Маруся Чурай
Опубліковано: 22 Сер 2008 11:55

       Мару­ся (Мари­на Гор­ді­їв­на) Чурай наро­ди­ла­ся у Пол­тав­сько­му поса­ді, в роди­ні уря­дни­ка Пол­тав­сько­го охо­че­ко­мон­но­го (добро­віль­ний кін­ний) і коза­цько­го пол­ку Гор­дія Чурая 1625 року. Буди­нок Гор­дія Чурая, як роз­по­від­а­ють наро­дні леген­ди, сто­яв на бере­зі Вор­скли, неда­ле­ко від того місця, на яко­му 1650 року було засно­ва­но пол­тав­ський Хре­сто­во­здви­жен­ський мона­стир, що збе­ріг­ся до наших днів.

       Батько Мару­сі, Гор­дій Чурай, був люди­ною хоро­брою, чесною. Він пал­ко любив свою батьків­щи­ну й нена­ви­дів її воро­гів. Якось, під час свар­ки з одним шля­хти­чем, не витри­мав­ши його зну­щань з укра­їн­сько­го наро­ду, він вихо­пив з піхов шаблю і зару­бав шля­хти­ча. Після цьо­го Гор­дію Чураю дове­лось тіка­ти з Пол­та­ви. Він подав­ся на Січ, при­став до геть­ма­на нере­є­стро­во­го коза­цтва Пав­лю­ка (Бута) і разом з ним брав участь у похо­дах про­ти поль­ської шля­хти. Під час бою під Кумей­ка­ми (1637) коза­ки зазна­ли пораз­ки. Гор­дій Чурай разом з геть­ма­ном Пав­лю­ком та іншою коза­цькою стар­ши­ною потра­пив до рук поль­сько­го корон­но­го геть­ма­на М. Пото­цько­го. Поло­не­них при­ве­зли до Вар­ша­ви і там стра­ти­ли в 1638 році.

       Від­ва­жний уря­дник кори­сту­вав­ся у пол­тав­чан вели­кою шаною і любов’ю. Не див­но, що, від­зна­ча­ю­чи його тра­гі­чну заги­бель, народ склав про ньо­го пісню, яку наво­дить відо­мий укра­їн­ський істо­рик та фоль­кло­рист М. Макси­мо­вич у сво­є­му збір­ни­ку укра­їн­ських наро­дних пісень:

Орли­ку, сизий орли­ку, моло­дий Чураю!
Ой заби­ли ж тебе ляхи та в сво­є­му краю
Ой заби­ли ж тебе ляхи із тво­їм геть­ма­ном,
Із тво­їм геть­ма­ном, що паном Сте­па­ном.

Орли­ку, сизий орли­ку! Орлів-бра­тів маєш,
Що ста­рі та моло­дії, сам їх добре зна­єш.
Що ста­рі та моло­дії — всі в тебе вда­ли­ся,
Відом­сти­ти та за тебе усі покля­ли­ся…

       У пісні тепло, з вели­кою любов’ю гово­ри­ться про хоро­бро­го коза­ка, і це під­твер­джує те, якою пова­гою кори­сту­вав­ся Мару­син батько серед пол­тав­чан. Після смер­ті Гор­дія Чурая його дру­жи­на Гор­пи­на зали­ши­ла­ся удвох із дочкою. Пам’ятаючи про геро­ї­чну заги­бель її чоло­ві­ка, народ ото­чив літню жін­ку і її дочку тепло­тою й ува­гою. Цьо­му в зна­чній мірі спри­я­ла і обда­ро­ва­ність Мару­сі, дів­чи­ни з чарів­ною зов­ні­шні­стю й добрим сер­цем. Мару­ся мала чудо­вий голос і май­стер­но спів­а­ла пісні, які скла­да­ла з різних при­во­дів, і часто навіть у зви­чай­ній роз­мо­ві викла­да­ла свої дум­ки вір­ша­ми. Один із суча­сни­ків Мару­сі, вислов­лю­ва­н­ня яко­го наво­дить О. Шахов­ськой, зазна­чав, що «чор­ні очі її горі­ли як вогонь в кри­шта­ле­вій лам­па­ді; облич­чя було біле, як віск, стан висо­кий і пря­мий, як сві­чка, а голос… Ах що то за голос був! Тако­го дзвін­ко­го і солод­ко­го співу не чува­но навіть від київ­ських бур­са­ків» .

       О. Шкля­рев­ський, який у дитин­стві бував у Г. Квітки-Основ’яненка і бачив там порт­рет Мару­сі Чурай, так опи­сує леген­дар­ну спів­а­чку: «Мару­ся була справ­жня кра­су­ня і в суто мало­ро­сій­сько­му сти­лі: дрі­бнень­кая (тоб­то неве­ли­ка на зріст, тро­хи худор­ля­вень­ка, міні­а­тюр­но скла­де­на), струн­ка, як стру­на, з малень­ким, але рельє­фно окре­сле­ним під тон­кою, білою, виши­тою соро­чкою бюсти­ком, з кри­хі­тни­ми ручка­ми і ніжень­ка­ми, з при­ві­тним вира­зом ласка­во­го, мато­во­го кольо­ру, засма­глим личком, на яко­му висту­пав рум’янець, з кари­ми очи­ма під густи­ми бро­ва­ми і дов­ги­ми вія­ми… Голів­ку дів­чи­ни покри­ва­ло роз­кі­шне, чор­не як смо­ла, волос­ся, запле­те­не зза­ду в густу широ­ку косу до колін. Чарів­ність дів­чи­ни довер­шу­вав малень­кий ротик з біли­ми, як пер­ла­мутр, зуб­ка­ми, закри­тий, мов чер­во­ний мак, роже­ви­ми губ­ка­ми… Але при цьо­му у Мару­сі Чурай було кру­те, тро­хи випу­кле, гла­день­ке, сухе чоло і тро­хи дуго­по­ді­бний, енер­гій­ний, з гор­би­ком ніс» .

