На Різдво – 6 січня 2011 року газета «Літературна Україна» підтримала проведення Першого Міжнародного українського літературного конкурсу «Козацька балачка»
Опубліковано: 10 Січ 2011 13:41

Панове товариство! 9 листопада 2010 року, коли вся Україна відзначала День української писемності та мови, нащадки лицарів Війська Запорозького Низового з селища «Козака Мамая», керуючись звичаєвим дідівським правом та гаслом яке звучить як «реконкіста», тобто «відвоювання», вирішили саме в цей день здійснити «шабельну атаку» щодо оборони гідності нашої козацької української мови, дарованої нам Господом Богом. А відтак було оголошено про проведення Першого Міжнародного українського літературного конкурсу „Козацька балачка”, котрий буде тривати з 9 листопада 2010 року по 9 лютого 2011 року. Маємо честь запросити всіх, в чиїх жилах тече горда козацька кров, взяти участь у літературному конкурсі „Козацька балачка”.

У виданій у  Кам`янці-Подільському в 1920 році книзі С. Остапенка «Важнійші властивості українського народу» відображена  статистика та демографія українців в Російській імперії після перепису в 1897 році. Зокрема, станом на 1897 рік, згідно з перепису, на території Російської імперії мешкало 22 433 419 українців.
В Полтавській губернії – 2 583 133 , тобто українці складали  93% від загальної кількості населення.
Подільська губернія – 2 442 819, тобто українці складали  80,9% від загальної кількості населення.
Харківська губернія– 2 009 411, тобто українці складали  80,6% від загальної кількості населення.
Київська губернія – 2 819 145, або ж 78,9% від загальної кількості населення.
Волинська губернія – 2 095 579, або ж 71,4% від загальної кількості населення.
Катеринославська губернія – 1 456 369, або ж 68,9% від загальної кількості населення.
Чернігівська губернія– 1 526 072, або ж 66,4% від загальної кількості населення.
Херсонська губернія – 1 462 039, або ж 53,5% від загальної кількості населення.
Кубань – 908 818, або ж 47,3% від загальної кількості населення.
Таврійська губернія – 611 121, або ж 41,5% від загальної кількості населення.
Воронезька губернія – 915 883, або ж 36,2% від загальної кількості населення.
На Дону (Донщина) – 719 655, або ж 28% від загальної кількості населення.
Курська губернія – 527 778, або ж 22,2% від загальної кількості населення.
Бессарабія – 379 698, або ж 19,6% від загальної кількості населення.
Чорномор`є (Туапсінський, Новоросійський, Сочінський повіти) – 9 252, або ж 16,4% від загальної кількості населення.
На Підляшші (Польща)– 335 025.
На Поліссі (Білорусія) – 363 280.
На Московщині (центральні області Росії) – 401 908.
На Кавказі (Ставропілля)- 384 194.
В Ближньому Сибіру – 97 941.
В Дальньому Сибіру –  184 699.
В книзі зазначено, що під час перепису в 1897 році дуже велика кількість українців, що мешкала на території Російської імперії, а саме в центральних її областях,  зокрема в Петербурзькій та Московській губерніях, зазначило себе як «русскіє», хоча і мешкали «компактно», тобто густими громадами.
Так, згідно перепису 1897 року, в деяких повітах українці складали таку кількість відсотків від загальної кількості населення:
На Кубані: Таманський повіт – 75,2%; Єйський – 74%; Катеринодарський – 51,8%; Кавказький – 45,8%; Батал-Пашський – 27,1%; Лабинський – 18,9%.
На Ставропіллі: в Ново-Юр`євському повіті – 50,8%; в Медведському – 45,6%; Олександрівському – 38,4%.
В Воронезькій губернії: Острозький повіт – 90% українців; Богучарський – 81,8%; Беручинський – 70%; Валуйський – 51,1%; Павлівський – 42,1%; Бобровський – 16,6%; Нижедівицький – 16,1%; Новохоперський – 15,1%.
На землях Всевеликого Війська Донського (Донщина): Таганрозький повіт – 61,8% українців; Донецький – 39%; Ростовський – 33,7%; Сальський – 30%, по інших повітам відсоток українців є схожим.
В Курській губернії: Гайворонський повіт – 58,9% українців; Новооскольський повіт – 51,2%; Карачанський – 50%; Путивльський – 52,5%; Суджанський – 48%; Рильський – 30,5% Білгородський – 21.2%; Старооскільський – 8,4%.
За даними на 1 січня 1914 року українців на території Російської імперії мешкало приблизно 32 762 020 осіб.
Пройшло майже 100 років, а ми маємо майже таку ж саму кількість українців на теренах України, така жахлива демографічна ситуація є наслідком «дружби» з імперією, яка своїми терорами і голодоморами майже стерла з лиця землі українську націю…

