Організація козацького війська
Опубліковано: 17 Лип 2008 10:09

       Запо­розь­ке вій­сько. Ідея окре­мо­го само­стій­но­го коза­цько­го вій­ська зро­ди­ла­ся на Запо­рож­жі. Там, дале­ко поза межа­ми люд­ських осель, серед сте­пів і диких піль, на недо­сту­пних Дні­про­вих остро­вах доби­чни­ки і воя­ки з Укра­ї­ни зор­га­ні­зу­ва­ли­ся у віль­не, неза­ле­жне вій­сько. Там пов­став своє­рі­дний коза­цький побут, витво­ри­ли­ся нові спосо­би вою­ва­н­ня, пов­ста­ла коза­цька іде­о­льо­ґія й коза­цькі зма­га­н­ня. Цим окре­мим, ори­гі­наль­ним жит­тям козач­чи­ни жив поверх трьох сто­літь.

       З Запо­рож­жя поши­ри­ла­ся також назва козач­чи­ни — запо­розь­ке вій­сько. Цьо­го іме­ни коза­ки вжи­ва­ли у всіх сво­їх вну­трі­шніх і зов­ні­шніх висту­пах, такса­мо у XVI. в., як при VIII. в.. Вже пер­ші коза­цькі геть­ма­ни в 1590-их роках ужи­ва­ли цеї назви: «Хве­дір Поло­ус, геть­ман вій­ська запо­розь­ко­го», Гри­го­рій Лобо­да, стар­ший над вій­ськом запо­розь­ки­ми, »Ігнат Вавич, геть­ман, з усім вій­ськом запо­розь­ки­ми і ин. Таке саме стрі­ча­є­мо всю­ди в уря­до­вих актах Геть­ман­щи­ни: «Бог­дан Хмель­ни­цький, геть­ман, з вій­ськом запо­розь­ким, »Іван Мазе­па з вій­ськом його цар­сько­го вели­че­ства запо­розь­ким», — аж до остан­ньо­го геть­ма­на Кири­ла Розу­мов­сько­го. Та сама назва є на всіх печа­тях коза­цько­го вій­ська.

       Від дру­гої поло­ви­ни XVII в., як Геть­ман­щи­на і Запо­рож­жя поча­ли тво­ри­ти окре­мі тери­то­рїяль­ні і вій­сько­ві орга­ні­за­ції, заве­де­но також деякі різни­ці в титу­ля­ту­рі. А саме вій­сько на Геть­ман­щи­ні ужи­ває назви мало­ро­сій­сько­го запо­розь­ко­го вій­ська, бо офі­ці­яль­на назва Геть­ман­щи­ни, заве­де­на росій­ським уря­дом, була «Мала Росія».

                                                                                                                                                                                                           Ця назва не була попу­ляр­на між наро­дом; замість неї залюб­ки зва­ли Геть­ман­щи­ну Укра­ї­ною і вій­сько укра­ї­но-коза­цьким, або укра­їн­ським; але в уря­до­вих доку­мен­тах цю наро­дню назву стрі­ча­є­мо дуже рід­ко. Тоді, на озна­ку вій­ська, що пере­бу­ва­ло на Запо­рож­жі, на Січі, прийня­ла­ся назва запо­розь­ко­го низо­во­го вій­ська, бо Низом нази­ва­ли зем­лі, поло­же­ні над долі­шнім Дні­пром.
Деко­ли запо­розь­кі писа­рі, що любу­ва­ли­ся у кра­сно­мов­них висло­вах, зва­ли своє вій­сько «слав­ним низо­вим това­ри­ством», або поши­рю­ва­ли титул на такий штиб: «вій­сько запо­розь­ке низо­ве, Дні­про­ве, кошо­ве й те, що про­бу­ває на лугах, на полях, палан­ках й у всіх урочи­щах Дні­про­вих і польо­вих», – але це були тіль­ки сти­лі­сти­чні допов­не­н­ня основ­ної назви. Суціль­ність козач­чи­ни спи­ра­ла­ся на тому, що коза­ки були не тіль­ки вій­ськом, але й суспіль­ною вер­ствою, зі сво­ї­ми соці­яль­ни­ми . Всі коза­цькі пра­ва й при­ві­леї були відо­мі під назвою воль­но­стей запо­розь­ко­го вій­ська. За ці воль­но­сти, «кров’ю добу­ті пред­ка­ми наши­ми», «нале­жні лицар­ським людям», «нада­ні кня­зя­ми поль­ськи­ми й коро­ля­ми», козач­чи­на вела впер­ту бороть­бу ввесь той час, як була під поль­ською вла­дою. Ці дома­га­н­ня зво­ди­ли­ся до таких пун­ктів: віль­но виби­ра­ти вій­сько­ву стар­ши­ну; мати вла­сний неза­ле­жний суд; не пла­ти­ти ніяких пода­тків; про­жи­ва­ти в усіх дер­жав­них і при­ва­тних зем­лях; кори­сту­ва­ти­ся без­пла­тним утри­ма­н­ням під­час похо­дів і посто­їв вій­ська; вести лови й рибо­лов­ство на Низу; виро­бля­ти пиво й горіл­ку без дер­жав­них оплат; свобі­дно діди­чи­ти «від­у­мер­щи­ну», тоб­то спад­щи­ну по помер­ших коза­ках; ходи­ти в похо­ди «на полі й на морі»; найма­ти­ся на слу­жбу чужо­зем­ним воло­да­рям. За ці «воль­но­сті» коза­ки вели впер­ту бороть­бу з Поль­щею і в цих зма­га­н­нях роз­ви­ну­ло­ся коза­цьке бра­тер­ство й солі­дар­ність, витво­ри­лись спіль­ні іде­о­льо­ґі­чні осно­ви запо­розь­ко­го вій­ська. Пов­ста­н­ня з 1648. р. дало козач­чи­ні широ­кі про­сто­ри Над­дні­прян­щи­ни, аж по «лінію» на Слу­чі. На цій тери­то­рії зор­га­ні­зу­ва­ла­ся дер­жа­ва, яка ціл­ком забез­пе­чу­ва­ла всі «воль­но­сті» коза­цько­го ста­ну. Пізні­ше витво­ри­ла­ся стар­шин­ська ари­сто­кра­тія, що поча­ла вико­ри­сто­ву­ва­ти коза­цькі воль­но­сти виклю­чно для себе, а коза­цька «чернь» попа­ла в зале­жність від неї. Але навіть і тоді запо­розь­ке вій­сько у сво­їх висту­пах назверх, осо­бли­во супро­ти Москов­щи­ни, вихо­дить як одно­ціль­на, солі­дар­на орга­ні­за­ція.

