На Різдво – 6 січня 2011 року газета «Літературна Україна» підтримала проведення Першого Міжнародного українського літературного конкурсу «Козацька балачка»
Опубліковано: 10 Січ 2011 13:41

Пано­ве това­ри­ство! 9 листо­па­да 2010 року, коли вся Укра­ї­на від­зна­ча­ла День укра­їн­ської писем­но­сті та мови, нащад­ки лица­рів Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го з сели­ща «Коза­ка Мамая», керу­ю­чись зви­ча­є­вим дідів­ським пра­вом та гаслом яке зву­чить як «рекон­кі­ста», тоб­то «від­во­ю­ва­н­ня», вирі­ши­ли саме в цей день здій­сни­ти «шабель­ну ата­ку» щодо обо­ро­ни гідно­сті нашої коза­цької укра­їн­ської мови, даро­ва­ної нам Госпо­дом Богом. А від­так було ого­ло­ше­но про про­ве­де­н­ня Пер­шо­го Між­на­ро­дно­го укра­їн­сько­го літе­ра­тур­но­го кон­кур­су „Коза­цька бала­чка”, котрий буде три­ва­ти з 9 листо­па­да 2010 року по 9 люто­го 2011 року. Має­мо честь запро­си­ти всіх, в чиїх жилах тече гор­да коза­цька кров, взя­ти участь у літе­ра­тур­но­му кон­кур­сі „Коза­цька бала­чка”.

У вида­ній у  Кам‘янці-Подільському в 1920 році кни­зі С. Оста­пен­ка «Важній­ші вла­сти­во­сті укра­їн­сько­го наро­ду» від­обра­же­на  ста­ти­сти­ка та демо­гра­фія укра­їн­ців в Росій­ській імпе­рії після пере­пи­су в 1897 році. Зокре­ма, ста­ном на 1897 рік, згі­дно з пере­пи­су, на тери­то­рії Росій­ської імпе­рії мешка­ло 22 433 419 укра­їн­ців.
В Пол­тав­ській губер­нії – 2 583 133 , тоб­то укра­їн­ці скла­да­ли  93% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Поділь­ська губер­нія – 2 442 819, тоб­то укра­їн­ці скла­да­ли  80,9% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Хар­ків­ська губер­нія– 2 009 411, тоб­то укра­їн­ці скла­да­ли  80,6% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Київ­ська губер­нія – 2 819 145, або ж 78,9% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Волин­ська губер­нія – 2 095 579, або ж 71,4% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Кате­ри­но­слав­ська губер­нія – 1 456 369, або ж 68,9% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Чер­ні­гів­ська губер­нія– 1 526 072, або ж 66,4% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Хер­сон­ська губер­нія – 1 462 039, або ж 53,5% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Кубань – 908 818, або ж 47,3% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Тав­рій­ська губер­нія – 611 121, або ж 41,5% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Воро­незь­ка губер­нія – 915 883, або ж 36,2% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
На Дону (Дон­щи­на) – 719 655, або ж 28% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Кур­ська губер­нія – 527 778, або ж 22,2% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Бес­са­ра­бія – 379 698, або ж 19,6% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
Чорномор‘є (Туа­псін­ський, Ново­ро­сій­ський, Сочін­ський пові­ти) – 9 252, або ж 16,4% від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня.
На Під­ляш­ші (Поль­ща)– 335 025.
На Поліс­сі (Біло­ру­сія) – 363 280.
На Москов­щи­ні (цен­траль­ні обла­сті Росії) – 401 908.
На Кав­ка­зі (Став­ро­пі­л­ля)- 384 194.
В Бли­жньо­му Сибі­ру – 97 941.
В Даль­ньо­му Сибі­ру –  184 699.
В кни­зі зазна­че­но, що під час пере­пи­су в 1897 році дуже вели­ка кіль­кість укра­їн­ців, що мешка­ла на тери­то­рії Росій­ської імпе­рії, а саме в цен­траль­них її обла­стях,  зокре­ма в Петер­бурзь­кій та Москов­ській губер­ні­ях, зазна­чи­ло себе як «рус­скіє», хоча і мешка­ли «ком­па­ктно», тоб­то густи­ми гро­ма­да­ми.
Так, згі­дно пере­пи­су 1897 року, в деяких пові­тах укра­їн­ці скла­да­ли таку кіль­кість від­со­тків від загаль­ної кіль­ко­сті насе­ле­н­ня:
На Куба­ні: Таман­ський повіт – 75,2%; Єйський – 74%; Кате­ри­но­дар­ський – 51,8%; Кав­казь­кий – 45,8%; Батал-Пашський – 27,1%; Лабин­ський – 18,9%.
На Став­ро­піл­лі: в Ново-Юр‘євському пові­ті – 50,8%; в Медвед­сько­му – 45,6%; Оле­ксан­дрів­сько­му – 38,4%.
В Воро­незь­кій губер­нії: Острозь­кий повіт – 90% укра­їн­ців; Богу­чар­ський – 81,8%; Беру­чин­ський – 70%; Валуй­ський – 51,1%; Пав­лів­ський – 42,1%; Бобров­ський – 16,6%; Ниже­ді­ви­цький – 16,1%; Ново­хо­пер­ський – 15,1%.
На зем­лях Все­ве­ли­ко­го Вій­ська Дон­сько­го (Дон­щи­на): Таган­розь­кий повіт – 61,8% укра­їн­ців; Доне­цький – 39%; Ростов­ський – 33,7%; Саль­ський – 30%, по інших пові­там від­со­ток укра­їн­ців є схо­жим.
В Кур­ській губер­нії: Гай­во­рон­ський повіт – 58,9% укра­їн­ців; Ново­о­сколь­ський повіт – 51,2%; Кара­чан­ський – 50%; Путивль­ський – 52,5%; Суджан­ський – 48%; Риль­ський – 30,5% Біл­го­род­ський – 21.2%; Ста­ро­о­скіль­ський – 8,4%.
За дани­ми на 1 січня 1914 року укра­їн­ців на тери­то­рії Росій­ської імпе­рії мешка­ло при­бли­зно 32 762 020 осіб.
Про­йшло май­же 100 років, а ми має­мо май­же таку ж саму кіль­кість укра­їн­ців на тере­нах Укра­ї­ни, така жахли­ва демо­гра­фі­чна ситу­а­ція є наслід­ком «дру­жби» з імпе­рі­єю, яка сво­ї­ми теро­ра­ми і голо­до­мо­ра­ми май­же стер­ла з лиця зем­лі укра­їн­ську націю…