Карта компактного розселення українців в трикутнику між Карпатами, Південним Уралом та Кавказом, складена у Відні 1920 року. Зберігається в відділі картографії Центральної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського АН України.

Умови проведення конкурсу:  http://www.mamajeva-sloboda.ua/news.php?id=449, а також в газеті «Літературна Україна» № 1 (5380) від 6 січня 2011 року.

Нижче подаємо статтю В.Ложкіна з історії встановлення кордонів України в 20-х роках ХХ століття:

Ще зовсім недавно радянська історіо­графія, виходячи з тези про те, що національне питання в СРСР остаточно розв’язане, а значить, немає і не може бути державно-національних супереч­ностей між радянськими соціалістич­ними республіками, не надавала належ­ної уваги цій темі. Панувало висловлене Леніним переконання, що кордони між радянськими республіками «є питання не основне, не важливе, другорядне».

На цій підставі засуджували будь-які спроби переглянути лінії кордонів, вва­жаючи, що за соціалізму, коли тор­жествує пролетарський інтернаціоналізм, зникає політична категорія «національна меншість», характерна ніби-то тільки для капіталістичного суспільства. Отож, свого часу гостро критикувалася діяль­ність таких державних діячів УРСР, як М. Скрипника, О. Шумського, що неод­норазово порушували питання справед­ливого врегулювання кордонів УРСР, захисту інтересів української національ­ної меншості в РРФСР.

А тим часом вивчення процесів, пов’язаних з визначенням кордонів кож­ної республіки, висвітленням історії формування їх, мають велике наукове, політичне й практичне значення. Зокре­ма, це важливо для України, східна частина території якої ще 1775 року була повністю включена до складу Російської імперії і згодом поділена на губернії без урахування особливостей етнічного складу населення, його економічних та національних інтересів.

Питання кордонів постало одразу після Лютневої революції в переговорах Центральної Ради з Тимчасовим урядом про надання Україні автономії. Тоді яскраво проявився махровий шовінізм правлячих кіл Росії, які нізащо не погоджувалися визнати українськими такі території, як Південь України, Харківщину. В. Винниченко в праці «Від­родження нації» так описував хід цих переговорів: «Виміряючи територію май­бутньої автономії України, вони торкну­лися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщи­ни, Харківщини. І тут, від однієї думки, від однієї уяви, що донецький і херсонсь­кий вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, роз­христались і виявили всю суть свого руського гладкого жадного націоналіз­му».

У висліді довгих суперечок О. Керенський 4(17) серпня 1917 року підпи­сав «Інструкцію Генеральному секрета­ріатові». У ній визначалася територія, на яку поширювалося повновладдя Цен­тральної Ради. Це були п’ять губерній — Київська, Волинська, Подільська, По­лтавська і Чернігівська (за винятком повітів Мглинського, Суразького, Стародубського і Новозибківського). Влада Центральної Ради також могла по­ширюватись на інші території з українсь­ким населенням, якщо місцеві земські установи висловляться за визнання її.

Після повалення Тимчасового уряду в Петрограді Центральна Рада в Третьому універсалі 20 листопада 1917 року визначила територію Народної Української Республіки: до неї належали «землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщи­на, Полтавщина, Харківщина, Катери- нославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як щодо прилучення частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість насе­лення українська, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів».

