Чи вітаються зараз українці так, як це робили їхні прадіди?
Опубліковано: 06 Лис 2008 17:30

Фор­ми тра­ди­цій­но­го віта­н­ня.
      
       Спіл­ку­ва­н­ня людей роз­по­чи­на­є­ться, вла­сне, з віта­н­ня. В укра­їн­ців воно ста­но­вить досить скла­дний риту­ал, який вклю­чає і жести, і мімі­ку, і фізи­чні кон­та­кти, і сло­ве­сні фор­му­ли.

       Загаль­но­по­ши­ре­ним спосо­бом віта­н­ня тра­ди­цій­но були руко­сти­ска­н­ня та сло­ва «Добрий день» («Добрий ранок», «Добрий вечір») чи «День добрий». Ця стан­дар­ти­зо­ва­на фор­ма варі­ю­ва­ла­ся по окре­мих регіо­нах. На Поліс­сі серед чоло­ві­ків прийня­тим був потиск рук, а добре зна­йо­мі жін­ки при зустрі­чі цілу­ва­ли­ся і обі­йма­ли­ся, гово­ря­чи «Сла­ва Богу». На Воли­ні чоло­ві­ки обов’язково зні­ма­ли капе­лю­ха, а віта­ю­чи жін­ку, цілу­ва­ли їй руку; зви­чною фор­мою віта­н­ня тут було «Сла­ва Ісу­су» і від­по­відь — «Сла­ва наві­ки». На Поділ­лі сло­ве­сна фор­му­ла була різною серед різних віко­вих кате­го­рій: молодь, віта­ю­чись, каза­ла «Добрий день» або «Сла­ва Ісу­су», стар­ші — «Сла­ва Богу». При цьо­му чоло­ві­ки обмі­ню­ва­ли­ся руко­сти­ска­н­ня­ми, жін­ки — поці­лун­ка­ми; руки тут було прийня­то цілу­ва­ти тіль­ки близь­ким роди­чам та свя­ще­ни­ко­ві. У пів­ден­них райо­нах Поді­л­ля сло­ве­сна фор­му­ла віта­н­ня була іншою: «Добри­день» або «Пома­гай­біг». У Гали­чи­ні як при­ві­та­н­ня широ­ко вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся поці­лун­ки: жін­ки цілу­ва­ли­ся в губи, чоло­ві­ки цілу­ва­ли руку жін­кам, молод­ші цілу­ва­ли руку стар­шим, але, як пра­ви­ло, лише роди­чам або добре зна­йо­мим. У Пів­ні­чній Буко­ви­ні, ’ нав­па­ки, біль­шо­го зна­че­н­ня нада­ва­ли сло­ве­сним при­ві­та­н­ням: чоло­ві­ки при зустрі­чі каза­ли «Добрий день», «Добро­го здоров’я», жін­ки — «Добри­день». Руко­сти­ска­н­ня вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся тут між най­ближ­чи­ми зна­йо­ми­ми та у моло­ді­жно­му сере­до­ви­щі; щодо цілун­ків, то було прийня­то, щоб діти цілу­ва­ли руки стар­шим та хре­сним батькам, доро­слі ж цілу­ва­ли­ся тіль­ки під час весі­л­ля. Збе­ріг­ся тут і арха­ї­чний зви­чай цілу­ва­н­ня ніг све­кру та све­кру­сі моло­дою під час весіль­них обря­дів.

       Кожний ком­по­нент при­ві­та­н­ня містить у собі гли­бо­кий сенс і впле­те­ний у кан­ву дав­ніх віру­вань та сві­то­гля­дних уяв­лень укра­їн­ців, спів­від­но­ся­чись з осо­бли­во­стя­ми їхньо­го націо­наль­но­го хара­кте­ру. У цьо­му розу­мін­ні най­більш пока­зо­вим є руко­сти­ска­н­ня, яке у різних ком­бі­на­ці­ях з інши­ми засо­ба­ми бла­го­зи­чли­во­сті побу­тує в широ­ко­му етно­куль­тур­но­му аре­а­лі. У гно­се­о­ло­гі­чно­му пла­ні руко­сти­ска­н­ня нале­жить до одно­го з засо­бів фізи­чних кон­та­ктів, регла­мен­то­ва­них етні­чни­ми стан­дар­та­ми і нор­ма­ми зви­ча­є­во­го пра­ва. Від­по­від­но ж до сві­то­гля­дних уяв­лень укра­їн­ців будь-яке фізи­чне дотор­ка­н­ня (чи то потиск рук, попле­ску­ва­н­ня по пле­чу або погла­джу­ва­н­ня по голо­ві) пов’язане з вірою в його магі­чну силу — зда­тність до пере­да­н­ня як пози­тив­них, так і нега­тив­них дій. Вихо­дя­чи з цьо­го люди регла­мен­ту­ва­ли і самі дотор­ка­н­ня, і нор­ми від­ста­ні між тими, що кон­та­кту­ва­ли. Якщо це був родич або добре зна­йо­ма люди­на, від якої не могла вихо­ди­ти небез­пе­ка, дозво­ляв­ся не про­сто потиск руки, а й інтим­не дотор­ка­н­ня — цілу­нок. Остан­ні не обме­жу­ва­ли­ся лише з боку дітей, бо діти, за повір’ям, вва­жа­ли­ся «чисти­ми», не зда­тни­ми при­не­сти лихо.