Кар­та ком­па­ктно­го роз­се­ле­н­ня укра­їн­ців в три­ку­тни­ку між Кар­па­та­ми, Пів­ден­ним Ура­лом та Кав­ка­зом, скла­де­на у Від­ні 1920 року. Збе­рі­га­є­ться в від­ді­лі кар­то­гра­фії Цен­траль­ної нау­ко­вої бібліо­те­ки ім. В.Вернадського АН Укра­ї­ни.

Умови проведення конкурсу:  http://www.mamajeva-sloboda.ua/news.php?id=449, а також в газеті «Літературна Україна» № 1 (5380) від 6 січня 2011 року.

Нижче подаємо статтю В.Ложкіна з історії встановлення кордонів України в 20-х роках ХХ століття:

Ще зов­сім недав­но радян­ська історіо­графія, вихо­дя­чи з тези про те, що націо­наль­не пита­н­ня в СРСР оста­то­чно розв’язане, а зна­чить, немає і не може бути дер­жав­но-націо­наль­них супереч­ностей між радян­ськи­ми соціалістич­ними респу­блі­ка­ми, не нада­ва­ла належ­ної ува­ги цій темі. Пану­ва­ло вислов­ле­не Лені­ним пере­ко­на­н­ня, що кор­до­ни між радян­ськи­ми респу­блі­ка­ми «є пита­н­ня не основ­не, не важли­ве, дру­го­ря­дне».

На цій під­ста­ві засу­джу­ва­ли будь-які спро­би пере­гля­ну­ти лінії кор­до­нів, вва­жаючи, що за соці­а­лі­зму, коли тор­жествує про­ле­тар­ський інтер­на­ціо­на­лізм, зни­кає полі­ти­чна кате­го­рія «націо­наль­на мен­шість», хара­ктер­на ніби-то тіль­ки для капі­та­лі­сти­чно­го суспіль­ства. Отож, сво­го часу гостро кри­ти­ку­ва­ла­ся діяль­ність таких дер­жав­них дія­чів УРСР, як М. Скри­пни­ка, О. Шум­сько­го, що неод­норазово пору­шу­ва­ли пита­н­ня справед­ливого вре­гу­лю­ва­н­ня кор­до­нів УРСР, захи­сту інте­ре­сів укра­їн­ської національ­ної мен­шо­сті в РРФСР.

А тим часом вивче­н­ня про­це­сів, пов’язаних з визна­че­н­ням кор­до­нів кож­ної респу­блі­ки, висві­тле­н­ням істо­рії фор­му­ва­н­ня їх, мають вели­ке нау­ко­ве, полі­ти­чне й пра­кти­чне зна­че­н­ня. Зокре­ма, це важли­во для Укра­ї­ни, схі­дна части­на тери­то­рії якої ще 1775 року була пов­ні­стю вклю­че­на до скла­ду Росій­ської імпе­рії і зго­дом поді­ле­на на губер­нії без ура­ху­ва­н­ня осо­бли­во­стей етні­чно­го скла­ду насе­ле­н­ня, його еко­но­мі­чних та націо­наль­них інте­ре­сів.

Пита­н­ня кор­до­нів поста­ло одра­зу після Лютне­вої рево­лю­ції в пере­го­во­рах Цен­траль­ної Ради з Тим­ча­со­вим уря­дом про нада­н­ня Укра­ї­ні авто­но­мії. Тоді яскра­во про­я­вив­ся махро­вий шові­нізм прав­ля­чих кіл Росії, які ніза­що не пого­джу­ва­ли­ся визна­ти укра­їн­ськи­ми такі тери­то­рії, як Пів­день Укра­ї­ни, Хар­ків­щи­ну. В. Вин­ни­чен­ко в пра­ці «Від­родження нації» так опи­су­вав хід цих пере­го­во­рів: «Вимі­ря­ю­чи тери­то­рію май­бутньої авто­но­мії Укра­ї­ни, вони торкну­лися Чор­но­го моря, Оде­си, Доне­цько­го райо­ну, Кате­ри­но­слав­щи­ни, Херсонщи­ни, Хар­ків­щи­ни. І тут, від одні­єї дум­ки, від одні­єї уяви, що доне­цький і херсонсь­кий вугіль, що кате­ри­но­слав­ське залі­зо, що хар­ків­ська інду­стрія одні­ме­ться в них, вони до того захви­лю­ва­лись, що забу­ли про свою про­фе­сор­ську ман­тію, про свою нау­ку, про висо­кі Уста­нов­чі збо­ри, поча­ли вима­ху­ва­ти рука­ми, роз­христались і вияви­ли всю суть сво­го русько­го глад­ко­го жадно­го націоналіз­му».

У вислі­ді дов­гих супе­ре­чок О. Керен­ський 4(17) сер­пня 1917 року підпи­сав «Інстру­кцію Гене­раль­но­му секрета­ріатові». У ній визна­ча­ла­ся тери­то­рія, на яку поши­рю­ва­ло­ся пов­но­вла­д­дя Цен­тральної Ради. Це були п’ять губер­ній — Київ­ська, Волин­ська, Поділь­ська, По­лтавська і Чер­ні­гів­ська (за виня­тком пові­тів Мглин­сько­го, Суразь­ко­го, Ста­ро­дуб­сько­го і Ново­зиб­ків­сько­го). Вла­да Цен­траль­ної Ради також могла по­ширюватись на інші тери­то­рії з українсь­ким насе­ле­н­ням, якщо місце­ві зем­ські уста­но­ви вислов­ля­ться за визна­н­ня її.