       Впа­дає в око деяка супе­ре­чність між цими дво­ма опи­са­ми зов­ні­шно­сті моло­дої дів­чи­ни. За свід­че­н­ня­ми суча­сни­ка вона була висо­ка на зріст, О. Шкля­рев­ський твер­дить, що вона була «міні­а­тюр­но скла­де­на». Суча­сник зазна­чає, що облич­чя її було біле, О. Шкля­рев­ський пише, що воно було сма­гля­ве. Але така супе­ре­чність ціл­ком при­пу­сти­ма. Адже О. Шахов­ськой наво­дить твер­дже­н­ня люди­ни, яка осо­би­сто бачи­ла Мару­сю, а О. Шкля­рев­ський бачив лише її порт­рет, до того ж неві­до­мо, чи писа­ний той порт­рет з нату­ри, чи він був до пев­ної міри твор­чою фан­та­зі­єю неві­до­мо­го худо­жни­ка . Крім того, слід мати на ува­зі, що О. Шкля­рев­ський бачив цей порт­рет у дитин­стві, а свій нарис писав май­же через трид­цять років після того. Тут могла і пам’ять зра­ди­ти письмен­ни­ко­ві. Та й неза­ле­жно від цьо­го, за порт­ре­том май­же немо­жли­во вста­но­ви­ти справ­жній зріст люди­ни, дати точний опис кольо­ру облич­чя. Адже на порт­ре­ті і фар­би могли збля­кну­ти від часу, а самий добір фарб зна­чною мірою зале­жав і від осві­тле­н­ня, і від сма­ку худо­жни­ка.

       Про­те зістав­ле­н­ня обох опи­сів дає змо­гу зна­йти в них спіль­ні риси і, отже, уяви­ти зов­ні­шній вигляд Мару­сі Чурай .

       Зви­чай­но, з такою чарів­ною зов­ні­шні­стю, маю­чи від при­ро­ди жит­тє­ра­ді­сну вда­чу та вмі­ю­чи скла­да­ти пісні, які вона гар­но спів­а­ла, дів­чи­на подо­ба­лась місце­вим паруб­кам. Серед них помі­тно вирі­зняв­ся, як свід­чать пере­ка­зи, реє­стро­вий козак Пол­тав­сько­го пол­ку, зго­дом зна­чко­вий това­риш Іскра.

       О. Шкля­рев­ський нази­ває в сво­е­му нари­сі цьо­го Іскру Петром і зазна­чає, що він ніби­то дово­див­ся рідним або дво­ю­рі­дним дідом пол­ков­ни­ко­ві Іва­но­ві Іскрі, стра­че­но­му Мазе­пою.

       О. Шахов­ськой та Г. Бора­ков­ський на під­ста­ві фоль­клор­них мате­рі­а­лів нази­ва­ють Іскру Кін­дра­том. Та насправ­ді, як це довів В. Л. Модза­лев­ський , справ­жнє ім’я Іскри — Іван Яко­вич Іскра (Іскрен­ко). Він був сином відо­мо­го геть­ма­на Яко­ва Іскри-Остря­ни­на (Остря­ни­ці) і не дідом, а батьком пол­ков­ни­ко­ві Іва­ну Іскрі. Моло­дий козак був пал­ким при­хиль­ни­ком Бог­да­на Хмель­ни­цько­го. Геть­ман, у свою чер­гу, цінив у ньо­му чесність, без­ме­жну хоро­брість і пал­ку любов до вітчи­зни.

       Іван Іскра був люди­ною тро­хи мов­ча­зної й похму­рої вда­чі й від­зна­чав­ся виня­тко­вою прав­ди­ві­стю та бла­го­род­ством. Він пал­ко любив Мару­сю Чурай, хоч ніко­ли не від­кри­вав їй сво­їх почут­тів, бо знав, що її сер­це нале­жа­ло іншо­му. Цим іншим був моло­дий козак, син хорун­жо­го Пол­тав­сько­го пол­ку Гри­цько Бобрен­ко, яко­го О. Шкля­рев­ський, спи­ра­ю­чись на відо­мо­сті, одер­жа­ні ним від Г. Квітки-Основ’яненка, помил­ко­во нази­ває в сво­є­му нари­сі Гри­цьком Оста­пен­ком.
Гриць Бобрен­ко був моло­чним бра­том Мару­сі. Висо­кий на зріст, з руся­ви­ми куче­ря­ми й кари­ми очи­ма, він вигі­дно від­рі­зняв­ся від Іва­на Іскри. Зов­ні­шність Гри­ця опи­са­но в пові­сті О. Шахов­сько­го і цей опис збі­га­є­ться з тим опи­сом, що ми його зна­хо­ди­мо в одній з пісень Мару­сі Чурай:

Коли б же я зна­ла, маля­ра б найня­ла,
Його біле личко та й нама­лю­ва­ла.
Карі оче­ня­тка, котрі я люби­ла,
його русі кудрі я б позо­ло­ти­ла.

       Про­те, як уже від­зна­ча­ло­ся, Гриць був люди­ною сла­бо­воль­ною, без­ха­ра­ктер­ною. Хло­пець був під вели­ким впли­вом сво­єї мате­рі, яка й чути не хоті­ла про одру­же­н­ня сина з Мару­сею. Вольо­ва і кори­сто­лю­бна жін­ка єдна­ла за дру­жи­ну Гри­це­ві пле­мін­ни­цю пол­ков­ни­ка Мар­ти­на Пушка­ря, дочку оса­ву­ла Федо­ра Вишня­ка, Ган­ну (Галю) Вишняк.

       Гриць, оче­ви­дно, не при­хо­ву­вав від Мару­сі цих намі­рів, і, зви­чай­но, вони хви­лю­ва­ли моло­ду дів­чи­ну. Осо­бли­во болі­сно пере­ши­ва­ла вона, коли Гриць не при­хо­див на обі­ця­не поба­че­н­ня. Тоді в голо­ві дів­чи­ни наро­джу­ва­лись сум­ні дум­ки, які вона вили­ва­ла в чудо­ві пое­ти­чні ряд­ки:

Болить моя голо­вонь­ка від само­го чола:
Не бачи­ла милень­ко­го ні тепер, ні вчо­ра,
Ой бачи­ться, не журю­ся, в тугу не вда­ю­ся,
А як вийду за воро­та, од вітру валю­ся.
Ой бачи­ться, що не пла­чу, самі сльо­зи ллю­ться:
Од мило­го нема людей, од нелю­ба шлю­ться.

