«…Як понесе з України у синєє море кров ворожу…» – «Шевченківські читання» на «Мамаєвій Слободі» з нагоди 202-го світлого Дня народження Великого Кобзаря
Опубліковано: 09 Бер 2016 10:30

«Шевченківські читання» з нагоди Дня народження Тараса Григоровича Шевченка розпочнуться 9 березня 2016 року о 13–00 в книгарні українського слова «Шабля «Козака Мамая», що на «Мамаєвій Слободі».

Щиро запрошуємо всіх в кого в жилах тече горда козацька кров вшанувати пам‘ять Великого Кобзаря! Адже Тарас Григорович, це та постать, яка насправді зруйнувала підвалини московської імперії. Давайте всі в цей день ще раз прочитаємо слова «Заповіту» Великого Пророка: 

Як умру, то похо­вайте
Мене на могилі

Серед степу широ­кого

На Вкра­їні милій,

Щоб лани широ­ко­полі,

І Дні­про, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве реву­чий.

Як понесе з Укра­їни

У синєє море

Кров ворожу… отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Моли­тися… а до того

Я не знаю Бога.

Похо­вайте та вста­вайте,

Кай­дани пор­віте

І вра­жою злою кров’ю

Волю окро­піте.

І мене в сем’ї вели­кій,

В сем’ї воль­ній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим сло­вом…

Коза­цьке слово – то є наша зброя! Так запо­від­али нам наші пра­діди – лицарі Вій­ська Запо­розь­кого Низо­вого. Під­твер­дже­н­ням цього може кра­сно­мовно слу­гу­вати родинна легенда роду Сими­рен­ків про таєм­ницю похо­дже­ння стар­то­вого капі­талу, адже саме коштом відо­мого на Укра­їні цукро­за­вод­чика Пла­тона Сими­ренка у 1860 році було видано перше повне при­жит­тєве вида­ння «Кобзаря», до якого уві­йшли сім­над­цять тво­рів Тараса Гри­го­ро­вича Шев­ченка.

Всім відомо, що меце­нати укра­їн­ської куль­тури Сими­ренки були нова­то­рами нау­ково-техні­чної рево­лю­ції у Росій­ській імпе­рії. Ство­ре­ний пра­цею чоти­рьох поко­лінь спад­ко­вих поче­сних гро­ма­дян Росій­ської імпе­рії Горо­ди­щен­ський цукрово-рафі­на­дний і маши­но­бу­дів­ний заводи (Чер­ка­ська обла­сть) були одними із най­кра­щих техні­чно осна­ще­них про­ми­сло­вих гіган­тів всієї Росій­ської імпе­рії та й Європи.  Зокрема, маши­но­бу­дів­ний завод фірми «Брати Яхненки і Сими­ренко» випу­скав одне з най­до­ско­на­лі­ших в Європі обла­дна­ння для цукро­ва­рі­ння. На цьому ж заводі було побу­до­вано перші в того­ча­сній Росії паро­плави з мета­ле­вим кор­пу­сом із сим­во­лі­чною назвою: «Укра­ї­нець» та «Яро­слав» – на честь укра­їн­ського князя Яро­слава Мудрого. Цими паро­пла­вами по Дні­пру до Чор­но­мор­ських пор­тів транс­пор­ту­ва­лось най­більше багат­ство нашої землі: зерно і цукор. Гасло родини Сими­рен­ків було: «Собі – зна­чить людям».

Нав­коло імпе­рії Сими­рен­ків на Чер­ка­щині виру­вало «зле море» чор­ної раб­ської праці, бо нім­кеня Кате­рина ІІ роз­да­ру­вала наші коза­цькі землі своїм полю­бов­ни­кам, при­рі­кши віль­них людей на без­про­сві­тне крі­па­цтво. Ство­рена Сими­рен­ками оаза поча­тків укра­їн­ської про­ми­сло­во­сті, куль­тур­ного та духов­ного життя різко кон­тра­сту­вала з тим моро­ком нена­ви­сті і людо­жер­ства, з яким росій­ські помі­щики екс­плу­а­ту­вали прав­ну­ків укра­їн­ських коза­ків, пере­тво­ривши їх на рабів. Отож дій­сно, про­ми­слове місте­чко у Млі­єві, збу­до­ване зуси­л­лями дина­стії Сими­рен­ків, було, направду, оазою в покрі­па­че­ній Росії.

Хто ж такі Сими­ренки? І які високі мотиви та іде­али спо­ну­кали  одного з них, Пла­тона Сими­ренка, надати Тарасу Гри­го­ро­вичу кошти для вида­ння «Кобзаря»? Та які мотиви мали  інші з родини Сими­рен­ків, котрі впро­довж цілого сто­лі­ття від­да­вали більш, ніж 10% при­бу­тку вла­сних під­при­єм­ств на укра­їн­ську справу: випуск часо­пи­сів, дру­ку­ва­ння кни­жок укра­їн­ських письмен­ни­ків, етно­гра­фі­чні екс­пе­ди­ції, від­кри­ття неділь­них шкіл в укра­їн­ських селах та бага­тьох інших бла­го­дій­них справ, котрі здій­сню­ва­лись роди­ною таємно від жан­дар­мів Росій­ської імпе­рії.