Встановлення радянської влади на Україні, створення Української Радянсь­кої Республіки в грудні 1917 року також поставило на порядок денний питання про її кордони, однак розв’язання його гальмувалося громадянською війною та іноземною інтервенцією. Тільки 13 січня 1919 року Народний комісаріат закор­донних справ РРФСР звернувся до Наркомнацу з пропозицією спільно з представниками радянських республік розглянути територіальні питання. З цього приводу відбулося кілька засі­дань. На одному з них 25 лютого 1919 року було визнано, що до України входять дев’ять губерній колишньої Ро­сійської імперії — Київська, Подільська, Волинська, Харківська, Полтавська, Чер­нігівська, Херсонська, Катеринославська і Таврійська, крім двох повітів Чернігівсь­кої губернії — Суразького та Новозиб­ківського, переданих до утворюваної в складі РРФСР Гомельської губернії. До Курської губернії також відійшли повіти Білгородський та Грайворонський.

На цьому ж засіданні його учасники попередньо обмінялися думками про кордони між Україною і Донською областю Російської федерації, Україною і Литовсько-Білоруською республікою, Україною і Кримом. Укладений 25 лютого 1919 року «Договір про кордони» уряд Радянської України за­твердив 10 березня 1919 року.

Проте, укладений в умовах грома­дянської війни, цей договір мав багато хиб. На той час не було можливості глибоко проаналізувати національний склад людності, господарські й побутові умови, визначити райони економічного тяжіння населення. Значна частина насе­лення, яка вважала себе українцями, внаслідок цього договору лишилася поза встановленими кордонами України, на суміжних з нею територіях РРФСР. Тож не дивно, що до урядових органів відразу почали надходити листи від мешканців Курської і Воронезької губерній з про­ханням включити до складу УРСР ті чи ті населені пункти.

XII з’їзд РКП(б) 1923 року, ухва­ливши резолюцію «Про національне питання», яка грунтувалася на ленінсь­ких принципах рівноправності всіх рес­публік, дав підстави урядові УСРР зайнятися проблемою уточнення кордо­нів республіки. Тоді в державних органах України працювали Г. Петровський, М. Скрипник, В. Затонський, О. Шумський, П. Буценко та інші, які щиро вірили, що за соціалізму можна забезпечити Україні та її народові суве­ренітет, вільний соціально-економічний та культурний розвиток у складі СРСР.

Одним із складників суверенітету держави є право її на свою територію. М. Скрипник у низці статей та виступів викладав свою позицію щодо цього. Так, коли в 1924 році на 2-ій сесії ЦВК СРСР другого скликання обговорювалося союзне законодавство, він висловив по­боювання, що Радянський Союз може перетворитися на унітарну державу. Як­що, згідно з обговорюваним законодав­чим проектом,— казав він,— «існує єдина територія Союзу і, оскільки союзна республіка входить до складу Союзу, то її територія вже є тільки територією Союзу, і відповідно цьому Союз має можливість і право поза кожною союзною республікою вирішувати пи­тання про її територію».

У контексті проблем суверенітету як передумови вільного національно-куль­турного розвитку України, її державні діячі розглядали й питання кордонів республіки. У листопаді 1923 року ук­ раїнський уряд висловився за потребу переглянути кордони УРСР з РРФСР. Майже одночасно аналогічне питання поставив ЦК Компартії Білорусії. Щоб урегулювати кордони, при ЦВК СРСР та ЦВК союзних республік створили адміністративно-територіальні комісії.

Наприкінці 1923 року між УСРР та виконкомом Південно-Східної області (згодом Північно-Кавказького краю) ви­никли суперечки щодо передачі до складу РРФСР Шахтинської й. Таганрозької округ Донецької губернії. Переважну частину населення в цих округах стано­вили українці. Так, за матеріалами проведеного через три роки перепису в Таганрозькій окрузі вони становили 71,5 відсотка. Свою вимогу Південно-Східний крайвиконком мотивував еконо­мічними потребами, зокрема, необхід­ністю передати глибоководний Таган­розький рейд для потреб ростовського порту.

