Щедрий вечір на «Мамаєвій Слободі»
Опубліковано: 12 Січ 2010 17:36

Якщо перед Різдвом готу­ва­ли бага­ту, пере­ва­жно з два­над­ця­ти страв вече­рю, то напе­ре­до­дні Ново­го року, цеб­то 13 січня – щедру. Вона не мала такої вели­кої кіль­ко­сті страв. На «Мама­є­вій Сло­бо­ді» близь­ко 18 годи­ни будуть води­ти козу та щедру­ва­ти. В «Шин­ку – коса над чар­кою» Ви не тіль­ки змо­же­те ску­шту­ва­ти зна­ме­ни­тий коза­цький напій «Варе­ну­ху», але й дома­шні ков­ба­си, сма­же­не м’ясо, варе­ни­ки, пече­ню, локши­ну з каплу­ном, саме ті стра­ви, які їли наші пра­ді­ди в Щедрий вечір, напе­ре­до­дні Ново­го року.

На Щедрий вечір пиль­ні госпо­да­рі ува­жно спо­сте­рі­га­ли за вітром, хма­ра­ми, іне­єм, сні­гом. Якщо хма­ри несло вітром зі схо­ду чи пів­но­чі, чека­ли вро­жаю на ози­ми­ну, а як нав­па­ки, то більш імо­вір­ним був уро­жай на яри­ну.

Зазда­ле­гідь вино­си­ли на подвір’я нео­бмо­ло­че­ні колос­ся вся­ко­го збіж­жя: жита й вів­са, пше­ни­ці й про­са, гре­чки і ячменю.Розкладали по різних кутках. На Васи­ля (14 січня) вихо­ди­ли диви­ти­ся: на яке колос­ся впав іній, на ту куль­ту­ру слід чека­ти вро­жаю.

Якщо на Новий рік було сні­жно, спо­ді­ва­ли­ся вро­жай­но­го літа, а як сухо й моро­зно, то боя­пи­ся нев­ро­жаю. І вза­га­лі — ясний вечір і зоря­не небо напе­ре­до­дні Ново­го року пере­дві­ща­ли без­пе­ку, добро­бут і здоров’я в насту­пно­му, а заві­рю­ха чи дощ і хмар­не небо — невро­жай і недо­лю.

Ран­ком ски­да­ли зі сто­лу соло­му, яку кла­ли під ска­тер­ти­ну ще на Свя­тве­чір, змі­та­ли її доку­пи, бра­ли рука­ми, вино­си­ли і пали­ли перед поро­гом хати чи хлі­ва. Пере­сту­пив­ши через вогонь, віри­ли, що рік буде щасли­вим. Пере­во­ди­ли й волів через вогонь, щоб були здо­ро­ві й дужі. Те, що не зго­рі­ло, разом із попе­лом кида­ли сви­ням, щоб добре пло­ди­ли­ся.

На Малан­ки дів­ча­та воро­жи­ли на долю, як і на Андрія. Пекли пам­пу­шки, що їх мав би їсти голо­дний соба­ка.  Дів­чи­на, яка хоті­ла зна­ти, чи суди­ло­ся їй вийти заміж за впо­до­ба­но­го хло­пця, бра­ла два окрай­чи­ки хлі­ба, пуска­ла їх на воду і сте­жи­ла, як вони кру­жля­ють. Якщо шма­то­чки при­ту­ля­лись один до одно­го, дів­чи­на віри­ла, що буде разом із коха­ним; а як окрай­ці роз­хо­ди­лись, то й шлю­бу не слід було чека­ти.

Одна з дів­чат кла­ла на стіл три кни­ші, під один з яких (щоб ніхто не під­див­ляв­ся!) сипа­ла жито, під дру­гий хова­ла стрі­чку, а під тре­тій — вугли­ну з печі. Дів­ча­та по чер­зі під­ні­ма­ли кни­ша й диви­ли­ся, що їм випа­ло. Якщо під кни­шем було жито, це про­ро­ку­ва­ло бага­то­го жени­ха, якщо стрі­чка — швид­ке заміж­жя. Коли ж з-під кни­ша дів­чи­на витя­га­ла вугли­ну, це віщу­ва­ло щось недо­бре: зали­ши­ться в дів­ках, мати­ме лиху подру­жню долю, може навіть помер­ти.