       У цих ряд­ках Мару­ся недво­зна­чно натя­ка­ла на те, що покір­ний мате­рі Гриць не заси­лав до неї сва­тів, тоді як Іван Іскра, це добре від­чу­ва­ла дів­чи­на, мрі­яв бачи­ти її сво­єю дру­жи­ною.

        В іншій думі, ство­ре­ній тоді ж, вона зма­льо­вує коха­но­го, який іде Пол­та­вою. Сум­ні­ви кра­ять діво­че сер­це: чи любить її Гриць, чи зга­дує її:

Ішов милий горонь­кою,
Мила — під горою,
Зацвів милий рожень­кою,
Мила — кали­ною.
—Ой ти живеш на горонь­ці,
А я під горою;
Чи ти тужиш так за мною,
Як я за тобою?

        Та коха­ю­чи Гри­ця, Мару­ся водно­час добре зна­ла вади сво­го обран­ця й висмі­ю­ва­ла їх у жар­тів­ли­вих та гумо­ри­сти­чних піснях. Ось одна з них:

Гри­цю, Гри­цю, до робо­ти! —
В Гри­ця пор­ва­ні чобо­ти…
Гри­цю, Гри­цю, до телят! —
В Гри­ця ніжень­ки болять…

         Було б помил­кою вва­жа­ти, що Мару­ся хоті­ла пока­за­ти сво­го коха­но­го якимсь леда­цю­гою. Ці ряд­ки лише тон­ко натя­ка­ли, що Гри­ця ніщо не ціка­ви­ло, крім коха­ної:

— Гри­цю, Гри­цю, до Мару­сі!
— Зараз, зараз убе­ру­ся!

         Невбла­ган­на Мару­ся вирі­шує посмі­я­ти­ся з бідо­ла­шно­го хло­пця, який не може від­сто­я­ти своє коха­н­ня, і. в пісні з’являються гострі й доте­пні ряд­ки:

— Гри­цю, Гри­цю, хоч жени­ться?
— Не можу одго­во­ри­ться!

         Це вже пря­мий натяк на те, що Гриць не може від­мо­ви­ти сво­їй мате­рі в її нама­га­н­нях одру­жи­ти його з Галею Вишняк, і тому, як зле глу­зу­ва­н­ня, зву­чать сло­ва пісні:

— Гри­цю, Гри­цю, кого взя­ти?
— Кра­ще Галі не зіська­ти…

         Пізні­ше Мару­ся ще раз під­кре­слить у сво­їй пісні без­воль­ність Гри­ця, без­воль­ність, яка зго­дом при­ве­де до тра­гі­чної розв’язки, і тоді ство­ре­ні нею ряд­ки будуть спов­не­ні справ­жньо­го дра­ма­ти­зму й гли­бо­ко­го суму:

Чом ти мене не послу­хав, як тобі каза­ла:
«Ходім, сер­це, повін­чай­мось, щоб мати не зна­ла».
Ти все нень­ку свою слу­хав, мене поки­да­єш,
Поки­да­єш сиро­ти­ну, Іншої шука­єш.

       Суво­рим доко­ром зву­чать заклю­чні сло­ва цієї чудо­вої пісні:

Тяж­кий камінь, тяж­кий-важ­кий на сер­день­ку буде.
Поки­да­єш через нень­ку — сам бог свід­ком буде!

       Матір Гри­ця в піснях Мару­сі зга­ду­є­ться дуже часто. Це допо­ма­гає глиб­ше вба­гну­ти стра­шну дра­му, яка випа­ла на долю дів­чи­ни.

       Наве­сні 1648 року поча­ла­ся визволь­на вій­на укра­їн­сько­го наро­ду про­ти поль­ської шля­хти. На чолі наро­ду став тала­но­ви­тий пол­ко­во­дець і мудрий дер­жав­ний діяч Бог­дан Хмель­ни­цький. Під­няв­ся на бороть­бу з поль­ськи­ми поне­во­лю­ва­ча­ми і Пол­тав­ський полк, в яко­му були Іван Іскра і Гри­цько Бобрен­ко. Для Мару­сі роз­лу­ка з коха­ним була тяж­ким уда­ром. Оче­ви­дно, саме тоді вона скла­ла чудо­ву пісню, спов­не­ну гли­бо­ко­го болю й стра­ху перед неві­до­мим. Ця пісня в наші дні спів­а­є­ться в мар­шо­во­му тем­пі і почи­на­є­ться сло­ва­ми «Засви­ста­ли коза­чень­ки». Зов­сім не так спів­а­ла цю пісню Мару­ся. Вона спів­а­ла її повіль­но, випов­ню­ю­чи кожний рядок гли­бо­ким сумом і печа­л­лю. Про­ни­кли­во зву­ча­ли пер­ші поча­тко­ві ряд­ки:

Засвіт вста­ли коза­чень­ки
В похід з полу­но­чі,
Запла­ка­ла Мару­сень­ка
Свої ясні очі…

       Ці сло­ва прав­ди­во пере­да­ва­ли того­ча­сну дій­сність. Адже, готу­ю­чись до похо­ду, коза­ки дій­сно вста­ва­ли засвіт, тоб­то вдо­сві­та, і скли­ка­ли їх зов­сім не сви­стом, який не був при­та­ман­ний коза­цько­му побу­ту.

       Сигна­лом для збо­ру у коза­ків були гучні уда­ри литавр.

