З хроніки вікопомного викупу Тараса Шевченка
Опубліковано: 03 Бер 2010 11:05

Вели­кий Кобзар був щирим спів­цем волі люд­сько­го духу. Це досте­мен­ний факт і в ньо­му немає нічо­го див­но­го, адже Тарас Шев­чен­ко був сином цієї волі — вдя­чним сином. Хто відає, чи знав би світ про фено­мен Шев­чен­ка, якби не було 22 кві­тня 1838 року — дня під­пи­са­н­ня зна­ме­ни­тої від­пу­скної. Одне без­пе­ре­чно: тако­го худо­жни­ка, як має­мо, не мали б. Та й чи про­ки­нув­ся б у без­на­дій­но під­не­віль­ній люди­ні гені­яль­ний поет? Зга­дай­мо щодо цьо­го свід­че­н­ня само­го Тара­са Гри­го­ро­ви­ча: “Укра­їн­ська стро­га муза дов­го цура­ла­ся моїх упо­до­бань, спо­тво­ре­них жит­тям у шко­лі, в пан­сько­му перед­по­кої, на заїжджих дво­рах і в міських кварти­рах; але подих волі повер­нув моїм почу­т­тям чисто­ту пер­ших років дитин­ства, про­ве­де­них під убо­гою батьків­ською стрі­хою, і вона, спа­си­бі їй, обня­ла і при­го­лу­би­ла мене на чужи­ні”.

У загаль­них рисах істо­рія вику­пу Тара­са Шев­чен­ка з кріпацт­ва відо­ма всім. Однак зна­че­н­ня цієї події у його жит­ті таке вели­ке, що для шану­валь­ни­ків твор­чо­сти Кобза­ря ціка­ва кожна її подро­би­ця. На жаль, не всі ці подро­би­ці відо­мі, а ті про які зна­є­мо, не зав­жди одно­зна­чно тлу­ма­ча­ться дослі­дни­ка­ми. І нині не до кін­ця з’ясовано чима­ло питань. Хто саме був іні­ці­я­то­ром вику­пу Шев­чен­ка з крі­па­цької нево­лі? Що спо­ну­ка­ло людей взя­тися за цю спра­ву? Кому пер­шо­му при­йшла дум­ка про лоте­рею? Де, коли і хто її про­во­див? Хто брав участь у лоте­реї (чи лотере­ях)? Коли було завер­ше­но порт­рет Жуков­сько­го і чи потра­пив він до осо­би, яка його вигра­ла? Де нині збе­рі­га­є­ться ори­гі­нал порт­ре­та та копія з ньо­го?

Над деяки­ми з цих питань помір­ку­є­мо й ми, ува­жно вчитую­чись у кожне сло­во свід­чень пое­та та його суча­сни­ків, неза­ле­жно від того, ким вони для ньо­го були: дру­зя­ми чи недру­га­ми. Зара­ди істи­ни звер­ні­мо­ся і до тих дже­рел, які в публі­ка­ці­ях остан­ньо­го часу або вза­га­лі не циту­ва­ли­ся, або з ріжних при­чин були поцят­ковані три­кра­пка­ми.

В авто­біо­гра­фії Тарас Шев­чен­ко про свій викуп опо­від­ає так: “1837 року Сошен­ко пред­ста­вив мене кон­фе­ренц-секре­та­ре­ві Ака­де­мії мистецтв В.І.Григоровичу з про­ха­н­ням – звіль­ни­ти мене од лихої моєї долі, Гри­го­ро­вич пере­дав це про­ха­н­ня В.А.Жу­ковському. Той попе­ре­дньо стор­гу­вав­ся з моїм помі­щи­ком і про­сив К.П.Брюллова нама­лю­ва­ти з ньо­го, Жуков­сько­го, порт­рет, щоб розі­гра­ти його в при­ва­тній лоте­реї. Вели­кий Брюл­лов від­ра­зу пого­див­ся, і неза­ба­ром порт­рет Жуков­сько­го був у ньо­го гото­вий. Жуков­ський при уча­сті гра­фа М.Ю.Вієльгорського улаш­тував лоте­рею на 2500 кар­бо­ван­ців аси­гна­ці­я­ми, і цією ціною була купле­на моя воля року 1838-го, кві­тня 22-го”.

