже­тными подро­бно­стя­ми сказ­ки, кото­рые могли при­го­ди­ться детям и роди­те­лям в осво­е­нии рус­ской наро­дной куль­ту­ры (насправ­ді укра­їн­ської дав­ньої куль­ту­ри), её исто­рии.

Ми не про­ти, аби укра­їн­ську наро­дну каз­ку пере­кла­да­ли мова­ми бага­тьох наро­дів, адже наша каз­ка, насправ­ді, закли­кає дітей бути добри­ми, щири­ми, лагі­дни­ми, але при цьо­му діти мають зна­ти, що герої казок: «Коза-Дере­за», «Глу­пый Волк», «Гуси-Лебе­ди», «Заяц-хва­ста», «Зве­ри в яме», «Иван коро­вий сын», «Как лиса учи­лась летать», «Кот и Лиса», «Кот – серый лоб», «Козел да Баран», «Коче­ток и Куро­чка», «Тере­мок», «Рука­ви­чка», «Кри­вая Уто­чка», «Кузьма Ско­ро­ба­га­тый», «Лиса и Журавль», «Лиса и Заяц», «Лиса и Рак», «Медведь и Лиса», «Медведь и Соба­ка», «Медведь липо­вая нога», «Овца, Лиса и Волк», «Пету­шок золо­той гре­бе­шок», «Пан Коцкий», «Куро­чка ряба», «Коло­бок» та бага­то інших, є, насправ­ді, не «рус­скі­ми наро­дни­мі дет­скі­мі сказ­ка­мі», а пере­ли­цьо­ва­ним укра­їн­ським фоль­кло­ром, здо­бу­тком дав­ніх укра­їн­ців. Чомусь росі­я­ни пере­кла­да­ю­чи сво­єю мовою, напри­клад каз­ку про «Чер­во­ну шапо­чку» чи «Попе­лю­шку» не пишуть що це росій­ська наро­дна каз­ка, між тим до укра­їн­ських духов­них істо­ри­чних та мате­рі­аль­них надбань від­но­ше­н­ня дещо інше.

Суча­сні росі­я­ни захи­ща­ють нау­ко­ві робо­ти та дисер­та­ції сто­сов­но фор­му­ва­н­ня дитя­чої пси­хо­ло­гії та впли­ву на них каз­ко­вих геро­їв: Пів­ни­ка, Куро­чки, Колоб­ка та інших пер­со­на­жів,  про­дов­жу­ю­чи закрі­плю­ва­ти за собою раніш вкра­де­не та пере­ли­цьо­ва­не чуже духов­не надба­н­ня.

Тому не див­но, що на обкла­дин­ках книг з над­пи­сом «Рус­ские наро­дные сказ­ки», котрі про­да­ю­ться в Киє­ві, Хар­ко­ві, Льво­ві, Доне­цьку, Сім­фе­ро­по­лі, Пол­та­ві та інших містах Укра­ї­ни, є, зокре­ма, й такі сло­ва, при­зна­че­ні і для наших укра­їн­ських дітей: «Гово­рят, что в дав­ние-дав­ние вре­ме­на слу­ча­лись на све­те вся­кие чуде­са: рука­ви­чки выра­ста­ли разме­ром с дом, толь­ко что испе­чен­ный Коло­бок мог запро­сто отпра­ви­ться в странс­твие, а зве­ри разго­ва­ри­ва­ли друг с дру­гом и с людьми. Когда это было, тепер уж никто не вспом­нит. Зато оста­лись с тех пор пре­кра­сные рус­ские сказ­ки: «Рука­ви­чка», «Коло­бок», «Соло­ме­ный Бычок», «Куро­чка ряба», «Волк и Лиса» и мно­гие-мно­гие дру­гие. Садись-ка, малыш, побли­же и слу­шай…»

Пев­на спра­ва, добро­дії з Москви, які вида­ють поді­бні книж­ки, не дуже пере­йма­ю­ться, яким робом був вкра­де­ний цілий пласт укра­їн­ської духов­ної спад­щи­ни та без­со­ві­сно пере­і­ме­но­ва­ний під назвою «Рус­ские наро­дные сказ­ки». Суча­сні про­дов­жу­ва­чі спра­ви А.Толстого напев­не спо­ді­ва­лись, що за остан­ні 80 років, з часу кра­діж­ки гра­фом наших укра­їн­ських казок, ми каз­ко­вим чином все забу­ли, цеб­то, як ска­за­но було вище: «Когда это было, тепер уж никто не вспом­нит».