Після пова­ле­н­ня Тим­ча­со­во­го уря­ду в Петро­гра­ді Цен­траль­на Рада в Тре­тьо­му уні­вер­са­лі 20 листо­па­да 1917 року визна­чи­ла тери­то­рію Наро­дної Укра­їн­ської Респу­блі­ки: до неї нале­жа­ли «зем­лі, засе­ле­ні в біль­шо­сті укра­їн­ця­ми: Київ­щи­на, Поді­л­ля, Волинь, Чернігівщи­на, Пол­тав­щи­на, Хар­ків­щи­на, Кате­ри- нослав­щи­на, Хер­сон­щи­на, Тав­рія (без Кри­му). Оста­то­чне визна­че­н­ня гра­ниць Укра­їн­ської Наро­дної Респу­блі­ки, як щодо при­лу­че­н­ня части­ни Кур­щи­ни, Холм­щи­ни, Воро­ніж­чи­ни, так і сумі­жних губер­ній і обла­стей, де біль­шість насе­лення укра­їн­ська, має бути вста­нов­ле­не по зго­ді зор­га­ні­зо­ва­ної волі наро­дів».

Вста­нов­ле­н­ня радян­ської вла­ди на Укра­ї­ні, ство­ре­н­ня Укра­їн­ської Радянсь­кої Респу­блі­ки в гру­дні 1917 року також поста­ви­ло на поря­док ден­ний пита­н­ня про її кор­до­ни, однак розв’язання його галь­му­ва­ло­ся гро­ма­дян­ською вій­ною та іно­зем­ною інтер­вен­ці­єю. Тіль­ки 13 січня 1919 року Наро­дний комі­са­рі­ат закор­донних справ РРФСР звер­нув­ся до Нар­ком­на­цу з про­по­зи­ці­єю спіль­но з пред­став­ни­ка­ми радян­ських респу­блік роз­гля­ну­ти тери­то­рі­аль­ні пита­н­ня. З цьо­го при­во­ду від­бу­ло­ся кіль­ка засі­дань. На одно­му з них 25 люто­го 1919 року було визна­но, що до Укра­ї­ни вхо­дять дев’ять губер­ній коли­шньої Ро­сійської імпе­рії — Київ­ська, Поділь­ська, Волин­ська, Хар­ків­ська, Пол­тав­ська, Чер­нігівська, Хер­сон­ська, Кате­ри­но­слав­ська і Тав­рій­ська, крім двох пові­тів Чернігівсь­кої губер­нії — Суразь­ко­го та Новозиб­ківського, пере­да­них до утво­рю­ва­ної в скла­ді РРФСР Гомель­ської губер­нії. До Кур­ської губер­нії також віді­йшли пові­ти Біл­го­род­ський та Грай­во­рон­ський.

На цьо­му ж засі­дан­ні його уча­сни­ки попе­ре­дньо обмі­ня­ли­ся дум­ка­ми про кор­до­ни між Укра­ї­ною і Дон­ською обла­стю Росій­ської феде­ра­ції, Укра­ї­ною і Литов­сько-Біло­ру­ською респу­блі­кою, Укра­ї­ною і Кри­мом. Укла­де­ний 25 люто­го 1919 року «Дого­вір про кор­до­ни» уряд Радян­ської Укра­ї­ни за­твердив 10 бере­зня 1919 року.

Про­те, укла­де­ний в умо­вах грома­дянської вій­ни, цей дого­вір мав бага­то хиб. На той час не було можли­во­сті гли­бо­ко про­ана­лі­зу­ва­ти націо­наль­ний склад людно­сті, госпо­дар­ські й побу­то­ві умо­ви, визна­чи­ти райо­ни еко­но­мі­чно­го тяжі­н­ня насе­ле­н­ня. Зна­чна части­на насе­лення, яка вва­жа­ла себе укра­їн­ця­ми, вна­слі­док цьо­го дого­во­ру лиши­ла­ся поза вста­нов­ле­ни­ми кор­до­на­ми Укра­ї­ни, на сумі­жних з нею тери­то­рі­ях РРФСР. Тож не див­но, що до уря­до­вих орга­нів від­ра­зу поча­ли над­хо­ди­ти листи від мешкан­ців Кур­ської і Воро­незь­кої губер­ній з про­ханням вклю­чи­ти до скла­ду УРСР ті чи ті насе­ле­ні пун­кти.

XII з’їзд РКП(б) 1923 року, ухва­ливши резо­лю­цію «Про націо­наль­не пита­н­ня», яка грун­ту­ва­ла­ся на ленінсь­ких прин­ци­пах рів­но­прав­но­сті всіх рес­публік, дав під­ста­ви уря­до­ві УСРР зайня­ти­ся про­бле­мою уто­чне­н­ня кордо­нів респу­блі­ки. Тоді в дер­жав­них орга­нах Укра­ї­ни пра­цю­ва­ли Г. Петров­ський, М. Скри­пник, В. Затон­ський, О. Шум­ський, П. Буцен­ко та інші, які щиро віри­ли, що за соці­а­лі­зму можна забез­пе­чи­ти Укра­ї­ні та її наро­до­ві суве­ренітет, віль­ний соці­аль­но-еко­но­мі­чний та куль­тур­ний роз­ви­ток у скла­ді СРСР.

