ІВАСЬ УДОВИЧЕНКО, КОНОВЧЕНКО
Опубліковано: 22 Жов 2008 18:05

Івась Удо­ви­чен­ко, Конов­чен­ко. Запи­са­но П. Я. Лука­ше­ви­чем в 1832 р. від кобза­ря Іва­на Стрі­чки біля м. Ром­ни.

       Друк, за вид.: Укра­їн­ські наро­дні думи та істо­ри­чні пісні.— 1955.— С. 23—32.
Дума про­слав­ляє подви­ги моло­до­го коза­ка, удо­ви­но­го сина, і має моти­ви, які про­хо­дять в бага­тьох наро­дно-пое­ти­чних тво­рах: шану­ва­н­ня мате­рі, засте­ре­же­н­ня стар­ших і досвід­че­них вої­нів («Вдо­ва Сір­ка Іва­на», «Ота­ман Матяш Ста­рий» та ін.).

       Фило­не, кор­сун­съкий пол­ков­ник — кого зма­льо­ва­но в обра­зі, досто­вір­но не вста­нов­ле­но; є при­пу­ще­н­ня, що йде­ться про пол­ков­ни­ка Хви­ло­нен­ка, уча­сни­ка пов­ста­н­ня 1638 р. під керів­ни­цтвом Остря­ни­на та Гуні, або кро­пив­нян­сько­го пол­ков­ни­ка Філо­на Джа­ла­лія, спо­дви­жни­ка Бог­да­на Хмель­ни­цько­го.

       Кри­лов — в XVIXVII ст. місто і фор­те­ця в гир­лі р. Тясмин, при­то­ки Дні­пра, засно­ва­не геть­ма­ном Доро­шен­ком у 1615 р. Пізні­ше пере­і­ме­но­ва­не. на Ново­геор­гі­ївськ.

       Бра­ї­лов — нині село Бра­ї­лів, Він­ни­цької обла­сті.

ІВАСЬ УДОВИЧЕНКО, КОНОВЧЕНКО

Ой на слав­ній Укра­ї­ні
Кли­кне-покли­кне Фило­нен­ко,
Кор­сун­ський пол­ков­ник,
На доли­ну Чер­кень гуля­ти,
Сла­ви вій­ську, рицар­ства^ діста­ва­ти,
За віру хри­сти­ян­ськую одно­стай­но ста­ти;
«Кото­рії коза­ки,
То і мужи­ки,
Не хотять по ріл­лі спо­ти­ка­ти,
За плу­гом спи­ни лама­ти,
Жов­то­го саф’яна каля­ти,
Чор­но­го еде­ма­на пилом наби­ва­ти, —
Сла­ви би вій­ську, рицар­ства діста­ли,
За віру хри­сти­ян­ськую одно­стай­но ста­ли!»
То єса­у­ли у горо­да ся заси­ла­ли,
По ули­цях про­бі­га­ли,
На вин­ни­ки,
На лазни­ки
Сло­ва­ми про­мов­ля­ли.
«Ви, гру­бни­ки,
Ви, лазни­ки,
Ви, бро­вар­ни­ки,
Ви, вин­ни­ки!
Годі вам у вин­ни­цях горі­лок кури­ти, ;
По бро­вар­нях пив вари­ти,
По лазнях лазень топи­ти,
По гру­бах валя­ти­ся,
Тов­стим видом мух году­ва­ти,
Сажі вити­ра­ти, —
Ході­те за нами на доли­ну Чер­кень погу­ля­ти!»
Ско­ро-то до горо­да Чер­кас
У божий час при­бу­ва­ли.
То, прав­да, пано­ве,
Була в горо­ді Чер­ка­сі вдо­ва,
Вона по мужу Гри­ци­ха,
По про­зва­нію Конов­чи­ха,
Мала собі сина Іва­ся
Удо­ви­чен­ка, Конов­чен­ка.
Із малих літ году­ва­ла, лелі­я­ла,
До зро­сту в най­ми не пуска­ла,
При ста­ро­сті літ сла­ви да пам’яті про­жи­ти спо­ді­ва­ла.
То Івась Конов­чен­ко по база­ру похо­джає,
Солод­кий мед-вино під­пи­ває,

