Лицарі-філософи
Опубліковано: 11 Лис 2008 15:48

       За дав­ньою укра­їн­ською тра­ди­ці­єю, той, кого нази­ва­ють коза­ком, не обов’язково вій­сько­ва люди­на. Він має бути насам­пе­ред «справ­жнім чоло­ві­ком». Мужнім, осві­че­ним, розум­ним, із висо­ким почу­т­тям вла­сної гідно­сті. І що осо­бли­во ціну­є­ться в люди­ні-коза­ку,— це його лицар­ство, тоб­то готов­ність слу­жи­ти висо­кій ідеї, гро­ма­ді, ста­ва­ти на обо­ро­ну гна­но­го, сла­бо­го, пере­слі­ду­ва­но­го. Іна­кше кажу­чи, козак — іде­ал, укра­їн­ський архе­тип чоло­ві­ка.

       У тако­му іде­а­лі чоло­ві­ка від­би­ла­ся вся укра­їн­ська істо­рія, а осо­бли­во істо­рія XVII сто­лі­т­тя з його пра­гне­н­ням до осві­ти, миру, людя­но­сті і водно­час із без­ко­не­чни­ми вій­на­ми, без­ко­не­чни­ми смер­тя­ми в ім’я віри і сво­бо­ди. До наро­дже­н­ня цьо­го непо­втор­но­го для всьо­го євро­пей­сько­го сві­ту типу люди­ни мали при­че­тність най­рі­зно­ма­ні­тні­ші вер­стви укра­їн­сько­го наро­ду (почи­на­ю­чи від чер­не­цтва і кін­ча­ю­чи селян­ством). Не було жодної, яка б не вкла­ла в ньо­го частин­ку сво­єї душі і розу­му. В реаль­но­му жит­ті його люби­ли і бага­то що йому виба­ча­ли. Про загаль­ну любов до лица­ря-коза­ка і про скла­дність його душев­но­го сві­ту з вели­ким розу­мі­н­ням писав сво­го часу П. Куліш у «Чор­ній раді»: «Добрії молод­ці бага­то інко­ли дія­ли людям шко­ди по Вкра­ї­ні, да, мимо того, якось при­па­да­ли до душі вся­ко­му. Не раз дово­ди­лось мені само­му слу­ха­ти, як інший дід, спо­ми­на­ю­чи їх пако­сті, зачне, було, їх коре­ни­ти, а далі як заго­во­ри­ться, як заба­ла­ка­є­ться про їхні зви­чаї та ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль ста­не сіро­мах, і зачне сива голо­ва гуто­ри­ти про них, як про сво­їх роди­чів. Чим же то, чим тії запо­рож­ці так при­па­да­ли до душі вся­ко­му? Може, тим, що вони без­пе­чне, да разом якось і сму­тно диви­лись на божий мир. Гуля­ли вони і гуль­нею дово­ди­ли, що все на сві­ті сує­та одна. Не тре­ба було їм ні жін­ки, ні дітей, а гро­ші роз­си­па­ли, як поло­ву. Може, тим, що Запо­рож­жє іспо­кон­ві­ку було сер­цем укра­їн­ським, що на Запо­рож­жі воля ніко­ли не вми­ра­ла, дав­ні зви­чаї ніко­ли не забу­ва­лись, коза­цькі пред­ко­ві­чні пісні до послі­ду дней не замов­ка­ли, і було те Запо­рож­жє, як у гор­ні іскра: який хоч, такий і розі­дми з неї огонь. Тим-то, мабуть, воно й слав­не поміж пана­ми й мужи­ка­ми, тим воно й при­па­да­ло так до душі вся­ко­му»!
     
