Хвигура
Опубліковано: 02 Вер 2009 06:32

Хвигура – трапецієвидна сигнальна вогняно-димова споруда, що використовувалася козацькою сторожею для передачі інфомації про наближення чи напад татарських загонів. Влаштовувалась на підвищеннях, курганах. Складалася з 19 просмолених бочок із одним днищем і однією – без дна. Шість перших бочок ставили в коло і обв’язували просмоленими канатами, на них ставили друге коло з п’яти бочок і так далі. На самому вершечку стояла бочка без дна. У середину хвигури заливали смолу. Над верхньою бочкою встановлювали залізний прут із блоком. Через блок протягували мотузок, один кінець якого із запалювачем і грузилом опускався в порожнину. На території України існувала налагоджена система попередження населення про татарські напади, створена на основі сигнально-сторожових постів. Щойно спостерігачі помічали з вишки наближення ворогів – “хвигуру” негайно підпалювали, вогонь і дим від неї помічали на сусідніх вишках і теж підпалювали свої “хвигури”. Так сигнал тривоги швидко передавався вглиб території України.
Крім цього, хвигурами називали дерев’яні споруди на пам’ять про визначні події; придорожні хрести.

Ось як описує хвигуру Олександр Ільченко в своєму химерному романі з народних вуст “Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця” в-во “Художньої літератури” Дніпро” Київ 1967 рік.

Для читача варто окремо зазначити, що під терміном “чужа молодиця” – розуміється сама пані смерть, або чужа смерть, бо ж Козак Мамай був невмирака-характерник. Адже національний дух і гідність невмирущі…

Що більше сутеніло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, і Михайликові кортіло взнати — хто він, оцей козак, що він читає та чого регоче.
Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як і в кожного молодика, чуприною на маківці, моторний, бистроокий, з хуткою річчю та з чудернацькою, ніби й не наською, химерною вимовою, хоч, крім вимови, і все в нім було якесь чудне та дивне. І пильний погляд кмітливих тямущих очей. І в убранні якісь дрібниці. І та книжка, друкована далебі не по-наському. Тільки й знав об нім Михайлик, що ім’я, бо ж чув сьогодні, як його кумедно кликали двоє товаришів-запорожців: Пилип-з-Конопель. Один із тих товаришів, довготелесий та рудий, впавши трохи осторонь на землю, безпробудно спав. А другий — козарлюга вже в літах, вельми підтоптаний,— стояв, як, бува, камінний мамай на степовій могилі, непорушно, чатуючи, на сторожовій козацькій «хвигурі», тобто на дерев’яній вежі, біля якої наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на ніч.
Він стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височенній споруді з бочок, діжок та барил — і глядів та й глядів навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрій.
— Злазь!—гукнув йому Пилип-з-Конопель.— Пора вже ставати мені.
— Ще рано,— стиха відмовив козак на хвигурі, але всетаки зліз.
І став біля вежі, стомлений, зажурений старий козак, що вже стомився від безугавних воєн, які роздирали мирну Україну протягом століть. Молоді були в нього лиш очі. І він не зводив їх з далеких виднокраїв, бо таку мав службу: вони оберігали спокій України, оці троє пересмажених на сонці козаків, закурених, голодних та здичавілих, що так і жили тут, у трав’янім курені, свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів. Вартуючи на стрімкій дерев’яній вежі, спорудженій на вершечку верховинної могили, ані вдень ані вночі, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовваніли на обрії, далі та далі по високих шпилях. Очей не відривали, щоб не проґавити раптового сигнального вогню, котрий на будь-якій дальній хвигурі міг спалахнути щохвилини, страшний та осоружний знак нового нападу чужинців, знак нової війни. Коли ген-ген на границях землі української з’являлися перші загони ворога — ногайців чи кримських татар, панів-поляків чи ще яких зухвалих зазіхачів, вартові підпалювали там десь крайню вежу, а, той вогонь побачивши, козаки на сусідній хвигурі збивали в небо і свій стовп вогню, а ще ближчі — свій, бо сторожові хвигури стовбичили тоді по всіх степах,— і ось так, за годину якусь всенька Україна за сотні верст уже знала: ворог знову переступив наш поріг, і козацтво всюди лаштувалось до відсічі, а мирні люди, що працювали на степу і в плавнях, гречкосії з хуторів, зимівників та сіл, рибалки й пастухи, копачі селітри чи залізної руди, лісоруби та вуглярі, солевари й мисливці, сірома і люди багатші, всі вони сушили сухарці, забивали на сало свиней, підсмажували пшоно задля каші, заривали в землю збіжжя, гроші та хліб — і поспішали на Січ, щоб стати оружно до війська, а інші, захопивши якесь майно, жінок, дітей і старезних дідів, квапились поховатися в замках, по слободах чи по містах або ж тікали в Московщину, щоб не вскочити, крий боже, в халепу — в полон, у рабство чи в обійми смерті…
Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу міг зняти по всій Україні навіть випадковий вогонь на будь-якій степовій хвигурі.
Тож і курили чатівники десь осторонь, та й своє багаття Мамай з товаришами розгнітили десь далі, аж за могилою, щоб, нє дай боже, якась дурна іскорка не скоїла великої біди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить. Основу її складали шість бочок із самим тільки нижнім дном, залиті по вінця смолою. Їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв’язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п’ять, таких же, на них — іще три, ще вище — дві, а нагорі стирчала бочка порожня — без верхнього й без нижнього дна — задля тяги повітря, а в ній була сама лише залізна перекладка з довгою вірьовкою, що з неї звисав товстий віхоть прядива, вивареного в селітрі. Варто було тільки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

120грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 100грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 100грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 100грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Придбати квитки

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Почайна та Шулявська
  • 433
    Від перетину вулиць Богдана Хмельницького та Терещенківської.
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»