        Коли пісня спів­а­ла­ся у повіль­но­му тем­пі, вимов­ля­ти сло­ва «засвіт вста­ли», в яких сто­ять під­ряд чоти­ри при­го­ло­сних, було не важ­ко. Та коли зго­дом темп пісні поча­сті­шав і вона з ліри­чної ста­ла бойо­вою коза­цькою піснею, важ­кі для вимо­ви сло­ва, через незру­чність арти­ку­ля­ції, пере­тво­ри­ли­ся на «засви­ста­ли» .
Про­те нас у цій пісні ціка­вить не тіль­ки її поча­ток, але й зміст, бо тут зно­ву є пря­мий натяк на вза­є­ми­ни між Мару­сею і матір’ю Гри­ця. Руша­ю­чи в похід, козак, оче­ви­дно, Гриць, звер­та­є­ться до сво­єї мате­рі:

— Ой бог знає, коли вер­нусь,
У яку годи­ну.
Прийми ж мою Мару­сень­ку,
Як рідну дити­ну.
Прийми ж її, мату­сень­ко,
Бо все в божій волі,
Бо хто знає, чи жив вер­нусь,
Чи ляжу у полі!

       В наші дні від­по­відь мате­рі коза­ко­ві зву­чить так:

Ой рада б я Мару­сень­ку за рідну прийня­ти,
Та чи буде ж вона, мене, сину, пова­жа­ти?

       Та хіба така від­по­відь була при­ро­дною в устах ста­рої Бобрен­чи­хи, яка рішу­че пов­ста­ла про­ти коха­н­ня Гри­ця і Мару­сі, яка весь час пра­гну­ла одру­жи­ти сина з Галею Вишняк? Без­пе­ре­чно, ні. Отже, з цьо­го слід зро­би­ти висно­вок, що наве­де­ні два ряд­ки є наша­ру­ва­н­ням пізні­ших часів і не від­би­ва­ють факти­чно­го ста­ну речей. Справ­жні ряд­ки, скла­де­ні Мару­сею, такі:

— Яка ж би то, мій сино­чку,
Годи­на наста­ла,
Щоб чужая дити­но­чка
За рідную ста­ла?

       Саме ці ряд­ки від­по­від­а­ють вда­чі і настрою Гри­це­вої мате­рі.

       Пое­ти­чне обда­ру­ва­н­ня Мару­сі Чурай роз­цві­тає пишним кві­том. її осо­би­сті пере­жи­ва­н­ня, туга за коха­ним, пере­тво­рю­ю­ться у нові й нові пое­ти­чні ряд­ки, в нові й нові пісні й думи.

        Оче­ви­дно, саме на цей час при­па­дає ство­ре­н­ня Мару­сею таких пісень: «В ого­ро­ді хме­ли­нонь­ка гряд­ки усти­лає», «Шумить-гуде дібро­вонь­ка» та інші. Суму­ю­чи за сво­їм коха­ним, не маю­чи від ньо­го жодної звіс­тки, Мару­ся пішла на про­щу до Киє­во-Печер­ської лав­ри, щоб у моли­тві зна­йти заспо­ко­є­н­ня. Мабуть, тут, почу­ва­ю­чи себе само­тньою в чужо­му й дале­ко­му місті, вона ство­ри­ла одну з кра­щих сво­їх пісень, в якій із вели­кою силою вияв­ляє себе душев­ний біль дів­чи­ни. Це пісня «Віють вітри, віють буй­ні», яку І. Котля­рев­ський вико­ри­став зго­дом у сво­їй «Натал­ці Пол­тав­ці».

        В цій пісні, що збе­ре­гла­ся до наших часів у май­же недо­тор­ка­но­му вигля­ді, Мару­ся зга­ду­ва­ла свої щасли¬ві дні, коли Гриць був із нею:

Не помо­жуть сльо­зи щастю,
Сер­цю лег­ше буде,
Хто щаслив був хоч з часо­чок,—
Повік не забу­де.
Єсть же люди, що і моїй
Зави­ду­ють долі;
Чи ж щасли­ва ж та билин­ка,
Що росте у полі.
Що у полі, на пісо­чку,
Без роси, на сон­ці…
Тяж­ко жити без мило­го
На чужій сто­рон­ці!

       Так, саме «на чужій», а не «і в сво­їй», як спів­а­ють у наші дні. Саме з цьо­го ряд­ка ми дізна­є­мось, що «Віють вітри…» Мару­ся ство­ри­ла на чужи­ні. І ще одна пісня пов’язана з пере­бу­ва­н­ням Мару­сі у Киє­ві. Не зна­йшов­ши заспо­ко­є­н­ня в моли­твах, дів­чи­на пішла до ворож­ки, і та наго­во­ри­ла їй нісе­ні­тниць. Неща­сна дів­чи­на одра­зу ж від­чу­ла, що її обду­ре­но, і з обу­ре­н­ням зма­лю­ва­ла хитру ворож­ку в обра­зі зозу­лі: 

— Ска­жи мені, зозу­лень­ко, дов­го ль мені стра­жда­ти?” — запи­тує вона у ворож­ки-зозу­лі.

” — Ні, недов­го,— від­по­від­ає їй ворож­ка,— нудьга твоя закін­чи­ться цей день до вечо­ра!”

       Та Мару­ся знав, що це немо­жли­во, адже коза­ки ще на вій­ні, похід не закін­чив­ся. Обман оче­ви­дний, і, спов­не­на гні­ву, Мару­ся закін­чує свою пісню таки­ми сло­ва­ми:

Бодай же ти, зозу­лень­ко, сім літ не кува­ла,
Що ти мені, моло­день­кій, прав­ди не ска­за­ла!