Уряд України вважав висунуті мотиви необгрунтованими, зазначивши, що но­вий кордон на південному сході респуб­ліки розриватиме єдиний Донецький вугільний і металургійний район, що не відповідає інтересам української промис­ловості. Від України відтиналася еконо­мічно розвинута частина її території з уже частково відбудованою промисло­вістю — вугільною, металургійною, мас­лоробною, шкіряною і борошномельною.

19 квітня 1924 року справу про південно-східні кордони УСРР і РРФСР розглянула комісія при Політбюро ЦК КП(б)У, до якої входили представники обох сторін. Згоди комісія не дійшла, і справу передали на розгляд Політбюро ЦК РКП(б), яке задовольнило вимоги Південно-Східного (Північно-Кавказького) крайвиконкому. 22 серпня того ж року ЦВК СРСР видав постанову про передачу Шахтинської, великої частини Таганрозької округ до складу РРФСР. Внаслідок цього Україна втратила площу 6,5 тисячі квадратних верст з населенням 325 тисяч чоловік, 48 тисяч промислових і сільськогосподарських господарств.

Значні територіальні та економічні втрати змусили державні органи України серйозно поставитись до справи вре­гулювання кордонів в інших регіонах. Розгорнулася підготовча робота до май­бутніх переговорів. Координував її ВУЦВК і створена при ньому адміністра­тивно-територіальна комісія. На пропо­зицію М. Скрипника, висловлену на засіданні Конституційної комісії при ВУЦВК 13 квітня 1924 року, було проведено обстеження прикордонної смуги між УСРР, РРФСР і БРСР. Це завдання виконав Держплан, який до­сліджував стан розвитку економіки в прикордонній смузі, виявляв процеси економічного тяжіння населення до тих чи інших промислових центрів, визначав етнографічні межі України. З доручення голови ВУЦВК Г. Петровського видатні історики М. Грушевський і Д. Багалій склали історичні довідки, у яких роз­крили процеси залюднення Лівобережної і Слобідської України, означили ареали проживання українців, починаючи від татаро-монгольської навали й до кінця XIX століття. Зокрема, Д. Багалій дово­див, що кордон має проходити через Курську губернію з включенням до складу УСРР м. Суджі й південної частини Суджанського повіту, Грайво- ронського, Білгородського й Керченсь­кого повітів (за винятком їхньої північної частини та Ново-Оскольського). У Воро­незькій губернії, на думку Д. Багалія, українськими були весь Валуйський, Бірючинський, Острогозький, Богучарсь- кий, більша частина Коротоякського повітів.

М. Грушевський, дослідивши мігра­ційно-колонізаційні процеси, показав, що протягом XVII—XIX століть українці компактною масою залюднили територію аж до правого берега Дону, все Азовське узбережжя й степовий Крим. Вчений зазначав: «Утворилася величезна, над­звичайно однорідна за мовою і в етногра­фічному відношенні область так званого Південно-Східного українського наріччя, яка виявляє місцями понад 80 процентів українського населення і з точки зору економічної та культурної являє собою надзвичайно цільну область (край)». Незалежно один від одного Д. Багалій і М. Грушевський дійшли однакового висновку: настав час включити території, компактно заселені українцями, до складу УСРР.

Результатом копіткої ґіідготовчої ро­боти став «Український проект вре­гулювання державних кордонів між УСРР, РРФСР та БРСР», що складався з 18 пунктів. Згідно з цим документом до складу УСРР мали ввійти такі території: незначна частина Мінської губернії на правому березі річки Словечна, Семе- нівська волость Новозибківського повіту, Зноб-Трубчевська Трубчевського повіту, 8 населених пунктів Севського повіту Брянської губернії. Водночас передбача­лося повернути Білорусії частину Глад- ковицької, Словечанської та Юровської волостей Коростенської округи Волинсь­кої губернії. З Курської губернії нале­жало повернути Україні 11 волостей Путивльського повіту, 6 волостей Риль­ського повіту, частину Суджанського по­віту, весь Грайворонський повіт (за ви­нятком двох волостей), Пемську волость Обоянського повіту, весь Білгородський повіт, більшу частину волостей Кер­ченського повіту й вісім волостей Ново- Оскольського повіту.

