Декоративно-прикладне мистецтво українських земель у добу козаччини. ( художня обробка дерева та рогу; художній метал; кераміка)
Опубліковано: 19 Лис 2008 11:35

       Три­ва­ла бороть­ба укра­їн­сько­го наро­ду пере­ро­сла у визволь­ну вій­ну 1648—1657 років під про­во­дом Бог­да­на Хмель­ни­цько­го. В 1654 році між Укра­ї­ною та Моско­ві­єю був укла­де­ний так-зва­ний Пере­я­слав­ський дого­вір, однак вже в 1667 році за Андру­сів­ською уго­дою Москов­ське цар­ство факти­чно денон­су­ва­ло вій­сько­во-полі­ти­чний союз між Укра­ї­ною та Моско­ві­єю. В пору­ше­н­ня Пере­я­слав­сько­го дого­во­ру 1654 року Моско­вія по-азій­ські під­сту­пно в одно­сто­рон­ньо­му поряд­ку роз­ді­ли­ла тери­то­рію коза­цької Укра­ї­ни з Поль­щею. До Моско­вії віді­йшла части­на пра­в­обе­ре­жної тери­то­рії нав­ко­ло Киє­ва, а також пра­в­обе­ре­жне пониз­зя Дні­пра та все Лів­обе­реж­жя. Решта Пра­в­обе­реж­жя зно­ву віді­йшла до Поль­щі, а Гали­чи­ну, Буко­ви­ну та Закар­па­т­тя загар­ба­ла Австрія. Це нега­тив­но впли­ну­ло на полі­ти­чний, еко­но­мі­чний та куль­тур­ний роз­ви­ток наших земель. Упо­віль­ни­ло­ся зро­ста­н­ня про­ду­ктив­них сил. Наро­дні маси зазна­ва­ли націо­наль­но-релі­гій­но­го гно­бле­н­ня. Не при­пи­ни­ли­ся селян­ські пов­ста­н­ня, рух гай­да­ма­ків та опри­шків. Висту­пи наро­дних мас при­ду­шу­ва­ли­ся з неймо­вір­ною жор­сто­кі­стю. На загар­ба­них зем­лях зане­па­да­ли міста, ста­рі куль­тур­ні цен­три Поді­л­ля і Воли­ні посту­по­во втра­ча­ли своє зна­че­н­ня, май­же при­пи­ни­ло­ся міське будів­ни­цтво. Ремі­сни­че та ману­фа­ктур­не виро­бни­цтва роз­ви­ва­ли­ся повіль­но, зву­зив­ся вну­трі­шній ринок. Про­гре­сив­ні тен­ден­ції місько­го мисте­цтва мину­ло­го пері­о­ду зав­ми­ра­ють, збе­рі­га­ю­ться і своє­рі­дно від­би­ва­ю­ться лише в наро­дно­му мисте­цтві.


 
       Після факти­чної оку­па­ції Моско­ві­єю Лів­обе­ре­жної Укра­ї­ни, Сло­бо­жан­щи­ни та Запо­рож­жя на цих зем­лях від­бу­ва­є­ться посту­по­ве від­нов­ле­н­ня сіль­сько­го госпо­дар­ства, ману­фа­ктур­но­го та ремі­сни­чо­го виро­бни­цтва, числен­них про­ми­слів. Змі­цню­ю­чись, ста­ють еко­но­мі­чни­ми та куль­тур­ни­ми цен­тра­ми міста. Від­бу­ва­є­ться осво­є­н­ня пів­ден­них земель, де вини­ка­ють нові коза­цькі посе­ле­н­ня та міста. Вна­слі­док жор­сто­ких репре­сив­них дій поль­сько­го уря­ду про­дов­жу­є­ться пере­се­ле­н­ня коза­ків з Пра­в­обе­реж­жя на Лів­обе­ре­жну Укра­ї­ну та Сло­бо­жан­щи­ну, де вони осе­ля­ю­ться побли­зу москов­ських кор­до­нів. Три­ва­ла визволь­на бороть­ба укра­їн­сько­го наро­ду, в якій дуже вели­ку роль віді­гра­ло коза­цтво й Запо­розь­ка Січ, викли­ка­ла роз­ви­ток націо­наль­ної сві­до­мо­сті наро­ду, обумо­ви­ла цілий ряд своє­рі­дних явищ в його куль­ту­рі й жит­ті, мораль­них прин­ци­пах та іде­а­лах. Це, зокре­ма, діста­ло вираз у тому, що з часів Бог­да­на Хмель­ни­цько­го і до ска­су­ва­н­ня Москов­ським цар­ством зали­шків укра­їн­ської авто­но­мії, тоб­то геть­ман­щи­ни та лікві­да­ції у 1775 році Запо­різь­кої Січі й уве­де­н­ня у 1781 р. загаль­но­ім­пер­сьго адмі­ні­стра­тив­но­го поді­лу Укра­ї­на діли­ла­ся на пол­ки й сотні, від­по­від­но до вій­сько­во­го ста­ту­ту Запо­розь­кої Січі. Незва­жа­ю­чи на жор­сто­кий полі­ти­чний та еко­но­мі­чний тиск з боку Моско­вії та Речі Поспо­ли­тої на укра­їн­ських зем­лях від­бу­ва­ло­ся під­не­се­н­ня куль­ту­ри, осві­ти, нау­ки, літе­ра­ту­ри, мисте­цтва. Укра­ї­на, маю­чи дав­ні куль­тур­ні та еко­но­мі­чні зв’язки з Євро­пей­ськи­ми кра­ї­на­ми ста­ла, факти­чно інте­ле­кту­аль­ним доно­ром для Моско­вії , яка в часи Петра І назва­ла себе Росі­єю. З нашої тери­то­рії в Москов­ське цар­ство спря­му­вав­ся жва­вий потік дося­гнень в галу­зі осві­ти, нау­ки, літе­ра­ту­ри, мисте­цтва.

       До Моско­вії з Укра­ї­ни виїзди­ло бага­то висо­ко­ква­лі­фі­ко­ва­них май­стрів деко­ра­тив­но-при­кла­дно­го мисте­цтва, які виго­тов­ля­ли висо­ко­ху­до­жні виро­би. У Москві , зокре­ма, пра­цю­ва­ли укра­їн­ські гутни­ки, а в Соль­ви­че­год­ську — укра­їн­ські май­стри роз­пи­су по ема­лі, пер­ші кора­блі для росій­сько­го фло­ту буду­ва­лись не гол­ланд­ця­ми, а таки укра­їн­ськи­ми май­стра­ми і т.д.
Однак уже в пер­шій поло­ви­ні XVIII ст.на Укра­ї­ну мали вели­кий вплив рефор­ми які здій­сню­ва­лись у Росій­ській дер­жа­ві Петром І та його уря­дом. Вони спра­ви­ли коло­саль­ний нега­тив­ний вплив на соці­аль­но-еко­но­мі­чний та куль­тур­ний роз­ви­ток Лів­обе­реж­жя, Сло­бо­жан­щи­ни та Запо­рож­жя. Ці про­гре­сив­ні для москов­сько­го цар­ства рефор­ми буду­ва­ли­ся на без­опла­тній крі­па­цькій (раб­ській) пра­ці на заво­дах та ману­фа­кту­рах, що у зна­чних кіль­ко­стях поча­ли вини­ка­ти на тери­то­рії Росії. Вна­слі­док від­су­тно­сті митних кор­до­нів між Укра­їн­ськи­ми зем­ля­ми та Росі­єю, деше­ва дар­мо­ва про­ду­кція їх ману­фа­ктур і заво­дів при­зво­ди­ла до зане­па­ду та галь­му­ва­н­ня роз­ви­тку цілих галу­зей в еко­но­мі­ці нашо­го краю, що в поєд­нан­ні із змі­цне­н­ням дво­рян­сько­го феодаль­но­го кла­су росій­сько­го похо­дже­н­ня та при­му­со­вим покрі­па­че­н­ням коза­ків та селян, при­зве­ло в подаль­шо­му до ніве­ля­ції націо­наль­них осо­бли­во­стей в деко­ра­тив­но-при­кла­дно­му мисте­цтві з подаль­шою замі­ною їх на загаль­но­ім­пер­ські.

       Попри все у дру­гій поло­ви­ні XVIII ст. про­дов­жу­вав­ся роз­ви­ток бур­жу­а­зних від­но­син. Укра­їн­ці, не втра­ча­ю­чи вро­дже­но­го опти­мі­зму, про­дов­жу­ють осво­є­н­ня пло­дю­чих земель «Дико­го поля» й усьо­го Лів­обе­реж­жя, де вини­ка­ють числен­ні міста, дола­ю­чи жор­сто­ку кон­ку­рен­цію з боку заси­л­ля деше­вих виро­бів Москов­ських ману­фа­ктур ремі­сни­че, ману­фа­ктур­не виро­бни­цтво про­дов­жує боро­ти­ся за своє існу­ва­н­ня.

       Тери­то­рі­аль­на роз’єднаність Пра­в­обе­реж­жя та захі­дно­укра­їн­ських земель нега­тив­но позна­чи­ла­ся на ста­ні та роз­ви­тку їхніх полі­ти­чних, еко­но­мі­чних та куль­тур­них зв’язків, на націо­наль­ній кон­со­лі­да­ції укра­їн­сько­го наро­ду.

       У дру­гій поло­ви­ні XVIII ст. роз­ви­ток деко­ра­тив­но-при­кла­дно­го мисте­цтва від­бу­вав­ся досить своє­рі­дно. На Пра­в­обе­реж­жі та захі­дно­укра­їн­ських зем­лях у місько­му мисте­цтві та серед магнат­ських кіл баро­ко швид­ко заглу­шує рене­сан­сні вія­н­ня та про­гре­сив­ні здо­бу­тки. Сво­єю пишні­стю, уро­чи­сті­стю, вели­чні­стю воно біль­ше імпо­ну­ва­ло сма­кам і настро­ям пану­ю­чих кла­сів, як і грай­ли­во-манір­ний стиль роко­ко в сере­ди­ні XVIII ст.

       У Киє­ві та на Лів­обе­реж­жі скла­да­ла­ся інша ситу­а­ція. У визволь­ній бороть­бі бра­ли участь різні вер­стви насе­ле­н­ня, котрі нега­тив­но спри­йма­ли будь-який пока­зний про­яв роз­ко­ші. Однак, коза­цька вій­сько­ва ари­сто­кра­тія, в ті часи, одя­га­лась дуже демо­кра­ти­чно в зви­чай­ні коза­цькі жупа­ни. Це поясню­ва­лось не тим, що коза­цька стар­ши­на побо­ю­ва­лась широ­ких наро­дних мас, а тим, що це було дуже зру­чно під час постій­них вій­сько­вих дій, з тим, аби під час вій­сько­вої сути­чки супро­тив­ник не зміг від­рі­зни­ти коза­цько­го стар­ши­ну від рядо­во­го коза­ка (так зва­на польо­ва фор­ма офі­це­рів в суча­сних армі­ях була вве­де­на лише після дру­гої сві­то­вої вій­ни 1939–1945 рр, тоб­то коза­цька вій­сько­ва нау­ка, а саме, по захи­сту коман­дно­го скла­ду випе­ре­джу­ва­ла євро­пей­ську, як міні­мум на 350 років.) Аске­ти­чність їхньо­го вій­сько­во­го побу­ту в той час була прав­ди­во від­тво­ре­на в запи­сках Пав­ла Алеп­сько­го, який супро­во­джу­вав анті­о­хій­сько­го патрі­ар­ха Мака­рія. П.Алепський роз­по­від­ає, що на при­йо­мі у Бог­да­на Хмель­ни­цько­го рибу пода­ва­ли у зви­чай­них гли­ня­них мисках (П.Алепський не знав, що гли­ня­ні виро­би, з так зва­но­го гон­чар­но­го цен­тру с.Головківка, що побли­зу Чиги­ри­на, за сво­ї­ми мисте­цьки­ми яко­стя­ми та ціною при­рів­ню­ва­лись в той час до вар­то­сті пор­це­ля­ни з дале­ко­го Китаю. Один із таких гли­ня­них Голов­ків­ських сто­ло­вих сер­ві­зів був пре­зен­то­ва­ний поля­ка­ми фран­цузь­ко­му коро­лю Людо­ві­ку ХIV). Але виму­ше­на вій­сько­ва про­сто­та похі­дно­го жит­тя три­ва­ла недов­го. Посту­по­во стар­ши­на при­би­рає до сво­їх рук вла­ду, земель­ні воло­ді­н­ня, нако­пи­чує багат­ства у вигля­ді мисте­цьких виро­бів. Про остан­ні свід­чать опи­си май­на. Якщо під час постій­них вій­сько­вих бата­лій і сути­чок пред­став­ни­ки стар­ши­ни ще стри­му­ва­ли­ся від пока­зної роз­ко­ші, то пізні­ше, у XVIII ст., вони свою міцні­ю­чу вла­ду обла­што­ву­ють і з зов­ні­шньої сто­ро­ни: зга­ду­ють про свої дав­ні бояр­сько-шля­хет­ські родо­ві гер­би, які були у їх пра­ді­дів ще за доби Литов­сько­го кня­зів­ства і появи поля­ків на тери­то­рії Укра­ї­ни, різні клей­но­ди (була­ви, пер­на­чі та інші зна­ки вла­ди), доро­гий одяг та коштов­ну зброю, яка вико­нує лише пред­став­ни­цьку фун­кцію (тоді­шній геть­ман, пол­ков­ник чи інший коза­цький стар­ши­на в час, коли не вико­ну­вав свої пред­став­ни­цькі фун­кції, зазви­чай сідав обі­да­ти або вече­ря­ти за один стіл із сво­ї­ми слу­га­ми або ж коса­ря­ми, що тіль­ки-но при­йшли із сіно­ко­су). Попри це, вони замов­ля­ють худо­жни­кам свої порт­ре­ти, а часом дару­ють цер­квам, так зва­ні, кти­тор­ські іко­ни, де їх зобра­же­но разом із свя­ти­ми, щоб люди, покло­ня­ю­чись свя­тим, шану­ва­ли одно­ча­сно і сво­го пана-обо­рон­ця, котрий попе­ре­ду лави коза­ків, пер­ший кидав­ся в бій на супо­ста­та. На дзво­нах та числен­них доро­го­цін­них речах цер­ков­но­го вжи­тку на замов­ле­н­ня вико­ну­ва­ли­ся їхні гер­би та від­по­від­ні дар­чі напи­си.

       З поча­тку дру­гої поло­ви­ни XVII ст. деко­ра­тив­но-при­кла­дне мисте­цтво роз­ви­ва­є­ться під зна­ком поси­ле­ної деко­ра­тив­но­сті. Ця нова тен­ден­ція дістає дво­бі­чну під­трим­ку. З боку широ­ких наро­дних мас вона була зумов­ле­на бажа­н­ням яскра­ві­ше вира­зи­ти опти­мі­сти­чні спо­ді­ва­н­ня на кра­ще май­бу­тнє . З боку світ­ських і духов­них фео­да­лів — нама­га­н­ням ото­чи­ти себе оре­о­лом могу­тно­сті, пишно­ти, багат­ства та поси­ле­н­ня авто­ри­те­ту серед широ­ко­го зага­лу наро­дних мас.

       Опти­мізм, спів­зву­чний про­гре­сив­ним іде­ям визволь­ної бороть­би, разом з мисте­цьки­ми дося­гне­н­ня­ми рене­сан­сної куль­ту­ри від­по­від­ав сві­то­гля­дним заса­дам та устрем­лі­н­ням основ­ної маси насе­ле­н­ня. Саме тому орга­ні­чно засво­є­ні та твор­чо вико­ри­ста­ні дося­гне­н­ня рене­сан­сно­го мисте­цтва досить дов­го, навіть у пер­шій поло­ви­ні XVIII ст., про­дов­жу­ва­ли живи­ти укра­їн­ське деко­ра­тив­но-при­кла­дне мисте­цтво.

       З іншо­го боку, сти­лі­сти­чні фор­ми й дося­гне­н­ня баро­ко більш імпо­ну­ва­ли сма­кам та іде­о­ло­гі­чним під­ва­ли­нам коза­цької стар­ши­ни. Але вони впро­ва­джу­ва­ли­ся і засво­ю­ва­ли­ся на місце­во­му грун­ті. Через те укра­їн­ське баро­ко не набу­ло тої місти­ки та екзаль­та­ції, пере­на­си­че­но­сті та надмір­но­сті, які спо­сте­рі­га­ю­ться в захі­дно­єв­ро­пей­сько­му баро­ко.

       Оби­два напря­ми спів­існу­ва­ли, вза­є­мо­ді­я­ли, поро­джу­ю­чи най­рі­зно­ма­ні­тні­ші мисте­цькі фор­ми.

       Сти­лі­сти­чні фор­ми роко­ко на тере­нах Укра­ї­ни не набу­ли зна­чно­го поши­ре­н­ня в деко­ра­тив­но-при­кла­дно­му мисте­цтві. З’явившись у 60-х роках XVII ст., вони досить швид­ко, вже в 80-х роках, були виті­сне­ні чітки­ми і ясни­ми фор­ма­ми ново­го сти­лі­сти­чно­го напря­му — кла­си­ци­зму.

       У дру­гій поло­ви­ні XVIII ст. Росій­ська імпе­рія засто­со­вує нову такти­ку: про­ков­ту­ва­н­ня нашої тери­то­рії, через «під­куп» коза­цької стар­ши­ни, котра за своє лояль­не став­ле­н­ня до імпе­рії дістає офі­цер­ські та гене­раль­ські чини та дво­рян­ські при­ві­леї, а від так зли­ва­є­ться з росій­ським дво­рян­ством. Її пред­став­ни­ки на кшталт петер­бурзь­ких вель­мож буду­ють пала­ци за про­е­кта­ми архі­те­кто­рів. Від­по­від­но змі­ню­є­ться їхній побут, потре­би та упо­до­ба­н­ня.

       З цих часів осо­бли­во погли­блю­є­ться водо­діл між мисте­цтвом наро­дних мас і мисте­цтвом панів­них кла­сів. Дав­ні міста — Київ, Пере­я­слав, Чер­ні­гів, Нов­го­род-Сівер­ський, Ста­ро­дуб, Ніжин, неве­ли­кі сели­ща — Глу­хів, Бату­рин, Чиги­рин та інші ста­ють визна­чни­ми адмі­ні­стра­тив­ни­ми цен­тра­ми геть­ман­ської Укра­ї­ни. В них роз­гор­та­є­ться дерев’яне та муро­ва­не будів­ни­цтво.

       Буду­ю­ться різні типи спо­руд: цер­кви, обо­рон­ні зам­ки, рези­ден­ції магна­тів і коза­цької стар­ши­ни, навчаль­ні закла­ди, адмі­ні­стра­тив­ні, тор­го­вель­но-ремі­сни­чі та житло­ві будин­ки. Але їхнє пла­ну­ва­н­ня та про­сто­ро­ва ком­по­зи­ція змі­ню­ю­ться від­по­від­но до нових потреб. Разом із цим змі­ню­є­ться й їхній вигляд та інтер’єри.

       Магнат­ські муро­ва­ні рези­ден­ції на Пра­в­обе­реж­жі та захі­дних зем­лях Укра­ї­ни вже не мають вигля­ду грі­зних зам­ків, їхні інтер’єри роз­кі­шно обла­што­ву­ю­ться на захі­дно­єв­ро­пей­ський зра­зок, житло­ві при­мі­ще­н­ня ста­ють зати­шни­ми.

       Буду­ва­ли­ся також дерев’яні зам­ки-пала­ци світ­ських і духов­них магна­тів у Ста­ро­ко­стян­ти­но­ві, Богу­сла­ві, Три­піл­лі, Мань­ків­ці, Білій Цер­кві, При­лу­ках, Мені, Бор­зні, Коно­то­пі, Бату­ри­ні. Два з них були в Киє­ві — на горі Кисе­лів­ці та в Киє­во-Печер­ській лав­рі. Вони або зафі­ксо­ва­ні на малюн­ках, або зга­ду­ю­ться в дав­ніх актах, спо­га­дах ман­дрів­ни­ків. Ці остан­ні осо­бли­во від­зна­ча­ли роз­мі­ри залів і вели­ку кіль­кість вікон у них, а також пишність при­крас.

       Почи­на­ю­чи вже з дру­гої поло­ви­ни XVII ст., в мона­сти­рях, а також у містах і селах, що були рези­ден­ці­я­ми коза­цької стар­ши­ни, поча­ло­ся будів­ни­цтво вели­ких муро­ва­них хра­мів. їхні інтер’єри бага­то й пишно оздо­блю­ва­ли­ся на кошти стар­ши­ни. Голов­ною при­кра­сою цер­ков­но­го інтер’єру був іко­но­стас, де широ­ко вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся живо­пис і деко­ра­тив­не різьбле­н­ня, зба­га­че­не роз­фар­бо­ву­ва­н­ням, срі­бне­н­ням та позо­ло­тою. Іко­но­стас орга­ні­чно впи­су­вав­ся в архі­те­кту­ру інтер’єру. Стін­ні деко­ра­тив­ні роз­пи­си, які набу­ли вели­ко­го роз­ви­тку в дерев’яних хра­мах (св.Духа в с.Потеличі, св.Юра в м.Дрогобичі та ін.), зна­хо­дять собі місце в муро­ва­них цер­квах XVII та XVIII ст. Наро­ста­н­ня пишно­сті і багат­ства оздо­блень хра­мів сти­му­лю­ва­ло­ся зма­га­н­ням пра­во­слав­но­го духів­ни­цтва з като­ли­цьким та уні­ат­ським щодо залу­че­н­ня віру­ю­чих. З іншо­го боку, пани-стар­ши­ни вба­ча­ли в цер­кві свою іде­о­ло­гі­чну під­ва­ли­ну. Саме тому вони не шко­ду­ва­ли коштів на опо­ря­дже­н­ня хра­мів та обла­шту­ва­н­ня цер­ков­но­го цере­мо­ні­а­лу.

       Вар­то заува­жи­ти, що цер­ква мала не лише куль­то­ве при­зна­че­н­ня. Вона була також місцем гро­мад­ських збо­рів і світ­ських свят, діяль­но­сті братств. Її сті­ни оба­біч две­рей були своє­рі­дним літо­пи­сом, де фіксу­ва­ли­ся важли­ві події в жит­ті міста чи села (посу­ха, повінь, холо­дна зима, епі­де­мії, напа­ди татар, при­хід коза­ків та ін.). Вза­га­лі цер­ква тоді віді­гра­ва­ла роль куль­тур­но­го цен­тру гро­ма­ди, цеху, села або міста. Зокре­ма, такою була цер­ква св.Духа в с.Потеличі, побу­до­ва­на коштом місце­во­го гон­чар­сько­го цеху.

       У цей пері­од пере­ва­жа­ло дерев’яне будів­ни­цтво. Селян­ське житло скла­да­ло­ся з одно­го житло­во­го при­мі­ще­н­ня із сінь­ми та комо­рою. Чима­лу його части­ну займа­ла вари­ста піч, оздо­бле­на гео­ме­три­чним орна­мен­том поверх побіл­ки та під­ма­за­на кольо­ро­ви­ми гли­на­ми. Про­ти печі, по діа­го­на­лі, роз­та­шо­ву­ва­ли «божни­цю» з одної або кіль­кох ікон. В цьо­му ж кутку сто­яв стіл або ж скри­ня, що вико­ри­сто­ву­ва­лась в яко­сті сто­ла. Між піч­чю та сті­ною вла­што­ву­вав­ся дерев’яний «піл» для спа­н­ня. По дру­гу сто­ро­ну две­рей — мисник. Напро­ти печі — сті­на з кіль­ко­ма вікна­ми. Вище вікон, від кутка до «божни­ці», про­стя­га­ла­ся на всю сті­ну поли­ця. Вона під­три­му­ва­ла­ся нескла­дни­ми крон­штей­на­ми з зао­кру­гле­ним вирі­зом, який при­зна­чав­ся для віша­н­ня рушни­ка або одя­гу. Під вікна­ми вздовж сті­ни сто­я­ла лава.