       Зва­жа­ю­чи на небез­пе­ку шкі­дли­вої магії, що може пере­да­ва­ти­ся через кон­та­кти, народ посту­по­во сфор­му­вав деякі сте­ре­о­ти­пи щодо уни­ка­н­ня таких кон­та­ктів. Не реко­мен­ду­ва­ло­ся, напри­клад, віта­ти людей, які мали пога­ну репу­та­цію. Обме­жу­ва­ли­ся віталь­ні кон­та­кти і з жін­ка­ми, оскіль­ки серед них могли бути відьми. Не випад­ко­во в біль­шо­сті регіо­нів Укра­ї­ни дав­ня тра­ди­ція при­пи­су­ва­ла чоло­ві­ко­ві та жін­ці йти поруч, не дотор­ка­ю­чись; під руку йшли тіль­ки під вінець. Обме­жу­ва­ли­ся дотор­ка­н­ня і в моло­ді­жно­му сере­до­ви­щі, оскіль­ки вва­жа­ли, що через них пере­да­є­ться сексу­аль­ний потяг. Пізні­ше ці уяв­ле­н­ня ста­ли осно­вою ети­чних норм — досить суво­рих у тра­ди­цій­но­му суспіль­стві.

       А втім, у сере­до­ви­щі укра­їн­ців бага­то з сте­ре­о­ти­пів уни­ка­н­ня досить швид­ко транс­фор­му­ва­ли­ся по мірі зро­ста­н­ня еко­но­мі­чної та соці­аль­ної неза­ле­жно­сті моло­ді. Пока­зни­ком цьо­го можуть бути, зокре­ма, тан­ці, які вже у XVIXVII ст. перед­ба­ча­ли різно­ма­ні­тні доти­ки: до рук, пле­чей, талії. До речі, «некон­та­ктні» тан­ці і тепер пере­ва­жа­ють серед бага­тьох наро­дів, а, ска­жі­мо, в росі­ян-вони транс­фор­му­ва­ли­ся порів­ня­но недав­но.

       Дотор­ка­н­ня людей при спіл­ку­ван­ні набу­ва­ло іншої спря­мо­ва­но­сті, якщо воно освя­чу­ва­ло­ся риту­а­ла­ми. Не дарем­но різні кон­та­ктні при­йо­ми (поці­лун­ки, погла­джу­ва­н­ня, масаж) у поєд­нан­ні з магі­чни­ми закли­на­н­ня­ми вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся в наро­дній меди­ци­ні укра­їн­ців. Щодо обря­дів, то вони аж ніяк не обхо­ди­ли­ся без фізи­чних кон­та­ктів. Весіль­на обря­до­вість, напри­клад, роз­по­чи­на­ла­ся з руко­би­т­тя, яке батьки наре­че­них здій­сню­ва­ли на знак зго­ди. Цен­траль­ним момен­том весі­л­ля було з’єднання рук моло­дих над коро­ва­єм, що явля­ло собою магі­чний акт скрі­пле­н­ня кля­тви на вір­ність.

       Таку ж магі­чну силу мав і поці­лу­нок. Коли виго­ло­шу­ва­ли кля­тву чи дава­ли при­ся­гу, цілу­ва­ли хрест (у тому числі натіль­ний), від чого, вла­сне, і похо­дить назва обря­ду— хре­сне цілу­ва­н­ня. Воно вва­жа­ло­ся такою свя­тою спра­вою, що ніхто не смів його пору­ши­ти яки­мись непра­ве­дни­ми дія­ми. По мірі утвер­дже­н­ня хри­сти­ян­ства хре­сне цілу­ва­н­ня набу­ва­ло більш риту­а­лі­зо­ва­них рис, роз­ши­рю­ю­чи і діа­па­зон вико­ри­ста­н­ня: почи­нає пра­кти­ку­ва­ти­ся риту­аль­не цілу­ва­н­ня ікон, різно­ма­ні­тних свя­тинь і навіть не-свя­тинь (напри­клад, зам­ка на цер­ков­них воро­тах наре­че­ни­ми— «щоб міцні­шим був шлюб»). Поруч із релі­гій­ни­ми в Укра­ї­ні про­дов­жу­ва­ли побу­ту­ва­ти й наро­дні свя­ти­ні — хліб та сіль, а також зем­ля, тра­ди­ція цілу­ва­н­ня якої при виго­ло­шен­ні кля­тви бере поча­ток від запо­різь­ко­го коза­цтва.