       Оче­ви­дно, в цей же час було ство­ре­но і коро­тень­кий вір­ні, у яко­му також від­би­то гли­бо­кий душев­ний біль і стра­ж­да­н­ня Мару­сі Чурай:

Хили­ли­ся густі лози, Звід­кіль вітер віє,
Диви­ли­ся карі очі, Звід­кіль милий їде.
Хили­ли­ся густі лози, Та вже пере­ста­ли,
Диви­ли­ся карі очі Та й пла­ка­ти ста­ли…

       Восе­ни 1648 року ста­но­ви­ще поль­ських військ ста­ло ката­стро­фі­чним. Ново­обра­ний поль­ський король Ян-Кази­мир звер­нув­ся до Бог­да­на Хмель­ни­цько­го з про­по­зи­ці­єю про перемир’я. Хмель­ни­цький пого­див­ся при­пи­ни­ти воєн­ні дії. Зали­шив­ши неве­ли­чкі гар­ні­зо­ни на Воли­ні й Поділ­лі, коза­цькі вій­ська віді­йшли на Придніпров’я. У кін­ці гру­дня 1648 року Бог­дан Хмель­ни­цький з коза­цькою стар­ши­ною при­був до Кие­ва, де був уро­чи­сто зустрі­ну­тий наро­дом. Було ясно, що Поль­ща на сер­йо­зні посту­пки не піде, і вій­на три­ва­ти­ме, та, ско­ри­став­шись із тим­ча­со­во­го затиш­шя, коза­ки поча­ли повер­та­ти­ся додо­му. Мару­ся нетер­пля­че чека­ла Гри­ця, але він не з’являвся. Якось вона зустрі­ла Іва­на Іскру, який щиро любив її, і спи­та­ла в ньо­го про сво­го коха­но­го. Чесний хло­пець ска­зав їй гір­ку прав­ду: Гриць ско­рив­ся сво­їй мате­рі і одру­жив­ся з Галею Вишняк. Мару­ся спо­ча­тку не пові­ри­ла цій жахли­вій нови­ні. Вона вирі­ши­ла, що Іван нав­ми­сно обмов­ляє Гри­ця, щоб від­вер­ну­ти її від ньо­го. Але зго­дом сум­нів закрав­ся в її душу і вилив­ся в нові пісні.

       Справ­жній зойк душі вчу­ва­є­ться у пісні, ство­ре­ній у годи­ни роз­пу­ки:

Ой боже ж мій, боже, милий поки­дав,
Милий поки­дає, іншої шукає!
До іншої ходить, з іншою гово­рить,
Мене, моло­дую, до сла­вонь­ки вво­дить.

       У цій, спов­не­ній сумом і жур­бою думі впер­ше з’являються дум­ки про смерть, як єди­ний вихід із ста­но­ви­ща, що скла­ло­ся:

Хіба вже роз­лу­чать заступ та лопа­та,
Заступ та лопа­та, гро­бо­вая хата.

       А в гли­би­ні душі ще жев­ріє малень­кий вогник надії на одру­же­н­ня з коха­ним:

.…Коли б мені, боже, неді­лі діжда­ти,
Неді­лі діжда­ти, на рушни­чку ста­ти.
Тоді не роз­лу­чать ні батько, ні мати,
Ні батько, ні мати, ні суд, ні гро­ма­да.

       Ця дума — пере­кон­ли­вий доку­мент про важ­кий душев­ний стан Мару­сі Чурай після зра­ди коха­но­го. І тому таким при­ро­дним доко­ром зву­чить ство­ре­на, мабуть, у той-таки час дума «Сте­ли­ся, сте­ли­ся, зеле­ний горо­ше», в якій Мару­ся звер­та­є­ться до Гри­ця з гір­ки­ми, але суво­ри­ми сло­ва­ми:

Гей, ти, моло­день­кий, голу­бе сизень­кий,
Не в прав­ді живеш;
Мину­єш мою хату і мої воро­та,
До іншої йдеш.

       Тут, крім суво­ро­го доко­ру, вже помі­тний тро­хи заву­а­льо­ва­ний мотив фаталь­ної при­ре­че­но­сті, який зго­дом, у насту­пних піснях Мару­сі, ста­не досить вира­зним.

«Гей, ви не тіштесь, ворі­жень­ки, моїй при­го­ді»,— звер­та­є­ться Мару­ся до гро­ма­ди і пояснює:

Бо моя при­го­да, бо моя при­го­да,
Як літня роса:
Як вітер повіє і сон­це при­гріє,
Спа­де вона вся.

       У цих сло­вах від­чу­ва­є­ться вже якась покір­ність долі. Гір­кий докір і покір­ність неми­ну­чо­му зустрі­ча­є­мо й в іншій думі, ство­ре­ній, оче­ви­дно, у той пері­од:

Чи ти, милий, пилом при­пав, чи мете­ли­цею,
Чом не ходиш ти до мене цею вули­цею?

       Дів­чи­на доко­ряє мило­му за зра­ду і водно­час робить спро­бу роз­жа­ло­би­ти невір­но­го коха­но­го, запев­ня­ю­чи його, що не буде йому щастя з іншою:

Най­деш собі дів­чи­нонь­ку з кари­ми очи­ма:
Буде тобі, моє сер­це, камінь за пле­чи­ма.
Най­деш собі дів­чи­нонь­ку з чор­ни­ми бро­ва­ми,
Та не зна­йдеш собі прав­ди, що була між нами.

       Любов дів­чи­ни до Гри­ця була така силь­на, що вона йому бажає щастя навіть з іншою:

Буду бога я про­си­ти, щоб був ти щасли­вий,
Чи зі мною, чи з дру­гою — повік мені милий…

       З пси­хо­ло­гі­чно­го боку такий напрям думок Мару­сі зда­є­ться ціл­ком виправ­да­ним: вона коха­ла Гри­ця гли­бо­ко й щиро і зара­ди його осо­би­сто­го щастя при­но­си­ла себе в жер­тву. Та жит­тя без коха­но­го не мало для неї ніяко­го сен­су.
З наро­дних опо­відань ми дізна­є­мось, що неща­сна дів­чи­на не зна­йшла в собі сили забу­ти зра­дли­во­го коха­но­го. У від­чаї вона кину­ла­ся із гре­блі у Вор­склу, щоб покін­чи­ти з жит­тям. Та, як роз­по­від­ав про цю тра­гі­чну подію О. Шахов­ськой, була вря­то­ва­на Іва­ном Іскрою, який випад­ко­во був побли­зу. Він витя­гнув з води непри­том­ну Мару­сю, при­ніс її додо­му і потім дов­гий час догля­дав її разом із ста­рою Гор­пи­ною Чурай .