       Таке одно­ка­мер­не житло слу­жи­ло для при­го­ту­ва­н­ня та спо­жи­ва­н­ня їжі, від­по­чин­ку й вико­на­н­ня всі­ля­кої дома­шньої робо­ти. Його про­сте обла­шту­ва­н­ня, часто при­кра­ше­не різьбою, тка­ні різно­ко­льо­ро­ві рядна та виши­ва­ні рушни­ки разом із роз­пи­са­ми печі утво­рю­ва­ли своє­рі­дний коло­рит інтер’єру бідні­шо­го селян­ства та міських «низів».

       Замо­жні­ша части­на насе­ле­н­ня мала хату роз­ді­ле­ну на дві поло­ви­ни комо­рою та сінь­ми. Якщо одна поло­ви­на була схо­жа на опи­са­ну вище, то дру­га слу­жи­ла пара­дним при­мі­ще­н­ням і зва­ла­ся сві­тли­цею. В зале­жно­сті від доста­тку вла­сни­ка ця поло­ви­на більш або менш бага­то при­кра­ша­ла­ся. Сті­ни злі­ва від две­рей та напро­ти них мали числен­ні вікна, що вихо­ди­ли на веран­ду або від­кри­ту гале­рею, різні за про­фі­лем арки якої під­три­му­ва­ли­ся різьбле­ни­ми стов­пчи­ка­ми. В кутку між цими сті­на­ми місти­ла­ся «божни­ця». Спра­ва від две­рей була піч для обі­грі­ва­н­ня, обли­чко­ва­на тера­ко­то­ви­ми або полив’яними кахля­ми. Дов­ко­ла сто­лу для свя­тко­вих обі­дів сто­я­ли лави та стіль­ці. Сте­ля сві­тли­ці скла­да­ла­ся з тов­сто­го різьбле­но­го сво­ло­ка, на який з обох боків спи­ра­ли­ся тов­сті дошки нака­ту з неве­ли­кою від­стан­ню між ними. Вони утво­рю­ва­ли вира­зну ритмі­чність. Дерев’яні мебльо­ва­ні (теса­ні) сті­ни, часто нічим не при­кра­ше­ні, збе­рі­га­ли текс­ту­ру дере­ва. На сті­нах кім­нат у коза­цьких будин­ках роз­ві­шу­ва­ла­ся зброя. На поли­цях уздовж стін сто­яв різно­ма­ні­тний посуд (мета­ле­вий, скля­ний, кера­мі­чний, дерев’яний, часто роз­ма­льо­ва­ний), що одно­ча­сно слу­жив при­кра­сою. Про­стень­кі кили­ми або рядна, виши­ті рушни­ки та ска­тер­ти­ни разом із кахле­вою піч­чю та інши­ми реча­ми утво­рю­ва­ли пев­ні акцен­ти в суво­рій про­сто­ті обста­ви. Зви­чай­но, були в цей час інтер’єри тако­го типу, обла­што­ва­ні та оздо­бле­ні бага­тше й різно­ма­ні­тні­ше. В них можна було поба­чи­ти ліж­ка, мальо­ва­ні шафи, доро­гий посуд, печі, обли­цьо­ва­ні полив’яними кольо­ро­ви­ми кахля­ми, кили­ми, числен­ні виши­ва­н­ня. Про це можна дізна­ти­ся з деталь­них опи­сів дво­рів київ­ських цехів на Подо­лі (гон­чар­сько­го та рибаль­сько­го) дру­гої поло­ви­ни XVIII ст.

       У доку­мен­тах XVIII ст. най­ча­сті­ше тра­пля­ю­ться опи­си будин­ків коза­цької стар­ши­ни та духів­ни­цтва. Вони вже не мали систе­ми обо­рон­них спо­руд, а були ком­пле­ксом житло­вих та госпо­дар­ських буді­вель. Кухня, пекар­ня, комо­ра вже виді­ля­ли­ся в окре­мі спо­ру­ди, що вхо­ди­ли до скла­ду госпо­дар­сько­го ком­пле­ксу (бро­вар­ня, вино­кур­ня, соло­дов­ня тощо). Всі вони, в тому числі житло­ві будів­лі, обрам­лю­ва­ли про­сто­рий спіль­ний двір. За вну­трі­шнім пла­ну­ва­н­ням най­про­сті­ші житло­ві будів­лі скла­да­ли­ся з двох сві­тлиць оба­біч сіней. Даль­ший роз­ви­ток їх від­бу­вав­ся шля­хом обро­ста­н­ня сві­тлиць кім­на­та­ми різно­го при­зна­че­н­ня, пере­ва­жно опо­чи­валь­ня­ми та хижа­ми, а також ство­ре­н­ням дру­го­го повер­ху з літні­ми сві­тли­ця­ми. Тоді дрі­бні під­со­бні при­мі­ще­н­ня зосе­ре­джу­ва­ли­ся на пер­шо­му повер­сі. Тако­го хара­кте­ру спо­ру­да була у дво­рі гене­раль­но­го оса­ву­ла Мануй­ло­ви­ча в с.Ромашкове біля Нов­го­род-Сівер­сько­го. Геть­ман Ско­ро­пад­ський мав три житло­вих будин­ки. В кожно­му були дві вели­кі кім­на­ти, роз­ді­ле­ні сінь­ми. У дво­рі геть­ма­на Д. Апо­сто­ла було теж кіль­ка окре­мих одно­по­вер­хо­вих і дво­по­вер­хо­вих будин­ків, ото­че­них кри­ти­ми гале­ре­я­ми на стов­пчи­ках. На різьбле­но­му дерев’яному Хре­сті XVI ст. в міні­а­тюр­но­му рельє­фі зобра­же­но одну з таких сві­тлиць із гале­ре­єю дов­ко­ла.

       Дерев’яні бру­си, з яких скла­да­ли­ся сті­ни житло­вих будин­ків, гла­день­ко обте­су­ва­ли­ся або геблю­ва­ли­ся. Сте­ля вкри­ва­ла­ся дошка­ми, що спи­ра­ли­ся на різьбле­ний сво­лок і утво­рю­ва­ли своє­рі­дну ритмі­чність. Інко­ли кон­стру­кція сте­лі була скла­дні­шою. Две­рі роби­ли­ся пере­ва­жно одно­стул­ко­ві, широ­кі, з виба­гли­ви­ми залі­зни­ми петля­ми та зам­ка­ми, часто мали залі­зне оку­т­тя. У вікна встав­ля­ли­ся кру­глі обо­лон­ки гутно­го виро­бу в олов’яній опра­ві. Кожна кахля печі була оздо­бле­на кві­тко­ви­ми орна­мен­та­ми або сюже­тни­ми зобра­же­н­ня­ми. Гла­день­кі сті­ни вкри­ва­ли­ся роз­пи­са­ми, сти­лі­сти­чно близь­ки­ми до тих, які зна­хо­ди­мо на вну­трі­шніх сті­нах дерев’яних хра­мів XVIIXVIII ст.

       Крім орна­мен­таль­них, у світ­ських будин­ках були роз­пи­си й сюже­тні, зокре­ма деякі з анти­чної міфо­ло­гії. Про це з осу­дом писав про­по­від­ник кін­ця XVII ст.: «…в домах своих и комо­рах, вмі­сто обра­за Хри­сто­ва, малю­ють образ Баху­са, вмі­сто пре­чи­стої діви Марії – образ нечи­стої Вене­ри, вмі­сто свя­тих… малю­ють обра­зи мислив­ців з пса­ми і ястру­ба­ми, малю­ють тане­чни­ків з ігра­ми». Сто­ли й лави засте­ля­ли­ся кили­ма­ми, ліжни­ка­ми, налав­ни­ка­ми. Про­сті­ші кили­ми, всти­ла­ли під­ло­гу. На тлі роз­кі­шних кили­мів, що при­кра­ша­ли сті­ни, висі­ла доро­га худо­жня зброя. На две­рях і шафах були вико­на­ні малюн­ки, зде­біль­шо­го на різні мораль­ні теми з напи­са­ми. Сті­ни також обби­ва­ли­ся сукном, шпа­ле­ра­ми з шов­ко­вих і напів­шов­ко­вих тка­нин, пар­чею, окса­ми­том. Із цією ж метою кори­сту­ва­ли­ся поло­тня­ни­ми коль­три­на­ми, мальо­ва­ни­ми кле­йо­ви­ми або олій­ни­ми фар­ба­ми. Часом на сті­нах віша­ли гра­вю­ри з релі­гій­ною тема­ти­кою, що також засу­джу­ва­ло­ся духів­ни­цтвом під тим при­во­дом, що це роби­ться «… не для почи­та­ния обра­зів свя­тих, но для при­го­же­ства». В інтер’єрах, які в дано­му випад­ку роз­гля­да­ю­ться, уме­блю­ва­н­ня було вже різно­ма­ні­тні­шим і бага­то оздо­бле­ним різьбою та роз­пи­сом. Крім сто­лів, лав, стіль­ців, тут були ліж­ка, крі­сла, дзер­ка­ла в різьбле­них рамах, шафи та деякі інші речі.

       Якщо вихо­ди­ти з опи­сів май­на, в будин­ках зна­ті нако­пи­чу­ва­ло­ся бага­то доро­го­го посу­ду, одя­гу, доро­го­цін­ної зброї, юве­лір­них виро­бів. Такі дерев’яні житла панів­ної вер­хів­ки зва­ли­ся «пала­ца­ми», Хоч біль­шість із них були кри­ті гон­том, соло­мою або оче­ре­том. Про­сті за побу­до­вою та обла­шту­ва­н­ням, вони позна­ча­ли­ся само­бу­тні­стю й деко­ра­тив­ні­стю архі­те­ктур­них дета­лей, різьбле­них при­крас. Монах Лук’янов, котрий на рубе­жі XVII й XVIII ст. при­був із Моско­вії, в сво­їх запи­сах осо­бли­во від­зна­чає візе­рун­ко­ві будів­лі Киє­ва. Поба­чив­ши дерев’яні пала­ци в Ста­ро­ду­бі (Ста­ро­дуб­ський укра­їн­ський коза­цький полк роз­та­шо­ву­вав­ся на тери­то­рії суча­сної Брян­ської обл.. РФ – дана тери­то­рія була віді­бра­на в Укра­ї­ни у 1918 році, насе­ле­н­ня аси­мі­льо­ва­не) та Глу­хо­ві, він у захва­ті писав: «…зело лихо­ма­ны хохлы затей­ли­вы к хором­но­му стро­е­нию».

       Дерев’яна архі­те­кту­ра та хара­ктер­ні для неї інтер’єри з дру­гої поло­ви­ни XVIII ст. почи­на­ють замі­ню­ва­ти­ся муро­ва­ни­ми пала­ца­ми, побу­до­ва­ни­ми за про­е­кта­ми вида­тних сто­ли­чних архі­те­кто­рів на зра­зок ана­ло­гі­чних спо­руд петер­бурзь­ких і москов­ських вель­мож (палац у Бату­ри­ні, палац Зава­дов­сько­го в Ляли­чах, Розу­мов­сько­го в Глу­хо­ві та ін.).

       Ста­рі при­йо­ми будів­ни­цтва з дере­ва, гли­ни, осо­бли­во­сті архі­те­кту­ри та інтер’єрів про­дов­жу­ють існу­ва­ти в наро­дно­му житлі. Осо­бли­во стій­ко тра­ди­ції архі­те­кту­ри дерев’яного житла збе­рі­га­ли­ся на Воли­ні, в гір­ських райо­нах Кар­пат та на пів­ні­чній Чер­ні­гів­щи­ні.

       З дру­гої поло­ви­ни XVII ст. на Лів­обе­реж­жі та в Придніпров’ї роз­гор­та­є­ться муро­ва­не будів­ни­цтво. Крім куль­то­вих буду­є­ться бага­то спо­руд цивіль­но­го при­зна­че­н­ня — виро­бни­чі, госпо­дар­чі, адмі­ні­стра­тив­ні, учбо­ві, ліку­валь­ні та житло­ві, осо­бли­во в геть­ман­ських сто­ли­цях (Чиги­ри­ні, Субо­то­ві, Глу­хо­ві, Бату­ри­ні) та в бага­тьох насе­ле­них пун­ктах, що були адмі­ні­стра­тив­ни­ми цен­тра­ми або рези­ден­ці­я­ми стар­ши­ни. В той час усі муро­ва­ні будів­лі цьо­го регіо­ну зва­ли­ся кам’яницями. Як і дерев’яні, житло­ві муро­ва­ні будин­ки збе­рі­га­ють тип сіль­ської хати — «на дві поло­ви­ни» (так зва­ний буди­нок Полу­бо­тка в Чер­ні­го­ві, кам’яниці Лизо­гу­ба в Сер­дне­ві, Чер­ні­го­ві та ін.).

       З літе­ра­тур­них дже­рел і пам’яток, які збе­ре­гли­ся, відо­мо, що будин­ки, як пра­ви­ло, оздо­блю­ва­ли­ся деко­ра­тив­ною скуль­пту­рою, про­фі­лю­ва­н­ням. Так, мало­ро­сій­ську коле­гію (Мало­ро­сі­єю в ті часи нази­ва­ли виклю­чно Лів­обе­ре­жну Укра­ї­ну – тепе­рі­шня Чер­ні­гів­ська, Пол­тав­ська, Сум­ська, Хар­ків­ська обла­сті Укра­ї­ни, а також Брян­ська та пів­ден­ні части­ни Кур­ської, Воро­незь­кої та Біл­го­род­ської обл. РФ) в Глу­хо­ві поряд із зобра­же­н­ня­ми різних вуса­тих геть­ма­нів у жупа­нах при­кра­ша­ли ста­туї богів, ора­то­рів, філо­со­фів, а також різною вій­сько­вою ліпною гераль­ди­кою, купі­до­на­ми, ліра­ми Апо­ло­на, рослин­ним орна­мен­том із місце­ви­ми моти­ва­ми. Таке поєд­на­н­ня анти­чно­сті з суча­сні­стю зна­йшло від­гук у «Ене­ї­ді» Котля­рев­сько­го і вза­га­лі було хара­ктер­ним для тих часів. Ліпне деко­ру­ва­н­ня собо­ру Мгар­сько­го мона­сти­ря, дзві­ни­ці Софії Київ­ської, бра­ми Забо­ров­сько­го, що дійшло до нас, свід­чить про висо­ку май­стер­ність вико­на­н­ня, жит­тє­ра­ді­сну деко­ра­тив­ність.

       Ліпни­на та скуль­пту­ра запов­ни­ли й вну­трі­шні при­мі­ще­н­ня. Водно­час інтер’єри оздо­блю­ва­ли­ся мону­мен­таль­но-деко­ра­тив­ним живо­пи­сом, орна­мен­таль­ни­ми роз­пи­са­ми. Неза­ле­жно від сюже­ту, живо­пис мав світ­ський хара­ктер і місце­вий націо­наль­ний коло­рит — соко­ви­ту тональ­ність малюн­ка та орна­мен­ту.

ХУДОЖНЯ ОБРОБКА ДЕРЕВА ТА РОГУ

Поряд з архі­те­кту­рою дере­во про­дов­жу­ва­ло зали­ша­ти­ся широ­ко­вжи­ва­ним мате­рі­а­лом і в деко­ра­тив­но-при­кла­дно­му мисте­цтві. З ньо­го виго­тов­ля­ли біль­шість речей побу­то­во­го й риту­аль­но­го при­зна­че­н­ня. Але до наших часів дійшла досить обме­же­на їх кіль­кість, що над­то зву­жує можли­во­сті про­сте­жи­ти роз­ви­ток худож ньої оброб­ки дере­ва, осо­бли­во в галу­зі наро­дно­го мисте­цтва. Як і в попе­ре­дніх пері­о­дах, основ­ним засо­бом худо­жньої оброб­ки дере­ва зали­ша­є­ться різьбле­н­ня, яке часто спо­лу­ча­ло­ся з полі­хро­мі­єю. Досить зна­чно­го поши­ре­н­ня набу­ває роз­пис речей із дере­ва. Відо­мі нам пам’ятки дають під­ста­ву гово­ри­ти про роз­квіт різьбле­н­ня деко­ра­тив­но-при­кла­дно­го мисте­цтва роз­ви­ва­ла­ся нео­дна­ко­во, осо­бли­во в архі­те­кту­рі. Рід­кі­сні пам’ятки різьби та роз­пи­су, що дійшли до нас, а також письмо­ві дже­ре­ла свід­чать про висо­кий роз­квіт худо­жньої оброб­ки дере­ва в цьо­му пері­о­ді. П.Алепський в опи­сах дерев’яних пала­ців у с.Маньківка, с.Трипілля вка­зує, що вони «дуже кра­си­ві та оздо­бле­ні різьбою». Про зов­ні­шнє різьбле­не оздо­бле­н­ня таких спо­руд свід­чить рису­нок дерев’яної башти над воро­та­ми Софії Київ­ської, вико­на­ний А.Вестерфельдом у 1651 р. На ньо­му добре пере­да­но гале­рею-арка­ду, де в цен­трі кожної арки — кру­пний різьбле­ний мотив, що нага­дує рако­ви­ну; від ньо­го з обох боків від­хо­дять чвер­тько­ла, кін­ці яких спи­ра­ю­ться на колон­ки з оваль­них і куля­стих вито­че­них еле­мен­тів. Краї чвер­тькіл — про­фі­льо­ва­ні. У тим­па­нах між чвер­тько­ла­ми двох сусі­дніх арок вмі­ще­но якісь цен­три­чні моти­ви.

       Вже на поча­тку XVII ст. з’явилося про­фі­лю­ва­н­ня пор­та­лів у каме­ні, у дере­ві — в обрам­ле­н­нях клейм цар­ських врат, у сво­ло­ках. Про­фі­лю­ва­н­ням ство­рю­ва­ла­ся гра сві­тло­ті­ні, яка зба­га­чу­ва­ла фор­ми архі­те­ктур­них еле­мен­тів. Нада­лі цей засіб деко­ру­ва­н­ня набу­ває біль­шо­го роз­ви­тку. Не остан­ню роль віді­грає досвід муро­ва­ної архі­те­кту­ри. Так, різьбле­ні в каме­ні пор­та­ли й кар­ни­зи XVIXVII ст. пра­ви­ли за зра­зок для про­фі­льо­ва­них і різьбле­них одвір­ків та кар­ни­зів у пізні­ші часи. Різьбле­ні кар­ни­зи набу­ли поши­ре­н­ня в цен­траль­ній части­ні Укра­ї­ни, в Над­дні­прян­щи­ні, Сло­бо­жан­щи­ні, на Лів­обе­реж­жі. Гали­чи­на й Закар­па­т­тя не зна­ли різьбле­них кар­ни­зів у дерев’яних будів­лях. Та й хара­ктер архі­те­ктур­но­го різьбле­н­ня тут був іншим — пере­ва­жа­ло гео­ме­три­чне пло­ске, яке йшло від арха­їсти­чних тра­ди­цій наро­дно­го мисте­цтва цьо­го регіо­ну. (Зви­тий шну­ро­вий мотив, розе­тки, обрам­ле­ні ним, із запов­не­н­ням три­гран­но­ви­їм­ча­сти­ми моти­ва­ми, зуб­ці, соляр­ні та гро­мо­ві зна­ки, «косий хрест») .

       Розе­тки, обрам­ле­ні шну­ро­вим моти­вом і зуб­чи­ка­ми, зі здрі­бне­ним напов­не­н­ням їх ром­бі­чни­ми та три­ку­тни­ми виїм­ча­сти­ми моти­ва­ми збе­ре­гли свій зміст соляр­но­го зна­ку, але ста­ли схо­жи­ми на кві­тку соня­шни­ка. Такі моти­ви є в наро­дній архі­те­кту­рі Руму­нії та Угор­щи­ни, їх немає в схі­дних Кар­па­тах і в Гали­чи­ні. Тим часом у інших, зга­да­них вище, райо­нах Укра­ї­ни про­фе­сій­не різьбле­н­ня було об’ємним і соко­ви­тим. Про це свід­чить різьба фра­гмен­тів сво­ло­ків коза­цьких хат і куре­нів Запо­розь­кої Січі. В ній добре поєд­на­ні рослин­ні моти­ви з гео­ме­три­чни­ми. Слід зазна­чи­ти, що поряд із таким оздо­бле­н­ням відо­мі сво­ло­ки й з гео­ме­три­чним різьбле­ним орна­мен­том. Серед них сво­лок 1799 р. і різьбле­на ско­ба XVIII ст. та сво­лок із с.Майданівка на Київ­щи­ні. Порів­ню­ю­чи ці два сво­ло­ки з дво­ма рані­ше назва­ни­ми — пер­шої поло­ви­ни XVI ст. зі Льво­ва та пер­шої поло­ви­ни XVII ст. з Іва­но-Фран­ків­ської обла­сті, можна зазна­чи­ти, що всі вони вико­на­ні за одні­єю уста­ле­ною ком­по­зи­цій­ною схе­мою, яка чітко від­би­ває архі­те­ктур­но-кон­стру­ктив­ну роль цієї дета­лі.

       Сво­лок займав чіль­не місце в інтер’єрі перш за все як його подов­жня вісь. По-дру­ге, він три­мав на собі всі бічні бал­ки. Оздо­блю­ю­чи його, май­стри вра­ху­ва­ли, що най­біль­ші наван­та­же­н­ня при­па­да­ють на сере­дню його части­ну, й виді­ля­ли її з бічних про­фі­льо­ва­них частин біль­шою масою, пла­сти­чни­ми й деко­ра­тив­ни­ми акцен­та­ми. Якщо бічні про­фі­льо­ва­ні части­ни сво­ло­ка оздо­блю­ва­ли­ся ритмі­чним одно­ма­ні­тним і гли­бо­ким візе­рун­ком, то сере­дня кон­тра­сту­ва­ла пло­скою різьбою з різно­ма­ні­тни­ми моти­ва­ми (гро­мо­ві та соляр­ні зна­ки) за тра­ди­цій­ною п’ятидільною схе­мою. Поді­бний сво­лок з укра­їн­ської хати коза­ка Іва­на похо­дить із Дні­про­пе­тров­щи­ни. Такі сво­ло­ки пере­ва­жа­ли в будин­ках сіль­ської пери­фе­рії. Пло­ске гео­ме­три­чне різьбле­н­ня тра­пля­є­ться також у сіль­ських цер­ков­них інтер’єрах, зокре­ма на хорах цер­кви 1745 р. с.Ужок Мен­сько­го райо­ну Чер­ні­гів­ської обла­сті. Тут серед еле­мен­тів різьбле­н­ня можна поба­чи­ти гро­мо­вий знак, вихро­ву розе­тку, зуб­ці та інші моти­ви.

       Тен­ден­ція до під­ви­ще­ної деко­ра­тив­но­сті, хара­ктер­на для цьо­го пері­о­ду, зна­йшла свій вияв в оздо­блен­ні сво­ло­ків, перед­усім їхньої сере­дньої части­ни. Моти­ви деко­ру­ва­н­ня зба­га­чу­ю­ться нови­ми еле­мен­та­ми, в тому числі рослин­ни­ми та епі­гра­фі­чни­ми. В напи­сах зга­ду­ю­ться хазя­їн будин­ку, його ста­но­ви­ще в суспіль­стві, дата побу­до­ви та ін. Пла­сти­чне оздо­бле­н­ня стає об’ємним і соко­ви­тим. Щодо цьо­го пока­зо­вим є фра­гмент сво­ло­ка з малюн­ка, вико­на­но­го І.Ю.Рєпіним.

