Козак Мамай” серед своїх діл
04 Лютого 2010 17:50

Усі атри­бути-сим­воли кар­тини допов­ню­ють і підси­люють семіо­ти­чне зна­че­ння цен­траль­ної постаті ком­по­зи­ції — Козака Мамая. На його посвя­че­ний ста­тус вка­зує, перед­усім, риту­альна поза і зачі­ска. Поді­бне меди­та­ційне поло­же­ння є іко­но­гра­фі­чним зобра­же­н­ням боже­ств у схі­дних куль­ту­рах (зокрема, Будди), що вка­зує на сакра­лі­зо­ва­ні­сть образу. Чуб, так зва­ний “коза­цький осе­ле­дець”, відо­мий і в інших наро­дів світу, віро­гі­дно сим­во­лі­зує вищі духовні сили. Козаки – косаки брили голову на знак від­мови від мир­ського життя, пере­ходу на шлях абсо­лю­тного аске­ти­зму. У такому кон­тексті чуб міг слу­гу­вати засо­бом ри­туального зв’язку з вищими сві­тами.

Образ Мамая слід роз­гля­дати дво­пла­ново. У вузько­му розу­мінні — він є кон­кре­ти­зо­ва­ним про­то­ти­пом коза­ків, котрі брали на себе послух, тяж­кий хрест і, водно­час, — горде життя, слу­жі­ння націо­наль­ній ідеї. Однак семіо­ти­чної зна­чи­мо­сті набу­ває не він сам, а перед­усім йо­го образ, який у куль­турно-істо­ри­чному поступі нації ото­тожнює і сим­во­лі­зує дій­сні­сть. Тож у шир­шому розу­мінні Мамай — ціла місте­рія, фено­мен, де земне тісно пе­реплітається із космі­чним, набу­ва­ючи все­лен­ської ваго­мості. Поня­ття “мамай” — все­ося­жне явище, замкнене в обра­зну форму, сокро­венна таєм­ниця. Основне в ньому — недо­ви­мов­лене, недо­на­зване, при­хо­ване. Предки знали, що речене в пов­ноті — мате­рі­а­лі­зу­є­ться, почи­нає діяти. Таєм­ниця — засіб збе­ре­же­ння істини, зна­ння. Тому до ново­го розу­мі­ння образу Козака Мамая маємо піді­йти не про­сто як до уосо­бле­ння козака чи коза­цтва, а як сим­волу зако­до­ва­ної сві­то­гля­дної системи укра­їн­ців.

Мамай, як і все­світ, — біпо­ляр­ний, само­до­ста­тній, згар­мо­ні­зо­ва­ний: у ньому вті­лено два сві­то­вих начала (чо­ловіче — свя­тий-батько, козак – лицар та жіноче — земля-мати, душа-пісня). Мамай постає своє­рі­дним кана­лом зв’язку між двома пла­нами буття, слу­гує живим камер­то­ном, який нала­што­вує на гар­мо­ній­ний лад, висту­пає матри­цею – кодом етні­чного іде­алу. Для того, щоб набути тако­го ста­тусу посвя­че­ння, Мамаю слід було вті­лити і поєдна­ти в собі два начала і в такий спо­сіб зли­тися з космо­сом, стати його невід’ємною час­ткою.

Отже, семіо­ти­чний ана­ліз ком­по­зи­цій­них еле­мен­тів кар­тини висві­тлює полі­се­ман­ти­чний образ “Козака Ма­мая”: як наро­дного героя (уосо­бле­ння козака-воїна, сим­вол нев­ми­ру­що­сті, неско­ре­но­сті, вій­сько­вої добле­сті, внутріш­ньої сво­боди, гаранту націо­наль­ної неза­ле­жно­сті, сили ду­ху, пам’ятки геро­ї­чного мину­лого); як куль­тур­ного героя (націо­наль­ного свя­того, спа­си­теля, мисли­теля, характер­ника, посе­ре­дника між, сві­том зем­ним і небе­сним, поборця сил зла, буди­теля духу, посвя­че­ного у вищі закони світобу­дови, хра­ни­теля істин­ного зна­ння); як духов­ного іде­алу укра­їн­ства (уосо­бле­ння козака-бан­ду­ри­ста, миро­любця; сим­вол пісен­но­сті, роман­ти­чно­сті, сві­то­слав­но­сті, самобут­ності, мудро­сті, спра­ве­дли­во­сті, від­ваги, любові, висо­ко­ду­хов­но­сті, само­по­жер­тви); як уосо­бле­ння етні­чної моделі сві­то­бу­дови (сим­вол космо­ло­гі­чних знань укра­їн­ців, про­сторово-часової єдно­сті все­світу, циклі­чного коло­обігу життя, архі­ти­пно­сті націо­наль­ного сві­то­гляду).

