Білий тиждень – останній тиждень посту перед Великоднем. Як відзначали та що їли.
Опубліковано: 01 Січ 2009 02:40

Остан­ній тиждень перед Вели­ко­днем нази­ва­є­ться білим або чистим. На цьо­му тижні віру­ю­чі люди дотри­му­ю­ться посту так само суво­ро, як і на пер­шо­му тижні Вели­ко­го посту. Ста­рі люди, колись бува­ло, спо­від­а­ли­ся вдру­ге.

       Селя­ни віри­ли, що це най­кра­щий час для сів­би ран­ніх ярих зер­но­вих куль­тур і горо­ху — «буде коло­си­сте і без бур’янів».

       Най­ва­жли­ві­шим днем цьо­го тижня є четвер, який нази­ва­є­ться чистим, сві­тлим, вели­ким, стра­сним або жив­ним.

       Чистий четвер

      Чистий четвер — це день весня­но­го очи­ще­н­ня. Ще вдо­сві­та, до схід­сон­ця селя­ни чисти­ли в стай­нях, комо­рах, на подвір’ї, в хатах — все повин­но бути чистим і вигля­да­ти по-свя­тко­во­му. В саду і на горо­ді госпо­дар згрі­бав на купу торі­шнє листя, бади­л­ля бур’янів та сухе ріщя і під­па­лю­вав — «щоб очи­сти­ти зем­лю від моро­зу, зими, смер­ти і вся­кої нечи­сти». Роби­ло­ся це з спе­ці­яль­ним закли­ка­н­ням:

       «Смер­те, смер­те, іди на ліси, іди на без­вість, іди на моря. І ти, моро­зе, вели­кий і лисий, не при­ходь до нас із сво­єї комо­ри. Смерть з моро­зом тан­цю­ва­ла, тан­цю­ва­ла і спів­а­ла, і за море почва­ла­ла!»

       Існує повір’я, що в Чистий четвер, до схід­сон­ця ворон носить з гні­зда сво­їх дітей купа­ти в річці. Хто ску­па­є­ться рані­ше від воро­ня­чих дітей, той буде здо­ро­вий про­тя­гом ціло­го року. Отож хво­рі люди купа­ли­ся, бува­ло, вно­чі — «поки ворон дітей не купає», щоб очи­сти­тись від хво­ро­би. Вику­пав­ши­ся, хво­рий наби­рав з сво­го купе­лю від­ро води, ніс ту воду на пере­хре­сну доро­гу і вили­вав — “щоб там усе лихо зоста­ва­ло­ся”. А дехто ще й при­мов­ляв:

       «Госпо­ди, Icyce Хри­сте! Пере­хре­сна доро­го! Дай, Боже, здоров’я в ручки, в ніж­ки і в живіт трі­шки».

       Обе­ре­жні люди ран­ком цьо­го дня з хати не вихо­ди­ли, а як були в доро­зі, то обми­на­ли пере­хре­сні доро­ги — «щоб хво­ро­ба не вче­пи­ла­ся».

       В Чистий четвер стри­жуть, бува­ло, дітей — «щоб волос­ся не лізло та щоб голо­ва не болі­ла».

       Вно­чі, перед сві­тан­ком, госпо­ди­ня сіда­ла на поро­зі і виво­ди­ла з куже­ля нитку, суча­чи її нав­па­ки: кру­ти­ла вере­те­ном паль­цем від себе. Таку нитку змо­ту­ва­ли в клу­бок і збе­рі­га­ли на те, щоб, коли в когось із роди­ни «розій­де­ться» нога або рука, перев’язувати цією ниткою хво­ре місце.

       Якщо в цей вечір перуть біли­зну з попе­лом, то попіл збе­рі­га­ють, як засіб про­ти лиша­їв на людях і худо­бі.

       У Чистий четвер госпо­ди­ні, поруч з іншою робо­тою, готу­ва­ли сіль для вели­ко­дньо­го сто­лу. Вони бра­ли груд­ку соли, загор­та­ли її в ган­чір­ку і кла­ли у піч. Коли ган­чір­ка вже обго­рить, сіль зби­ра­ли і збе­рі­га­ли до Вели­ко­дня. Вран­ці на Велик­день, як при­йдуть бува­ло, з цер­кви і сядуть за стіл роз­гов­ля­ти­ся, госпо­дар клав цю сіль на хлі­би­ну і все це ста­вив на покут­ті під обра­за­ми. Цю сіль збе­рі­га­ли і дава­ли худо­бі при шлун­ко­вих неду­гах.

       Вве­чо­рі в цер­кві від­прав­ля­ю­ться «Стра­сті». Колись у наших селах, та і по містах, люди нама­га­ли­ся збе­рі­га­ти уро­чи­стий спо­кій і додер­жу­ва­ти тиші: ні смі­ху, ні спів­ів, ба навіть голо­сних роз­мов на вули­цях в час, коли в цер­кві чита­ли­ся єван­ге­лії, чути не було.

       Сто­я­чи в цер­кві під час чита­н­ня єван­ге­лії, не можна куня­ти, бо «нечи­ста сила зане­се в пекло».

       Люди, повер­та­ю­чи­ся з цер­кви, нама­га­ли­ся доне­сти додо­му «стра­сну» сві­чку так, щоб вона не пога­сла. Для цьо­го роби­ли спе­ці­яль­ні ліхта­рі з кольо­ро­во­го папе­ру або фар­бо­ва­но­го скла. Чер­во­ні, сині, зеле­ні ліхта­рі у фор­мі зір­ки, міся­ця або цер­кви були колись гар­ною оздо­бою цьо­го вечо­ра.

       Полум’ям стра­сної сві­чки випа­лю­ва­ли (вір­ні­ше — вико­пчу­ва­ли сажею) хрест у хаті на сво­ло­ці — «щоб лиха нечисть хату мина­ла». Цей хрест зали­шав­ся на сво­ло­ці до «Одда­н­ня Вели­ко­дня», але не скрізь. Так на Хар­ків­щи­ні, в сло­бо­ді Крит­ській було повір’я, що стра­сний хрест — «кори­сний на випа­док поже­жі», а тому його не сти­ра­ли аж до насту­пно­го Чисто­го четвер­га.

       Хво­рі на про­па­сни­цю шкре­бли сажу з «стра­сно­го хре­ста», роз­во­ди­ли в свя­че­ній воді і пили, як ліки.

       Якщо полум’ям стра­сної сві­чки випа­ли­ти хрест на воро­тях, то в двір не забі­жить «пога­ний соба­ка», тоб­то «нечи­ста сила», що в цей вечір бігає по зем­лі, взяв­ши на себе таку подо­бу.

       Хто дуже хотів бачи­ти відьму, той в кожний четвер Вели­ко­го посту робив боро­ну з оси­ко­во­го дере­ва, а в Чистий четвер кін­чав її. При­йшов­ши з цер­кви додо­му, йшов з запа­ле­ною сві­чкою в коров­ник, сідав за тією боро­ною і тоді міг би бачи­ти відьму, якби вона при­йшла до ньо­го в коров­ник.

       Про­тя­гом усьо­го посту щоче­твер­га кида­ли на гори­ще по одно­му полі­ну дров, а в Чистий четвер цими дро­ва­ми пали­ли піч і спо­ді­ва­ли­ся, що відьма при­йде до хати про­си­ти вогню.

       При­йшов­ши з цер­кви, йшли з сві­чкою в стай­ню і там ніби бачи­ли домо­ви­ка. Так само ходи­ли в клу­ню і в комо­ру.