Одним із скла­дни­ків суве­ре­ні­те­ту дер­жа­ви є пра­во її на свою тери­то­рію. М. Скри­пник у низ­ці ста­тей та висту­пів викла­дав свою пози­цію щодо цьо­го. Так, коли в 1924 році на 2-ій сесії ЦВК СРСР дру­го­го скли­ка­н­ня обго­во­рю­ва­ло­ся сою­зне зако­но­дав­ство, він висло­вив по­боювання, що Радян­ський Союз може пере­тво­ри­ти­ся на уні­тар­ну дер­жа­ву. Як­що, згі­дно з обго­во­рю­ва­ним законодав­чим про­е­ктом,— казав він,— «існує єди­на тери­то­рія Сою­зу і, оскіль­ки сою­зна респу­блі­ка вхо­дить до скла­ду Сою­зу, то її тери­то­рія вже є тіль­ки тери­то­рі­єю Сою­зу, і від­по­від­но цьо­му Союз має можли­вість і пра­во поза кожною сою­зною респу­блі­кою вирі­шу­ва­ти пи­тання про її тери­то­рію».

У кон­текс­ті про­блем суве­ре­ні­те­ту як перед­умо­ви віль­но­го національно-куль­турного роз­ви­тку Укра­ї­ни, її дер­жав­ні дія­чі роз­гля­да­ли й пита­н­ня кор­до­нів респу­блі­ки. У листо­па­ді 1923 року ук­ раїн­ський уряд висло­вив­ся за потре­бу пере­гля­ну­ти кор­до­ни УРСР з РРФСР. Май­же одно­ча­сно ана­ло­гі­чне пита­н­ня поста­вив ЦК Ком­пар­тії Біло­ру­сії. Щоб уре­гу­лю­ва­ти кор­до­ни, при ЦВК СРСР та ЦВК сою­зних респу­блік ство­ри­ли адмі­ні­стра­тив­но-тери­то­рі­аль­ні комі­сії.

Напри­кін­ці 1923 року між УСРР та викон­ко­мом Пів­ден­но-Схі­дної обла­сті (зго­дом Пів­ні­чно-Кав­казь­ко­го краю) ви­никли супе­ре­чки щодо пере­да­чі до скла­ду РРФСР Шахтин­ської й. Таган­розь­кої округ Доне­цької губер­нії. Пере­ва­жну части­ну насе­ле­н­ня в цих окру­гах стано­вили укра­їн­ці. Так, за мате­рі­а­ла­ми про­ве­де­но­го через три роки пере­пи­су в Таган­розь­кій окру­зі вони ста­но­ви­ли 71,5 від­со­тка. Свою вимо­гу Пів­ден­но-Схі­дний край­ви­кон­ком моти­ву­вав еконо­мічними потре­ба­ми, зокре­ма, необхід­ністю пере­да­ти гли­бо­ко­во­дний Таган­розький рейд для потреб ростов­сько­го пор­ту.

Уряд Укра­ї­ни вва­жав вису­ну­ті моти­ви нео­б­грун­то­ва­ни­ми, зазна­чив­ши, що но­вий кор­дон на пів­ден­но­му схо­ді респуб­ліки роз­ри­ва­ти­ме єди­ний Доне­цький вугіль­ний і мета­лур­гій­ний район, що не від­по­від­ає інте­ре­сам укра­їн­ської промис­ловості. Від Укра­ї­ни від­ти­на­ла­ся еконо­мічно роз­ви­ну­та части­на її тери­то­рії з уже час­тко­во від­бу­до­ва­ною промисло­вістю — вугіль­ною, мета­лур­гій­ною, мас­лоробною, шкі­ря­ною і боро­шно­мель­ною.

19 кві­тня 1924 року спра­ву про пів­ден­но-схі­дні кор­до­ни УСРР і РРФСР роз­гля­ну­ла комі­сія при Політ­бю­ро ЦК КП(б)У, до якої вхо­ди­ли пред­став­ни­ки обох сто­рін. Зго­ди комі­сія не дійшла, і спра­ву пере­да­ли на роз­гляд Політ­бю­ро ЦК РКП(б), яке задо­воль­ни­ло вимо­ги Пів­ден­но-Схі­дно­го (Пів­ні­чно-Кав­казь­ко­го) край­ви­кон­ко­му. 22 сер­пня того ж року ЦВК СРСР видав поста­но­ву про пере­да­чу Шахтин­ської, вели­кої части­ни Таган­розь­кої округ до скла­ду РРФСР. Вна­слі­док цьо­го Укра­ї­на втра­ти­ла пло­щу 6,5 тися­чі ква­дра­тних верст з насе­ле­н­ням 325 тисяч чоло­вік, 48 тисяч про­ми­сло­вих і сіль­сько­го­спо­дар­ських госпо­дарств.

Зна­чні тери­то­рі­аль­ні та еко­но­мі­чні втра­ти зму­си­ли дер­жав­ні орга­ни Укра­ї­ни сер­йо­зно поста­ви­тись до спра­ви вре­гулювання кор­до­нів в інших регіо­нах. Роз­гор­ну­ла­ся під­го­тов­ча робо­та до май­бутніх пере­го­во­рів. Коор­ди­ну­вав її ВУЦВК і ство­ре­на при ньо­му адміністра­тивно-територіальна комі­сія. На пропо­зицію М. Скри­пни­ка, вислов­ле­ну на засі­дан­ні Кон­сти­ту­цій­ної комі­сії при ВУЦВК 13 кві­тня 1924 року, було про­ве­де­но обсте­же­н­ня при­кор­дон­ної сму­ги між УСРР, РРФСР і БРСР. Це зав­да­н­ня вико­нав Держ­план, який до­сліджував стан роз­ви­тку еко­но­мі­ки в при­кор­дон­ній сму­зі, вияв­ляв про­це­си еко­но­мі­чно­го тяжі­н­ня насе­ле­н­ня до тих чи інших про­ми­сло­вих цен­трів, визна­чав етно­гра­фі­чні межі Укра­ї­ни. З дору­че­н­ня голо­ви ВУЦВК Г. Петров­сько­го вида­тні істо­ри­ки М. Гру­шев­ський і Д. Бага­лій скла­ли істо­ри­чні довід­ки, у яких роз­крили про­це­си залю­дне­н­ня Лів­обе­ре­жної і Слобід­ської Укра­ї­ни, озна­чи­ли аре­а­ли про­жи­ва­н­ня укра­їн­ців, почи­на­ю­чи від тата­ро-мон­голь­ської нава­ли й до кін­ця XIX сто­лі­т­тя. Зокре­ма, Д. Бага­лій дово­див, що кор­дон має про­хо­ди­ти через Кур­ську губер­нію з вклю­че­н­ням до скла­ду УСРР м. Суджі й пів­ден­ної части­ни Суджан­сько­го пові­ту, Грай­во- рон­сько­го, Біл­го­род­сько­го й Керченсь­кого пові­тів (за виня­тком їхньої пів­ні­чної части­ни та Ново-Осколь­сько­го). У Воро­незькій губер­нії, на дум­ку Д. Бага­лія, укра­їн­ськи­ми були весь Валуй­ський, Бірю­чин­ський, Остро­гозь­кий, Богу­чарсь- кий, біль­ша части­на Коро­то­як­сько­го пові­тів.