       Коза­цька рада. Козач­чи­на витво­ри­ла в себе своє­рі­дний демо­кра­ти­чний устрій: всі важли­ві орга­ні­за­цій­ні й полі­ти­чні спра­ви вирі­шу­ва­ло все вій­сько, зібра­не на раду. Коза­цька загаль­на рада мала різні назви: вій­сько­ва рада, Гене­раль­на, пов­на (»зупол­на«), чор­на або чер­не­цька. Всі ці назви озна­ча­ли більш-менш те саме, а вла­сне, що пра­во уча­сти в раді мають усі коза­ки, такса­мо стар­ши­на, як і »чернь«, тоб­то рядо­ве вій­сько. На раду з’являлися всі коза­ки, що тіль­ки мали охо­ту чи змо­гу при­йти на місце збо­рів. Так напри­клад, у слав­ній ніжен­ській раді 1663. р. мало бути 40.000 уча­сни­ків. Розу­мі­є­ться, що тоді на раді мали пере­ва­гу коза­ки з тих пол­ків, де рада від­бу­ва­ла­ся. Вигов­ський думав пере­ве­сти рефор­му, дати рів­не пред­став­ни­цтво всім пол­кам і нака­зав, щоб на раду з’являлися тіль­ки стар­ши­на і по 10 коза­ків із кожно­го пол­ку. Але ця спро­ба репре­зен­та­цій­ної систе­ми не пове­ла­ся і коза­ки вва­жа­ли це за нару­ше­ния сво­їх прав.

       У пер­ших часах вій­сько­ва рада від­бу­ва­ла­ся там, де було зібра­не вій­сько, на Запо­рож­жі, або в »полі«, під­час похо­ду. На “воло­сти” улю­бле­не місце збо­рів було над річкою Роса­вою, осо­бли­во над Масло­вим Ста­вом, в око­ли­ці Кор­су­ня, а на Лів­обе­реж­жі — в Пере­я­сла­ві. Раду скли­ку­ва­ли в міру потре­би, най­ча­сті­ше наве­сну або восе­ни. На Січі в XVIII. в. був зви­чай зби­ра­ти раду на Новий Рік, на Велик­день і на Покро­ву. Раду скли­кав геть­ман, а як геть­ма­на не було, стар­ши­на, на Січі — кошо­вий. Були також у пол­ках ради пол­ко­ві, по сотнях сотен­ні, а на Запо­рож­жі курен­ні й палан­ко­ві — для місце­вих потреб різних від­ді­лів вій­ська, чи округ.

       Рада від­бу­ва­ла­ся за дав­ні­ми вій­сько­ви­ми зви­ча­я­ми. На раду скли­ка­ли, б’ючи в бубни, чи літав­ри. На Січі пер­ший знак давав пушкар, стрі­ля­ю­ча з най­біль­шої пушки. Тоді дов­буш ізо сво­го куре­ня вино­сив пало­чки до літав­рів, ішов до цер­кви, заби­рав звід­ті­ля літав­ри, ста­вив на їх май­да­ні й бив спер­шу дрі­бнень­ко один раз. На це гасло вихо­див вій­сько­вий оса­вул, вино­сив з цер­кви коро­гву і ста­вив її на май­да­ні. Тоді вже дов­буш бив далі в бубни і на май­да­ні зби­ра­ло­ся вій­сько, пол­ка­ми чи куре­ня­ми. На Січі був у XVI. в. зви­чай, що неохо­чих до ради силою зга­ня­ли на май­дан. Пізні­ше нераз геть­ма­ни дава­ли наказ явля­ти­ся на раду »під гор­лом«, тоб­то під загро­зою смер­ти… Вій­сько устав­ля­ло­ся у вели­ке коло або пів­ко­ло, від­по­від­но до місця. Накі­нець при­хо­див геть­ман зі стар­ши­ною (або кошо­вий на Січі), з від­зна­ка­ми вла­ди в руках, з від­кри­ти­ми голо­ва­ми на знак поша­ни для вій­ська„ а дов­бу­ші від­да­ва­ли їм честь, бючи в літав­ри.