Щоправ­да, в пер­ві­сно­му варі­ян­ті авто­біо­гра­фії, напи­са­ної ру­кою Шев­чен­ка, замість фра­зи “щоб розі­гра­ти його в при­ва­тній лоте­реї”, чита­є­мо, що порт­рет Жуков­сько­го малю­вав­ся “для імпе­ра­тор­ської фамі­лії, щоб розі­гра­ти його в лоте­рею в царсь­кому сімей­стві”. Цю подро­би­цю можна було б і не зав­ва­жу­ва­ти, якби не супе­ре­чки, що й досі точа­ться щe нав­ко­ло пита­н­ня про лоте­рею, зокре­ма про участь у ній чле­нів цар­ської роди­ни. Дехто з шев­чен­ко­зна­ців і до сьо­го­дні ото­то­жнює участь окре­мих осіб в лоте­реї і викуп Шев­чен­ка з нево­лі. Вони з най­бла­го­ро­дні­ши­ми намі­ра­ми пра­гнуть дове­сти, що в лоте­реї бра­ли участь не тіль­ки (і не стіль­ки) чле­ни цар­ської роди­ни, а й пере­дова інте­лі­ген­ція, і що саме за її гро­ші було купле­но волю пое­та. На наш погляд, це оче­ви­дне змі­ще­н­ня, а може, й під­мі­на понять, що потре­бу­ють чітко­го роз­ме­жу­ва­н­ня й пере­не­се­н­ня сми­сло­вих акцен­тів.

Одне, коли зби­ра­ють гро­ші у склад­чи­ну на добре діло і зов­сім інше, коли розі­гру­є­ться твір, що його хотів би мати кожен. Чле­ни цар­ської роди­ни, якщо вони й вику­пи­ли усі лоте­рей­ні квит­ки, пла­ти­ли не за волю Шев­чен­ка, а за порт­рет пое­та Жуков­ського, який був вихо­ва­те­лем спад­ко­єм­ця пре­сто­лу, вре­шті, вони пла­ти­ли за порт­рет пен­зля Вели­ко­го Кар­ла. Лоте­рея в дано­му випад­ку — фор­ма про­да­жу порт­ре­та. Втім, є свід­че­н­ня, що Жу­ковський спо­ча­тку робив спро­бу вирі­ши­ти спра­ву Шев­чен­ка через без­по­се­ре­днє втру­ча­н­ня у неї імпе­ра­три­ці, однак ця спро­ба не була успі­шною. Має­мо на ува­зі замі­тку оче­вид­ця цих подій ху­дожника Мико­ли Бико­ва, що її 1904 року опу­блі­ку­вав часо­пис “Рус­ская ста­ри­на”: “Добра душа Жуков­сько­го бра­ла гаря­чу участь у звіль­нен­ні Шев­чен­ка, і він перш за все про­сив імпе­ра­три­цю Оле­ксан­дру Федо­рів­ну через посе­ре­дни­цтво сво­го вихо­ван­ця, але це йому не вда­ло­ся”.

Наго­ло­шу­ва­ти на тому, що лоте­рея й викуп — не одне й те саме, зму­шує нас леґен­да, що ходи­ла вже за жит­тя пое­та, ніби з нево­лі його вику­пи­ла цар­ська сім’я. На деся­то­му році засла­н­ня Шев­чен­ко запи­сав до сво­го щоден­ни­ка: “Без­ду­шно­му сатра­по­ві й повір­ни­ку царя (орен­бурзь­ко­му гене­рал-губер­на­то­ро­ві В.О.Перовському) при­ма­ри­ло­ся, що я звіль­не­ний від крі­по­сно­го ста­ну і вихо­ва­ний за раху­нок царя і на знак вдя­чно­сти намалю­вав кари­ка­ту­ру на сво­го бла­го­дій­ни­ка… Від­кі­ля оця без­глу­зда бай­ка — не відаю. Знаю тіль­ки, що вона мені не деше­во обі­йшла­ся. Оче­ви­дно, бай­ка ця спле­ла­ся на кон­фір­ма­ції, де в кін­ці виро­ку ска­за­но: “Най­су­во­рі­ше забо­ро­ни­ти писа­ти й малю­ва­ти”.

Доку­мен­ти слід­ства у спра­ві кири­ло-мето­ді­їв­ців під­твер­жу­ють здо­гад Шев­чен­ка про те, що “бай­ка” про викуп спле­ла­ся на кон­фір­ма­ції. При­чо­му спле­ла­ся вона ніби­то на осно­ві свід­чень само­го Тара­са Гри­го­ро­ви­ча.