       Не зов­сім з’ясованим є пита­н­ня, звід­ки при­йшла до укра­їн­сько­го різьбле­н­ня орна­мен­та­ція анти­чної кла­си­ки: оні­чний кіма­тій, нами­сти­ни та інші моти­ви. Тут можна гово­ри­ти про два дже­ре­ла: анти­чне Причорномор’я та Візан­тія, захі­дна Євро­па. Анти­чні моти­ви в різьблен­ні відо­мі пере­ва­жно на одвір­ках та кар­ни­зах, де вони спо­лу­ча­ю­ться з про­фі­лю­ва­н­ням. Зраз­ки тако­го різьбле­н­ня є на одвір­ках 1700 р. з м.Конотопа та 1705 р. з Київ­щи­ни. На Придніпров’ї та Лів­обе­реж­жі одвір­ки часто роби­ли шести­ку­тної фор­ми (зі зрі­за­ни­ми пле­чи­ма). Така фор­ма відо­ма також на росій­ській пів­но­чі. Отже, можли­во, вона є спад­щи­ною дав­ньої Русі, в часи коло­ні­за­ції даних тери­то­рій вихід­ця­ми із Над­дні­прян­щи­ни.

       Різьбле­н­ня на еле­мен­тах дерев’яної архі­те­кту­ри вико­ну­ва­лось, оче­ви­дно, май­стра­ми з числа будів­ни­чих. Висо­кі худо­жні яко­сті архі­те­ктур­но­го різьбле­н­ня, його орга­ні­чне поєд­на­н­ня з фор­мою архі­те­ктур­ної дета­лі, вели­ке вмі­н­ня вико­ри­ста­ти орна­мент для роз­кри­т­тя та під­кре­сле­н­ня фун­кції еле­мен­тів архі­те­кту­ри демон­стру­ють висо­ку про­фе­сій­ну доско­на­лість май­стрів цієї галу­зі. Май­же всі вони були або вихід­ця­ми з наро­ду й збе­рі­га­ли твор­чі зв’язки з наро­дним мисте­цтвом, або наро­дни­ми май­стра­ми, діяль­ність яких від­бу­ва­ла­ся в сіль­ській пери­фе­рії. Всі вони ста­но­ви­ли, окре­му гру­пу зі сво­ї­ми тра­ди­ці­я­ми та спе­ци­фі­кою архі­те­ктур­но­го різьбле­н­ня.

       В оздо­блен­ні іко­но­ста­сів і «цар­ських врат» також з’являються нові тен­ден­ції. Зокре­ма, у вра­тах зни­кає різ­кий поділ на шість клейм в обох стул­ках. Одно­ча­сно виго­тов­ля­ю­ться різьбле­ні вра­та, де живо­пи­су від­во­ди­ться скром­не місце в малень­ких кру­глих чи оваль­них меда­льо­нах. Від­кри­ва­є­ться широ­кий про­стір для роз­ви­тку наскрі­зної різьби, осо­бли­во на вра­тах іко­но­ста­су, де все пишні­ше роз­кві­тає рослин­ний орна­мент. Кле­йма, які скла­да­ли ком­по­зи­цію ста­рих врат, зали­ша­ю­ться в умов­но­му або зама­ско­ва­но­му вигля­ді.

       На змі­ну рене­сан­сним мисте­цьким іде­а­лам при­хо­дять, прав­да, не зра­зу, нові, баро­ко­ві. Їхня поява та роз­ви­ток в Укра­ї­ні не були випад­ко­ви­ми. Як уже під­кре­слю­ва­ло­ся, визволь­на вій­на укра­їн­сько­го наро­ду покли­ка­ла до жит­тя актив­ні твор­чі сили, котрі й спри­чи­ни­ли роз­ви­ток усіх видів мисте­цтва. При цьо­му вико­ри­ста­н­ня дося­гнень від­ро­дже­н­ня було над­то важли­вим кро­ком, зна­че­н­ня яко­го важ­ко пере­оці­ни­ти. Але після визволь­ної вій­ни 1648—1654 pp. іде­о­ло­гі­чна бороть­ба за «душі» віру­ю­чих між като­ли­цтвом і православ’ям не при­пи­ни­ла­ся. В ній оби­дві сто­ро­ни вда­ва­ли­ся до різних засо­бів, серед яких най­ва­жли­ві­шим було мисте­цтво. Зма­га­ю­чись у пишно­ті оздо­бле­н­ня хра­мо­вих інтер’єрів, вони при­му­шу­ва­ли худо­жни­ків шука­ти нові­ші, дійо­ві­ші фор­ми. Саме таки­ми вияви­ли­ся сти­лі­сти­чні фор­ми баро­ко.

       З іншо­го боку, одним із наслід­ків визволь­ної вій­ни під про­во­дом Б.Хмельницького було наро­ста­н­ня зна­че­н­ня коза­цької стар­ши­ни. Її вла­да щода­лі біль­ше міцні­ла. Щоб під­кре­сли­ти це, вона нама­га­ла­ся ото­чи­ти себе оре­о­лом пишно­ти й багат­ства. Цер­ква стає її іде­о­ло­гі­чною під­ва­ли­ною. Тепер хра­ми буду­ють і оздо­блю­ють та роблять у них бага­ті вкла­ди пред­став­ни­ки стар­ши­ни. Роль гро­ма­ди при цьо­му від­хо­дить на дру­гий план. Баро­ко якнай­кра­ще від­по­від­а­ло сма­кам сере­до­ви­ща коза­цької стар­ши­ни. Його не можна роз­гля­да­ти як уза­галь­не­ний худо­жній напрям. У різних кра­ї­нах воно набу­ва­ло осо­бли­во­стей різних націо­наль­них шкіл. Одні­єю з них була укра­їн­ська, відо­ма під назвою «укра­їн­ське баро­ко», яке в свою чер­гу смі­ли­во можнаа іме­ну­ва­ти “коза­цьким баро­ко”. Худо­жні іде­а­ли цієї шко­ли аж до поча­тку XVIII ст. існу­ва­ли пара­лель­но та вза­є­мо­ді­я­ли з рене­сан­сни­ми. Це було можли­вим тому, що оби­два сти­лі мають спіль­ну осно­ву — анти­чну кла­си­ку. Разом із тим вони мають свої осо­бли­во­сті: рене­сан­сні фор­ми — спо­кій­ні, врів­но­ва­же­ні та більш пло­щин­ні; баро­чні — дина­мі­чні, з могу­тньою пла­сти­чною міц­цю, бур­хли­ві­стю, пате­ти­кою.

       М. Дра­ган вва­жає, що на захі­дно­укра­їн­ських зем­лях пере­хо­до­ві до баро­ко пере­ду­вав пері­од Від­ро­дже­н­ня, який під­го­ту­вав грунт для ньо­го на всій тери­то­рії Укра­ї­ни. Але разом із цим він ствер­джує, що «на схі­дно­укра­їн­ських зем­лях баро­ко при­йшло на змі­ну дожи­ва­ю­чим візан­тій­ським тра­ди­ці­ям…». До цієї остан­ньої його точки зору слід поста­ви­ти­ся кри­ти­чно вже тому, що візан­тій­ські тра­ди­ції були силь­ні­ши­ми на захі­дно­укра­їн­ських зем­лях порів­ня­но зі схі­дно­укра­їн­ськи­ми. Крім того, візан­тій­ські пере­жи­тки дола­ли­ся тут, як і на захі­дно­укра­їн­ських зем­лях, під силь­ним впли­вом нових іде­о­ло­гі­чних зру­шень та за допо­мо­гою ідей­но-худо­жніх дося­гнень рене­сан­сної куль­ту­ри.

       Реа­лі­за­ція худо­жніх прин­ци­пів баро­ко в усіх видах деко­ра­тив­но-при­кла­дно­го мисте­цтва поча­ла­ся при­бли­зно з дру­гої поло­ви­ни XVII ст. й не скрізь одно­ча­сно. При цьо­му різ­кої сти­лі­сти­чної змі­ни не від­бу­ло­ся. Рене­сан­сні дося­гне­н­ня в спо­лу­чен­ні з місце­ви­ми тра­ди­ці­я­ми настіль­ки вко­рі­ни­ли­ся, що баро­ко­ві фор­ми були не в змо­зі їх швид­ко й оста­то­чно подо­ла­ти. Через те вико­ри­ста­н­ня баро­ко від­бу­ва­ло­ся посту­по­во й пара­лель­но з фор­ма­ми пізньо­го рене­сан­су. Нерід­ко оби­два сти­лі­сти­чні напря­ми вза­єм­но пере­плі­та­ли­ся.

       Іко­но­ста­си рене­сан­сно­го напря­му та їхнє різьбле­не деко­ру­ва­н­ня від­зна­ча­ю­ться ясні­стю, чіткі­стю, спо­кій­ни­ми фор­ма­ми й пло­щин­ні­стю. Роз­ви­не­ним їхнім зраз­ком можна вва­жа­ти іко­но­стас П’ятницької цер­кви у Льво­ві (близь­ко 1648 p.).

       Сти­лі­сти­чні фор­ми баро­ко вно­сять істо­тні змі­ни в кон­стру­кцію та деко­ра­цію іко­но­ста­сів. Замість пло­скої сті­ни зі спо­кій­ни­ми фор­ма­ми іко­но­стас стає схо­жим на фасад будів­лі баро­чної архі­те­кту­ри з його дина­мі­чни­ми фор­ма­ми, хви­ля­сти­ми чле­ну­ва­н­ня­ми, роз­кре­по­ва­ни­ми кар­ни­за­ми та цоко­ля­ми, кон­тра­ста­ми висо­ких рельє­фів і загли­блень, сві­тло­ті­ньо­вих гра­да­цій, зви­ти­ми колон­ка­ми, різно­ма­ні­тни­ми фор­ма­ми та кон­фі­гу­ра­ці­я­ми ікон­них обрам­лень та інши­ми осо­бли­во­стя­ми. М. Дра­ган вва­жає рога­тин­ський іко­но­стас (1649 р.) пер­шим баро­чним витво­ром. Перед­усім, він не ціл­ком баро­чний, що визнає й сам М.Драган (пло­ско­рі­зьбле­ні колон­ки рене­сан­сно­го типу). По-дру­ге, відо­мий ще рані­ший іко­но­стас (1638 р.) з с.Охлопів на Воли­ні, де при­су­тні баро­ко­ві еле­мен­ти: роз­кре­по­ва­ний кар­низ, досить вели­кі волю­ти, що завер­шу­ють стул­ки цар­ських врат. Вивче­н­ня пам’яток при­во­дить до виснов­ків, що окре­мі еле­мен­ти баро­ко засво­ю­ва­ли­ся посту­по­во, спів­і­сну­ю­чи та вза­є­мо­ді­ю­чи з рене­сан­сни­ми, що анти­чні моти­ви не займа­ли у різьблен­ні зна­чно­го місця, що під впли­вом місце­вих тра­ди­цій деда­лі шир­ше вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся моти­ви реаль­ної при­ро­ди. Серед них най­по­ши­ре­ні­ші лоза, листя та гро­на вино­гра­ду, які мали сим­во­лі­чний зміст і досить часто тра­пля­ли­ся на іко­нах («Хри­стос Лоза– вино­гра­дна», «Хри­стос-вино­гра­дар» та ін.). Від сере­ди­ни й до кін­ця XVII ст. посту­по­во наро­ста­ють висо­та різьбле­но­го рельє­фно­го деко­ру­ва­н­ня іко­но­ста­сів, май­стер­ність вико­на­н­ня, багат­ство роз­кі­шної пла­сти­ки. Під впли­вом баро­ко вини­кає три­ли­ста фор­ма одвір­ків цар­ських врат і верх­ньої рами ікон. Вона впер­ше з’являється в іко­но­ста­сі с.Кам’янка-Буська (після 1667 р.) й далі в пізні­ших іко­но­ста­сах, зокре­ма бого­род­чан­сько­му (1698— 1705). Дослі­дни­ки вва­жа­ють цю деталь одні­єю з ознак зрі­ло­го баро­ко. Хара­ктер­ним є бого­род­чан­ський іко­но­стас: його нахи­ле­ні кар­ни­зи зі зла­ма­ми на завер­шен­ні, гли­бо­кі рами ікон, багат­ство й пишність різьбле­ної пла­сти­ки, силь­ні кон­тра­сти сві­тло­ті­ні в про­фі­лю­ван­ні вка­зу­ють на баро­ко. Разом із тим у ньо­му ще бага­то рис, які йдуть від пізньо­го Рене­сан­су: незна­чна висо­та рельє­фів, ясність і чіткість ком­по­зи­ції різьбле­но­го деко­ру.

       На осо­бли­ву ува­гу заслу­го­ву­ють також цар­ські вра­та (1698 р.) бого­род­чан­сько­го іко­но­ста­су, авто­ром яко­го є Іов Кон­зе­ле­вич (1667—1740). Ця пере­хі­дна пам’ятка ще збе­рі­гає в уза­галь­не­них рисах побу­до­ву з шести ком­по­зи­цій­них полів, де цен­тром кожно­го є оваль­на ікон­ка з бла­го­ві­ще­н­ням та єван­ге­лі­ста­ми. Ці іко­но­пи­сні медаль­йо­ни в дру­гій поло­ви­ні XVII ст. набу­ва­ють різних форм (кру­глі, оваль­ні, восьми­гран­ні, гру­шо­ви­дні та ін.). Лег­ка ажур­ність наскрі­зної різьби цих врат не від­по­від­ає прин­ци­пам баро­ко й іде від форм пізньо­го Рене­сан­су. Вер­ти­каль­на план­ка, або стов­пчик, на межі двох сту­лок пере­тво­рю­є­ться на орна­мен­то­ва­ну різьбле­ну колон­ку.

       Під кінець XVII ст. поряд із тра­ди­цій­ним моти­вом вино­гра­дної лози з’являються тва­рин­ні моти­ви: голо­ва лева, з пащі яко­го виро­стає галуз­ка орна­мен­ту (вра­та бого­род­чан­сько­го іко­но­ста­су), мотив дель­фі­на (на Лем­ків­щи­ні), мотив гераль­ди­чно­го орла. Наре­шті, з’являєтьсяй люд­ська фігу­ра у фор­мі так зва­но­го Ієсе­є­во­го дре­ва. Оста­н­ня тема вини­кла ще у візан­тій­сько­му мисте­цтві. Вона відо­ма в захі­дних кра­ї­нах. В Укра­ї­ні поши­рю­є­ться в XVII ст., можли­во, під впли­вом като­ли­цької цер­кви. Най­ра­ні­ше цей мотив зафі­ксо­ва­ний тут на титуль­них арку­шах ста­ро­дру­ків. Відо­мий він також на опра­вах кни­жок (Єван­ге­ліє 1695 p., пода­ро­ва­не Дуніннм-Бор­ков­ським Киє­во-Печер­ській лав­рі), на гапто­ва­них пам’ятках (епі­тра­хиль із Київ­ської Стрі­тен­ської цер­кви та зі збір­ки Львів­сько­го музею укра­їн­сько­го мисте­цтва) . В іко­но­пи­су ця тема не діста­ла широ­ко­го визна­н­ня. Най­ра­ні­ши­ми пам’ятками із зобра­же­н­ням «дре­ва Ієсє­є­во­го» є іко­но­стас 1689 р. зі Стрі­тен­сько­го при­ді­лу Софії Київ­ської, іко­но­стас XVII ст. з тра­пе­зної Пре­о­бра­жен­ської цер­кви у Виду­би­цько­му мона­сти­рі та на цар­ських вра­тах іко­но­ста­су 1697 — 1699 pp. маля­ра У.Рутковича в мона­стир­ській цер­кві м.Жовкви. Це зобра­же­н­ня вва­жа­є­ться ілю­стра­ці­єю до єван­гель­сько­го текс­ту. Афон­ський іко­но­пи­сний під­ру­чник «Єрмі­нія» містить вка­зів­ку на те, як зобра­жу­ва­ти Ієсе­є­ве дре­во: «Пра­ве­дний Ієсей спить і з його спи­ни від­хо­дять три галуз­ки, дві мен­ші сплі­та­ю­ться між собою, а тре­тя вели­ка під­но­си­ться вго­ру і в неї впле­те­ні єврей­ські царі від Дави­да до Хри­ста. Спо­ча­тку Давид з арфою, за ним Соло­мон, за ним інші царі по поряд­ку з жезла­ми, а на вер­ши­ні галуз­ки Різдво Хри­сто­ве, а по обох боках про­ро­ки з їх про­ро­цтва­ми й вони також впле­те­ні в галуз­ки, див­ля­ться на Хри­ста і вка­зу­ють на ньо­го. А під про­ро­ка­ми гре­цькі мудре­ці і про­рок Вала­ам; вони три­ма­ють свої сувої з про­ро­цтва­ми й див­ля­ться вго­ру на Різдво Хри­ста».

       В цар­ських вра­тах ця схе­ма спро­щу­є­ться й пода­є­ться з різною кіль­кі­стю пер­со­на­жів, набу­ва­ю­чи в різьбі вига­дли­вої різно­ма­ні­тно­сті деко­ра­тив­них вирі­шень.

        Ком­по­зи­ція врат із дре­вом Ієсе­є­вим відо­ма в двох варі­ан­тах. У пер­шо­му зобра­жу­є­ться стов­бур дере­ва, що виро­стає зі спи­ни Ієсея й одно­ча­сно слу­жить вер­ти­каль­ною план­кою на межі двох сту­лок. Від ньо­го в оби­два боки від­хо­дять гіл­ки дере­ва, в спле­тін­ні яких зобра­же­ні пред­ки Хри­ста. Дру­гий від­тво­рює ті три галуз­ки, що виро­ста­ють зі спи­ни Ієсея, про які зга­ду­є­ться в «Єрмі­нії». Дві край­ні роз­гла­джу­ю­ться по вер­ти­ка­лі сту­лок, утво­рю­ю­чи по три зави­тки в кожній, а сере­дня ста­но­вить межу двох сту­лок. У кожно­му зави­тку вико­на­но по фігу­рі, а всьо­го їх — шість. Таким чином утво­рю­є­ться ста­ра ком­по­зи­цій­на схе­ма з уза­галь­не­ним поді­лом на шість клейм, але без живо­пи­сних зобра­жень.

       У пер­шій поло­ви­ні XVIII ст. баро­ко­ві тен­ден­ції в різьблен­ні іко­но­ста­сів і цар­ських врат поси­лю­ю­ться. Це зна­хо­дить вираз у під­ви­ще­ній дина­мі­чно­сті та пла­сти­чно­сті різьби, її роз­кі­шній різно­ма­ні­тно­сті. Наро­щу­є­ться висо­та рельє­фу. Він стає деда­лі соко­ви­ті­шим, спов­не­ним жит­тє­ра­ді­сної деко­ра­тив­но­сті. Ці озна­ки вияв­ля­ю­ться вже на поча­тку XVIII ст. Вони добре помі­тні на цар­ських вра­тах із с.Адамівка, з Гали­чи­ни, а осо­бли­во на іко­но­ста­сі цер­кви Спа­са в с.Сорочинці на Пол­тав­щи­ні, де золо­че­ні голів­ки маку осо­бли­во висту­па­ють назов­ні, утво­рю­ю­чи реа­лі­сти­чний про­сто­ро­вий ефект, який поси­лю­є­ться синім гли­бо­ким тлом. Роз­кі­шне баро­ко­ве різьбле­не вбра­н­ня вико­на­не також на іко­но­ста­сі Козьмодем’янської цер­кви 1752 р. в с.Розваж Ровен­ської обла­сті, на іко­но­ста­сі Софії Київ­ської та бага­тьох інших.

       Бага­тою пла­сти­кою від­зна­ча­ю­ться в цей час різьбле­ні кри­ла ікон.

       Сти­лі­сти­чні змі­ни в деко­ра­тив­ній різьбі іко­но­ста­сів добре про­сте­жу­ю­ться на колон­ках іко­но­ста­сів XVII ст. з Під­го­рян­сько­го мона­сти­ря близь­ко 1716 р. та жов­ків­сько­го іко­но­ста­су (1697 р.) 

       Помі­тні сти­лі­сти­чні змі­ни в різьбі іко­но­ста­сів з’являються з поча­тку дру­гої поло­ви­ни XVIII ст., коли на змі­ну пишно­му баро­ко при­хо­дять фор­ми роко­ко. Як сти­лі­сти­чний напрям роко­ко виник у Фран­ції в дру­гій чвер­ті XVIII ст. Він добре від­по­від­ав настро­ям фран­цузь­кої дво­рян­ської вер­хів­ки, яка, від­чу­ва­ю­чи набли­же­н­ня гро­зи Фран­цузь­кої бур­жу­а­зної рево­лю­ції 1789 p., пра­гну­ла забу­ти­ся в насо­ло­дах та роз­ко­ші. Звід­си й грай­ли­во-манір­ний стиль з його лег­ки­ми аси­ме­три­чни­ми фор­ма­ми. В орна­мен­та­ції роко­ко пере­ва­жа­ють не рослин­ні моти­ви, а моти­ви рако­ви­ни (мушлі) — так зва­ний рокайль, вогни­ка, гусе­ни­ці тощо. Їй при­та­ман­ні химер­на вишу­тість, лег­кість моти­вів. Стиль роко­ко зна­йшов засто­су­ва­н­ня лише у вну­трі­шньо­му вбран­ні при­мі­щень. Поши­рю­ю­чись у кра­ї­нах Євро­пи, він набу­вав різно­ма­ні­тних форм, які вира­жа­ли пев­ний зміст. Зокре­ма, у фор­мах роко­ко, ство­ре­них Растрел­лі в Росії та в Укра­ї­ні, яскра­во вияв­ле­ні росій­ські та укра­їн­ські націо­наль­ні риси. Місце­ві осо­бли­во­сті дерев’яної різьби в сти­лі роко­ко, можна поба­чи­ти на іко­но­ста­сах, у тому числі на ство­ре­них у різних місцях Укра­ї­ни цар­ських вра­тах, які до остан­ньо­го часу ще недо­ста­тньо дослі­дже­ні. Серед них досить зга­да­ти іко­но­ста­си Покров­ської цер­кви в м.Ромни 1764 р. робо­ти росій­сько­го май­стра Сисоя Шал­ма­то­ва, Успен­ської цер­кви в с.Яришів Він­ни­цької обл. 1768 p., а також Андрі­їв­ської цер­кви в Киє­ві, побу­до­ва­ної за про­е­ктом Растрел­лі.

       Важли­во зазна­чи­ти, що в них роко­ко виявив­ся пере­ва­жно в орна­мен­та­ції. Архі­те­ктур­ні фор­ми іко­но­ста­сів зали­ши­ли­ся баро­ко­ви­ми. Через це роко­ко можна вва­жа­ти пізні­шим від­га­лу­же­н­ням сти­лю баро­ко.

       В остан­ній чвер­ті XVIII ст. на змі­ну роко­ко при­хо­дить кла­си­цизм зі сво­ї­ми чітки­ми й стро­ги­ми фор­ма­ми. Під його впли­вом деко­ра­тив­но-скуль­птур­на ком­по­зи­ція іко­но­ста­сів зно­ву набу­ває хара­кте­ру суціль­ної сті­ни, де основ­ним еле­мен­том ста­ють вели­кі пло­щи­ни. В орна­мен­та­ції чим­раз часті­ше вико­ри­сто­ву­ю­ться анти­чні моти­ви часів Ста­ро­дав­ньої Гре­ції та респу­блі­кан­сько­го Риму. Вони набу­ва­ють на різних пам’ятках своє­рі­дної роз­роб­ки. Нове вирі­ше­н­ня іко­но­ста­са, хара­ктер­не сво­єю мону­мен­таль­ні­стю, з’являється ще в пері­од роко­ко, зокре­ма в іко­но­ста­сі Андрі­їв­ської цер­кви. Пере­хід до кла­си­ци­зму добре помі­ча­є­ться в іко­но­ста­сі Тро­ї­цької надбрам­ної цер­кви Киє­во-Печер­ської лав­ри.