       На раді про­во­див геть­ман (чи кошо­вий), а допо­ма­га­ла йому стар­ши­на. Осо­бли­ву важли­ву ролю мали оса­ву­ли, що були посе­ре­дни­ка­ми між стар­ши­ною й радою. Вони обхо­ди­ли »коло« коза­ків, виясню­ва­ли спра­ву й пита­ли­ся їх, які їх погля­ди. Деко­ли стар­ши­на доби­ра­ла собі визна­чні­ших коза­ків і спіль­но з ними обго­во­рю­ва­ли спір­ні пита­н­ня. Фор­маль­но­го голо­су­ва­н­ня на раді не було. Коза­ки вияв­ля­ли свою раду »гучком«, голо­сни­ми окли­ка­ми, кида­ю­чи шапки дого­ри. Пере­ма­га­ла сто­ро­на, що мала без­сум­нів­ну біль­шість. Коли пар­тії були рів­ні, то нераз дохо­ди­ло й до гострої бороть­би, про­сто на шаблі.

       Вій­сько­ва рада мала широ­кі пра­ва. Вона вирі­шу­ва­ла напрям­ні дер­жав­ної полі­ти­ки, укла­да­ла умо­ви, з инши­ми дер­жа­ва­ми, виби­ра­ла й ски­да­ла геть­ма­на й стар­ши­ну, дава­ла зго­ду на воєн­ні похо­ди, ріша­ла про те, які вій­сько­ві фор­ма­ції тво­ри­ти, деко­ли вико­ну­ва­ла теж вій­сько­ве судів­ни­цтво. Це був най­ви­щий зако­но­да­тний й орга­ні­за­цій­ний орґан, йому мусі­ли кори­ти­ся всі инші уста­но­ви запо­розь­ко­го вій­ська.

       Аж під кінець XVII. в., коли на Геть­ман­щи­ні доби­ла­ся вирі­шаль­но­го впли­ву стар­ши­на, гене­раль­на рада втра­ти­ла зна­чі­н­ня, її скли­ка­ли рід­ко, для пола­го­ди най­ва­жні­ших справ, голов­но для вибо­ру геть­ма­на, чи щоб затвер­ди­ти дого­вор­ні »стат­ті« з Москов­щи­ною. Всі инші спра­ви вирі­ша­ла рада стар­ши­ни, до якої нале­жа­ла гене­раль­на стар­ши­на, пол­ков­ни­ки, деко­ли ще й пред­став­ни­ки пол­ко­вої й сотен­ної стар­ши­ни. Ця рада зби­ра­ла­ся в XVII. в. дві­чі., на Різдво або на Водо­хре­щі та на Велик­день, в XVIII в. непе­рі­о­ди­чно. Ця рада, між инши­ми спра­ва­ми, укла­да­ла також пля­ни воєн­них похо­дів, — час похо­ду, число вій­ська, спів­пра­ці різних частин,— а також ріша­ла про утри­ма­н­ня деяких фор­ма­цій, про будо­ву фор­тець і ин. Отже рада стар­ши­ни мала деко­ли хара­ктер воєн­ної ради.
Вій­сько­ва стар­ши­на. Коман­ду­ва­н­ня над вій­ськом вико­ну­ва­ла вій­сько­ва стар­ши­на різних сту­пнів. Голов­ні коза­цькі уря­ди витво­ри­ли­ся вже під кінець XVI. в., як тіль­ки козач­чи­на зор­га­ні­зу­ва­ла­ся в постій­не вій­сько. Пізні­ше загаль­на схе­ма тіль­ки ще поши­рю­ва­ла­ся та роз­ро­ста­ла­ся в подро­би­цях.

          На чолі вій­ська сто­яв геть­ман. Він був голо­вою й пред­став­ни­ком дер­жа­ви, мав пов­ну адмі­ні­стра­цій­ну вла­ду, широ­ку участь у зако­но­дав­стві й судів­ни­цтві, — але перед­усім він був най­ви­щий пол­ко­во­дець і орга­ні­за­тор вій­ська. Під­час вій­ни його вла­да над вій­ськом була нео­бме­же­на, він ору­ду­вав усі­ма вій­сько­ви­ми сила­ми й непо­слу­шних мав пра­во кара­ти на гор­ло. В орга­ні­за­цій­них спра­вах геть­ман мусів раху­ва­ти­ся з дум­кою ради стар­ши­ни, в основ­них дер­жав­них пита­н­нях — також із гене­раль­ною радою, якій зав­дя­чу­вав свій уряд. Під­час похо­ду геть­ма­на міг засту­пи­ти нака­зний геть­ман, зви­чай­но хтось із Гене­раль­ної стар­ши­ни або пол­ков­ни­ків.

       При геть­ма­ні помі­чні фун­кції мала вій­сько­ва або Гене­раль­на стар­ши­на, до якої нале­жа­ли гене­раль­ні — обо­зний суд­ді, під­скар­бій, писар, оса­ву­ли, хору­жий і бун­чу­чний.

       Гене­раль­ний обо­зний, як ука­зує назва, мав перед­усім нагляд над вій­сько­вим обо­зом. До ньо­го, мабуть, нале­жа­ло й устав­ля­ти обо­рон­ний табор під­час воєн­но­го похо­ду. Гене­раль­ний обо­зний заправ­ляв також вій­сько­вою арти­ле­рі­єю, осо­бли­во ж тою, що була при геть­ма­ні. Йому під­ля­га­ли теж пол­ко­ві обо­зні з пол­ко­вою арти­ле­рі­єю. Гене­раль­ний обо­зний мав пер­ше місце по геть­ма­ні; у непри­я­ві геть­ма­на голо­ву­вав на раді стар­ши­ни, в похо­ді бував нака­зним геть­ма­ном. За Б. Хмель­ни­цько­го гене­раль­ний обо­зний Чер­ня­та спи­су­вав коза­ків у реєстр.

