Козацький рух до моря
Опубліковано: 25 Чер 2014 11:24

Упер­ти­ся в море, виті­сни­ти кочів­ни­ків, які здав­на в Сте­пу змі­ню­ва­ли один одно­го, хви­ля­ми нако­чу­ю­чись на осі­лу й хлі­бо­роб­ську Укра­ї­ну, – ось у чому укра­їн­ські елі­ти зав­жди вба­ча­ли свою істо­ри­чну місію. Тому ці елі­ти спо­кон­ві­ку диви­ли­ся на неозо­рий степ між Дуна­єм і Доном не інак­­ше, як на тери­то­рію сво­го при­ро­дно­го впли­ву, від­во­йо­ва­но­го в кочо­вих орд. На схо­ді ще за кня­жої доби в Приазов’ї існу­ва­ло Тму­та­ра­кан­ське кня­зів­ство, а на захо­ді кор­до­ни Галицько-Волин­сь­­кого коро­лів­ства часом сяга­ли гир­ла Дунаю.

Поява татар у XIII сто­літ­ті не зни­щи­ла укра­їн­ських пре­тен­зій на Степ. Нау­ков­ці фіксу­ють про­су­ва­н­ня укра­їн­сько­го насе­ле­н­ня в Пів­ні­чно­му Причорномор’ї мен­­ше ніж через 100 років після нава­ли, та й чи при­пи­няв­ся той рух колись уза­га­лі? Напри­кін­ці XIV – у пер­ших деся­ти­річ­чях XV сто­лі­т­тя воно зно­ву закрі­пи­ло­ся в Пів­ні­чно­му Причорномор’ї, щоправ­да, нена­дов­го. Саме тоді, най­імо­вір­ні­ше, тут і було закла­де­но Коцю­бі­їв (пізні­ша назва Хаджи­бей), із яко­го поста­не Оде­са. У 1550-му пів­ден­ні межі укра­їн­ських земель спри­йма­ли­ся як «до бере­гів Чор­но­го моря, де гир­ло Дні­пра, до рубе­жів Тав­ри­ки і Тава­ні, пере­пра­ви Дні­пра». І цієї пози­ції того­ча­сна укра­їн­ська елі­­та – кня­зі та шля­хта – три­ма­ла­ся постій­но, а з її пода­чі й Річ Поспо­ли­та.

На зла­мі XVXVI сто­літь до зма­гань за воло­ді­н­ня Сте­пом долу­чи­ли­ся укра­їн­ські коза­ки. Опа­ну­ва­н­ня ними сте­по­во­го про­сто­ру ста­ло най­більш діє­вою та аде­ква­тною від­по­від­дю укра­їн­сько­го сві­ту (та й усі­єї Євро­пи!) на остан­­ні хви­лі нати­ску азій­ської сти­хії. Вони спер­шу вирів­ня­ли пере­кіс, який утво­рив­ся був на користь мусуль­ман­ських сусі­дів, а зго­дом посту­по­во здо­бу­ва­ли пере­ва­гу, що від­кри­ва­ло доро­гу укра­їн­сько­му насе­лен­ню до коло­ні­за­ції Сте­пу.

В істо­ри­чній пам’яті коза­ків міцно засі­ло пере­ко­на­н­ня, що вже в 1510-х роках їхні зимів­ни­ки сто­я­ли навіть на Дону. Але через надмір­ну від­да­ле­ність цієї ріки ресур­сів вияви­ло­ся недо­ста­тньо, щоб пере­тво­ри­ти Дон­ську зем­лю на ще один коза­цький осі­док. Утім, укра­їн­ські коза­ки зро­би­ли вирі­шаль­ний вне­сок у формуван­­ня дон­сько­го коза­цтва, в його усві­дом­ле­н­ня себе окре­мою етно­со­ці­аль­ною спіль­но­тою та про­ти­став­ле­н­ня себе моско­ви­там (росі­я­нам), а Дон – Москов­ській дер­жа­ві.