Коза­цький глас зачу­ває,
До вдо­ви при­бі­гає,
Сло­ва­ми про­мов­ляє:
«Мати моя, мати-удо­во,
Ста­рая жоно!
Коли б ти, мати, чоти­ри воли польо­вії,
А три чабан­нії поза­йма­ла,
До горо­да Кри­ло­ва одо­гна­ла,
До орен­да­ря, ще п’ятдесят золо­тих
Гото­ви­ми грі­шми допла­ти­ла,.
Коня мені на сла­ву коза­цькую купи­ла,
Що моя душа коза­цькая моло­де­цькая дуже возлю­би­ла».
«Сину мій Іва­сю,
Удо­ви­чен­ку, Конов­чен­ку!
Воли­ся тими вола­ми хліб паха­ти,
Коза­ків на хліб, на сіль затя­га­ти,
Будуть тебе коза­ки й без рицар­ства зна­ти».
«Хоч я,— каже,— буду, мати,
Коза­ків на хліб, на сіль затя­га­ти,—
Будуть мені коза­ки про­зва­ніє при­кла­да­ти,
Гре­чко­сі­єм, поле­жа­єм нази­ва­ти.
Не хоче­ться мені, мати,
По ріл­лі спо­ти­ка­ти,
За плу­гом спи­ни лама­ти,
Жов­то­го саф’яна каля­ти,
Чер­во­но­го еде­ма­на пилом наби­ва­ти,—
Хоче­ться, мати,
Піти на доли­ну Чер­кень погу­ля­ти,
Зви­чаю коза­цько­го набра­ти,
Сла­ви, рицар­ства діста­ти,
За віру хри­сти­ян­ську одно­стай­но ста­ти».
Ско­ро-то ся удо­ва теє зачу­ва­ла,
Вели­кеє пере­сер­діє мала.
Всю зброю коза­цькую соби­ра­ла,
У кім­на­ту зами­ка­ла,
Саблі була­тнії,
Пища­лі семип’яднії
На сті­ні забу­ва­ла;
Звон зачу­ва­ла,
До божо­го дому, до цер­кви, одхо­джа­ла…
То Івась Удо­ви­чен­ко од сна про­чи­нає,
По сві­тли­ці погля­дає,
Що зброї коза­цької у сві­тли­ці немає.
Він саблю була­тную у руки бере,
Пищаль семип’ядний на пле­че кла­де,
За вій­ськом пішком іде…
Вій­сько іде, як бджо­ла гуде.
Вдо­ва ста­рая із цер­кви, божо­го дому, висту­па­ла,
Помі­ждо вій­ськом погля­да­ла,
Іва­ся вигля­да­ла,
Сина сво­йо­го пре­лю­бе­зно­го в лице не пізна­ла.
До госпо­ди при­бу­ва­ла,
По зброї коза­цькій пізна­ла,
Що Іва­ся у госпо­ді не заста­ла…
Лая­ла-про­кли­на­ла,
До небес руки зді­йма­ла:
«Госпо­ди мило­сер­дний, бодай мойо­го сина
На пер­вій потре­бі пер­вая куля не мину­ла!»
Знов од вели­ко­го сер­ця одхо­джа­ла,
Обі­да­ти не сіда­ла,
У заго­ро­ду вхо­джа­ла,
Сло­ва­ми про­мов­ля­ла:
«Госпо­ди мило­сер­дний, будь мене ті сло­ва,
Ста­рую, на посте­лі спі­тка­ли,
Що я на сво­йо­го сина Іва­ся нарі­ка­ла».
Тоді чоти­ри воли польо­вії,
А три чабан­нії
До горо­да Кри­ло­ва, до орен­да­то­ра одга­ня­ла,
Ще п’ятдесят золо­тих гото­ви­ми грі­шми допла­ти­ла,
Коня на сла­ву коза­цькую купи­ла,
