Оголошуємо вже третій «Тиждень відкритих дверей» до козацького селища «Мамаєва Слобода»!
Дата події: 6-7 та 9-10 березня 2017 року

Правнуки козаків! З нагоди Дня народження Великого Кобзаря – Тараса Шевченка (9 березня 1814 р. – 10 березня 1861 р.) оголошуємо, що 6,7 та 9,10 березня вхід на територію козацького селища «Мамаєва Слобода» вільний, тобто безоплатний для всіх бажаючих! Ласкаво запрошуємо!

Нага­ду­є­мо, що коза­цьке сели­ще «Мама­є­ва Сло­бо­да» зна­хо­ди­ться пра­кти­чно в цен­трі Киє­ва, за 7 кіло­ме­трів від вули­ці Хре­ща­тик. Наша адре­са: вул. М.Донця,2. Їха­ти тро­лей­бу­сом №27 від метро Шуляв­ська п‘ять зупи­нок (Від­ра­дний).

При­на­гі­дно нага­ду­є­мо, що це вже тре­тій у цьо­му році «Тиждень від­кри­тих две­рей»! Пер­ший «Тиждень від­кри­тих две­рей» цьо­го року три­вав з 6 по 10 люто­го 2017 року, дру­гий з 13 по 17 люто­го 2017 року. Однак, силь­ні моро­зи та хур­де­ли­ці зму­си­ли киян та гостей сто­ли­ці насо­ло­джу­ва­тись тепло­тою вла­сних осель. Саме тому, на числен­ні про­ха­н­ня шану­валь­ни­ків «Мама­є­вої Сло­бо­ди», ми вирі­ши­ли про­дов­жи­ти цю акцію. Для тих, хто ліну­вав­ся милу­ва­ти­ся феє­ри­чни­ми зимо­ви­ми кра­є­ви­да­ми коза­цько­го сели­ща, люб‘язно пові­дом­ля­є­мо, що весною та влі­тку, рів­но як і восе­ни у нас ще будуть «Дні від­кри­тих две­рей». Ви без­опла­тно змо­же­те здій­сни­ти ман­дрів­ку тери­то­рі­єю коза­цько­го сели­ща «Мама­є­ва Сло­бо­да», котре зна­хо­ди­ться всьо­го за 7 км від вули­ці Хре­ща­тик, цеб­то май­же в цен­трі сто­ли­ці Укра­ї­ни.

Щиро запрошуємо киян та гостей столиці України в урочище з якого бере початок легендарна річка Либідь до селища «Козака Мамая» – «Мамаєву Слободу»!

Пере­каз про фінан­су­ва­н­ня коштом Запо­розь­ких Коза­ків пер­шо­го вида­н­ня «Кобза­ря».

Ой поле­ти, гал­ко, ой поле­ти, чор­на, да й на Січ риби їсти; 
Ой при­не­си, гал­ко, ой при­не­си, чор­на, від Кошо­во­го вісті… 