Шев­чен­ко­знав­цям дав­но відо­мі запи­та­н­ня до Шев­чен­ка і його від­по­віді на допи­ті у III від­ді­лі 21 кві­тня 1847 року. Зав­ва­жмо, що від­по­віді напи­са­но не рукою Шев­чен­ка і що вони не мають ознак сте­но­гра­ми. Однак із назва­ним доку­мен­том поет, очевид­но, був обі­зна­ний, бо під ним сто­їть його вла­сно­ру­чний під­пис. Щоб зба­гну­ти атмо­сфе­ру допи­ту, тон, яким він вів­ся, заци­ту­є­мо лише одне з постав­ле­них Шев­чен­ко­ві запи­тань: “Чим же ви були дове­де­ні до тако­го нахаб­ства, що писа­ли най­зу­хва­лі­ші вір­ші про­ти госу­да­ря імпе­ра­то­ра, і до такої нев­дя­чно­сти, що, окрім вели­чі свя­щен­ної осо­би монар­ха, забу­ли в ньо­му і най­ясні­шо­му сімей­стві його осо­би­сто ваших бла­го­дій­ни­ків, що так щиро­сер­дно (в ори­гі­на­лі — “нежно”) вчи­ни­ли під час вашо­го вику­пу з крі­па­цтва?”.

А так запи­са­на від­по­відь Шев­чен­ка на запи­та­н­ня про своє похо­дже­н­ня й викуп: “Я, син селя­ни­на-крі­па­ка, в дитин­стві втра­тив батька й матір, в 1828 році помі­щик узяв мене до дво­ру, в 1838-му був звіль­не­ний з крі­па­цтва най­ясні­шою імпе­ра­тор­ською фамі­лією через посе­ре­дни­цтво Васи­ля Андрі­йо­ви­ча Жуков­сько­го, гра­фа Михай­ла Юрі­йо­ви­ча Вієль­гор­сько­го і Кар­ла Павло­ви­ча Брюлло­ва. Брюл­лов нама­лю­вав порт­рет Жуков­сько­го для імпе­ра­тор­сько­го сімей­ства, і на ці гро­ші я був вику­пле­ний у помі­щи­ка”.

А вже у від­по­віді началь­ни­ка III від­ді­лу О.Ф.Орлова Мико­лі І про кири­ло-мето­ді­їв­ців “бай­ка” офор­ми­лась оста­то­чно. Зві­сно, що тут і згад­ки немає про гро­ші, що їх пла­ти­ли за порт­рет, від­су­тня також і фор­му­ла “щиро­сер­дно вчи­ни­ли під час вику­пу”. Вона замі­не­на на іншу: “вику­пи­ли”. Ось у яко­му кон­текс­ті вжи­то це сло­во. “Шев­чен­ко замість того, щоби до кін­ця жит­тя побо­жно схи­ля­ти­ся перед осо­ба­ми най­свя­ті­шо­го сімей­ства, що удо­сто­ї­ли вику­пу його з крі­па­цько­го ста­ну, скла­дав вір­ші мало­російського мовою змі­сту найо­бур­ли­ві­шо­го”. Чого кошту­ва­ла Шев­чен­ко­ві ця бай­ка, відо­мо усім.

Понад пів­то­ра сто­лі­т­тя мину­ло від дня віко­пом­но­го вику­пу. І хоче­ться добрим сло­вом пом’янути тих інте­лі­ген­тів духу, що не дали до кін­ця затяг­ти зашморг його нево­лі, що пере­хо­пи­ли вже зане­се­ний ніж кри­ва­вої пом­сти. Мета­фо­ра ’’зане­се­ний ніж” може деко­му вида­ти­ся над­то вже дра­ма­ти­чною. Але справ­ді було так. Най­пер­ший петер­бурзь­кий при­я­тель Шев­чен­ка Іван Сошен­ко свід­чив: “Душев­ний стан Тара­са на той час був жахли­вим. Дові­давшись, що спра­ва його звіль­не­н­ня, заду­ма­на таки­ми впливови­ми людьми, яки­ми були Вене­ці­я­нов, граф Вієль­гор­ський, Жуков­ський, попри усі їхні нама­га­н­ня, впе­ред усе-таки не посу­ва­ла­ся, він одно­го разу при­йшов до мене стра­шен­но збу­дже­ним. Про­клинаючи гір­ку свою долю, він не щадив і его­їста пана, що не від­пу­скав його на волю. Наре­шті, нала­яв­шись уво­лю і при­грозивши сво­є­му пану стра­шною пом­стою, він пішов. Не відаю, що б він учи­нив, якби спра­ва його звіль­не­н­ня не скін­чи­ла­ся щасли­во, при­найм­ні я пере­ля­кав­ся за сво­го зем­ля­ка».