Коза­цтво пере­йня­ло від кня­зів і шля­хти пере­ко­на­н­ня в тому, що межею укра­їн­сько­го сві­ту мають ста­ти узбе­реж­жя Чор­но­го та Азов­сько­го морів. У 1602 році геть­ман Іван Куцко­вич так окре­слив при­ро­дні межі коза­цької тери­то­рії: «почав­ши від Моги­ле­ва (що в Біло­ру­сі. – Ред.) аж до гир­ла Дні­про­во­го – то все при­став­ства наші». Коли у сере­ди­ні XVII сто­лі­т­тя була від­нов­ле­на Укра­їн­ська дер­жа­ва у вигля­ді Геть­ман­щи­ни, нова елі­та, сфор­мо­ва­на на осно­ві коза­цько­го ста­ну, від­ра­зу засвід­чи­ла, що пра­гне поши­ри­ти вла­ду Бог­да­на Хмель­ни­цько­го на всі укра­їн­ські етні­чні тере­ни «по тих кор­до­нах, як воло­ді­ли бла­го­че­сти­ві вели­кі кня­зі». Ці погля­ди були типо­ви­ми для коза­цької стар­ши­ни та для укра­їн­ських геть­ма­нів аж до Кири­ла Розу­мов­сько­го. Так, Іван Вигов­ський вима­гав при рати­фі­ка­ції Гадя­цької унії долу­чи­ти до Геть­ман­щи­ни Волин­ське, Поділь­ське та Руське воє­вод­ства. Петро Доро­шен­ко бачив Укра­ї­ну в кор­до­нах від Пере­ми­шля й Вісли до Мін­ська, Сев­ська і Путив­ля. Іван Мазе­па, Дани­ло Апо­стол, Іван Ско­ро­пад­ський та Кири­ло Розу­мов­ський титу­лу­ва­ли­ся, як і попе­ре­дни­ки, геть­ма­на­ми «обох бере­гів Дніп­­ра». Вла­сне, погля­ди елі­ти добре видно на при­кла­ді Сло­бо­жан­щи­ни, яка поста­ла вна­слі­док коло­ні­за­ції земель на схід від Лів­обе­ре­жної Укра­ї­ни в дру­гій поло­ви­ні XVII сто­лі­т­тя, – від само­го поча­тку геть­ма­ни диви­ли­ся на Слобід­ську Укра­ї­ну як на скла­до­ву укра­їн­сько­го маси­ву і пра­гну­ли при­лу­чи­ти її до Геть­ман­щи­ни.

До сере­ди­ни XVII сто­лі­т­тя поня­т­тя «Укра­ї­на» в основ­но­му сво­є­му зна­чен­ні ста­ло охо­плю­ва­ти всі укра­їн­ські етні­чні зем­лі. Гене­раль­на кар­та Укра­ї­ни 1648 року, укла­де­на фран­цу­зом Ґійо­мом Левас­се­ром де Бопла­ном, окре­слює зем­лі між ліні­єю Брест – Курськ на пів­но­чі, пів­ден­но-схі­дним перед­­гір’ям Кар­пат, гир­лом Дунаю та Азов­ським узбе­реж­жям. А Спе­ці­аль­на кар­та 1650-го, яка мала вуж­че (вій­сько­ве) при­зна­че­н­ня, зара­хо­вує до Укра­ї­ни Люблін­ське, Київ­ське, Белзь­ке, Руське, Поділь­ське, Бра­цлав­ське воє­вод­ства та Поку­т­тя з Холм­щи­ною. На поча­тку 1657 року Іван Вигов­ський пря­мо заявив швед­сько­му посло­ві Ґот­тар­ду Веллін­гу, що коза­ки дома­га­ю­ться «ста­ро­жи­тної Укра­ї­ни, або Русі, де бува­ла гре­цька віра і де є ще мова аж до Вісли». Так само розумі­ли поня­т­тя «Укра­ї­на» і в XVIII сто­літ­ті, від чого сте­ли­ла­ся пря­ма доро­га до модер­но­го усві­дом­ле­н­ня «Укра­ї­ни» в ХІХ сто­літ­ті.