Коза­цьке сло­во – то є наша зброя! Так запо­від­а­ли нам наші пра­ді­ди – лица­рі Вой­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го. Під­твер­дже­н­ням цьо­го може кра­сно­мов­но слу­гу­ва­ти родин­на леген­да роду Сими­рен­ків про таєм­ни­цю похо­дже­н­ня стар­то­во­го капі­та­лу, адже саме коштом відо­мо­го на Укра­ї­ні цукро­за­вод­чи­ка Пла­то­на Сими­рен­ка у 1860 році було вида­но пер­ше пов­не при­жит­тє­ве вида­н­ня «Кобза­ря», до яко­го уві­йшли сім­над­цять тво­рів Тара­са Гри­го­ро­ви­ча Шев­чен­ка.
Всім відо­мо, що меце­на­ти укра­їн­ської куль­ту­ри Сими­рен­ки були нова­то­ра­ми нау­ко­во-техні­чної рево­лю­ції у Росій­ській імпе­рії. Ство­ре­ний пра­цею чоти­рьох поко­лінь спад­ко­вих поче­сних гро­ма­дян Росій­ської імпе­рії Горо­ди­щен­ський цукро­во-рафі­на­дний і маши­но­бу­дів­ний заво­ди (Чер­ка­ська область) були одни­ми із най­кра­щих техні­чно осна­ще­них про­ми­сло­вих гіган­тів всі­єї Росій­ської імпе­рії та й Євро­пи. Зокре­ма, маши­но­бу­дів­ний завод фір­ми «Бра­ти Яхнен­ки і Сими­рен­ко» випу­скав одне з най­до­ско­на­лі­ших в Євро­пі обла­дна­н­ня для цукро­ва­рі­н­ня. На цьо­му ж заво­ді було побу­до­ва­но пер­ші в того­ча­сній Росії паро­пла­ви з мета­ле­вим кор­пу­сом із сим­во­лі­чною назвою: «Укра­ї­нець» та «Яро­слав» – на честь укра­їн­сько­го кня­зя Яро­сла­ва Мудро­го. Цими паро­пла­ва­ми по Дні­пру до Чор­но­мор­ських пор­тів транс­пор­ту­ва­лось най­біль­ше багат­ство нашої зем­лі: зер­но і цукор. Гасло роди­ни Сими­рен­ків було: «Собі – зна­чить людям».
Нав­ко­ло імпе­рії Сими­рен­ків на Чер­ка­щи­ні виру­ва­ло «зле море» чор­ної раб­ської пра­ці, бо нім­ке­ня Кате­ри­на ІІ роз­да­ру­ва­ла наші коза­цькі зем­лі сво­їм полю­бов­ни­кам, при­рі­кши віль­них людей на без­про­сві­тне крі­па­цтво. Ство­ре­на Сими­рен­ка­ми оаза поча­тків укра­їн­ської про­ми­сло­во­сті, куль­тур­но­го та духов­но­го жит­тя різ­ко кон­тра­сту­ва­ла з тим моро­ком нена­ви­сті і людо­жер­ства, з яким росій­ські помі­щи­ки екс­плу­а­ту­ва­ли прав­ну­ків укра­їн­ських коза­ків, пере­тво­рив­ши їх на рабів. Отож дій­сно, про­ми­сло­ве місте­чко у Млі­є­ві, збу­до­ва­не зуси­л­ля­ми дина­стії Сими­рен­ків, було, направ­ду, оазою в покрі­па­че­ній Росії.
Хто ж такі Сими­рен­ки? І які висо­кі моти­ви та іде­а­ли спо­ну­ка­ли одно­го з них, Пла­то­на Сими­рен­ка, нада­ти Тара­су Гри­го­ро­ви­чу кошти для вида­н­ня «Кобза­ря»? Та які моти­ви мали інші з роди­ни Сими­рен­ків, котрі впро­довж ціло­го сто­лі­т­тя від­да­ва­ли більш, ніж 10% при­бу­тку вла­сних під­при­ємств на укра­їн­ську спра­ву: випуск часо­пи­сів, дру­ку­ва­н­ня кни­жок укра­їн­ських письмен­ни­ків, етно­гра­фі­чні екс­пе­ди­ції, від­кри­т­тя неділь­них шкіл в укра­їн­ських селах та бага­тьох інших бла­го­дій­них справ, котрі здій­сню­ва­лись роди­ною таєм­но від жан­дар­мів Росій­ської імпе­рії.
За родин­ною леген­дою, котру без­пе­ре­чно чув і Тарас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко, Сими­рен­ки похо­дять із дав­ньо­го спад­ко­во­го коза­цько­го роду. Дав­ньо­укра­їн­ське сло­во «рен­ка» озна­чає рука, тоб­то Сими­рен­ки озна­чає «семи­ру­кі». Пер­ший із відо­мих Сими­рен­ків – козак Андрій Сими­рен­ко – 20 років коза­ку­вав, пере­бу­ва­ю­чи у Вой­ську Запо­розь­ко­му Низо­во­му, беру­чи най­жва­ві­шу участь у всіх бата­лі­ях та вій­нах про­ти турок та татар. Що й