       Стра­сна сві­чка в наро­дно­му віру­ван­ні, як бачи­мо, мала вели­ку магі­чну силу. Крім того, народ вірив, що ця сві­чка в скру­тний час стає людям у при­го­ді; її запа­лю­ва­ли перед свя­ти­ми обра­за­ми, коли на мешкан­ців дому напа­дав страх. Так, під час вели­кої гро­зи запа­лю­ва­ли стра­сну сві­чку, «щоб грім хати не спа­лив». Тому стра­сна сві­чка ще нази­ва­ла­ся «гро­ми­чною» або «гро­ми­цею». Запа­лю­ва­ли цю сві­чку і при тяж­кій хво­ро­бі людей або худо­би, а також під час тяж­ких поло­гів; дава­ли в руки вми­ра­ю­чо­му. Пасі­чни­ки з цією сві­чкою ходи­ли до бджіль­ни­ка. В день Стрі­те­н­ня, коли «зима з літом зустрі­ча­є­ться», запа­лю­ва­ли «гро­ми­чну» сві­чку — «щоб літо зиму побо­ро­ло». Від цьо­го Стрі­те­н­ня ще нази­ва­є­ться «Гро­ми­цею».

       Стра­сні сві­чі селя­ни лили самі, бо «тру­до­ва сві­ча луч­че Бого­ві вго­дна». І лили їх таки­ми, щоб виста­ча­ло надов­го — бува­ли сві­чі «в два арши­ни дов­жи­ною і до деся­ти фун­тів вагою».

       «Осо­бли­во вели­ку силу має сві­чка, що горі­ла два­над­цять Стра­стей — з року в рік. У кого є така сві­чка, той собі хату де схо­че поста­вить, і вся­ке госпо­дар­ство буде йти йому добре, і не при­ста­не до ньо­го ніяка нечисть. Тіль­ки тре­ба ту стра­сну сві­чку роз­то­плю­ва­ти в каган­ці і обку­рю­ва­ти нею всі ста­тки». Так дума­ли в сло­бо­ді Біло-Кура­кин­ській на Хар­ків­щи­ні; в інших місцях Укра­ї­ни вимо­ги до стра­сної сві­чки були скром­ні­ші. Вва­жа­ло­ся, що як сві­чка горі­ла в цер­кві три роки вряд на Стра­стях під час чита­н­ня єван­ге­лій, то така сві­чка вже мала доста­тню чарів­ну силу, щоб «берег­ти хату від усьо­го зло­го».

       В четвер пер­шо­го тижня Вели­ко­го посту тре­ба йти в ліс з соки­рою і почи­на­ти там роби­ти оси­ко­ві воро­та, — але так, щоб ніхто не бачив. Роби­ти ті воро­та тре­ба про­тя­гом усьо­го посту четвер­га­ми. У Вели­кий четвер нале­жить закін­чи­ти воро­та, при­не­сти додо­му і поста­ви­ти в непо­мі­тно­му місці. Як стем­ніє, тре­ба сісти за тими ворі­тьми і чату­ва­ти. Відьма, йду­чи доро­гою, не змо­же поми­ну­ти тих воріт і буде через них пере­ла­зи­ти, — ось тоді і можна її впі­зна­ти.

       В Чистий четвер, коли в цер­кві від­прав­ля­ю­ться Стра­сті, госпо­ди­ні вики­да­ють на гори­ще 12 сухих полін — «щоб паска не запа­ла­ся».

       «В цей день селя­ни май­же нічо­го не роблять. Вони запев­ня­ють, що в того, хто пра­цює в цей день, виро­сте на тілі “мер­тва кіс­тка”— тоб­то наро­стень, що його тре­ба ліку­ва­ти так: коли дзво­нять цер­ков­ні дзво­ни, тре­ба піти на цвин­тар, зна­йти яку-небудь кіс­тку мер­ця і тер­ти нею хво­ре місце, аж доки не замов­кнуть дзво­ни».

       На Поділ­лі хло­пча­ки роби­ли дерев’яні сту­кал­ки; їх нази­ва­ли також «дов­бе­шки» або «кала­та­ла». Як тіль­ки задзво­нять при читан­ні єван­ге­лії дзво­ни, хло­пча­ки почи­на­ли сту­ка­ти у дзві­ни­цю, якщо вона дерев’яна, в огра­ду або в дошки — щоб «від­га­ня­ти нечи­сту силу». Це сту­ка­н­ня повто­рю­ва­ло­ся кожний раз, коли почи­на­ли гуді­ти дзво­ни, і ури­ва­ло­ся разом з ними, три­ва­ю­чи таким чином до кін­ця Стра­стей.

       «Є такі селя­ни, осо­бли­во жін­ки, що, почи­на­ю­чи з Чисто­го четвер­га і аж до Воскре­сі­н­ня Хри­сто­во­го, нічо­го не їдять, а є такі, що й води не п’ють.

       Роблять це най­ча­сті­ше згі­дно з обі­тни­цею, що дає­ться під час хво­ро­би».

       «В Жив­ний четвер… коли поте­плі­шає і є надія, що неза­дов­го будуть люди яро­ва­ти, ходять по селі насін­ни­ки з насі­н­ням. Се міща­ни з Ста­ро­го міста і Хиро­ва. В мішках на пле­чах носять роз­са­ду, мор­ков, петру­шку і т. д. і про­да­ють жін­кам бре­дзи­лію…»

        «В Жив­ний четвер при­но­сять поєд­ні неві­сти на Страсть фля­шки з сме­та­ною і, коли дзво­нять на єван­ге­лію, вони кув­та­ють фля­шкою, роблять масло, аби через цілий рік роби­ло­ся».

       На Поку­ті у Вели­кий четвер дів­ча­та заво­ро­жу­ють собі кра­су. Вони зби­ра­ю­ться перед сві­тан­ком на бере­гах рік та озер і там дожи­да­ю­ться схо­ду сон­ця. Як тіль­ки сон­це вийде з-за обрію, дів­ча­та роз­дя­га­ю­ться, роз­пу­ска­ють коси і стри­ба­ють у воду, при­мов­ля­ю­чи:

Вода­не, на тобі русу косу,
Дай мені діво­чу кра­су!

       Нав­ський Велик­день

       На Київ­щи­ні, Поділ­лі та на Лів­обе­реж­жі Чистий четвер — це «Нав­ський Велик­день». За ста­ро­дав­нім наро­днім віру­ва­н­ням Бог три­чі на рік від­пу­скає мер­ців з «того сві­ту»: пер­ший раз у Чистий четвер, дру­гий раз, коли кві­ту­ють жита, і тре­тій раз на Спа­са.

       На Нав­ський Велик­день мер­ці від­прав­ля­ють своє Бого­слу­же­н­ня і каю­ться в грі­хах. У цей день вони не боя­ться ні хре­ста, ні моли­тви, а як поба­чать живо­го чоло­ві­ка, то душать до смер­ти. А щоб мер­ці не заду­ши­ли, то тре­ба обли­ва­ти­ся водою: «мер­ці мокро­го боя­ться».

       В Чистий четвер мер­ці вста­ють опів­но­чі з сво­їх гро­бів і при­хо­дять під цер­кву звук Дзво­нів, що б’ють тіль­ки три рази. Зібрав­шись, вони ста­ють перед цер­квою. Вихо­дить свя­ще­ник, теж мрець, і голо­сно про­ка­зує якусь моли­тву, що від неї самі две­рі в цер­кві від­чи­ня­ю­ться. Мер­ці вхо­дять до цер­кви, і свя­ще­ник почи­нає Бого­слу­же­ния. Перед вів­та­рем сто­ять діти і три­ма­ють у руках кра­шан­ки, напов­не­ні клоч­чям. Як Бого­слу­же­ния скін­чи­ться, всі мер­ці хри­сто­су­ю­ться, а потім вихо­дять з цер­кви і ста­ють перед її две­ри­ма. Після того, як свя­ще­ник зно­ву про­чи­тає якусь моли­тву, две­рі цер­кви самі зами­ка­ю­ться, а мер­ці йдуть на цвин­тар і ляга­ють у свої моги­ли.

