Колодій (Масниця) – за народним календарем починається за тиждень до Великого посту. Як святкували і що їли з нагоди свята.
Опубліковано: 01 Січ 2009 03:01

Коло­дій (Масни­ця, Сир­опуст, Сиро­пу­сний тиждень, Сир­на неді­ля) — тиждень перед поча­тком Вели­ко­го посту, який не має визна­че­ної дати, бо зале­жить від дати Вели­ко­дня кожно­го року. Після зимо­вих м’ясниць перед Вели­ким постом наби­ра­ло сили обме­же­н­ня ско­ром­них страв. За зви­ча­єм, цьо­го тижня вже від­мов­ля­ли­ся від м’ясної їжі, про­те наста­ва­ло справ­жнє свя­то моло­чних про­ду­ктів, що й дало назву цим дням. Не їли ні м’яса, ні сала, ні навіть жирів тва­рин­но­го похо­дже­н­ня, лише яйця, без яких не обхо­ди­ло­ся тісто для випі­чки, млин­ців і варе­ни­ків.

       Після воєн­но­го лихоліття1941–1945 рр. на від­бу­до­ву зруй­но­ва­них міст Укра­ї­ни, в тому числі таких як Київ, Хар­ків, Дні­про­пе­тровськ та бага­тьох мен­ших вер­бу­ва­лись буді­вель­ні бри­га­ди виклю­чно із вихід­ців з тери­то­рії Росій­ської Феде­ра­ції (Твер, Псков, Перм тощо). В сто­ли­ці Укра­ї­ни Киє­ві, після вій­ни була ство­ре­на буді­вель­на орга­ні­за­ція “Хре­ща­тик­буд” сфор­мо­ва­на в основ­но­му із  пів­ні­чно­у­раль­ських наро­дно­стей, в паспор­тах яких зна­чи­лась націо­наль­ність – росі­я­нин. В той же час укра­їн­цям до 1970 року не вида­ва­ли паспор­тів. Таким чином, пере­сі­чні укра­їн­ці, що мешка­ли в дов­ко­ли­шніх селах та місте­чках, могли потра­пи­ти до міст лише дивом.  Міста посту­по­во зро­сій­щу­ва­лись. Вихід­ці пів­ні­чно ураль­ських обла­стей Росії вчи­ни­ли з укра­їн­ським свя­том Коло­дія так, як вчи­няє пта­ше­ня зозу­лі, яке щой­но вилу­пи­лось – воно вики­дає яйця пта­шки із рідно­го гні­зда, вивіль­ню­ю­чи для себе жит­тє­вий про­стір. За таких обста­вин не вигля­дає див­ним, що суча­сне поко­лі­н­ня кра­ще знає зви­чаї сусі­дніх наро­дів, аніж свої. Ска­жі­мо, впро­довж остан­ніх деся­ти­літь у Киє­ві та інших містах дер­жа­ви широ­ко від­зна­ча­ли і про­па­гу­ва­ли росій­ську Масля­ну з млин­ця­ми — так зва­ні «Про­во­ди росій­ської зими». Орга­ні­за­то­ра­ми поді­бних захо­дів у неза­ле­жній укра­їн­ській дер­жа­ві висту­па­ють від­ді­ли куль­ту­ри Держ­адмі­ні­стра­цій, то ж вигля­дає див­ним, що ніхто з цих орга­ні­за­то­рів жодно­го разу й слів­цем не обмо­вив­ся про вкра­їн­ський Коло­дій, наче тако­го свя­та ніко­ли й не існу­ва­ло. Між тим, наші пра­щу­ри від­дав­на від­зна­ча­ли це дій­ство, що мало виклю­чно націо­наль­ний хара­ктер.

       В Укра­ї­ні остан­ній тиждень м’ясниць, крім Коло­дія мав ще кіль­ка
регіо­наль­них назв  — Масни­ця, Сир­опуст, Сиро­пу­сний тиждень, Сир­на неді­ля, Пуще­н­ня, Загаль­ни­ця, «ніж­ко­ві заго­ви­ни» тощо. 

        Серед тра­ди­цій­них укра­їн­ських обря­дів, котрі вже оді­йшли в минув­ши­ну, осі­бне місце нале­жить уні­каль­но­му, як за фор­мою дійств, так і сим­во­лі­кою зви­чаю, що відо­мий під назвою «Воло­чи­ти колод­ку». Впер­ше цей тер­мін уві­йшов до писем­них дже­рел чоти­ри з лишком сто­річ­чя тому, хоч на дум­ку бага­тьох дослі­дни­ків, він сягає сво­їм корі­н­ням у дохри­сти­ян­ські часи, мо, навіть до матрі­ар­ха­ту, оскіль­ки в ньо­му чітко про­сте­жу­ю­ться еле­мен­ти гли­бин­них віру­вань — «зако­но­дав­ця­ми коло­док» були не чоло­ві­ки, а жіно­цтво.

