Історія розвитку жіночих прикрас в Україні IVXVIII століть
Опубліковано: 25 Чер 2014 10:39

Вбра­н­ня людей в кожну істо­ри­чну епо­ху мало серед сво­їх ком­по­нен­тів різно­ма­ні­тні при­кра­си. У похо­ва­н­нях пізньо­го палео­лі­ту архе­о­ло­ги зна­хо­дять при­кра­си у вигля­ді під­ві­сок та бра­сле­тів з бив­нів мамон­та, мор­ських рако­вин і зубів тва­рин з отво­ра­ми для нани­зу­ва­н­ня. Ниток чи шну­рів з тих часів не зали­ши­ло­ся, але відо­мо з пізні­шо­го архе­о­ло­гі­чно­го мате­рі­а­лу, напри­клад, кур­га­нів в’ятичів, що нами­сто нани­зу­ва­лось на шнур з кін­сько­го воло­су. Можли­во, що поді­бним шну­ром кори­сту­ва­лись і в дав­ні­ші часи. Ці при­мі­тив­ні при­кра­си були не лише деко­ра­тив­ним ком­по­нен­том вбра­н­ня, але віді­гра­ва­ли також охо­рон­но-магі­чну роль, що дикту­ва­лось сві­то­с­при­йма­н­ням пер­ві­сної люди­ни, нама­га­н­ням зна­йти поро­зу­мі­н­ня з сила­ми при­ро­ди.

Якщо одяг був жит­тє­вою необ­хі­дні­стю в умо­вах холо­дно­го клі­ма­ту, то з чим же пов’язана поява при­крас? Оче­ви­дно, що пер­ві­сна люди­на, нада­ю­чи пев­ним пре­дме­там зна­че­н­ня обе­ре­гів, хоті­ла їх зав­жди мати при собі, щоб почу­ва­ти себе без­пе­чною перед дов­ко­ли­шнім сві­том. Ці пре­дме­ти поча­ли віді­гра­ва­ти також есте­ти­чну фун­кцію, збе­ріг­ши впро­довж бага­тьох сто­літь оби­два зна­че­н­ня. Еле­мен­ти та моти­ви орна­мен­ту, напри­клад, теж спо­ча­тку мали зна­че­н­ня обе­ре­гів. Вигляд зна­ка-обе­ре­га тішив і поро­джу­вав почу­т­тя задо­во­ле­н­ня, з яко­го вини­кло розу­мі­н­ня кра­си­во­го. Ство­рю­вав­ся син­тез магі­чно­го і есте­ти­чно­го начал. Впро­довж віків древ­ній магі­чний зміст зати­рав­ся, зали­ша­лась лише ста­ра фор­ма, яка спри­йма­лась як зви­чай­на при­кра­са, і нав­па­ки, чим глиб­ше загля­ну­ти в мину­ле, тим силь­ні­ше вима­льо­ву­є­ться її пер­вин­ний зміст.

При­кра­си одя­гу слов’ян IV -VIII сто­літь

Числен­ні та бага­то­ма­ні­тні при­кра­си з мета­лів при­дні­пров­ських слов’ян сере­ди­ни пер­шо­го тися­чо­лі­т­тя дійшли до нашо­го часу як архе­о­ло­гі­чні зна­хід­ки. Усі вони від­ли­ті по вос­ко­вій моде­лі із міді чи її спла­вів, рід­ше срі­бла, іно­ді із вико­ри­ста­н­ням позо­ло­ти (не рані­ше VII ст.). Про роз­ви­ну­те юве­лір­не реме­сло древ­ніх слов’ян свід­чить цілий ряд виро­бів. Висо­ки­ми худо­жні­ми яко­стя­ми наді­ле­ні при­кра­си з виїм­ча­сти­ми ема­ля­ми, які від­но­ся­ться до IV-V ст. Фібу­ли, під­ві­ски та бля­хи з про­рі­зни­ми взо­ра­ми від­ли­ва­ли­ся з брон­зи із загли­бле­н­ня­ми (виїм­ка­ми), котрі запов­ню­ва­лись ема­л­лю чер­во­но­го, зеле­но­го, синьо­го та біло­го кольо­рів.