       Зна­чно­го роз­ви­тку набу­ває різьбле­н­ня на меблях. До нас дійшли пере­ва­жно меблі для сиді­н­ня. В цьо­му пері­о­ді три­ває вико­ри­ста­н­ня форм і кон­стру­кцій, відо­мих із попе­ре­дньо­го пері­о­ду, але з’являються й нові, хара­ктер­ні для XVIII ст. В цей час досить вира­зно спо­сте­рі­га­є­ться поділ меблів на три гру­пи: пан­ські, міщан­ські, селян­ські та міської бідно­ти.

       Виро­би пер­шої гру­пи дуже близь­кі до най­кра­щих захі­дно­єв­ро­пей­ських зраз­ків, які заво­зи­ли­ся в Укра­ї­ну бага­ти­ми світ­ськи­ми та духов­ни­ми фео­да­ла­ми й пред­став­ни­ка­ми місько­го патри­ці­а­ту не тіль­ки для окра­си пала­цо­вих інтер’єрів, але і як зраз­ки для крі­по­сних і міських цехо­вих май­стрів. Багат­ство й пишність меблів цих шедев­рів нерід­ко дося­га­ли­ся за раху­нок зру­чно­сті в кори­сту­ван­ні.

       Дру­га гру­па меблів мала як захі­дно­єв­ро­пей­ські, так і місце­ві риси. В ній тра­пля­ли­ся речі, в яких ще вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся ста­рі сти­лі­сти­чні фор­ми або нове спів­існу­ва­ло зі ста­рим. Ці виро­би не вра­жа­ли осо­бли­вою пишно­тою, зате були зру­чні­ши­ми в кори­сту­ван­ні, раціо­наль­ні­ши­ми, що від­по­від­а­ло потре­бам сере­дніх міських шарів.

       Для тре­тьої гру­пи типо­ви­ми риса­ми були насам­пе­ред про­сто­та й зру­чність, про­те вони не виклю­ча­ли й зда­тно­сті при­кра­си­ти побут. При виго­тов­лен­ні про­стих меблів широ­ко засто­со­ву­ва­ло­ся кон­тур­не або пло­ске різьбле­н­ня, гео­ме­три­чна орна­мен­та­ція, яка місти­ла пере­ва­жно древ­ні моти­ви, що збе­рі­га­ли­ся в надрах наро­дно­го мисте­цтва.

       Повсю­дно поши­ри­ли­ся стіль­ці зі спин­кою, тип яких виник в Іта­лії ще в пері­од готи­чно­го сти­лю, що вва­жав­ся там вар­вар­ським. Саме звід­ти спо­ча­тку йшли всі модні нова­ції. Сті­лець зі спин­кою — це неве­ли­ке ква­дра­тне або восьми­гран­не сиді­н­ня, яке спи­ра­ло­ся на дві пари ніжок, при­чо­му задні, як і пере­дні, могли бути суціль­ною дошкою. Про­дов­же­н­ня задніх ніжок (або дошки) по вер­ти­ка­лі утво­рю­ва­ло спин­ку. Дошки ці набу­ва­ли різної фор­ми. Пів­ден­но­ні­ме­цьке Від­ро­дже­н­ня ство­ри­ло новий варі­ант стіль­ця, де дошка спин­ки збе­ре­гла­ся, а троє або четве­ро ніжок вито­чу­ва­ли­ся на вер­ста­ті й були роз­став­ле­ні в різні боки. Три­но­гі меблі для сиді­н­ня — від­го­мін тих часів, коли під­ло­га в цар­ських зам­ках була нерів­ною й саме такі стіль­ці зав­жди несхи­тно сто­я­ли на ній. Вка­за­ні варі­ан­ти стіль­ців діста­ли поши­ре­н­ня в Укра­ї­ні ще в XVI ст. й про­існу­ва­ли май­же до кін­ця XVIII ст. Осно­вою худо­жньої вира­зно­сті цих меблів була про­пор­цій­но-доціль­на кон­стру­ктив­на фор­ма. Окре­мі її еле­мен­ти зба­га­чу­ва­ли­ся від­по­від­ни­ми засо­ба­ми деко­ру­ва­н­ня. Так, на ніж­ках при вито­чу­ван­ні роби­ли­ся від­по­від­ної фор­ми про­фі­лі, пере­ва­жно у верх­ній части­ні; пере­дня та задня дошки в стіль­цях іншо­го типу набу­ва­ли прим­хли­вих обри­сів; та про­рі­зів, при­кра­ша­ли­ся різьбою! Осо­бли­во вига­дли­во деко­ру­ва­ла­ся спин­ка. Вище сере­ди­ни вона мала сер­це­по­ді­бний або іншої фор­ми про­різ, який слу­жив, щоб під­ні­ма­ти сті­лець рукою. У від­по­від­но­сті з такою фор­мою ство­рю­ва­ла­ся ком­по­зи­ція пло­ско­рі­зьбле­но­го деко­ру­ва­н­ня. На одно­му із зраз­ків над про­рі­зом вико­на­но маска­рон — люд­ське облич­чя. Ниж­че — теж сер­це­по­ді­бний кар­туш з про­фі­льо­ва­ним обрам­ле­н­ням. На його пло­скій сер­це­ви­ні вмі­ще­но напис із датою — «1710 рік». Усі зга­да­ні еле­мен­ти роз­мі­ще­но на осі симе­трії. Під ними та по оби­два боки — різьбле­ний рослин­ний орна­мент, що густо вкри­ває всю віль­ну пло­щи­ну. В цій пам’ятці зна­чно біль­ше рене­сан­сно­го, ніж баро­ко­во­го.

       Ціл­ком зраз­ко­вим можна вва­жа­ти сті­лець поча­тку XVIII ст. з його дале­ко не пишним, дещо при­мі­тив­ним та ску­пу­ва­тим різьбле­ним деко­ру­ва­н­ням. Воно вико­на­не не без впли­ву ліпно­го деко­ру в архі­те­кту­рі. Сті­лець, без сум­ні­ву, зро­би­ли місце­ві май­стри, зв’язані з наро­дним мисте­цтвом. Під його впли­вом баро­чні моти­ви втра­ти­ли пишно­ту й витон­че­ність, набу­ли про­сто­ти і ясно­сті, хара­ктер­ної для наро­дно­го мисте­цтва. В про­це­сі даль­шо­го роз­ви­тку кон­стру­кція цьо­го типу стіль­ця не зазнає істо­тних змін. Але різьбле­н­ня спин­ки стає пишним, висо­ким і соко­ви­тим, збе­рі­гає симе­три­чність ком­по­зи­ції. Йому при­та­ман­ні риси важ­ку­ва­то­го баро­ко, як і сто­лу, що був вико­на­ний крі­по­сни­ми май­стра­ми з Воли­ні, оче­ви­дно, за захі­дно­єв­ро­пей­ським зраз­ком. Різьбле­не деко­ру­ва­н­ня стіль­ця з Лів­обе­реж­жя є зраз­ком роз­кі­шно­го витон­че­но­го баро­ко, з яким своє­рі­дно спо­лу­чи­ли­ся рене­сан­сні тра­ди­ції (орна­мен­та­ція спин­ки) та місце­ві риси (мотив орна­мен­ту пере­дньої дошки-ніж­ки).

       У пер­шій поло­ви­ні XVIII ст., поряд із роз­гля­ну­ти­ми, в Укра­ї­ні поши­рю­ю­ться інші мебльо­ві фор­ми. Вони теж вини­кли в епо­ху Рене­сан­су в різних кра­ї­нах, але в їхньо­му деко­ру­ван­ні, водно­час з рене­сан­сни­ми, роз­ви­ва­ю­ться риси баро­ко. При­кла­дом є сті­лець із пря­ми­ми стро­ги­ми кон­стру­ктив­ни­ми фор­ма­ми на пря­мих з’єднаних про­ніж­ках та з висо­кою спин­кою, бічні сто­я­ки якої з’єднані по гори­зон­та­лі одні­єю, дво­ма або трьо­ма пере­тин­ка­ми різної шири­ни. Поді­бна пере­тин­ка поєд­нує пере­дні ніж­ки. Такі стіль­ці були в побу­ті бага­тих львів­ських міщан цьо­го пері­о­ду. Пере­тин­ки спин­ки та пере­дніх ніжок при­кра­ше­ні баро­ко­вою соко­ви­тою різьбою з кар­ту­ша­ми посе­ре­ди­ні. Сто­я­ки спин­ки завер­шу­ю­ться різьбле­ни­ми волю­та­ми. Такої фор­ми та кон­стру­кції сті­лець був вико­на­ний крі­па­ком помі­щи­ка Гала­га­на-Рибаль­чен­ка із с Соки­ри­щі в дру­гій поло­ви­ні XVIII ст. За сво­ї­ми сти­лі­сти­чни­ми осо­бли­во­стя­ми він ціл­ком нале­жить до сере­ди­ни XVIII ст. й, мабуть, виго­тов­ляв­ся за того­ча­сним зраз­ком. При­вер­та­ють ува­гу його важ­кі фор­ми. Сто­я­ки спин­ки завер­шу­ю­ться голо­ва­ми левів із роз­кри­ти­ми паща­ми і, як це часто тра­пля­є­ться в Укра­ї­ні, лев не схо­жий на свій при­ро­дний про­то­тип. Сто­я­ки по вер­ти­ка­лі вкри­ті про­фі­льо­ва­ним гео­ме­три­чним орна­мен­том. Сере­дня пере­тин­ка спин­ки при­кра­ше­на наскрі­зним рослин­ним баро­ко­вим орна­мен­том із розе­ткою в цен­трі. Тов­сті ніж­ки та про­ніж­ки, вито­че­ні на вер­ста­ті, мають досить густу наріз­ку. В місцях їхньо­го спо­лу­че­н­ня — кубі­чні або зао­кру­гле­ні потов­ще­н­ня з кру­гли­ми та, від­по­від­но, ква­дра­тни­ми розе­тка­ми на тор­цях. В ціло­му — сті­лець гру­бу­ва­тий, вели­кий і важ­кий. У ньо­му своє­рі­дно вияви­ло­ся місце­ве розу­мі­н­ня тра­ди­цій баро­ко.

        Інша фор­ма стіль­ця, що вини­кла в пізньо­му англій­сько­му Від­ро­джен­ні, роз­ви­ну­лась у XVIII ст. Різні варі­ан­ти цієї моде­лі відо­мі в Укра­ї­ні. Задні ніж­ки про­дов­жу­ю­ться по вер­ти­ка­лі, утво­рю­ю­чи сто­я­ки спин­ки. Вони мають зви­ту фор­му, дина­мі­ка якої пере­ри­ва­є­ться зни­зу ї звер­ху спин­ки при­зма­ти­чни­ми потов­ще­н­ня­ми з різьбле­ним візе­рун­ком на тор­цях. Лег­ка, тро­хи зао­кру­гле­на вго­рі спин­ка утри­му­є­ться пишною наскрі­зною різьбою, що орга­ні­чно виро­стає з потов­щень сто­я­ків . Витон­че­ні й лег­кі пере­дні ніж­ки в двох місцях з’єднані зви­ти­ми й точе­ни­ми про­ніж­ка­ми. М’яке сиді­н­ня та спин­ка, обби­ті тисне­ною шкі­рою, добре контрасту¬ють факту­рою й кольо­ром із дерев’яною части­ною стіль­ця. На спин­ці від­ти­сне­ні золо­том коро­на та під нею вен­зель вла­сни­ка. Можли­во, що в його має­тку й був виго¬товлений крі­по­сни­ми май­стра­ми цей сті­лець.

       Одні­єю з мебльо­вих форм, яка вини­кла ще в пізньо­му Від­ро­джен­ні, є вигну­ті пере­дні ніж­ки. Стіль­ці та крі­сла з таки­ми ніж­ка­ми в цей пері­од побу­ту­ва­ли в Укра­ї­ні. Одним із них є похі­дне крі­сло Петра І часів Пол­тав­ської битви (1709 р.), виго­тов­ле­не крі­по­сним май­стром із с.Дегтярі на Чер­ні­гів­щи­ні. Полег­ше­ні фор­ми й кон­стру­кція стіль­ця тяжі­ють до англій­ських і голанд­ських меблів. Окре­мі
еле­мен­ти різьбле­но­го деко­ру­ва­н­ня (розе­тка в цен­трі спин­ки) вка­зу­ють на зв’язки з наро­дним мисте­цтвом.

       Сти­лі­сти­чні фор­ми баро­ко набу­ли поши­ре­н­ня не тіль­ки у світ­ських, але й у цер­ков­них меблях і пре­дме­тах обла­шту­ва­н­ня цер­ков­них інтер’єрів, скла­да­ю­чи єди­ний ансамбль із різьбле­ни­ми в цьо­му ж сти­лі іко­но­ста­са­ми. При­кла­дом може слу­жи­ти токар­ної робо­ти різьбле­ний став­ник дру­гої чвер­ті XVIII ст. Поді­бні став­ни­ки та інші різьбле­ні цер­ков­ні речі виго­тов­ля­ли­ся й пізні­ше. Наве­де­ний вирі­зня­є­ться важ­ку­ва­ті­стю форм, гарн­ми про­пор­ці­я­ми, з яки­ми добре узго­джу­є­ться пишна май­стер­но вико­на­на різьба.

       Біль­шість роз­гля­ну­тих меблів цьо­го пері­о­ду, як і мину­ло­го, є моно­хром­ною. Досить дов­го існує смак до стру­кту­ри полі­ро­ва­ної, часто вкри­тої про­зо­рим лаком дере­ви­ни. Але окре­мі спро­би пере­йти до полі­хро­мії спо­сте­рі­га­ли­ся ще в мину­ло­му пері­о­ді. В пер­шій поло­ви­ні XVIII ст. вони ста­ють часті­ши­ми. Зокре­ма їх можна вияви­ти на крі­слі 1709 р. та на став­ни­ку, але полі­хро­мія обме­жу­є­ться двома—трьома кольо­ра­ми.

       Дов­го­ча­сне пану­ва­н­ня сти­лю баро­ко в Захі­дній Євро­пі змі­ни­ло­ся роко­ко. В Росії він набув поши­ре­н­ня в сере­ди­ні XVIII ст., осо­бли­во в твор­чо­сті Растрел­лі, а в Укра­ї­ні — при­бли­зно в 60-ті роки XVIII ст.

       Це був перед­усім стиль при­двор­но-ари­сто­кра­ти­чно­го мисте­цтва, який позна­чив­ся на інтер’єрах, їхньо­му обла­шту­ван­ні й дістав від­би­т­тя в усьо­му деко­ра­тив­но-при­кла­дно­му мисте­цтві епо­хи. Про ньо­го вже йшла мова, коли роз­гля­да­ла­ся різьба на іко­но­ста­сах, де вка­зу­ва­ло­ся на його націо­наль­но своє­рі­дне пере­о­сми­сле­н­ня в пам’ятках, ство­ре­них у Росії та в Укра­ї­ні. Від­по­від­ну своє­рі­дність слід зазна­чи­ти щодо сти­лю роко­ко в укра­їн­ських меблях. Тут спо­сте­рі­га­є­мо від­мо­ву від яко­стей роко­ко, хара­ктер­них для Захі­дної Євро­пи: зни­кає грай­ли­ва манір­ність, аси­ме­трія посту­па­є­ться місцем стро­гій симе­трії, замість при­глу­ше­них пастель­них від­тін­ків домі­нує від­кри­та яскра­вість кольо­рів. Про­сте порів­ня­н­ня зраз­ків пан­ських меблів роко­ко, заве­зе­них із Фран­ції , з міщан­ськи­ми мебля­ми в тому ж сти­лі пока­зує, як саме та на якій осно­ві вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся фор­ми роко­ко. Вони при­сто­со­ву­ва­ли­ся до тих сма­ків і тра­ди­цій­них прин­ци­пів, які пану­ва­ли у від­по­від­них колах місько­го насе­ле­н­ня. Ще більш типо­вим при­кла­дом цьо­го може слу­жи­ти став­ник-трій­ця з Львів­щи­ни, де рослин­ні зави­тки нага­ду­ють «рокайль». Але це лише дани­на моді. Все основ­не, в тому числі сце­на розп’яття з при­сто­я­чи­ми, вико­на­не в кра­щих тра­ди­ці­ях XVII ст. В цій пам’ятці збе­рі­га­ю­ться живі зв’язки з наро­дним мисте­цтвом, що під­кре­слю­є­ться яскра­вою полі­хро­мі­єю.

       У дру­гій поло­ви­ні XVIII ст. серед бага­тих, пере­ва­жно магнат­ських, кіл поси­лю­є­ться схі­дний, зокре­ма китай­ський, вплив, поча­ток яко­му було покла­де­но в Захі­дній Євро­пі. В сере­ди­ні XVIII ст. захо­пле­н­ня «китай­щи­ною» дося­гає най­ви­щої точки. Воно зна­хо­дить вияв у ство­рен­ні коле­кцій пор­це­ля­ни та лаків, у наслі­ду­ван­ні китай­ським зраз­кам. У цій мане­рі й було виго­тов­ле­но такі зраз­ки пан­ських меблів, як крі­сло у фор­мі дра­ко­на.

       Май­стер керу­вав­ся не стіль­ки вимо­га­ми зру­чно­сті кори­сту­ва­н­ня, скіль­ки пока­зною екзо­ти­кою, яка добре поєд­ну­ва­ла­ся зі сти­лі­сти­чни­ми фор­ма­ми роко­ко.

       Цей остан­ній напрям утри­мав­ся недов­го. В тре­тій чвер­ті XVIII ст. йому на змі­ну при­хо­дить кла­си­цизм зі сво­ї­ми чітки­ми й стро­ги­ми фор­ма­ми. В Укра­ї­ні кла­си­цизм у деко­ра­тив­но-при­кла­дно­му мисте­цтві утвер­див­ся досить пізно й дов­го мав хара­ктер пере­хі­дно­го сти­лю. Його зраз­ком може бути бюро-кабі­нет із має­тку Кочу­бе­їв, у деко­ру­ван­ні яко­го широ­ко вжи­ва­ні брон­зо­ві орна­мен­таль­ні наклад­ки на тлі поверх­ні, фане­ро­ва­ної чер­во­ним дере­вом. Бюро-кабі­не­ти (секре­те­ри) ста­ли широ­ко­вжи­ва­ни­ми під кінець XVIII ст. Даний їх зра­зок ще не ціл­ком кла­си­чний і містить бага­то ознак попе­ре­дньо­го сти­лю.

       В цей час у захі­дні райо­ни Укра­ї­ни потра­пля­ло чима­ло євро­пей­ських меблів. Вони часто слу­жи­ли за взі­рець для міських і крі­по­сних май­стрів. У цен­траль­ні та схі­дні райо­ни при­бу­ва­ли меблі з Москви та Петер­бур­га й справ­ля­ли зна­чний вплив на місце­ве мебле­ве мисте­цтво.

       Наро­дні меблі, яки­ми кори­сту­ва­ло­ся насе­ле­н­ня сіль­ської пери­фе­рії, зде­біль­шо­го збе­рі­га­ли тра­ди­цій­ні типи, фор­ми та кон­стру­кції, при­кра­ша­ли­ся різьбле­н­ням і роз­фар­бу­ва­н­ням. Їхніх зраз­ків збе­ре­гло­ся над­зви­чай­но мало. Рід­кі­сни­ми екзем­пля­ра­ми наро­дних меблів є скри­ня робо­ти май­стра М.Рибчука та стіл, що похо­дять з Іва­но-Фран­ків­ської обла­сті. Кори­сту­ю­чи­ся зраз­ка­ми пан­ських меблів, наро­дні май­стри вно­си­ли змі­ни в їхні фор­ми та деко­ру­ва­н­ня, при­сто­со­ву­ю­чи до сво­їх потреб і сма­ків. Як пра­ви­ло, ці меблі при­кра­шає тра­ди­цій­ний орна­мент із числен­ни­ми дав­ні­ми еле­мен­та­ми. В таких меблях вияв­ля­ю­ться висо­кий смак та ути­лі­тар­ні яко­сті.

       З дере­ва виго­тов­ля­ло­ся бага­то при­кра­ше­них різьбою та роз­пи­сом речей побу­то­во­го, виро­бни­чо­го й риту­аль­но­го при­зна­че­н­ня, а також гер­би укра­їн­ських міст. Осо­бли­во роз­кі­шним є герб м.Лебедин . Ком­по­зи­цій­но він діли­ться на дві нерів­ні части­ни. Біль­шою є гер­бо­вий щит із рельє­фним зобра­же­н­ням лебе­дя в про­фі­льо­ва­но­му обрам­лен­ні. Верх­ня, скла­дні­ша за фор­мою, части­на має пишне баро­чне обрам­ле­н­ня та завер­ше­н­ня. Все­ре­ди­ні — хрест-нав­хрест — рельє­фні сим­во­лі­чні зобра­же­н­ня рогу доста­тку та жезла Гер­ме­са (Мер­ку­рія) — покро­ви­те­ля тор­гів­лі. В ціло­му герб вико­на­ний дуже май­стер­но.

       З речей риту­аль­но­го при­зна­че­н­ня най­біль­ше виго­тов­ля­ло­ся різьбле­них хре­стів, ручних і натіль­них. Так, у хре­сті, що був зна­йде­ний у мань­ків­сько­му скар­бі дру­гої поло­ви­ни XVIII ст., про­дов­жу­є­ться тра­ди­ція, успад­ко­ва­на від хре­стів XVI ст. , 1630 р. , бол­гар­сько­го хре­ста май­стра Рафа­ї­ла XVIII ст. Тіль­ки в пер­шій із зга­да­них пам’яток пла­сти­чне вирі­ше­н­ня про­сте й уза­галь­не­не.

       Наро­дні тен­ден­ції, хара­ктер­ні для різьбле­них хре­стів сіль­ської пери­фе­рії, які ми спо­сте­рі­га­ли на хре­стах XVXVI ст., про­дов­жу­ю­ться й у цьо­му пері­о­ді, й пізні­ше. Іно­ді тра­ди­ції пер­шої гру­пи зга­да­них вище пам’яток спо­лу­ча­ю­ться з тра­ди­ці­я­ми дру­гої. Таким є натіль­ний кипа­ри­со­вий хре­стик із похо­ва­н­ня XVII ст. 

       Наре­шті, най­но­ві­ша тра­ди­ція вті­лю­є­ться в мета­ле­во­му хре­сті Андрія Касі­я­но­ви­ча (1638 p.; Успен­ська цер­ква у Льво­ві), де дуже посла­блю­є­ться про­сто­ро­ве вирі­ше­н­ня й від­чу­ва­є­ться силь­ний вплив гра­вю­ри. Такі різьбле­ні хре­сти в різних варі­ан­тах обрам­ле­н­ня з’являються в дру­гій поло­ви­ні XVII ст. та на поча­тку XVIII ст. Остан­ній хрест, як і хрест із мань­ків­сько­го скар­бу, з тор­ців обкла­де­ний мета­лом (срі­блом) — тен­ден­ція, що діста­ла поши­ре­н­ня з дру­гої поло­ви­ни XVII ст.

       До речей риту­аль­них нале­жить і під­ві­сний ящи­чок для сві­чок. Його можна вва­жа­ти робо­тою наро­дно­го май­стра. Доціль­на фор­ма речі рясно при­кра­ше­на пло­ско­рі­зьбле­ним орна­мен­том — язи­чни­цьким «кри­жем» і вико­на­на у сти­лі наро­дної різьби XVIII ст.