Вихо­ди­ли на подвір’я і пере­ки­да­ли через хату чобіт. Потім бігли диви­ти­ся: куди він ука­зу­вав носком, з того краю села дів­чи­на мала чека­ти ста­ро­стів. Часто хло­пці, зна­ю­чи це воро­жі­н­ня, хова­ли­ся побли­зу і під­би­ра­ли пере­ки­ну­тий чобіт. Дів­ча­та шука­ли «зло­дія», який потім за неве­ли­кий викуп повер­тав захо­ва­не. Це нада­ва­ло воро­жін­ню жар­тів­ли­во­го хара­кте­ру.

Лічи­ли кіл­ки на тину дов­ко­ла подвір’я, при­мов­ля­ю­чи: «Уді­вець — моло­дець». На яко­му сло­ві закін­чу­вав­ся остан­ній кілок, така була доля дів­чи­ни. Їй мав суди­ти­ся або вді­вець, або пару­бок.

Закри­ва­ли очі й маца­ли кіл­ки на чужо­му тину. Якщо кілок тра­пляв­ся нео­те­са­ний, із корою, то май­бу­тній чоло­вік дів­чи­ні судив­ся бага­тий, а якщо облу­пле­ний, без кори, — то зли­день.

На Гуцуль­щи­ні дів­чи­ні зав’язували очі хус­ткою, і вона йшла до чужо­го пло­та, маца­ю­чи вер­ти­каль­ні кіл­ки. Дев’ятого кіл­ка зав’язувала зня­тою з очей хус­ткою, а вран­ці при­скі­пли­во при­див­ля­ла­ся до ньо­го. Якщо кілок був рів­нень­кий і суціль­но вкри­тий корою, то й чоло­вік мав тра­пи­тись дів­ці струн­кий і бага­тий. Якщо ж кілок був ста­рий, покру­че­ний, до того ж облу­пле­ний, то й наре­че­ний міг бути такий самий — ста­рий, гор­ба­тий, та ще й бідний.

Зна­хо­ди­ли на доро­зі лози­ну й «міря­ли» її, беру­чись рукою по чер­зі. Чия рука вияв­ля­ла­ся остан­ньою, та дів­чи­на пер­шою мала вийти заміж. Тра­пля­ло­ся, що комусь вза­га­лі не виста­ча­ло дов­жи­ни тички, бо та була над­то коро­ткою. Це ста­ва­ло при­во­дом для гли­бо­ко­го суму, бо тоді надія на заміж­жя цьо­го року була мар­ною.

Коли сіда­ли вече­ря­ти на Щедрий вечір, дів­чи­на нишком від­ла­му­ва­ла від кни­ша вер­ше­чок або про сто окра­єць і зати­ка­ла його собі за пояс. Ляга­ю­чи спа­ти, кла­ла за пазу­ху, віря­чи, що при­сни­ться судже­ний.

А якщо дів­чи­ні дуже кор­ті­ло саме за пев­но­го з хло­пців вийти заміж цьо­го року, то вона пекла мале­сень­ко­го кни­ши­ка і про­тя­гом усьо­го Ново­го року носи­ла його за пазу­хою, а потім з’їдала.

Маланка

«Малан­ка» пово­ди­ла­ся так, як, за наро­дною мора­л­лю, не личи­ло поря­дній дів­чи­ні: чіпля­ла­ся й зали­ця­ла­ся до хло­пців, бешке­ту­ва­ла, три­ма­ла­ся фамі­льяр­но зі стар­ши­ми людьми та госпо­да­ря­ми хати. Вона гра­ла роль незгра­би: через усе пере­чі­па­ла­ся, ски­да­ла на долів­ку посуд і постіль, роз­ли­ва­ла воду, а потім бра­ла­ся «під­ма­зу­ва­ти» нею долів­ку чи піч, роби­ла без­лад у хаті. У цих іграх і піснях вира­зно про­сте­жу­ю­ться як аграр­ні, так і любов­ні моти­ви.

  Чи не най­дав­ні­ши­ми ново­рі­чни­ми маска­ми в укра­їн­ців були Коза, Ведмідь, Кінь, Дід і Баба. Ряди­ли­ся також у Цига­на й Циган­ку, Чор­та, Ліка­ря, Сол­да­та й Гене­ра­ла та інших. Окрім того, в кожній місце­во­сті вина­хо­ди­ли суто сво­їх пер­со­на­жів, хара­ктер­них для дано­го насе­ле­но­го пун­кту: місце­во­го дур­ни­ка чи шин­ка­ря, скна­ру чи п’яницю тощо.