За родин­ною леген­дою, котру без­пе­ре­чно чув і Тарас Гри­го­ро­вич Шев­ченко, Сими­ренки похо­дять із дав­нього спад­ко­вого коза­цького роду. Дав­ньо­укра­їн­ське слово «ренка» озна­чає рука, тобто Сими­ренки озна­чає «семи­рукі». Пер­ший із відо­мих Сими­рен­ків – козак Андрій Сими­ренко – 20 років коза­ку­вав, пере­бу­ва­ючи у Вій­ську Запо­розь­кому Низо­вому, беручи най­жва­вішу уча­сть у всіх бата­ліях та вій­нах проти турок та татар. Що й ска­зати, слав­ний та вда­тний був «рубака» – козак Андрій, так вправно рубався однією пра­ви­цею, що ніби в нього була не одна права рука, а аж цілих сім. За то і про­звало його Січове това­ри­ство «семи­ру­ким», цебто Сими­рен­ком. Вже перед самим руй­ну­ва­н­ням Запо­розь­кої Січі у 1775 році повер­нувся козак Андрій до себе на Батьків­щину; побрався із моло­дою гар­ною коза­чкою, купив собі землі біля річки Віль­шанка під Горо­ди­щем, що на Чер­ка­щині, завів чимале госпо­дар­ство, наро­див кілька синів та дочок. Однак нім­кеня Кате­рина ІІ не зби­ра­лась раху­ва­тись із лицар­ськими заслу­гами козака Андрія Сими­ренка перед Росій­ською імпе­рією, та в один «пре­кра­сний» день 1775 року ого­ло­сила козака Сими­ренка, його дру­жину та дітей рабами, тобто крі­па­ками, пода­ру­вавши його з роди­ною, як худобу, разом із зем­лею, пасі­кою, мли­ном  та хуто­ром, при­дба­ним за коза­цьке двад­ця­ти­рі­чне жалу­ва­ння, росій­ському князю М.С.Воронцову. Варто вка­зати, що крім козака Андрія Сими­ренка, нім­кеня Кате­рина ІІ позба­вила вла­сних має­тків та коза­цьких воль­но­стей ще близько трьох міль­йо­нів насе­ле­ння Укра­їни, щоправда мудра пра­ви­телька Кате­рина давала коза­кам шанс прийняти при­сягу на вір­ні­сть їй та Росії, або ж вику­пи­тися з раб­ства, запла­тивши чималу суму гро­шей золо­том… Але так і не поко­рився гор­дий запо­ро­жець росій­ській цариці, не став при­ймати при­сягу, а золо­тих дука­чів, що зали­ши­лись в нього після війни з тур­ками, виста­чало на викуп лише однієї дитини. Довго вагався зав­зя­тий рубака Сими­ренко, кра­я­лось батьків­ське серце від сму­тку: кого ж із дітей вику­пляти із раб­ської неволі? Вибір упав на самого кмі­тли­вого, пра­цьо­ви­того та розум­ного. Ім‘я  його було Сте­пан. Не було в Сте­пана нічого, лише його вдача та мозо­ля­сті руки. Сте­пан Сими­ренко став шев­цю­вати. Шив добрі, які­сні чоботи, сам же їх і про­да­вав на ярмар­ках у Горо­дищі, Смілі, Кор­суні та Чер­ка­сах. Якось в гру­дні, в один него­жий сту­де­ний день, ярмар­ку­ючи, Сте­пан поба­чив біля своєї ятки з чобо­тами ста­ре­зного змар­ні­лого, одя­гне­ного в лахмі­ття із латками, діда. Дід босо­ніж стояв на снігу.

-          Діду, Ви чого це босі, на вулиці ж мороз? (варто вка­зати, що навіть під час крі­па­цтва пра­цьо­виті укра­їнці ходили в чобо­тах).

-          Ет, синку, що тобі ска­зати, лиха моя коза­цька доля, нема ні копійки гро­шей…

-          То візьміть ось цю пару та носіть.

І про­стяг діду добрі юхтові чоботи.

-          Синку, я ж тобі ска­зав, що не маю гро­шей. Я не ста­рець і не поби­ра­юсь, бо ж козак.

Сте­пан все таки напо­ліг на сво­єму і пере­ко­нав діда взяти чоботи. Сиво­чу­бий дід взувся, подя­ку­вав, спи­тав чийого батька він син, доземно вкло­нився та й роз­чи­нився в юрбі пере­ку­пок.