       З речей виро­бни­чо­го при­зна­че­н­ня, які мають мисте­цькі яко­сті, збе­ре­гли­ся пере­ва­жно дошки для вибій­ки. Кожну з них запов­нює пло­ско­рі­зьбле­ний орна­мент вазон­но­го типу, роз­ра­хо­ва­ний на без­ко­не­чний повтор на поверх­ні тка­ни­ни.

       Наба­га­то біль­ше збе­ре­гло­ся речей побу­то­во­го вжи­тку. Серед них селян­ський дерев’яний замок з вирі­зьбле­ни­ми чотир­ма восьми­пе­люс­тко­ви­ми розе­тка­ми, чоти­ри­ко­не­чним хре­стом і датою — «1778». У деко­ру­ван­ні інших побу­то­вих речей пере­ва­жає гео­ме­три­чний орна­мент із дав­ні­ми еле­мен­та­ми. До таких речей нале­жить, зокре­ма, рубель з Київ­щи­ни. В його орна­мен­та­ції — «гро­мо­вий знак», вихро­ва розе­тка та інші дав­ні моти­ви. Дав­ньою ж три­діль­ною ком­по­зи­ці­єю позна­че­не й ден­це прял­ки, що похо­дить із райо­ну м. Смі­ла. В його дрі­бно­му різьблен­ні — «язи­чни­цький криж», у цен­трі — соляр­ний сим­вол, звер­ху — «соня­чні кола» тощо.

       З дере­ва виго­тов­ля­ли­ся поро­хів­ни­ці, які ста­ран­но при­кра­ша­ли­ся різьбле­ною орна­мен­та­ці­єю. Вони мали тро­хи видов­же­ну оваль­ну або сер­це­по­ді­бну фор­му. Пер­ша май­стер­но оздо­бле­на різьбле­ним рослин­ним орна­мен­том гераль­ди­чно­го типу; орна­мент дру­гої скла­дає густий зигзаг, який вирі­зня­є­ться багат­ством і май­стер­ні­стю ком­по­зи­цій­но­го вирі­ше­н­ня, що ком­пен­сує одно­ма­ні­тність моти­ву. Поді­бний, але роз­рі­дже­ний, зигза­го­по­ді­бний орна­мент оздо­блює дерев’яний порт­фель коза­цько­го писа­ря.

       Крім речей із різьбою, в цьо­му пері­о­ді виго­тов­ля­ли­ся худо­жні виро­би, оздо­бле­ні роз­пи­сом. До нас дійшли тіль­ки оди­ни­чні зраз­ки. Їхня мізер­на кіль­кість не дає змо­ги про­сте­жи­ти про­цес роз­ви­тку роз­пи­сів на дере­ві. У Пере­я­слав-Хмель­ни­цько­му істо­ри­чно­му музеї збе­рі­га­є­ться дерев’яне блю­до у фор­мі шести­пе­люс­тко­вої розе­тки з яскра­вим роз­пи­сом, вико­на­ним чор­ною, чер­во­ною та зеле­ною фар­ба­ми на золо­ти­сто­му тлі, який вра­жає гар­мо­ній­ні­стю кольо­ро­вих спо­лу­чень і май­стер­ні­стю. Від роз­кі­шної кві­тки цен­траль­ної части­ни до кожної пелюс­тки від­хо­дять галуз­ки, що закін­чу­ю­ться чудо­ви­ми об’ємними кві­тка­ми. Роз­пис орга­ні­чно поєд­на­ний з фор­мою речі. Як за коло­ри­том, так і за техні­кою він нага­дує виро­би «золо­тої Хохло­ми». Ця техні­ка, можли­во, бере поча­ток ще від дав­ньо­ру­ських часів, коли сто­ло­вий дерев’яний посуд і лож­ки оздо­блю­ва­ли­ся роз­пи­сом. Окре­мі його еле­мен­ти, осо­бли­во кві­ти, нага­ду­ють моти­ви на іко­нах XVIII ст., вико­на­них наро­дни­ми май­стра­ми.

       Роз­гля­ну­ті пам’ятки дале­ко не вичер­пу­ють роз­ма­ї­т­тя та худо­жньо­го багат­ства числен­них виро­бів із дере­ва. Але вони з доста­тньою пов­но­тою демон­стру­ють вели­кий про­грес у роз­ви­тку різьбле­н­ня на дере­ві й хара­кте­ри­зу­ють ідей­но-есте­ти­чні упо­до­ба­н­ня різних верств насе­ле­н­ня Укра­ї­ни дано­го пері­о­ду, роз­кри­ва­ють росій­сько-укра­їн­ські мисте­цькі зв’язки в цих галу­зях деко­ра­тив­но-при­кла­дно­го мисте­цтва.

       Не можна не зга­да­ти ще одну мисте­цьку галузь — худо­жнє різьбле­н­ня на рого­ві. Виро­би з кіс­тки та рогу були відо­мі задов­го до Київ­ської Русі, де їх виро­бни­цтво осо­бли­во роз­кві­тло. Після татар­ської нава­ли воно помі­тно зав­ми­рає. Але пізні­ше, голов­ним чином із XVII ст., зно­ву набу­ває зна­чно­го роз­ви­тку в оздо­блен­ні пере­ва­жно поро­хів­ниць-натру­сок. Їхня поява й вико­ри­ста­н­ня зв’язані з вина­йде­н­ням вогне­паль­ної глад­ко­стволь­ної зброї, заряд якої наби­вав­ся з дула; патро­нів тоді ще не зна­ли. Отже, щоб пере­за­ря­ди­ти рушни­цю чи пістоль, тре­ба було зав­жди мати при собі порох. Оскіль­ки порох дуже гігро­ско­пі­чний мате­рі­ал, його тре­ба зав­жди ізо­лю­ва­ти від воло­ги, щоб він був при­да­тним у бойо­вих та інших обста­ви­нах. Звід­си й дав­нє прислів’я — «Три­ма­ти порох сухим», тоб­то бути в постій­ній бойо­вій готов­но­сті. Цим умо­вам від­по­від­ає й вибір мате­рі­а­лу для поро­хів­ниць. Їх роби­ли з дере­ва, мета­лу, навіть із скла. Але ріг оле­ня для цьо­го виявив­ся най­при­да­тні­шим. У ньо­му добре спо­лу­ча­ли­ся міцність, лег­кість і воло­го­не­про­ни­кність. Для поро­хів­ниць вико­ри­сто­ву­ва­ли тов­сті­шу, части­ну рога — стов­бур, часто з части­ною роз­вил­ки. До ньо­го при­ро­бля­ли під­ві­ску до пояса, а отво­ри в місцях від пилу щіль­но закри­ва­ли дерев’яними або мета­ле­ви­ми заглу­шка­ми. Поро­хів­ни­ці май­стер­но оздо­блю­ва­ли негли­бо­ким кон­тур­ним різьбле­н­ням (гра­ві­ру­ва­н­ням). Щоб поси­ли­ти вира­зність гра­ві­ро­ва­них зобра­жень, у загли­бле­ні лінії рисун­ка часто вти­ра­ли чор­ну олій­ну фар­бу.

       На поро­хів­ни­цях XVIIXVIII ст. зустрі­ча­є­мо різно­ма­ні­тні орна­мен­таль­ні моти­ви та зобра­же­н­ня: гео­ме­три­чні, рослин­ні, зоо­мор­фні й антро­по­мор­фні, а також архі­те­ктур­ні напи­си. Серед гео­ме­три­чних є бага­то дав­ніх еле­мен­тів, відо­мих на слов’янських і дав­ньо­ру­ських виро­бах, зокре­ма очко­вий орна­мент, як про­стий, так і ускла­дне­ний, пасма ліній, три­ку­тни­ки, зигза­ги тощо. З рослин­них часто вжи­ва­є­ться відо­мий уже мотив вино­гра­дної лози. На поро­хів­ни­цях зоо­мор­фні мамон­ки тра­пля­ю­ться в сце­нах полю­ва­н­ня. Інко­ли роби­ли­ся напи­си з іме­нем май­стра або вла­сни­ка поро­хів­ниць. За зра­зок орна­мен­та­ції слу­жи­ли оздо­бле­н­ня кни­жок, гра­вюр, іко­но­ста­сів, кили­мів і виши­ва­нок.

       Худо­жньо-техні­чні засо­би деко­ру­ва­н­ня поро­хів­ниць дуже близь­кі до тих, які зустрі­ча­ю­ться на речах із твер­до­го дере­ва або мета­лу. Часто вико­ри­сто­ву­є­ться штри­хов­ка. Всі зобра­же­н­ня на поро­хі­вин­цях уза­галь­не­ні, пло­щин­ні, чим вони добре узго­джу­ю­ться з поверх­нею речі (а це — загаль­на риса всіх видів деко­ра­тив­но-при­кла­дно­го мисте­цтва).

       За фор­мою, ком­по­зи­ці­єю та деко­ру­ва­н­ням поро­хів­ни­ці можна поді­ли­ти на три гру­пи. До пер­шої, від­но­си­мо ті, в яких стов­бур рога ста­но­вить верх­ню части­ну, а роз­га­лу­же­н­ня — нижню. Для них хара­ктер­на гео­ме­три­чна орна­мен­та­ція, яка роз­по­ді­ляє поро­хів­ни­чку на дві вели­кі та дві малі бічні поверх­ні. В цен­трі вели­кої — кру­пний мотив (розе­тка з гео­ме­три­зо­ва­ною кві­ткою все­ре­ди­ні). На трьох осях, що йдуть від цен­тру розе­тки по сере­ди­ні стов­бу­ра й роз­га­лу­жень, роз­мі­ще­но по одно­му «кли­но­по­ді­бно­му» моти­ву. Обри­си поверх­ні обля­мо­ва­ні сму­гою візе­рун­ка з очко­во­го орна­мен­ту, за виня­тком верх­ньої речі. Таку або поді­бну замкне­ну ком­по­зи­цію бачи­мо й на зво­ро­тній сто­ро­ні. На двох про­ти­ле­жних малих поверх­нях по вер­ти­ка­лі — по два ради сму­га­стих три­ку­тни­ків, які захо­дять один за одно­го, орга­ні­чно поєд­ну­ю­чи орна­мен­то­ва­ні пло­щи­ни обох вели­ких повер­хонь. Це, так би мови­ти, «кла­си­чний» зра­зок деко­ру­ва­н­ня поро­хів­ниць пер­шої гру­пи.

       Дру­гу гру­пу скла­да­ють поро­хів­ни­ці, в яких, нав­па­ки, низом є стов­бур, а вер­хом — роз­га­лу­же­н­ня. Поро­хів­ни­ці такої фор­ми оздо­бле­ні рослин­ним орна­мен­том, що охо­плює єди­ною ком­по­зи­ці­єю всі поверх­ні. У най­ста­рі­шій поро­хів­ни­ці 1641 р. з цієї гру­пи візе­ру­нок із сте­блин і моти­вів лото­су віль­но обви­ва­є­ться нав­ко­ло всіх еле­мен­тів фор­ми. Пізні­ше такий орна­мент із вино­гра­дної лози та грон набу­ває вели­ко­го поши­ре­н­ня.

       Тре­тя гру­па поро­хів­ниць зов­сім позбав­ле­на роз­га­лу­жень і є части­ною стов­бу­ра у фор­мі тра­пе­ції з зао­кру­гле­ни­ми бічни­ми сто­ро­на­ми. Вер­ти­каль­на вісь симе­трії ділить фор­му на дві одна­ко­ві части­ни. Від­по­від­но до такої фор­ми побу­до­ва­но орна­мен­таль­не оздо­бле­н­ня, прин­цип яко­го, віро­гі­дно, запо­зи­че­ний із поділь­ських гори­зон­таль­них кили­мів, а моти­ви орна­мен­та­ції йдуть від поро­хів­ниць пер­шої гру­пи. В кожній поло­ви­ні зни­зу вго­ру виро­стає по дере­ву. Від стов­бу­ра кожно­го дере­ва в оби­два боки симе­три­чно від­хо­дить пів­кру­гле гіл­ля, що закін­чу­є­ться кві­тка­ми з кон­цен­три­чних кіл очко­во­го моти­ву. Сте­бла й гіл­ки орна­мен­то­ва­ні зигза­га­ми. Бічні поверх­ні оздо­бле­ні вер­ти­каль­ни­ми сму­га­ми очко­во­го орна­мен­ту.

       Поро­хів­ни­ці назва­них трьох груп, слід гада­ти, вини­кли не одно­ча­сно. Най­ра­ні­ши­ми можна вва­жа­ти пер­шу й тре­тю гру­пи, а часом їхньо­го вини­кне­н­ня — XVXVI ст. Пам’ятки дру­гої гру­пи з’явилися в XVII ст.

       Про­гре­сив­ний роз­ви­ток худо­жньої куль­ту­ри на возз’єднаних укра­їн­ських зем­лях, поши­ре­н­ня пози­тив­них знань, роз­ви­ток дру­кар­ства та гра­вю­ри, інте­рес до нав­ко­ли­шньо­го жит­тя викли­ка­ли змі­ни в оздо­блен­ні поро­хів­ниць. Ста­ра систе­ма їх орна­мен­таль­но­го деко­ру­ва­н­ня вже не ціл­ком задо­воль­ня­ла. Поряд з орна­мен­та­ці­єю в XVIII ст. на них з’являються сюже­тні зобра­же­н­ня — озбро­є­ні вер­шни­ки, сце­ни полю­ва­н­ня, міські архі­те­ктур­ні будів­лі та інше. У зв’язку з цим пору­шу­є­ться чіткість поді­лу поро­хів­ниць на зга­да­ні три гру­пи. В цей же час і пізні­ше в сфе­рі наро­дно­го мисте­цтва три­ває виго­тов­ле­н­ня поро­хів­ниць з очко­вим, гео­ме­три­чним і рослин­ним орна­мен­та­ми.

       Напри­кін­ці XVIII та в XIX ст. з’являються поро­хів­ни­ці нової фор­ми. Виго­тов­ля­ли­ся вони з рогу бика, їхня орна­мен­та­ція була під­по­ряд­ко­ва­на вимо­гам ново­го сти­лі­сти­чно­го напря­му — кла­си­ци­зму. Поява в XIX ст. вогне­паль­ної зброї з нарі­зни­ми дула­ми зро­би­ла непо­трі­бни­ми поро­хів­ни­ці-натру­ски. Про­те ще досить дов­го вони вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся мислив­ця­ми, осо­бли­во на Гуцуль­щи­ні.

ХУДОЖНІЙ МЕТАЛ

       Голов­ни­ми цен­тра­ми худо­жньої оброб­ки мета­лів у XVIII ст. ста­ють міста Київ, Чер­ні­гів, Пере­я­слав, Ніжин, Глу­хів та ін. В цей же час на захі­дно­укра­їн­ських зем­лях зане­па­да­ють числен­ні осе­ре­д­дя оброб­ки мета­лів, а у Льво­ві та інших вели­ких містах у цій галу­зі спо­сте­рі­га­є­ться заси­л­ля іно­зем­них ремі­сни­ків.

       Виро­бни­цтво худо­жніх мета­ле­вих виро­бів здій­сню­ва­ло­ся цехо­ви­ми та поза­це­хо­ви­ми міськи­ми ремі­сни­ка­ми, май­стра­ми з сіль­ської пери­фе­рії. В цехах і міських май­стер­нях із пер­шої поло­ви­ни XVIII ст. твор­ча й ремі­сни­ча робо­та вико­ну­є­ться вже різни­ми май­стра­ми. Поча­тко­вий поділ пра­ці деда­лі погли­блю­є­ться й зумов­лює появу нової фор­ми виро­бни­цтва — ману­фа­кту­ри.
Наро­дне мисте­цтво зали­ша­є­ться осто­ронь цьо­го про­це­су аж до кін¬ця XIX ст.
       Худо­жні й техні­чні нова­ції досить швид­ко засво­ю­ва­ли­ся міським реме­слом, їхньо­му поши­рен­ню спри­я­ла мігра­ція насе­ле­н­ня (осо­бли­во пожва­ви­ла­ся в XVII та XVIII ст.) з Воли­ні та Пра­в­обе­реж­жя на Лів­обе­реж­жя й Сло­бо­жан­щи­ну, а в кін­ці XVIII та на поча­тку ХІХ ст. — у пів­ден­ні сте­пи, «Дике поле», в нові міста Причорномор’я. Поши­рен­ню також спри­я­ли тор­го­ві зно­си­ни. В деяких містах існу­ва­ли коло­нії купців і ремі­сни­ків різних кра­їн. Ново­тво­ри потра­пля­ли й як воєн­ні тро­феї. Замов­ни­ка­ми та спо­жи­ва­ча­ми худо­жньої мета­ло­про­ду­кції ста­ють уже не стіль­ки шля­хта й бага­те міщан­ство, скіль­ки коза­цька стар­ши­на, цер­ква та мона­сти­рі Лів­обе­ре­жної Укра­ї­ни. У руках пред­став­ни­ків пану­ю­чих кла­сів нако­пи­чу­ю­ться вели­кі багат­ства, в тому числі юве­лір­ні виро­би. Про це свід­чать опи­си май­на. Зокре­ма, у геть­ма­на Самой­ло­ви­ча було 16 пудів срі­бно­го посу­ду та різних доро­го­цін­но­стей. Зосе­ре­див­ши в сво­їх руках вла­ду й еко­но­мі­чну могу­тність, пред­став­ни­ки коза­цької стар­ши­ни роби­ли бага­ті вкла­ди в цер­кви та мона­сти­рі як грі­шми, так і доро­го­цін­ни­ми реча­ми («я даю, щоб і ти дав»). Як уже гово­ри­ло­ся рані­ше, пра­во­слав­на цер­ква в роз­пал феодаль­но-като­ли­цької реа­кції втра­ти­ла сво­їх бага­тих покро­ви­те­лів, які пере­ки­ну­ли­ся в като­ли­цтво та унію. Тоді вона апе­лю­ва­ла до наро­дних мас, діста­ю­чи від них мате­рі­аль­ну та ідей­ну під­трим­ку. В XVIII ст. ста­но­ви­ще змі­ни­ло­ся: здо­був­ши в осо­бі коза­цької стар­ши­ни нових бага­тих покро­ви­те­лів, цер­ква зно­ву від­са­хну­ла­ся від наро­дних мас. Не див­но, що серед цер­ков­них речей мен­шає число скром­них виро­бів із оло­ва, мося­жу та інших деше­вих мате­рі­а­лів. З’являються єван­ге­лія зі срі­бни­ми з позо­ло­тою роз­кі­шної робо­ти опра­ва­ми вагою до двох пудів, золо­ті при­кра­си з доро­го­цін­ним камі­н­ням.
        Про­тя­гом дру­гої поло­ви­ни XVII та XVIII ст. голов­ни­ми спосо­ба­ми худо­жньої
оброб­ки мета­лів зали­ша­ю­ться кува­н­ня, лит­тя, кар­бу­ва­н­ня та худо­жньо-техні­чні
засо­би юве­лір­ної спра­ви, які в цей час урі­зно­ма­ні­тню­ю­ться й удо­ско­на­лю­ю­ться. Одно­ча­сно зав­ми­ра­ють ста­рі засо­би деко­ру­ва­н­ня. Вже в дру­гій поло­ви­ні XVII ст.
гра­ві­ру­ва­н­ня виті­сня­є­ться кар­бу­ва­н­ням. Про­сте порів­ня­н­ня двох ікон­них шат дає
чітке уяв­ле­н­ня, в яко­му напря­мі від­бу­ва­є­ться роз­ви­ток кар­бу­ва­н­ня від XVII ст. до XVIII ст.: низь­кий рельєф тут не тіль­ки посту­па­є­ться висо­ко­му, зни­кає суху­ва­тість пер­шо­го, а дру­гий набу­ває соко­ви­то­сті й жит­тє­ра­ді­сної деко­ра­тив­но­сті, живої вира­зно­сті. Як і в різьблен­ні на дере­ві, в худо­жньо­му мета­лі про­дов­жу­ють роз­ви­ва­ти­ся рене­сан­сні та баро­ко­ві тен­ден­ції в націо­наль­ній інтер­пре­та­ції.

       Поряд із пере­до­ви­ми тен­ден­ці­я­ми в роз­ви­тку худо­жньо­го мета­лу спо­сте­рі­га­ю­ться ста­рі, часом віджи­лі тра­ди­ції. Це добре помі­тно на срі­бній опра­ві єван­ге­лія львів­сько­го дру­ку 1690 p., яка збе­ре­гла­ся. Верх­ня її дошка нага­дує опра­ву Дер­ман­сько­го єван­ге­лія 1507 р. На сере­дни­ку такої ж фор­ми хрест, накла­дни­ми є й фігур­ки при­сто­я­чих, скла­дні за обри­са­ми нарі­жни­ки з зобра­же­н­ня­ми єван­ге­лі­стів. Є й від­мін­но­сті: зобра­же­н­ня єван­ге­лі­стів і фігур­ки при­сто­я­чих вико­на­ні в низь­ко­му рельє­фі досить при­мі­тив­но, сере­дник — не пря­мо­ку­тний, а восьми­ку­тний. Біль­шість ознак верх­ньої дошки наво­дить на дум­ку, що опра­ва її взя­та з яко­гось ста­рі­шо­го єван­ге­лія, можли­во пер­шої поло­ви­ни XVI ст. Дета­лі нижньої дошки — пізні­ші й, віро­гі­дно, нале­жать до дру­гої поло­ви­ни XVII ст. Восьми­ку­тний сере­дник із про­стим про­фі­льо­ва­ним обрам­ле­н­ням містить гра­ві­ро­ва­не зобра­же­н­ня «Покро­ва». Вико­на­н­ня його вирі­зня­є­ться досить висо­кою май­стер­ні­стю, обра­зи Бого­ма­те­рі та інших
пер­со­на­жів — щирі­стю, без­по­се­ре­дні­стю вира­зу, типо­ви­ми риса­ми, хара­ктер­ни­ми для ікон­них пер­со­на­жів пер­шої поло­ви­ни XVII ст. На нижньо­му від­різ­ку обрам­ле­н­ня гра­ві­ро­ва­ний напис: «въ нея весу 3 фу 90 зо», вико­на­ний, мабуть, ще до того, коли на срі­бних виро­бах поча­ли ста­ви­ти «про­бу». Над сере­дни­ком — лите зобра­же­н­ня «пут­ті», типо­ве для XVII ст. З боків — ажур­ний орна­мент, який уже втра­тив готи­чні риси. Щодо само­го зобра­же­н­ня «Покро­ва», то воно вико­на­не досить об’ємно. Май­стер добре ово­ло­дів засо­ба­ми вико­на­н­ня сві­тло­ті­не­вих гра­да­цій, поси­лив­ши вира­зність ліній­но­го моде­лю­ва­н­ня за допо­мо­гою чер­ні. Вихо­дя­чи із сти­лі­сти­чних осо­бли­во­стей і палео­гра­фі­чних ознак напи­су, зобра­же­н­ня можна дату­ва­ти кін­цем XVII ст. Отже, в дру­гій поло­ви­ні XVII ст.тенденція до об’ємності зобра­жень при­во­дить не тіль­ки до ускла­дне­н­ня гра­ві­ру­ва­н­ня, але й до його спо­лу­че­н­ня з чер­ню. Це про­сте­жу­є­ться май­же до кін­ця XVIII ст. у тво­рах не стіль­ки пере­до­вих цен­трів, скіль­ки пери­фе­рії, зокре­ма, на деяких воту­мах з лів­обе­ре­жної Укра­ї­ни.