Коза

На Козу пере­би­рав­ся доте­пний, вина­хі­дли­вий хло­пець, висо­кий на зріст і жва­вий. За одяг бра­ли кожух нави­во­ріт, голо­ву теж обмо­ту­ва­ли яки­мось ове­чим хутром, поверх чіпля­ли дерев’яну чи кар­тон­ну голо­ву кози з рога­ми й боро­дою із клоч­чя. За нижню кози­ну щеле­пу прив’язували мотуз­ку, щоб можна було сми­ка­ти, ство­рю­ю­чи ефект «роз­мо­ви». Норов­ли­ва Коза не слу­ха­ла­ся сво­го пасту­ха Діда, пра­гну­чи зро­би­ти якусь шко­ду: пере­ки­ну­ти сіль­ни­цю чи поро­жні гор­щи­ки, роз­ли­ти воду, зва­ли­ти кочер­ги й рога­чі тощо. Обов’язковим для Кози було її сим­во­лі­чне «вми­ра­н­ня» і «ожи­ва­н­ня», задля чого кли­ка­ли Ліка­ря й інших пер­со­на­жів. Кожен мав імпро­ві­зу­ва­ти:

А міхо­но­ша бери дудо­чку,
Дуй козі в жилу – 
Будь, Козо, жива…
Щод сьо­му госпо­ди­ну і коров­ки були
І нев­ро­чли­вії, і моло­чли­вії
І овес-само­сій, і ячмінь-коло­сій,
І пше­ни­ця-соче­ви­ця
І горох – у комо­рі торох

У цих риту­а­лах вті­ле­но ста­ро­дав­ні уяв­ле­н­ня про коло­во­рот у при­ро­ді: вми­ра­н­ня, заси­на­н­ня її восе­ни та воскре­сі­н­ня наве­сні. Обря­до­ві дії з Козою від­бу­ва­ли­ся саме на Новий рік, у пері­од зимо­во­го сон­це­сто­я­н­ня, коли при­ро­да повер­та­ла­ся до ново­го сон­ця і почи­на­ла ожи­ва­ти, і це свід­чить, що такі ана­ло­гії були небез­під­став­ни­ми. Коза начеб­то буди­ла сили при­ро­ди, спря­мо­ву­ю­чи їх на новий уро­жай.

Де Коза туп-туп,
Там жита сім куп,
Де Коза рогом,
Там жито сто­гом,
        
Де Коза хвостом,Там жито кутом!

При­су­тність Кози на подвір’ї на Новий рік вва­жа­ла­ся добрим зна­ком, тому госпо­да­рі охо­че при­йма­ли вата­ги і щедро їх обда­ро­ву­ва­ли. Про­ща­ю­чись, щедру­валь­ни­ки спів­а­ли:

Хазя­їн іде,
“Пожи­ток несе.
Пер­ший пожи­ток —
Міро­чка гре­чки,
Міро­чка гре­чки
Из варе­ни­чки.

Дру­гий пожи­ток –
Міро­чка жита,
Міро­чка жита,
Щоб коза сита.

Тре­тій пожи­ток —
Реше­то вів­са,
“Реше­то вів­са,
Звер­ху ков­ба­са,
Звер­ху ков­ба­са,
Та й щедрі­во­чка вся! 

За ці щедрів­ки
Квар­та горіл­ки,
А по цій мові
Будь­те здо­ро­ві!

Дай Боже, гуля­ти,
Щоб того року діжда­ти!  

Щедру­ва­н­ня не зво­ди­ло­ся до малан­ку­ва­н­ня чи воді­н­ня Кози. Ходи­ли й неря­дже­ні гур­ти дів­чат чи хло­пців, а осо­бли­во дітей, які спів­а­ли щедрів­ки на честь госпо­да­ря, госпо­ди­ні, їхніх дітей. Якщо в роди­ні були дів­ча­та, що вже діву­ва­ли, для них окре­мо спів­а­ли пісні з вира­зни­ми шлю­бни­ми моти­ва­ми.
До Ново­го року про­тя­гом кіль­кох тижнів усі вата­ги зби­ра­ли­ся на співи, щоб під­го­ту­ва­ти­ся до щедру­ва­н­ня. Виго­тов­ля­ли чи ремон­ту­ва­ли маски, про­во­ди­ли репе­ти­ції.