Під­ві­ски та бля­хи з’єднувались між собою лан­цю­га­ми, кіль­ця­ми або видов­же­ни­ми пла­стин­ка­ми. Дійшли до нашо­го часу також зна­хід­ки пер­снів з ром­бо­ви­дни­ми про­рі­зни­ми або хре­сто­ви­дни­ми щитка­ми та неве­ли­кі бля­шки, що наши­ва­лись на одяг. Глад­кі бра­сле­ти завер­шу­ва­лись кру­га­ми із зір­ко­по­ді­бни­ми ема­ле­ви­ми розе­тка­ми в них. Виро­би з виїм­ча­сти­ми ема­ля­ми скла­да­ли, оче­ви­дно, ком­плекс при­крас, який допов­ню­вав вбра­н­ня при­дні­пров­ських слов’ян IV-V ст. Чітко окре­сле­ні фор­ми, орна­мент з ком­бі­на­цій фігур три­ку­тни­ків, пря­мо­ку­тни­ків, ром­бів, про­сті врів­но­ва­же­ні ритми ком­по­зи­цій визна­ча­ють його деко­ра­тив­ні риси.

Осо­бли­ві­стю жіно­чо­го вбра­н­ня VІ-VІІ ст. були застіб­ки-фібу­ли. В них зна­йшли своє­рі­дне сим­во­лі­чне від­обра­же­н­ня обра­зи Боги­ні-мате­рі, бере­гинь, Перу­на, Хор­са, коней, пта­хів, риб та див­них фан­та­сти­чних істот. Відо­мі також інші при­кра­си: скро­не­ві кіль­ця, нами­ста, під­ві­ски. Цін­ну інфор­ма­цію про при­кра­си того часу дають зна­хід­ки Мар­ти­нів­сько­го та Малор­жа­ве­цько­го скар­бів, серед яких: наву­шни­ки від голов­но­го убо­ру, слі­ди чілець, спі­раль­ні скро­не­ві кіль­ця, фігур­ки чоло­ві­ків у виши­тих соро­чках і коней з пишни­ми гри­ва­ми. Фігур­ки мають отво­ри для закрі­пле­н­ня на одя­зі. Части­на їх при­кра­ша­ла жіно­чий стрій, части­на – чоло­ві­чий…

При­кра­си пері­о­ду Київ­ської Русі

У Київ­ській Русі ІХ-Х ст. цен­тра­ми худо­жніх реме­сел були міста, а серед них, в пер­шу чер­гу, Київ. У цих цен­трах худо­жніх реме­сел тво­ри­ли­ся нові фор­ми деко­ра­тив­но-при­кла­дно­го мисте­цтва, роз­ши­рю­вав­ся діа­па­зон техні­чних при­йо­мів. При­кра­си цьо­го часу від­зна­ча­ли­ся багат­ством форм та кон­стру­ктив­но-пла­сти­чних вирі­шень. Серед них – пре­дме­ти з кова­но­го дро­ту досить про­сті за вико­на­н­ням: ший­ні грив­ни, чіль­ця, бра­сле­ти, скро­не­ві кіль­ця, які за фор­ма­ми і деко­ром нага­ду­ва­ли при­кра­си попе­ре­дньої епо­хи. Появи­лись також нові типи: різно­ма­ні­тні за фор­мою ков­тки, пла­стин­ча­сті та пусто­ті­лі бра­сле­ти, нами­ста з мета­ле­вих нами­стин та різних за фор­мою під­ві­сок (кру­глих, оваль­них, лілі­є­ви­дних, хре­сто­ви­дних тощо), діа­де­ми, низ­ки коло­до­чок, лан­цюж­ки з пусто­ті­лих бля­шок на шар­ні­рах – рясна тощо, виго­тов­ле­н­ня яких вима­га­ло скла­дних технік і було пов’язане з роз­ви­тком місько­го реме­сла.

Виро­би скла­дні­ших кон­стру­кцій виго­тов­ля­ли­ся мето­дом спа­ю­ва­н­ня вели­кої кіль­ко­сті дрі­бних дета­лей. Вони бага­то деко­ро­ва­ні зер­ню, скан­ню, риту­ва­н­ням, чер­ню, пере­го­род­ча­стою ема­л­лю, коштов­ним камі­н­ням, пер­ла­ми. З орна­мен­таль­них моти­вів в них пере­ва­жа­ли розе­тки, три­ку­тни­ки, пів­мі­ся­ці, трьо­хли­сни­ки, раді­аль­ні про­ме­ні, що про­хо­ди­ли крізь кон­цен­три­чні кола, фігур­ки пта­хів, сире­нів тощо. Май­стри, які пра­цю­ва­ли при кня­зів­ських дво­рах і виго­тов­ля­ли коштов­ні при­кра­си в най­скла­дні­ших техні­ках на інди­ві­ду­аль­не замов­ле­н­ня, одно­ча­сно роби­ли і деше­ві свин­це­ві та олов’яні від­лив­ки тих же виро­бів в кам’яних імі­та­цій­них фор­мо­чках, що при­зна­ча­лись для вбра­н­ня про­стих міща­нок…