       Гене­раль­ні суд­ді числом два, про­во­ди­ли в най­ви­що­му, гене­раль­но­му суді.
Гене­раль­ний під­скарб і й кер­му­вав дер­жав­ним скар­бом. Гене­раль­ний писар був кан­цле­ром коза­цької дер­жа­ви, вів най­ва­жні­ші вну­трі­шні й закор­дон­ні спра­ви, кер­му­вав Гене­раль­ною вій­сько­вою кан­це­ля­рі­єю.

       Гене­раль­ні оса­ву­ли, числом два, мали перед­усім вій­сько­ві фун­кції: обі­йма­ли коман­ду­ва­н­ня над окре­ми­ми части­на­ми укра­їн­ської армії під­час похо­ду, пере­во­ди­ли пере­гляд вій­ська, мали про­від над охо­тни­чи­ми пол­ка­ми. На гене­раль­ній раді, як уже було зга­да­но, сте­жи­ли за ходом нарад та роз­ві­ду­ва­ли­ся, яка дум­ка у при­яв­них. На геть­ман­сько­му дво­рі оса­ву­ли в іме­ни геть­ма­на вита­ли чужо­сто­рон­ніх послів.

       Гене­раль­ний хорун­жий (рід­ше »хорун­жий«) догля­дав вій­сько­ві коро­гви та мав про­від над від­ді­лом надвір­но­го геть­ман­сько­го вій­ська.

       Гене­раль­ний бун­чу­чний або бун­чу­жний носив перед геть­ма­ном бун­чук і това­ри­шів геть­ма­но­ві під­час похо­ду. Під його про­во­дом сто­я­ли бун­чу­ко­ві това­ри­ші.

       У пол­ку була пол­ко­ва стар­ши­на: пол­ков­ник, пол­ко­ві — обо­зний, оса­ву­ли, хору­жий, суд­дя та нале­жні до них ниж­чі уря­дов­ці.

       Пол­ков­ник мав подвій­ну фун­кцію: адмі­ні­стра­цій­ну й вій­сько­ву. Він сто­яв на чолі тери­то­рії пол­ку, мав під сво­єю рукою всі уря­ди, вико­ну­вав геть­ман­ські дору­че­н­ня, мав нагляд над фінан­са­ми, вів суд, одне сло­во — спо­лу­чу­вав у сво­йо­му уря­ді всі адмі­ні­стра­цій­ні спра­ви сво­єї окру­ги. З вій­сько­во­го погля­ду він був пол­ко­вод­цем і орга­ні­за­то­ром пол­ку, дбав про добрий стан вій­ська, його боє­зда­тність і дисци­плі­ну, ста­рав­ся за воєн­ні засо­би, догля­дав фор­ти­фі­ка­цій, а в часі вій­ни вів полк у похід і коман­ду­вав ним. Пол­ков­ни­ка засту­пав нака­зний пол­ков­ник, з пол­ко­вої Стар­ши­ни, або зі зна­тних коза­ків.

       Пол­ко­вий обо­зний управ­ляв пол­ко­вим обо­зом і арти­ле­рі­єю, а в непри­я­ві пол­ков­ни­ка коман­ду­вав пол­ком. При ньо­му були: пол­ко­вий арти­лє­рій­ний оса­вул, пол­ко­вий арти­лє­рій­ний писар, хору­жий пол­ко­вої арти­ле­рії та ота­ма­ни.

       Два пол­ко­ві оса­ву­ли догля­да­ли ладу й дисци­плі­ни в пол­ку, мали деякі полі­цій­ні обо­вяз­ки, опі­ку­ва­ли­ся пол­ко­вою музи­кою. Оса­ву­ла засту­пав підо­са­ву­лій.

       Пол­ко­вий хору­жий мав під сво­їм догля­дом пол­ко­вий пра­пор. Деко­ли бува­ло двох пол­ко­вих хору­жих, один із них догля­дав пол­ко­вої »коро­гви«, дру­гий — мало­го пра­по­ру, т. зв. зна­чка. Під водом хору­жо­го сто­я­ли зна­чко­ві това­ри­ші.

       Пол­ко­вий суд­дя вів пол­ко­вий суд, мав свою кан­це­ля­рію і уря­дов­ців.

       Пол­ко­вий писар вів пол­ко­ве діло­вод­ство.

       Сотен­ні уря­ди були: сотник, сотен­ний оса­вул, хору­жий і писар, їх фун­кції в сотні були ана­льо­ґі­чні до фун­кцій пол­ко­вої стар­ши­ни в пол­ку.

       Над части­ною сотні, куре­нем, коман­ду­вав курін­ний ота­ман. Коли він мав іще й адмі­ні­стра­цій­ну вла­ду у сво­їм горо­ді чи місті, тоді його зва­ли горо­до­вим ота­ма­ном. По селах бува­ли сіль­ські ота­ма­ни.

       На Січі стар­шим над цілим вій­ськом був кошо­вий ота­ман, а при ньо­му стар­шин­ські уря­ди мали суд­дя, оса­вул, писар. Над від­ді­лом вій­ська з палан­ки сто­яв пол­ков­ник, оса­вул і писар.

       Вибо­ри стар­ши­ни. Хара­кте­ри­сти­чною озна­кою коза­цької демо­кра­тії було те, що вій­сько­ва стар­ши­на була вибор­на: виби­ра­ла її коза­цька рада. Рада могла такса­мо й віді­бра­ти кожний уряд; стар­ши­на вико­ну­ва­ла свої обов’язки »до вій­сько­вої ласки«, тоб­то поки дозво­ля­ло на це вій­сько.