Тож семіо­ти­чно зна­чущі ком­по­зи­ційні еле­менти кар­тини у своїй гене­ти­чній цілі­сно­сті покли­кані перед­усім бути носі­ями етно­са­краль­ної інфор­ма­ції, гене­ру­вати пози­тив­ний потен­ціал нації, слу­гу­вати мен­таль­ним камер­тоном укра­їн­ців. (Від­так “Козаки Мамаї” є спе­ци­фі­чною зна­ко­вою систе­мою, в якій місти­ться не лише прав­дива істо­рико-куль­турна інфор­ма­ція, а й закри­пто­гра­мо­вано жит­тєво важливі чин­ники етні­чного сві­то­гляду, основні скла­дові націо­наль­ного іде­алу та духов­них орі­єн­ти­рів ук­раїнського народу.

Дерево. Майже на всіх відо­мих кар­ти­нах “Козак Мамай” є зобра­же­ння дерева, зде­біль­шого дуба. Під його роз­ло­гим гіл­лям козак від­по­чи­вав. У цьому випадку, як і у фоль­клорі, дуб сим­во­лі­зує стій­кі­сть, міцні­сть (укра­їнці кажуть: “міцний, як, дуб”). Він також постає уосо­бле­н­ням бога­тир­ської сили, міцного здоров’я (“здо­ро­вий, як дуб”). У наро­дно­пі­сен­ній твор­чо­сті це дерево ствер­джує нев­ми­ру­щі­сть народу, його без­смертність. На деяких кар­ти­нах сим­вол сві­то­вого дерева (де­рева життя) поси­лю­є­ться іншими зобра­же­н­нями . Так, на дубі сидять вороги і стрі­ля­ють у козака з пісто­лів, проте жод­на куля його не бере. Отже, дуб, як один з основ­них архе­ти­пів укра­їн­ців, ото­то­жнює люд­ську дов­го­ві­чні­сть та без­смертя нації, а в уза­галь­не­ному розу­мінні — сим­во­лі­зує все­світ, його стру­ктурні скла­дові, єдні­сть про­сто­рово-часо­вих пло­щин.

Кінь. Зобра­же­ння коня є майже на всіх кар­ти­нах без нього немо­жливо уявити козака ні в мир­ний, ні у воєн­ний час. У наро­дних піснях, а отже, і в наро­дних кар­ти­нах, кінь постає вір­ним това­ри­шем і побра­ти­мом козака.

Як важли­вий семіо­ти­чний еле­мент ком­по­зи­ції кар­тини “Козак Мамай”, кінь став уосо­бле­н­ням долі, сим­во­лом воле­любності, вір­ної дру­жби, від­да­но­сті, готов­но­сті до самопо­жертви. Певно, саме тому, що ці риси хара­ктеру були най­більш шано­вані серед коза­ків, зобра­же­ння коня, як уосо­бле­ння цих чеснот, часто потра­пляє на герб (обов’язковий атри­бут шля­хет­ських порт­ре­тів, сим­вол віль­ної особи), що зви­сає з ду­ба. У фоль­клор­ній тра­ди­ції кінь висту­пає обе­ре­гом свого госпо­даря від сил зла, сим­во­лі­зує сти­хію вогню і сві­тла. У космо­логічному розу­мінні — він постає сим­во­лом циклі­чного роз­витку світу, вті­ле­н­ням самого космосу. Цей образ вира­жає магі­чну силу людини, сим­во­лі­зує інту­ї­тивне пізна­ння.

Кобза або бан­дура. Серед вели­кої кіль­ко­сті реа­лій, які є на кар­ти­нах “Козак Мамай”, чільне місце займає кобза (бан­дура). У часи коза­цького лицар­ства вона була най­більш поши­реним музи­чним інстру­мен­том. Козаки не поли­шали її ні в дорозі, ні в бою, маючи її за “дру­жину вірну”. Музи­чні інстру­менти на кар­ти­нах “Козак Мамай” ще з кінця XIX cт. при­вернули увагу етно­гра­фів, музи­ко­знав­ців як цінне дже­рело вивче­ння музи­чної куль­тури нашого народу.

Зокрема, Гнат Хотке­вич, дослі­джу­ючи кобзу і бан­дуру, поси­лався на їхні зобра­же­ння на наро­дних кар­ти­нах. Він вва­жав, що більш ста­ро­дав­ній інстру­мент — кобза — мав спершу три струни вздовж дов­гої ручки, як це зустрі­ча­є­ться на поло­тнах. Інстру­мент дещо незви­чної форми, схо­жий на гітару, дослі­дник також від­но­сив до різно­ви­дів кобзи. Суча­сні ж вчені нази­ва­ють цей інстру­мент бан­дур­кою і вислов­лю­ють припу­щення, що ство­ре­ний він при­бли­зно напри­кінці XVIII ст. на Уралі пере­се­лен­цями з Укра­їни під впли­вом гітари. Насту­пним ета­пом роз­ви­тку кобзи було збіль­ше­ння числа струн, окру­гле­ння форми кор­пусу. Якщо кобза — інстру­мент, спо­рі­дне­ний з лютнею та гіта­рою, то тра­ди­ційна бан­дура спо­рі­днена з шоло­мо­по­ді­бними гуслями часів Київ­ської Русі, струни на якій, на від­міну від кобзи на грифі не при­ти­ска­ю­ться. Саме кобза, а не бан­дура, як це не дивно (адже ж “козак – бан­ду­рист”), най­частіше зустрі­ча­є­ться на кар­ти­нах. На інших поло­тнах зна­хо­димо інстру­менти ледь видов­же­ної там­бу­ро­по­ді­бної форми.