В авто­біо­гра­фії, пишу­чи про осіб, при­че­тних до його звіль­не­н­ня з нево­лі, поет нази­ває прі­зви­ща Сошен­ка, Гри­го­ро­ви­ча, Жуковсь­кого, Брюл­ло­ва і Вієль­гор­сько­го. Щой­но цито­ва­ний вити­нок спо­гадів Сошен­ка дає під­ста­ви ствер­жу­ва­ти, що опи­са­на Шевчен­ком в авто­біо­гра­фі­чній пові­сті “Худо­жник” роль О.Г.Венеціянова у цій бла­го­дій­ній спра­ві не є худо­жнім вими­слом, як дехто гадав досі. Кіль­ко­ма сло­ва­ми нага­да­є­мо хід спра­ви і участь у ній Вене­ці­я­но­ва.

Вирі­шив­ши звіль­ни­ти тала­но­ви­то­го юна­ка від крі­пач­чи­ни, Карл Брюл­лов, сла­ва яко­го була на той час у зені­ті, спо­ді­вав­ся вирі­ши­ти спра­ву одра­зу і сам пішов до Енґель­гард­та. Про под­робиці роз­мо­ви, що від­бу­ла­ся між ними, ми не зна­є­мо. Відо­ма лише убив­ча хара­кте­ри­сти­ка, якою після від­ві­дин наго­ро­див ху­дожник Шев­чен­ко­во­го пана: “Це сама кру­пна сви­ня в тор­жев­ських пан­то­флях”. І хто знає, як далі роз­гор­та­ли­ся б події, якби не О.Г.Венеціянов, який зіграв у цьо­му добро­му ділі роль ста­ран­но­го і бла­го­ро­дно­го макле­ра. Оле­ксій Гав­ри­ло­вич, яко­му були добре відо­мі норо­ви крі­по­сни­ків, поба­че­н­ня з Енґель­гар­дом пере­ніс спо­кій­ні­ше: “Помі­щик як помі­щик. Щоправ­да, він мене з годи­ну потри­мав у перед­по­кої. Ну, та це у них зви­чай такий … Спо­ча­тку я повів мову про осві­ту вза­га­лі і про філантро­пію зокре­ма. Він мов­чки ува­жно слу­хав мене і вре­шті обі­рвав: “Та ви пря­мо ска­жіть, чого ви хоче­те від мене з вашим Брюлло­вым?.,. “Я спо­ча­тку зні­яко­вів, однак зго­дом зна­йшов­ся і спо­кій­но, про­сто пояснив йому, про що мова. “Ось так би й одра­зу сказа­ли. А то філан­тро­пія! Гро­ші, і нічо­го біль­ше!”, — додав він само­вдо­во­ле­но. “Так ви хоче­те зна­ти остан­ню ціну. Чи так я вас зро­зу­мів?” Я від­по­вів: “Справ­ді так”. — “То ось же вам моя остан­ня ціна: 2500 кар­бо­ван­ців! Зго­да? — “Зго­да”, — від­по­вів я”.

Про те що Вене­ці­я­нов брав участь у вику­пі, можна вичи­та­ти між ряд­ка­ми щоден­ни­ка Шев­чен­ко­во­го при­я­те­ля худо­жни­ка Апол­ло­на Мокри­цько­го. При­найм­ні з ньо­го видно, що у той час Брюл­лов і Вене­ци­а­нов спіл­ку­ва­ли­ся без­по­се­ре­дньо. Зокре­ма, 18 бере­зня 1837 року Мокри­цький запи­сує: “Годи­ні о сьо­мій я пішов до Брюл­ло­ва. Там уже були брат його Федір та Вене­ці­я­нов, неза­баром наді­йшов Кра­єв­ський і про­чи­тав пре­кра­сні вір­ші Пушкі­на… Чита­н­ня про­дов­жу­ва­ло­ся до 12-х. Коли усі розі­йшли­ся, я зали­шив­ся один, гово­рив Брюл­ло­ву за Шев­чен­ка, нама­гав­ся заохо­ти­ти його до добро­го діла, і, зда­є­ться, то буде єди­ний спо­сіб — через Брюл­ло­ва позба­ви­ти його тяж­ких, нена­ви­сних кай­да­нів раб­ства. Лег­ко ска­за­ти! Люди­на з талан­том стра­ждає у нево­лі з прим­хи бру­таль­но­го пана”.