М. Гру­шев­ський, дослі­див­ши мігра­ційно-колонізаційні про­це­си, пока­зав, що про­тя­гом XVIIXIX сто­літь укра­їн­ці ком­па­ктною масою залю­дни­ли тери­то­рію аж до пра­во­го бере­га Дону, все Азов­ське узбе­реж­жя й сте­по­вий Крим. Вче­ний зазна­чав: «Утво­ри­ла­ся вели­че­зна, над­звичайно одно­рі­дна за мовою і в етногра­фічному від­но­шен­ні область так зва­но­го Пів­ден­но-Схі­дно­го укра­їн­сько­го наріч­чя, яка вияв­ляє місця­ми понад 80 про­цен­тів укра­їн­сько­го насе­ле­н­ня і з точки зору еко­но­мі­чної та куль­тур­ної являє собою над­зви­чай­но ціль­ну область (край)». Неза­ле­жно один від одно­го Д. Бага­лій і М. Гру­шев­ський дійшли одна­ко­во­го виснов­ку: настав час вклю­чи­ти тери­то­рії, ком­па­ктно засе­ле­ні укра­їн­ця­ми, до скла­ду УСРР.

Резуль­та­том копі­ткої ґіі­дго­тов­чої ро­боти став «Укра­їн­ський про­ект вре­гулювання дер­жав­них кор­до­нів між УСРР, РРФСР та БРСР», що скла­дав­ся з 18 пун­ктів. Згі­дно з цим доку­мен­том до скла­ду УСРР мали ввійти такі тери­то­рії: незна­чна части­на Мін­ської губер­нії на пра­во­му бере­зі річки Сло­ве­чна, Семе- нів­ська волость Ново­зиб­ків­сько­го пові­ту, Зноб-Труб­чев­ська Труб­чев­сько­го пові­ту, 8 насе­ле­них пун­ктів Сев­сько­го пові­ту Брян­ської губер­нії. Водно­час передбача­лося повер­ну­ти Біло­ру­сії части­ну Глад- кови­цької, Сло­ве­чан­ської та Юров­ської воло­стей Коро­стен­ської окру­ги Волинсь­кої губер­нії. З Кур­ської губер­нії нале­жало повер­ну­ти Укра­ї­ні 11 воло­стей Путивль­сько­го пові­ту, 6 воло­стей Риль­ського пові­ту, части­ну Суджан­сько­го по­віту, весь Грай­во­рон­ський повіт (за ви­нятком двох воло­стей), Пем­ську волость Обо­ян­сько­го пові­ту, весь Біл­го­род­ський повіт, біль­шу части­ну воло­стей Кер­ченського пові­ту й вісім воло­стей Ново- Осколь­сько­го пові­ту.

З Воро­незь­кої губер­нії про­по­ну­ва­лось пере­да­ти до скла­ду УСРР пів­ден­ну части­ну Остро­гозь­ко­го, пов­ні­стю Ва­луйський, Росо­шан­ський, Богу­чар­ський пові­ти, пів­ні­чно-захі­дну та пів­ден­но-захі­дну части­ни Павлов­сько­го пові­ту, а також пів­ден­ну части­ну Кала­чов­сько­го.

В ціло­му перед­ба­ча­ло­ся повер­ну­ти Укра­ї­ні тери­то­рію з насе­ле­н­ням 2050956 чо­ловік, з яких 69 від­со­тків були українця­ми”.

В еко­но­мі­чно­му обґрун­ту­ван­ні про­е­кту зазна­ча­ло­ся, що насе­ле­н­ня Кур­ської і Воро­незь­кої губер­ній мало спіль­ні із загаль­но­укра­їн­ськи­ми риси у веден­ні сіль­сько­го госпо­дар­ства, пере­ва­жа­ють одна­ко­ві сіль­сько­го­спо­дар­ські куль­ту­ри, про­ми­сло­вість — цукро­ва й маслороб­на — неро­зрив­но пов’язана з сировин­ною базою Укра­ї­ни.

З цим про­е­ктом Укра­ї­на вийшла на сою­зно-пари­те­тну комі­сію ЦВК СРСР, ство­ре­ну влі­тку 1924 року. Її очо­лю­вав О. Черв’яков, голо­ва ЦВК БРСР. Від Укра­ї­ни до комі­сії вхо­ди­ли П. Буцен­ко, секре­тар ВУЦВК та М. Полоз, представ­ник Уря­ду УСРР при Уря­ді СРСР. Два інші чле­ни комі­сії Бєло­бо­ро­дов і Лаціс були пред­став­ни­ка­ми РРФСР. Комі­сія пра­цю­ва­ла з І липня до 28 листо­па­да 1924 року.