Окрім кобзи та бан­дури, на кар­ти­нах ще є зображен­ня тор­бану. Цей інстру­мент різни­ться від попе­ре­дніх тим, що має шир­ший кор­пус, довгу шийку, дода­ткову головку і зна­чно більше струн. Зага­лом тор­бан роз­гля­да­є­ться як, “ба­сова бан­дура”. В мину­лому він був поши­ре­ний серед при­вілейованої коза­цької стар­шини. Тому його ще нази­вали “пан­ською бан­ду­рою”. Саме на такому інстру­менті грали Іван Мазепа і Тарас Шев­ченко.

Люльки. Як немо­жливо уявити справ­жнього козаки без шаблі та рушниці в бою, так само — без люльки під час пере­починку. Була вона нео­дмін­ним атри­бу­том коза­цької “ясної” зброї, сим­во­лом чоло­ві­чої гідно­сті. Палі­ння хоча й вважало­ся в народі спра­вою грі­хов­ною, проте козак не міг розлучити­ся зі своєю єди­ною роз­ва­гою у сте­по­вій само­тно­сті. Люлька на той час була озна­кою моло­де­цтва і осо­бливо шану­ва­лася коза­ками. Нею хизу­ва­лися, за неї навіть голови клали, як, на­приклад, у гого­лів­ському “Тарасі Бульбі”. Ось через те і на кар­ти­нах, козак майже зав­жди з люль­кою. Лише інколи, ма­буть, спів­а­ючи пісень, він кладе її коло себе, в шапку. Недарма коза­кові люлька дорожча за дру­жину:

Мені з жін­кою не вози­ться,

                                                             А тютюн та люлька

  Козаку в дорозі зна­до­би­ться.

А на одній з кар­тин є напис: “Я — козак-запо­ро­жець, ні об чім не тужу, як люлька є й тютю­нець, то мені й байду­же”. Мате­рі­а­лом для люльок най­ча­стіше слу­гу­вали пень кле­нового дерева та глина. Існу­вало дуже багато різно­ви­дів лю­льок: “люльки-носо­грійки”, “люльки-буруньки” (від туре­цького “бурун” — ніс). Були ще корон­кові, обко­вані міддю (люльки “зінь­ківки”), зав­біль­шки з вели­кий кулак; “люльки-мугурки” і пле­ско­ваті “соро­чинки”. На кар­ти­нах зобра­жено найрізно­манітніші люльки, однак, точно вста­но­вити їх типи пра­кти­чно немо­жливо через певну деко­ра­тив­ні­сть і умов­ні­сть напи­са­ння. В окре­мих випад­ках можна лише визна­чити, де вони дерев’яні, а де череп’яні. Усі люльки мальов­ничо орнамен­товані, на біль­шо­сті є кри­ше­чки та мета­леві лан­цюжки.

Зброя. Обов’язковим еле­мен­том вій­сько­вого споря­дження козака на кар­ти­нах є зброя, “… яка вжи­ва­лась не лише для боротьби та само­охо­рони, але і як ознака шляхет­ності та багат­ства… “. Усі суча­сники козач­чини відзнача­ли осо­бливу май­стер­ні­сть коза­цького вій­ська та його озбро­є­ння. Зокрема, Яків Собє­ський, автор “Запи­сок, про Хо­тинську війну з тур­ками в 1621 році”, нази­вав коза­цьку піхоту най­мо­гу­тні­шою в світі. На озбро­єнні коза­ків були шаблі, рушниці, пістолі, списи, луки та інші, менш поши­рені види холо­дної та вогне­паль­ної зброї. Хара­ктерну зброю то­гочасних вої­нів май­стри від­тво­рили і на наро­дних карти­нах. Козак осо­бливо полю­бляв шаблю, що стала сим­во­лом сили, вій­сько­вої добле­сті, пере­моги.

Коза­цька стар­шина мала не тільки бойові шаблі, а й “гоно­рові”, з коштов­ним оздо­бле­н­ням. Такі шаблі носили в осо­бливо уро­чи­стих випад­ках. На кар­ти­нах, бачимо кілька типів цієї зброї. Першу групу ста­нов­лять маленькі шаблі з вигну­тим і гострим на кінці клин­ком та пере­хре­стям у ви­гляді літери “S”. Лише в окре­мих випад­ках зустрі­ча­ю­ться шаблі з пря­мим лезом і роз­ши­ре­ним на кінці клин­ком. В Укра­їні набули поши­ре­ння шаблі як іно­зем­ного, так і місце­вого виро­бни­цтва. Майже всі вони на кар­ти­нах захо­вані в піхви, що виго­тов­ля­лися пере­ва­жно з чор­ного “хозу” (сап’яну). Деякі з них мисте­цьки оздо­блені золо­тими та срі­бними насі­чками, черню, само­цві­тами. Ще більше при­кра­шені ручки шабель, їхні пере­хре­стя та кре­сала. Орна­мен­то­вані шаблі випи­сані на кар­ти­нах досить деко­ра­тивно.