       Обряд «Колод­ки» чи «Коло­дія» від­зна­ча­ли напе­ре­до­дні Вели­ко­го посту, себ­то сиро­пу­сно­го тижня (у наро­ді його ще нази­ва­ли «сиро­пу­сним» або Масни­цею). Це був вла­сне остан­ній тер­мін, коли ще можна було справ­ля­ти весі­л­ля. Пра­кти­чно ж їх уже не орга­ні­зо­ву­ва­ли, оскіль­ки на «сиро­пу­сну» обме­жу­ва­ли ско­ром­ну їжу — вжи­ва­ли пере­ва­жно моло­чні стра­ви, пере­дов­сім варе­ни­ки із сиром та маслом (а звід­си й Масни­ця).

        Від­так на хло­пців, котрі не всти­гли оже­ни­ти­ся, чека­ла «жіно­ча кара» — Коло­дій. У дав­ні­ші часи цей обряд три­вав про­тя­гом тижня. Кожен день мав свої «імен­ні накли­чки». В поне­ді­лок «колод­ка наро­ди­лась», у вів­то­рок «хре­сти­ла­ся», сере­ду — «похре­сти­ни», в четвер — «поми­ра­ла», в п’ятницю її «хоро­ни­ли», а в субо­ту — «опла­ку­ва­ли». Від­так, вва­жа­є­ться ‚що в «неді­лю, остан­ній день Масни­ці, молодь «воло­чить колод­ку». Жін­ки йдуть по домів­ках і прив’язують дів­ча­там та хло­пцям неве­ли­ку пали­чку до ноги, як кару за те, що не взя­ли шлюб в остан­ній м’ясоїд.

       Основ­ни­ми дійо­ви­ми осо­ба­ми цьо­го обря­ду були жін­ки. Зазда­ле­гідь домо­вив­шись, вони в поне­ді­лок зран­ку зби­ра­ли­ся в шин­ку — «щоб поко­лод­ку­ва­ти». Облю­бу­вав­ши най­по­че­сні­ше місце, одна з моло­диць кла­ла на стіл пали­цю (за «колод­ку» слу­гу­ва­ло також полі­но чи кийок), а решта по чер­зі обкру­чу­ва­ли її поло­тня­ним шма­т­тям. При­брав­ши цуру­па­лок, кла­ли його на стіл і окри­ку­ва­ли:

— Наша «Колод­ка» наро­ди­ла­ся!

       Після цьо­го, замо­вив­ши горіл­ки, виго­ло­шу­ва­ли тости й віта­ли одна одну з «наро­ди­на­ми». Спо­ви­та «колод­ка» мала лежа­ти аж до субо­ти. Всі ці дні шинок одві­ду­ва­ло жіно­цтво, щоб вчи­ня­ти обряд «від наро­дин і до похо­ро­ну». В поне­діл­ко­вий вечір обхо­ди­ли ті роди­ни, в яких хло­пці (поча­сти й дів­ча­та) не пошлю­бу­ва­ли­ся. Пока­ра­н­ням було — прив’язати мате­рям до ноги сим­во­лі­чну колод­ку — «що не оже­ни­ли сво­їх дітей»; за зви­ча­єм, той, кому при­су­дже­но таку кару, не мав пра­ва зні­ма­ти «колод­ки» доти, доки не від­ку­пи­ться, цеб­то не поста­вить мого­рич.

       Все це, зро­зумі­ла річ, носи­ло жар­тів­ли­вий хара­ктер. Під­пив­ши, гурт спів­ав:

Масни­ця, воро­ти­ся,
— До Вели­ко­дня про­стя­гни­ся,
Від Вели­ко­дня до Петра,
А від Петра та до тепла…

       Наве­де­ний вище обряд най­ві­до­мі­ший. Але в різних регіо­нах Укра­ї­ни (Коло­дій пра­кти­чно від­зна­чав­ся в усіх селах) були свої спе­ци­фі­чні від­мін­но­сті. Ска­жі­мо, на Пол­тав­щи­ні жін­ки, які при­хо­ди­ли в шинок, при­но­си­ли вже гото­вий, при­бра­ний Коло­дій; одна з них неспо­ді­ва­но кла­ла на стіл спо­ви­те полін­це, а решта голо­сно викри­ку­ва­ли:

— Наро­див­ся Коло­дій, наро­див­ся! — і, взяв­шись за руки, три­чі обхо­ди­ли дов­ко­ла, робля­чи ритмі­чні рухи, супро­во­джу­ю­чи їх викри­ка­ми та пісня­ми:

А вже наше дитя наро­ди­лось,
А вже дитя на світ божий та й з’явилось!