       Бага­то роз­ду­му­вав над загад­кою коза­цької душі й Д. Явор­ни­цький. Вихо­дя­чи з його мір­ку­вань, можна ска­за­ти, що помі­че­на П. Кулі­шем роман­ти­чна її скла­дність поясню­є­ться насам­пе­ред самим спосо­бом жит­тя запо­розь­ко­го коза­цтва, який не давав люди­ні змо­ги досяг­ти душев­ної рів­но­ва­ги, заспо­ко­ї­тись, втя­гну­тись у плин буден­но­сті. Та й як могла вини­кну­ти буден­на пси­хо­ло­гія в тих, хто май­же постій­но пере­бу­вав поза буден­ні­стю. Бур­хли­ве коза­цьке жит­тя спов­ню­ва­ло люд­ську душу супе­ре­чли­ви­ми при­стра­стя­ми і непри­ми­рен­ни­ми бажа­н­ня­ми. «Тут,— писав Д, Явор­ни­цький про Січ,— було своє­рі­дне моло­де­цтво й осо­бли­вий, епі­ку­рей­ський погляд на жит­тя люди­ни, котра дарем­но обтя­жує себе пра­цею й тур­бо­та­ми,” не розу­мі­ю­чи справ­жньо­го сен­су жит­тя — існу­ва­ти для весе­ло­щів і радо­сті. Однак, див­ля­чись на жит­тя з точки зору весе­ло­го й дозвіль­но­го спо­сте­рі­га­ча, запо­ро­жець знав і похму­рі думи: в осно­ві хара­кте­ру коза­ка,  як і кожно­го укра­їн­ця, зав­жди заува­жу­ва­ла­ся якась дво­їстість: то він дуже весе­лий, жар­тів­ли­вий і ціка­вий, то дуже сум­ний, мов­ча­зний, похму­рий і непри­сту­пний. Ця дво­їстість випли­ва­ла, зви­чай­но, із само­го спосо­бу жит­тя запо­розь­ко­го коза­ка: не маю­чи у себе в Січі ні роду, ні пле­ме­ні — «він із риби родом, од пуга­ча пло­дом»,— від­рі­за­ний від сім’ї, постій­но див­ля­чись в очі смер­ті, козак, зро­зумі­ло, спо­гля­дав усе без­тур­бо­тно й нама­гав­ся свій коро­ткий вік скра­си­ти різни­ми задо­во­ле­н­ня­ми, досту­пни­ми йому на Січі. З іншо­го боку, туга за дале­кою батьків­щи­ною, поки­ну­ти­ми на роз­суд долі доро­ги­ми рідни­ми, а може, й милою коза­цько­му сер­цю «кохан­кою», чер­ствість оди­но­ких това­ри­шів, думи про насту­пну без­по­мі­чну ста­рість зму­шу­ва­ли коза­ка не раз впа­да­ти в сум­ні роз­ду­ми й цура­ти­ся будь-яких весе­ло­щів».

       Зазна­че­ну істо­ри­ка­ми пізні­ших часів роман­ти­чну скла­дність коза­цької душі помі­ча­ли й митці дале­ко­го XVII сто­лі­т­тя. Вони ціну­ва­ли її зна­чно мен­ше, ніж зви­чай­ні воя­цькі риси коза­цької вда­чі, рід­ко акцен­ту­ва­ли на ній. І все ж таки в нас є під­ста­ви твер­ди­ти, що в деяких випад­ках худо­жни­ки Баро­ко, випе­ре­джа­ю­чи пізні­ших пое­тів-роман­ти­ків, ціл­ком сві­до­мо пое­ти­зу­ва­ли скла­дність духов­но­го сві­ту коза­ка. Саме тому, мабуть, на живо­пи­сних порт­ре­тах того часу коза­цькі вожді іно­ді зов­сім не схо­жі на тих бува­лих, від­чай­ду­шних воя­ків, яки­ми вони в біль­шо­сті випад­ків були насправ­ді. Зобра­же­ні на них кра­си­ві, силь­ні, але чимось засму­че­ні люди нага­ду­ють ско­рі­ше філо­со­фів і пое­тів, аніж геть­ма­нів чи пол­ков­ни­ків. Якась пота­єм­на дум­ка, як чор­на тінь, при­ча­ї­лась в очах нака­зно­го геть­ма­на Іва­на Сули­ми. Гли­бо­ка філо­соф­ська заду­ма — у погля­ді Михай­ла Микла­шев­сько­го. І вже зов­сім незро­зумі­лі для суча­сно­го гля­да­ча слі­ди гого­лів­ських неви­ди­мих сліз на облич­чі коман­ду­ю­чо­го най­біль­шим на Укра­ї­ні ніжин­ським пол­ком Іва­на Гуля­ни­цько­го. То вже справ­ді засму­че­ний біда­ми зем­лі й висна­же­ний дум­ка­ми про вла­сну недо­ско­на­лість чер­нець із золо­тою була­вою в руках, Гам­лет у ролі намі­сни­ка войов­ни­чо­го коза­цько­го краю.
Таким же був, мабуть, інший ніжин­ський пол­ков­ник, небіж геть­ма­на Мазе­пи Іван Обі­дов­ський. Друг і меце­нат бага­тьох київ­ських філо­со­фів, пое­тів і худо­жни­ків, він ще в сту­дент­ські роки вияв­ляв живий інте­рес до філо­со­фії. Про це свід­чать при­свя­че­ні йому вір­ші Іва­на Орнов­сько­го із викла­дом нові­тніх філо­соф­ських ідей. Поет роз­ви­ває свої улю­бле­ні дум­ки про ілю­зор­ність всьо­го, що зда­є­ться нам реаль­ні­стю, про без­по­ра­дність і оман­ли­вість люд­ської дум­ки («сну поді­бна вона») та про мар­ність будь-яких пра­гнень і бажань. Обі­дов­ський ува­жно слу­хав сво­го вели­ко­го дру­га, але чинив по-сво­є­му, дале­ко не в дусі ске­пти­чної філо­со­фії. Він поспі­шав жити, дія­ти, нама­гав­ся всти­га­ти за жит­тям. Про це свід­чить вже інший поет, Пилип Орлик, у вір­шах, напи­са­них після дру­го­го Крим­сько­го похо­ду, під час яко­го небіж геть­ма­на про­я­вив вели­кий розум у керу­ван­ні вій­ськом і герой­ство. Пилип Орлик звер­та­є­ться до ньо­го вже як до відо­мо­го вій­сько­во­го дія­ча й пра­гне зни­щи­ти в його душі ті парос­тки філо­соф­ської мелан­хо­лії, які зро­стив у ній колись Іван Орнов­ський. Ціка­во, чиєю пере­мо­гою завер­ши­ла­ся б бороть­ба двох пое­тів-іде­о­ло­гів за душу Обі­дов­сько­го, якби ця вида­тна люди­на (а на неї в коза­чих та елі­тар­них куль­тур­них колах кін­ця XVII — поча­тку XVIII сто­лі­т­тя покла­да­ло­ся бага­то надій) не заги­ну­ла б під Пско­вом на поча­тку вій­ни зі шве­да­ми.