       Геть­ма­на виби­ра­ла гене­раль­на рада. Вибо­ри від­бу­ва­ли­ся осо­бли­во вро­чи­сто. Коли рада вже зібра­ла­ся, посе­ре­ди­ні радно­го кола, де сто­я­ла стар­ши­на, кла­ли »клей­но­ти«, від­зна­ки геть­ман­ської вла­ди, – була­ву і бун­чук. Був дав­ній зви­чай, що геть­ман, що усту­пав, клав була­ву про­сто на зем­лю, наче на знак, що геть­ман­ська вла­да повин­на кори­ти­ся перед вій­ськом аж до зем­лі. У пізні­ших часах клей­но­ти кла­ли на стіл, укри­тий роскі­шним кили­мом. Стар­ши­на ста­ви­ла кан­ди­да­ту­ри, почи­на­ла­ся нара­да, оса­ву­ли обхо­ди­ли вій­сько, пита­ю­чись, за кого коза­ки сто­ять. Вибір від­бу­вав­ся не голо­су­ва­н­ням, а кри­ком, нераз дохо­ди­ло й до бор­ні. Само­ви­дець опи­сує такий вибір на Чор­ній раді під Ніже­нем 1663. р.: »3араз крик зчи­нив­ся, з обох сто­рін за геть­ман­ство, — одні кри­чать: »Брю­хо­ве­цько­го на геть­ма­на!«, а дру­гі кри­чать: »Сом­ка на геть­ма­на!«… а далі взя­ли; між собою бити­ся«. Пізні­ше, в XVIII. в., кан­ди­да­ту­ра на геть­ма­на була вже між стар­ши­ною умов­ле­на зазда­ле­гідь, і вибо­ри про­хо­ди­ли спо­кій­но. За дав­нім зви­ча­єм коза­ки про­яв­ля­ли свою зго­ду так, що кида­ли вго­ру шапки. Навіть іще при вибо­рі Апо­сто­ла »шапка­ми на ньо­го маха­ли«. Вибра­но­го геть­ма­на ста­ви­ли на стіл посе­ред ради, щоб усе вій­сько його бачи­ло. Але най­ва­жні­ша була та хви­ли­на, коли ново­ви­бра­но­му вру­ча­ли до рук була­ву й укри­ва­ли його бун­чу­ком і коро­гвою, — це було сим­во­лі­чне, пере­да­н­ня вла­ди.

       Гене­раль­ну стар­ши­ну оби­ра­ла деко­ли гене­раль­на рада, але часті­ше — рада стар­ши­ни. Вели­чко у сво­йо­му Літо­пи­сі опи­сує, як це 1700. р. Василь Кочу­бей зрі­кав­ся уря­ду гене­раль­но­го писа­ря: »здав із себе той уряд писар­ський, поклав­ши публи­чно перед геть­ма­ном, на очах усі­єї стар­ши­ни, в геть­ман­ській сто­ло­вій кім­на­ті, печать вій­сько­ву, подя­ку­вав геть­ма­но­ві і всій стар­ши­ні«. Стар­ши­на при­ня­ла від­мо­ву до відо­ма, але покла­ла собі від­зна­чи­ти Кочу­бея иншим уря­дом: »По його від’їзді з геть­ман­сько­го дому, пол­ков­ни­ки і вся стар­ши­на вра­ди­ли, що не бути йому нараз без уря­ду, й поста­но­ви­ли пере­да­ти йому уряд гене­раль­но­го суд­ді. До цьо­го й геть­ман лег­ко при­хи­лив­ся й нака­зав пошу­ка­ти в скар­бів­ни­ці ліску суд­дів­ську, чор­ну, геба­но­ву, про­сто у срі­бло оправ­ле­ну; дру­го­го, чи тре­тьо­го дня, коли пол­ков­ни­ки і вся стар­ши­на перед слу­жбою божою до геть­ма­на на Гон­ча­рів­ку з’їхалися, і Кочу­бей теж туди при­був, тоді неспо­ді­ва­но дістав суд­дів­ський уряд від геть­ма­на і всі­єї стар­ши­ни”.

       Пол­ков­ни­ка виби­ра­ла пол­ко­ва рада. Так 1658. р. мир­го­род­ський пол­ков­ник Дов­галь писав про свій вибір: »сотни­ки й ота­ма­ни і вся чернь мир­го­род­сько­го пол­ку пода­ли мені шесто­пер, коро­гву, бубни, всі клей­но­ти — і стар­шин­ство в пол­ку мир­го­род­сько­му мені вру­чи­ли«. На поді­бний спо­сіб пол­ко­ва рада виби­ра­ла й иншу пол­ко­ву стар­ши­ну, а сотен­на рада виби­ра­ла сво­їх стар­шин.
Але прин­цип вибор­но­сте не все збе­рі­га­ли у пов­ній чисто­ті.

       Геть­ма­ни нераз ста­ра­ли­ся змі­цни­ти свою вла­ду, зане­ху­ва­ли вибо­ри й про­сто усу­ва­ли пол­ков­ни­ків, а на їх місце назна­ча­ли нових. Пер­ший Бог­дан Хмель­ни­цький дійшов до тако­го авто­ри­те­ту, що назна­чу­вав пол­ков­ни­ків, яких сам хотів, не скли­ка­ю­чи на вибо­ри ради. Пізні­ше наслі­ду­ва­ли його в цьо­му Петро Доро­шен­ко, Мно­го­грі­шний, Самой­ло­вич. Це й було в інте­ре­сі суціль­но­сте вій­ська, щоб ниж­чі вій­сько­ві ранґи були без­по­се­ре­дньо зале­жні від вищих і щоб стар­ши­на все могла усу­ну­ти з уря­ду невід­по­від­них людей.