       Нато­мість роби­ли склад­чи­ну із при­не­се­но­го сиру, варе­ни­ків, масла, яєць і горіл­ки. При цьо­му в кожної жін­ки були заго­тов­ле­ні неве­ли­чкі коло­до­чки; якщо в цей час захо­див хтось із чоло­ві­ків, то йому тут же її чіпля­ли, за що він мав одку­пи­ти­ся медів­кою чи горіл­кою. Роз­ва­ги три­ва­ли до пізньо­го вечо­ра. Перед тим, як роз­хо­ди­тись, моло­ди­ці зно­ву пеле­на­ли Коло­дія пелю­шка­ми, взя­ти­ми з трьох родин, де є немов­ля­та, і, при­крив­ши спо­ви­ва­чем, йшли з пісня­ми по домів­ках:

Не пускає мене мати
На вули­цю погу­ля­ти,
А хоч пустить, то при­гру­стить:
— Іди, доню, не бари­ся,
У сіне­чки та й вер­ни­ся!
Бо на дво­рі піст насту­пає
А хто його про­ска­че,
Той Вели­ко­дня не поба­че…

        Насту­пно­го дня до кор­чми вже схо­ди­ло­ся біль­ше людей, серед яких були й чоло­ві­ки. Але їм тут же чіпля­ли мен­ших роз­мі­рів колод­ки й вима­га­ли від­ку­пної. Завер­шу­ва­ла­ся вів­тір­ко­ва дія тим, що гурт, виру­шив­ши з кор­чми, обхо­див одно­сель­ців, зосі­бна без­ді­тні подруж­жя, а також батьків, що не пошлю­бу­ва­ли синів та дочок про­тя­гом масниць. За тра­ди­ці­єю, «вину­ва­тці» зазда­ле­гідь готу­ва­ли поча­сті­вок.

       На Воли­ні (Жито­мир­ська, Рів­нен­ська, Волин­ська обл. – м.Луцьк), справ­ля­ли Коло­дія на Масни­цю (Сир­но­му тижні). Зібрав­шись у поне­ді­лок до кор­чми «на колод­ку», одно­му з при­су­тніх прив’язували дере­вин­ку й застав­ля­ли тяг­ти її за собою —- «воло­чи­ти коло­ду». Пере­ва­жно це вчи­ня­ли жін­ки, перев’язуючи хусти­ною чоло­ві­ків, за що остан­ні мали одку­пи­ти­ся мого­ри­чем, а на Велик­день нав­па­ки — жін­ки роз­ра­хо­ву­ва­ли­ся «воло­чіль­ним» — парою кра­ша­нок. У дав­ні­ші часи тут від­зна­ча­ли дві колод­ки: одна для жінок, на Масни­цю, а інша для чоло­ві­ків — у пер­ший поне­ді­лок Вели­ко­го посту.

       Поча­сту­вав­шись, гурт спів­ав:

Чому мені горі­лонь­ки не пити.
Коли в мене хоро­шії діти:
Єден син под ручень­ку веде,
Дру­гий син доро­жень­ку мете,
Тре­тій син две­рі одчи­няє,
До милої сти­ха про­мов­ляє:
— Не будь, мила, та упря­ма,
Як наша мати з кор­шми п’яна:
Посте­ли їй постіль­ку м’якеньку,
Поло­жи сти­ха пома­лень­ку.

       Деін­де колод­ку справ­ля­ли три дні сиро­пу­сно­го тижня: начі­плю­ва­ли стрі­чку або хусти­ну, віта­ю­чи з Масни­цею, і той мусив поча­сту­ва­ти мого­ри­чем чи при­ві­тним добрим сло­вом.

       А ось ще один спо­гад оче­вид­ця тра­ди­цій­них коло­док: «У Масни­цю, один день — п’ятницю, саме в нас на Поліс­сю була колод­ка — баб­ський день. Свя­то жіно­че і ніхто з чоло­ві­ків не сміє позби­тку­ва­ти­ся, хоч участь і бере.