Рушниці. Коза­цьке вій­сько було озбро­єне і ручною вогне­пальною зброєю, що посвід­чу­ють численні згадки в докумен­тах, думах, істо­ри­чним піснях.  Кожний козак міг мати не одну, а кілька рушниць. Тому суча­сники нази­вали їх вогнис­тим або рушни­чним вій­ськом. На кар­ти­нах малярі зобража­ють біля козака зазви­чай лише одну рушницю, У дже­ре­лах XVІ — XVІІІ cт. зустрі­ча­є­ться багато назв вогне­паль­ної зброї, що на той час вико­ри­сто­ву­ва­лася коза­ками: гаків­ниці, рушниці, арке­бузи, мушкети, кара­біни, яни­чарки, гуль­динки. Само­пал, як і пищаль, є загаль­ною назвою ручної вогнепаль­ної зброї, що не визна­чала пев­ного типу рушниці. Само­па­лом нази­вали всяку рушницю, за виня­тком поши­ре­них мушке­тів та кара­бі­нів. Але тому, що наро­дні малярі зобра­жали руш­ниці час­тково або ж досить спро­щено і деко­ра­тивно, не праг­нучи досто­вірно пере­дати будову, немо­жливо визна­чити їхній тип. Те ж саме сто­су­є­ться пісто­лів. При цьому спо­стерігається зако­но­мір­ні­сть: на кар­ти­нах де є рушниця, як пра­вило, не бував пістоля і нав­паки.

Ріжки-поро­хів­ниці. Важли­вим ком­по­нен­том військо­вого спо­ря­дже­ння козака були поро­хів­ниці: шкі­ряні, з дерева, металу чи буй­во­ля­чого рогу. В них збе­рі­гався порох. На  кар­ти­нах зустрі­ча­ю­ться лише ріжки-поро­хів­ниці, що мають по­кришки і лан­цюжки, за допо­мо­гою яких чіпля­лися до пояса. Біль­ші­сть поро­хів­ниць щедро орна­мен­то­вані.

Ріжки-поро­хів­ниці, оче­ви­дно, пов’язані із сим­во­лі­кою ро­гу, свя­щен­ного пре­дмета, що в космо­ло­гі­чному кон­тексті уособ­лює силу, ото­то­жню­є­ться із чоло­ві­чим сим­во­лом — биком-волом (жер­тов­ні­сть, само­від­дана пра­цьо­ви­ті­сть), який асоцію­ється із сузір’ям Тільця — зоді­а­каль­ним зна­ком Укра­їни.

Лук, стріли, сагай­дак. Поши­ре­ння ручної вогне­паль­ної зброї в коза­цькому вій­ську у XVІІІ cт. звело нані­вець зна­чення лука. Одначе “огни­ста зброя була далеко не так при­да­тна для чепур­но­сті, які її попе­ре­дник сагай­дак з начин­ням, і хоча він напри­кінці XVІІ — на поча­тку XVІІІ cт. був уже ана­хро­ні­змом”, ще три­ва­лий час вико­ри­сто­ву­вався за­порожцями, що зна­йшло від­обра­же­ння і в наро­дних кар­тинах “Козак Мамай”, де тра­пля­є­ться зобра­же­ння лука, стріл та сагай­дака. Луки носили в спе­ці­аль­них чохлах— налу­чах, які не зна­йшли від­обра­же­ння на кар­ти­нах. Стріли збе­рі­гали в сагай­даку, що при­кри­вався спе­ці­аль­ним чохлом-накид­кою. Налучі і сагай­даки виго­тов­ля­лися зі шкіри або сап’яну, оздо­блю­ва­лися золо­том і срі­блом. Саме такими й бачимо їх на кар­ти­нах.

Пока­зово, що від­давна лук сим­во­лі­зує боже­ственну си­лу, напругу між жит­тє­вими та духов­ними силами, а стріла уосо­блює сві­тло вер­хов­ної сили, соня­чний про­мінь. У такому кон­тексті лук і стріла можуть поста­вати своє­рі­дним засо­бом зв’язку між небом та зем­лею, сві­том живих і мер­твих.

Сумки. Серед осо­би­стих речей козака часто трап­ляється сумка. В опи­сах кар­тин різними дослі­дни­ками во­на ще нази­ва­є­ться: лядунка, саква, міше­чок, кошель, тор­бинка. За фор­мою сумки різно­ма­ні­тні: пря­мо­ку­тні, з окру­гле­ним дном, у вигляді тра­пе­ції або серця. Як пра­вило, усі вони чер­во­ного, рідше — кори­чне­вого та зеле­ного коль­орів. Біль­ші­сть нічим не при­кра­шені, а є й оздо­блені орна­ментом із сти­лі­зо­ва­них кві­тів (до речі, саме цим карти­нам при­та­манна най­більша деко­ра­тив­ні­сть). На деяких сум­ках зустрі­ча­є­ться цар­ська корона з літе­рою “П”, що мо­же свід­чити про часи царю­ва­ння Павла І, та дво­го­ло­вий орел. Сумки могли вико­ри­сто­ву­ва­тися для збе­рі­га­ння огнива, ріжка з тютю­ном, куль.