       Опо­від­а­ють, що один чоло­вік мав дві дочки. Молод­ша помер­ла перед Вели­ко­днем; стар­ша дуже тужи­ла за нею і вирі­ши­ла поба­чи­ти її на Нав­ський Велик­день. Діжда­ла­ся вона цьо­го свя­та і пішла на цвин­тар о 12-тій годи­ні ночі; там вона поба­чи­ла двох хло­пців, що сто­я­ли і тру­би­ли в тру­би, скли­ка­ю­чи мер­ців. Мер­ці вста­ли з могил і пішли до цер­кви. Дів­чи­на пішла за ними; а коли вони вхо­ди­ли до цер­кви, вона зупи­ни­ла­ся біля папер­ті. Остан­ньою вві­йшла в цер­кву її покій­на сестра. Поба­чив­ши свою живу сестру, вона ска­за­ла: «Біжи додо­му, а то мер­ці тебе заду­шать!» Жива сестра побі­гла додо­му. Мер­ці погна­ли­ся за нею, але не догна­ли. При­біг­ши до хати, дів­чи­на роз­по­ві­ла все, що бачи­ла, і від­ра­зу ж помер­ла.

       На Хер­сон­щи­ні «Мер­тве­цький Велик­день» при­па­дає не на Чистий четвер, а на Жило­вий поне­ді­лок. Там роз­по­від­а­ють таку буваль­щи­ну:

       Були собі чоло­вік та жін­ка, та була у них ста­ра баба. Одно­го разу баба поча­ла опо­від­а­ти, що як заго­ві­ти на Вели­кий піст супро­ти Жила­во­го поне­діл­ка і схо­ва­ти за губу шма­ток сира з варе­ни­ка, то відьма сама при­йде до хати і роз­ка­же, де і в кого вона коро­ви доїла. Чоло­вік послу­хав це, взяв собі в тям­ки і каже: «Як діжду пуще­н­ня, то небез­пре­мін­но зро­блю так, як баба каже».

       Наді­йшло пуще­н­ня. Чоло­вік як напив­ся горіл­ки та наїв­ся варе­ни­ків, то аж заку­няв над макі­трою, але про відьму не забув: пів­ва­ре­ни­ка за губою лишив для неї. Десь опів­но­чі загу­ли дзво­ни. Чоло­вік поду­мав, що то вже по утре­ні дзво­нять. Одя­гнув шапку та й пішов до цер­кви. Вві­йшов він в огра­ду, диви­ться — аж там мер­ців пов­но: дітей, дівок, паруб­ків, та й ста­рих досить… Диви­ться він далі: цер­ква від­чи­не­на. Вві­йшов він — і там пов­но мер­ців, а всі такі нужден­ні і стра­шні. І при­че­пи­ли­ся вони до ньо­го:

— Дай, дядь­ку, варе­ни­ка! Дай, дядь­ку, варе­ни­ка!
— Та від­че­пі­ться, — каже він, — люди добрі, де я вам стіль­ки варе­ни­ків візьму!

       А вони ще дуж­че до ньо­го взя­ли­ся, на цвин­тар затя­гай та як пона­чі­пля­ли­ся: кома­шня!…
— Давай, — кри­чать, — варе­ни­ка, а то на шма­тки розір­ве­мо!

       Воно, щоправ­да, народ лег­кий — зві­сно, мер­твя­ки; тіль­ки кості і де-не-де шкі­ра телі­па­є­ться. Але чоло­вік зля­кав­ся. Ще б пак! Пів­ва­ре­ни­ка має, а їх сила-силен­на: як тут обді­ли­ти?!

       Він хре­сти­ться, він моли­ться — а вони не боя­ться. Що ти, Госпо­ди, Боже мій, тут вді­єш?! Коли це півень: куку­рі­ку! І все те не зна­ти, де поді­ло­ся!

       Чоло­вік ков­тнув поло­ви­ну того варе­ни­ка, обтер­ся рука­вом та й пішов додо­му. «Хай йому, — каже, — біс та лиха годи­на, таке чоло­ві­ко­ві ско­ї­ло­ся!»

       При­йшов він додо­му, а люди кажуть йому, що в Жило­вий поне­ді­лок зав­жди Мер­тве­цький Велик­день буває. «А я, — каже, — й не знав!»
 
       То його баба так під­ве­ла: пев­но була відьмою!

       Стра­сна п’ятниця

       Віру­ю­чі люди в цей день нічо­го не їдять до вино­су пла­ща­ни­ці з вів­та­ря на сере­ди­ну цер­кви; а це зви­чай­но бува­ло коло дру­гої годи­ни по полу­дні.

       У місте­чку Бар, на Він­ни­чи­ні, як і в бага­тьох інших місце­во­стях Укра­ї­ни, існу­вав зви­чай у Стра­сну п’ятницю обно­си­ти пла­ща­ни­цю три­чі нав­ко­ло цер­кви. Це був гар­ний зви­чай: в огра­ді біля цер­кви в кіль­ка рядів сто­я­ли люди по-свя­тко­во­му одя­гне­ні, і пану­вав спо­кій­ний уро­чи­стий настрій.

       В Гали­чи­ні в Стра­сну п’ятницю дзво­ни замов­ка­ють. У дзві­ни­ці до бан­ти­ни чіпля­ють гру­бу дерев’яну дошку, і замість дзво­нів дзво­нар дво­ма дерев’яними моло­тка­ми «викле­пує» по цій дошці, спо­ві­ща­ю­чи людей про слу­жбу Божу. В момент вино­су пла­ща­ни­ці діти також висту­ку­ють спе­ці­яль­ни­ми ручни­ми кала­таль­ця­ми.

       Повер­нув­ши­ся з цер­кви, роди­на зви­чай­но сідає за стіл обі­да­ти. Обід у Стра­сну п’ятницю — пісний, навіть риби їсти в цей день не можна. Зде­біль­шо­го обхо­дя­ться горо­ди­ною: капу­стою, кар­то­плею, огір­ка­ми…

       Ні шити, ні пря­сти в Стра­сну п’ятницю не можна. Вели­кий гріх руба­ти дро­ва або що-небудь теса­ти соки­рою. Колись наші госпо­ди­ні в селах роби­ли в цей день дві робо­ти: пекли паски та сади­ли капу­сту — вва­жа­ло­ся, що це роби­ти можна, не гріх.

       «В п’ятницю печуть паски. Як тіль­ки госпо­ди­ні поса­дять паски в піч і загні­тять їх свя­че­ною вер­бою, вони йдуть на город і садять роз­са­ду — «щоб капу­ста була здо­ро­ва, як паска». Паски в печі вони накри­ва­ють хусто­чка­ми, які потім збе­рі­га­ю­ться і, як тре­ба, вжи­ва­ю­ться на під­ку­рю­ва­н­ня від беши­хи. Якщо верх паски запа­де або вона вияви­ться поро­жня все­ре­ди­ні, то це віщує неща­стя — хтось, кажуть, помре в цьо­му році».

       Самі ж паски пекли­ся так: роби­ли опа­ру на моло­ці, до опа­ри дода­ва­ли муки та яєць і міси­ли тісто. В тісто кла­ли імбер жов­тий і білий; жов­тий — для «кра­си», а білий — для «духу». Дода­ва­ли ще насто­ян­ки на шафра­ні. Виро­бля­ю­чи паски, кла­ли їх у висо­кі фор­ми, а звер­ху накла­да­ли хрест із тіста і «шишки». На якийсь час ці фор­ми з паска­ми ста­ви­ли в тепле місце — «щоб паски посхо­ди­ли». Коли паски вже посхо­ди­ли, їх садо­ви­ли в напа­ле­ну піч. Паски пекли зав­жди з білої пше­ни­чної муки і тіль­ки один раз на рік — на Велик­день.