До най­по­ши­ре­ні­ших дав­ньо­ру­ських жіно­чих при­крас нале­жать скро­не­ві кіль­ця, що виго­тов­ля­лись сіль­ськи­ми май­стра­ми і від­рі­зня­ли­ся між собою фор­ма­ми, хара­ктер­ни­ми для пев­них слов’янських пле­мен. Поряд з ними в убо­рі руської жін­ки мали широ­ке засто­су­ва­н­ня сереж­ки, яки­ми, як і скро­не­ви­ми кіль­ця­ми, при­кра­ша­ли волос­ся… Відо­мо, що носи­ли сереж­ки і в вухах…

Скля­ні бра­сле­ти були при­на­ле­жні­стю виклю­чно горо­дя­нок. Сма­ки у жите­льок дав­ньо­ру­ських міст були не одна­ко­ві. Киян­ки нада­ва­ли пере­ва­гу фіо­ле­то­вим і бірю­зо­вим бра­сле­там, поло­чан­ки – синім, тощо. У Чер­ні­го­ві та око­ли­цях роз­по­всю­дже­ні були сині, зеле­ні, кори­чне­ві.

Пер­сні ж у Київ­ській Русі носи­ли як жін­ки, так і чоло­ві­ки та діти, хоча це пере­ва­жно жіно­ча при­кра­са. Одя­га­ли їх на пра­ву або на ліву руку, а часом на оби­дві. Кіль­кість одно­ча­сно одя­гне­них пер­снів коли­ва­лась від одно­го-двох до чотирьох-п’яти, іно­ді до деся­ти на обох руках. Сіль­ські май­стри виго­тов­ля­ли в основ­но­му мідні, рід­ше срі­бні пер­сні з про­стим гео­ме­три­чним орна­мен­том. Най­про­сті­ші пер­сні з глад­ко­го дро­ту часом ускла­дню­ва­лись у про­фі­лі, при­кра­ша­лись щитка­ми, встав­ка­ми з каме­нів та кольо­ро­во­го скла. У Киє­ві в ІХ-ХІ ст. кори­сту­ва­лись біль­ше руб­ча­сти­ми пер­сня­ми, а в ХІІ-ХІІІ ст. виго­тов­ля­лись пер­сні-печа­тки та каблу­чки…

Нами­сто з гір­сько­го кри­шта­лю та сер­до­лі­ка – досить часте серед архе­о­ло­гі­чних зна­хі­док. За широ­тою аре­а­лу роз­по­всю­дже­н­ня на східнослов’янських зем­лях архе­о­ло­ги став­лять чер­во­не сер­до­лі­ко­ве нами­сто поряд з шифер­ни­ми пря­сли­ця­ми. Ціка­ві факти з архе­о­ло­гі­чних роз­ко­пок. У сади­бі купця, роз­ко­па­ній у Киє­ві, було зна­йде­но 1274 нами­сти­ни з гір­сько­го кри­шта­лю та 65 з чер­во­но­го сер­до­лі­ка. Вико­ри­сто­ву­ва­ли гір­ський кри­шталь і в сереж­ках з ажур­ним срі­бним обрам­ле­н­ням. У Киє­ві були від­кри­ті чоти­ри дав­ньо­ру­ські май­стер­ні, де виго­тов­ля­лись речі з бур­шти­ну, що були, без сум­ні­ву, роз­ра­хо­ва­ні на масо­ве виро­бни­цтво і задо­во­ле­н­ня запи­тів як міста, так і села. Серед зали­шків житла київ­сько­го купця архе­о­ло­ги зібра­ли близь­ко 8 кг дні­пров­сько­го бур­шти­ну, який вико­ри­сто­ву­вав­ся на виго­тов­ле­н­ня нами­ста, пер­снів, хре­сти­ків та інших виро­бів. Біль­ша части­на бур­шти­ну, зна­йде­но­го в Киє­ві, мала чер­во­ну­ва­тий від­ті­нок. Тако­го кольо­ру наби­рав зви­чай­ний жов­тий бур­штин, про­пе­че­ний в гли­ня­них гор­щи­ках…