Поява Сло­бо­жан­щи­ни

Дру­га поло­ви­на XVII сто­лі­т­тя ста­ла добою роз­ши­ре­н­ня укра­їн­ських тери­то­рій та від­по­від­но утво­ре­н­ня Слобід­ської Укра­ї­ни. Укра­їн­ське насе­ле­н­ня, очо­лю­ва­не коза­ка­ми, поча­ло осво­ю­ва­ти неза­се­ле­ні зем­лі на схід від суча­сних Чер­ні­гів­щи­ни та Пол­тав­щи­ни. Кіль­ка хвиль пере­се­лен­ців залю­дни­ли вели­че­зні про­сто­ри аж до Остро­гозь­ка (суча­сна Воро­незь­ка область Росії) на схо­ді, утво­рив­ши п’ять коза­цьких тери­то­рі­аль­них пол­ків: Остро­гозь­кий (сере­ди­на 1650-х), Хар­ків­ський (1660), Сум­ський (1658), Охтир­ський (1658), Ізюм­ський (1685). Май­же всі туте­шні міста засну­ва­ли укра­їн­ці: Суми (1652), Остро­гозьк (1652), Хар­ків (1654), Золо­чів (1675), Вов­чанськ (1674), Лебе­дин (1657), Куп’янськ (1675), Охтир­ка (1654) та ін.

Сло­бо­жа­ни чули­ся части­ною укра­їн­сько­го сві­ту і постій­но під­кре­слю­ва­ли своє укра­їн­ське похо­дже­н­ня та зв’язок із Геть­ман­щи­ною. У Геть­ман­щи­ні також одно­зна­чно вва­жа­ли Слобід­ську Укра­ї­ну скла­до­вою укра­їн­сько­го маси­ву. Іван Брю­хо­ве­цький у 1668 ро­­ці закли­кав слобід­ських коза­ків до анти­мо­сков­сько­го пов­ста­н­ня, бо «моска­лі з ляха­ми на тому поста­но­ви­ли та уза­ко­ни­ли… щоб Укра­ї­ну, вітчи­зну милу і всіх хри­сти­ян, які живуть у слобід­ських місте­чках, зарів­но під меч пере­да­ти, й мен­ших діток не щадя­чи». Петро Доро­шен­ко нази­вав сло­бо­жан «наши­ми людьми» та не сум­ні­вав­ся, що Сло­бо­жан­щи­на живе за «зви­ча­єм нашим українсь­ким».

Пока­зо­во, що моско­ви­тів (росі­ян), чиї пооди­но­кі посе­ле­н­ня тону­ли в укра­їн­сько­му морі Слобід­сько­го краю, сло­бо­жа­ни про­ти­став­ля­ли собі напро­чуд затя­то. За пере­пи­сом 1763 року укра­їн­ці ста­но­ви­ли 98,92% насе­ле­н­ня (май­­же 305 тис. осіб лише чоло­ві­чої ста­ті). Тут, на межі двох сві­тів, циві­лі­за­цій­ні від­мін­но­сті між різни­ми спіль­но­та­ми від­чу­ва­ли­ся осо­бли­во гостро в усьо­му: пси­хо­ло­гії, зви­ча­ях, побу­ті, мові. Кон­флі­кти з росі­я­на­ми – типо­ва кар­ти­на там­те­шніх буднів. Тому, напри­клад, село Тишки через постій­ні кон­флі­кти було по живо­му роз­ді­ле­не на «укра­їн­ські Тишки» та «росій­ські Тишки».

Під­ко­ре­н­ня Сте­пу

Вирі­шаль­ний етап засе­ле­н­ня суча­сної Схі­дної та Пів­ден­ної Укра­ї­ни – поча­ток XVIII сто­лі­т­тя. Коза­ки, а також під їхнім пра­по­ром селя­ни з різних куто­чків Укра­ї­ни пов­ні­стю домі­ну­ва­ли в осво­єн­ні цьо­го краю й оста­то­чно зро­би­ли його части­ною укра­їн­ської етні­чної тери­то­рії. Пер­шість тут нале­жить запо­рож­цям, які ско­ри­ста­ли­ся для цьо­го фактом пере­хо­ду Вій­ська Запо­розь­ко­го Низо­во­го під про­те­кто­рат крим­сько­го хана. Від 1710-х років вони уко­рі­ню­ю­ться в Оча­ків­сько­му сте­пу, гир­лі Дні­стра, про­ни­ка­ють на Кубань, пониз­зя Дунаю (осі­да­ли в Кілії та Ренях).