Пере­го­во­ри з Біло­ру­сі­єю завер­ши­ли­ся дуже швид­ко. Її пред­став­ник О. Черв’я­ков пого­див­ся з про­по­зи­ці­я­ми, викла­деними в укра­їн­сько­му про­е­кті.

Деба­ти між пред­став­ни­ка­ми УСРР та РРФСР роз­го­рі­ли­ся нав­ко­ло зав­дань комі­сії — укра­їн­ська деле­га­ція вва­жа­ла необ­хі­дним гене­раль­ний пере­гляд кордо­нів на осно­ві етні­чно­го та еко­но­мі­чно­го прин­ци­пів. Нато­мість пред­став­ни­ки РРФСР напо­ля­га­ли лише на час­тко­во­му виправ­лен­ні кор­до­нів. Вони вису­ну­ли свій про­ект, за яким перед­ба­ча­ло­ся пере­да­ти УСРР одну волость Новозиб­ківського пові­ту Гомель­ської губер­нії, оди­над­цять сіл Сев­сько­го пові­ту Брянсь­кої губер­нії і оди­над­цять воло­стей Путивль­сько­го пові­ту Кур­ської губер­нії. По інших тери­то­рі­ях Кур­ської і Воро­незької губер­ній пла­ну­ва­ло­ся про­ве­сти лише незна­чне виправ­ле­н­ня кор­до­нів, при­чо­му пред­став­ни­ки РРФСР висло­вили пре­тен­зії на ряд укра­їн­ських тери­торій — Нов­го­род-Сівер­ський повіт, пів­нічні части­ни Сум­ської, Охтир­ської та Хар­ків­ської округ, а також на Ста­ро­біль­ський повіт. У ціло­му про­ект РРФСР перед­ба­чав вклю­чи­ти до скла­ду УСРР тери­то­рію з насе­ле­н­ням до 236 тисяч чоло­вік, з яких укра­їн­ців було 53,5 про­цента. Він не мав жодних принципо­вих обгрун­ту­вань, як це зазна­чав зго­дом голо­ва комі­сії О. Черв’яков у сво­їй заяві до ЦК РКП(б) від ЗО листо­па­да 1924 р.

Атмо­сфе­ра робо­ти комі­сії була дуже напру­же­на. Про­по­зи­ції одні­єї сто­ро­ни рішу­че від­ки­да­ла дру­га. Як зго­дом згаду­вав П. Буцен­ко, росій­ські пред­став­ни­ки часто вияв­ля­ли виклю­чну недоброзичли­вість, а то й воро­же став­ле­н­ня до інших уча­сни­ків пере­го­во­рів, явне неба­жа­н­ня роз­гля­да­ти про­ект УСРР, вда­ва­ли­ся до визив­но­го тону, покли­ка­ли­ся на недо­статню під­го­тов­ле­ність, щоб роз­гля­да­ти укра­їн­ський про­ект, тим­ча­сом як самі мали на руках лише допо­від­ні запи­ски, що їх під­го­ту­ва­ли губви­кон­ко­ми, за зви­чай ужи­ва­ли озна­чень «мало­рос», «вели­ко­рос».

Після дов­гих супе­ре­чок дося­гли ком­промісу, зна­чною мірою зав­дя­ки об’єк­тивній пози­ції О. Черв’якова. До Ук­раїни було вирі­ше­но повер­ну­ти терито­рію з насе­ле­н­ням 1019230 чоло­вік (з них 58,1 від­со­тка укра­їн­ці). Це ста­но­ви­ло лише поло­ви­ну тери­то­рії, яку перед­ба­чав повер­ну­ти укра­їн­ський про­ект. При­чо­му поза межа­ми Укра­ї­ни лиша­ли­ся зем­лі, на яких укра­їн­ське насе­ле­н­ня ста­но­ви­ло 71,1 від­со­тка.

Резуль­та­ти робо­ти комі­сії не задоволь­нили оби­дві сто­ро­ни. О. Черв’яков писав: «…задо­во­ле­на УСРР тіль­ки час­тко­во, але й про­ти цьо­го час­тко­во­го ріше­н­ня про­тестує РРФСР… Якщо задо­воль­ни­ти ці про­те­сти, тоді кра­ще пере­гля­ну­ти пи­тання в бік об’єднання в скла­ді УСРР усіх тери­то­рій, які мають укра­їн­ську біль­шість. Це буде і прин­ци­по­во, і полі­тично».

Про­те ЦК РКП(б) роз­су­див іна­кше. На поча­тку 1925 року він прийняв волюн­та­рист­ське ріше­н­ня, яке не ґрунту­валося на жодних заса­дах. В осно­ву його покла­де­но навіть не поста­но­ву Комі­сії, а про­ект пред­став­ни­ків РРФСР. До Укра­ї­ни пере­хо­ди­ли тіль­ки Семе­нів­ська волость Ново­зиб­ків­сько­го пові­ту, сели­ще Зноб-Труб­чев­ське Труб­чев­сько­го пові­ту, вісім насе­ле­них пун­ктів Сев­сько­го пові­ту Брян­ської губер­нії, оди­над­цять воло­стей Путивль­сько­го пові­ту, Кри­ни­чев­ська во­лость Суджан­сько­го пові­ту, пів­ден­на части­на Грай­во­рон­ської воло­сті Грай­во­рон­сько­го пові­ту, пів­ден­на части­на Му­ромської воло­сті Біл­го­род­сько­го пові­ту Кур­ської губер­нії і Тро­ї­цька з части­ною Ура­зов­ської воло­сті Валуй­сько­го пові­ту Воро­незь­кої губер­нії. Це ста­но­ви­ло тери­то­рію з насе­ле­н­ням 278081 чоло­вік, тоб­то в 7,4 раза мен­ше, ніж передбача­лося укра­їн­ським про­е­ктом.