З Воронезької губернії пропонувалось передати до складу УСРР південну частину Острогозького, повністю Ва­луйський, Росошанський, Богучарський повіти, північно-західну та південно-західну частини Павловського повіту, а також південну частину Калачовського.

В цілому передбачалося повернути Україні територію з населенням 2050956 чо­ловік, з яких 69 відсотків були українця­ми”.

В економічному обґрунтуванні проекту зазначалося, що населення Курської і Воронезької губерній мало спільні із загальноукраїнськими риси у веденні сільського господарства, переважають однакові сільськогосподарські культури, промисловість — цукрова й маслороб­на — нерозривно пов’язана з сировин­ною базою України.

З цим проектом Україна вийшла на союзно-паритетну комісію ЦВК СРСР, створену влітку 1924 року. Її очолював О. Черв’яков, голова ЦВК БРСР. Від України до комісії входили П. Буценко, секретар ВУЦВК та М. Полоз, представ­ник Уряду УСРР при Уряді СРСР. Два інші члени комісії Бєлобородов і Лаціс були представниками РРФСР. Комісія працювала з І липня до 28 листопада 1924 року.

Переговори з Білорусією завершилися дуже швидко. Її представник О. Черв’я­ков погодився з пропозиціями, викла­деними в українському проекті.

Дебати між представниками УСРР та РРФСР розгорілися навколо завдань комісії — українська делегація вважала необхідним генеральний перегляд кордо­нів на основі етнічного та економічного принципів. Натомість представники РРФСР наполягали лише на частковому виправленні кордонів. Вони висунули свій проект, за яким передбачалося передати УСРР одну волость Новозиб­ківського повіту Гомельської губернії, одинадцять сіл Севського повіту Брянсь­кої губернії і одинадцять волостей Путивльського повіту Курської губернії. По інших територіях Курської і Воро­незької губерній планувалося провести лише незначне виправлення кордонів, причому представники РРФСР висло­вили претензії на ряд українських тери­торій — Новгород-Сіверський повіт, пів­нічні частини Сумської, Охтирської та Харківської округ, а також на Старобільський повіт. У цілому проект РРФСР передбачав включити до складу УСРР територію з населенням до 236 тисяч чоловік, з яких українців було 53,5 про­цента. Він не мав жодних принципо­вих обгрунтувань, як це зазначав згодом голова комісії О. Черв’яков у своїй заяві до ЦК РКП(б) від ЗО листопада 1924 р.

Атмосфера роботи комісії була дуже напружена. Пропозиції однієї сторони рішуче відкидала друга. Як згодом згаду­вав П. Буценко, російські представники часто виявляли виключну недоброзичли­вість, а то й вороже ставлення до інших учасників переговорів, явне небажання розглядати проект УСРР, вдавалися до визивного тону, покликалися на недо­статню підготовленість, щоб розглядати український проект, тимчасом як самі мали на руках лише доповідні записки, що їх підготували губвиконкоми, за звичай уживали означень «малорос», «великорос».

Після довгих суперечок досягли ком­промісу, значною мірою завдяки об’єк­тивній позиції О. Черв’якова. До Ук­раїни було вирішено повернути терито­рію з населенням 1019230 чоловік (з них 58,1 відсотка українці). Це становило лише половину території, яку передбачав повернути український проект. Причому поза межами України лишалися землі, на яких українське населення становило 71,1 відсотка.