       Гли­бо­ким гра­ві­ру­ва­н­ням оздо­блю­вав свої виро­би вида­тний укра­їн­ський юве­лір І.Равич (1677—1762). Одним із його тво­рів є срі­бний кухоль XVIII ст., де в пишно­му обрам­лен­ні лег­ким гра­ві­ру­ва­н­ням із живою вира­зні­стю зобра­же­ні пелі­кан і біл­ка.

       Вида­тни­ми тво­ра­ми мета­ло­пла­сти­ки київ­ських май­стрів є два мону­мен­таль­них рельє­фи із зобра­же­н­ням архан­ге­ла Миха­ї­ла. Пер­ший — кар­бо­ва­ний полі­хром­ний рельєф, вико­на­ний напри­кін­ці XVII ст. Він був уста­нов­ле­ний на вежі Киє­во-Печер­ської рату­ші. Його меха­ні­зо­ва­на постать була спо­лу­че­на з годин­ни­ком, і коли той від­би­вав годи­ни, архан­гел від­по­від­не число разів уда­ряв спи­сом у пащу дра­ко­на. Дру­гий, чисто срі­бний, був виго­тов­ле­ний для Киє­во-Михай­лів­сько­го собо­ру. Його висо­ке кар­бу­ва­н­ня поєд­ну­ва­ло­ся з роз­кі­шним і щедрим орна­мен­таль­ним деко­ру­ва­н­ням, хара­ктер­ним для пер­шої поло­ви­ни XVIII ст. Вира­зна голо­ва з пишни­ми куче­ря­ми ото­че­на нім­бом і густи­ми про­ме­ня­ми сяй­ва. Якщо полі­хром­ний рельєф вико­на­но в тра­ди­ці­ях XVII ст., то дру­гий рельєф ціл­ком нале­жить до XVIII ст.

       Числен­ні юве­лі­ри цьо­го пері­о­ду пра­цю­ва­ли в різних інди­ві­ду­аль­них мане­рах. Так, для І.Равича хара­ктер­на техні­ка неви­со­ко­го кар­бу­ва­н­ня та пере­ва­жно гли­бо­ко­го гра­ві­ру­ва­н­ня в спо­лу­чен­ні з дина­мі­змом пере­да­н­ня деко­ра­тив­них (зде­біль­шо­го рослин­них) моти­вів. Для П.Волоха (1699—1768) та Ї.Завадовського (дати жит­тя й смер­ті неві­до­мі), які кар­бу­ва­н­ням вико­на­ли срі­бні без позо­ло­ти цар­ські вра­та Софії Київ­ської (не збе­ре­гли­ся), хара­ктер­на дина­мі­чна пла­сти­ка висо­ко­го, дуже вира­зно­го рельє­фу. Спо­кій­ною витон­че­ною мане­рою позна­че­ні робо­ти одно­го з най­кра­щих київ­ських юве­лі­рів М.Юрієвича (1707—?). Зокре­ма, срі­бна опра­ва на пре­стол Успен­сько­го собо­ру Киє­во-Печер­ської лав­ри вико­на­на в 1751 р. Багат­ством та своє­рі­дні­стю позна­че­ні вико­на­ні ним шати до іко­ни Іллін­ської цер­кви в М.Чернігові. Най­ці­ка­ві­шим є фра­гмент, на яко­му в цен­трі зни­зу зобра­же­но архі­те­ктур­ні будів­лі з укрі­пле­ним вій­сько­вим табо­ром нав­ко­ло; вго­рі, серед хмар, — люди­но­по­ді­бне сон­це. Ціка­вим також є кон­траст між ста­ти­чною пра­вою части­ною та дина­мі­чною лівою, на якій гар­ма­ти, клей­но­ди, пра­по­ри та інше пере­да­ні в рву­чко­му русі, спря­мо­ва­но­му до вій­сько­во­го табо­ру. Цей твір пев­ною мірою «випа­дає» з твор­чої мане­ри май­стра, можли­во, ця обста­ви­на зале­жа­ла від вимог замов­ни­ка.

       Кар­бу­ва­н­ня поряд із гра­ві­ру­ва­н­ням набу­ло поши­ре­н­ня і в такій своє­рі­дній галу­зі юве­лір­но­го реме­сла, як виго­тов­ле­н­ня воту­мів. Ще в епо­ху анти­чно­сті віру­ю­чі люди при­но­си­ли до хра­мів так зва­ні вотів­ні дари у вигля­ді вос­ко­вих, гли­ня­них і мета­ле­вих зобра­жень того, чого вони про­си­ли у богів. Цей зви­чай наро­див­ся в сере­дньо­ві­чній Захі­дній Євро­пі і вже пізні­ше, в XVIXVII ст., набув поши­ре­н­ня в Поль­щі, а звід­ти був запо­зи­че­ний спо­ча­тку захі­дною, потім цен­траль­ною й лише в XVIII ст. — Лів­обе­ре­жною Укра­ї­ною.

       В Укра­ї­ні воту­ми виго­тов­ля­ли­ся у вигля­ді неве­ли­ких табли­чок із срі­бла або посрі­бле­ної міді, на яких вико­ну­ва­ли­ся зобра­же­н­ня свя­тих, хво­рих частин тіла (сер­ця, голо­ви, очей, рук, ніг тощо). Коли на худо­бу напа­да­ла пошесть, до цер­кви або костьо­лу жер­тву­ва­ли воту­ми із зобра­же­н­ням тва­рин. Так, із с.Межирічі біля м.Острога похо­дить вотум із зобра­же­н­ням кін­сько­го табу­на. При цьо­му голо­ви та шиї коней, наче хви­лі в роз­бур­ха­но­му морі, утво­рю­ють чудо­вий дина­мі­чний ритм. На одно­му з волин­ських воту­мів (з м.Ковеля) зобра­же­но вола, а під ним зро­бле­но зво­ру­шли­вий напис: «Року 1711 бидло бар­зо зди­ха­ло. При­і­ми офі­ру, чистая Дева Мати, вола срі­бно­го, ратуй оста­ток бидла у людей і в мене бідно­го». Від­по­від­ні напи­си зна­хо­ди­мо й на інших воту­мах. Зобра­жу­ва­ли­ся як окре­мі фігу­ри, так і цілі селян­ські, міщан­ські та шля­хет­ські роди­ни. На воту­мі сер­це­по­ді­бної фор­ми (1672 р.), який похо­дить із м.Острога, зобра­же­не міщан­ське подруж­жя. Тут осо­бли­во ціка­вою є жіно­ча постать у хара­ктер­но­му наро­дно­му одя­зі з намі­ткою на голо­ві. Воту­ми дату­ва­ли­ся із про­ха­н­ням поря­тун­ку від напа­ду воро­гів. В таких випад­ках зобра­жу­ва­ли­ся обо­рон­ні мури та башти міста. Згад­кою про спу­сто­шли­ву епі­де­мію 1771 р. є воту­ми із зобра­же­н­ням ста­ро­вин­них спо­руд м.Жовква.

       Воту­ми різни­ли­ся за які­стю техні­чно­го та худо­жньо­го вико­на­н­ня. Серед них є справ­жні худо­жні тво­ри юве­лір­но­го мисте­цтва , що вра­жа­ють нас без­по­се­ре­дні­стю, щирі­стю вира­зу змі­сту, довер­ше­ні­стю худо­жніх форм. Разом із цим вони мають широ­кий зміст, який охо­плює події не тіль­ки осо­би­сто­го, але й суспіль­но­го жит­тя, від­би­ває еле­мен­ти побу­ту, зраз­ки одя­гу, фіксує архі­те­ктур­ні спо­ру­ди, які були потім пере­бу­до­ва­ні або зов­сім не дійшли до наших днів. Звід­си й цін­ність воту­мів як пам’яток мисте­цтва та істо­рії.

       Воту­ми виго­тов­ля­ли не тіль­ки юве­лір­ні май­стер­ні вели­ких міст, але й юве­лі­ри в глу­хих місте­чках, а також наро­дні май­стри.

       З XVIII ст. до нас дійшли числен­ні опра­ви єван­ге­лій. Опра­ви верх­ньої дошки пере­ва­жно мають тра­ди­цій­ну п’ятидільну ком­по­зи­цію з сере­дни­ком і нарі­жни­ка­ми із зобра­же­н­ня­ми єван­ге­лі­стів. За такою ком­по­зи­ці­єю вико­на­на верх­ня дошка опра­ви єван­ге­лія 1701 р. з Киє­во-Печер­ської лав­ри. Але у вели­ко­му сере­дни­ку, обрам­ле­но му оваль­ним рослин­ним він­ком, замість тра­ди­цій­но­го «Розп’яття з при­сто­я­чи­ми», вмі­ще­но сюжет «Коро­ну­ва­н­ня Бого­ма­те­рі». Невда­лий та недо­ре­чний вигляд тут мають три медаль­йо­ни на сере­дній вер­ти­ка­лі: два оваль­ні із зобра­же­н­ня­ми хре­ста і один кру­глий у сяй­ві із зобра­же­н­ням св. Духа. І мас­шта­бно, й сти­лі­сти­чно вони випа­да­ють із загаль­ної ком­по­зи­ції, деякою мірою пере­ван­та­жу­ють її. Справ­жнім шедев­ром є обкла­дин­ка нижньої дошки її сюжет і ком­по­зи­ція запо­зи­че­ні з «Печер­сько­го пате­ри­ка» 1661 p., чим під­твер­джу­є­ться зна­чний вплив книж­ко­вої гра­вю­ри на золо­тар­ство. Сюжет гра­вю­ри, в свою чер­гу, був наві­я­ний ком­по­зи­ці­єю «дре­ва Ієсе­є­ва», у якій замість «пред­ків Хри­ста» в зави­тках рослин­них від­га­лу­жень зобра­же­ні пів­по­ста­ті най­ша­но­ва­ні­ших чен­ців Лав­ри. Слід наго­ло­си­ти, що май­стер-юве­лір бли­ску­че пере­вів гра­фі­чне зобра­же­н­ня на мову мета­ло­пла­сти­ки. В цен­трі опра­ви у витя­гну­то­му рослин­но­му він­ку — тра­ди­цій­не зобра­же­н­ня Бого­ма­те­рі, що сидить на тро­ні з немов­лям на колі­нах. Вихі­дний еле­мент ком­по­зи­ції — зобра­же­н­ня Хре­сто­во­здви­жен­ської цер­кви на Бли­жніх пече­рах (на гра­вю­рі — Успен­ський собор). Оба­біч Бого­ма­те­рі — поста­ті заснов­ни­ків Лав­ри — Анто­нія та Фео­до­сія. Пер­ший — з лопа­тою; дру­гий— з гле­чи­ком. З боків цер­кви від­хо­дять пагін­ці, які зді­йма­ю­ться вго­ру, утво­рю­ю­чи зави­тки із зобра­же­н­ня­ми. Вони охо­плю­ють цен­траль­не зобра­же­н­ня й схо­дя­ться вго­рі. Вся ком­по­зи­ція добре врів­но­ва­же­на. Срі­бний із позо­ло­тою ажур­ний рослин­ний орна­мент на тлі чер­во­но­го окса­ми­ту ство­рює чудо­вий деко­ра­тив­ний ефект.

       Із сере­ди­ни XVIII ст. в книж­ко­вих мета­ле­вих опра­вах на поти­рах вико­ри­сто­ву­ють сти­лі­сти­чні фор­ми роко­ко. Щодо цьо­го ціка­вою є срі­бна, місця­ми з позо­ло­тою, опра­ва єван­ге­лія з Ромен­щи­ни. Її ком­по­зи­ція зага­лом не від­рі­зня­є­ться від поді­бних виро­бів пер­шої поло­ви­ни та сере­ди­ни XVIII ст. Тут також вико­ри­ста­но деко­ра­тив­ний ефект спо­лу­че­н­ня біло­го та позо­ло­че­но­го срі­бла з кольо­ро­вим окса­ми­том. У Цій пам’ятці, як і вза­га­лі в укра­їн­сько­му золо­тар­стві, фор­ми роко­ко позбав­ле­ні грай­ли­вої манір­но­сті, хара­ктер­ної для захі­дних виро­бів цьо­го сти­лі­сти­чно­го напря­му.

       На біль­шо­сті оправ єван­ге­лій XVIII ст. вико­ну­вав­ся густий ажур­ний рослин­ний орна­мент, накла­де­ний на кольо­ро­вий окса­мит. На орна­мен­ті рельє­фно висту­па­ли оваль­ні медаль­йо­ни в сяй­ві з рельє­фни­ми ж фігу­ра­ми на гла­день­ко­му тлі. Зраз­ком май­стер­ної робо­ти тако­го типу є опра­ва єван­ге­лія 1781 р. з цер­кви Мико­ли Добро­го в Киє­ві.

       До най­скла­дні­ших юве­лір­них виро­бів як за фор­мою, так і за деко­ру­ва­н­ням, нале­жать даро­хра­ниль­ни­ці. В них діста­ли від­би­ток архі­те­ктур­ні фор­ми цьо­го пері­о­ду. Більш ран­ні даро­хра­ниль­ни­ці мали пру­же­ність і пишність форм, під­кре­сле­на дина­мі­ка та екзаль­та­ція.

       Наро­ста­н­ня деко­ра­тив­но­сті, спо­лу­че­ної з реа­лі­змом, у лит­ті цьо­го пері­о­ду най­ра­ні­ше вияв­ля­є­ться в твор­чо­сті Йоси­па Бала­ше­ви­ча — глу­хів­сько­го ливар­но­го май­стра кін­ця XVII ст. В його тала­но­ви­тих руках гар­ма­ти ста­ють худо­жні­ми тво­ра­ми. Одним із них є гар­ма­та 1697 р., від­ли­та на кошти гадя­цько­го пол­ков­ни­ка Михай­ла Горо­хо­ви­ча. Ствол гар­ма­ти поді­ле­ний на три части­ни гла­день­ки­ми про­фі­льо­ва­ни­ми пояска­ми. Тиль­на части­на пер­шої має вигляд об’ємної розе­тки з висту­па­ю­чою шишкою в цен­трі. Запаль­на части­на виді­ле­на фри­зом із пів­кіл з листо­чка­ми між ними, вико­на­ним риту­ва­н­ням. Далі за фри­зом іде чоти­ри­ряд­ко­вий напис із датою та ім’ям замов­ни­ка. За напи­сом у кар­ту­ші — герб (пів­мі­сяць під хре­стом). Нав­ко­ло гер­ба абре­ві­а­ту­ра — ЕЦПВВЗПГМБ — титул і прі­зви­ще пол­ков­ни­ка. По оби­два боки гер­ба — рослин­ний орна­мент, вико­на­ний гли­бо­ким гра­ві­ру­ва­н­ням. За гер­бом — фриз із моти­вів рослин­но­го орна­мен­ту з маска­ро­ном у кар­ту­ші, роз­мі­ще­ним на одній осі з гер­бом. Ця части­на (казен­ник) гар­ма­ти від­ді­ле­на від сере­дньої части­ни гла­день­ки­ми про­фі­льо­ва­ни­ми пояска­ми. Най­ко­ро­тша, сере­дня, части­на почи­на­є­ться фри­зом із рослин­но­го орна­мен­ту гли­бо­ко­го гра­ві­ру­ва­н­ня. Далі йдуть два дель­фі­ни, яки­ми закін­чу­є­ться сере­дня части­на. Най­дов­ша вилі­тна части­на — восьми­гран­на. Вона почи­на­є­ться фри­зом із сер­це­по­ді­бних медаль­йо­нів з кві­тко­вим візе­рун­ком, на зра­зок тих, що зустрі­ча­ю­ться на дзво­нах, на фактур­но­му кар­бо­ва­но­му луско­по­ді­бно­му тлі, над яким є кар­туш із напи­сом: «май­стер (Иосиф) Бала­ше­вич». Над кар­ту­шем уздовж двох верх­ніх гра­ней — зобра­же­н­ня двох стріл. Вилі­тна деталь тре­тьої части­ни гар­ма­ти має фриз із двох смуг. Нижня скла­да­є­ться з видов­же­них паль­мет, обер­ну­тих до сере­ди­ни. Верх­ня утво­ре­на трьо­ма вели­ки­ми та шістьма мали­ми розе­та­ми. Виліт завер­шу­є­ться широ­ким про­фі­льо­ва­ним вали­ком.

       Три­діль­на фор­ма гар­ма­ти 1697 р. баро­чна. Баро­чни­ми можна вва­жа­ти чер­гу­ва­н­ня окру­глих і гран­ча­стих частин, гла­день­ких і фактур­них повер­хонь. Що ж до орна­мен­та­ції, то вона — ціл­ком рене­сан­сна. В її вико­нан­ні своє­рі­дно спо­лу­ча­ю­ться гли­бо­ке гра­ві­ру­ва­н­ня та пере­ва­жно пла­сти­чне вирі­ше­н­ня. До речі, баро­чні тен­ден­ції вира­же­ні в цій гар­ма­ті мен­ше, ніж у гар­ма­ті 1614 р. 

       Досить своє­рі­дно реа­лі­зу­ю­ться баро­ко­ві сти­лі­сти­чні тен­ден­ції в робо­тах сина Йоси­па — Кар­па Бала­ше­ви­ча. Ціка­вою є його гар­ма­та 1717 р. Гла­день­ки­ми про­фі­льо­ва­ни­ми пояска­ми вона чітко поді­ле­на на три части­ни, помі­тно мен­ши­ми за роз­мі­ром. Усі вони кру­глі; гран­ча­стість від­су­тня. На гар­ма­ті бага­то гла­день­ких повер­хонь, які кон­тра­сту­ють з рельє­фним деко­ру­ва­н­ням. На від­мі­ну від батька, май­стер від­мов­ля­є­ться від офа­кту­рю­ва­н­ня; його ціл­ком замі­нює пло­щин­на бага­то­лі­ній­на орна­мен­та­ція, яка нага­дує роз­кі­шне виши­ва­н­ня XVIII ст. На казен­ни­ку — пло­щин­не зобра­же­н­ня гер­ба з абре­ві­а­ту­рою гадя­цько­го пол­ков­ни­ка Михай­ло Мило­ра­до­ви­ча (ЄЦПВВЗПГММКМ). На сере­дній части­ні — роз­кі­шні, пла­сти­чно вира­зні дель­фі­ни. По оби­два боки від них — широ­кі сму­ги чудо­во­го рослин­но­го орна­мен­ту в пло­щин­но­му вико­нан­ні. Тре­тя части­на почи­на­є­ться дво­ма сму­га­ми фри­зів. На її гла­день­ко­му тлі посе­ре­ди­ні — пла­сти­чне зобра­же­н­ня дра­ко­на. Такі самі фри­зи — на кін­ці вилі­тної части­ни, що закін­чу­є­ться бага­то­про­філь­ним роз­ши­ре­н­ням. Біля запаль­но­го отво­ру напис: «карп бала­ше­вич май­стер»; під гер­бом — «року 1717». Пло­ско­ре­льє­фне деко­ру­ва­н­ня, не хара­ктер­не й для тво­рів Бала­ше­ви­ча-стар­шо­го, чер­гу­є­ться з об’ємнопластичним зао­кру­гле­ним рельє­фом.

       Одно­ча­сно з Кар­пом Бала­ше­ви­чем пра­цю­вав вида­тний май­стер Оле­ксій Іва­но­вич. Нам відо­ма лише одна його робо­та — дзвін 1720 р., який свід­чить про висо­ку худо­жню й техні­чну май­стер­ність його твор­ця. Дзвін має вишу­ка­ні про­пор­ції. Його кон­стру­ктив­на фор­ма з м’якими пере­хо­да­ми об’ємів нага­дує росій­ські дзво­ни XVII ст. З фор­мою добре узго­джу­є­ться в міру роз­ви­не­не об’ємно-пластичне рельє­фне деко­ру­ва­н­ня, що вка­зує на худо­жній смак май­стра. На верх­ній і нижній части­нах дзво­на — витон­че­не про­фі­лю­ва­н­ня; Звер­ху — два фри­зи із рослин­но­го орна­мен­ту їх скла­да­ють про­ти­ле­жно спря­мо­ва­ні пре­кра­сні паль­ме­ти. Між ними напис, у яко­му зга­ду­є­ться, що дзво­на від­ли­то на кошти чер­ні­гів­сько­го пол­ков­ни­ка Пав­ла Полу­бо­тка й пода­ро­ва­но цер­кві Возне­сі­н­ня в Чер­ні­го­ві. На одній сто­ро­ні пла­ща дзво­на — зобра­же­н­ня Хри­ста в ова­лі, ото­че­но­му про­ме­ни­стим сяй­вом, на дру­гій — кар­туш із гер­бом замов­ни­ка й абре­ві­а­ту­рою дов­ко­ла — «ПППВЄЦПВЗЧ» та ім’я май­стра. На дзво­ні немає пло­щин­но­го рельє­фу та гли­бо­ко­го гра­ві­ру­ва­н­ня, як на гар­ма­тах батька й сина Бала­ше­ви­чів; Поча­сти в цьо­му вияви­ло­ся добре від­чу­т­тя май­стром пла­сти­чних яко­стей мате­рі­а­лу.

       З мета­лу в цей час виго­тов­ля­ла­ся досить вели­ка кіль­кість різно­ма­ні­тних речей цер­ков­но­го та світ­сько­го вжи­тку. Осо­бли­ве місце посі­дає посуд, різні дрі­бні речі, в тому числі речі осо­би­сто­го вбра­н­ня. Зна­чно мен­ше виго­тов­ля­ло­ся бага­то оздо­бле­ної зброї, зна­ків вла­ди (нер­на­чів, булав), осві­тлю­валь­них при­ла­дів. Для їхньо­го виго­тов­ле­н­ня май­стри кори­сту­ва­ли­ся, крім лит­тя, кар­бу­ва­н­ням та гра­ві­ру­ва­н­ням, тисне­н­ням, штам­пу­ва­н­ням, трав­ле­н­ням, позо­ло­тою, луді­н­ням, різьбле­н­ням, філі­гран­ню, чер­ню.

       Серед мета­ле­во­го посу­ду, який дійшов до нас, тра­пля­ю­ться висо­ко­ху­до­жні зраз­ки з бага­тим оздо­бле­н­ням, які нале­жа­ли пред­став­ни­кам панів­ної вер­хів­ки. Сере­днім про­шар­кам та бідні­шим вер­ствам насе­ле­н­ня, нале­жав зна­чно скром­ні­ший мета­ле­вий посуд, виго­тов­ле­ний із міді або брон­зи, до того ж май­стра­ми ниж­чої ква­лі­фі­ка­ції.

      До пер­ших нале­жить срі­бна з позо­ло­тою чар­ка її зао­кру­гле­на нижня части­на спи­ра­є­ться на чоти­ри поро­жни­сті філі­гран­ні куль­ки. Гла­день­кою зали­ши­ла­ся вузень­ка позо­ло­че­на смуж­ка верх­ньої части­ни туло­ва. Вся інша части­на його поверх­ні вкри­та чудо­вою філі­гран­ною сіткою, на якій чер­гу­ю­ться кра­си­ві випу­клі гудзи. Чар­ка нале­жа­ла духов­но­му магна­ту з Киє­во-Печер­ської лав­ри — Їоса­фу Сеню­то­ви­чу, про що свід­чить напис на гла­день­кій верх­ній части­ні. Дру­гою пам’яткою цьо­го типу є кар­бо­ва­не срі­бне з позо­ло­тою блю­до, вико­на­не в 1723 р. І.Равичем. На тлі дрі­бнень­ко­го густо­го орна­мен­ту ритмі­чно повто­рю­ю­ться пла­сти­чні акцен­ти у вигля­ді кру­глих кві­тко­вих моти­вів висо­ко­го рельє­фу, яки­ми закін­чу­ю­ться акан­то­ві зави­тки. В цен­трі блю­да кон­тра­стно виді­ля­є­ться досить вели­ке коло з про­фі­льо­ва­ним обрам­ле­н­ням і баре­льє­фним зобра­же­н­ням архі­стра­ти­га Миха­ї­ла та фігу­ри мона­ха на колі­нах, за якою вда­ли­ні видна якась вели­ка три­бан­на цер­ква. Як свід­чить напис, тема рельє­фу — «Чудо свя­то­го Архі­стра­ти­га Миха­ї­ла». В ньо­му ж ука­за­но, що блю­до вико­на­не за виду­би­цько­го ігу­ме­на Фео­до­сія Хомен­ка. Віро­гі­дно, воно при­зна­ча­ло­ся для Михай­лів­сько­го собо­ру Виду­би­цько­го мона­сти­ря. Це — вида­тний зра­зок укра­їн­сько­го юве­лір­но­го мисте­цтва XVIII ст.