        Поки паска не посвя­че­на, їсти її не можна — гріх! Навіть госпо­ди­ні, коли вона витя­гне з печі паски, не віль­но роз­ла­ма­ти ні одні­єї з них, щоб поку­шту­ва­ти, — це було б гру­бе пору­ше­н­ня тра­ди­ції.

       В Захі­дній Укра­ї­ні щодо пече­н­ня паски існує такий зви­чай:

       «В п’ятницю над вечо­ром роз­чи­ня­ють тісто на паску. В субо­ту рано саджає ґазди­ня до печі з того тіста паля­ни­цю. Коли вже спе­че­ся, виймає, всі в хижі куса­ють по кусни­ко­ві; як при­йде хто чужий до хижі, дають кошту­ва­ти, а навіть до сусі­дів несуть. Від­так саджає ґазда на широ­кій лопа­ті, наро­ком під паску зла­дже­ній, паску до печі, а також пасчи­ну посе­стру, робить лопа­тою хрест на пова­лі, а далі злег­ка уда­рює нею кожно­го челя­дни­ка по голо­ві і йде до стай­ні й уда­ряє кожну худо­би­ну».

       В Гали­чи­ні та в Закар­пат­ті паски печуть пере­ва­жно у вигля­ді кру­гло­го хлі­ба з спе­ці­яль­ним орна­мен­том звер­ху: жай­во­ро­нок у тра­ди­цій­но­му вигля­ді, з скла­де­ни­ми «восьмір­кою» криль­ми, мотив гео­ме­три­чно­го коло­са, «бара­ня­чі ріж­ки» та кві­ти.

       Тра­пля­ю­ться ґазди­ні, що їхнє обря­до­ве печи­во на Велик­день зро­бле­не з таким мисте­цьким сма­ком, що воно могло б задо­воль­ни­ти най­ви­ба­гли­ві­шо­го кри­ти­ка.

       За наро­днім віру­ва­н­ням в Стра­сну п’ятницю не можна спів­а­ти — гріх. На Хер­сон­щи­ні кажуть, що хто спів­ає в Стра­сну п’ятницю, той на Велик­день буде пла­ка­ти.

       Вели­ко­дня субо­та

       У Вели­ко­дню субо­ту роблять кра­шан­ки або, як кажуть на Київ­щи­ні, «галу­нять яйця», а в Кар­па­тах — «слив­чать слив­ки».

       За наро­днім віру­ва­н­ням, кра­шан­ки готу­ю­ться в субо­ту тому, що яйця, пофар­бо­ва­ні в п’ятницю, швид­ко псу­ю­ться, а, був­ши зро­бле­ни­ми в субо­ту, вони збе­рі­га­ю­ться про­тя­гом усіх свят.

       Зде­біль­шо­го фар­бу­ють у чер­во­ний, жов­тий, синій, зеле­ний і золо­ти­стий кольо­ри. Для чер­во­но­го беруть у крам­ни­ці чер­во­ну фар­бу і фуксин; для жов­то­го вжи­ва­ють суху торі­шню тра­ву «свер­бель» або яблу­не­ву кору; для синьо­го — варять про­лі­ски, а для золо­ти­сто­го купу­ють спе­ці­яль­ні поро­шки. Вжи­ва­ють ще суше­ні яго­ди бузи­ни чор­ної, лушпи­н­ня цибу­лі, кору з чор­но­кле­на. Яєць кра­сять 13 (маю­ться тут на ува­зі 12 апо­сто­лів і Спа­си­тель). Най­біль­ше готу­ють чер­во­них кра­ша­нок. Не годи­ться роби­ти чор­них, бо вони нага­ду­ють про кров «лука­во­го». Пер­ше фар­бо­ва­не яйце збе­рі­га­ють і, як тре­ба, під­ку­рю­ють ним хво­ро­го на про­па­сни­цю.

       «Яйця фар­бу­ють зде­біль­шо­го в чер­во­ний колір, бо це нага­дує про кров Спа­си­те­ля. Вжи­ва­ють суху тра­ву «сер­пій», варять її, а потім кида­ють у навар яйця: він фар­бує їх у жов­тий колір. Лушпи­н­ня з свя­че­них яєць збе­рі­га­ють на під­ку­рю­ва­н­ня людей і худо­би про­ти про­па­сни­ці. Селя­ни вірять, що в свя­че­но­му яйці є сорок мило­стинь і що в ньо­му пере­бу­ває “Дух свя­тий”.»

       «Най­біль­ше роблять чер­во­них кра­ша­нок… Рані­ше випу­ска­ли з яйця всю ріди­ну, поро­жне фар­бу­ва­ли і віша­ли коло ікон; тепер цей зви­чай май­же вивів­ся, бо хтось ска­зав, що тоді, коли гри­мить грім, “той, що під гре­блею сидить”, хова­є­ться в поро­жніх кра­шан­ках…»

       «В той день почи­на­ють сли­ви­ти слив­ки (слив­чи­ти) — писа­ти писан­ки чи малю­ва­ти… Ті нали­ва­ють в гор­нець най­кра­ще ква­сно­го бор­щу, бо добре, кра­сне слив’яться слив­ки, вси­лу­ють бра­зи­лію і варять. В той від­вар вкла­да­ють яйця і по часі вийма­ють гото­ві слив­ки. У Вели­ку п’ятницю не слив’ять, бо свя­то, аж в субо­ту і інші дні до про­від­ної неді­лі… У вели­ко­дну субо­ту пуска­ють скар­лу­щі з яєць на воду, аби рахма­ни спор­зни­ли­ся».

Писан­ки

       Зви­чай роби­ти писан­ки та кра­шан­ки виник у нас в Укра­ї­ні дуже дав­но. У вісім­де­ся­тих роках XIX сто­лі­т­тя, при роз­ко­пах Кри­ву­шан­ської моги­ли архе­о­лог Ува­ров зна­йшов гли­ня­ні яйця. Такі ж яйця зна­йшов у 1908 році і Хвой­ко при роз­ко­пах на Пол­тав­щи­ні. Крім того, вче­ні порів­ню­ва­ли орна­мен­ти на посу­ди­нах, що були зна­йде­ні при архе­о­ло­гі­чних роз­ко­пах, з най­ста­рі­ши­ми орна­мен­та­ми писа­нок і дове­ли, що зви­чай роз­ма­льо­ву­ва­ти писан­ки похо­дить у нас на Укра­ї­ні ще з пере­д­хри­сти­ян­ських часів.

       Най­ста­рі­ший орна­мент на писан­ках поде­ку­ди збе­рі­га­є­ться ще й досі. Він пере­ва­жно гео­ме­три­чний: три­ку­тни­ки, спі­ра­лі, кола, соро­ко­клин­ці, сорок гілок тощо. Все це — зна­ки різних риту­а­лів або свя­щен­ні числа. Колись, імо­вір­но, все це в’язалося з атри­бу­та­ми дав­ніх богів. У хри­сти­ян­ські часи це вже набра­ло іншо­го змі­сту, і тепер число сорок, напри­клад, поясню­є­ться сорок­ден­ним постом або існу­ва­н­ням соро­ка свя­тих муче­ни­ків.

       В наш час в орна­мен­тах писа­нок шука­ють не тіль­ки істо­ри­чно­го змі­сту, а й мисте­цтва. Тепер, крім тра­ди­цій­них, зустрі­ча­ю­ться на писан­ках і нові, мисте­цьки доско­на­лі­ші орна­мен­ти.

       Для кра­що­го з’ясування та вивче­н­ня всі ці орна­мен­ти вже дав­но нама­га­ю­ться кля­си­фі­ку­ва­ти. Одна з таких кля­си­фі­ка­цій нале­жить проф. М. Ф. Сум­цо­ву, що поді­лив орна­мен­ти писа­нок на гео­ме­три­чні, рослин­ні, зоо­ло­гі­чні, антро­по­ло­гі­чні та побу­то­ві.