        Ми не може­мо зараз точно ствер­джу­ва­ти, чи дій­сний цей факт, чи він є пло­дом твор­чої фан­та­зії О. Шахов­сько­го. Та, оче­ви­дно, спро­ба само­губ­ства справ­ді була, бо про це зга­ду­є­ться в думі тих часів. У ній мова йде про дів­чи­ну, яка

…пла­че і ридає,
долю свою про­кли­нає:
— Ой недо­ле, всім неми­ла,
Чом ти мене не вто­пи­ла?
Кра­ще було б уто­пи­ти,
Аніж з милим роз­лу­чи­ти.

       З цих ряд­ків можна зро­би­ти висно­вок, що думу ство­ре­но після невда­лої спро­би покін­чи­ти жит­тя само­губ­ством, що дум­ки про смерть не зали­ша­ли дів­чи­ну, вона лише чека­ла наго­ди, коли змо­же здій­сни­ти свій намір. Про це свід­чать остан­ні ряд­ки тієї ж таки думи:

Ска­рай, боже, мене з неба,
Бо жит­тя мені не тре­ба.
Ой піду я уто­плю­ся
Або в камінь розіб’юся…

       Як бачи­мо, у всіх наве­де­них вище думах і піснях ще немає й натя­ку на пом­сту. О. Шахов­ськой, на під­ста­ві наро­дних роз­по­від­ей, пише, що після спро­би вто­пи­ти­ся Мару­ся дов­гий час хво­рі­ла, і можли­во, після оду­жа­н­ня зно­ву б накла­ла на себе руки, як про це вона спів­а­ла у сво­їй думі. Та неза­ба­ром ста­ли­ся події, що зов­сім змі­ни­ли напрям думок неща­сної дів­чи­ни.

         Якось восе­ни при­я­тель­ка Мару­сі, дочка пол­тав­сько­го стар­ши­ни Мела­ся Бара­баш, вла­шту­ва­ла вечор­ни­ці. Важ­ко ска­за­ти, що при­му­си­ло Мару­сю піти туди: чи вона хоті­ла тро­хи роз­ві­я­ти­ся, чи мала таєм­ну надію поба­чи­ти там Гри­ця. Він справ­ді при­йшов на вечор­ни­ці, та ще й не сам, а з сво­єю моло­дою дру­жи­ною. Там вони й зустрі­ли­ся. Саме ця зустріч при­зве­ла до рішу­чо­го зла­му в настрої Мару­сі. Вона ско­ли­хну­ла її пал­ку нату­ру. Рев­но­щі, обра­же­не жіно­че само­люб­ство, згад­ки про неща­сли­ве коха­н­ня, про нездій­сне­ні діво­чі мрії — все це разом зави­ру­ва­ло в її душі і поро­ди­ло стра­шний план пом­сти.

         Мару­ся була силь­ною, вольо­вою нату­рою. Жодним натя­ком вона не роз­кри­ла сво­го вну­трі­шньо­го ста­ну, сво­го намі­ру. Зов­ні вона була чарів­ною, коли­шньою весе­лою Мару­сею і зно­ву поло­ни­ла Гри­ця. До нас не дійшли подро­би­ці цих вечор­ниць. Ми не зна­є­мо, коли саме всти­гла Мару­ся запро­си­ти Гри­ця до себе, чи, може, він сам напро­сив­ся.

        Про даль­ший хід подій ми дізна­є­мо­ся з Мару­си­ної пісні, в якій вона деталь­но роз­по­ві­ла про те, як здій­сню­ва­ла свою пом­сту.

        Пісня почи­на­є­ться звер­не­н­ням до Гри­ця, ніби попе­ре­дже­н­ням йому, щоб він не ходив на вечор­ни­ці, бо це при­ве­де до фаталь­но­го кін­ця:

Ой не ходи, Гри­цю, та й на вечор­ни­ці,
Бо на вечор­ни­цях дів­ки-чарів­ни­ці.

        Не важ­ко дога­да­ти­ся, що під дів­ка­ми-чарів­ни­ця­ми Мару­ся мала на ува­зі і свою супер­ни­цю Галю Вишняк, і саму себе. Галі Вишняк від­ве­де­но у пісні всьо­го два ряд­ки:

Котра дів­чи­на чари добре зна­ла,
Вона ж того Гри­ця та й при­ча­ру­ва­ла.

       Тут уже пря­мий натяк на те, що Галя Вишня­ків­на від­би­ла у неї коха­но­го.
Ніби від­чу­ва­ю­чи, що біль­ше пісень їй спів­а­ти не дове­де­ться, вона поспі­ша­ла викла­сти все, що було в неї на душі:

Інша дів­чи­на чор­но­бри­вая,
Та чарів­ни­чень­ка спра­ве­дли­вая…

       Тут Мару­ся про­ти­став­ляє себе Галі Вишняк. Вона під­кре­слює свою спра­ве­дли­вість, бо вва­жає, що заду­ма­на нею кара є ціл­ком спра­ве­дли­вим актом від­пла­ти за згань­бле­ну честь. І тому з такою мето­ди­чні­стю роз­кри­ває вона в пісні свій план дій:

У неді­лю рано зіл­ля­чко копа­ла,
А у поне­ді­лок пере­по­ло­ска­ла,
Як при­йшов вів­то­рок — зіл­ля ізва­ри­ла,
У сере­ду рано Гри­ця отру­ї­ла.
У четвер надве­чір Гри­цень­ко помер,
А при­йшла п’ятниця — похо­ва­ли Гри­ця.

        Тут має­мо пев­не від­хи­ле­н­ня від істо­ри­чної прав­ди, бо за ста­ри­ми цер­ков­ни­ми зви­ча­я­ми помер­лих хова­ли лише на тре­тій день.

        В кін­ці пісні Мару­ся нама­га­є­ться виправ­да­ти свій вчи­нок. Звер­та­ю­чись до мате­рі, вона каже:

— Ой мати, мати, жаль ваги не має,
Нехай же Гри­цень­ко дво­їх не кохає!
Нехай він не буде ні тій, ні мені,
Нехай діста­не­ться сирій зем­ли­ні.

І далі:

Оце тобі, Гри­цю, за теє запла­та —
З чоти­рьох дощок тем­ная хата…

       Вра­жає, в цій пісні послі­дов­ність, з якою Мару­ся здій­сню­ва­ла свою пом­сту. В текс­ті пісні ми не зна­хо­ди­мо й натя­ку на кая­т­тя або на жаль з при­во­ду запо­ді­я­но­го.