       Назна­че­но­му пол­ков­ни­ко­ві вро­чи­сто вру­ча­ли від­зна­ки його уря­ду. Полк зби­рав­ся на про­сто­ро­му май­да­ні з усі­ма пол­ко­ви­ми й сотен­ни­ми пра­по­ра­ми. При­їздив геть­ман­ський деле­гат із новим пол­ков­ни­ком, їх вита­ли хлі­бом-сіл­лю, гра­ла пол­ко­ва музи­ка, похи­ля­ли­ся пра­по­ри. Деле­гат пові­дом­ляв про назна­че­ния, пол­ко­вий писар від­чи­ту­вав геть­ман­ський уні­вер­сал. Потім деле­гат вру­чав пол­ков­ни­ко­ві пір­нач, пол­ко­ву коро­гву і зна­чок та літав­ри; стар­ши­ни укри­ва­ли сво­го комен­дан­та шапка­ми.

       На Запо­рож­жі най­дов­ше збе­рі­га­ли­ся різні ста­ро­вин­ні зви­чаї, яких допиль­но­ву­ва­ла при вибо­рах стар­ши­на. Так напри­кін­ці обов’язок обра­но­го був — дві­чі від­мов­ля­ти­ся від уря­ду й аж за тре­тім разом при­йма­ти вибір. Ста­рі січо­ві діди сипа­ли на голо­ву кошо­во­го пісок і обма­зу­ва­ли його боло­том, на те, щоб не забу­вав про своє низь­ке похо­дже­н­ня й не виви­щу­вав­ся понад това­ри­ство.

       Вій­сько­ві ранґи. Вій­сько­ві сту­пні, чи ранґи були спер­шу невпо­ряд­ко­ва­ні: раз мав вище зна­чі­н­ня один уряд, то зно­ву — инший. Що воно так було, на це вка­зує висо­та пла­тень стар­шин в різних часах. Най­стар­ший виказ збе­ріг­ся з 1601. р. Тоді геть­ман діста­вав 120 чи 200 поль. зло­тих, обо­зний і пол­ков­ни­ки по 30, оса­ву­ли по 25, сотни­ки по 15, пушкар 12, писар 10, деся­тник 9, хору­жий і музи­ка по 8, рядо­ві коза­ки по 7, фір­ма­ни по 3 зло­ті.

       В 1625. р. поря­док пла­тень був инший: геть­ман брав 600 зло­тих, вій­сько­вий оса­вул 150, обо­зний, писар, суд­дя і пол­ков­ник по 100, пол­ко­вий оса­вул і сотник по 50 зл.; про ниж­чі сту­пні не зна­є­мо нічо­го. В 1638. р., на осно­ві нової поль­ської орди­на­ції, вій­сько­ві оса­ву­ли мали 600 зл., пол­ко­ві оса­ву­ли 250, сотни­ки 200, ота­ма­ни 50.

       Під­час пере­го­во­рів із царем 1654. р. коза­цькі посли жада­ли, щоб за дав­ні­ми зви­ча­я­ми їм дава­ли: вій­сько­во­му писа­ре­ві 1000 зл. (на утри­ма­н­ня кан­це­ля­рії), вій­сько­во­му обо­зно­му і оса­ву­лам по 400, вій­сько­вим суд­дям і пол­ков­ни­кам по 300, пол­ко­вим оса­ву­лам 200, сотни­кам і “суд­дів­сько­му Писа­рє­ві 100, бун­чу­жно­му геть­ман­сько­му, пол­ко­во­му писа­ре­ві, пол­ко­во­му хору­жо­му й гар­ма­тньо­му хору­жо­му по 50, хору­жо­му сотни­цько­му і рядо­вим коза­кам по 30. На цій осно­ві можна б скла­сти таку табли­чку вій­сько­вих ранґ:

       Вій­сько­ві від­зна­ки. Від­зна­ки коза­цько­го вій­ська зва­ли­ся клей­но­ти. За клей­но­ти ціло­го вій­ська ува­жа­ли геть­ман­ську була­ву й бун­чук, печать, коро­гви, бубни і тру­би, деко­ли також і коза­цьку »гар­ма­ту«, тоб­то арти­ле­рію. Ці озна­ки сво­єї вла­ди запо­розь­ке вій­сько незви­чай­но ціни­ло і хова­ло їх з вели­кою поша­ною. Назву “вій­сько­вих клей­но­тів” стрі­ча­є­мо від 1630. років аж до кін­ця козач­чи­ни. В 1637. р. геть­ман Пав­люк писав до коза­ків: »3во­ли­те писа­ти до нас, това­ри­шів сво­їх, від­ка­зу­ю­чи за вій­сько­ві клей­но­ти, цеб­то за гар­ма­ту… Взя­ли ми її як свій вла­сний клей­нот і скарб вій­сько­вий, і поста­ви­ли на зви­чай­но­му місці, там, звід­кіль і пішла вона за пред­ків наших, слав­ної пам’яті ста­рин­них, добрих молод­ців вій­ська запо­розь­ко­го”, Як коза­ки 1638. р. про­гра­ли битву під Боро­ви­цею, »в бою стра­ти­ли, гар­ма­ту, коро­гви, коми­ши­ни, печать, – клей­но­ти всі коро­ля­ми нада­ні«. В 1727. p., коли мав від­бу­ти­ся вибір геть­ма­на, стар­ши­на несла вро­чи­сто »клей­но­ти геть­ман­ські« — була­ву, бун­чук, коро­гву, зна­чок і печать«, — несли з вели­кою поша­ною »на поду­шках, тафтою чер­во­ною укри­тих«. Такса­мо й ниж­ча стар­ши­на мала свої від­зна­ки: пол­ков­ник — пір­нач, коро­гву і зна­чок, сотник — коро­гву.