Поми­ля­є­тесь, «добро­дії», – ми  зга­да­ли, саме тому й про­во­ди­мо про­тя­гом року наш про­ект «Руко­твор­на каз­ка», який спря­мо­ва­ний про­ти без­со­ром­но­го пере­ли­цю­ва­н­ня та кра­діж­ки  укра­їн­сько­го націо­наль­но­го фоль­кло­ру, котрий скла­дав­ся наши­ми пра­ді­да­ми ще в часи, коли вони були коза­ка­ми. Тож нага­ду­є­мо, що гаслом сели­ща «Коза­ка Мамая» є «Рекон­кі­ста» –  іспан­ською «від­во­ю­ва­н­ня» – від­во­ю­ва­н­ня дідів­сько­го духов­но­го та істо­ри­чно­го спад­ку.

Про­по­ну­є­мо Вашій ува­зі укра­їн­ську наро­дну каз­ку «Лиси­чка-сестри­чка і вовк-пані­брат», котру упо­ряд­ку­вав та видав у Киє­ві, ще у 1907 році «лицар духу» Борис Грін­чен­ко і яка була взя­та за осно­ву росій­ськи­ми каз­ко­твор­ця­ми.

Лиси­чка-сестри­чка і вовк-пані­брат”

Як був собі дід та баба… От раз у неді­лю баба пекла пиріж­ки з маком, пови­бі­ра­ла їх, поскла­да­ла в миску та й поста­ви­ла на вікон­ці, щоб прохо­ло­ли. А лиси­чка бігла проз хатку та так нюшить носом; коли чує, — пиріж­ки пахнуть. Під­кра­лась до вікна тихень­ко, вхо­пи­ла пирі­жок моторне­нько та й пода­лась. Вибі­гла на поле, сіла, виїла мачок із пиріж­ка, а туди напха­ла смі­т­тя­чка, — сту­ли­ла та й біжить.

От, біжить, а хло­пці товар женуть до води.

—   Здо­ро­ві були, хло­пці!

—   Здо­ро­ва, лиси­чко-сестри­чко!

—Про­мі­няй­те мені бичка-тре­тя­чка за мако­вий пирі­жок!

—   Де ж таки бичка за пирі­жок!

—   Та він такий солод­кий, що аж-аж-аж!..

Таки найшла одно­го, — про­мі­няв.

—   Гля­діть же, — каже, — хло­пці, не їжте пиріж­ка, аж поки я зай­ду в ліс.

Та й побі­гла і бичка гоном погна­ла. Ті підо­жда­ли, поки покри­лась у лісі, тоді до пиріж­ка, — аж там смі­т­тя­чко…

А лиси­чка тим часом при­гна­ла­ся з бичком у ліс, прив’я­зала бичка до дуба, а сама пішла руба­ти дере­во на сано­чки. Рубає та й каже:

—Рубай­ся, дерев­це, кри­ве й пра­ве! Рубай­ся, дерев­це, кри­ве й пра­ве!

Нару­ба­ла дере­ва, зро­би­ла сано­чки, запря­гла бичка, сі­ла та й їде. Аж біжить вовк-пані­брат.

—   Здо­ро­ва була, лиси­чко-сестри­чко!

—   Здо­ров, вов­чи­ку-бра­ті­ку!

—   А де се ти взя­ла бичка-тре­тя­чка та сано­чки?