       Це дає під­ста­ву вва­жа­ти, що пісню було ство­ре­но до отру­є­н­ня. Що це саме так, видно з того, що коли помер­ло­го Гри­ця при­не­сли до цер­кви, туди при­бі­гла спов­не­на від­чаю Мару­ся. Вона кину­лась до тру­ни, цілу­ва­ла небіж­чи­ка і, обли­ва­ю­чись сльо­за­ми, роз­по­ві­ла про свій зло­чин. Тим часом в пісні немає цьо­го кая­т­тя.

       Мару­сю поса­ди­ли до остро­гу. Неза­ба­ром від­був­ся суд, який засу­див дів­чи­ну до смер­тної кари. Було це, оче­ви­дно, влі­тку 1652 року.

       В день стра­ти вдо­сві­та на цен­траль­ний май­дан Пол­та­ви почав зби­ра­ти­ся народ. Невдов­зі під’їхав віз з засу­дже­ною, і два кати втя­гли на поміст май­же непри­том­ну, заку­ту в кай­да­ни Мару­сю. Писар почав чита­ти вирок. У цей час через натовп про­рвав­ся на зми­ле­но­му коні вер­шник. Як свід­чать наро­дні пере­ка­зи, іме­нем геть­ма­на Бог­да­на Хмель­ни­цько­го він при­пи­нив чита­н­ня цьо­го виро­ку і вру­чив писа­ре­ві геть­ман­ський наказ.

       Тут ми одра­зу ж повин­ні попе­ре­ди­ти: у вида­них Ака­де­мі­єю наук УРСР уні­вер­са­лах Бог­да­на Хмель­ни­цько­го цьо­го нака­зу немає. Можли­во, це був не офі­цій­ний доку­мент, а при­ва­тне роз­по­ря­дже­н­ня пол­ков­ни­ко­ві Мар­ти­ну Пушка­ре­ві, копії яко­го в спра­вах кан­це­ля­рії Бог­да­на Хмель­ни­цько­го не зали­ши­лось, а можли­во, оскіль­ки спра­ва була тер­мі­но­ва, не було й часу для офі­цій­но­го оформ­ле­н­ня цьо­го доку­мен­та, і тому геть­ман обме­жив­ся вла­сно­ру­чно напи­са­ною гра­мо­тою-нака­зом.

        Оче­ви­дно, цей наказ збе­рі­гав­ся разом з інши­ми доку­мен­та­ми в цій спра­ві в кан­це­ля­рії пол­тав­сько­го коза­цько­го суду, мате­рі­а­ли якої до Вели­кої Вітчи­зня­ної вій­ни були у Пол­тав­сько­му обла­сно­му архі­ві. Але точних даних щодо цьо­го немає. Річ у тім, що до Вели­кої Жов­тне­вої соці­а­лі­сти­чної рево­лю­ції дер­жав­них архі­вів на тери­то­рії Пол­тав­щи­ни не було. Через від­су­тність нале­жно­го догля­ду і в резуль­та­ті неспри­я­тли­вих умов збе­рі­га­н­ня доку­мен­тів у відом­чих і при­ва­тних архі­вах бага­то їх псу­ва­ло­ся й гину­ло, і немає ніякої гаран­тії, що серед зни­ще­них папе­рів не було мате­рі­а­лів коза­цько­го пол­тав­сько­го вій­сько­во­го суду. А втім, до остан­ньо­го часу ніхто роз­шу­ка­ми архів­них мате­рі­а­лів, що сто­су­ю­ться Мару­сі Чурай, не займав­ся, і оскіль­ки фон­ди Пол­тав­сько­го обла­сно­го архі­ву в пері­од Вели­кої Вітчи­зня­ної вій­ни і тим­ча­со­вої оку­па­ції Пол­та­ви гітле­рів­ськи­ми загар­бни­ка­ми були зна­чною мірою зни­ще­ні, зараз немає жодної можли­во­сті від­но­ви­ти втра­че­ні мате­рі­а­ли. Таким чином, для від­тво­ре­н­ня текс­ту геть­ман­сько­го нака­зу дово­ди­ться кори­сту­ва­ти­ся лише наро­дни­ми пере­ка­за­ми, фоль­клор­ни­ми запи­са­ми.

       Тут слід мати на ува­зі й те, що О. Шахов­ськой зазна­чає, ніби Мару­сю було поми­лу­ва­но «з зара­ху­ва­н­ням голо­ви» її батька, яко­го стра­ти­ли у Вар­ша­ві , а О. Шкля­рев­ський, який кори­сту­вав­ся для сво­го нари­су інши­ми дже­ре­ла­ми, твер­дить, що у поми­лу­ван­ні вели­ку роль віді­гра­ли пісні Мару­сі Чурай . З двох варі­ан­тів нака­зу можна від­тво­ри­ти такий текст:

«Пол­ков­ни­ко­ві, Суд­ді, Стар­ши­нам і всьо­му Пол­тав­сько­му пол­ку.

                                            Наказ

       В розу­мі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і кара­ти без розу­му не дово­ди­ться, а тому нака­зую: зара­ху­ва­ти голо­ву пол­тав­сько­го уря­дни­ка Гор­дія Чурая, від­ру­ба­ну воро­га­ми наши­ми, за голо­ву його дочки Мари­ни Чурай, в пам’ять геро­ї­чної заги­бе­лі батька і зара­ди чудо­вих пісень, що вона їх скла­да­ла. Нада­лі ж без мого нака­зу смер­тних виро­ків не здій­сню­ва­ти. Мари­ну Чурай з-під вар­ти звіль­ни­ти». О. Шахов­ськой та О. Шкля­рев­ський, а також Г. Бора­ков­ський одно­стай­но твер­дять, що козак, який май­же в остан­ню хви­ли­ну вря­ту­вав Мару­сю, був Іван Іскра. Дізнав­шись про засу­дже­н­ня коха­ної дів­чи­ни, він негай­но подав­ся до Бог­да­на Хмель­ни­цько­го і, кори­сту­ю­чись при­хиль­ні­стю геть­ма­на, вря­ту­вав Мару­сю від смер­ті.