       Хара­ктер­но, що і в кла­си­чно­му варі­ан­ті живо­пи­сно­го обра­зу «Коза­ка-бан­ду­ри­ста» XVIII сто­лі­т­тя П. Жол­тов­ський не зна­хо­дить ані рис «суво­ро­го вої­на», ані «грі­зно­го вира­зу гай­да­ма­цько­го Мамая». Улю­бле­ний герой наро­дно­го живо­пи­су, козак-музи­ка сидить «один серед сте­пу в гли­бо­ко­му еле­гій­но­му роз­ду­мі» і «зга­дує мину­ле коза­цтва» . І хоч дослі­дник пояснює еле­гій­ний сум бан­ду­ри­ста соціо­ло­гі­чно пря­мо­лі­ній­но (мов­ляв, козак думає про «часи лікві­да­ції Запо­розь­кої Січі», «соці­аль­не й духов­не поне­во­ле­н­ня»), його спо­сте­ре­жли­вий ана­ліз також засвід­чує, що і в наро­дно­му сере­до­ви­щі з обра­зом коза­ка часто пов’язується уяв­ле­н­ня про сум еле­гій­них роз­ду­мів на само­ті, що може дозво­ли­ти собі лише духов­но бага­та люди­на.

       Образ оду­хо­тво­ре­но­го вої­на, лица­ря-філо­со­фа, ство­рю­ва­ний укра­їн­ською куль­ту­рою XVII сто­лі­т­тя, не був пое­ти­чною фікці­єю, грою фан­та­зії митців, піді­грі­тої тоді­шньою патрі­о­ти­чною про­па­ган­дою. Коза­цтво справ­ді-таки явля­ло собою зна­чну куль­тур­ну силу, при­че­тну до скла­дних, а часом і дра­ма­ти­чних духов­них шукань сво­єї доби. Цей без­пре­це­ден­тний в істо­рії факт напру­же­но­го духов­но­го жит­тя вели­че­зно­го вій­сько­во­го з’єднання, міг ста­ти­ся в силу пев­них істо­ри­чних при­чин. Муси­мо пам’ятати, що в тоді­шній масі козач­чи­ни одчай­ду­шні коза­цькі Мамаї були рушій­ною силою всьо­го правдиво-українського.Українське Баро­ко XVII сто­лі­т­тя нерід­ко нази­ва­ють коза­цьким. Це, зви­чай­но, пере­біль­ше­н­ня, але якась части­на істи­ни у тако­му визна­чен­ні є, бо саме воно, коза­цтво, було носі­єм ново­го худо­жньо­го сма­ку. Відо­мо чима­ло вида­тних тво­рів архі­те­кту­ри і живо­пи­су, ство­ре­них на замов­ле­н­ня коза­цької стар­ши­ни. Але коза­цтво не лише спо­жи­ва­ло худо­жні цін­но­сті, висту­па­ю­чи в ролі бага­то­го замов­ни­ка. Буду­чи насам­пе­ред вели­че­зною вій­сько­вою і зна­чною суспіль­но-полі­ти­чною силою, воно вияви­лось також зда­тним утво­ри­ти вла­сне твор­че сере­до­ви­ще й висту­па­ти на кону духов­но­го жит­тя наро­ду ще й як тво­рець само­бу­тніх худо­жніх цін­но­стей. Коза­цькі думи, коза­цькі пісні, коза­цькі тан­ці, коза­цькі літо­пи­си, іко­ни, коза­цькі собо­ри — все це не поро­жні сло­ва. За ними — вели­че­зний духов­ний досвід XVIIXVIII сто­літь, зна­чну части­ну яко­го поща­сти­ло вті­ли­ти у сво­їй худо­жній діяль­но­сті саме коза­цтву. Все це зали­ши­ло в куль­тур­ній сві­до­мо­сті наро­ду най­глиб­ший слід. А кра­са коза­цько­го мисте­цтва поро­ди­ла леген­ди про золо­те жит­тя під була­вою геть­ма­нів, про коза­цьку кра­ї­ну тихих вод і сві­тлих зір. 

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»