       Ще зра­н­ня жіно­цтво зби­ра­є­ться на вули­ці. Зди­бав­ши когось з гоно­ро­вих і замо­жніх чоло­ві­ків-госпо­да­рів, садов­лять на сан­ча­та — і бай­ду­же яка доро­га — сан­на чи багню­ка — воло­чать до кор­чми. Зве­ться се — сова­ти колод­ку.

       «Колод­ка» в кор­чмі мусить вику­пи­тись — заго­ди­ти музик і шин­ка­ря. І за те той чоло­вік про­тя­гом дня буває у вели­кій поша­ні. Грає ролю при­во­ра на тій бесі­ді. Співи, музи­ки, тан­ці тягну­ться аж за пів­ніч. За заку­скою діло також не ста­не, бо жіно­та одна перед дру­гою чого тіль­ки не назно­сить…».

       Крім батьків, жіно­чі гур­ти «кара­ли» й хло­пців. Якщо батькам прив’язували коло­до­чку до лівої ноги, то паруб­кам і дів­ча­там — на ліву руку або до пояса. Пізні­ше замість «колод­ки» роби­ли кити­ці з вов­ни чи кольо­ро­во­го папе­ру, але їх також нази­ва­ли Коло­ді­я­ми.

       Поді­бний обряд існу­вав і в діво­чих гур­тах. Юнки йшли до хло­пців, при­чі­пля­ли «колодку»-китицю тому, «хто зали­шив­ся паруб­ку­ва­ти». Так пере­ва­жно вчи­ня­ли з тими, від кого спо­ді­ва­ли­ся сва­тів. Хло­пець мусив від­бор­гу­ва­ти дів­чи­ні зазда­ле­гідь при­дба­ним нами­стом, дво­ма стрі­чка­ми чи хусти­ною. Нато­мість юнка зобов’язувалася на Велик­день «від­да­ти Колод­ку» — пода­ру­ва­ти у виши­тій хустин­ці кіль­ка писа­нок». «Колод­ко­ві вза­є­ми­ни» завер­шу­ва­ли­ся тим, що хло­пець замов­ляв музи­ку, і обоє тан­цю­ва­ли.

       Деін­де в такий спо­сіб «кара­ли» й дів­чат. Тим юнкам, які пере­би­ра­ли жени­ха­ми і не всти­гли пошлю­бу­ва­ти­ся, при­чі­плю­ва­ли сим­во­лі­чно­го Коло­дія. Дів­ча­та, як і хло­пці, зна­ю­чи дав­ні зви­чаї, нама­га­ли­ся в ці дні яко­мо­га мен­ше бува­ти на людях. Але їх все-таки від­шу­ко­ву­ва­ли. Пока­ра­но­му сино­ві батько — іно­ді жар­то­ма, а нерід­ко й усер­йоз — вичи­ту­вав:

— Так тобі й тре­ба! Не хотів слу­ха­ти батька, не схо­тів жени­ти­ся, тепер тягни колод­ку. Дума­ло­ся весі­л­ля справ­ля­ти, а дове­лось «колод­ки» від­ку­пля­ти…

       Нень­ка ж каза­ла дочці:

— Так тобі, дочко, й тре­ба: не заслу­жи­ла моло­до­го, тепер тягни Коло­дія!

       Як пра­ви­ло, такі обря­до­дії пов’язані з вихов­ним аспе­ктом, адже вони зосе­ре­джу­ва­ли­ся на тих, хто не одру­жив­ся або не мав дітей. У дав­ни­ну скрі­плен­ню нової роди­ни та вихо­ван­ню дітей при­ді­ля­лась осо­бли­ва ува­га; це був непо­ру­шний закон, своє­рі­дний культ подру­жньо­го жит­тя. І хоч дій­ство Коло­дія носи­ло жар­тів­ли­вий хара­ктер, усе ж за ним сто­я­ла гли­бо­ка мораль. Це кра­сно­мов­но під­твер­джує єди­ний зафі­ксо­ва­ний» у нашій пері­о­ди­ці обряд.
У Вар­ві на Пол­тав­щи­ні, як опо­від­а­ла авто­ро­ві літня жін­ка Мотря Фед­чен­ко, був такий зви­чай «колод­ки»: коли в селі з’являлося поза­шлю­бне дитя, хоч це було в Укра­ї­ні рід­кі­сне яви­ще, жін­ки дізна­ва­ли­ся, хто батько немов­ля­ти; на Коло­дія моло­ди­ці йшли до тако­го паруб­ка, бра­ли його сило­міць із собою, а на руки кла­ли спо­ви­ту «колод­ку», про­хо­ди­ли всім селом і завер­та­ли у двір покри­тки. Тут чіпля­ли до ноги колод­ку, застав­ля­ли його вкло­ни­ти­ся зне­до­ле­ній дів­чи­ні та поці­лу­ва­ти дитя. Колод­ку нару­бок міг зня­ти лише дру­го­го дня, але перед цим від­ку­пи­тись у жінок та зро­би­ти пода­ру­нок дити­ні, чи дати бодай неве­ли­чку суму гро­шей.