Якщо в при­кра­сах ран­ніх слов’ян пере­ва­жа­ла деко­ра­тив­на сти­хій­ність, нев­рів­но­ва­же­ність, то у виро­бах руських май­стрів про­сту­пає біль­ша впо­ряд­ко­ва­ність, кра­са від­чу­ва­є­ться як орга­ні­зо­ва­ність ритму, а бла­го­ро­дна вишу­ка­ність, уро­чи­стість поєд­ну­ю­ться з бага­тою твор­чою фан­та­зі­єю і вига­дли­ві­стю. У пра­гнен­ні руських жінок при­на­ря­ди­ти себе гар­мо­ній­но піді­бра­ни­ми при­кра­са­ми про­сту­па­ло почу­т­тя міри, про­сто­ти та худо­жній смак. За сво­ї­ми худо­жні­ми осо­бли­во­стя­ми дав­ньо­ру­ські при­кра­си зна­чною мірою від­рі­зня­лись від масив­них, гру­бу­ва­тих у худо­жньо­му від­но­шен­ні при­крас фін­ських, литов­сько-лати­ських та бол­гар­ських сусі­док. Тата­ро-мон­голь­ське наше­стя 1240-го р. нега­тив­но позна­чи­лось на роз­ви­тку бага­тьох галу­зей деко­ра­тив­но-ужи­тко­во­го мисте­цтва Русі, зокре­ма Киє­ва, про­те не зупи­ни­ло його.

Жіно­чі при­кра­си XV-XVIII сто­літь

Згад­ки в літе­ра­тур­них дже­ре­лах про золо­та­рів (так в Укра­ї­ні часто нази­ва­ли май­стрів-юве­лі­рів) свід­чать, що це реме­сло роз­ви­ва­лось у ХІV-ХVІ ст. в укра­їн­ських містах Льво­ві, Киє­ві, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Гали­чі, Бел­зі та ін. Основ­ни­ми мета­ла­ми для виго­тов­ле­н­ня жіно­чих при­крас тоді було золо­то і срі­бло. Наді­ле­ні висо­ки­ми пла­сти­чни­ми яко­стя­ми, ков­кі­стю, ці мета­ли гар­но від­би­ва­ють сві­тло­ве про­мі­н­ня та дають можли­вість моде­лю­ва­н­ням об’ємів і форм утво­рю­ва­ти ціка­ві сві­тло-тіньо­ві ефе­кти.

Часто засто­со­ву­ва­лись у при­кра­сах кольо­ро­ві шля­хе­тні каме­ні, які в ХV-ХVІ ст. ціну­ва­лись не за висо­ку якість і чисто­ту, яскра­вий блиск чи мате­рі­аль­ну вар­тість, а голов­ним чином за їх колір – ніжну голу­бінь сапфі­ра, таєм­ни­чу зелень сма­ра­гда, гаря­чий колір яхон­та. Камін­чи­ки могли бути довіль­ної фор­ми, з при­ро­дни­ми недо­лі­ка­ми, нерів­но­мір­но­го забарв­ле­н­ня, блі­ді. їх оправ­ля­ли у тако­му ж вигля­ді, мон­ту­ю­чи кожен окре­мо, часто на від­да­лі один від одно­го, в орна­мен­то­ва­но­му ема­л­лю, чер­ню, кар­бу­ва­н­ням гні­зді. Під­хід до каме­нів змі­нив­ся в дру­гій поло­ви­ні XVII ст., коли їх все рід­ше ста­ли спри­йма­ти як кольо­ро­ві пля­ми на поли­ску­ю­чо­му тлі мета­лів. Такі змі­ни від­бу­лись вна­слі­док тісних кон­та­ктів ремі­сни­ків цієї галу­зі з Кон­стан­ти­но­по­лем, звід­ки, в основ­но­му, заво­зи­ли до Льво­ва та інших міст кольо­ро­ві каме­ні, роз­кі­шно оздо­бле­ні юве­лір­ні виро­би гре­цьких май­стрів, насам­пе­ред зброю, кін­ську збрую, а також у зв’язку з пере­їздом до деяких укра­їн­ських міст золо­та­рів-гре­ків. З того часу у місце­вих виро­бах з’являється хара­ктер­не для Схо­ду різ­ке зістав­ле­н­ня сма­ра­гдів і рубі­нів, роз­мі­ще­них у вигля­ді розе­ток або інших орна­мен­таль­них форм. До кін­ця XVII ст. ускла­дню­ю­ться огра­не­н­ня алма­зів від про­сті­шої, т.зв. «гре­цької гра­ні», до скла­дні­шої – «роза­ми» і «бри­льян­та­ми», які потім в доро­гих виро­бах виті­сня­ють інші каме­ні…