       Дру­гий дослі­дник, К. В. Боль­су­нов­ський, про­по­ну­вав прийня­ти в осно­ву кля­си­фі­ка­ції писа­нок такі назви, які пода­ють самі писан­чар­ки, а саме:
«трав’янки», «голуб­ці», «гре­бін­чик», «хре­стик», «без­ко­не­чник».

       Ще інші поді­ля­ють орна­мен­ти писа­нок на такі гру­пи:

а) істо­ри­чні, що мають зв’язок з ста­ро­вин­ним орна­мен­том;
б) само­бу­тньо-нові;
в) випад­ко­ві орна­мен­ти, що свід­чать про багат­ство фан­та­зії та висо­кі мисте­цькі зді­бно­сті нашо­го наро­ду.

       Ця оста­н­ня кля­си­фі­ка­ція, зда­є­ться, є най­зру­чні­шою для вивче­н­ня писа­нок, і нею тепер кори­сту­ю­ться най­шир­ше.

       Щождо само­го зви­чаю писа­ти писан­ки, то в над­дні­прян­ській Укра­ї­ні він, на пре­ве­ли­кий жаль, зане­па­дає. При­чин цьо­му є бага­то, а най­го­лов­ні­ша з них — еко­но­мі­чний зане­пад селян за остан­нє трид­ця­тлі­т­тя. Завда­ла вели­кої шко­ди і оста­н­ня вій­на, бо най­кра­щі зраз­ки писа­нок, які збе­рі­га­ли­ся в музе­ях, зни­ще­ні. Так, у київ­сько­му музеї з коле­кції числом понад сім тисяч писа­нок не збе­ре­глось ані одні­єї!

       Тяж­ко спо­ді­ва­ти­ся, щоб в умо­вах кол­го­спно­го села цей вид мисте­цтва міг зно­ву від­ро­ди­ти­ся.

       Захі­дня Укра­ї­на, а в пер­шу чер­гу Гуцуль­щи­на, ще пле­ка­ють мисте­цтво писа­нок, і дав би Бог, щоб воно там збе­рі­га­ло­ся якнай­дов­ше.

       Спо­сіб виго­тов­ле­н­ня писа­нок, хоч і про­стий, про­те вима­гає неаби­яко­го хисту, бо малю­ва­ти на опу­клій поверх­ні яйця зна­чно тяж­че, ніж на рів­ній поверх­ні поло­тна чи папе­ру.

       Інстру­мен­том для виго­тов­ле­н­ня писа­нок є «кісто­чка» — це пали­чка з бля­ша­ною труб­кою на кін­ці. На сиро­му яйці кісто­чкою вима­льо­ву­ють роз­то­пле­ним вос­ком ті місця, що їх тре­ба лиши­ти неза­фар­бо­ва­ни­ми: обвід­ки, кра­пки та опе­рі­зу­ва­н­ня. Спо­ча­тку фар­бу­ють яйце в ясній фар­бі, напри­клад, у жов­тій. Після цьо­го яйце вийма­ють з фар­би і кла­дуть, щоб висо­хло. Коли воно висо­хне, на ньо­му кісто­чкою наво­дять віск на ті місця, що мають лиши­ти­ся жов­ти­ми. Потім фар­бу­ють у дру­гій, цьо­го разу тем­ні­шій фар­бі. І так роблять доти, доки писан­ка не набе­ре тако­го вигля­ду, яко­го хоче їй нада­ти писан­чар­ка.

       Коли вже малю­нок закін­че­ний, писан­ки скла­да­ють у череп’яну миску і кла­дуть у піч, де повин­на бути тем­пе­ра­ту­ра 35–40° Цель­сія. Коли віск роз­то­пи­ться і спли­ве з яйця, писан­ка гото­ва.

       Дуже вправ­но роблять писан­ки гуцул­ки. Про­фе­сор Д. Гор­ня­тке­вич роз­по­від­ає, що йому дово­ди­ло­ся спо­сте­рі­га­ти, як одна вже літня жін­ка на Гуцуль­щи­ні зро­би­ла трид­цять шість писа­нок впро­довж одно­го дня, при чому вона в цей день не поки­да­ла і сво­їх щоден­них госпо­дар­ських справ — пали­ти в печі, вари­ти їсти, году­ва­ти тва­ри­ни, дої­ти корів та ще й бави­ти малу дити­ну. Все це не пере­шко­ди­ло їй від­тво­ри­ти тра­ди­цій­ний орна­мент з висо­ким мисте­цьким хистом.

       На Лем­ків­щи­ні писан­ки пишу­ться голів­кою шпиль­ки, що гострим кін­цем устром­ле­на в патик. Пишуть кри­вуль­ки і колі­сця­та вос­ком, що кипить у бля­ша­ній короб­ці на залі­зній бля­сі або над віль­ним вогнем на три­ніж­ках. По писан­ні кида­ють до фар­би. Кра­ски роблять з лушпи­н­ня цибу­лі, дубо­вої кори, чер­во­но­го, зеле­но­го та бла­ки­тно­го папе­ру. Як пише Юлі­ян Тар­но­вич, лем­ків­ські писан­ки не бага­ті на виба­гли­вий орна­мент; вони про­стень­кі, але гар­ні. Кру­гло писа­ні пасо­чки (тон­шим кін­цем до сере­ди­ни) озна­ча­ють сон­це, мен­ші — зір­ки; інши­ми взо­ра­ми є кві­ти, хре­сти­ки, цятки і лег­ка про­ба мере­жок. Писан­ки зви­чай­но одно- або дво­ко­льо­ро­ві. Бага­то фарб до писа­н­ня писа­нок лем­ки не вжи­ва­ють.

       Ще жива тра­ди­ція писа­нок і в Закар­пат­ській Укра­ї­ні. Щождо мисте­цької яко­сти, то вони, як нам зда­є­ться, посту­па­ю­ться перед писан­ка­ми Гуцуль­щи­ни і набли­жа­ю­ться до лем­ків­ських писа­нок.

       Леген­ди

       Про похо­дже­н­ня зви­чаю готу­ва­ти на Велик­день писан­ки та кра­шан­ки існує бага­то легенд. Наве­де­мо деякі з них.

       Леген­ди, запи­са­ні на Поділ­лі, кажуть, що коли Ісус Хри­стос воскрес, то він ска­зав воя­кам, які охо­ро­ня­ли Його гріб: «Ідіть і ска­жіть усім людям, що Хри­стос воскрес, а щоб вам пові­ри­ли, то ось вам знак». При цьо­му Спа­си­тель узяв з сво­го гро­бу кра­шан­ку і дав воя­кам. Від­то­ді і пішов зви­чай роби­ти кра­шан­ки на Велик­день.

       Ніс убо­гий чоло­вік яйця в коши­ку на базар про­да­ва­ти, а в цей час жиди вели Ісу­са Хри­ста роз­пи­на­ти. Хрест був тяж­кий, і Спа­си­тель падав під його тяга­ром. Чоло­ві­ко­ві ста­ло жаль Спа­си­те­ля; він лишив свій кошик на доро­зі, а сам пішов пома­га­ти Ісу­со­ві нести хрест — і ніс аж до місця розп’яття. Коли ж чоло­вік повер­нув­ся до сво­го коши­ка, то поба­чив, що яйця обер­ну­ли­ся на писан­ки та кра­шан­ки.

       Після того, як Спа­си­тель возніс­ся на небо, Марія Магда­ли­на при­йшла до Риму, щоб там про­по­від­у­ва­ти Єван­ге­лію. В Римі вона ста­ла перед імпе­ра­то­ром Тібе­рі­єм і під­не­сла йому чер­во­не яйце, ска­зав­ши: «Хри­стос Воскрес!» Так вона поча­ла свою про­по­відь.

