Хвигура
Опубліковано: 02 Вер 2009 06:32

Хви­гу­ра – тра­пе­ці­є­ви­дна сигналь­на вогня­но-димо­ва спо­ру­да, що вико­ри­сто­ву­ва­ла­ся коза­цькою сто­ро­жею для пере­да­чі інфо­ма­ції про набли­же­н­ня чи напад татар­ських заго­нів. Вла­што­ву­ва­лась на під­ви­ще­н­нях, кур­га­нах. Скла­да­ла­ся з 19 про­смо­ле­них бочок із одним дни­щем і одні­єю – без дна. Шість пер­ших бочок ста­ви­ли в коло і обв’язували про­смо­ле­ни­ми кана­та­ми, на них ста­ви­ли дру­ге коло з п’яти бочок і так далі. На само­му вер­ше­чку сто­я­ла бочка без дна. У сере­ди­ну хви­гу­ри зали­ва­ли смо­лу. Над верх­ньою бочкою вста­нов­лю­ва­ли залі­зний прут із бло­ком. Через блок про­тя­гу­ва­ли моту­зок, один кінець яко­го із запа­лю­ва­чем і гру­зи­лом опу­скав­ся в поро­жни­ну. На тери­то­рії Укра­ї­ни існу­ва­ла нала­го­дже­на систе­ма попе­ре­дже­н­ня насе­ле­н­ня про татар­ські напа­ди, ство­ре­на на осно­ві сигналь­но-сто­ро­жо­вих постів. Щой­но спо­сте­рі­га­чі помі­ча­ли з вишки набли­же­н­ня воро­гів – “хви­гу­ру” негай­но під­па­лю­ва­ли, вогонь і дим від неї помі­ча­ли на сусі­дніх вишках і теж під­па­лю­ва­ли свої “хви­гу­ри”. Так сигнал три­во­ги швид­ко пере­да­вав­ся вглиб тери­то­рії Укра­ї­ни.
Крім цьо­го, хви­гу­ра­ми нази­ва­ли дерев’яні спо­ру­ди на пам’ять про визна­чні події; при­до­ро­жні хре­сти.

Ось як опи­сує хви­гу­ру Оле­ксандр Іль­чен­ко в сво­є­му химер­но­му рома­ні з наро­дних вуст “Коза­цько­му роду нема пере­во­ду, або ж Мамай і чужа моло­ди­ця” в-во “Худо­жньої літе­ра­ту­ри” Дні­про” Київ 1967 рік.

Для чита­ча вар­то окре­мо зазна­чи­ти, що під тер­мі­ном “чужа моло­ди­ця” – розу­мі­є­ться сама пані смерть, або чужа смерть, бо ж Козак Мамай був нев­ми­ра­ка-хара­ктер­ник. Адже націо­наль­ний дух і гідність нев­ми­ру­щі…