Якщо добро­дій­ні вчин­ки май­же всіх уча­сни­ків визво­ле­н­ня пое­та дав­но опи­са­ні в його біо­гра­фі­ях та інших літе­ра­тур­них дже­ре­лах, то про участь у вику­пі Мокри­цько­го дов­ший час не знав ніхто. Чомусь ні в біо­гра­фії, ні в пові­сті “Худо­жник” Шев­ченко про це не зга­ду­вав. З пев­них мір­ку­вань не зга­ду­вав про це і Мокри­цький. А щоден­ник його у від­но­сно пов­но­му обся­го­ві було видру­ко­ва­но не так дав­но. Для біо­гра­фів пое­та цей доку­мент осо­бли­во цін­ний, Він про­ли­ває сві­тло на цілу низ­ку питань. Отож, про­ко­мен­ту­є­мо ще декіль­ка ціка­вих для нас шоден­ни­ко­вих запи­сів Шев­чен­ко­во­го при­я­те­ля: “31 бере­зня. Уве­че­рі, після чаю, я пішов до Брюл­ло­ва з листом від Михай­ло­ва. Він послав мене за Васи­лем Іва­но­ви­чем [Гри­го­ро­ви­чем], і коли той прий­шов, я запро­по­ну­вав їм роз­гля­ну­ти спра­ву Шев­чен­ка. Пока­зав його вірш, яким Брюл­лов був над­зви­чай­но задо­во­ле­ний, і, поба­чивши у ньо­му дум­ки і почу­т­тя моло­дої люди­ни, вирі­шив вирва­ти його з пода­тно­го ста­ну і задля цьо­го велів мені зав­тра ж піти до Жуков­сько­го і про­си­ти його при­їха­ти до ньо­го. Не знаю, як же вони вирі­шать так гаря­че вияв­ле­не спів­чу­т­тя”.

Цито­ва­ний запис ціка­вий кіль­ко­ма момен­та­ми. З ньо­го до­відуємося про гуман­ну іні­ці­я­ти­ву Апол­ло­на Мокри­цько­го, про поча­ток пра­кти­чних дій Кар­ла Брюл­ло­ва щодо звіль­не­н­ня Шев­ченка, про актив­ну участь у цій спра­ві Васи­ля Гри­го­ро­ви­ча, про те, що одні­єю зі спо­нук до вику­пу були Шев­чен­ко­ві вір­ші (у пові­сті “Худо­жник” йде­ться тіль­ки про малюн­ки), вре­шті, про ситу­а­цію,  за якої до спра­ви долу­чив­ся Василь Жуков­ський.

Запи­си, зро­бле­ні Апол­ло­ном Мокри­цьким у насту­пні два дні, роз­по­від­а­ють про даль­ше роз­гор­та­н­ня подій і поча­ток робо­ти Брюл­ло­ва над порт­ре­том Жуков­сько­го: “1 кві­тня. Вран­ці, після чаю, пішов я до Жуков­сько­го і пере­бре­хав йому запро­ше­н­ня Брюл­ло­ва! 2 кві­тня. По обі­ді покли­кав мене Брюл­лов. У ньо­го був Жуков­ський, йому хоті­ло­ся зна­ти подро­би­ці щодо Шевчен­ка. Сла­ва Богу, спра­ва наша, зда­є­ться, зру­ши­ла­ся… Брюл­лов по­чав сьо­го­дні порт­рет Жуков­сько­го і пре­по­ді­бно”.

Не менш ціка­ви­ми є для нас запи­си Мокри­цько­го, зро­бле­ні 1838 року напе­ре­до­дні й у день вру­че­н­ня Шев­чен­ко­ві відпуск­ної. З пер­шо­го запи­су довід­у­є­мо­ся, що з вечо­ра до дру­гої годи­ни ночі поет був у Мокри­цько­го, а 25 кві­тня Шев­чен­ків при­я­тель запи­сує: “Годи­ні о дру­гій я пішов до Брюл­ло­ва, застав його в робо­чій. Неза­ба­ром при­йшов Жуков­ський з гра­фом Вієль­гор­ським. Наді­йшов Шев­чен­ко, і Василь Андрі­йо­вич вру­чив йому папір, що містив у собі його сво­бо­ду і забез­пе­чу­вав пра­ва гро­ма­дян­ства. При­єм­но було диви­ти­ся на оцю сце­ну”.

Відо­ме ще одне того­ча­сне дже­ре­ло, яке збе­ре­гло у собі емо­ційну атмо­сфе­ру, в якій від­бу­ва­ла­ся та зна­ме­ни­та подія, вла­сне, те дже­ре­ло, мабуть, і наро­ди­ло­ся з надли­шку раді­сних емо­цій. Має­мо на ува­зі весе­ле і доте­пне, поме­ре­жа­не тон­ким гумо­ром, ілю­стро­ва­не п’ятьма зама­льов­ка­ми посла­ніє В.А.Жуковського до гра­фи­ні Ю.Ф.Баранової. Поет-роман­тик назвав цю імпро­візацію “Істо­ри­чний огляд добро­дій­них учин­ків Юлії Федо­рів­ни та ріжних інших обста­вин, кур­йо­зних при­год і осо­бли­вих уся­ких шту­чок” і подав це під назвою ’“Утвір Матвія”.