       З огля­ду на своє­рі­дність і висо­ку есте­ти­чно-мораль­ну стру­кту­ру обря­ду, хоті­ло­ся б глиб­ше дослі­ди­ти похо­дже­н­ня назви цьо­го дій­ства, яке хара­ктер­не лише для вкра­їн­сько­го наро­ду.

       Тер­мін «колод­ка» пере­йшов від моло­ді­жних гуль — «на коло­ди». Тра­ди­цій­но в Укра­ї­ні молодь, а поча­сти й доро­слі, зби­ра­ли­ся за теплої пого­ди на коло­дах. На них про­во­ди­ли роз­ва­ги, зна­йо­ми­лись одне з одним, пола-годжу­ва­ли інтим­ні та гро­мад­ські спра­ви. Місце — а це пере­ва­жно було скла­до­ва­не дере­во біля осель— від­дав­на нази­ва­ли «на коло­ди». Піти «на коло­ди» озна­ча­ло зби­ра­ти­ся до гур­ту. Гро­мад­ських осе­ред­ків, на зра­зок суча­сних клу­бів не було:
осін­ньо-зимо­ве дозві­л­ля про­во­ди­ли в спе­ці­аль­но найня­тій осе­лі — вечор­ни­цях. Але як тіль­ки теплі­ло на вули­ці, всі зби­ра­ли­ся «на коло­дах».

       Від­так тим, хто про­бай­ди­ку­вав цей сезон — не зна­йшов собі пари «на коло­дах» — пов’язували як своє­рі­дну кару Коло­дія. До речі, похі­дни­ми при­стро­я­ми три­но­жи­ли, й дома­шніх тва­рин (ще доне­дав­на поді­бні колод­ки чіпля­ли на шию і сви­ням,— «щоб вони не бігли в шко­ду»).

       Наре­шті, дру­га гіпо­те­за. Немає сум­ні­вів, що в дохри­сти­ян­ські часи дай­бо­жи­чі мали сво­го окре­мо­го покро­ви­те­ля подру­жньо­го жит­тя, як це має­мо з анти­чним богом — Гіме­не­єм, що освя­чу­вав шлю­бом дозрі­лу молодь. Таким міг бути і Коло­дій, котрий карав тих, хто лег­ко­ва­жив із вла­шту­ва­н­ням нової роди­ни. Вибра­ний тер­мін пока­рань — Масни­ці — також не випа­док, оскіль­ки селя­ни вва­жа­ли, що най­кра­ща пора наро­дже­н­ня дітей — зима: в цей пере­по­чин­ко­вий пері­од оду­жу­ва­ли поро­діл­лі, тро­хи під­ро­ста­ли діти, щоб, як почну­ться польо­ві робо­ти, можна було бра­ти в них участь. Від­так скрі­пле­н­ня шлю­бу на Масни­ці дава­ло змо­гу наро­джу­ва­ти дітей у гру­дні-січні. З цьо­го при­во­ду побу­ту­ва­ло відо­ме прислів’я: «На Обре­те­ния (9.IІІ) пти­ці обер­та­ю­ться до гні­зда, а чоло­вік до жін­ки».  


 
        На Масни­цю готу­ва­ли холо­дець із сви­ня­чих, куря­чих чи бара­ня­чих ніжок, а то му він іще нази­вав­ся “ніж­ко­ві заго­ви­ни”, осо­бли­во полю­ва­ли за таки­ми кісто­чка­ми дів­ча­та, вони ними воро­жи­ли насту­пно­го поне­діл­ка. Про те, осо­нов­ною обря­до­вою стра­вою Масни­ці, або ж Коло­дія були варе­ни­ки з сиром, які вжи­ва­ли з маслом чи сме­та­ною. Попу­ляр­ни­ми були й ско­ло­ти­ни од масла “Нехай буде, – каза­ли в таких випад­ках, – і маслян­ка, аби щоран­ку.     