—  От, — де ж там? Бичка заро­би­ла, сано­чки зро­би­ла та й їду.

—  Ну, то під­ве­зи ж і мене!

—  Куди я тебе візьму? Ти мені й сано­чки пола­ма­єш.

—  Ні, не пола­маю, — я тіль­ки одну лапку покла­ду.

—  Та кла­ди вже, — ніде тебе діти.

От вовк і поло­жив лапку. Від’їхали тро­хи, вовк і каже:

—  Покла­ду я, лиси­чко-сестри­чко, й дру­гу лапку.

—  Е, вов­чи­ку-бра­ті­ку, — ти мені сан­ки пола­ма­єш.

—  Ні, не пола­маю.

—  Ну, кла­ди!

Вовк і поклав. їдуть, їдуть, — коли де — трісь!

—  Ой лише­чко, — каже лиси­чка, — сан­ки трі­щать!

—  Та ні, лиси­чко-сестри­чко, — то в мене кісто­чка хрус­нула.

Ну, дар­ма, — їдуть… А вов­чик зно­ву:

—  Поло­жу я, лиси­чко-сестри­чко, й тре­тю лапку.

—  Та де ти її кла­сти­меш? Та ти мені зов­сім сан­ки пола­маєш!

—  Та ні, чого б вони лама­ли­ся?

—  Та вже кла­ди!

Тіль­ки поло­жив, а сано­чки зно­ву — трісь-трісь!

— Ей, вов­чи­ку, — сано­чки трі­щать! Злазь, бо пола­маєш!

—  Та де там вони трі­щать? Що бо ти, лиси­чко-сестрич- ко, вига­ду­єш? То я орі­шок роску­сив.

—  Дай же й мені!

—  Дак остан­ній.

Про­їха­ли ще тро­хи…

—  Ой, лиси­чко-сестри­чко, — сяду я й увесь!

—  Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сіда­ти!

—  Та я зобга­юсь так, що помі­стюсь.

— Та ти мені сан­ки зов­сім пола­ма­єш! Чим же я тоді дро­вець при­ве­зу?

—От таки, — чого я пола­маю? Я легень­кий. Сяду я, лиси­чко-сестри­чко, бо при­то­мивсь. Я пома­лень­ку.

—  Та вже сідай, — нема де тебе діти.

От він убравсь зов­сім у сано­чки, та тіль­ки сів, а сан­ки — трісь-трісь-трісь!.. Так і роспа­лись!..

Давай тоді його лиси­чка лая­ти:

—  А щоб тобі добра не було, про­кля­тий вов­цю­га­не! Що се ти мені наро­бив?..

Лая­ла його, лая­ла, а тоді: «Іди ж тепер та рубай дере­во на сан­ча­та!»

—Як же його руба­ти, лиси­чко-сестри­чко, коли я не вмію і не знаю яко­го дере­ва?

—   А, капо­сний вов­цю­га­не! як сан­ча­та лама­ти, так знав, а як дере­во руба­ти, то й ні!.. Кажи: рубай­ся, дерев­це кри­ве й пра­ве! рубай­ся, дерев­це кри­ве й пра­ве!

Пішов вовк. От, уві­йшов у ліс та й почав:

—   Рубай­ся, дере­во кри­ве й кри­ве! рубай­ся, дере­во кри­ве й кри­ве!

Нару­бав, — тягає до лиси­чки. Гля­ну­ла та, аж воно таке коря­чку­ва­те, що й на поли­цю в плуг не вибе­реш, не то на поло­зок. Давай вона його зно­ву лая­ти:

—   Нащо ж ти тако­го нару­бав?

—   Коли воно таке руба­є­ться!..

—   А чом же ти не казав так, як я тобі велі­ла?

—   Ні, я так саме й казав: рубай­ся, дере­во кри­ве й кри­ве!

—   Ну й дур­ний же ти який, — і того не доте­пний!.. Сиди ж тут, бичка погля­ди, а я сама піду нару­баю.

Пішла вона.