Най­пов­ні­ші відо­мо­сті про виро­бни­цтво жіно­чих при­крас ХVІ-ХVІІ ст. пов’язані з золо­тар­ством Льво­ва. Тут поряд з руси­на­ми пра­цю­ва­ли німе­цькі, шотланд­ські, гол­ланд­ські, угор­ські, іта­лій­ські, поль­ські, вір­мен­ські та єврей­ські май­стри. В їх виро­бах своє­рі­дно поєд­на­лись євро­пей­ські орі­єн­та­ції на рене­сан­сні та баро­ко­ві фор­ми з місце­вою націо­наль­ною осно­вою, ство­рив­ши хара­ктер­ні худо­жні осо­бли­во­сті львів­ських виро­бів: скуль­птур­ну об’ємність, скла­дні орна­мен­таль­ні обри­си, полі­хро­мію. У над­зви­чай­но широ­ко­му асор­ти­мен­ті про­ду­кції львів­ських золо­та­рів жіно­чі при­кра­си займа­ли важли­ве і поче­сне місце. Для ово­ло­ді­н­ня май­стер­ні­стю і хистом їх виго­тов­ле­н­ня учні-під­май­стри вправ­ля­ли­ся впро­довж бага­тьох років, а при завер­шен­ні навча­н­ня з двох виро­бів, які кожен під­май­стер мав виго­то­ви­ти, щоб одер­жа­ти зва­н­ня май­стра, обов’язковим був пер­стень з кольо­ро­вим каме­нем.

Види золо­тар­ських виро­бів, що допов­ню­ва­ли і при­кра­ша­ли вбра­н­ня того­ча­сно­го місько­го жіно­цтва, досить числен­ні. Це він­ці-діа­де­ми, мета­ле­ві філі­гран­ні нами­ста, масив­ні лан­цюж­ки, шпиль­ки-агра­фи, яки­ми при­ко­лю­ва­ли пір’я до голов­них убо­рів, запон­ки, під­ві­ски, бра­сле­ти, пер­сні, сереж­ки, бро­шки тощо. Зна­чна кіль­кість виро­бів, таких як: філі­гран­ні нами­ста, під­ві­ски, бра­сле­ти тощо мон­ту­ва­лись з окре­мих дета­лей, котрі накла­да­лись одна на одну чи скрі­плю­ва­лись між собою. Пере­ли­ва­ю­чись іскри­сти­ми бар­ва­ми сапфі­рів, яхон­тів, діа­ман­тів в обрам­лен­ні філі­гран­но­го мере­жи­ва кожна окре­ма така деталь спри­йма­ла­ся як само­до­ста­тня при­кра­са, оскіль­ки була ком­по­зи­цій­но завер­ше­ною і цілі­сною орна­мен­таль­ною фор­мою. При­кра­си добре впи­су­ва­лись в стру­кту­ру моде­лю­ва­н­ня і крою жіно­чо­го вбра­н­ня…

У кін­ці XVII – пер­шій поло­ви­ні XVIII ст. нато­мість зна­чно­го роз­ви­тку зазна­ло золо­тар­ське реме­сло в Киє­ві, містах Лів­обе­ре­жної Укра­ї­ни: Ніжи­ні, Глу­хо­ві, Чер­ні­го­ві та ін. Цей пері­од став епо­хою роз­кві­ту ста­ро­го укра­їн­сько­го золо­тар­ства. Май­стри кори­сту­ва­лись тут май­же всі­ма відо­ми­ми техні­ка­ми: кува­н­ня, лит­тя, пая­н­ня, різьбле­н­ня, витя­гу­ва­н­ня дро­ту тощо. Для оздо­бле­н­ня виро­бів засто­со­ву­ва­ли риту­ва­н­ня, кар­бу­ва­н­ня, позо­ло­ту, філі­грань, чернь, емаль…

Попу­ляр­ні, а часто обов’язкові у вбран­ні укра­їн­сько­го жіно­цтва були такі нагру­дні при­кра­си, якду­ка­чі, що виго­тов­ля­лись з монет, меда­лей захі­дно­єв­ро­пей­сько­го і росій­сько­го виро­бни­цтва чи повто­рів з них. На медаль­йо­нах зобра­жа­лись також сюже­ти місце­вої пра­во­слав­ної іко­но­гра­фії. Золо­та­рі ста­ран­но обрам­ля­ли під­ві­ски (моне­ти, меда­лі, ікон­ки-медаль­йо­ни) мон­ту­ю­чи впри­тул по пери­ме­тру спі­ра­лі зі сму­жок мета­лу та тон­ко випле­те­ні з кіль­кох дро­тів коси­чки, які разом утво­рю­ва­ли лег­ку, май­же мере­жив­ну рамо­чку. Для під­ві­шу­ва­н­ня при­па­ю­ва­ли одне або три вушка. Дука­чі з одним вушком носи­ли на лан­цюж­ку, стрі­чці або серед нами­ста. Ті, що мали три вушка, при­крі­плю­ва­лись трьо­ма коро­тки­ми лан­цюж­ка­ми до вели­ко­го. З дру­гої пол. XVIII ст. поча­ли роби­ти спе­ці­аль­ні бро­шки («бан­ти», «реші­тки», «моти­лі») у вигля­ді ажур­них орна­мен­таль­них пла­сти­нок із зобра­же­н­ня­ми коши­ків з кві­та­ми, пта­хів, листя, гілок, розе­ток, коро­нок, херу­ви­мів тощо, гар­но при­кра­ше­них кольо­ро­ви­ми скель­ця­ми та камін­чи­ка­ми.