Що біль­ше суте­ні­ло, то ближ­че до вогню при­су­вав­ся той пару­бок, то дуж­че рего­тав, і Михай­ли­ко­ві кор­ті­ло взна­ти — хто він, оцей козак, що він читає та чого рего­че.
Це був чор­ня­вий запо­ро­жець, тон­кий, а дужий, вусом куче­ря­вий, з неве­ли­чкою, як і в кожно­го моло­ди­ка, чупри­ною на маків­ці, мотор­ний, бистро­окий, з хуткою річ­чю та з чудер­на­цькою, ніби й не наською, химер­ною вимо­вою, хоч, крім вимо­ви, і все в нім було якесь чудне та див­не. І пиль­ний погляд кмі­тли­вих тяму­щих очей. І в убран­ні якісь дрі­бни­ці. І та книж­ка, дру­ко­ва­на дале­бі не по-насько­му. Тіль­ки й знав об нім Михай­лик, що ім’я, бо ж чув сьо­го­дні, як його куме­дно кли­ка­ли двоє това­ри­шів-запо­рож­ців: Пилип-з-Коно­пель. Один із тих това­ри­шів, дов­го­те­ле­сий та рудий, впав­ши тро­хи осто­ронь на зем­лю, без­про­бу­дно спав. А дру­гий — козар­лю­га вже в літах, вель­ми під­то­пта­ний,— сто­яв, як, бува, камін­ний мамай на сте­по­вій моги­лі, непо­ру­шно, чату­ю­чи, на сто­ро­жо­вій коза­цькій «хви­гу­рі», тоб­то на дерев’яній вежі, біля якої наш Козак Мамай ота­бо­рив­ся з нови­ми дру­зя­ми на ніч.
Він сто­яв мов­чки, той неру­хо­мий вар­то­вий, на висо­чен­ній спо­ру­ді з бочок, діжок та барил — і гля­дів та й гля­дів нав­кру­ги, оком сяга­ю­чи аж наче за дале­кий обрій.
— Злазь!—гукнув йому Пилип-з-Коно­пель.— Пора вже ста­ва­ти мені.
— Ще рано,— сти­ха від­мо­вив козак на хви­гу­рі, але все­та­ки зліз.
І став біля вежі, стом­ле­ний, зажу­ре­ний ста­рий козак, що вже сто­мив­ся від без­угав­них воєн, які роз­ди­ра­ли мир­ну Укра­ї­ну про­тя­гом сто­літь. Моло­ді були в ньо­го лиш очі. І він не зво­див їх з дале­ких видно­кра­їв, бо таку мав слу­жбу: вони обе­рі­га­ли спо­кій Укра­ї­ни, оці троє пере­сма­же­них на сон­ці коза­ків, заку­ре­них, голо­дних та зди­ча­ві­лих, що так і жили тут, у трав’янім куре­ні, сві­жої люди­ни не стрі­ча­ю­чи по кіль­ка тижнів. Вар­ту­ю­чи на стрім­кій дерев’яній вежі, спо­ру­дже­ній на вер­ше­чку вер­хо­вин­ної моги­ли, ані вдень ані вно­чі, чер­гу­ю­чись, очей не зво­ди­ли вони з таких же самих веж, що ледве бов­ва­ні­ли на обрії, далі та далі по висо­ких шпи­лях. Очей не від­ри­ва­ли, щоб не про­ґа­ви­ти рапто­во­го сигналь­но­го вогню, котрий на будь-якій даль­ній хви­гу­рі міг спа­ла­хну­ти щохви­ли­ни, стра­шний та осо­ру­жний знак ново­го напа­ду чужин­ців, знак нової вій­ни. Коли ген-ген на гра­ни­цях зем­лі укра­їн­ської з’являлися пер­ші заго­ни воро­га — ногай­ців чи крим­ських татар, панів-поля­ків чи ще яких зухва­лих зазі­ха­чів, вар­то­ві під­па­лю­ва­ли там десь край­ню вежу, а, той вогонь поба­чив­ши, коза­ки на сусі­дній хви­гу­рі зби­ва­ли в небо і свій стовп вогню, а ще ближ­чі — свій, бо сто­ро­жо­ві хви­гу­ри стов­би­чи­ли тоді по всіх сте­пах,— і ось так, за годи­ну якусь всень­ка Укра­ї­на за сотні верст уже зна­ла: ворог зно­ву пере­сту­пив наш поріг, і коза­цтво всю­ди лашту­ва­лось до від­сі­чі, а мир­ні люди, що пра­цю­ва­ли на сте­пу і в плав­нях, гре­чко­сії з хуто­рів, зимів­ни­ків та сіл, рибал­ки й пасту­хи, копа­чі селі­три чи залі­зної руди, лісо­ру­би та вугля­рі, соле­ва­ри й мислив­ці, сіро­ма і люди бага­тші, всі вони суши­ли сухар­ці, заби­ва­ли на сало сви­ней, під­сма­жу­ва­ли пшо­но задля каші, зари­ва­ли в зем­лю збіж­жя, гро­ші та хліб — і поспі­ша­ли на Січ, щоб ста­ти ору­жно до вій­ська, а інші, захо­пив­ши якесь май­но, жінок, дітей і ста­ре­зних дідів, ква­пи­лись похо­ва­ти­ся в зам­ках, по сло­бо­дах чи по містах або ж тіка­ли в Москов­щи­ну, щоб не вско­чи­ти, крий боже, в хале­пу — в полон, у раб­ство чи в обійми смер­ті…
Таку ось коло­тне­чу, нестрим­не зру­ше­н­ня наро­ду міг зня­ти по всій Укра­ї­ні навіть випад­ко­вий вогонь на будь-якій сте­по­вій хви­гу­рі.
Тож і кури­ли чатів­ни­ки десь осто­ронь, та й своє бага­т­тя Мамай з това­ри­ша­ми роз­гні­ти­ли десь далі, аж за моги­лою, щоб, нє дай боже, якась дур­на іскор­ка не ско­ї­ла вели­кої біди, бо вся вежа, зри­хто­ва­на з про­смо­ле­них бочок, могла спа­ла­хну­ти за мить. Осно­ву її скла­да­ли шість бочок із самим тіль­ки нижнім дном, зали­ті по він­ця смо­лою. Їх ста­ви­ли в коло на про­со­че­ну смо­лою зем­лю, зв’язували доку­пи про­смо­ле­ни­ми лин­ва­ми, звер­ху ста­ви­ли ще п’ять, таких же, на них — іще три, ще вище — дві, а наго­рі стир­ча­ла бочка поро­жня — без верх­ньо­го й без нижньо­го дна — задля тяги пові­тря, а в ній була сама лише залі­зна пере­клад­ка з дов­гою вірьов­кою, що з неї зви­сав тов­стий віхоть пря­ди­ва, вива­ре­но­го в селі­трі. Вар­то було тіль­ки викре­са­ти вогню, щоб мит­тю вся оця хис­тка спо­ру­да…

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»