А вовк сидить сам собі та так йому хоче­ться їсти. Почав він пере­ки­да­ти що було в сано­чках, — ні, нема ніде нічо­го. Думав, думав… «Ззім бичка та й уте­чу!..» Про­їв дір­ку в бичка, з сере­ди­ни все виїв, а туди гороб­ців напу­стив і соло­мою заткнув, а бичка під тином поста­вив і палі­чкою під­пер. Тоді сам нав­ті­ки… При­хо­дить лиси­чка, до бичка, аж у його з боку віхоть стре­мить. Лиси­чка хап за той віхоть, а звід­ті­ля гороб­ці хррр!.. Вона за палі­чку, тіль­ки при­ня­ла її, а бичок гуп — і впав!

—   Ну, стри­вай же ти, про­кля­тий вов­цю­га­не! Я ж тобі це зга­даю!

Та й побі­гла шля­хом.

Біжить, — коли се їде вал­ка чума­ків з рибою. Вона впа­ла серед шля­ху і ноги одки­да­ла, — при­та­ї­лась, мов нежи­ва. Чума­ки зараз її й поба­чи­ли:

—   Диві­ться, хло­пці, яка здо­ро­ва лиси­ця лежить!

Обсту­пи­ли її, пере­вер­та­ють… Тре­ба взя­ти, — дітям ша­почки будуть. Ски­ну­ли її на задній віз та й зно­ву руши­ли.

Ідуть попе­ре­ду, а лиси­чка -сестри­чка бачить, що вони не див­ля­ться, — давай кида­ти рибу з воза. Кида та й кида по риб­ці на шлях, усе кида… Наки­да­ла бага­то, та нишком і зско­чи­ла з воза. Чума­ки поїха­ли собі далі, а вона позбі­ра­ла ту риб­ку, сіла під копи­цею та й їсть.

Зирк, — аж і вовк-пані­брат біжить.

—   Здо­ро­ва була, лиси­чко-сестри­чко!

—   Здо­ров!

—   А що се ти робиш, лиси­чко-сестри­чко?

—   Риб­ку їм.

—  Дай же й мені!

— От так! я скіль­ки моро­чи­лась, лови­ла та й оддам йому! Піди сам собі нало­ви!

—  Та як же я налов­лю, коли не вмію? Хоч навчи, як її лови­ти!

—  Та як же лови­ти? Піди до опо­лон­ки, встро­ми хво­ста в опо­лон­ку та сиди тихень­ко та й при­ка­зуй: лови­ся, риб­ко, вели­ка й малень­ка!.. То вона й нало­ви­ться.

—  Спа­си­бі за нау­ку!

Побіг вовк мер­щій на річку та до опо­лон­ки, та хвіст в опо­лон­ку…

— Ловись, — каже, — риб­ко вели­ка та все вели­ка! Ловись, риб­ко вели­ка та все вели­ка!

Не хоче­ться йому малої. А мороз на дво­рі такий, що аж шквар­чить! Лиси­чка ж біга по бере­гу та все:

—  Мер­зни, мер­зни, вов­чий хвіст! Мер­зни, мер­зни, вов­чий хвіст!

А вовк: «Що ти, лиси­чко-сестри­чко, кажеш?»

—  Та то ж і я кажу: лови­ся, риб­ко вели­ка й мала!

—  А, ну й я так: лови­ся, риб­ко вели­ка та все вели­ка!

Вору­хнув вовк хво­стом, — важ­ко вже. А лиси­чка:

—  Ото вже риб­ка поча­ла чепля­ться. Тро­хи зго­дом: «А ну, вовчику,тягни!»

Вовк як потяг, а хвіст уже при­ки­пів до опо­лон­ки, — не витя­гне. А вона його ще й лає:

—  А, капо­сний вов­цю­га­не, що ти наро­бив?! Бач, казав: лови­ся, риб­ко все вели­ка та вели­ка, — от вели­ка наче­пля- лася, тепер і не витя­гнеш. Тре­ба ж тобі помо­чі дати, — побі­жу, покли­чу.