У жов­тні 1925 року на осно­ві ріше­н­ня ЦК РКП(б) було ухва­ле­но поста­но­ву ЦВК СРСР про вре­гу­лю­ва­н­ня кор­до­нів між УСРР, РРФСР та БРСР, а також ство­ре­но комі­сію для пере­да­чі тери­то­рій.

Отже, незва­жа­ю­чи на всі захо­ди укра­їн­сько­го уря­ду, щоб спра­ве­дли­во вре­гу­лю­ва­ти кор­до­ни, Укра­ї­на втра­ти­ла біль­ше тери­то­рії і насе­ле­н­ня, ніж одер­жала. Згі­дно з відо­мо­стя­ми Цен­траль­ної адмі­ні­стра­тив­но-тери­то­рі­аль­ної комі­сії ВУЦВК, почи­на­ю­чи з 1919 по чер­вень 1928 року від Укра­ї­ни до скла­ду РРФСР та БРСР віді­йшли Шахтин­ський та біль­ша части­на Таган­розь­ко­го пові­ту, Мглин­ський, Ново­зиб­ків­ський, Ста­ро­дуб­ський та Суразь­кий пові­ти коли­шньої Чер­ні­гів­ської губер­нії. Насе­ле­н­ня цих тери­то­рій ста­но­ви­ло 478 тисяч чоло­вік. Тим­ча­сом до УСРР було при­єд­на­но тери­то­рію з насе­ле­н­ням тіль­ки 278 тисяч чоло­вік.

Поза межами України лишилося по­над 2 мільйони української людності, що компактними масами жила в Курській, Воронезькій губерніях та Північно-Кавказькому краї. Значна частина населення виявила велику зацікавленість ходом переговорів, чекаючи на вирішення своєї долі. На адресу ВУЦВК надходили численні листи від окремих громадян, установ, різних громадських організацій, звернення від мешканців цілих міст і сіл. У них висловлювалося бажання приєдна­тися до України, зберегти свою мову. Так сількор П. Самоорало із села Червоного Валуйського повіту Воронезької губернії писав: «Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України».

Від­бу­ва­ли­ся загаль­ні збо­ри гро­ма­дян, на яких при­йма­ли ухва­ли щодо вклю­че­н­ня насе­ле­них пун­ктів до скла­ду УСРР. Селя­ни обу­рю­ва­ли­ся, що ніхто не питав їхньої дум­ки, коли вирі­шу­ва­лось пита­н­ня кор­до­нів. Так, мешкан­ці дру­го­го Кра­сно­ян­сько­го райо­ну Мико­ла­їв­ської воло­сті Валуй­сько­го пові­ту, зібрав­шись 5 січня 1925 року на загаль­ні збо­ри, зазна­чи­ли в поста­но­ві: «Ніхто нас не запи­ту­вав про бажа­н­ня до Укра­ї­ни чи до Москов­щи­ни, а судьбу нашу вирі­шу­ва­ли о при­лу­чен­ні до Укра­ї­ни руса­ки різних руських губер­ній, котрі скрізь слу­жать по учре­Жде­ні­ях і вони ста­ра­ю­ться, щоб к Москов­щи­ні при­єд­на­ти­ся і так виріши­ли. Ми, гро­ма­дя­ни, про­си­мо… о визво­ленні нас від Москов­щи­ни і при­лу­чен­ні до рідної мате­рі-Укра­ї­ни… Хай наші діти будуть віль­ни­ми укра­їн­ця­ми. Хай вони роз­ви­ва­ю­ться на сво­їй рідній мові» .

Серед укра­їн­сько­го насе­ле­н­ня, яке лиши­ло­ся в скла­ді РРФСР, про­ко­ти­ла­ся хви­ля неза­до­во­ле­н­ня. Люди зби­ра­ли­ся на схо­ди, оби­ра­ли хода­ків до централь­них орга­нів УСРР. Місце­ва вла­да відпо­віла на це заля­ку­ва­н­ня­ми, аре­шта­ми, репре­сі­я­ми, шири­ли­ся неправ­ди­ві звіс­тки. Як роз­по­від­ав у листі житель села Тіткі­на Риль­сько­го пові­ту Кур­ської гу­бернії Є. Поро­хно, місце­ві керів­ни­ки стра­ха­ли людей, буцім-то на Хар­ків­щи­ні запро­ва­джу­є­ться висо­кий земель­ний по­даток, тому не вар­то пере­хо­ди­ти до скла­ду Укра­ї­ни.

Про аре­шти пові­дом­ля­ли в колектив­ному листі жите­лі села Ворон­цов­ки Добров­сько­го пові­ту Воро­незь­кої губер­нії: «Нещо­дав­но в нас було постав­ле­но пита­н­ня про пере­хід до Укра­ї­ни… було про­ве­де­но мітинг, на яко­му зібра­ли­ся тися­чі людей. І що ж ми з цьо­го одер­жа­ли? Ті люди, які вихо­ди­ли на три­бу­ну, захи­ща­ли наші націо­наль­ні зви­чаї, на дру­гий день були заа­ре­што­ва­ні й пере­да­ні до суду… Наше 12-тися­чне насе­ле­ний одно­го­ло­сно ухва­ли­ло приєд­натися до Укра­ї­ни, були обра­ні деле­га­ти, але тепер вони заа­ре­што­ва­ні».

Незва­жа­ю­чи на репре­сії, до яких вда­ва­ли­ся вла­сті Кур­ської і Воро­незь­кої губер­ній, потік листів і скарг до держав­них орга­нів УСРР не при­пи­няв­ся. Це видно з допо­від­ної запи­ски ЦК КП(б)У до ЦК ВКП(б) в кві­тні 1928 року: «Укра­їн­ське насе­ле­н­ня озна­че­них тери­торій дуже ціка­ви­ться пита­н­ня­ми при­єд­на­н­ня до УСРР, про що свід­чать клопо­тання на ім’я ВУЦВК, як від цілих посе­лень і воло­стей, так і від груп окре­мих гро­ма­дян. При­чо­му були випад­ки, що за поді­бні кло­по­та­н­ня хода­ки зазна­ва­ли репре­сій з боку місце­вої вла­ди».