       Була­ва була від­зна­ка геть­ма­на від най­дав­ні­ших часів. Вже 1581. р. запо­рож­ці від­да­ють ново­му геть­ма­но­ві Самій­ло­ві Збо­ров­сько­му до рук була­ву зі сло­ва­ми: “Пода­є­мо тобі цю від­зна­ку пер­ших геть­ма­нів цьо­го місця, що нам щасли­во, з доброю сла­вою нака­зу­ва­ли” Геть­ма­ни діста­ва­ли була­ви від вій­ська й від різних воло­да­рів, що хоті­ли собі при­єд­на­ти коза­ків. Так нпр. Бог­да­но­ві Хмель­ни­цько­му король Ян Кази­мир при­слав був була­ву, виса­джу­ва­ну тур­ку­са­ми; дру­гу була­ву наді­слав цар Оле­ксій. Як вигля­да­ла була­ва, це бачи­мо з порт­ре­тів геть­ма­нів від Сагай­да­чно­го до Розу­мов­сі кого, На вро­чи­стих висту­пах геть­ман три­мав була­ву в руці; а так була­ва лежа­ла перед ним на сто­лі, або за геть­ма­ном три­мав її в руках геть­ман­ський чура.

       Бун­чук це також від­зна­ка геть­ма­на. Це був дрю­чок більш, ніж З метри зав­довж­ки, закін­че­ний мета­ле­вим »яблу­ком«, зпід яко­го зви­са­ло кін­ське воло­сі­н­ня. Бун­чук носив бун­чу­чний над геть­ма­ном, осо­бли­во, коли геть­ман був між вій­ськом. Також ста­ви­ли бун­чук на май­да­ні серед ради.

       Коми­ши­на, пали­ця з коми­шу, пра­ви­ла також за від­зна­ку геть­ма­на, в часах перед Хмель­нич­чи­ною. Яків Собє­ський, що добре при­гля­нув­ся коза­цько­му вій­ську під Хоти­ном 1621. p., каже, що »геть­ман замісць яки­хне­будь від­знак носить пали­цю з коми­шу В 1637. p., коли геть­ман зрі­кав­ся геть­ман­ства, перед радою »поклав була­ву й коми­ши­ну«. Це була від­зна­ка й суд­дів­ської вла­ди. Коли 1638. р. про­ви­нив­ся був пол­ков­ник Фило­нен­ко, його »ска­ра­ли явно коми­ши­ною і лан­цюг на шию закла­ли«. Пізні­ше пали­ця суд­ді зва­ла­ся ліска. В XVIII. в. пали­ця була від­зна­кою кошо­во­го на Січі. Був це про­стий гру­бий ціпок, з обох кін­ців оправ­ле­ний срі­блом, з тупим заліз­цем на кін­ці.

       Від­зна­кою пол­ков­ни­ка була спер­шу теж була­ва. Підо Льво­вом 1648. р. всі пол­ков­ни­ки мали »золо­ти­сті була­ви, виса­джу­ва­ні камі­н­ням«. Пізні­ше пол­ков­ни­ча від­зна­ка зве­ться пір­нач або шесто­пер. Це теж щось наче була­ва, але не з кру­глим »яблу­ком«, а з шести­гран­ним нако­не­чни­ком, шту­дер­но вирі­зьбле­ним. Дехто думає, що назва »шесто­пер« похо­дить від шістьох пер, які наса­джу­ва­ли деко­ли на пір­нач.

       Печать запо­розь­ко­го вій­ська була окру­гла, спер­шу мен­шо­го, пізні­ше біль­шо­го роз­мі­ру. Печа­ті Б. Хмель­ни­цько­го мали у про­мі­рі 32–87 мм., одна печать Розу­мов­сько­го аж 87 мм. Посе­ре­ди­ні був герб: козак у кун­ту­ші, під­пе­ре­за­ний поясом, у шапці; ліва рука під­три­мує рушни­цю, опер­ту на рамя, пра­ва спи­ра­є­ться о бік; по ліво­му боці висить шабля. Тіль­ки на печа­тях Брю­хо­ве­цько­го та Ханен­ка козак у пра­вій руці три­має спис. Дов­ко­ла печа­ті йде напис. На най­стар­ших печа­тях, до поло­ви­ни XVII. в., був напис »Копия Вой­ска Запо­роз­ко­го«; під поль­ською вла­дою — »Печать Вой­ска Єго Коро­лев­скої Мило­сти Запо­роз­ко­го«; під москов­ською вла­дою — »Печать Цар­ско­го Вели­че­ства Малои Росіи Вой­ска Запо­роз­ко­го« (деко­ли в иншо­му поряд­ку). Окре­мі печа­ті мали деякі вій­сько­ві уря­ди, нпр. вій­сько­ва кан­це­ля­рія та суд. Свою печать мав теж кожний полк, а деко­ли й сотня. Запо­рож­жя мало свою печать, теж із коза­ком на гер­бі, з тією різни­цею, що, побіч коза­ка, сто­їть спис, котрий »вої­на зна­ме­нує, який сто­ро­жить«. Напис був: »Печать Слав­но­го Вой­ска Запо­роз­ко­го Низо­во­го«. Різні запо­розь­кі палан­ки мали свої печа­ті, з різни­ми зна­ка­ми, таки­ми, як: коні, оле­ні, льви, пта­хи, шаблі, спи­си, стрі­ли.