Щедру­валь­ни­ків не від­пу­ска­ли з поро­жні­ми рука­ми. Молод­шим дава­ли млин­ці, горі­хи, «горі­шки», цукер­ки, пря­ни­ки, а роди­чі могли пода­ру­ва­ти дітям і дрі­бну моне­тку. Стар­ших при­го­ща­ли паля­ни­ця­ми, кни­ша­ми, кала­ча­ми, млин­ця­ми й варе­ни­ка­ми, салом, часом ков­ба­сою. Нерід­ко пла­ти­ли за виста­ву по кіль­ка копі­йок. На ці гро­ші хло­пці купу­ва­ли горіл­ку й насто­ян­ку для заклю­чної вечір­ки.

Вече­ря­ли всі­єю роди­ною, вклю­ча­ю­чи доро­слих синів з невіс­тка­ми й дітьми, які вже жили окре­мо. На сто­лі було чима­ло ско­ром­них страв, недар­ма цей вечір нази­ва­ли Щедрим. їли борщ із м’ясом або локши­ну з куря­ти­ною чи гуся­ти­ною, пече­ню із сви­ни­ни до каші, сві­жі паля­ни­ці, кни­ші, пам­пу­шки і млин­ці (гре­ча­ні, пше­ни­чні, пшо­ня­ні) до гаря­чих шква­рок, варе­ни­ки з потру­ха­ми або з сиром, кров’янку, ков­бик, ков­ба­су, дра­глі, сма­же­ну з цибу­лею печін­ку, пиріж­ки та інше. До м’ясного пода­ва­ли бага­то ква­ше­ної капу­сти і яблук, соло­них огір­ків, хро­ну.

Можна було пити горіл­ку, насто­ян­ки, налив­ки, хміль­ний мед. Роз­мов­ля­ли, жар­ту­ва­ли, спів­а­ли й весе­ли­ли­ся — не так, як на ста­те­чний Свя­тве­чір. Сипа­ли при­каз­ка­ми та при­мов­ка­ми: «Варе­ни­чки, Божі хва­ле­ни­чки, за що такі муки тер­пі­ли? Сиром вас начи­ня­ли, у чаву­ні ви кипі­ли, маслом вам очі зали­ва­ли, щоб ми вас усі поїли!»; «Так би й їв увесь вік сало й ков­ба­су, а салом би й заку­сю­ва­ві». Пили по колу один за одним, почи­на­ю­чи від госпо­да­ря, і не біль­ше, ніж три чар­ки. При цьо­му бажа­ли здоров’я кожно­му при­су­тньо­му, зга­ду­ва­ли від­су­тніх, виго­ло­шу­ва­ли жар­тів­ли­ві при­мов­ки: «Кожно­му стар­цю — по чар­ці», «Горіл­ка — не дів­ка, а здоров’ю зло­дій­ка!», «Поста­вив­ши таріл­ки — по чар­ці горіл­ки, поклав­ши лож­ки — напий­мо­ся тро­шки», «Пер­ший кели­шок, як по льо­ду, дру­гий — як по меду, а за тре­тій не питай, лиш мер­щій нали­вай!», «Здо­ро­вень­кі будьмо і себе не гудьмо!», «Пий­мо, бра­т­тя, тут, на тім сві­ті не дадуть».

Оскіль­ки зби­ра­ли­ся пере­ва­жно свої, не вва­жа­ло­ся за гріх попро­си­ти у хазяй­ки ще випив­ки. Роби­ли це не пря­мо, а через при­каз­ки: «Наді­яв­ся дід на мед, та й води не дали»; «Було на таріл­ку, та не було горіл­ки»; «Що ж то за хазя­їн, що ж то за Хома — випи­ли по чар­ці, та й нема?»; «Бог­Трой­цю любить, а четвер­та Бого­ро­ди­ця, а п’ятий Спас»; «І чар­чи­на нова, та горіл­ки нема».