Оце п. Шев­чен­ко. Він каже про себе: хоті­ло­ся б мені нама­лювати кар­ти­ну, а пан застав­ляє замі­та­ти сві­тли­цю. У ньо­го в одній руці пен­зель, а в дру­гій мітла, і він не знає, що роби­ти. Над ним на хма­рах Юлія Федо­рів­на.

Це Брюл­лов, малює порт­рет Жуков­сько­го. На обох лав­ро­ві він­ки. Вда­ли­ні Шев­чен­ко замі­тає сві­тли­цю. На хма­рах Юлія Фе­дорівна…

Жуков­ський у вигля­ді Долі ого­ло­шує вигра­шний кви­ток. В одній руці його кар­та, а в дру­гій — від­пу­скна Шев­чен­ка. Вда­ли­ні порт­рет Жуков­сько­го, він тан­цює на радо­щах, бо дістав­ся госу­дарині імпе­ра­три­ці… Шев­чен­ко від радо­сти виріс і на скри­пці грає качу­чу. А Юлія Федо­рів­на па хма­рах бла­го­слав­ляє їх.

Юлія Федо­рів­на зійшла з хмар, у них зали­ши­ло­ся тіль­ки сіян­ня… У її руці мішок з гро­ши­ма (2500 кар­бо­ван­ців). Вка­зів­ний палець її направ­ле­ний на їздо­во­го, і вона вла­дним тоном мовить йому: “Голу­бе їздо­вий, поїдь до Матвія і запро­си до мене. Я зібра­ла усі гро­ші, і мені хоче­ться їх від­да­ти йому якнайшвид­ше…” Ось що гово­рить Юлія Федо­рів­на, а Жуков­ський, підслу­хавши це, запи­сує у запи­сник… При­мі­тка. Юлія Федо­рів­на тому так поспі­шає зібра­ти гро­ші, бо Матвій неза­ба­ром їде за кор­дон і пови­нен до від’їзду порі­ши­ти цю спра­ву…

Це Шев­чен­ко і Жуков­ський: оби­два на радо­щах перекида­ються, а  Юлія Федо­рів­на із хмар бла­го­слов­ляє їх”.

Щодо місця і часу про­ве­де­н­ня лоте­реї існує кіль­ка вер­сій. Най­кон­стру­ктив­ні­шою вида­є­ться та, за якою лоте­рею розі­гру­ва­ли в цар­ській сім’ї. До такої дум­ки схи­ляє і свід­че­н­ня само­го Шевчен­ка в пер­ві­сно­му варі­ян­ті біо­гра­фії, і той факт, що порт­рет вигра­ла цари­ця, вре­шті, запи­си в гро­шо­вих доку­мен­тах, зна­йде­них сво­го часу одним із най­ві­до­мі­ших шев­чен­ко­знав­ців П.В.Журом.

Щоправ­да, не так дав­но опу­блі­ко­ва­но сен­са­цій­ну інформа­цію, яка ніби­то запе­ре­чує усі доте­пе­ре­шні вер­сії. Автор книж­ки “В колі Шев­чен­ко­вих та Гого­ле­вих дру­зів” Мечи­слав Гаско в архі­ві Одо­єв­сько­го, що збе­рі­га­є­ться в руко­пи­сно­му від­ді­лі бібліо­те­ки ім. Сал­ти­ко­ва-Щедри­на в Петер­бур­гу, від­шу­кав запи­ску М.Ю.Вієльгорського до В.Ф.Одоєвського тако­го змі­сту: “Не знаю, чи ви, чи Кра­єв­ський бажа­ли мати кви­ток лоте­реї порт­ре­та Жуков­сько­го, який сьо­го­дні розі­гру­є­ться у Воло­ди­ми­ра. Про всяк випа­док над­си­лаю вам остан­ній, що зали­шив­ся. Бажа­но, щоб цей порт­рет зала­шив­ся у нашо­му колі”. М. Гаско довів, що Воло­ди­мир, про яко­го мови­ться у запи­сці, ніхто інший, як Соло­губ Воло­ди­мир Оле­ксан­дро­вич. Далі, ото­то­жнив­ши зга­да­ний порт­рет Жуков­сько­го з порт­ре­том пен­зля Брюл­ло­ва і довід­ав­шись, що Соло­губ з 19 кві­тня 1838 року до січня року 1839-го перебу­вав у від­ря­джен­ні, дослі­дник дійшов тако­го виснов­ку: лоте­рея від­бу­ва­ла­ся на квар­ти­рі Соло­гу­ба до його від­ря­дже­н­ня.