       Коро­гви. Були три роди коро­гов у коза­цько­му вій­ську: 1) коро­гва всьо­го вій­ська або геть­ман­ська, 2) коро­гви пол­ко­ві, 3) сотен­ні. Окрім цьо­го, були ще зна­чки, мен­ші коро­гов­ки, яких ужи­ва­ли на-щодень.

 

          У дав­ні­ших часах коза­цьке вій­сько вжи­ва­ло пра­по­рів тих дер жав, що бра­ли його на слу­жби. Пер­ший полк реє­стро­вих коза­ків 1578. р. мав шов­ко­ву коро­гву з поль­ським орлом. В 1594. р. запо­рож­ці були на цісар­ській слу­жбі й діста­ли австрій­ські пра­по­ри. Від поль­сько­го коро­ля Воло­ди­сла­ва IV. запо­розь­ке вій­сько мало бла­ки­тну коро­гву з орлом – напо­ло­ви­ну білим, напо­ло­ви­ну чер­во­ним. Бог­дан Хмель­ни­цький 1649. р. дістав від Яна Кази­ми­ра поль­ський чер­во­ний пра­пор із білим орлом. Зно­ву ж цар Оле­ксій при­слав геть­ма­но­ві москов­ський пра­пор, де були обра­зи Спа­са, Бого­ро­ди­ці, Анто­нія й Тео­до­сія печер­ських і св. Вар­ва­ри. Сирій­ський подо­ро­жник Пав­ло Алей­ський 1654. р. опо­від­ає, що в Богу­сла­ві, де була квар­ти­ра Хмель­ни­цько­го, “вій­сько мало коро­гву хри­сто­лю­би­во­го й хоро­бро­го геть­ма­на Зино­вія: з чор­но­го і жов­то­го шов­ку, у сму­ги, з хре­стом на рати­щі”.

       Дуже різно­ро­дні були пра­по­ри різних пол­ков­ни­ків Хмель­ни­цько­го. Кри­во­ніс, каза­ли, мав коро­гву білу з чер­во­ним хре­стом і такою самою обвід­кою. Пол­ков­ник Нечай мав коро­гву шов­ко­ву, » щирим золо­том вига­пто­ва­ну чер­ни­ця­ми київ­ськи­ми«.

       Під Гом­лем 1651. р. коза­цькі пра­по­ри були: один чер­во­ний із білим хре­стом і білою обвід­кою, один чер­во­ний, три білі, два чор­ні, два жов­то-бла­ки­тні. Підо Льво­вом 1655. р. за Хмель­ни­цьким несли чер­во­ну коро­гву, й дру­гу – з обра­зом св. Михай­ла, що про­би­ває змия. »3а цими коро­гва­ми«, писав поль­ський міща­нин, »ішли инші коро­гви, більш-менш 34, на них вид­ко було гер­би май­же всіх даль­ших воє­відств і пові­тів – окрім нашо­го біло­го орла в коро­ні”.., з цих різних зга­док вид­ко, що в коза­цько­му вій­ську дов­го не було одно­го типу коза­цьких коро­гов, а пану­ва­ла пов­на довіль­ність, і щодо барв пра­по­рів, так і щодо зна­ків, що на них були. Цю спра­ву унор­му­ва­ли щой­но після Руї­ни, тоді, як уже коза­цька дер­жа­ва при­ня­ла постій­ні­ші орга­ні­за­цій­ні фор­ми. У XVIII. в. вже на всіх вій­сько­вих коро­гвах був той самий знак, а саме “націо­наль­ний герб«: козак із шаблею й само­па­лом. З 1758. p. має­мо рису­нок цьо­го гер­бу на пра­по­рі лубен­сько­го пол­ку, а з 1765. р. збе­ре­гла­ся коро­гва домон­тів­ської сотні пере­я­слав­сько­го пол­ку з таким самим гер­бом. По дру­го­му боці коро­гви кожний полк чи сотня дава­ла свій вла­сний знак. Ось нпр., на домон­тів­ській коро­гві була зма­льо­ва­на рука, що три­має золо­тий хрест, а при хре­сті сто­ять дві поста­ті з паль­мо­вим гил­лям. На жаль, ми не має­мо пев­ної відо­мо­сти, як вигля­да­ла геть­ман­ська коро­гва, або »пер­щий пра­пор, який все носи­ли перед геть­ма­ном«.

      Знак або зна­чок – зва­ла­ся мен­ша коро­гва, якої вжи­ва­ли нащо­день замісць »вели­кої« коро­гви. В 1649. р. під Зба­ра­жем один коза­цький від­діл появив­ся з таким геть­ман­ським зна­чком: »не дер­жа­ву два пра­пор­ці гусар­ські, один білий, дру­гий чер­во­ний«. В 1727. р. на вибір ново­го геть­ма­на один стар­ши­на ніс – коро­гву, дру­гий зна­чок. І в пол­ках були зна­чки поруч із коро­гва­ми. Від зна­чків пішла назва “зна­чко­ві това­ри­ші”

Іван Крип’якевич “Істо­рія Укра­їн­сько­го вій­ська”. Вида­н­ня І. Тикто­ра 1936р. Львів

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»