ска­за­ти, слав­ний та вда­тний був «руба­ка» – козак Андрій, так вправ­но рубав­ся одні­єю пра­ви­цею, що ніби в ньо­го була не одна пра­ва рука, а аж цілих сім. За то і про­зва­ло його Січо­ве това­ри­ство «семи­ру­ким», цеб­то Сими­рен­ком. Вже перед самим руй­ну­ва­н­ням Запо­розь­кої Січі у 1775 році повер­нув­ся козак Андрій до себе на Батьків­щи­ну; побрав­ся із моло­дою гар­ною коза­чкою, купив собі зем­лі біля річки Віль­шан­ка під Горо­ди­щем, що на Чер­ка­щи­ні, завів чима­ле госпо­дар­ство, наро­див кіль­ка синів та дочок. Однак нім­ке­ня Кате­ри­на ІІ не зби­ра­лась раху­ва­тись із лицар­ськи­ми заслу­га­ми коза­ка Андрія Сими­рен­ка перед Росій­ською імпе­рі­єю, та в один «пре­кра­сний» день 1775 року ого­ло­си­ла коза­ка Сими­рен­ка, його дру­жи­ну та дітей раба­ми, тоб­то крі­па­ка­ми, пода­ру­вав­ши його з роди­ною, як худо­бу, разом із зем­лею, пасі­кою, мли­ном та хуто­ром, при­дба­ним за коза­цьке двад­ця­ти­рі­чне жалу­ва­н­ня, росій­сько­му кня­зю М.С.Воронцову. Вар­то вка­за­ти, що крім коза­ка Андрія Сими­рен­ка, нім­ке­ня Кате­ри­на ІІ позба­ви­ла вла­сних має­тків та коза­цьких воль­но­стей ще близь­ко трьох міль­йо­нів насе­ле­н­ня Укра­ї­ни, щоправ­да мудра пра­ви­тель­ка Кате­ри­на дава­ла коза­кам шанс прийня­ти при­ся­гу на вір­ність їй та Росії, або ж вику­пи­ти­ся з раб­ства, запла­тив­ши чима­лу суму гро­шей золо­том… Але так і не поко­рив­ся гор­дий запо­ро­жець росій­ській цари­ці, не став при­йма­ти при­ся­гу, а золо­тих дука­чів, що зали­ши­лись в ньо­го після вій­ни з тур­ка­ми, виста­ча­ло на викуп лише одні­єї дити­ни. Дов­го вагав­ся зав­зя­тий руба­ка Сими­рен­ко, кра­я­лось батьків­ське сер­це від сму­тку: кого ж із дітей вику­пля­ти із раб­ської нево­лі? Вибір упав на само­го кмі­тли­во­го, пра­цьо­ви­то­го та розум­но­го. Ім‘я його було Сте­пан. Не було в Сте­па­на нічо­го, лише його вда­ча та мозо­ля­сті руки. Сте­пан Сими­рен­ко став шев­цю­ва­ти. Шив добрі, які­сні чобо­ти, сам же їх і про­да­вав на ярмар­ках у Горо­ди­щі, Смі­лі, Кор­су­ні та Чер­ка­сах. Якось в гру­дні, в один него­жий сту­де­ний день, ярмар­ку­ю­чи, Сте­пан поба­чив біля сво­єї ятки з чобо­та­ми ста­ре­зно­го змар­ні­ло­го, одя­гне­но­го в лахмі­т­тя із латка­ми, діда. Дід босо­ніж сто­яв на сні­гу.
– Діду, Ви чого це босі, на вули­ці ж мороз? (вар­то вка­за­ти, що навіть під час крі­па­цтва пра­цьо­ви­ті укра­їн­ці ходи­ли в чобо­тах).
– Ет, син­ку, що тобі ска­за­ти, лиха моя коза­цька доля, нема ні копій­ки гро­шей…
– То візьміть ось цю пару та носіть.
І про­стяг діду добрі юхто­ві чобо­ти.
– Син­ку, я ж тобі ска­зав, що не маю гро­шей. Я не ста­рець і не поби­ра­юсь, бо ж козак.
Сте­пан все таки напо­ліг на сво­є­му і пере­ко­нав діда взя­ти чобо­ти. Сиво­чу­бий дід взув­ся, подя­ку­вав, спи­тав чийо­го батька він син, дозем­но вкло­нив­ся та й роз­чи­нив­ся в юрбі пере­ку­пок.
Кіль­ка міся­ців пото­му, на про­ве­сні, Сте­пан Сими­рен­ко, їду­чи запря­же­ним кінь­ми возом, повер­тав­ся з чер­го­во­го ярмар­ку. На одно­му роз­до­ріж­жі його зупи­нив ста­те­чний гар­нов­бра­ний сиво­чо­лий панок.
– Егей, син­ку, впі­зна­єш свої чобо­ти?
– Так, батьку, впі­знаю, – ото­ро­пі­ло про­мо­вив Сте­пан.
Адже в ньо­му він впі­знав ото­го обдер­то­го, вдя­гне­но­го в лахмі­т­тя діда, яко­му він кіль­ка міся­ців тому пода­ру­вав вла­сно­руч зши­ті юхто­ві чобо­ті. Хви­лю­ван­ню Сте­па­на не було межі, він не розу­мів, як це отой босо­но­гий дід пере­тво­рив­ся на оша­тно вдя­гне­но­го шля­хти­ча.