Так зно­ву поста­ло пита­н­ня пере­гля­ду кор­до­нів. В осно­ві напо­ле­гли­во­го ба­жання розв’язати цю про­бле­му була тур­бо­та уря­ду про забез­пе­че­н­ня націо­наль­но-куль­тур­но­го роз­ви­тку укра­їнської людно­сті за межа­ми Укра­ї­ни. Факти свід­чать, що вна­слі­док гли­бо­ко зако­рі­не­них шові­ні­сти­чних пере­жи­тків вона зазна­ва­ла руси­фі­ка­ції. На це вказу­валось і в допо­від­ній запи­сці ЦК КП(б)У, де наво­ди­лись мате­рі­а­ли обсте­жень, які про­вів ВУЦВК. Зокре­ма, кон­ста­ту­ва­ло­ся «явне пору­ше­н­ня й бру­тальне викрив­ле­н­ня націо­наль­ної полі­тики пар­тії щодо укра­їн­сько­го насе­ле­н­ня в Кур­ській, Воро­незь­кій губер­ні­ях, не кажу­чи вже про Пів­ні­чно-Кав­казь­кий край, де укра­їн­ська людність по-справ­жньо­му руси­фі­ку­є­ться». Нар­ком осві­ти О. Шум­ський восе­ни 1926 року наді­слав пре­зи­дії ВУЦВК допо­від­ну запи­ску «Про стан осві­тньої робо­ти серед укра­їн­сько­го насе­ле­н­ня РРФСР», де пере­кон­ли­во по­казав кри­ти­чну ситу­а­цію в цій робо­ті.

М. Скри­пник у низ­ці сво­їх висту­пів і публі­ка­цій твер­див, що доко­не­чною перед­умо­вою віль­но­го роз­ви­тку українсь­кої націо­наль­ної мен­шо­сті в РРФСР є розв’язання про­бле­ми кор­до­нів. Висту­паючи в кві­тні 1925 року на пле­ну­мі ЦК КП(б)У, він зазна­чав, що пере­гляд лінії кор­до­нів таким спосо­бом, як це було зро­бле­но, може «посі­я­ти в укра­їн­ських селян сум­ні­ви і недо­ві­ру до дій­сно­го і реаль­но­го зна­че­н­ня наших заяв у галу­зі укра­їн­сько­го націо­наль­но­го пита­н­ня».

Цю саму дум­ку він ствер­див у стат­ті «Про кор­до­ни УСРР», дійшов­ши, зокре­ма, виснов­ку, що куль­тур­ні потре­би різних націо­наль­них груп якнай­пов­ні­ше можна задо­воль­ни­ти тіль­ки в межах націо­наль­них респу­блік, при­чо­му зу­силля всі­єї маси наро­ду кожної на­ціональності повин­ні об’єднуватись у бороть­бі за куль­тур­ний поступ. Тим часом зво­лі­ка­н­ня з розв’язанням цієї про­бле­ми, на його дум­ку, уже в 1928 році поча­ло дава­ти свої нега­тив­ні наслід­ки .

А про­те, усі нама­га­н­ня уря­ду УСРР, спря­мо­ва­ні на спра­ве­дли­ве визна­че­н­ня кор­до­нів Укра­ї­ни, на забез­пе­че­н­ня куль­турно-національного роз­ви­тку її наро­ду, вияви­ли­ся мар­ни­ми. Най­ви­ра­зні­ше під­сумок кор­дон­ної епо­пеї 20-х років під­бив один з її уча­сни­ків П. Буцен­ко: «Таким чином, більш ніж скром­на пове­дін­ка, сер­йо­зне і вдум­ли­ве став­ле­н­ня до пи­тання з боку пред­став­ни­ків УРСР, які пода­ли ціл­ком і все­бі­чно обґрун­то­ва­ний про­ект, вре­шті зве­ли його нані­вець. У той же час настій­ні дома­га­н­ня і вимо­ги пред­став­ни­ків РРФСР, що не соро­ми­лись афі­шу­ва­ти свої пре­тен­зії, зав­жди супро­во­джу­ю­ться задо­во­ле­н­ням їх».

Як бачи­мо, шові­ні­сти­чні пере­су­ди, поши­ре­ні як у висо­ких пар­тій­них колах, так і на місцях, пере­шко­ди­ли справедли­вому розв’язанню пита­н­ня кор­до­нів між УСРР і РРФСР, що серед іншо­го при­звело до суціль­ної руси­фі­ка­ції зна­чної части­ни укра­їн­сько­го насе­ле­н­ня в сучас­них Кур­ській, Воро­незь­кій, Ростов­ській обла­стях, Куба­ні та Став­ро­піл­лі, що віді­йшли до Росій­ської феде­ра­ції, де не існує ні укра­їн­сько­го шкіль­ни­цтва, ні укра­їн­ської пре­си, жод­них укра­їн­ських куль­тур­них закла­дів.

Вар­то вка­за­ти, що саме на вище­на­ве­де­них етні­чних укра­їн­ських тери­то­рі­ях, де масо­во про­жи­ва­ли укра­їн­ці на тери­то­рії Росій­ської феде­ра­ції й був голод 1932–1933 роках, тоб­то росі­я­ни не обма­ню­ють, про те що голод був в тому числі й на тери­то­рії Росії, але чомусь забу­ва­ють ска­за­ти, що саме на цих тери­то­рі­ях ком­па­ктно про­жи­ва­ли нащад­ки укра­їн­ських коза­ків…

Нехай допоможе нам Господь Бог залишатись на дідівській землі козаками!

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»