Кур­ган (могила). На задньому плані деяких кар­тин ма­лярі роз­мі­щу­ють зобра­же­ння кур­гану, який у народі назива­ли “коза­цькою моги­лою”. Як відомо, над похо­ва­н­нями коза­ків робили насипи.

Могили мали назви — Палі­єва, Костяна, Самар, Савур. Вони поста­ють сим­во­лом коза­цької смерті — слав­ної, герой­ської. Це — своє­рі­дний пам’ятник, коза­цькій зви­тязі. Водно­час могила — це і сим­вол спад­ко­єм­но­сті, єдно­сті по­колінь коза­цького роду. Перед смертю козаку про­сять своїх побра­ти­мів від­не­сти їх на високу могилу, щоб із неї вос­таннє гля­нути на рідну Вітчи­зну.

У цьому випадку могила є уосо­бле­н­ням усієї землі укра­їн­ської, її неза­ле­жно­сті, стій­ко­сті та вір­но­сті захи­сни­ків. Адже в моги­лах спо­чи­ва­ють діди, пра­діди, а їх сини вер­шать роз­по­чату ними справу. Поди­ви­тися перед смертю з висо­кої могили на без­краї вкра­їн­ські степи — зна­чить востаннє засвід­чити любов до рідної землі, свою незлам­ні­сть, непере­можність. Це під­твер­джу­ють і слова “Запо­віту”  Тараса. Шев­ченка, який, за вла­сним бажа­н­ням, також похо­ва­ний на висо­кій кручі — “Чер­не­чій горі:

                                                     Як, умру, то похо­вайте

                                                     Мене на могилі,

                                                     Серед степу широ­кого

                                                     На Вкра­їні милій.

Як. архе­тип кур­ган-могила уосо­блю­вала мате­рин­ське начало. При­мі­тно, що сте­пові “кам’яні баби” нази­ва­лися “мама­ями” і роз­мі­щу­ва­лися на вер­ши­нах кур­га­нів. Від­так, вони могли слу­гу­вати своє­рі­дними енер­го­ге­не­ра­то­рами, пона­чками пози­тив­них про­сто­ро­вих пло­щин. Поді­бні­сть такої сакраль­ної фун­кціо­наль­но­сті може пов’язувати образи “кам’яної ба­би” та “Козака Мамая” і навіть вка­зу­вати на можли­ві­сть транс­фор­ма­ції образу кам’яного “мамая” в живо­пи­сного.

Спис (ратище).  Окрім рушниці, шаблі та лука, на озб­роєнні в коза­ків були ножі, кин­джали, келепи, списи,  “рога­тини” та інша зброя, а також, шан­це­вий інстру­мент— ло­пати та мотики. З них на кар­ти­нах зобра­жено лише спис (ратище). “Коза­кові без ратища, як дів­чині без нами­ста”, — мови­ться в наро­дному прислів’ї. Списи виго­тов­ля­лися з тон­кого і лег­кого древка із нако­не­чни­ком. Спис є майже на всіх кла­си­чних варі­ан­тах кар­тини “Козак Мамай”, а в зо­браженнях з “гай­да­ма­цькими сце­нами” тра­пля­є­ться дуже рідко. Зде­біль­шого спис сто­їть застром­ле­ним у землю, а до нього прив’язано коня. Іноді він — під коза­ком. На одних кар­ти­нах— списи без сто­рон­ніх пре­дме­тів; на дру­гих— до осно­ви нако­не­чника прив’язано жовті, білі, сині китиці; на третіх—зі списа зви­сає пра­по­рець із сим­во­лі­чними кольора­ми чи зна­ками, що могли вка­зу­вати на при­на­ле­жні­сть козака до того чи іншого полку, сотні, паланки.

Герб. Деякі засоби худо­жнього вира­же­ння допо­ма­га­ють виявити бла­го­ро­дні риси образу козака. Взяти хоча б герб, що зви­сає з дерева. Він був обов’язковим еле­мен­том шля­хет­ських порт­ре­тів. При­су­тні­сть його на кар­тині вка­зує на те, що козак— вільна особа, рівна в пра­вах зі шля­хет­ським ста­ном.

Осо­бли­вого поши­ре­ння герби набули в XVІІ — XVІІІ ст., були обов’язковою при­на­ле­жні­стю кожного дво­рянського роду. В Укра­їні свої герби мала коза­цька старши­на. Частіше на кар­ти­нах бачимо герби із зобра­же­н­ням чис­того поля або коня. На одному з гер­бів є іні­ці­али “С.Ч.” — Са­ва Чалий. У під­пи­сові під цією кар­ти­ною мови­ться: “Глянь лиш на герб зна­ме­ни­тий, то тоді й узнаєш, що я Сава “Чалий іме­ни­тий…” В окре­мих випад­ках є герби із зобра­же­н­нями висо­кої вежі з двома пере­хре­ще­ними пра­по­рами, хре­ста, чоло­ві­чої голови, св. Юрія, архан­гела Миха­їла.