       На Київ­щи­ні опо­від­а­ють, що коли Ісус Хри­стос ходив з св. Петром по зем­лі, то вони про­хо­ди­ли через одне село, а там жиди були; поба­чи­ли вони Хри­ста та й поча­ли камі­н­ням та груд­ка­ми шпур­ля­ти в Ньо­го. І як тор­кне­ться камінь Ісу­со­вої оде­жі, зро­би­ться з ньо­го писан­ка, а як тор­кне­ться груд­ка, то пере­тво­ри­ться на кра­шан­ку. Свя­тий Петро позби­рав усе те до кише­ні, а пізні­ше людям роз­дав. З того й пішов зви­чай готу­ва­ти писан­ки та кра­шан­ки на Велик­день.

       На Уман­щи­ні кажуть, що жиди та вся­кі недо­вір­ки спо­ку­ша­ли Хри­ста, як Він ішов на стра­ж­да­н­ня. Набра­ли в пеле­ну камін­ців і спи­та­ли Спа­си­те­ля: «Що в пеле­ні?» — Хри­стос каже: «Кра­ше­не та писа­не!» Вони від­кри­ли пеле­ну, щоб посмі­я­ти­ся, а там справ­ді — кра­шан­ки та писан­ки.

       На Пол­тав­щи­ні є леген­да, що писан­ки писа­ла Мати Божа ще тоді, як Ісус малень­кий був: «дити­на дуже тіши­лась тими цяцька­ми».

       На Гуцуль­щи­ні опо­від­а­ють, що писан­ки писа­ла Мати Божа і дару­ва­ла їх Піла­то­ві, щоб той зми­лу­вав­ся над її Сином. Коли Мати Божа писа­ла писан­ки, то пла­ка­ла і слі­зьми обли­ва­ла свою робо­ту, а тому й вони, гуцу­ли, коли пишуть писан­ки, то вима­льо­ву­ють цятки, поді­бні до сліз.

       На Гуцуль­щи­ні ще є така леген­да. Дале­ко в горах, до висо­кої стрім­кої ске­лі залі­зни­ми лан­цю­га­ми при­ку­тий стра­шний нехрист. І той нехрист має два­над­цять сво­їх послан­ців, що ходять по селах та містах і при­див­ля­ю­ться, як живуть люди. Все, що вони поба­чать або почу­ють, роз­по­від­а­ють нехри­сто­ві. Коли послан­ці кажуть, що люди живуть бідно і сва­ря­ться поміж собою, нехрист радіє і смі­є­ться так, що аж гори тря­су­ться, а лан­цю­ги його сла­бнуть. Якщо ж послан­ці кажуть, що між людьми зго­да й добро, нехрист сер­ди­ться, насу­плює бро­ви, а лан­цю­ги міцні­ше сти­ска­ють його пога­не тіло. Та най­стра­шні­ша для нехри­ста віс­тка, що люди ще пишуть писан­ки, що вони не забу­ли цьо­го зви­чаю: він тоді реве, як звір, рве­ться з усі­єї сили і б’ється голо­вою об ске­лю так, що аж вогонь кре­ше. З того поста­ють грім і бли­скав­ка, а лан­цю­ги його робля­ться тоді такі міцні, що годі їх розі­рва­ти.

                        

       Уве­чо­рі, після робо­ти, в добрих укра­їн­ських роди­нах батько, бува­ло, зби­рав сво­їх дітей і роз­по­від­ав їм ста­ру хри­сти­ян­ську леген­ду про те, що на Велик­день, під час вино­су пла­ща­ни­ці, саме тоді, коли весь народ хре­сним ходом обхо­дить цер­кву, янго­ли виво­дять Спа­си­те­ля з гро­бу, а свя­ті схо­дять з обра­зів і хри­сто­су­ю­ться.

       Колись цю леген­ду роз­по­від­а­ли дуже уро­чи­сто, при запа­ле­них сві­чах або при вогни­ку лям­пад­ки.

       Була колись поши­ре­на в Укра­ї­ні ще така леген­да. Від дня сво­го Воскре­сі­н­ня Спа­си­тель поса­див у під­зе­ме­л­ля, під тією ска­лою, де був Його гріб, голов­но­го сата­ну Вель­зе­ву­ла і нака­зав йому гриз­ти 12 залі­зних лан­цю­гів, 12 залі­зних две­рей і 12 залі­зних зам­ків. Якщо Вель­зе­вул пере­гри­зе все це від одно­го Вели­ко­дня до дру­го­го, тоді буде кінець сві­ту. Сата­на спо­ча­тку пере­гриз зам­ки, потім две­рі і ось-ось пере­гри­зе остан­ній лан­цюг — ще тіль­ки один раз тре­ба сти­сну­ти зуба­ми. А тут як заспі­ва­ли люди «Хри­стос Воскрес», то всі зам­ки, две­рі і лан­цю­ги Вель­зе­ву­ла від­ра­зу поно­ви­лись, і він мусів гриз­ти спо­ча­тку. А якби настав такий час, що люди пере­ста­нуть спів­а­ти «Хри­стос воскрес», тоді сата­на пере­гри­зе остан­ній лан­цюг, і буде кінець сві­ту.

       Шка­ра­лу­пу з кра­ша­нок тре­ба пола­ма­ти на най­дрі­бні­ші шма­то­чки, щоб відьма не могла нею набра­ти роси, бо тією росою вона може попсу­ва­ти корів.

       Якщо відьма вко­ле кого-небудь шка­ра­лу­пою з писан­ки, той захво­ріє і «висхне».

       Хус­тку, якою обти­ра­ють писан­ки, хова­ють — «щоб під­ку­рю­ва­ти нею беши­ху».
Тов­че­не на поро­шок лушпи­н­ня кра­шан­ки під­си­па­ють до кор­мів курям — «щоб кра­ще несли­ся».

       Шка­ра­лу­пу з писа­нок чи кра­ша­нок в одних місцях вики­да­ють на стрі­ху хати, а в дру­гих вино­сять на теку­чу воду.

       Топта­ти нога­ми реш­тки пофар­бо­ва­но­го яйця або писан­ки — вели­кий гріх. Хто буде тов­кти нога­ми свя­че­не яйце, того Бог пока­рає хво­ро­бою.

       Май­же по всій Укра­ї­ні є віру­ва­н­ня, що шка­ра­лу­пою свя­че­ної кра­шан­ки можна під­ку­рю­ва­ти хво­ру люди­ну чи тва­ри­ну від про­па­сни­ці.

       Кра­шан­ка, а ще біль­ше писан­ка, одер­жа­на на Велик­день після пер­шо­го хри­сто­су­ва­н­ня, збе­рі­га­є­ться — «бо вона від­вер­тає напа­сті зло­го чоло­ві­ка». Крім того, така писан­ка «при­пи­нить поже­жу». Дів­ча­та вми­ва­ю­ться з пер­шою кра­шан­кою — «щоб кра­щи­ми бути».

       На пер­ший день Вели­ко­дня вся нечи­ста сила пов’язана і сидить по заку­тках. Якщо, при­йшов­ши з цер­кви, піти з зга­да­ною вище кра­шан­кою по заку­тках дво­ру, котя­чи свя­че­не яйце по всіх тем­них зака­мар­ках, то можна натра­пи­ти на чор­та, який буде сиді­ти у шапці-неви­дим­ці. «Як здо­бу­деш ту шапку — щастя твоє, мати­меш усе, що захо­чеш. Та бере­жись, бо як схо­пить твою кра­шан­ку чорт — про­пав ти, заду­шить нечи­ста сила».