       О. Шкля­рев­ський роз­по­від­ає, що йому відо­мі дві вер­сії наро­дних пере­ка­зів про остан­ній пері­од жит­тя Мару­сі. За одні­єю вер­сі­єю, Мару­ся після поми­лу­ва­н­ня зача­хла, змар­ні­ла і в тому ж таки році помер­ла від сухот. За дру­гою вер­сі­єю, їй було тяж­ко зали­ша­тись у Пол­та­ві, вона бага­то ман­дру­ва­ла і помер­ла в яко­мусь росій­сько­му мона­сти­рі. О. Шахов­ськой наво­дить кон­кре­тні­ше пові­дом­ле­н­ня про смерть Мару­сі. Він зазна­чає, що дів­чи­на після поми­лу­ва­н­ня недов­го жила на сві­ті і помер­ла в каят­ті 1653 року .

       Отже, пісня «Ой не ходи, Гри­цю» була, оче­ви­дно, остан­нім тво­ром тала­но­ви­тої пое­те­си, твор­чість якої має для укра­їн­ської літе­ра­ту­ри вели­ке зна­че­н­ня. Адже самий факт існу­ва­н­ня Мару­сі Чурай, якщо її вва­жа­ти навіть напів­ле­ген­дар­ною осо­бою, роз­ши­рює рам­ки укра­їн­ської ліри­чної пое­зії, і в цьо­му неза­пе­ре­чне зна­че­н­ня твор­чо­сті тала­но­ви­тої пол­тав­ської дів­чи­ни.

        То як же в тако­му разі ми повин­ні диви­ти­ся на Мару­сю Чурай? Істо­ри­чна вона осо­ба чи образ, ство­ре­ний наро­дною фан­та­зі­єю?

       Від­по­відь на це запи­та­н­ня не може бути кате­го­ри­чною.

       Відо­мо, що фоль­клор­ні мате­рі­а­ли пев­ною мірою від­би­ва­ють істо­ри­чну прав­ду. Відо­мо також, що пісні є дзер­ка­лом наро­дної душі і, таким чином, теж від­обра­жа­ють пев­ні істо­ри­чні події, неза­ле­жно від того, тор­ка­ю­ться вони істо­рії ціло­го наро­ду чи жит­тя окре­мої люди­ни. Таким чином, зібра­ні наши­ми попе­ре­дни­ка­ми наро­дні пере­ка­зи й пісні начеб­то свід­чать про те, що Мару­ся Чурай істо­ри­чна осо­ба. Ана­лі­зу­ю­чи, спів­став­ля­ю­чи і уза­галь­ню­ю­чи роз­по­віді про Мару­сю Чурай, ство­ре­ні на під­ста­ві запи­са­них у свій час фоль­клор­них мате­рі­а­лів, можна зро­би­ти висно­вок, що все ска­за­не тут зага­лом від­по­від­ає дій­сно­сті, хоч до того часу, поки не будуть зна­йде­ні архів­ні мате­рі­а­ли або інші доку­мен­ти про Мару­сю Чурай, ці при­пу­ще­н­ня межу­ва­ти­муть з леген­дар­ни­ми роз­по­від­я­ми. Ось чому ми повин­ні вва­жа­ти Мару­сю Чурай напів­ле­ген­дар­ною осо­бою, неза­ле­жно від того, що її існу­ва­н­ня нам зда­є­ться істо­ри­чним фактом. Роз­шу­ки нових мате­рі­а­лів ще не закін­че­ні. Вони повин­ні три­ва­ти й далі.

        Поки що зна­йде­но близь­ко двад­ця­ти пісень Мару­сі Чурай, які роз­по­від­а­ють про її осо­би­сті пере­жи­ва­н­ня. Про­те твор­ча спад­щи­на цієї дів­чи­ни ними не обме­жу­є­ться. Адже відо­мо, що Мару­ся Чурай скла­да­ла пісні з при­во­ду най­рі­зно­ма­ні­тні­ших жит­тє­вих подій. Мабуть, бага­то цих пісень до нас не дійшло, а деякі, без­пе­ре­чно, й досі живуть у наро­ді як без­імен­ні фоль­клор­ні тво­ри.

       Чи всі мело­дії на текс­ти Мару­сі Чурай нале­жать самій дів­чи­ні?

       Кате­го­ри­чно від­по­ві­сти на це запи­та­н­ня теж важ­ко. Оче­ви­дно, мело­дії деяких пісень сфор­му­ва­лись у пізні­ші часи, хоча ціл­ком імо­вір­но, що в осно­ві їх лежать мело­дії самої Мару­сі. Ціл­ком можли­во, що деякі моти­ви дійшли до нас у недо­тор­ка­но­му вигля­ді. Як уже зазна­ча­лось, Мару­ся була пре­кра­сною спів­а­чкою. Свої пісні вона ство­рю­ва­ла спів­а­ю­чи, отже, одно­ча­сно тво­ри­ли­ся і текст, і мело­дія, які швид­ко поши­рю­ва­лись у наро­ді і в біль­шо­сті сво­їй, оче­ви­дно, збе­ре­гли­ся до наших днів. Біо­гра­фія Мару­сі Чурай побу­до­ва­на в основ­но­му на наро­дних пере­ка­зах, в ній ще бага­то нез’ясованих питань. Від­по­відь на них може бути одер­жа­на тіль­ки після того, коли будуть зна­йде­ні архів­ні доку­мен­ти, які про­л­лють сві­тло на ті дав­ні події. Про­те й зараз, на нашу дум­ку, укра­їн­ська куль­ту­ра має досить під­став для того, щоб запи­са­ти на сво­їх скри­жа­лях ім’я леген­дар­ної дочки укра­їн­сько­го наро­ду, вида­тної пое­те­си, спів­а­чки і скла­да­чки пісень Мари­ни Гор­ді­їв­ни Чурай.

Лео­нід Кау­фман

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»