У пере­дачі коза­цького побиту, зви­чаїв, вияв­ленні націо­наль­ної само­бу­тно­сті укра­їн­ства осо­бливе місце нале­жить сим­во­ліці реа­лій, які сто­су­ю­ться голов­ного пер­со­нажа поло­тен, зокрема одягу козака та його посуду.

Най­ча­стіше на кар­ти­нах козак одя­гне­ний у соро­чку, жупан або кожух, широкі штани і сап’янові чоботи; шапка, як пра­вило, лежить поруч на землі або висить на дереві.

Соро­чки. На всіх кар­ти­нах козаки одя­гнені в соро­чки, які зде­біль­шого видно час­тково через те, що вони при­криті верх­нім одя­гом. На деяким поло­тнах хоча і є соро­чка, але во­на має вели­кий роз­різ і від того непо­мі­тна. Про це яко­юсь мірою гово­ри­ться і в напи­сах під зобра­же­н­нями: “Козак— ду­ша прав­ди­вая, соро­чки не має…”

Усі соро­чки на коза­ках поло­тняні, зі сто­я­чим або відклад­ним комі­ром. Най­ча­стіше— білого кольору, хоча тра­пля­ю­ться й сині та руді (такий колір, воче­видь, вка­зує на зма­щу­ва­ння по­лотна дьог­тем — ефе­ктив­ним побу­то­вим анти­се­пти­ком). На одній із ста­рих кар­тин зобра­жено козака в незви­чній со­рочці зі сму­га­стими рука­вами (на малюн­ках Де ля Фліза). Со­рочки на мамаях про­сті, без осо­бли­вим при­крас. Єди­ною їх оз­добою є стрічка-зав’язка. Лише на поло­тнах із “гай­да­ма­цькими сце­нами”, де голов­ним пер­со­на­жем постає гай­да­мака, з’явля­ються  дещо інші соро­чки — з широ­кими рука­вами і кольо­ро­вою (чер­во­ною, чор­ною та синьою) вишив­кою, що при­кра­шає горло­вину і чохли. Ста­ранно випи­са­ний орна­мент вишивки дає змогу роз­пі­знати не лише колір ниток, а й техніку шиття: хрес­тиком, гладдю. Серед узо­рів зустрі­ча­є­ться рослин­ний (квіти) та гео­ме­три­чний (ромби, прямі та хви­ля­сті лінії) орна­менти.

Штани — основ­ний поясний одяг чоло­ві­ків. Козаки носи­ли широкі, схі­дного крою штани, зовні схожі на вели­кий лан­тух. Нази­ва­лися вони шаро­ва­рами. “На штани ж ужи­вали різні тка­нини: сукно, атлас, тафту, кумач та ін… і до того най­ча­стіше були вони чер­во­ного кольору”. Козаки – мамаї час­тіше вбрані саме в чер­воні та сині шаро­вари і зрідка — у зелені. На одному з поло­тен герой зобра­же­ний у шта­нях прикраше­них гапту­ва­н­ням сухо­зло­ткою, що може свід­чити про багат­ство, замо­жні­сть козака, його нале­жні­сть до коза­цької вер­хівки, або те, що ці речі козак добув у бою як тро­фей. Окрім шаро­ва­рів, зустрі­ча­ю­ться і місцеві штани вузь­кого крою, так звані “до очкура”, чер­во­ного, чор­ного та білого кольо­рів.

Пояси. Необ­хі­дним допов­не­н­ням до коза­цького одягу був пояс. У XVІ— XVII ст., коли в коза­ків пів­денно-схі­дної частини укра­їн­ських земель з’явилися широкі схі­дні штани і соро­чка почала заправ­ля­тися все­ре­дину, засто­со­ву­вався широ­кий, дов­гий, тка­ний вов­ня­ний або шов­ко­вий туре­цький пояс. Окрім основ­ного при­зна­че­ння — під­пе­ре­зу­вати одяг, вони ще були і своє­рі­дною при­кра­сою. На поясах козаки при­кріплювали речі, необ­хі­дні для пов­сяк­ден­ного кори­сту­ва­ння: сумку-ладунку, при­ла­ддя для курі­ння. На кар­ти­нах пояси видно рідко, бо вони при­криті від гля­дача бан­ду­рою чи рукою. На поло­тнах з Музею наро­дної архі­те­ктури та побуту Укра­їни козак під­пе­ре­за­ний широ­ким, у чер­воно-білі та сині поздов­жні смуги, поясом. Поді­бний пояс, але з попе­ре­чними білими сму­гами з обох кін­ців бачимо на кар­тині з Оле­ського замку: його кінці зви­са­ють із двох боків — такий тип під­пе­ре­зу­ва­ння нази­ва­є­ться “по-селян­ськи”. На двох інших тво­рах Полі­карпа Заха­ренка пояси вов­няні, зеле­ного кольо­ру, з кити­цями і зав’язані “по-коза­цьки”— два кіпці зви­са­ють з одного боку. В одного козака мамая (Націо­наль­ний ху­дожній музей Укра­їни) яскраво-чер­во­ний вузень­кий вовня­ний пояс, зв’язаний бан­ти­ком. У побуті пояси такі не зав’язувалися: оче­ви­дно, на такий хара­ктер зобра­же­ння впли­нуло загальне деко­ра­тивне вирі­ше­ння кар­тини.