За всі­єї оче­ви­дної логі­чно­сти тако­го виснов­ку він вида­є­ться нам помил­ко­вим. А помил­ка в тім, що на квар­ти­рі Соло­гу­ба розі­гру­ва­ли інший порт­рет. Зно­ву є потре­ба звер­ну­ти­ся до свід­чень оче­вид­ця, зга­ду­ва­но­го вже нами худо­жни­ка Бико­ва. У сво­їй замі­тці про порт­рет Жуков­сько­го, видру­ко­ва­ній в 11-му номе­рі часо­пи­су “Рус­ская ста­ри­на” за 1877 рік, він, роз­по­вів­ши про істо­рію ство­ре­н­ня Брюл­ло­вим порт­ре­та, далі пише: “Перед тим, як цей порт­рет було забра­но, М.Ю.Вієльгорський замо­вив мені зро­би­ти копію за 1000 кар­бо­ван­ців аси­гна­ці­я­ми; копія вийшла дуже вда­лою і хоро­шою, і ось, через рік чи біль­ше , я чую — розі­гру­є­ться порт­рет В.А.Жуковського в дома­шньо­му колі (росій­ською мовою — “в круж­ке”); але чи то був ори­гі­нал, чи моя копія — того не відаю, і де ці порт­ре­ти зараз — теж ніде не зна­йду”.

Зістав­ле­н­ня текс­ту запи­ски М.Ю.Вієльгорського, від­най­де­ної Гаском, за свід­че­н­ням худо­жни­ка М.Бикова про замов­ле­ну тим же Вієль­гор­ським копію, що розі­гру­ва­ла­ся в дома­шньо­му колі, дозво­ляє ствер­джу­ва­ти, що в обох дже­ре­лах мови­ться про одну й ту саму копію і що саме вона розі­гру­ва­ла­ся на квар­ти­рі у Соло­гу­ба. Запи­ска Вієль­гор­сько­го до Одо­єв­сько­го не дато­ва­на. Однак копію з порт­ре­та Жуков­сько­го Биков не міг зро­би­ти рані­ше, ніж у 1838 році, бо тіль­ки тоді ори­гі­нал мав вигляд менш-більш закін­че­но­го тво­ру. І якщо віри­ти Бико­ву, що лоте­рея від­бу­ла­ся “через рік чи й біль­ше”, то вихо­дить, що це могло ста­ти­ся 1839 року або й пізні­ше. А якщо так, то ця лоте­рея могла бути зов­сім не пов’язаною з вику­пом Шев­чен­ка.

Ціка­во, що зго­дом Мико­лі Бико­ву все-таки вда­ло­ся дещо до­відатися про оби­два порт­ре­ти, і він напи­сав ще одну замі­тку. Вона, як і пер­ша, була надру­ко­ва­на в “Рус­ской ста­ри­не” через бага­то років після смер­ти її авто­ра. Там, зокре­ма, чита­є­мо: “…пор­трети були розі­гра­ні в лоте­рею, зібра­ні гро­ші. Ори­гі­нал Брюлло­ва дістав­ся імпе­ра­три­ці Оле­ксан­дрі Федо­рів­ні, а мій порт­рет наді­йшов у гале­рею Тре­тья­ко­ва у Москві під ім’ям Брюл­ло­ва, і коли я про­сив Тре­тья­ко­ва, щоб він зняв ім’я Брюл­ло­ва, то він неохо­че на те пого­джу­вав­ся і не знаю, чи вико­нав він мою прось­бу, чи ні”.

Нині не має­мо змо­ги докла­дно гово­ри­ти про дов­гий, з пере­рвами, твор­чий про­цес робо­ти Брюл­ло­ва над порт­ре­том Жу­ковського, як і про подаль­шу долю цьо­го тво­ру, хоча даних для тако­го дослі­дже­н­ня є чима­ло. Наго­ло­си­мо лише, що порт­рет, який був колись у Тре­тья­ков­ській гале­реї, тепер збе­рі­га­є­ться у Націо­наль­но­му музеї Тара­са Шев­чен­ка, що у Киє­ві, і його вва­жа­ють ори­гі­наль­ним тво­ром пен­зля Кар­ла Брюл­ло­ва. Не виклю­чено, що це й справ­ді так, однак так само не виклю­че­но, що нині в музеї Шев­чен­ка екс­по­ну­є­ться копія худо­жни­ка Бико­ва. Адже його свід­че­н­ня аргу­мен­то­ва­но ніхто не запе­ре­чив. Гада­є­мо, що ана­ліз усіх істо­ри­чних даних вку­пі з най­но­ві­тні­ши­ми мето­да­ми дослі­дже­н­ня само­го порт­ре­та допо­мо­же най­ближ­чим часом до­шукатись істи­ни. Та хоч би як там було, вар­то акти­ві­зу­ва­ти по­шуки дру­го­го порт­ре­та, а зао­дно і тре­тьо­го – копії порт­ре­та Жуков­сько­го, яку вико­нав Апол­лон Мокри­цький. Опу­блі­ко­ва­ні дані про те, що він збе­рі­га­є­ться в Націо­наль­но­му музеї Тара­са Шев­чен­ка, дій­сно­сті не від­по­від­а­ють.