Що його душа коза­цькая моло­де­цькая дуже
возлю­би­ла;
А ще коза­ка пов­стрі­ча­ла,
Три копи і коня до рук дава­ла,
Вір­ним дру­гом нази­ва­ла:
«Ей, коза­че, коза­че, вір­ний дру­же! Ти мойо­го сина наздо­го­ниш Да його чоло­ві­ком поста­но­виш. Нехай мій син Івась Конов­чен­ко Сте­пу нога­ми не змі­ряє, Живо­та не ври­ває, Мате­рі ста­рень­кої не лає, Не про­кли­нає!»
Козак три копи і коня доро­го­го взяв, За горо­дом Бра­ї­ло­вим у шести миль вій­сько догнав, Між­до вій­ськом виїжджає, Між­до вій­ськом погля­дає, Іва­ся Конов­чен­ка у лице не пізнає. Ско­ро Івась Конов­чен­ко коня взрів, Бар­зо обом­лів,
До коня при­бу­ває,
За пово­ди хапає:
«Я же,— каже,— думаю, мене моя мати лає да
про­кли­нає,
А же вона обо мні ста­ра­ніє має!
Коли б мені бог да поміг сією доро­гою у потре­бу схо­ди­ти.
Не пішла б моя мати
По чужих дво­рах спо­ти­ка­ти,
Хлі­ба да солі пози­ча­ти,
Міг би її при собі дові­ку содер­жа­ти!»
То ско­ро Івась Конов­чен­ко на коня сідає, .
Поміж коза­ка­ми повер­тає,
Яко би ясний сокіл літає!
Тоді коза­ки один на одно­го взгля­да­ли,
Сло­ва­ми про­мов­ля­ли: .
«Либонь Івась Удо­ви­чен­ко, Конов­чен­ко
При сво­йо­му отце­ві зріст мав,
Добро­го коня не видав,
Ледве на сво­йо­му госпо­дар­стві дождав».
То тре­тьо­го дня бусур­ма­ни Фило­нен­ка,
Кор­сун­сько­го пол­ков­ни­ка,
Кру­гом осту­па­ли,.
Но ні один козак не обі­брав­ся,
Ні ста­рий,
Ні мла­дий,
На доли­ну Чер­кень погу­ля­ти,
Тіль­ки Івась Конов­чен­ко сер­ця коза­цько­го не вні­має,
Коня на пово­ді веде, 
Шли­чок під рукою несе,
У намет всту­пає,
Пану Фило­нен­ку,
Кор­сун­сько­му пол­ков­ни­ку,
Чолом даває,
На здоров’є питає:
«Пане Фило­нен­ку,
Кор­сун­ський пол­ков­ни­ку,
Батьку коза­цький!
Бла­го­сло­ви ти мене на доли­ну Чер­кень погу­ля­ти, Сла­ви вій­ську, рицар­ства діста­ти, За віру хри­сти­ян­ськую одно­стай­но ста­ти». «Ой, Іва­сю Удо­ви­чен­ку, Конов­чен­ку!
Ще ти дитя моло­деє,
З розу­му неді­йшле,
Зви­чаю коза­цько­го не зна­єш,—
Не зна­ти­меш як би поміж коза­ка­ми ісправ­ля­ти,
Як би з бусур­ма­на­ми погу­ля­ти! А ще у  мене обе­ре­ться ста­рі­ший козак На доли­ні Чер­кень погу­ля­ти». «Ти, Фило­нен­ку, батьку наш коза­цький!’ Візьми ти утя ста­рее, Дру­геє малеє, Пусти ти на Чор­не море: Коли так не буде гуля­ти і малеє, Як би і ста­рее,
Коли я не буду гуля­ти так козак мла­дий, Як би і ста­рий!» Ско­ро Фило­нен­ко теє зачу­вав,