Верх­ній одяг. 3-поміж верх­нього одягу коза­ків-запо­рож­ців осо­бливо виді­ля­ю­ться жупани, кожухи та кун­туші. “… Довгі “кафтани” (жупани. — Т. П.) вжи­ва­лись частіше і були роз­кі­шні, як короткі…Розкішні “кафтани” шили обов’язково з краму, тка­ного золо­том, срі­блом і шов­ками”.

На кар­ти­нах мамаї одя­гнені пере­ва­жно в довгі жупани з до­рогої што­фної тка­нини. На їхньому жов­то­га­ря­чому та чер­во­ному тлі помі­тно бага­тий рослин­ний орна­мент. комір, рукава та поли жупа­нів обшиті чор­ним або білим сму­шком, що надає одя­гові ще біль­шої пишно­сті та при­ва­бли­во­сті.

На кар­ти­нах є й про­стіші моно­хромні (зелені, чер­воні, сині) жупани, а також кожухи і коро­тенькі “кур­то­чки”.

Шапки. Сим­вол шапки тісно пов’язаний із осо­бистістю її вла­сника. Осо­бли­вого сим­во­лі­чного зна­че­ння набу­ває форма шапки. Для коза­ків шапка була най­пер­шим і най­го­лов­ні­шим убо­ром. Одя­гнув шапку — то вже й козак. Тому шапки у коза­ків були гарні, зде­біль­шого яскраво-чер­воні або рожеві. Як їде вій­сько коза­цьке у чер­во­них шапках то ще зда­леку видно, що це ” запо­рожці поле вкрили, … шапо­чками закра­сили”. У костюмі реє­стро­вих коза­ків ХVІ –XVІІ cт. попу­ляр­ними були пло­скі шапки — “мегерки” — з різної ширини опу­шками із сму­шків і вер­хом із сукна, шов­ку чи окса­миту і наши­тим кольо­ро­вим галу­ном або кан­тами, що схо­ди­лися в цен­трі. Шапки з випу­клим або ж дещо при­плю­сну­тим вер­хом і “кві­ткою”  вгорі є на пере­ва­жній біль­шо­сті кар­тин “Козак Мамай”. Іноді замі­сть “кві­тки” зустрі­ча­ю­ться різно­ве­ликі китиці.

В одного з коза­ків шапка зобра­жена у вигляді мит­ри — сим­волу Сонця, жит­тє­дай­ної сили. Її чер­во­ний верх при­кра­шено трьома синіми само­цві­тами у золо­тих опра­вах. На інших поло­тнах натра­пля­ємо на шапку, що за фор­мою нага­дує ков­пак (напевно, виго­тов­лена з сукна і без опу­шки), а також на шапку-шлик із широ­кою опу­шкою і чер­во­ним сукня­ним вер­хом. Опу­шка шапки часто слугува­ла коза­кові за кишеню: туди він міг покла­сти тютюн, кре­сало, люльку. Рідко на кар­ти­нах зустрі­ча­ю­ться шапки, ви­готовлені пов­ні­стю зі сму­шку.

Взу­ття. Основ­ним взу­т­тям у коза­ків були чоботи. Шилися вони з сап’яну, від чого й отри­мали назву — “сап’ян­ці”. Зга­ду­ю­ться такі чоботи й у наро­дних піснях: “Сап’янці чер­воні з тими бов­ти­чками…” або: “А де ж ваші, хло­пці, славні запо­рожці, чоботи саф’яці”. Такі ж чоботи-сап’янці із заго­стре­ними носками і на коза­ках – мамаях. Проте майже всі вони напи­сані схе­ма­ти­чно, спро­щено, від чого інколи зда­ю­ться схо­жими на жовті та чер­воні пан­чохи. На біль­шо­сті кар­тин чоботи видно майже пов­ні­стю. Маляри виді­ля­ють їх жов­тими та чер­во­ними пля­мами. Тра­пля­є­ться, що шаро­вари час­тково або ж зов­сім закри­вають чоботи. Окрім зга­да­ного вище взу­ття, на ногах у коза­ків бачимо так звані “ходаки” (постоли). Це — шма­ток шкіри, з країв якого про­тя­гу­вався моту­зок, що обплі­тав онучу на нозі до сере­дини литки.

Цікаве взу­ття зобра­жено на кар­тині з Оде­ського дер­жавного істо­рико – кра­є­знав­чого музею. Зовні воно схоже на чере­вики, виго­тов­лені, ймо­вірно, з сукна чи шкіри, а за­мість зви­чай­них підо­шов при­крі­плені мета­леві пла­стинки, що три­ма­ю­ться лан­цюж­ком. Можливо, це взу­ття хара­ктерне для поля­ків, татар або ж інших наро­дів, з якими козака  дово­ди­лося вою­вати. На цій кар­тині зобра­жено герб з літе­рами “С. Ч.”, які тлу­ма­ча­ться як іні­ці­али Сави Чалого. Оскільки цей козак зра­див коза­цьке това­ри­ство, запро­дався поль­ським магна­там, ймо­вірно, і взу­ття на ньому маляр зобра­зив поль­ське.