       «Якщо на Велик­день висто­їш у цер­кві всю ніч з кра­шан­кою в кише­ні і вислу­ха­єш, не куня­ю­чи, утре­ню і обі­дню, то тоді три­май це яйце хоч і десять років — воно не зіпсу­є­ться. Якщо з тим яйцем висто­їш у цер­кві вели­ко­дню слу­жбу вряд 20 років, будеш бачи­ти вся­ку нечи­сту силу, а най­біль­ше відьми будуть чіпля­ти­ся до тебе, щоб вима­ни­ти у тебе те яйце. Якщо ж підеш з цер­кви, не вислу­хав­ши дія­н­ня і не діждав­шись, поки дочи­та­ю­ться до Хри­ста, і покла­деш кра­шан­ку на стіл, то після обі­дні вона буде іншо­го кольо­ру. Знай: відьма пере­мі­ни­ла твою кра­шан­ку».

       В ніч про­ти Вели­ко­дня кла­дуть у миску з водою кра­шан­ку і мідний шаг — хто най­ра­ні­ше вста­не, тому шаг і кра­шан­ка. Якщо в хаті є доро­сла дів­чи­на, то всі ста­ра­ю­ться роби­ти так, щоб це діста­ло­ся їй, — «щоб вона була най­кра­ща в хаті».

       При­йшов­ши з цер­кви, одне яйце від­кла­да­ють окре­мо. Після того, як роз­го­ві­ю­ться, госпо­дар бере те свя­че­не яйце, йде з ним у стай­ню до тва­рин і, про­во­дя­чи кра­шан­кою по спи­ні кожної тва­ри­ни так, щоб був хрест, каже: «Хри­стос воскрес!». Потім обчи­ща­ють у хаті це яйце від шка­ра­лу­пи, кри­шать на дрі­бні частин­ки, змі­шу­ють з висів­ка­ми і дають їсти худо­бі. В інших випад­ках про­си­ля­ють крізь це яйце нитку і віша­ють його цілим під пові­ткою. І одне, і дру­ге роби­ться на те, «щоб ско­ти­на була здо­ро­ва».

       Свя­че­ні кра­шан­ки люди збе­рі­га­ють з року в рік і, як тра­пи­ться поже­жа, пере­ки­да­ють через вогонь, віря­чи, що вогонь пога­сне. Вжи­ва­ють свя­че­ні яйця і від різних хво­роб: кла­дуть шка­ра­лу­пу свя­че­но­го яйця на вогонь і димом під­ку­рю­ють хво­ро­го на про­па­сни­цю; від куря­чої слі­по­ти теж під­ку­рю­ють таким же спосо­бом. Вірять, що свя­че­не яйце може заспо­ко­ї­ти зубний біль. Хво­рі на про­па­сни­цю заши­ва­ють свя­че­не яйце в хус­тку і носять при собі доти, доки хво­ро­ба не мине­ться.

       «Доро­ге яйце як кра­ше­не, а біле і в піст бачи­ли, та ще в Петрів­ку поба­чи­мо».
Всі ці віру­ва­н­ня свід­чать про те, яко­го вели­ко­го зна­че­н­ня нада­ва­ли наші пред­ки писан­кам та кра­шан­кам. Для них це були речі, які мали магі­чну силу. Та це й не див­но, бо віру­ва­н­ня в яйце у всіх євро­пей­ських і неев­ро­пей­ських наро­дів має свою дуже ста­ру і ціка­ву істо­рію.

       Ще в ста­ро­дав­ні часи, дале­ко до наро­дже­н­ня Хри­ста, азій­ські і семіт­ські наро­ди мали зви­чай кла­сти на стіл варе­ні фар­бо­ва­ні яйця в день, коли почи­нав­ся новий рік. Таки­ми ж яйця­ми в цей день вони обда­ро­ву­ва­ли сво­їх бла­го­дій­ни­ків. Малю­ва­ли яйця пере­ва­жно на чер­во­ний колір; можли­во тому, що в кель­тів цей колір вва­жав­ся най­кра­щим з усіх інших. А кель­ти, як відо­мо, мали куль­тур­ний вплив і на мало­а­зій­ські наро­ди. Новий рік за тих часів почи­нав­ся з весня­но­го рів­но­де­н­ня, — саме з того часу, коли хри­сти­я­ни запо­ча­тку­ва­ли Велик­день.

       У пер­сів день ново­го соня­шно­го року почи­нав­ся 20-го бере­зня. В цей день вони віта­ли один одно­го кра­шан­ка­ми. Такий самий зви­чай був і в євро­пей­ських наро­дів ще з ста­ро­дав­ніх часів — у Фран­ції, Іта­лії, Еспа­нії. Цей зви­чай пере­йшов до Евро­пи, як дума­ють дослі­дни­ки, від жидів, які під час сво­го «пасах-у» ста­ви­ли на стіл варе­ні яйця, що сим­во­лі­зу­ва­ли міти­чно­го пта­ха зиз.

       При­ро­до­зна­вець Плі­ній писав, що рим­ля­ни вжи­ва­ли фар­бо­ва­ні яйця при наро­дніх іграх, бого­слу­жбо­вих обря­дах та очи­щен­ні від грі­хів.

       Плу­тарх, поясню­ю­чи при­чи­ну тако­го шано­бли­во­го став­ле­н­ня рим­лян до яйця, писав: яйце є сим­во­лом твор­ця всі­єї при­ро­ди, все­ді­ю­чо­го і все в собі вмі­ща­ю­чо­го.

       Єги­птя­ни уяв­ля­ли собі все­світ в обра­зі яйця. З яйцем вони пов’язували і своє уяв­ле­н­ня про бла­го­дій­не боже­ство Кне­фу. Храм цьо­го бога був на остро­ві Елі­фан­ті­ні, де сто­я­ла його ста­туя. На голо­ві її сидів яструб — сим­вол діяль­но­сти; а в роті цей бог три­мав яйце — знак пло­дю­чо­сти і всіх щедрот. З цьо­го яйця наро­див­ся «фтас» — вогонь.

       Єги­пет­ське вче­н­ня про яйце пере­ніс до Гре­ції Орфей, що жив за 1200 років до Р. X.

       Ста­ро­дав­ні пер­си віри­ли, що спо­ча­тку не було нічо­го, крім боже­ства. Наре­шті наро­ди­ло­ся яйце. Ніч покри­ла його сво­ї­ми чор­ни­ми кри­ла­ми, а любов, стар­ший син Твор­ця, заопі­ку­вав­ся ним. Коли яйце дозрі­ло, воно появи­ло все­світ.

        Цей міт про ство­ре­н­ня сві­ту при­йшов до пер­сів з схо­ду; при­ніс його осно­во­по­ло­жник релі­гії ста­рих іран­ців Зара­ту­стра. Пер­си оспі­ву­ва­ли яйце у сво­їх свя­щен­них піснях. У них також був зви­чай фар­бу­ва­ти яйця, роби­ти кра­шан­ки. Крім того, у сво­їх хра­мах вони три­ма­ли ще й литі або вите­са­ні з каме­ню яйця, як сим­вол усьо­го, що наро­джу­є­ться.

        Архе­о­ло­гі­чні роз­ко­пи в Укра­ї­ні, як про це вже зга­ду­ва­ло­ся, вияв­ля­ли не раз гли­ня­ні фар­бо­ва­ні яйця (на Пол­тав­щи­ні та Київ­щи­ні). Отже, можна здо­га­ду­ва­ти­ся, що зви­чай роби­ти кра­шан­ки, а, можли­во, й писан­ки, при­йшов до нас від пер­сів. Прав­да, цей зви­чай міг при­йти до нас дво­ма шля­ха­ми — з схо­ду і з захо­ду.

       Ніч під Велик­день

       Колись у селах Укра­ї­ни пару­бо­цтво мало зви­чай в ніч під Велик­день роз­па­лю­ва­ти вогонь.