       У пер­шій поло­ви­ні XVIIICT. виго­тов­ля­ли­ся срі­бні блю­да з менш бага­тим кар­бо­ва­ним оздо­бле­н­ням і шля­хет­ськи­ми гер­ба­ми в цен­трі. В них іно­ді кар­бу­ва­н­ня поєд­ну­ва­ло­ся з чер­ню та золо­ті­н­ням.

       Як посуд для пит­тя в дру­гій поло­ви­ні XVII ст. виго­тов­ля­ли кру­глі або оваль­ні негли­бо­кі чар­ки, часто з під­до­ном, а також ков­ші на зра­зок росій­ських. У незна­чній кіль­ко­сті вони збе­ре­гли­ся в музей­них збір­ках і також зна­йде­ні у двох скар­бах: пека­рів­сько­му та мань­ків­сько­му.

       Кру­гла чара з пло­скою ручкою за фор­мою набли­жа­є­ться до таких же виро­бів москов­ської робо­ти, але за моти­ва­ми та ком­по­зи­ці­єю деко­ру­ва­н­ня досить своє­рі­дна. При­вер­тає ува­гу поєд­на­н­ня ста­ро­го з новим. Так, ручка чари — пишний баро­ко­вий кар­туш, де вмі­ще­не рельє­фне зобра­же­н­ня анти­чно­го вої­на в шоло­мі, що сидить вер­хи на якійсь тва­ри­ні, не схо­жій на коня. І люди­на, й тва­ри­на — май­же про­філь­ні зобра­же­н­ня. Сама чара оздо­бле­на гео­ме­три­чним кар­бо­ва­ним орна­мен­том у вигля­ді поясків біля бор­ти­ка й нав­ко­ло дна та сітча­стим візе­рун­ком із ром­би­ків, утво­ре­них кра­пко­ви­ми ліні­я­ми з кру­пні­шим кру­глим загли­бле­н­ням у цен­трі кожно­го. Він запов­нює кола та ром­би, що чер­гу­ю­ться на стін­ках чари.

       Орна­мент у вигля­ді нав­кі­сної сітки є на ливар­ній кам’яній фор­мо­чці з Киє­ва та на зао­кру­гле­ній части­ні кри­ла брон­зо­во­го аква­ма­ні­ла у фор­мі пта­ха зі ста­ро­дав­ньо­го Гали­ча. Осо­бли­во­сті деко­ру­ва­н­ня вка­зу­ють, що чара є місце­вою робо­тою. Поді­бна, з такою ж ручкою, зна­йде­на в скла­ді моне­тно-речо­во­го скар­бу з с.Пекарі на Київ­щи­ні. Оче­ви­дно, оби­дві чари вийшли з одні­єї май­стер­ні. З пер­шої поло­ви­ни XVIII ст. такі вже не виро­бля­ли­ся. їх змі­ни­ли чар­ки, близь­кі за фор­мою, але зі зна­чно скром­ні­шим деко­ру­ва­н­ням: рослин­ний орна­мент, фактур­на оброб­ка, про­фі­лю­ва­н­ня та шля­хет­ські гер­би. Най­ча­сті­ше воно обме­жу­є­ться одним лише гер­бом. Інко­ли поді­бні, але струн­кі­ші чари вста­нов­лю­ва­ли­ся на трьох, або чоти­рьох ніж­ках. Для нит­тя слу­жи­ли в цей час ста­ка­ни, оздо­бле­ні гер­бом і напи­са­ми; в окре­мих випад­ках — вер­ти­каль­ни­ми рослин­ни­ми візе­рун­ка­ми.

       Ще одним типом посу­ду для пит­тя були ков­ші Їхній про­то­тип — дерев’яні ків­ші (кор­ці), які теж у загаль­ній фор­мі нага­ду­ють водо­пла­ва­ю­чо­го пта­ха — качку. Пізні­ші росій­ські ков­ші ста­ють пре­дме­том «пожа­лу­ва­н­ня» за пев­ні послу­ги. При цьо­му вони втра­ча­ють ути­лі­тар­ні яко­сті (ємність, висо­ту), пере­ван­та­жу­ю­ться еле­мен­та­ми оздо­бле­н­ня. В укра­їн­ських ков­шах, які дійшли до нас, цьо­го не спо­сте­рі­га­є­ться. Срі­бний ківш 1693 р. — досить висо­кий і гли­бо­кий, скром­но оздо­бле­ний напи­сом по бор­ти­ку, на ручці — герб гене­раль­но­го оса­ву­ла С.Бутовича. Ще глиб­ший ківш зна­йде­ний у пека­рів­сько­му скар­бі. Його мен­ша ручка має фор­му куль­ки, біль­ша різ­ко зігну­та й на ній — той самий кар­туш, з тим же зобра­же­н­ням, що й на кру­глій чар­ці. Схо­же, що кру­глі чар­ки обох скар­бів та цей ківш вийшли з одні­єї май­стер­ні. Зов­ні, по бор­ти­ку ков­ша — гла­день­ка смуж­ка. Посе­ре­ди­ні спу­ска­є­ться теж гла­день­ка шир­ша смуж­ка з дво­ма шести­пе­люс­тко­ви­ми кві­тка­ми. Решта зов­ні­шньої поверх­ні вкри­та густим кар­бо­ва­ним луско­по­ді­бним орна­мен­том. Малень­кий ків­шик із мань­ків­сько­го скар­бу має більш зао­кру­гле­ну фор­му, бага­то оздо­бле­ний із зов­ні­шньої та вну­трі­шньої сто­рін рослин­ним кар­бо­ва­ним орна­мен­том із дороб­кою різ­цем на фактур­но­му тлі. Ізсе­ре­ди­ни, на дні — цен­три­чний кві­тко­вий орна­мент. На стін­ках чер­гу­ю­ться сер­це­по­ді­бні моти­ви кві­тки «в роз­рі­зі». На ручці — гра­ві­ро­ва­ний рослин­ний орна­мент. Бор­тик гла­день­кий.

       У XVIII ст. виро­бля­ло­ся бага­то різно­ма­ні­тно­го посу­ду з мідної бля­хи, часто вкри­то­го полу­дою. Серед них ков­ші з одні­єю ручкою, бра­ти­ни з кар­бо­ва­ною та гра­ві­ро­ва­ною орна­мен­та­ці­єю тощо.

       В цьо­му пері­о­ді вели­ко­го поши­ре­н­ня набув посуд з оло­ва (цини). Цей метал менш трив­кий, лег­ко­то­пкий, його неваж­ко пере­ро­бля­ти. Через те виро­бів з оло­ва дійшло мало. Часто тра­пля­ю­ться шести­гран­ної фор­ми бакла­ги з кри­шкою, що загвин­чу­є­ться, та ручкою, при­ро­бле­ною до неї на шар­ні­рі. Її фор­ма й кон­стру­кцій похо­дить від захі­дно­єв­ро­пей­ських зраз­ків, але деко­ру­ва­н­ня позна­че­не місце­вою своє­рі­дні­стю. Кожна поверх­ня гра­ні при­кра­ше­на роз­кі­шним рослин­ним орна­мен­том, серед яко­го інко­ли зна­хо­ди­мо зобра­же­н­ня тва­рин. Деко­ру­ва­н­ня вико­ну­ва­ло­ся гра­ві­ру­ва­н­ням або колі­ща­тком, воно від­зна­ча­є­ться живою вира­зні­стю ліній­них малюн­ків, реа­лі­змом у спо­лу­чен­ні з деко­ра­тив­ні­стю. Таке оздо­бле­н­ня нага­дує виши­ван­ки XVIII ст. Поді­бні риси при­та­ман­ні й кухлю 1728 р., що має фор­му видов­же­но­го зрі­за­но­го кону­са й закри­ва­є­ться покри­шкою на шар­ні­рі, як і на інших юве­лір­них виро­бах поді­бно­го типу.

       З оло­ва виго­тов­ля­ли­ся цере­мо­ні­аль­ні цехо­ві куб­ки з малюн­ка­ми та напи­са­ми, різно­ма­ні­тні речі цер­ков­но­го вжи­тку (поти­ри, диско­си, даро­хра­ниль­ни­ці, хре­сти, блю­да, сві­чни­ки). На деяких виро­бах чітко висту­па­ють риси націо­наль­ної своє­рі­дно­сті. Зокре­ма, це можна від­не­сти до даро­хра­ниль­ниць, у яких від­тво­ре­но фор­ми укра­їн­ської архі­те­кту­ри. В дано­му випад­ку — дзві­ни­ці дру­гої поло­ви­ни XVII ст.

       Як осі­бна галузь худо­жньої оброб­ки мета­лів від­ли­ва­н­ня з оло­ва бере поча­ток від часів дав­ньої Русі. В Киє­ві ще в XV ст. існу­вав окре­мий цех олов’яного лит­тя. З XVI ст. ремі­сни­ків цієї галу­зі ста­ли нази­ва­ти «кон­ві­са­ра­ми».

       Від цьо­го пері­о­ду дійшло чима­ло поти­рів, які у XVIII ст. оздо­блю­ва­ли­ся осо­бли­во роз­кі­шно. На поти­рах і мета­ле­вих обкла­дин­ках цер­ков­них книг (єван­ге­лій), пана­гі­ях досить часто роби­ли­ся кру­глої або оваль­ної фор­ми встав­ки живо­пи­сної ема­лі (фіні­фті) із зобра­же­н­ням розп’яття, Бого­ма­те­рі, єван­ге­лі­стів та інших релі­гій­них сюже­тів. В ема­ле­вих роз­пи­сах зрід­ка зобра­жу­ю­ться пей­за­жі з фігу­ра­ми людей і тва­рин, але­го­ри­чні сце­ни, запо­зи­че­ні з гра­вюр, побу­то­ві сюже­ти.

       Укра­їн­ські юве­лі­ри здав­на вико­ри­сто­ву­ва­ли пере­го­род­ча­сту емаль, відо­му з часів дав­ньої Русі. Ема­л­лю кори­сту­ва­ли­ся в спо­лу­чен­ні зі скан­ню (філі­гран­ню), різьбле­н­ням та гра­ві­ру­ва­н­ням по мета­лу. Юве­лір­ні виро­би оздо­блю­ва­ли виїм­ча­стою ема­л­лю при­бли­зно з поча­тку XVIII ст. Нам точно не відо­мий час вини­кне­н­ня в Укра­ї­ні живо­пи­сної (роз­пи­сної) ема­лі, але в XVII ст. вона вже була й, оче­ви­дно, сла­ва її май­стрів поши­ри­ла­ся дале­ко, бо недар­ма їх запро­шу­ва­ли пра­цю­ва­ти аж до Соль­ви­че­год­ська, де вони зро­би­ли ваго­мий вне­сок у роз­ви­ток так зва­ної усоль­ської ема­лі.

       До вида­тних пам’яток юве­лір­но­го мисте­цтва зі встав­ка­ми роз­пи­сної ема­лі нале­жить срі­бний з позо­ло­тою та доро­го­цін­ни­ми камі­н­ня­ми потир пер­шої поло­ви­ни XVIII ст., срі­бна кар­бо­ва­на опра­ва єван­ге­лія дру­гої поло­ви­ни XVIII ст. та ряд інших.

       Серед юве­лір­них виро­бів у цьо­му пері­о­ді зна­чне місце займа­ли еле­мен­ти костюм­но­го ком­пле­ксу та осо­би­сто­го вбра­н­ня. Най­ста­рі­шою, мабуть, слід вва­жа­ти, крім пер­снів та сере­жок, нагру­дну при­кра­су — так зва­ний канак (назва схі­дно­го похо­дже­н­ня) . її носи­ли як жін­ки (часто разом із нами­стом), так і чоло­ві­ки — на стрі­чці або на лан­цюж­ку. За фор­мою та оздо­бле­н­ням серед них можна вирі­зни­ти три типи. Пер­ший — із зобра­же­н­ням люди­ни в орна­мен­таль­но­му обрам­лен­ні. Дру­гий — з орна­мен­таль­но-деко­ра­тив­ною ком­по­зи­ці­єю в рельє­фно­му вико­нан­ні з вели­ким само­цві­том у цен­трі або без ньо­го. Тре­тій мав фор­му орла зі скла­де­ни­ми кри­ла­ми, був густо вкри­тий доро­го­цін­ни­ми камі­н­ня­ми («канак орли­ком зде­ла­ній», як зазна­ча­є­ться в опи­сах май­на). Цих виро­бів дійшло дуже мало, але їх можна бачи­ти на порт­ре­тах Беа­ти Острозь­кої (1539 p.), Дани­ла Єфре­мо­ви­ча (1752 р.), Н.Розумовської (XVIII ст.), на іко­ні (близь­ко 1732 р.) св.Уляни з Соро­чин­ців та ін.

       Най­більш ужи­ва­ною при­кра­сою у XVIII ст. були дука­чі (від назви моне­ти — дукат). Це — різно­вид меда­лі, що була наро­дною жіно­чою при­кра­сою аж до 30-х років XX ст. вклю­чно. Осно­вою дука­ча слу­жи­ли моне­ти, ікон­ки та різно­ма­ні­тні меда­лі, при­свя­че­ні різним поді­ям у нас і в Захі­дній Євро­пі, а також спе­ці­аль­но виго­тов­ле­ні на замов­ле­н­ня дука­чі з різни­ми зобра­же­н­ня­ми. До остан­ніх, зокре­ма, можна від­не­сти виро­би сер­це­по­ді­бної фор­ми. Наяв­ність на бага­тьох дука­чах релі­гій­но­го (на одній сто­ро­ні) та світ­сько­го (на дру­гій) зобра­жень наво­дить на дум­ку, що дука­чі при­йшли на змі­ну дав­ньо­ру­ським змі­є­ви­кам, хоч пря­мих дока­зів цьо­го ми не має­мо.

       До медаль­йо­на дука­ча при­ро­бля­ли­ся різні при­сто­су­ва­н­ня для під­ві­шу­ва­н­ня, часті­ше бро­ші, при­кра­ше­ні деше­ви­ми кольо­ро­ви­ми скель­ця­ми, які імі­ту­ва­ли справ­жні само­цві­ти. Бро­ші мали фор­му бан­та. Для під­ві­шу­ва­н­ня слу­жи­ли юве­лір­ні виро­би, схо­жі на канак і за фор­мою близь­кі до ром­ба. Ці остан­ні вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся тоді, коли дукач скла­дав­ся з кіль­кох медаль­йо­нів, як у дано­му випад­ку. Медаль­йо­ни для дука­чів виго­тов­ля­ли­ся також місце­ви­ми юве­лі­ра­ми. Таким, зокре­ма, є срі­бний із позо­ло­тою дукач з рельє­фним зобра­же­н­ням Кате­ри­ни II, виго­тов­ле­ний за ори­гі­на­лом її коро­на­цій­ної меда­лі 1762 р. 

       Серед деше­вих при­крас костюм­но­го ком­пле­ксу, яки­ми кори­сту­ва­ли­ся різні вер­стви насе­ле­н­ня, можна виді­ли­ти сереж­ки, ручні бра­сле­ти, скан­ні ґудзи­ки. Ці виро­би вирі­зня­ли­ся цін­ні­стю мате­рі­а­лу, рів­нем юве­лір­ної робо­ти й були у вжи­тку серед соці­аль­них груп насе­ле­н­ня нео­дна­ко­во­го доста­тку. Так, сереж­ки могли, напри­клад, мати фор­му й про­стих кілець, і кра­си­вої кві­тки з дво­ма листо­чка­ми. Серед речей дарів­сько­го скар­бу 1971 р. є сереж­ки про­стої робо­ти з трьо­ма буси­на­ми при­ро­дно­го кри­шта­лю, замість доро­го­цін­но­го камі­н­ня. В скла­ді цьо­го ж скар­бу зна­йде­но улам­ки срі­бно­го ручно­го бра­сле­та з двох еле­мен­тів, які чер­гу­ю­ться: оваль­ні гні­зда для само­цві­тів і хре­сто­по­ді­бні шар­ні­ри, що нага­ду­ють під­ві­ски XII ст. з Киє­ва. Але замість само­цві­тів у гні­здах вмі­ще­но про­сті опу­клі скель­ця, під які під­кла­де­но тка­ни­ну від­по­від­но­го кольо­ру (чер­во­ну — під рубін та зеле­ну — під сма­рагд).

       Таким чином, серед юве­лір­них виро­бів зна­хо­ди­мо тра­ди­цій­ні фор­ми, відо­мі з часів дав­ньої Русі.

       До галу­зі худо­жньо­го мета­лу можна від­не­сти й осві­тлю­валь­ні при­ла­ди: сві­чни­ки, кан­де­ля­бри, настін­ні бра, під­ві­сні люстри, рефле­кто­ри. В них своє­рі­дно спо­лу­ча­ю­ться рослин­ні й тва­рин­ні моти­ви. Серед остан­ніх — мотив дра­ко­на, що є наслід­ком захо­пле­н­ня схі­дною екзо­ти­кою. В наве­де­но­му мідно­му рефле­кто­рі, де моти­ви місце­вої фло­ри вико­на­но в сти­лі­сти­чних фор­мах баро­ко, кар­бо­ва­не рослин­не оздо­бле­н­ня кон­тра­стує з гла­день­кою поверх­нею цен­траль­ної части­ни. До типо­во баро­ко­вих слід від­не­сти й сві­чник 1747 р. робо­ти І.Равича. У виго­тов­лен­ні осві­тлю­валь­них при­ла­дів голов­ни­ми засо­ба­ми були лит­тя та кар­бу­ва­н­ня.

       Заро­дже­н­ня й роз­ви­ток бур­жу­а­зних від­но­син погли­блю­ва­ли суспіль­ний поділ пра­ці в реме­слі, голов­ним чином у пере­до­вих його галу­зях, якою була худо­жня оброб­ка мета­лів. До цьо­го кожен май­стер виго­тов­ляв сам будь-яку річ від поча­тку й до кін­ця. Тепер ескіз виро­бу міг роби­ти один май­стер, а вико­ну­ва­ти його в мета­лі часто дору­ча­ло­ся іншо­му. Кіль­ка таких ескі­зів-малюн­ків збе­ре­гло­ся в так зва­них кум­бу­шках Киє­во-Печер­ської лав­ри. Так, ескіз срі­бної опра­ви єван­ге­лія зро­бив В.Маркіянович, а вико­нав опра­ву київ­ський юве­лір Ф Леви­цький і поста­вив на ній своє тав­ро. Єван­ге­ліє в цій опра­ві в 1749 р. пода­ру­вав Киє­во-Печер­ській лав­рі маляр­ський началь­ник Алім­пій Галик. Можли­во, в той час набу­ли поши­ре­н­ня аль­бо­ми зраз­ків юве­лір­них виро­бів: ескі­зи зга­ду­ють у кон­тра­ктах та інших доку­мен­тах, де йде­ться про вико­на­н­ня замов­лень на юве­лір­ні виро­би.

       Роз­гля­ну­ті пам’ятки худо­жньо­го мета­лу свід­чать про висо­кий злет роз­ви­тку цієї галу­зі в Укра­ї­ні. Разом із тим вони пока­зу­ють, як у міру зро­ста­н­ня могу­тно­сті пану­ю­чо­го кла­су погли­блю­є­ться водо­роз­діл між його мисте­цтвом і мисте­цтвом широ­ких наро­дних мас. Про­те наро­дне мисте­цтво зав­жди вно­си­ло живиль­ний стру­мінь у роз­ви­ток усьо­го мисте­цтва, спри­я­ю­чи твор­чо­му засво­єн­ню кра­щих дося­гнень сві­то­во­го мисте­цтва.

КЕРАМІКА

       Най­кра­щі її здо­бу­тки цьо­го пері­о­ду кон­цен­тру­ва­ли­ся в цехо­во­му кера­мі­чно­му виро­бни­цтві, від яко­го зна­чно від­ста­ва­ло гон­чар­ство сіль­ської пери­фе­рії. Як і в попе­ре­дніх пері­о­дах, поступ худо­жньої кера­мі­ки від­бу­вав­ся в двох типо­ло­гі­чних напря­мах: побу­то­во­му й архі­те­ктур­но-деко­ра­тив­но­му.

       Пер­ший скла­да­ли пере­ва­жно різні типи посу­ду — гор­щи­ки, рин­ки, гле­чи­ки, миски й полу­ми­ски. Від­бу­ва­ло­ся не тіль­ки полі­пше­н­ня про­пор­цій та архі­те­кто­ні­ки, форм і роз­мі­рів усіх типів посу­ду, а й поси­ле­н­ня їхньої деко­ра­тив­но­сті. Основ­ни­ми засо­ба­ми остан­ньої були: про­фі­лю­ва­н­ня, гра­ві­ру­ва­н­ня, паль­це­ві та інші пла­сти­чні оздо­би. Крім того, досить широ­ко засто­со­ву­ва­ло­ся оздо­бле­н­ня кольо­ро­ви­ми поли­ва­ми, «опи­скою» та під­по­лив­ним роз­пи­сом анго­ба­ми, а також сіре й чор­не лощі­н­ня. Нерід­ко окре­мі засо­би деко­ру­ва­н­ня поєд­ну­ва­ли­ся. Всі вони пев­ною мірою зба­га­чу­ва­ли фор­ми посу­ду, що нада­ва­ло йому жит­тє­ра­ді­сної свя­тко­во­сті.

       Важли­во зазна­чи­ти, що в цей пері­од осо­бли­во поши­рю­є­ться полі­хром­ний під­по­лив­ний роз­пис анго­ба­ми.

       Гор­щи­ки деко­ру­ва­ли­ся скром­ні­ше, але й вони мали доско­на­лі фор­ми й про­пор­ції. Один із них, зна­йде­ний у Киє­ві, сами­ми лише про­пор­ці­я­ми, фор­мою, чор­но­ло­ще­ною поверх­нею справ­ляє при­єм­не вра­же­н­ня. При­кра­сою слу­жить ручка, орга­ні­чно поєд­на­на з фор­мою, тонень­кий руб­чик посе­ре­ди­ні май­же вер­ти­каль­них вінець. Інший гор­щик, теж зна­йде­ний у Киє­ві, — менш доско­на­лої фор­ми, бага­то оздо­бле­ний зуб­ця­ми по краю вінець, загли­бле­ним штам­по­ва­ним візе­рун­ком на плі­чках та чер­во­ною «опи­скою» по сві­тло-жов­то­му чере­пку. Струн­кі гор­щи­ки з про­фі­лю­ва­н­ням і загли­бле­ним штам­по­ва­ним деко­ру­ва­н­ням відо­мі ще в XVI ст. Поді­бний до ньо­го, але біль­ший, гор­щик дру­гої поло­ви­ни XVII ст. з-під гро­шо­во-речо­во­го скар­бу з с.Пекарі . Чудо­во вирі­ше­на його верх­ня части­на: паль­це­ві оздо­би та про­фі­лю­ва­н­ня, від­ве­де­н­ня й роз­пис на плі­чках, ручка гар­мо­ні­чно впи­су­є­ться у фор­му. Поді­бні гор­щи­ки, але менш доско­на­лі, зна­йде­ні в роз­ко­пках біля с.Білгородка. Всі вони не вичер­пу­ють різно­ма­ні­тно­сті форм і роз­мі­рів, що побу­ту­ва­ли в різних регіо­нах. Це саме можна ска­за­ти й про рин­ки та інші типи посу­ду, які порів­ня­но з попе­ре­днім пері­о­дом набу­ли більш доско­на­лих форм та деко­ру­ва­н­ня.