Понад те, запо­рож­ці взя­ли­ся засно­ву­ва­ти свої посе­ле­н­ня в Кри­­му. Уже в 1720–1730-х роках вони осі­да­ли на око­ли­цях Бахчи­са­рая, Гезльо­ва (Євпа­то­рії), Кафи (Фео­до­сії).

Наймас­шта­бні­шу ж коло­ні­за­цію запо­рож­ці роз­по­ча­ли в середи­­ні XVIII сто­лі­т­тя, поши­рив­ши її на вели­че­зну тери­то­рію від гир­ла Дні­стра до Дону. Неаби­яким поштов­хом до цьо­го ста­ли спро­би Росії віді­бра­ти їхні пів­ні­чні зем­лі, які при­ля­га­ли до Геть­ман­щи­ни, Сло­бо­жан­щи­ни та Пра­в­обе­ре­жної Укра­ї­ни. Росій­ській екс­пан­сії коза­ки про­ти­ста­ви­ли швид­ке й ефе­ктив­не госпо­дар­ське осво­є­н­ня краю, під­крі­пле­не сило­ви­ми мето­да­ми виті­сне­н­ня непро­ха­них коло­ні­стів, зор­га­ні­зо­ва­них росій­ським уря­дом.

За непов­ну чверть сто­лі­т­тя суча­сна Пів­ден­на Укра­ї­на та біль­ша части­на Схі­дної (без Сло­бо­жан­щи­ни) вкри­ли­ся густою мере­жею запо­розь­ких зимів­ни­ків, сло­бод та місте­чок. На схо­ді коза­ки пре­тен­ду­ва­ли на тери­то­рію аж до Дону, на пів­дні пра­гну­ли впер­ти­ся у при­ро­дні рубе­жі – Чор­не та Азов­ське моря.

На схі­дно­му кор­до­ні запо­рож­ці ство­ри­ли Каль­мі­у­ську палан­ку (1742), орга­ні­за­цій­ний дах для рибо­ло­ве­цьких та інших ватаг, які займа­ли­ся тут промисла­­ми. Діяль­ність каль­мі­у­ських пол­ков­ни­ків та місце­вої стар­ши­ни від­кри­ва­ла шлях для при­швид­ше­но­го залю­дне­н­ня тере­нів по Каль­мі­у­су та на схід від ньо­го. Якщо у 1755 році тут налі­чу­ва­ло­ся 50 зимів­ни­ків, то в 1775-му – до 300 лише у сте­по­вій сму­зі. Уже в 1736-му вини­кла Кагаль­ни­цька сло­бо­да, а в 1739-му – сло­бо­да Мико­ла­їв­ка. Не обме­жу­ю­чись близь­ким Приазов’ям, запо­рож­ці про­ни­ка­ли на кубан­ський бік Азов­сько­го моря. У 1772-му каль­мі­у­ський пол­ков­ник Петро Веле­гу­ра взяв під кон­троль кор­дон по Міу­су, і щонай­пі­зні­ше в 1773–1774 роках запо­розь­кі зимів­ни­ки вже сто­я­ли на Міу­сі.

У Кри­му ж на сере­ди­ну XVIII сто­лі­т­тя чисель­ність запо­рож­ців сягну­ла таких мас­шта­бів, що хан мусив поста­ви­ти стар­шим над ними уті­ка­ча із Запо­рож­жя Андрія Щер­би­ну. Росій­ські посли в Стам­бу­лі без­ре­зуль­та­тно вимага­­ли висе­ле­н­ня коза­ків із Кри­му до Запо­рож­жя, небез­під­став­но побо­ю­ю­чись їхньої актив­ної уча­сті в анти­ро­сій­ських спра­вах.

На Дні­стрі та в Мол­до­ві ста­ном на 1755 рік осе­ли­ло­ся не менш як 400 коза­ків, у 1760-му в пониз­зі Бугу – 500. У гир­лі Дні­пра, тоді на тери­то­рії Крим­сько­го хана­ту, існу­ва­ла навіть адмі­ні­стра­тив­на оди­ни­ця запо­розь­ких коза­ків – Про­гно­їн­ська палан­ка.