– Чи Ви це, діду?
– Я сину, я. Не хви­люй­ся. Маю до тебе дуже дов­гу та пиль­ну роз­мо­ву. Поїха­ли лишень до ген того най­ближ­чо­го шин­ку, що три­має жид Янкель, там і пого­во­ри­мо.
Сів­ши за стіл, дід ска­зав Сте­па­ну Сими­рен­ку, що він остан­ній, вже тре­тій по числу, скар­бни­чий з часу руй­ну­ва­н­ня Запо­розь­кої Січі росій­ською сучкою Кате­ри­ною, яко­му Низо­ве това­ри­ство дору­чи­ло обе­рі­га­ти вой­сько­ву казну. Попе­ре­дні два скар­бни­чих віді­йшли в інший світ, по чер­зі пере­дав­ши один одно­му «еста­фе­ту». Тепер наста­ла і його чер­га пере­да­ва­ти вій­сько­ву таєм­ни­цю, бо ж він також ско­ро зали­шить цей світ. Дід роз­по­вів, що остан­ні 25 років у ньо­го пішли на те, аби най­ти собі замі­ну. Адже ж поки він не зна­йде собі замі­ни, він не має пра­ва помер­ти.
– Я дуже дов­го блу­кав, сину, по Вкра­ї­ні, вишу­ку­ю­чи та випро­бо­ву­ю­чи різних людей. Вибір упав на тебе. Я, як остан­ній вой­сько­вий скар­бни­чий, хочу пере­да­ти тобі таєм­ни­цю зако­па­ної коза­цької вій­сько­вої казни. Щоправ­да, Січо­ве това­ри­ство – мої бра­ти-хара­ктер­ни­ки – поста­ви­ли перед обран­цем єди­ну умо­ву: цей вій­сько­вий золо­тий скарб обра­нець пови­нен потра­ти­ти не на себе, а на Укра­їн­ську Спра­ву.
До тре­тіх пів­нів гомо­ні­ли за сто­лом у шин­ку жида Янке­ля моло­дий Сте­пан Сими­рен­ко та остан­ній казна­чей Вой­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го. Дід деталь­но роз­по­вів Сте­па­ну, як пра­виль­но роз­по­ря­ди­тись гро­ши­ма, аби не при­вер­ну­ти до себе ува­гу цар­ських посі­пак. Пора­див поча­ти з мало­го: части­на­ми вкла­да­ти гро­ші в обо­рот… Збу­ду­вав­ши спо­ча­тку млин, а потім неве­ли­чки­ми час­тка­ми наро­щу­вать про­тя­гом кіль­кох років вкла­де­н­ня капі­та­лу в роз­ши­ре­н­ня спра­ви. Зго­дом пара нище­чком під­ня­лась із-за сто­лу, і ста­рий бува­лий козак повів Сте­па­на Сими­рен­ка в най­ближ­чий яр, де була кри­ни­ця. Під цією кри­ни­цею і було захо­ва­но кіль­ка­над­цять діжок із дука­ча­ми чер­во­но­го золо­та. Це і була вій­сько­ва казна Вой­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го, яку вони захо­ва­ли для май­бу­тніх поко­лінь від росій­ських оку­пан­тів, ман­дру­ю­чи за Дунай…
Як ми нада­лі зна­є­мо, роди­на Сими­рен­ків свя­то дотри­му­ва­лась обі­тни­ці, даної остан­ньо­му скар­бни­ку Вой­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го, і про­тя­гом сто­лі­т­тя витра­ча­ла кошти дій­сно на Укра­їн­ську Спра­ву.
Таким чином, пер­ше при­жит­тє­ве пов­не вида­н­ня «Кобза­ря» Тара­са Гри­го­ро­ви­ча Шев­чен­ка вида­но коштом лица­рів Вой­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го. При­найм­ні так свід­чить родо­ва леген­да дав­ньо­го коза­цько­го роду Сими­рен­ків… Р. S . Беру­чи при­клад із коза­цької роди­ни Сими­рен­ків, укра­їн­ці наре­шті мають навчи­тись само­стій­но фінан­су­ва­ти вла­сну куль­ту­ру !

Косян­тин Олій­ник – козак Леву­шків­сько­го куре­ня Вой­ска Запо­розь­ко­го Низо­во­го

Укра­їн­ці наре­шті мають ста­ти на твер­ді ноги по оби­два бере­ги Дні­пра, тоб­то навчи­тись само­стій­но фінан­су­ва­ти вла­сну куль­ту­ру!

Слава нашим прадідам – Запорозьким Козакам! Слава Кобзарю!

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»