Іва­сю Конов­чен­ку на доли­ну Чер­кень гуля­ти дозво­ляв.
То Івась із наме­ту висту­пає, ;
До коня при­бу­ває, Вели­кую радість має, Покрі­пче під­пру­ги під­тя­гає,
Чер­во­нії тйля­ги під сре­бром, під зла­том на себе наді­вав» Помі­ждо вій­ськом повер­тає, Яко би ясний сокіл літає; Ста­ро­го коза­ка пов­стрі­чає, За рідно­го батька пова­жає, Моло­до­го пов­стрі­чає, За рідно­го бра­та почи­тає. Бог йому да поміг, За табір виїжджав, Пер­во­го рица­ря встрі­чав,
Чолом дав — 
З плеч голо­ву зняв; Дру­го­го пов­стрі­чав — І тому такий одвіт пода­ру­вав. То, прав­да, пано­ве,
Не бага­то Конов­чен­ко по доли­ні Чер­кень погу­ляв,— Самих най­стар­ших п’ятсот чоло­вік рица­рів під меч
пускав,
Шести жив­йом піймав, На аркан зв’язав, Перед Фило­нен­ка, Кор­сун­сько­го пол­ков­ни­ка,
Язи­ка прим­чав,
Перед поса­жав.
Сам Фило­нен­ко із наме­ту висту­пає, На тих бусур­ман погля­дає… «Ай, спа­си­бі,— каже,— Іва­сю Конов­чен­ку! Я казав, ти дитя моло­деє,
З розу­мом не дійшле,
Зви­чаю коза­цько­го не зна­єш,
А же ти, бачу, за плу­гом похо­джав,
Всі зви­чаї коза­цькії соби­рав».
«Тим-бо я, батьку, тебе обді­ляю,
Що у себе преж ясний меч, преж матчи­не поро­жде­ніє
маю!
Дай мені, батьку, око­ви­ти горіл­ки напи­тись,
Не зарі­ка­юсь бусур­ман біль­ше поби­ти!»
«Ой Іва­сю Конов­чен­ку!
Ще ти дитя моло­деє,—
Будеш ти хміль ужи­ва­ти,
Будеш перед мене, пана моло­до­го,
На доли­ні Чер­ке­ні голо­ву коза­цькую покла­да­ти!»
«Не буде мене, батьку, сей хміль нічо­го заче­па­ти,
Луч­че буде сер­цю смі­ло­сті пода­ва­ти!»
Ско­ро се Фило­нен­ко теє зачу­ває,
Іва­сю Конов­чен­ку око­ви­ти горіл­ки напи­тись дозво­ляє.
То Івась у намет всту­пає,
На скам’ї зем­ля­ній щиро­зло­тий кубок взяв,
Піно­ва­ну пля­шку виймав,
Шру­бок одшру­бу­вав,
Око­ви­ти горіл­ки нали­вав,
Напив­ся, як би міг на коня сіда­ти,
Помі­ждо вій­ськом повер­тає,
Добро­му коню нати­ски наля­гає,
Помі­ждо вій­ськом про­їжджає,
Ста­ро­го коза­ка пов­стрі­чає,
Гор­дим сло­вом зне­ва­жає,
Моло­до­го пов­стрі­чає,
Опро­ща­н­ня не при­ймає,
Стре­ме­нем о грудь потор­кає…
То бог йому не поміг:
За табір виїжджав,
То бусур­ма­ни, чи язи­ка пійма­ли,
Чи напи­ло­го чоло­ві­ка пізна­ли,
За табір чверть милі одбав­ля­ли,
Моло­до­го Конов­чен­ка пострі­ля­ли,
Пору­ба­ли,
З коня зби­ва­ли,