Вече­ря­ли рано, щоб потім прийня­ти щедру­валь­ни­ків. А вже після цьо­го на селі пану­ва­ла тиша — до ран­ку, до появи посі­валь­ни­ків, бо вва­жа­ло­ся, що Новий рік слід зустрі­ча­ти уві сні. Хто не спить опів­но­чі, того засу­джу­ва­ли як вель­ми грі­шну люди­ну. Під Новий рік і під Різдво ночу­ва­ли тіль­ки вдо­ма: «Боже спа­си, десь ночу­ва­ти в людях, бо так цілий рік і будеш блу­ка­ти сві­том».

Посівання

Вран­ці на Васи­ля хло­пчи­ки молод­ше 12 років вста­ва­ли вдо­сві­та, щоб при­ві­та­ти сво­їх близь­ких. Наби­ра­ли в рука­ви­цю зерен жита, пше­ни­ці, гре­чки, ячме­ню, вів­са, горо­ху, засі­ва­ли спер­шу своє поме­шка­н­ня, а потім виру­ша­ли до роди­чів і сусі­дів: захо­ди­ли до хати (спи­тав­ши дозво­лу в хазя­ї­на) і роз­сі­ва­ли зер­но на чоти­ри сто­ро­ни сві­ту, при­мов­ля­ю­чи: «Сію-вію-пові­ваю, на щастя, на здоров’я, на нове літо, на новий рік, щоб було ліпше, як торік! Роди, Боже, жито-пше­ни­цю, жито-пше­ни­цю, вся­ку пашни­цю! Сію на Вас жито, щоб було Вам добре жити! Сію пше­ни­цю яру, щоб жили Ви зав­жди в парі! Сію гре­чку, аби не було супе­ре­чки! Сію на Вас овес, щоб був здо­ро­вий рід Ваш увесь! Будь­те здо­ро­ві, з Новим роком!»

Коли віта­ли щой­но одру­же­ну і ще без­ді­тну пару, то після слів «жито-пше­ни­цю, вся­ку пашни­цю» дода­ва­ли напів­жар­то­ма: «А в запі­чку дітей копи­цю!».

На Поліс­сі й Воли­ні до посі­валь-них зерен бра­ли ще й лля­ні. Закін­чу­ва­ли при­ві­та­н­ня сло­ва­ми: «А льон щоб ота­кий виріс!» — і під­ки­да­ли до сте­лі жме­ню зер­на, пока­зу­ю­чи, якої висо­ти має виро­сти льон у ново­му році.

  На Сере­дній Над­дні­прян­щи­ні «сія­ли» із зер­ням коно­плі, при­мов­ля­ю­чи: «…щоб вро­ди­ло кра­ще, як торік: жито, пше­ни­ця, вся­ка пашни­ця, а коно­плі під сте­лю на вели­ку куде­лю! Будь­те здо­ро­ві, з Новим роком і свя­тим Васи­лем!»
На Пол­тав­щи­ні й Сло­бо­жан­щи­ні, а поде­ку­ди й на Пів­дні Укра­ї­ни пер­шо­го посі­валь­ни­ка хазяй­ки затри­му­ва­ли і про­си­ли сісти на лаві чи на поро­зі, «щоб кури, гуси та качки сіда­ли», а коли в хаті були дів­ча­та, то «щоб ста­ро­сти сіда­ли».

Одер­жав­ши по млин­цю, пиріж­ку або пря­ни­ку, а іно­ді й по копій­ці, діти ласу­ва­ли лаго­мин­ка­ми.

  Зер­но від посі­валь­ни­ків ретель­но зби­ра­ли, змі­та­ю­чи не до поро­га, а до печі — щоб збіж­жя вело­ся. Хазяй­ка зав’язувала його у вузлик і збе­рі­га­ла. Коли хво­рі­ла пти­ця чи худо­ба, це зер­но під­си­па­ло­ся до кор­му як ліки. Дів­ча­та нама­га­ли­ся зло­ви­ти зер­ня від посі­ва­н­ня на льо­ту. Коли засі­ва­н­ня закін­чу­ва­ло­ся, зер­ни­ни лічи­ли: якщо їх кіль­кість була пар­ною, дів­ча­там суди­ло­ся ско­ро вийти заміж.

  Після посі­ва­н­ня сіда­ли сні­да­ти, їли локши­ну із сви­ни­ною чи потру­ха­ми, варе­ни­ки з печін­кою, пече­ню до каші, ков­ба­су, кров’янку, ков­бик, дра­глі та ін.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»