Дука­чі з бан­та­ми носи­лись як пооди­но­ка під­ві­ска на чер­во­ній стрі­чці, займа­ю­чи цен­траль­не місце в набо­рі нагру­дних при­крас. Аква­ре­лі 80-х рр. XVIII ст. до аль­бо­му О.Шафонського із зобра­же­н­ням хара­ктер­них укра­їн­ських типів у націо­наль­них стро­ях яскра­во демон­стру­ють, що дукач був цен­траль­ною, пара­дною, орга­ні­зо­ву­ю­чою весь нагру­дний ансамбль при­кра­сою як у костю­мі «зна­тних госпож», так і «поспо­ли­тих» жінок…

Сереж­ки, які виго­тов­ля­лись укра­їн­ськи­ми золо­та­ря­ми в ХVII-ХVIIІ ст., мали про­сту чітку будо­ву і, най­ча­сті­ше, кіль­ка еле­мен­тів нескла­дних гео­ме­три­чних форм. До вушка у вигля­ді дуж­ки з замо­чком або гачка при­крі­плю­ва­лись розе­тки, пря­мо­ку­тні щитки, при­кра­ше­ні каме­ня­ми, кольо­ро­ви­ми скель­ця­ми, а до них – під­ві­ски з камін­чи­ків або скля­них нами­стин…
Замі­жні жін­ки най­ча­сті­ше носи­ли сереж­ки без каме­нів або з одним каме­нем, а дів­ча­та люби­ли біль­ше бар­ви­сті, з різно­ко­льо­ро­ви­ми камін­чи­ка­ми. Донь­ки коза­цької стар­ши­ни до свя­тко­во­го вбра­н­ня одя­га­ли сереж­ки з дов­ги­ми під­ві­ска­ми і з вели­ки­ми каме­ня­ми.

При­кра­си для паль­ців рук – пер­сні, напал­ки – при­зна­ча­лись як для жінок, так і для чоло­ві­ків. Асор­ти­мент мета­лів, з яких виго­тов­ля­лись пер­сні і обру­чки, шир­ший, ніж в інших видів при­крас. Це не тіль­ки срі­бло та золо­то, але і мідь, залі­зо, оло­во. Напал­ки виго­тов­ля­лись у вигля­ді масив­но­го пер­сня і носи­лись на вка­зів­но­му паль­ці. Жуко­ви­ни на верх­ній части­ні мали кру­глий, ква­дра­тний або пря­мо­ку­тний щиток з різьбле­ним деко­ром, часто імен­ну печа­тку або герб. Поверх­ня кілець у пер­снях часто різьби­лась або покри­ва­лась кольо­ро­вою ема­л­лю. Основ­не деко­ра­тив­не наван­та­же­н­ня несла верх­ня части­на пер­сня, де мон­ту­ва­ли мета­ле­вий кастик з кольо­ро­вим камін­чи­ком гран­ча­стої або оваль­ної фор­ми. В архів­них доку­мен­тах XVII ст. обру­чки фігу­ру­ють як атри­бут він­чаль­но­го обря­ду. В одно­му з таких доку­мен­тів звер­та­є­ться ува­га на те, що мате­рі­ал, з яко­го виго­тов­ле­ні обру­чки, був різний у моло­до­го і моло­дої… Пер­сні і обру­чки були невід’ємним ком­по­нен­том ансам­блю при­крас у вбран­ні всіх соці­аль­них пла­стів укра­їн­сько­го наро­ду. Це засвід­чу­є­ться і тією рол­лю, яку віді­гра­ва­ли ці пре­дме­ти в обря­дах і ува­гою до пер­сте­нів у наро­дній ліри­ці…

У числі широ­ко вжи­ва­них при­крас було і нами­сто з чер­во­но­го кора­лу. У роз­мов­ній мові воно діста­ло назву «добро­го», «щиро­го» нами­ста. Корал вва­жа­ли також бла­го­дій­ним і ліку­валь­ним. В «Трав­ни­ку – лікар­сько­му пора­дни­ку» XVI ст. вка­зу­є­ться, що того, хто носить кора­ло­ве нами­сто, ніякі чари не беруть. Побу­ту­ва­ла віра в те, що коли жін­ка здо­ро­ва, то кора­ли на ній мають чер­во­ний колір і гар­ний блиск, а коли захво­ріє, то вони білі­ють і бля­кнуть.