Спо­ді­ва­ти­ме­мо­ся, що при­найм­ні деякі з назва­них про­блем вирі­ша­ться так само пози­тив­но, як вирі­ши­ло­ся нещо­дав­но питан­ня атри­бу­ції ще одні­єї копії порт­ре­та Жуков­сько­го. Готу­ю­чи нове Пов­не зібра­н­ня тво­рів Т.Г.Шевченка в 12 томах, вда­ло­ся вста­но­ви­ти, що довіль­на аква­рель­на копія з порт­ре­та пен­зля Брюл­ло­ва, яка збе­рі­га­є­ться у фон­дах Націо­наль­но­го музею Тара­са Шев­чен­ка, є тво­ром Тара­са Гри­го­ро­ви­ча.

Про те, що аква­рель є тво­ром Шев­чен­ка, а не Брюл­ло­ва, як гада­ли рані­ше, впер­ше пере­кон­ли­во писав М. Маца­пу­ра. Про­те в деся­ти­том­но­му видан­ні тво­рів Кобза­ря аква­рель­ну копію опублі­кували із засте­ре­же­н­ням, що “оста­то­чне визна­че­н­ня автор­ства Шев­чен­ка вима­гає ще дода­тко­во­го дослі­дже­н­ня” і дату­ва­ли роз­ширено: 1839–1844 рока­ми. Тим часом особли­востями аква­рель­но­го письма, кольо­ри­том, спосо­бом пропису­вання тла, (і що важли­во!) навіть кон­ту­ра­ми його тоно­вої пля­ми копія Шев­чен­ка воче­видь пере­гу­ку­є­ться з Шев­чен­ко­вим аква­рельним порт­ре­том Анто­на Лаго­ди, ство­ре­ним худо­жни­ком 1839 року. Зазна­че­ні збі­жно­сті осо­бли­во уви­ра­зню­ю­ться, якщо покла­сти поряд ори­гі­на­ли Шев­чен­ко­вих аква­ре­лей.

Поза­як на порт­ре­ті А.Лагоди є автор­ська дата, то її вар­то зав­ва­жи­ти у визна­чен­ні ймо­вір­но­го кін­це­во­го часу вико­на­н­ня худо­жни­ком неда­то­ва­но­го порт­ре­та Жуков­сько­го. Що ж до пер­шої можли­вої часо­вої межі, то копія могла бути ство­ре­на після вику­пу Шев­чен­ка з крі­па­цтва, коли він роз­по­чав систе­ма­ти­чно пра­цю­ва­ти в май­стер­ні Брюл­ло­ва. Факти засвід­чу­ють, що напри­кінці кві­тня 1838 року порт­рет Жуков­сько­го робо­ти Брюл­ло­ва був близь­кий до завер­ше­н­ня, бо худо­жник А.Мокрицький у цей час уже робив з ньо­го олій­ну копію.

Отож, у межи­час­сі 1838–1839 років тала­но­ви­тий учень Кар­ла Брюл­ло­ва зно­ву й зно­ву вдив­ляв­ся в доро­гий йому образ пое­та-гума­ні­ста, щоб твор­чо осми­слив­ши, про­дов­жи­ти його мис­тецьке бут­тя у вла­сно­му аква­рель­но­му малюн­ко­ві.

Та й див­но було б, щоб Шев­чен­ко, який після вику­пу став улю­бле­ним учнем Кар­ла Брюл­ло­ва, постій­но бував у його май­стерні, жив у ньо­го на квар­ти­рі, щоб він, копі­ю­ю­чи тво­ри сво­го учи­те­ля, не зма­лю­вав би і цьо­го, зав­дя­чу­ю­чи яко­му вигу­кнув поет своє захо­пле­но-раді­сне: “живу, учусь, ніко­му не кла­ня­юсь і ніко­го не боюсь, окро­ме Бога — вели­ке щастя буть воль­ним чоло­ві­ком”.

Воло­ди­мир Яцюк – шев­чен­ко­зна­вець.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»