       Вогонь роз­па­лю­ва­ли десь на гор­бі за селом або на май­да­ні під цер­квою, щоб вогни­ще було видно на все село, а ще кра­ще — щоб його можна було бачи­ти і в сусі­дніх селах.

       Для цьо­го вогню вва­жа­ло­ся добрим зрі­за­ти в лісі або в лева­ді сухий дуб чи суху вер­бу — «бо в сухо­му дере­ві нечи­ста сила хова­є­ться».

      На Київ­щи­ні зви­чай велів укра­сти в жида-шин­ка­ря ста­ру бочку, діжу або коле­со від ста­ро­го воза — «щоб було чим роз­па­ли­ти вогни­ще». На Поділ­лі паруб­ки випро­шу­ва­ли або теж кра­ли якусь дерев’яну річ, але не в жида, а в попа — «бо то свя­тий вогонь».

       Щождо само­го вогню, то є таке наро­дне поясне­н­ня: «Вогни­ще під Велик­день, то так, як Ісу­со­ві при­сві­чу­ва­ли, коли Він мав воскре­сну­ти».

       Але дослі­дни­ки вва­жа­ють, що цей вогонь сто­їть у зв’язку з весня­ним очи­ще­н­ням — так само, як і вогни­ще на Чистий четвер. 

       Діти і стар­ші люди, що зали­ша­ю­ться вдо­ма, спа­ти не ляга­ють; а якщо й сплять, то де-небудь при­ту­лив­шись, бо роз­сте­лю­ва­ти ліж­ка не годи­ться — «щоб нечи­ста сила не при­сни­лась». Ста­ра­ю­ться, щоб сві­тло не гасло, а горі­ло цілу ніч — «бо янго­ли над селом літа­ють».

       На Лів­обе­реж­жі в ніч під Велик­день ходять на кла­до­ви­ще про­си­ти про­ще­н­ня у батька і мате­рі ті, кого про­кля­ли покій­ні роди­те­лі. При­йшов­ши на моги­лу, ці люди спо­ча­тку хри­сто­су­ю­ться з помер­ли­ми роди­те­ля­ми, а потім про­сять про­ще­н­ня. Якщо в цей час загу­де під зем­лею, то це знак, що батько чи мати про­сти­ли і зем­ля їх прийня­ла, а до того не при­йма­ла — «бо гріх про­кли­на­ти сво­їх дітей».

       Якщо в ніч під Велик­день на моги­лі з’явиться пала­ю­ча сві­ча, то це знак, що душа покій­ни­ка пішла до раю.

       В сло­бо­ді Николь­ській на Сло­бо­жан­щи­ні в ніч під Велик­день хоч і бага­то людей іде в цер­кву слу­ха­ти дія­н­ня, але біль­шість зали­ша­є­ться вдо­ма аж до «бла­го­ві­ста». В кожній хаті всю ніч горить вогонь. Іду­чи до цер­кви, кожний доро­слий чоло­вік або жін­ка бере з собою по кіль­ка кра­ша­нок, яки­ми буде обмі­ню­ва­ти­ся з тими, з ким дове­де­ться хри­сто­су­ва­тись.

       На Київ­щи­ні існує повір’я, що в ніч під Велик­день, під час чита­н­ня діянь усі закля­ті скар­би «горять».

       На Хар­ків­щи­ні йдуть шука­ти скар­бів ран­ком, коли в цер­кві про­спі­ва­ють «Хри­стос Воскрес», бо тоді «зем­ля роз­кри­ва­є­ться, і скар­би вихо­дять на поверх­ню».

       На Сло­бо­жан­щи­ні вірять, що в ніч під Велик­день над скар­ба­ми горять сві­чки.
На пита­н­ня, що таке скарб, нам опо­ві­ли таке: «Скарб — це закля­ті гро­ші, що їх кла­дуть уся­кі люди, хри­ще­ні й нехри­ще­ні. Хова­ли їх у зем­лю біля яко­їсь при­кме­ти: кущ дере­зи, бузи­ни, кали­ни. Зна­хо­дять скар­би і біля могил: то, бач, дав­ні­ше хтось клав. Шука­ти їх тру­дно, але є люди, що на те вро­дже­ні; зна­хар­ки теж деко­ли вга­ду­ють. Біль­ше радять так, осо­бли­во там, де ста­рі скар­би, ще від нехри­стів: тре­ба ста­ти побіч при­кме­ти і дожи­да­ти­ся, поки сон­це під­ні­ме­ться в ріст чоло­ві­ка. Тоді йди і дивись: куди впа­де тінь з тво­єї голо­ви, там і рий. Як нема нічо­го, тоді дивись на ту тінь, що ляже від при­кме­ти. Пізна­ють чи, пак, при­мі­ча­ють і по захо­ду сон­ця. При кін­ці сві­ту всі, де не є скар­би, будуть явля­ти­ся всім людям без роз­бо­ру, тіль­ки тоді не тре­ба їх буде… Гро­ші закли­на­ють на сто літ, а то й наві­ки. Тіль­ки ті, що наві­ки лежать під камі­н­ням, як гори зав­біль­шки. Вони теж явля­ю­ться людям, — але неаби­яким, а тіль­ки тим, яких позна­чив Бог. Скар­би явля­ю­ться козлом або котом, пів­нем, горять сві­чею або вихо­дять сопли­вим дідом і ждуть, щоб їх хто вда­рив, і тоді вони роз­си­пля­ться грі­шми. Та то тіль­ки такі гро­ші, що й не зогля­ди­шся, як запла­тиш за них голо­вою».

       Ціка­ве, на наш погляд, ще й таке опо­віда­н­ня про скар­би:

       «Один зна­хар роз­ка­зав моє­му бра­то­ві, де є захо­ва­ні гро­ші, і навчив такої моли­тви, що він може де зав­го­дно гро­ші зна­йти, тіль­ки без врем’я не може їх взя­ти. «Отам, — каже, — де коло­дязь біля Зай­ців на Реп’яхівці, цілий чувал зари­тий з грі­шми, а в Зру­бі, що під Бун­ча­ків­кою, так там під липо­вим кущем, де почи­на­є­ться ярок, сім зрі­зів зари­то з золо­том; та тіль­ки вони закля­ті. Брат ходив туди; там дід сивий сидить, що знає всі твої мислі. Ось він і каже моє­му бра­то­ві: «Що з того, що ти візьмеш, їм строк ще не кін­чив­ся, і ти ними не пожи­ви­шся!» А далі каже: «Отам, де вели­кий міст через річку, так там, як на сажень від­сту­пиш, а на аршин вири­єш, є каза­нок з грі­шми; тіль­ки їм строк через п’ять літ; як вийде, тоді візьмеш!» І він прав­ду гово­рив, бо як ідеш, бува­ло, на все­но­шну під Велик­день, так на тім місці зав­жди горить сві­ча».

       Про скар­би в Укра­ї­ні існує бага­то легенд і пере­ка­зів. Це не див­но, бо скар­бів у нашій зем­лі є бага­то, і час від часу деко­му щастить їх зна­хо­ди­ти.

       Ось, напри­клад, пові­дом­ле­н­ня в газе­ті:

       «На Мало-Жито­мир­ській вули­ці (мова йде про Київ. — О. В.) про­кла­да­ли водо­про­від­ну магі­стра­лю. На гли­би­ні чоти­рьох метрів була зна­йде­на кру­гла мідна чашка, в якій сто­я­ла неве­ли­чка гли­ня­на посу­ди­на. Зачи­ща­ю­чи сті­ни тран­шеї, робі­тник випад­ко­во заче­пив її, від уда­ру лопа­тою в ній утво­ри­ла­ся трі­щи­на, з якої поси­па­ли­ся ста­ро­вин­ні золо­ті і срі­бні речі».

       

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»