Заво­зи­ли в Укра­ї­ну корал, най­ча­сті­ше з Вене­ції, роже­во-чер­во­но­го, роже­во­го та роже­во-сіру­ва­то­го кольо­рів. Цінив­ся він зале­жно від чисто­ти, роз­мі­ру, бли­ску. У раз­ках нани­зу­ва­ли нами­сти­ни одні­єї фор­ми, але різно­го роз­мі­ру, укла­да­ю­чи кора­ли­ни з біль­шим діа­ме­тром по сере­ди­ні, а з мен­шим – по кра­ях.

Хара­ктер­ною осо­бли­ві­стю нами­ста (з кора­лу, пер­лів та ін.) було те, що до ньо­го при­крі­плю­ва­ли оздо­бле­ні каме­ня­ми хре­сти, золо­ті моне­ти. У бага­тьох доку­мен­тах зга­ду­ю­ться чер­він­ці, зігну­ті в тру­бо­чку або нами­сто, пере­ни­за­не зігну­ти­ми в тру­бо­чку моне­та­ми… Це не лише впли­ва­ло на різ­ке збіль­ше­н­ня мате­рі­аль­ної вар­то­сті і без того доро­го­го в ціні нами­ста, але і на його есте­ти­чний вигляд, деко­ра­тив­ні яко­сті. Таке поєд­на­н­ня від­мін­них за мате­рі­а­лом, фор­мою, кольо­ром еле­мен­тів зба­га­чу­ва­ло орна­мен­таль­ну факту­ру та коло­рит при­крас, урі­зно­ма­ні­тню­ва­ло їх ритмі­ку…

Уяв­ле­н­ня про нами­сто укра­їн­ських жінок було б дале­ко не пов­ним, якщо не зга­да­ти про бур­шти­но­ве. Виго­тов­ля­ли його з місце­во­го мате­рі­а­лу, який добу­ва­ли на Воли­ні, в деяких місцях Сере­дньо­го Придніпров’я, у При­кар­пат­ті. Нами­сти­ни вирі­зу­ва­ли гострим ножем, нада­ю­чи їм кру­глої або гран­ча­стої фор­ми досить вели­ко­го діа­ме­тру і нани­зу­ва­ли біль­ші посе­ре­ди­ні, мен­ші – по кра­ях, укла­да­ю­чи дов­гу низ­ку, що сяга­ла ниж­че сере­ди­ни гру­дей.

Іко­но­гра­фі­чні та писем­ні дже­ре­ла засвід­чу­ють, що в XVIIXVIII ст. замо­жні­ші укра­їн­ські жін­ки і дів­ча­та, шля­хтян­ки, дочки і дру­жи­ни коза­цької стар­ши­ни біль­ше вжи­ва­ли в сво­є­му вбран­ні нами­ста з пер­лів, гра­на­тів, кора­лу, золо­тих монет, лан­цюж­ки, дука­чі, хре­сти, оправ­ле­ні коштов­ним камі­н­ням. Ці при­кра­си зав­дя­ки тепло­му поли­ску золо­та, іскри­стій грі кольо­ро­вих каме­нів, пере­лив­ча­стій мато­во­сті пер­лів най­кра­ще поєд­ну­ва­лись з їх одя­гом, який шив­ся з доро­гих окса­ми­тів, атла­сів, пар­чі, што­фу май­же зав­жди з вели­ки­ми яскра­ви­ми кві­та­ми, обши­вав­ся золо­ти­ми шну­ра­ми, зимо­ве вбра­н­ня опу­шу­ва­лось собо­лем і під­би­ва­лось інши­ми цін­ни­ми хутра­ми. З поді­бних мате­рі­а­лів виго­тов­ля­лись і голов­ні убо­ри «кора­бли­ки» для літа і кру­глі шапо­чки для зими. Чобі­тки носи­ли най­біль­ше з чер­во­но­го сап’яну, виши­ті бли­ску­чи­ми шов­ко­ви­ми нитка­ми, золо­тою і срі­бною кані­те­л­лю на висо­ких срі­бних під­ків­ках, літом – чере­ви­ки також з сап’яну…