Можна при­пу­стити, що зобра­же­ний на кар­ти­нах кла­си­чного варі­анта козак нале­жав до пред­став­ни­ків коза­цької вер­хівки. Свід­че­ння цьому — доро­го­цін­ний одяг козака, кош­товна зброя, інші пре­дмети побуту. На кар­ти­нах із “гайда­мацькими сце­нами” одяг козака про­сті­ший, нав­коло нього зма­льо­вано менше речей, а ті, що є — без осо­бли­вих при­крас. Щоправда, в умо­вах вій­сько­вого життя навіть най­бі­дніші пред­став­ники коза­цтва на пев­ний час могли стати вла­сни­ками най­роз­кі­шні­ших пре­дме­тів побуту шля­хти. Тому доре­чно вва­жати, що на тво­рах від­обра­жено типові обстави­ни, в яких було того­ча­сне коза­цтво, а зобра­же­ння голов­ного героя поло­тен — це є уза­галь­не­ний образ козака – запо­рожця.

Посуд. У коза­цькому побуті з його постій­ними вій­сько­вими похо­дами всі доро­жні речі віді­гра­вали важливу роль, у тому числі й посуд. Не поми­нули його й наро­дні ма­лярі. Частіше біля козака сто­ять пля­шка, чарка, кухоль. При­мі­ром, на кар­ти­нах є пля­шки вели­кого роз­міру, а по­руч — келихи. Цей посуд при­кра­шено гео­ме­три­чним орна­мен­том. За фор­мою пля­шки різно­ма­ні­тні: заву­жені довер­ху, темно-синього, зеле­ного та білого кольо­рів, без будь-яких при­крас; што­фо­по­ді­бні, оздо­блені гео­ме­три­чними візе­рун­ками та гле­чи­ко­по­ді­бні. На одному з тво­рів зобра­жено гра­фин, щедро при­кра­ше­ний рельє­фним орна­мен­том. Серед по­суду, при­зна­че­ного для пиття, най­ча­стіше зустрі­ча­ю­ться кухлі та срі­бні кубки на висо­ких фігур­них ніж­ках.

На кар­ти­нах ще можна поба­чити чарки, склянки, рідше — келихи, чаші й ковші. Посуд у цьому випадку мож­на потра­кту­вати не про­сто як нео­дмін­ний доро­жній рекві­зит коза­ків, важли­вий еле­мент їх побуту, а і як гли­бо­кий етні­чний сим­вол. Так, серед коза­ків поши­ре­ною була кум­па­нія — риту­альна чаша, що засто­со­ву­ва­лася в обря­дах побра­тим­ства. В укра­їн­ській мові, зокрема, за­свідчено сим­во­лі­чне зна­че­ння слова “чаша”: пере­пов­нити чашу тер­пі­ння, випити гірку чашу до дна, нехай обмине мене чаша ця тощо. При­кме­тно, що у міфо­по­е­ти­чній сві­домості укра­їн­ців посуд пов’язується із космо­го­ні­чними яви­щами, ото­то­жню­є­ться на під­ставі сфе­ри­чної форми із зорями та пла­не­тами. Посу­дина також сим­во­лі­зує кос­мічну творчу силу, лоно Все­світу, ото­то­жнює Матір-землю, жіноче начало, уосо­блює вмі­сти­лище гніву і мило­сердя, скар­бів, щедрі­сть, чистоту та раді­сть.

Істо­ри­чні обста­вини зумо­вили те, що про­тя­гом XVІІІ — XX ст. саме з коза­цтвом укра­їнці пов’язували всі свої мрії і спо­ді­ва­ння на краще життя та націо­нальне визво­ле­ння. Від­так, “Козак Мамай” , шедевр укра­їн­ського худож­нього обра­зо­тво­ре­ння, є писа­ною фар­бами думою народу, в якій за допо­мо­гою зобра­жень-сим­во­лів і реа­лій-зна­ків втіле­но цілий ком­плекс морально-ети­чних норм укра­їн­ського на­роду, його погля­дів на життя, на людину, її місце в світі. Зна­ко­вий образ козака на цій кар­тині постав уосо­бле­н­ням жит­тє­зда­тно­сті укра­їн­ської нації, її духов­ним іде­а­лом. Від­так “Козаки Мамаї”— най­до­рож­чий скарб спад­ко­єм­ців коза­цьких родів, запо­ві­тний обе­ріг у хаті, що пере­да­вався у спад­щину від поко­лі­ння до поко­лі­ння. Сьо­го­де­н­ням консоліду­юча місія “Коза­ків Мамаїв” не вичер­пу­є­ться. А тому хай при­хо­дять вони в кожну укра­їн­ську оселю, хай див­ля­ться нам у вічі, визво­ля­ють пра­ве­дні душі з пут чужи­не­цьких псев­до­і­де­а­лів, повер­та­ючи до рідних батьків­ських сві­тлиць!

Тетяна Поши­вайло   – Мисте­цтво­зна­вець

Наші послуги

Страви в шинку

}

Вартість входу

50грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 35грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення; Понеділок та вівторок - вхід безоплатний.
  • 35грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 35грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»