Та й май­ну­ла на село. Біжить селом та гука:

—  Ідіть, люде, вов­ка бить! Ідіть, люде, вов­ка бить!

Як назбі­га­ло­ся людей!.. Хто з соки­рою, хто з вила­ми, з ціпа­ми, а баби з рога­ча­ми, з кочер­га­ми! Як поча­ли вони того бідо­ла­ху вов­ка пері­щи­ти!..

А лиси­чка тим часом уско­чи­ла в одну хату, — ніко­го нема, хазяй­ка побі­гла на річку вов­ка бити і діжу немі­ша­ну поки­ну­ла. Вона взя­ла, ума­за­ла голо­ву в тісто, та в поле… Коли диви­ться, — вовк наси­лу лізе, — добре дали йому сер­де­шно­му. Вона зараз така зро­би­лась, тіль­ки тюпа, сто­гне… А вовк поба­чив її:

—  А, — каже, — така ти! Наро­би­ла ти мені добра, що й хво­ста збув­ся!

А вона: «Ой, вов­чи­ку-бра­ті­ку, — хиба ж то я? Хиба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече, — так мене попо­би­ли, що й голо­ву про­ва­ли­ли мені. Вов­чи­ку-бра­ті­ку, під­ве­зи ме­не!
Та я й сам незду­жаю.

—   Та в тебе ж тіль­ки пів-хво­ста нема, а мені й голо­ву про­ва­ли­ли. Ой-ой-ой, не дійду додо­му!..

—   Та сідай уже, нема чого з тобою роби­ти.

Вона зла­зить йому на спи­ну, вмо­щу­є­ться та так сто­гне. Повіз її вовк.

От вона їде та все при­ка­зує:

—   Битий неби­ту везе! битий неби­ту везе!

—   Що ти там, лиси­чко-сестри­чко, кажеш?

—   Та то я кажу: битий биту везе. А сама знов нище­чком: Битий неби­ту везе!..

От, довіз він її до хатки:

—   Уста­вай, лиси­чко, доїха­ли!

Вона тоді плиг з вов­ка та:

—   Битий неби­ту при­віз! Битий неби­ту при­віз!

Вовк до неї, хотів її зуба­ми, а вона в хатку та й зачини­лася. Не влі­зе вовк. А вона ще визи­рає в вікно та й драж­нить:

—   Битий неби­ту при­віз!..

Тупцяв­ся вовк, тупцявсь коло лисич­чи­ної хатки,-не влі­зе.

—   Не кля­та лиси­чка!., оттак під­ду­ри­ла!..

Та й потяг додо­му.

А лиси­чка живе та курей ловить.

Пере­ли­цьо­ва­ний росі­я­на­ми в «рус­скую наро­дную сказ­ку» варі­ант укра­їн­ської наро­дної каз­ки «Лиси­чка-сестри­чка і вовк-пані­брат» вида­ний Б.Грінченком у Киє­ві ще у 1907 році.

Лиса и волк”

Жили себе дед да баба. Дед и гово­рит бабе:

— Ты, баба, пеки пиро­ги, а я запря­гу сани, пое­ду за рыбой.

Нало­вил дед рыбы пол­ный воз. Едет домой и видит: лиси­чка свер­ну­лась кала­чи­ком, лежит на доро­ге.

Дед слез с воза, подо­шёл, а лиси­чка не во­рохнётся, лежит как мёр­твая.

Взял дед лису и поло­жил на воз, а сам пошёл впе­ре­ди.

А лиси­ца улу­чи­ла вре­мя и ста­ла выбрасы­вать поле­гонь­ку из воза всё по рыб­ке да по рыб­ке, всё по рыб­ке да по рыб­ке.

Повыбро­си­ла всю рыбу и сама поти­хонь­ку ушла.

Дед при­е­хал домой и зовёт бабу:

— Ну, ста­ру­ха, зна­тный воро­тник при­вёз тебе на шубу!