       Крім скрі­пле­н­ня кля­тви, поці­лу­нок мав і інші при­зна­че­н­ня в риту­а­лі­зо­ва­но­му жит­ті укра­їн­ців. Голов­не з них — пере­да­н­ня бла­го­зи­чли­во­сті та здоров’я (ціка­во, що ети­мо­ло­гія сло­ва «цілу­нок» іде від цілі­сно­сті, тоб­то здоров’я, звід­си й ціли­тель — наро­дний лікар). Цілу­ва­ли ж, у від­по­від­но­сті з дав­ні­ми віру­ва­н­ня­ми та прийня­ти­ми нор­ма­ми ети­ке­ту, коли хоті­ли запо­ча­тку­ва­ти обо­піль­ну сим­па­тію, коли пра­гну­ли запо­біг­ти шко­ді, коли нама­га­ли­ся заспо­ко­ї­ти дити­ну; щоб уря­ту­ва­ти ста­до, цілу­ва­ли чере­дни­ка, цілу­ва­ли й свій­ських тва­рин — щоб при­но­си­ли при­плід.

       Поці­лу­нок вико­ри­сто­ву­вав­ся і як знак при­ві­та­н­ня, нерід­ко вили­ва­ю­чись у досить скла­дний риту­ал. В укра­їн­ців Пів­ні­чної Бес­са­ра­бії, напри­клад, гість звер­тав­ся до госпо­да­ря або госпо­ди­ні з поздо­ров­ле­н­ням, на що ті від­по­від­а­ли вдя­чні­стю, потім усі цілу­ва­ли одне одно­му руку, якщо вва­жа­ли себе рів­ни­ми; коли ж один із них був стар­ший рока­ми або ста­но­ви­щем у суспіль­стві, то цілу­вав лише молод­ший, а стар­ший тіль­ки казав «спа­си­бі». Така цере­мо­нія пра­кти­ку­ва­ла­ся при вітан­ні з усі­ма при­су­тні­ми гостя­ми, не роз­рі­зня­ю­чи ста­ті.

       В Укра­ї­ні було прийня­то обмі­ню­ва­ти­ся поці­лун­ка­ми і при про­щан­ні, при­чо­му поці­лу­нок озна­чав не тіль­ки при­язнь до люди­ни, а і вза­єм­не про­ще­н­ня (до речі, про­ща­н­ня і про­ще­н­ня колись ото­то­жню­ва­ли­ся). Серед східнослов’янських наро­дів побу­ту­вав навіть спе­ці­аль­ний обряд спо­ку­ту­ва­н­ня грі­хів: напе­ре­до­дні Вели­ко­го посту, у «про­ще­ну неді­лю», слід було про­си­ти один в одно­го про­ще­н­ня, для чого від­ві­ду­ва­ли всіх рідних і зна­йо­мих і цілу­ва­ли їх. Поді­бна сим­во­лі­чність цілун­ка вияв­ля­ла­ся і у про­щан­ні з помер­лим: укра­їн­ці цілу­ва­ли небіж­чи­ка у чоло.
Пере­ва­жа­н­ня наро­дної осно­ви у тра­ди­ці­ях бла­го­зи­чли­во­сті — хара­ктер­на осо­бли­вість куль­ту­ри спіл­ку­ва­н­ня укра­їн­ців, що вияв­ля­є­ться, зокре­ма, в її сим­во­лах. Одним із най­більш своє­рі­дних є дав­ній жест при­ві­та­н­ня — під­ня­т­тя рук дого­ри (жест адо­ра­ції) як знак най­ви­що­го вияв­ле­н­ня почут­тів. Колись хара­ктер­ний для бага­тьох наро­дів, він пізні­ше був вико­ри­ста­ний хри­сти­ян­ською цер­квою як сим­вол звер­та­н­ня до Бога. З під­ня­ти­ми дого­ри рука­ми зобра­жу­ва­ла­ся Оран­та, пізні­ше замі­не­на Богоматір’ю з роз­кри­ти­ми перед гру­дьми рука­ми (у хри­сти­ян­ській Русі впер­ше закар­бо­ва­на в Софії Київ­ській) — обра­зом засту­пни­ці всіх людей. Цим хри­сти­я­ні­зо­ва­ним жестом, як зазна­ча­ють дослі­дни­ки, хри­сти­ян­ське мисте­цтво рішу­че від­окре­ми­ло­ся від анти­чної спад­щи­ни. Поряд із хри­сти­я­ні­зо­ва­ною Оран-тою укра­їн­ська куль­ту­ра збе­ре­гла етні­чний сим­вол Бере­ги­ні — жін­ки з під­ня­ти­ми до об’єкту шану­ва­н­ня рука­ми. Цей образ і доте­пер зали­ша­є­ться голов­ним у міфо­по­е­тич-них уяв­ле­н­нях та наро­дно­му мисте­цтві укра­їн­ців.
 

А.Пономарьов

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»