Жіно­чі при­кра­си ХVІ-ХVІІІ ст., крім сво­го деко­ра­тив­но­го зна­че­н­ня, посі­да­ли і ряд інших, серед яких важли­ви­ми були зна­че­н­ня капі­та­лу і соці­аль­но­го пре­сти­жу. Остан­нє пояснює той факт, що навіть най­бі­дні­ші жін­ки нама­га­лись не посту­па­тись перед замо­жни­ми і під­три­му­ва­ти есте­ти­чну нор­му вбра­н­ня – носи­ти нами­сто, дука­чі, сереж­ки тощо. Іно­зем­ний подо­ро­жній О. фон Гун в 1805 р. був вра­же­ний вбо­гі­стю укра­їн­ських сіл побли­зу Яго­ти­на, але разом з тим від­мі­тив, що ший­ні при­кра­си селя­нок часто кошту­ва­ли біль­ше, ніж весь дім. Він також зари­су­вав з нату­ри селян­ську дів­чи­ну в «наря­ді» – кора­ло­во­му нами­сті з дука­чем…

Без сум­ні­ву, жіно­чі при­кра­си в цю епо­ху займа­ли пер­ше місце серед тих мате­рі­аль­них цін­но­стей, в які вкла­да­лись зібра­ні гро­ші. Так, в сере­до­ви­щі львів­сько­го патри­ці­а­ту і міщан­ства кіль­кість при­крас (клей­но­тів, біжу­те­рії) наби­ра­ла вра­жа­ю­чих роз­мі­рів. Посмер­тні інвен­та­рі справ­ля­ють вра­же­н­ня пере­лі­ку това­рів юве­лір­них крам­ниць.

Дослі­джу­ю­чи укра­їн­ське наро­дне вбра­н­ня, на це зна­че­н­ня при­крас звер­нув ува­гу Я.Головацький і під­кре­слив, що в ті часи було зви­чним від­кла­да­ти собі пев­ну суму гро­шей на госпо­дар­ський обо­рот, а решту гро­шей збе­рі­га­ти у вигля­ді нетлін­но­го капі­та­лу в кора­лях, дука­тах та інших коштов­них при­кра­сах, які пере­да­ва­лись з поко­лі­н­ня в поко­лі­н­ня. На випа­док потре­би можна було від­да­ти свої доро­го­цін­но­сті в заста­ву – поку­пець на такий товар зав­жди зна­хо­див­ся. Це зна­че­н­ня при­крас збе­рі­га­лось у селян­сько­му сере­до­ви­щі і зна­чно пізні­ше. Пану­ва­ло пере­ко­на­н­ня, що «у купі гро­ші дер­жа­ться, як нами­сто на шиї висить, а про­да­ти – то й гро­ші розій­ду­ться».

Зна­че­н­ня жіно­чих при­крас як мате­рі­аль­них цін­но­стей про­сте­жу­є­ться в дав­ньо­му зви­чаї дару­ва­ти нами­сто з кора­лу, пер­лів та золо­тих монет, дука­чі та ін. до цер­ков як під­ві­ски до ікон… В Покров­ську цер­кву м. Ніко­по­ля після паді­н­ня Запо­різь­кої Січі були пере­не­се­ні скар­би з Січо­вої цер­кви, серед яких чима­ло жіно­чих при­крас, пода­ро­ва­них запо­розь­ки­ми коза­ка­ми: трид­цять вісім низок дрі­бних пер­лів і три низ­ки кру­пних з чер­во­ни­ми кора­ла­ми та золо­ти­ми чер­він­ця­ми, п’ятдесят ниток вели­ких і дрі­бних кора­лів з чер­він­ця­ми і бур­шти­ном. Зви­чай пере­ріс у тра­ди­цію, яка міцно вко­рі­ни­ла­ся в наро­дно­му побу­ті. Ніжин­ський золо­тар XVIII ст. викар­бу­вав на шаті іко­ни зобра­же­н­ня, що нага­ду­ють дука­чі, а місце­вий варі­ант т.зв. «Лорет­ської» іко­ни хара­ктер­ний нама­льо­ва­ни­ми на одя­зі Бого­ма­те­рі під­ві­ска­ми, поді­бни­ми до дука­чів. В сіль­ських цер­квах на Гали­чи­ні, що збе­рі­га­лись як пам’ятки архі­те­кту­ри, ще в 60–70-х рр. ХХ-го ст. зустрі­ча­лись нами­ста зі справ­жньо­го кора­лу, під­ві­ше­ні до ікон.

Витяг та сві­тли­ни з моно­гра­фії Ган­ни Вро­чин­ської “Укра­їн­ські наро­дні жіно­чі при­кра­си ХІХ – поча­тку ХХ сто­літь”. – Київ, Родо­від, 2007. 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»