Подо­шла баба к возу: нет на возу ни ворот­ника, ни рыбы. И нача­ла она ста­ри­ка ругать:

—   Ах ты такой-сякой, ещё взду­мал меня об­манывать!

Тут дед сме­кнул, что лиси­чка-то была не мёрт­вая. Пого­ре­вал, пого­ре­вал, да что ты буде­шь делать!

А лиси­ца тем вре­ме­нем собра­ла на доро­ге всю рыбу в кучку, села и ест.

При­хо­дит к ней волк:

– Здрав­ствуй, куму­шка*, хлеб да соль…

– Я ем свой, а ты подаль­ше стой. Дай мне рыб­ки. Нало­ви сам да и ешь. Да я не умею.

-  Эка! Ведь я же нало­ви­ла. Ты, кума­нёк, сту­пай на реку, опу­сти хвост в про­ру­бь, сиди да при­го­ва­ри­вай: «Ловись, рыб­ка, и мала и вели­ка, ловись, рыб­ка, и мала и вели­ка!» Так рыба тебя сама будет за хвост хва­тать. Как подоль­ше поси­дишь, так боль­ше нау­ди­шь.

Пошёл волк на реку, опу­стил хвост в про­рубь, сидит и при­го­ва­ри­ва­ет:

– Ловись, рыб­ка, и мала и вели­ка, Ловись, рыб­ка, и мала и вели­ка!

А лиси­ца ходит око­ло вол­ка и приговари­вает:

—  Ясни, ясни на небе звёзды, Мёр­зни, мёр­зни вол­чий хвост!

Волк спра­ши­ва­ет лису:

– Что ты, кума, всё гово­ри­шь?

– А я тебе помо­гаю, рыб­ку на хвост наго­няю.

А сама опять:

— Ясни, ясни на небе звёзды, Мёр­зни, мёр­зни вол­чий хвост!

Сидел волк целую ночь у про­ру­би, хвост у него и при­мо­ро­зи­ло. Под утро хотел поднять­ся — не тут-то было. Он и дума­ет: «Эка, сколь­ко рыбы при­ва­ли­ло — и не выта­щить!»

В это вре­мя идёт баба с вёдра­ми за водой. Уви­де­ла вол­ка и закри­ча­ла:

—  Волк, волк! Бей­те его!

Волк — туда-сюда, не может выта­щить хвост. Баба бро­си­ла вёдра и ста­ла бить его коромыс­лом. Била-била, волк рвал­ся-рвал­ся, отор­вал себе хвост и пустил­ся нау­тёк.

«Хоро­шо же, — дума­ет, — ужо я отпла­чу тебе, кума!»

А лиси­чка забра­лась в избу, где жила эта баба, нае­лась из ква­шни теста, голо­ву себе тестом выма­за­ла, выбе­жа­ла на доро­гу, упа­ла и лежит-сто­нет.

Волк ей нав­стре­чу:

—  Так вот как ты учи­шь, кума, рыбу ловить! Смо­три, меня все­го иско­ло­ти­ли…

Лиса ему гово­рит:

— Эх, кума­нёк! У тебя хво­ста нет, зато голо­ва цела, а мне голо­ву разби­ли. Смо­три: мозг высту­пил, наси­лу пле­тусь.

—   И то прав­да, — гово­рит ей волк. — Где тебе, кума, идти, садись на меня, я тебя дове­зу.

Села лиси­ца вол­ку на спи­ну, он её и повёз. Вот лиси­ца едет на вол­ке и поти­хонь­ку поёт:

— Битый неби­то­го везёт, Битый неби­то­го везёт!

— Ты чего, кума, всё гово­ри­шь?

—  Я, кума­нёк, твою боль заго­ва­ри­ваю. И сама опять:

—  Битый неби­то­го везёт, Битый неби­то­го везёт!

Приходьте всією родиною, це буде символічним захистом нашого власного українського національного фольклору від перелицювань та зазіхань.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»