       Досить кра­си­вий силу­ет має чер­во­ног-линя­на рин­ка з Придніпров’я.
Вели­кою різно­ма­ні­тні­стю форм і роз­мі­рів та багат­ством деко­ру­ва­н­ня хара­кте­ри­зу­є­ться посуд для збе­рі­га­н­ня рідин. В «Ене­ї­ді» І.П.Котляревського назва­ні різні типи посу­ду:

Бариль­ця, пля­ше­чки, носа­тку,
Сулії, тикви, баклаж­ки,
Все вису­ши­ли без оста­тку,
Посу­ду потов­кли в шма­тки.

       Носа­тка­ми нази­ва­ли будь-який посуд, що крім основ­но­го отво­ру для нали­ва­н­ня, мав дода­тко­вий для вили­ва­н­ня. Одною з них є вели­ка, на кіль­ка відер, з отво­ром біля дна сіро­гли­ня­на посу­ди­на. Вона має дві ручки, що йдуть від гор­ла і спи­ра­ю­ться на пле­чи­ки, нага­ду­ю­чи дав­ні амфо­ри. Від пле­чи­ків до низу вона оздо­бле­на вузень­ки­ми вали­ка­ми у вигля­ді кон­цен­три­чних ліній з паль­це­ви­ми вдав­ле­н­ня­ми. Ці кон­цен­три­чні пояси спо­лу­че­ні тим же спосо­бом нав­скі­сни­ми ліні­я­ми, що ділять про­стір між ними на три­ку­тни­ки. Цим засо­бом дося­гну­то при­єм­ної сві­тло-тіне­вої гри.

       Ще доско­на­лі­шою стає фор­ма каба­ка з ручкою. Чор­но­ло­ще­ний зра­зок із про­фі­льо­ва­ним гор­лом та врі­за­ним деко­ру­ва­н­ням на плі­чках від­зна­ча­є­ться гар­мо­ній­ні­стю фор­ми й плав­ні­стю лінії силу­е­ту .

       Ціка­вим є сві­тло­гли­ня­ний тера­ко­то­вий кабак з Чер­ні­ве­цької обла­сті , що завер­шу­є­ться вузень­кою роз­чле­но­ва­ною ший­кою, яка ста­но­вить єди­ний пла­сти­чний акцент обті­чної фор­ми. При­вер­тає ува­гу напис ниж­че сере­ди­ни туло­ва: “ЦРХЧД (1694) ИМЬНЪМЪ ИХЪ <Бога> МОЛИТИСЯ СПАСИ НАС <Боже> ОТЬ ПОГРОМА ТОУРКОУ” Він вка­зує на часи туре­цьких набі­гів на Укра­ї­ну.

       В побу­ті того часу кори­сту­ва­ли­ся різно­ма­ні­тни­ми за фор­ма­ми та роз­мі­ра­ми гле­чи­ка­ми й дзбан­ка­ми. Збе­ре­гла­ся верх­ня части­на вели­ко­го гле­ка з пла­сти­чно виді­ле­ни­ми він­ця­ми на висо­кій ший­ці з малень­ким зли­вом, щоб нали­ва­ти до чарок міцно­го напою. На він­цях і зни­зу ший­ки — від­ве­де­н­ня та лама­на лінія, вико­на­ні чер­во­ною «опи­скою» на сві­тло­гли-няно­му тлі.

       Із зна­хі­док в Іва­но-Фран­ків­ській обла­сті інте­рес ста­но­вить сіро­ло­ще­ний гле­чик зі скар­бом монет, дато­ва­ним сере­ди­ною — дру­гою поло­ви­ню XVII ст. Його фор­ма ще сла­бо роз­ви­не­на, про­фі­лю­ва­н­ням незна­чно виді­ле­ні він­ця. Сере­ди­на ший­ки орна­мен­то­ва­на одним рядом, а плі­чка — трьо­ма рада­ми загли­блень, вико­на­них колі­ща­тком. Пізні­ші гле­чи­ки набу­ва­ють енер­гій­ні­шої пла­сти­чної роз­чле­но­ва­но­сті форм і кра­щих про­пор­цій.

       Ціл­ко­ви­тою про­ти­ле­жні­стю попе­ре­дньо­му є вели­кий полив’яний гле­чик із Пол­тав­щи­ни з його куле­по­ді­бним туло­вом на кра­си­вій ніж­ці та роз­ви­не­ною верх­ньою части­ною, де пла­сти­чно виді­ле­ний злив, але не зов­сім вда­ла ручка. Помір­но загли­бле­на орна­мен­та­ція добре кон­тра­стує з вели­ки­ми гла­день­ки­ми поверх­ня­ми.

       Своє­рі­дним шедев­ром можна вва­жа­ти гле­чик із носи­ком, укри­тий зеле­ною поли­вою. Тон­ко оздо­бле­на архі­те­кто­ні­ка його фор­ми й плав­ний силу­ет справ­ля­ють вели­ке есте­ти­чне вра­же­н­ня. Вда­ло зна­йде­но чле­ну­ва­н­ня фор­ми загли­бле­ни­ми ліні­я­ми та про­фі­лю­ва­н­ням. Усе це допов­ню­є­ться чудо­вим виги­ном ручки, яка орга­ні­чно вихо­дить із ший­ки й так само вли­ва­є­ться в широ­ку части­ну туло­ва. Не досить доре­чним є носик, що, напев­не, запо­зи­че­ний з худо­жньо­го мета­лу, але це вже дани­на часо­ві.

       Вплив кар­бо­ва­них по мета­лу оздо­блень та й самих форм мета­ле­во­го посу­ду позна­чив­ся на кера­мі­чних виро­бах. Це осо­бли­во від­чу­ва­є­ться в посу­ди­ні з носи­ком і ручкою. Це — диск із зао­кру­гле­ни­ми бока­ми та пла­сти­чно виді­ле­ним цен­тром, вста­нов­ле­ний на чоти­ри ніж­ки. В цен­трі диска — жіно­че облич­чя, запо­зи­че­не, можли­во, з дука­чів. Рельє­фне деко­ру­ва­н­ня кон­тра­стно виді­ля­є­ться на гла­день­ко­му полив’яному тлі. З ним кон­тра­сту­ють гла­день­кі носик і ручка. Зеле­на «тіньо­ва» поли­ва поси­лює вира­зність рельє­фно­го деко­ру­ва­н­ня. Хара­ктер­на для Пол­тав­щи­ни XVIII ст. опу­кло­бо­кість вели­ких посу­дин діста­ла вира­же­н­ня і у вели­ко­му гле­чи­ку з носи­ком, вкри­тим про­зо­рою кори­чне­вою поли­вою. На сере­ди­ні — низень­ке широ­ке гор­ло із загли­бле­ним частим від­ве­де­н­ням, зуб­ця­ми біля осно­ви і на він­цях та про­фі­льо­ва­ною покри­шкою. Від пле­чи­ків виро­стає вго­ру коні­чний носик із пла­сти­чним оздо­бле­н­ням біля осно­ви й про­фі­льо­ва­ним роз­ши­ре­ним завер­ше­н­ням. Гла­день­ка ручка зв’язує ший­ку з широ­ким тулу­бом. Пла­сти­чне деко­ру­ва­н­ня кон­тра­стує з вели­ки­ми гла­день­ки­ми поверх­ня­ми. Час­тко­во й у цьо­му виро­бі від­чу­ва­є­ться вплив худо­жньо­го мета­лу, а важ­ку­ва­та при­зем­ку­ва­та фор­ма свід­чить про при­хиль­ність до баро­ко.

       Вели­ке поши­ре­н­ня в цьо­му пері­о­ді діста­ли куман­ці та бакла­ги, які були нале­жні­стю кожної кор­чми. На одній із баклаг риту­ва­н­ням по сіро-зеле­но­му анго­бо­ві, покла­де­но­му на чер­во­но­гли­ня­ний чере­пок, вико­на­но порт­рет вла­сни­ка кор­чми . Кон­тра­стне спо­лу­че­н­ня сіро-зеле­но­го з чер­во­ним поси­лює вира­зність гра­фі­чно­го зобра­же­н­ня. Май­стер­но вико­на­ний малю­нок добре пере­дає інди­ві­ду­аль­ні риси зобра­же­но­го. Таким же спосо­бом вико­на­но орна­мен­таль­не обрам­ле­н­ня. Мабуть, «фір­мен­ні» посу­ди­ни для напо­їв на одній ніж­ці з порт­ре­та­ми не були оди­ни­чни­ми.

       Куман­ці-бакла­ги на одній ніж­ці часто роби­ли­ся з фігур­ним носи­ком і деко­ру­ва­ли­ся під­по­лив­ним роз­пи­сом.

       Посуд для пит­тя з кера­мі­ки виго­тов­ляв­ся в цьо­му пері­о­ді в мен­шій кіль­ко­сті через те, що його бага­то виро­бля­ли з інших мате­рі­а­лів (дере­ва, скла, мета­лу). Числен­ні його фор­ми пере­йшли з попе­ре­дньо­го пері­о­ду, зокре­ма циліндр із пря­ми­ми або вігну­ти­ми до сере­ди­ни стін­ка­ми та ручка­ми. Новим видом питно­го посу­ду, що з’явився у XVIII ст., є ори­гі­наль­ний дво­яру­со­вий сіро­гли­ня­ний кухоль. Кожен ярус виді­ле­ний не тіль­ки пла­сти­чно, а й загли­бле­ним від­ве­де­н­ням. Оби­два яру­си орга­ні­чно поєд­нує ручка.

       Макі­тра в цьо­му пері­о­ді набу­ває подвій­но­го при­зна­че­н­ня: кухон­ної й сто­ло­вої посу­ди­ни. В пер­шо­му випад­ку в ній «ста­ви­ли» тісто. Від зви­чай­ної рин­ки вона від­рі­зня­ла­ся біль­ши­ми роз­мі­ра­ми. Як сто­ло­ва посу­ди­на, що най­ча­сті­ше слу­жи­ла для варе­ни­ків, макі­тра бага­то оздо­блю­ва­ла­ся роз­пи­сом, запо­зи­че­ним з кра­щих зраз­ків литих мета­ле­вих каза­нів. На цьо­му зраз­ку полі­хром­ний під­по­лив­ний роз­пис анго­ба­ми вда­ло поєд­на­ний з фор­мою, надає масив­ній посу­ди­ні лег­ко­сті та есте­ти­чної при­на­дно­сті.

       У XVIII ст. осо­бли­во бага­то виго­тов­ля­ло­ся мисок і полу­ми­сків, на яких вели­ко­го роз­ви­тку набу­ває полі­хром­ний під­по­лив­ний роз­пис анго­ба­ми, як най­но­ві­тні­ший спо­сіб деко­ру­ва­н­ня. Ста­рі спосо­би («опи­ска», «тіньо­ві» поли­ви в поєд­нан­ні з пла­сти­чним деко­ру­ва­н­ням) ще про­дов­жу­ють існу­ва­ти на пери­фе­рії та у від­ста­лих колах, але й у них наста­ють від­по­від­ні змі­ни. Так, удо­ско­на­лю­ю­ться худо­жні засо­би сіро- й чор­но­ло­ще­но­го деко­ру­ва­н­ня, «опи­ска» вико­ну­є­ться кіль­ко­ма кольо­ра­ми, пла­сти­чні оздо­би під тіньо­ві поли­ви втра­ча­ють гео­ме­три­чний хара­ктер і замі­ню­ю­ться роз­кі­шни­ми рослин­ни­ми моти­ва­ми. Удо­ско­на­лен­ню під­по­лив­них роз­пи­сів спри­я­ло також поши­ре­н­ня роз­пи­сів на гутно­му склі лег­ко­тон­ки­ми ема­ле­ви­ми фар­ба­ми. Виді­ля­є­ться окре­ма гру­па досвід­че­них май­стрів цієї галу­зі, які дове­ли май­стер­ність роз­пи­сів кера­мі­ки й скла до висо­кої міри довер­ше­но­сті. В дру­гій поло­ви­ні XVII та на поча­тку XVIII ст. в роз­пи­сах мисок і полу­ми­сків поряд із рослин­ним зали­ша­є­ться гео­ме­три­чний еле­мент . Водно­час збе­рі­га­ю­ться деякі арха­ї­чні типи ком­по­зи­ції. Про­тя­гом пер­шої поло­ви­ни та сере­ди­ни XVIII ст. нові тен­ден­ції в роз­пи­су ста­ють панів­ни­ми, рослин­ний орна­мент здо­бу­ває пере­ва­гу , а під кінець XVIII сто­лі­т­тя роз­пи­си в бага­тьох випад­ках дося­га­ють непе­ре­вер­ше­ної май­стер­но­сті. Цен­траль­ну части­ну миски займає зобра­же­н­ня пана, чи його упра­ви­те­ля, з бато­гом. Він одя­гну­тий у бага­те того­ча­сне вбра­н­ня. По оби­два боки від фігу­ри — пишні рослин­ні моти­ви. По бор­ти­ку — пере­рив­ча­стий дрі­бний зигза­го­по­ді­бний орна­мент. На стін­ках — «гре­бін­ці», пер­шо­дже­ре­лом яких є дуже дав­ній гео­ме­три­чний мотив смуж­ча­стих три­ку­тни­ків. Роз­пис вико­на­но вправ­ною рукою. Ця миска є шедев­ром май­стер­но­сті сюже­тно­го під­по­лив­но­го роз­пи­су анго­ба­ми як із худо­жньо­го, так і з техні­чно­го боку. Поява тако­го сюже­ту збі­га­є­ться з часом масо­во­го покрі­па­че­н­ня укра­їн­сько­го коза­цтва та селян­ства. Це, без сум­ні­ву, сати­ри­чний образ.
Крім уже наве­де­них, поши­ре­н­ня набу­ва­ють флян­дро­ва­ні роз­пи­си.

       Укра­їн­ська побу­то­ва кера­мі­ка тих часів охо­плює вели­че­зний асор­ти­мент різно­ма­ні­тних виро­бів, які дале­ко не пов­но пред­став­ле­ні в музей­них збір­ках, бо не дійшли до нас. Бага­то з них зга­ду­ю­ться в письмо­вих дже­ре­лах. Та й не всі відо­мі зраз­ки є можли­вість тут роз­гля­ну­ти. Серед них — окре­мі фігур­ки людей та ігра­шки. Вони мало вивче­ні, стра­ти­гра­фія зна­хі­док не зафі­ксо­ва­на, неза­до­віль­на також їх збе­ре­же­ність. Із числа ігра­шок можна назва­ти сви­сту­на у вигля­ді кони­ка. Його уза­галь­не­на фор­ма мало чим від­рі­зня­є­ться від рані­ших і пізні­ших зна­хі­док. Тоді ж сфор­му­ва­ли­ся числен­ні міські та пери­фе­рій­ні цен­три побу­то­вої кера­мі­ки, які віді­гра­ли вели­ку роль у май­бу­тньо­му її роз­ви­тку.

       В дано­му пері­о­ді дуже поши­ри­ла­ся архі­те­ктур­но-деко­ра­тив­на кера­мі­ка. Це пере­ва­жно кахлі та деко­ра­тив­ні встав­ки. Три­ва­лий час кахлі виго­тов­ля­ли­ся май­же виклю­чно тера­ко­то­ві з рельє­фним деко­ру­ва­н­ням (полив’яні були не всім досту­пні). Потім їх ста­ли вкри­ва­ти про­зо­рою поли­вою одно­го кольо­ру — зеле­но­го або жов­то-кори­чне­во­го. Про­те тяжі­н­ня до полі­хро­мії ще в XVIXVII ст. при­ве­ло до вико­ри­ста­н­ня непро­зо­рих кольо­ро­вих полив, які відо­мі в архі­те­кту­рі Сере­дньої Азії, а пізні­ше, в XVII ст., Моско­вії, Біло­ру­сії та Укра­ї­ни. До них вда­ва­ли­ся було­ру­ські та укра­їн­ські май­стри, які пра­цю­ва­ли в Москві та Твер­сько­му Вал­дай­сько­му мона­сти­рі на запро­ше­н­ня патрі­ар­ха Нико­на. Це була техні­ка полі­хро­мії по рельє­фу. Най­про­сті­шим її варі­ан­том можна вва­жа­ти рельє­фні кахлі, в яких, напри­клад, тло — зеле­не, а рельєф — білий. Скла­дні­ші варі­ан­ти від­рі­зня­ю­ться шир­шою палі­трою полив. З техні­кою ема­ле­вих роз­пи­сів по рельє­фу укра­їн­ські май­стри могли позна­йо­ми­ти­ся в іта­лій­ців, де вели­ких успі­хів дося­гла шко­ла Луки дел­ла Роб­біа. Втім було б помил­кою гада­ти, ніби полі­хро­мія рельє­фів в Укра­ї­ні є меха­ні­чно запо­зи­че­ною. Сти­лі­сти­чно вона ціл­ком ори­гі­наль­на й націо­наль­на. Щодо палі­три кольо­ро­вих ема­лей можна кон­ста­ту­ва­ти близь­кість до кера­мі­ки Сере­дньої Азії. Але техні­ка полі­хро­мії на рельє­фах набли­жа­є­ться до іта­лій­ської. Її своє­рі­дною рисою є пло­щин­ність і чіткість кон­ту­рів рельє­фів, роз­ра­хо­ва­них на ема­ле­ву полі­хро­мію. Яскра­ва жит­тє­ра­ді­сна палі­тра полив (зеле­ний, бірю­зо­вий, бла­ки­тний, синій, жов­тий, білий, фіял­ко­во-кори­чне­вий) при­му­шу­ють зга­да­ти ста­ри­це-дми­тров­ську та ема­ле­ву полі­хро­мію на окре­мих зраз­ках дрі­бної мета­ло­пла­сти­ки. Тут не обі­йшло­ся без дав­ньо­ки­їв­ської спад­щи­ни, яку слід вва­жа­ти пер­шо­дже­ре­лом полі­хро­мії, а її даль­ше зба­га­че­н­ня — наслід­ком місце­вих дося­гнень та засво­є­н­ня й пере­роб­ки окре­мих здо­бу­тків сусі­дів з інших кра­їн.

       При­бли­зно до сере­ди­ни XVI ст. цен­тра­ми виро­бни­цтва полі­хром­ної архі­те­ктур­ної кера­мі­ки були волин­ські міста. Пізні­ше, у зв’язку з їхнім зане­па­дом, таки­ми цен­тра­ми ста­ють міста Придніпров’я, осо­бли­во Київ. Тут роз­ви­ток від­бу­вав­ся на інших худо­жньо-техні­чних і сти­лі­сти­чних заса­дах. На дещо арха­ї­чних за сти­лем встав­ках на фаса­ді чер­ні­гів­сько­го коле­гі­у­му та фра­гмен­ті з Воли­ні рослин­ні й гео­ме­три­чні еле­мен­ти добре пого­дже­ні в мас­шта­бі, пере­кон­ли­ві в пла­сти­ці, є дока­зом про­гре­сив­но­го засво­є­н­ня рене­сан­сних, дося­гнень. Під кінець XVII та XVIII с.т. на бара­ба­нах цер­ков Киє­ва, Пере­я­сла­ва та деяких інших міст з’являються фри­зи, побу­до­ва­ні на чер­гу­ван­ні кри­ла­тих, пухлень­ких «пут­ті» та різних за малюн­ком розе­ток із полі­хро­мі­єю. Ран­ні зраз­ки вико­на­ні в неви­со­ко­му рельє­фі й часто мають озна­ки впли­ву місце­вих мисте­цьких форм. На пізні­ших — висо­кий дина­мі­чний рельєф, що від­зна­ча­є­ться осо­бли­вою деко­ра­тив­ні­стю, соко­ви­ті­стю і багат­ством полі­хро­мії. В них добре від­чу­ва­ю­ться сти­лі­сти­чні тен­ден­ції баро­ко.

       Поді­бний хара­ктер пла­сти­ки можна бачи­ти в кера­мі­чно­му іко­но­ста­сі цер­кви в пече­рах Киє­во-Печер­ської лав­ри, від яко­го до нас дійшла лише части­на колон­ки, вкри­та синьою поли­вою. Остан­ні пам’ятки архі­те­ктур­но-деко­ра­тив­ної кера­мі­ки свід­чать про висо­кий зліт худо­жньої та техні­чної май­стер­но­сті кера­мі­стів. При цьо­му тре­ба ска­за­ти, що полі­хро­мія, вико­на­на про­зо­ри­ми (на Воли­ні) та непро­зо­ри­ми поли­ва­ми-ема­ля­ми (Над­дні­прян­щи­на, Лів­обе­реж­жя), кошту­ва­ла досить доро­го. Пошу­ки дешев­шо­го худо­жньо-техні­чно­го спосо­бу полі­хро­мії вже дав­но дали пози­тив­ні резуль­та­ти, які в XVII ст. актив­но реа­лі­зу­ва­ли­ся. У дру­гій поло­ви­ні XVII ст. й у XVIII ст. вони широ­ко засто­со­ву­ю­ться в деко­ру­ван­ні не тіль­ки побу­то­вої кера­мі­ки, а й кахлів, що було вже новим яви­щем. Техні­чна систе­ма під­по­лив­них роз­пи­сів за допо­мо­гою ріж­ка (в мину­ло­му труб­ча­сто­го інстру­мен­та) буду­є­ться на двох спосо­бах одер­жа­н­ня кон­тур­но­го малюн­ка. В пер­шо­му кон­тур утво­рю­є­ться ріж­ку­ва­н­ням, що нага­дує прин­цип золо­тих пере­ти­нок у дав­ньо­ру­ській пере­го­род­ча­стій ема­лі. Таким спосо­бом отри­му­ють тро­хи рельє­фний кон­тур­ний малю­нок.

       У жахли­вих умо­вах татар­сько-турє­цьких набі­гів і роз­бій­ни­цьких загар­бань та покрі­па­че­н­ня коза­ків та селян Москов­ським вели­ко­дер­жав­ним дво­рян­ством на роз­дер­тих між Моско­ві­єю та Поль­щею укра­їн­ських зем­лях заро­джу­ва­ла­ся та вну­трі­шня єдність, яка зумо­ви­ла єдність куль­тур­ну, іде­о­ло­гі­чну, еко­но­мі­чну.

       Для потреб вла­сно­го роз­ви­тку укра­їн­ське деко­ра­тив­но-при­кла­дне мисте­цтво засво­ю­ва­ло кра­щі дося­гне­н­ня інших кра­їн і наро­дів, але нада­ва­ло їм рис націо­наль­ної своє­рі­дно­сті і при­сто­со­ву­ва­ло для вира­зу вла­сних ідей та упо­до­бань. Це з осо­бли­вою силою вияви­ло­ся в епо­ху націо­наль­но-визволь­ної бороть­би.

       В дру­гій поло­ви­ні XVII — сере­ди­ні XVIII ст. в націо­наль­но­му деко­ра­тив­но-при­кла­дно­му мисте­цтві яскра­во реа­лі­зу­є­ться єдність реа­лі­зму та деко­ра­тив­но­сті, засво­ю­ю­ться кра­щі дося­гне­н­ня баро­ко.

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»