Росія про­бу­ва­ла про­ти­ста­ви­ти укра­їн­ській коло­ні­за­ції свою, але не мала для цьо­го від­по­від­но­го люд­сько­го ресур­су. Тому ста­ви­ла пере­ва­жно на те, щоб роз­ба­ви­ти укра­їн­ське насе­ле­н­ня спе­ці­аль­но зва­бле­ни­ми посе­лен­ця­ми з Бал­кан. У 1752-му на пів­ні­чних пра­в­обе­ре­жних запо­розь­ких зем­лях було ство­ре­но Нову Сер­бію.

У 1753-му на пів­день від неї у сму­зі гли­би­ною 20 верст сфор­му­ва­ли Ново­сл­обід­ський полк. Того само­­го року на Лів­обе­реж­жі між річка­ми Бахмут та Лугань з’явля­ється Слов’яносербія. Про­те ці захо­ди не випра­вда­ли себе ні вій­сько­во, ні еко­но­мі­чно, зму­шу­ю­чи Петер­бург постій­но утри­му­ва­ти нові посе­ле­н­ня та зала­го­джу­ва­ти нескін­чен­ні кон­флі­кти, зокре­ма й між­на­ро­дні (з Австрі­­єю). Доста­тньо ска­за­ти, що Ново­сер­бію охо­ро­ня­ли 2438 москов­ських сол­да­тів та укра­їн­ських коза­ків, тоді як кіль­кість її насе­ле­н­ня ста­но­ви­ла лише 1815 осіб.

Укра­їн­ський зміст коло­ні­за­ції

Саме зав­дя­ки зуси­л­лям коза­ків Пів­ні­чне Причорномор’я незво­ро­тно набу­ло укра­їн­сько­го змі­сту. І лікві­да­ція Єка­тє­рі­ной ІІ запо­розь­ко­го коза­цтва насправ­ді нічо­го не змі­ни­ла, бо все, що роби­ла тут Росія, спи­ра­ло­ся на запорозь­кий фун­да­мент та на укра­їн­ські люд­ські й мате­рі­аль­ні ресур­си.

Еко­но­мі­ка краю, мере­жа посе­лень, шля­хи спо­лу­че­н­ня роз­ви­ва­ли­ся на ство­ре­ній запорожця­­ми інфра­стру­кту­рі та на госпо­дар­сько­му досві­ді коза­ків. Біль­шість суча­сних міст Пів­ден­ної та Схі­дної Укра­ї­ни є про­дов­же­н­ням дав­ніх коза­цьких посе­лень. При­мі­ром, Дні­про­пе­тровськ (Кате­ри­но­слав) постав на коза­цькій Поло­ви­ці, зго­дом уві­брав­ши в себе Новий та Ста­рий Кода­ки, Ман­дри­ків­ку, Діїв­ку, Таром­ське та інші коза­цькі села й місте­чка. Опис Кате­ри­но­слав­сько­го намі­сни­цтва 1784 року містить свід­че­н­ня про те, що в Петер­бур­зі доб­ре усві­дом­лю­ва­ли суть спра­ви: «Кате­ри­но­слав – зно­ву утво­рю­ва­не місто з місте­чка, яке нази­ва­є­ться Новий Кодак і яке лежить на пра­во­му бере­зі Дні­пра нав­про­ти гир­ла річки Сама­ри». Ново­мо­сковськ виник із коза­цьких Сама­ри, Ста­рої Сама­ри, Ново­се­ли­ці, Самар­чи­ка, а Запо­ріж­жя (Оле­ксан­дрівськ) та Хер­сон – зі ску­пче­н­ня коза­цьких зимів­ни­ків. Донецьк постав із коза­цько­го села Під­го­дньо­го, Ніко­поль – із місте­чка Мики­ти­но­го, Пав­ло­град – із села Луган­ки.

Лікві­да­ція Січі сти­му­лю­ва­ла подаль­ше засе­ле­н­ня укра­їн­ця­ми Пів­ні­чно­го Причорномор’я. Понад 2 тис. коза­ків осі­ли в Бал­ті, на річці Тилі­гул, пониз­зі Дні­стра й Бугу аж до гир­ла Дунаю. Сюди швид­ко поча­ли при­бу­ва­ти вті­ка­чі з Геть­ман­щи­ни та Правобереж­жя, а потім і Воли­ні та Гали­чи­ни. Тож задов­го до вклю­че­н­ня цих земель до скла­ду Росій­ської імпе­рії укра­їн­ські пере­се­лен­ці осво­ю­ва­ли їх і нада­лі вже ніко­ли не втра­ча­ли сво­єї кіль­кі­сної пере­ва­ги.