Результати роботи комісії не задоволь­нили обидві сторони. О. Черв’яков писав: «…задоволена УСРР тільки частково, але й проти цього часткового рішення про­тестує РРФСР… Якщо задовольнити ці протести, тоді краще переглянути пи­тання в бік об’єднання в складі УСРР усіх територій, які мають українську більшість. Це буде і принципово, і полі­тично».

Проте ЦК РКП(б) розсудив інакше. На початку 1925 року він прийняв волюнтаристське рішення, яке не ґрунту­валося на жодних засадах. В основу його покладено навіть не постанову Комісії, а проект представників РРФСР. До України переходили тільки Семенівська волость Новозибківського повіту, селище Зноб-Трубчевське Трубчевського повіту, вісім населених пунктів Севського повіту Брянської губернії, одинадцять волостей Путивльського повіту, Криничевська во­лость Суджанського повіту, південна частина Грайворонської волості Грайворонського повіту, південна частина Му­ромської волості Білгородського повіту Курської губернії і Троїцька з частиною Уразовської волості Валуйського повіту Воронезької губернії. Це становило територію з населенням 278081 чоловік, тобто в 7,4 раза менше, ніж передбача­лося українським проектом.

У жовтні 1925 року на основі рішення ЦК РКП(б) було ухвалено постанову ЦВК СРСР про врегулювання кордонів між УСРР, РРФСР та БРСР, а також створено комісію для передачі територій.

Отже, незважаючи на всі заходи українського уряду, щоб справедливо врегулювати кордони, Україна втратила більше території і населення, ніж одер­жала. Згідно з відомостями Центральної адміністративно-територіальної комісії ВУЦВК, починаючи з 1919 по червень 1928 року від України до складу РРФСР та БРСР відійшли Шахтинський та більша частина Таганрозького повіту, Мглинський, Новозибківський, Стародубський та Суразький повіти колишньої Чернігівської губернії. Населення цих територій становило 478 тисяч чоловік. Тимчасом до УСРР було приєднано територію з населенням тільки 278 тисяч чоловік.

Поза межами України лишилося по­над 2 мільйони української людності, що компактними масами жила в Курській, Воронезькій губерніях та Північно-Кавказькому краї. Значна частина населення виявила велику зацікавленість ходом переговорів, чекаючи на вирішення своєї долі. На адресу ВУЦВК надходили численні листи від окремих громадян, установ, різних громадських організацій, звернення від мешканців цілих міст і сіл. У них висловлювалося бажання приєдна­тися до України, зберегти свою мову. Так сількор П. Самоорало із села Червоного Валуйського повіту Воронезької губернії писав: «Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України».

Відбувалися загальні збори громадян, на яких приймали ухвали щодо включення населених пунктів до складу УСРР. Селяни обурювалися, що ніхто не питав їхньої думки, коли вирішувалось питання кордонів. Так, мешканці другого Красноянського району Миколаївської волості Валуйського повіту, зібравшись 5 січня 1925 року на загальні збори, зазначили в постанові: «Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній, котрі скрізь служать по учреЖденіях і вони стараються, щоб к Московщині приєднатися і так виріши­ли. Ми, громадяни, просимо… о визво­ленні нас від Московщини і прилученні до рідної матері-України… Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові» .

Серед українського населення, яке лишилося в складі РРФСР, прокотилася хвиля незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходаків до централь­них органів УСРР. Місцева влада відпо­віла на це залякуваннями, арештами, репресіями, ширилися неправдиві звіс­тки. Як розповідав у листі житель села Тіткіна Рильського повіту Курської гу­бернії Є. Порохно, місцеві керівники страхали людей, буцім-то на Харківщині запроваджується високий земельний по­даток, тому не варто переходити до складу України.

Про арешти повідомляли в колектив­ному листі жителі села Воронцовки Добровського повіту Воронезької губер­нії: «Нещодавно в нас було поставлено питання про перехід до України… було проведено мітинг, на якому зібралися тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду… Наше 12-тисячне населений одноголосно ухвалило приєд­натися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані».