Кілька міся­ців потому, на про­ве­сні, Сте­пан Сими­ренко, їдучи запря­же­ним кіньми возом,  повер­тався з чер­го­вого ярмарку. На одному роз­до­ріжжі його зупи­нив ста­те­чний гар­нов­бра­ний сиво­чо­лий панок.

-          Егей, синку, впі­знаєш свої чоботи?

-          Так, батьку, впі­знаю,  – ото­ро­піло про­мо­вив Сте­пан.

Адже в ньому він впі­знав отого обдер­того, вдя­гне­ного в лахмі­ття діда, якому він кілька міся­ців тому пода­ру­вав вла­сно­руч зшиті юхтові чоботі. Хви­лю­ванню Сте­пана не було межі, він не розу­мів, як це отой босо­но­гий дід пере­тво­рився на оша­тно вдя­гне­ного шля­хтича.

-          Чи Ви це, діду?

-          Я сину, я. Не хви­люйся. Маю до тебе дуже довгу та пильну роз­мову. Поїхали лишень до ген того най­ближ­чого шинку, що три­має жид Янкель, там і пого­во­римо.

Сівши за стіл, дід ска­зав Сте­пану Сими­ренку, що він остан­ній, вже тре­тій по числу, скар­бни­чий з часу руй­ну­ва­ння Запо­розь­кої Січі росій­ською сучкою Кате­ри­ною, якому Низове това­ри­ство дору­чило обе­рі­гати вій­ськову казну. Попе­ре­дні два скар­бни­чих віді­йшли в інший світ, по черзі пере­давши один одному «еста­фету». Тепер настала і його черга пере­да­вати вій­ськову таєм­ницю, бо ж він також скоро зали­шить цей світ. Дід роз­по­вів, що останні 25 років у нього пішли на те, аби найти собі заміну. Адже ж поки він не зна­йде собі заміни, він не має права померти.

-          Я дуже довго блу­кав, сину, по Вкра­їні, вишу­ку­ючи та випро­бо­ву­ючи різних людей. Вибір упав на тебе. Я, як остан­ній вій­сько­вий скар­бни­чий, хочу пере­дати тобі таєм­ницю зако­па­ної коза­цької вій­сько­вої казни. Щоправда, Січове това­ри­ство – мої брати-хара­ктер­ники – поста­вили перед обран­цем єдину умову: цей вій­сько­вий золо­тий скарб обра­нець пови­нен потра­тити не на себе, а на Укра­їн­ську Справу.

До тре­тіх пів­нів гомо­ніли за сто­лом у шинку жида Янкеля моло­дий Сте­пан Сими­ренко та остан­ній казна­чей Вій­ська Запо­розь­кого Низо­вого. Дід детально роз­по­вів Сте­пану, як пра­вильно роз­по­ря­ди­тись гро­шима, аби не при­вер­нути до себе увагу цар­ських посі­пак. Пора­див почати з малого: части­нами вкла­дати гроші в обо­рот. Збу­ду­вавши спо­ча­тку млин, а потім неве­ли­чкими час­тками наро­щу­вать про­тя­гом кіль­кох років вкла­де­ння капі­талу в роз­ши­ре­ння справи. Зго­дом пара нище­чком під­ня­лась із-за столу, і ста­рий бува­лий козак повів Сте­пана Сими­ренка в най­ближ­чий яр, де була кри­ниця. Під цією кри­ни­цею і було захо­вано кіль­ка­над­цять діжок із дука­чами чер­во­ного золота. Це і була вій­ськова казна Вій­ська Запо­розь­кого Низо­вого, яку вони захо­вали для май­бу­тніх поко­лінь  від росій­ських оку­пан­тів, ман­дру­ючи за Дунай.

 Як ми надалі зна­ємо, родина Сими­рен­ків свято дотри­му­ва­лась обі­тниці, даної остан­ньому скар­бнику Вій­ська Запо­розь­кого Низо­вого, і про­тя­гом сто­лі­ття витра­чала кошти дій­сно на Укра­їн­ську Справу.

Таким чином, перше при­жит­тєве повне вида­ння «Кобзаря» Тараса Гри­го­ро­вича Шев­ченка видано коштом лица­рів Вій­ська Запо­розь­кого Низо­вого. При­наймні так свід­чить родова легенда дав­нього коза­цького роду Сими­рен­ків…

Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі» п‘ять роки тому у 2011 році, в День світлої  197-ї річниці з Дня народження Тараса Григоровича Шевченка відкрила книгарню українського слова під назвою «Шабля «Козака Мамая», цим продовжила справу наших дідів – лицарів Війська Запорозького Низового, що заповідали нам жити на своїй землі власним національно-культурним життям!

«Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; Ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від Кошового вісті…»

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

50грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 35грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 35грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 35грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»