Крім того, Петер­бург про­сто не міг обі­йти­ся на запо­розь­ких зем­лях без коли­шньої запорозь­кої стар­ши­ни ані в управлінсь­кій, ані в госпо­дар­ській, ані у вій­сько­вій сфе­рах. Вер­хів­кою піра­мі­ди були стар­ши­ни Сидір Білий, Опа­нас Ков­пак та Василь Чернявсь­кий, які очо­ли­ли від­по­від­но хер­сон­ське, оле­ксо­піль­ське та самар­ське (ново­мо­сков­ське) дво­рян­ства. На зла­мі XVIIIXIX сто­літь чинов­ни­цькі поса­ди обійня­ли вже сини запо­розь­ких стар­шин, зокре­ма Гри­го­рій та Матвій Тим­ків­ські, Іван Мир­го­род­ський, Ко­­зьма Гнє­дін (Гни­да). У 1780-ті роки коли­шні запо­рож­ці й вихід­­ці з Геть­ман­щи­ни, Пра­в­обе­ре­жної Украї­­ни та Сло­бо­жан­щи­ни ста­но­ви­ли до 60% чинов­ни­цтва Катерино­славського намі­сни­цтва.

Вель­ми пока­зо­во, що того­ча­сне насе­ле­н­ня аж ніяк не вва­жа­ло цей регіон «Ново­ро­сі­єю». Навіть ті дво­ря­ни, які були вихід­ця­ми з Росії, про­ти­став­ля­ли ці тере­ни пито­мим росій­ським зем­лям, зазна­ча­ю­чи в листах, напри­клад, «поїхав до Росії», «при­бу­ли з Росії в Степ». Біль­шість чинов­ни­ків укра­їн­сько­го похо­дже­н­ня, пода­ю­чи кло­по­та­н­ня на дво­рян­ство, вка­зу­ва­ло на українсько-ро­­сій­­ський дого­вір 1654 року (Бере­зне­ві стат­ті) як на фун­да­мен­таль­ну під­ста­ву сво­їх дво­рян­ських прав. Це вира­зно свід­чить про збе­ре­же­н­ня ними від­чу­т­тя не лише окре­мі­шно­сті від Росії, а й сво­єї при­че­тно­сті до спіль­но­го укра­їн­сько­го маси­ву, а також про тяглість тра­ди­ції впи­су­ва­н­ня тери­то­рії Пів­ден­ної Укра­ї­ни до укра­їн­сько­го сві­ту.

Зре­штою, аж до 1840-х років поня­т­тя «Ново­ро­сія» хоча й ужи­ва­ло­ся, але виклю­чно в адмі­ні­стра­тив­но­му сен­сі як похі­дне від «Ново­ро­сій­ська губер­нія». Зага­лом же регіон нази­ва­ли «Запо­рож­жям», «Сте­пом» тощо. І лише в ході ство­ре­н­ня про­е­кту «вели­кої росій­ської нації» поня­т­тю «Ново­ро­сія» шту­чно нада­ли регіональ­но-полі­­тичного змі­сту. Вла­сне, ця іде­о­ло­ге­ма і з’явилася тіль­ки то­му, що Росія кон­че потре­бу­ва­ла вити­сну­ти з істо­ри­чної пам’яті місце­вої людно­сті уяв­ле­н­ня про регіон як части­ну укра­їн­ської зем­лі. Цьо­го ж імпе­рія нама­га­ла­ся дося­гну­ти і в часи СРСР – масо­ви­ми вбив­ства­ми та депор­та­ці­я­ми укра­їн­ських селян, заве­зе­н­ням робі­тни­ків із Росії на ново­по­ста­лі заво­ди ста­лін­ської інду­стрі­а­лі­за­ції, пле­ка­н­ням «совєт­сько­го наро­ду» брє­жнєв­сько­го роз­ли­ву. Без­успі­шно.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»