       При­три­ма­ні від поне­діл­ка “ніж­ко­ві заго­ви­ни” – кісто­чки від холод­цю – дів­ча­та вино­си­ли на вули­цю й кида­ли їх від поро­га до воріт. Якщо хру­стець доле­тів – та дів­ка буде здо­ро­вою про­тя­гом року, а коли пере­лі­тав через воро­та – дів­ка нео­дмін­но вийде заміж. Крім того, укра­їн­ці в цей день про­гно­зу­ва­ли й пого­ду. Вва­жа­ло­ся, яка “сир­опу­стна неді­ля”, такий і Велик­день; якщо сон­це схо­дить вран­ці, то ран­ньою буде і весна.

       Сир, який був чи не най­по­пу­ляр­ні­шим про­ду­ктом на Масни­цю, в наро­дній сві­до­мо­сті асо­ці­ю­вав­ся із засо­ба­ми бороть­би з нечи­стою силою. Існу­ва­ло таке повір’я. Остан­ньо­го дня Коло­дія жін­ка мала вико­лу­па­ти з остан­ньо­го варе­ни­ка сир, не з’їсти його, а захо­ва­ти за щоку і так ляг­ти спа­ти. Якщо про­тя­гом ночі вона нена­ро­ком не ков­та­ла груд­ку сиру, то вран­ці її слід було зав’язати у вузлик і заши­ти на поясі чи у лиштву соро­чки. Цей сир зав­жди носи­ли при собі, а міня­ю­чи одяг, пере­ши­ва­ли вузлик у чисту соро­чку. І так аж до само­го Вели­ко­дня. Зби­ра­ю­чись на все­но­щну, жін­ка міцно зати­ска­ла вузлик із сиром у доло­ні (або кла­ла засу­ше­ну гру­до­чку сиру під язик) і йшла до цер­кви, не ози­ра­ю­чись, що б там вона не чула. Нечи­сті сили почи­на­ли ляка­ти її, вити, вере­ща­ти в неї за спи­ною та під вуха­ми, шар­па­ти за поли запа­ски чи пла­хти, гука­ти її зна­йо­ми­ми голо­са­ми — тоб­то роби­ли все, щоб вона озир­ну­ла­ся й випу­сти­ла з доло­ні чи з рота сир. Якщо жін­ка витри­му­ва­ла ці випро­бу­ва­н­ня, діста­ва­ла­ся без при­год до цер­кви, то могла поба­чи­ти там усіх місце­вих відьом, яких ніхто інший роз­пі­зна­ти не міг. Її очам від­кри­ва­ли­ся дій­ни­ці для моло­ка на відьми­них голо­вах, бо, як відо­мо, голов­на фун­кція сіль­ських відьом — кра­сти моло­ко від чужих корів. Від­то­ді викри­ті відьми втра­ча­ли свою силу. 

        За різно­ма­ні­тни­ми заба­ва­ми та обря­да­ми про­ми­нав “сир­опу­стний тиждень”. Зага­лом Коло­дій, про­тя­гом яко­го в основ­но­му часту­ва­ли варе­ни­ка­ми із сиром та сме­та­ною, вва­жав­ся виклю­чно жіно­чим свя­том, хоча бра­ли в ньо­му участь і чоло­ві­ки. Про­те вони від­бу­ва­лись, або від­ку­пля­лись грі­шми та мого­ри­чем. 

       Укра­їн­ці готу­ва­лись до най­дов­шо­го і най­су­во­рі­шо­го з усіх постів – Вели­ко­дньо­го, а тому каза­ли: “Масни­ця, Масни­ця, яка ти мала, – якби ж тебе сім неділь, а Посту одна!”.

       Як бачи­те, свя­тку­ва­н­ня укра­їн­ця­ми Коло­дія або ж Масни­ці має мало спіль­но­го із іде­о­ло­гі­єю гулянь та ігрищ росій­ської Масля­ної (про­во­ди зими). Ми, укра­їн­ські коза­ки, не про­ти того, аби росі­я­ни гуля­ли та їли “блі­ни” так, як це роби­ли їхні пра­ді­ди на пів­ні­чно­му Ура­лі. Ми ж повин­ні від­ро­ди­ти тра­ди­цію свя­тку­ва­н­ня на Укра­ї­ні Коло­дія або ж Масни­ці так, як це роби­ли наші пра­ді­ди коза­ки та гре­чко­сії.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»