Незважаючи на репресії, до яких вдавалися власті Курської і Воронезької губерній, потік листів і скарг до держав­них органів УСРР не припинявся. Це видно з доповідної записки ЦК КП(б)У до ЦК ВКП(б) в квітні 1928 року: «Українське населення означених тери­торій дуже цікавиться питаннями приєднання до УСРР, про що свідчать клопо­тання на ім’я ВУЦВК, як від цілих поселень і волостей, так і від груп окремих громадян. Причому були випад­ки, що за подібні клопотання ходаки зазнавали репресій з боку місцевої вла­ди».

Так знову постало питання перегляду кордонів. В основі наполегливого ба­жання розв’язати цю проблему була турбота уряду про забезпечення національно-культурного розвитку укра­їнської людності за межами України. Факти свідчать, що внаслідок глибоко закорінених шовіністичних пережитків вона зазнавала русифікації. На це вказу­валось і в доповідній записці ЦК КП(б)У, де наводились матеріали обсте­жень, які провів ВУЦВК. Зокрема, констатувалося «явне порушення й бру­тальне викривлення національної полі­тики партії щодо українського населення в Курській, Воронезькій губерніях, не кажучи вже про Північно-Кавказький край, де українська людність по-справжньому русифікується». Нарком освіти О. Шумський восени 1926 року надіслав президії ВУЦВК доповідну записку «Про стан освітньої роботи серед українського населення РРФСР», де переконливо по­казав критичну ситуацію в цій роботі.

М. Скрипник у низці своїх виступів і публікацій твердив, що доконечною передумовою вільного розвитку українсь­кої національної меншості в РРФСР є розв’язання проблеми кордонів. Висту­паючи в квітні 1925 року на пленумі ЦК КП(б)У, він зазначав, що перегляд лінії кордонів таким способом, як це було зроблено, може «посіяти в українських селян сумніви і недовіру до дійсного і реального значення наших заяв у галузі українського національного питання».

Цю саму думку він ствердив у статті «Про кордони УСРР», дійшовши, зокре­ма, висновку, що культурні потреби різних національних груп якнайповніше можна задовольнити тільки в межах національних республік, причому зу­силля всієї маси народу кожної на­ціональності повинні об’єднуватись у боротьбі за культурний поступ. Тим часом зволікання з розв’язанням цієї проблеми, на його думку, уже в 1928 році почало давати свої негативні наслідки .

А проте, усі намагання уряду УСРР, спрямовані на справедливе визначення кордонів України, на забезпечення куль­турно-національного розвитку її народу, виявилися марними. Найвиразніше під­сумок кордонної епопеї 20-х років підбив один з її учасників П. Буценко: «Таким чином, більш ніж скромна поведінка, серйозне і вдумливе ставлення до пи­тання з боку представників УРСР, які подали цілком і всебічно обґрунтований проект, врешті звели його нанівець. У той же час настійні домагання і вимоги представників РРФСР, що не соромились афішувати свої претензії, завжди супроводжуються задоволенням їх».

Як бачимо, шовіністичні пересуди, поширені як у високих партійних колах, так і на місцях, перешкодили справедли­вому розв’язанню питання кордонів між УСРР і РРФСР, що серед іншого при­звело до суцільної русифікації значної частини українського населення в сучас­них Курській, Воронезькій, Ростовській областях, Кубані та Ставропіллі, що відійшли до Російської федерації, де не існує ні українського шкільництва, ні української преси, жод­них українських культурних закладів.

Варто вказати, що саме на вищенаведених етнічних українських територіях, де масово проживали українці на території Російської федерації й був голод 1932-1933 роках, тобто росіяни не обманюють, про те що голод був в тому числі й на території Росії, але чомусь забувають сказати, що саме на цих територіях компактно проживали нащадки українських козаків…

Нехай допоможе нам Господь Бог залишатись на дідівській землі козаками!

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

120грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 100грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 100грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 100грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Почайна та Шулявська
  • 433
    Від перетину вулиць Богдана Хмельницького та Терещенківської.
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»