Все поле ізго­ня­ли,
Коня коза­цько­го не пійма­ли,
То у неді­лю у полу­днюю годи­ну
Сам Фило­нен­ко, кор­сун­ський пол­ков­ник,
Із наме­ту висту­пає,
На табір погля­дає,
Що кінь коза­цький полем гуляє.
Він до коза­ків про­мов­ляє:
«Ей, коза­ки, пано­ве-молод­ці!
Добре дбай­те,
Кості да кар­ти поки­дай­те,
Поміж собою вісім тисяч вій­ська на вибір виби­рай­те,
Шти­ри тися­чі по тіло поси­лай­те,
А шти­ри тися­чі коня коза­цько­го піймать поси­лай­те,
Бо уже кінь коза­цький не дур­но по табо­ру гуляє,
Се, коне­чно, Іва­ся Удо­ви­чен­ка на сім сві­ті немає».
Тоді коза­ки, як діти, добре дба­ли,
Кості да кар­ти поки­да­ли,
Поміж собою вісім тисяч вій­ська на вибір виби­ра­ли,
Шти­ри тися­чі тіло коза­цьке зна­хо­ди­ли,
У чер­во­ную китай­ку вло­жи­ли,
А шти­ри тися­чі коня коза­цько­го пійма­ли,
На ізбоч поста­но­ви­ли…
То, прав­да, пано­ве,
Не бага­то Івась Удо­ви­чен­ко, Конов­чен­ко
На доли­ні Чер­ке­ні гуляв,
Хоча у само­му хме­лю бував,—
Ще три­ста п’ятдесят чоло­вік навік пору­бав.
Тоді коза­ки сабля­ми да наділ­ка­ми сухо­діл копа­ли,
Шапка­ми та при­по­ла­ми персть носи­ли,
Висо­ку моги­лу виси­па­ли,
Сла­ву коза­цькую учи­ни­ли,
У голо­вонь­ках чер­во­ний пра­пор поста­но­ви­ли,
Із семип’ядних пища­лей про­дзво­ни­ли…
То у субо­ту на неді­лю
При­сни­ться удо­ві сон,
Бар­зо дивен напро­чуд…
То вона од сна про­чи­на­ла,
На базар вихо­джа­ла,
Кото­рі ста­рі жони да мужі пов­стрі­ча­ла,
Свій сон повід­а­ла…
Хоч ста­рі жони да мужі сей сон добре зна­ли —
Удо­ві прав­ди не ска­за­ли:
«Ти, удо­во,
Ста­рая жоно,
Не плач, не жури­ся,
Бо вже твій син Івась подру­жив­ся,
Поняв собі дів­ку тур­ке­ню, чужо­зем­ку,
У зеле­ній сукні, з біли­ми баса­на­ми,
Бог йому да поміг, горазд живе,—
Пода­ті не дає, 
Хлі­ба не при­сі­ває,
Ніхто його не зачі­пає!» Тоді удо­ва до госпо­ди при­бу­ва­ла, Сло­ва­ми про­мов­ля­ла:
«Хва­лю тебе, госпо­ди, й бла­го­да­рю,
Хоча мій син буде по вій­ськах ходи­ти, Буде мені з ким у госпо­ді зго­во­ри­ти, З невіс­ткою тугу роз­ді­ли­ти». То по субо­ті тре­тьо­го дня Фило­нен­ко, Кор­сун­ський пол­ков­ник,
До горо­да Чер­кас зі всім вій­ськом появив­ся. Ско­ро-то ста­рая удо­ва то зачу­ва­ла, Вели­кую радість мала,
Цебер меду, кін­ву горіл­ки нато­чи­ла, у бра­ми ста­ла,
Ста­ро­го коза­ка і мла­до­го о сво­їм сині пита­ла.
Пер­вая сотня і дру­гая насту­пає —
Вдо­ва сина не видає,
Тре­тя сотня, під пол­ко­вою коро­гвою,
Попе­ре­ду хорун­жий іде, 
Удо­ви­но­го коня за повід, гостин­ця, веде. То удо­ва, Ста­рая жона, Коня узрі­ла,— Вся обом­лі­ла,
Уда­ри­ться кри­жем о сирую зем­лю, Лая­ла-про­кли­на­ла, До небес руки зді­йма­ла: «Ой, Фило­нен­ку!
Бодай ти собі ні долі, ні щастя не мав, Як ти мойо­го сина із між­до вій­ська, як мизин­ний
палець, поте­ряв». То сам Фило­нен­ко, Кор­сун­ський пол­ков­ник, З коня встав,
Вдо­ву під пле­чі взяв: 
«Стій, удо­во, Ста­рая жоно! Не плач, не жури­ся,
Мене, пана моло­до­го, не лай, не про­кли­най,
Бо я тво­го сина на герць гуля­ти не виси­лав,
Він сам охо­ту коза­цькую мав!»
Тоді удо­ва не убо­га ся мала,
Три сотні вій­ська у свій дом закли­ка­ла:
«Оте­пе­ра, коза­ки, пано­ве-молод­ці,
Пий­те да гуляй­те,
Разом похо­рон і весі­л­ля одправ­ляй­те!»
Тоді коза­ки пили да гуля­ли,
Із семип’ядних пища­лей гри­ма­ли,
Сла­ву коза­цьку вислав­ля­ли,
Зара­зом похо­рон і весі­л­ля одправ­ля­ли.
Прав­да, пано­ве,
Поля­гла Іва­ся Конов­чен­ка
На доли­ні Чер­ке­ні голо­ва —
Сла­ва не умре,
Не поля­же!
Буде сла­ва слав­на
Поміж коза­ка­ми,
ПОМІЖ ДРУЗЯМИ, 
Поміж рица­ря­ми,
Поміж добри­ми молод­ця­ми! Утвер­ди, боже, люду цар­сько­го, Наро­ду хри­сти­ян­сько­го, Вій­ська запо­розь­ко­го,
Дон­сько­го,
З усі­єю чер­ню дні­про­вою,
Низо­вою
На мно­гії літа,
До кін­ця віка!

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»