Особливості побудови народного житла
Опубліковано: 20 Тра 2008 13:51

Загаль­ною ж сим­во­лі­чною озна­кою укра­їн­ських посе­лень була їх своє­рі­дна прив’язаність до річок, хоча така етно­еко­ло­гі­чна озна­ка при­та­ман­на в ціло­му й бага­тьом іншим наро­дам. Про зв’язок річки як стри­жне­вої осно­ви посе­лень з озна­ка­ми етні­чно­го хара­кте­ру їх мешкан­ців влу­чно писав Василь Клю­чев­ський: «Річка є навіть сво­го роду вихо­ва­тель­кою почу­т­тя поряд­ку та гро­мад­сько­го духу в наро­ді… вона вихо­ву­ва­ла дух запов­зя­тли­во­сті, зви­чку до спіль­ної, артіль­ної дії, зму­шу­ва­ла роз­мір­ко­ву­ва­ти та при­лов­ча­ти­ся, збли­жу­ва­ла роз­ки­да­ні части­ни насе­ле­н­ня, при­вча­ла від­чу­ва­ти себе чле­ном суспіль­ства, спіл­ку­ва­ти­ся з чужи­ми людьми, спо­сте­рі­га­ти їхні зви­чаї й інте­ре­си, обмі­ню­ва­ти­ся това­ром та досві­дом, зна­ти зви­чки та вда­чу».

На укра­їн­сько­му етно­куль­тур­но­му тлі така загаль­но­люд­ська зако­но­мір­ність набу­ва­ла своє­рі­дних етні­чних рис, вла­сти­вих пси­хі­чно­му скла­ду укра­їн­ців та їхній духов­ній куль­ту­рі. Річка для них уосо­блю­ва­ла не про­сто госпо­дар­ські, еко­но­мі­чні, соці­аль­ні чи суто люд­ські зв’язки, як це хара­ктер­но для бага­тьох інших наро­дів, вона ста­ва­ла духов­ним нача­лом для людно­сті, що пов’язувала з нею своє бут­тя. Адже біль­шість обря­до­вих дій укра­їн­ців від­бу­ва­ли­ся біля води, бо ото­то­жню­ва­ли­ся з водною сти­хі­єю: купаль­ські обря­ди, руса­лії й водо­хре­ще, обли­ва­н­ня та воро­жі­н­ня на мосту, біля кри­ни­ці чи опо­лон­ки; водна магія та культ води лежа­ли в осно­ві бага­тьох віру­вань та повір’їв, вті­лю­ю­чись у коло­ри­тних демо­но­ло­гі­чних обря­дах, що ста­ли етні­чни­ми сим­во­ла­ми духов­ної куль­ту­ри укра­їн­ців, — у обра­зах русал­ки, няв­ки, водя­ни­ка тощо.

Зв’язок між посе­ле­н­ня­ми різних типів та етно­пси­хо­ло­гі­чни­ми риса­ми їхніх мешкан­ців вияв­ляв­ся й через інші при­ро­дні (гео­гра­фі­чні) озна­ки, зокре­ма осо­бли­во­сті ланд­ша­фту. А він в Укра­ї­ні визна­чав­ся осо­бли­вою різно­ма­ні­тні­стю, адже її тери­то­рія має і рів­ни­ни, і висо­чи­ни та гори, і мор­ське узбе­реж­жя; вона або вкри­та лісом, або являє собою лісо­степ чи степ, своє­рі­дність яко­го по-сво­є­му впли­ва­ла на заня­т­тя людей, на їхній триб жит­тя й навіть на пси­хі­чний склад. Про вплив гео­гра­фі­чно­го сере­до­ви­ща на етні­чність і, зокре­ма, націо­наль­ний хара­ктер писав ще у 30-х роках П. І. Кушнер. Вер­хо­вин­ці, напри­клад, котрим дово­ди­ться від­по­від­но до при­ро­дних умов жити неве­ли­ки­ми, часом замкне­ни­ми гру­па­ми, можли­вість спіл­ку­ва­н­ня між яки­ми, як пра­ви­ло, є незна­чною, вирі­зня­ю­ться більш від­лю­дним хара­кте­ром, ніж польо­ви­ки чи полі­щу­ки. Деяка обме­же­ність зв’язків між мешкан­ця­ми гір позна­чи­ла­ся на хара­кте­рі роз­се­ле­н­ня та типі посе­лень. Остан­ні, напри­клад у гір­ських райо­нах Кар­пат, були зде­біль­шо­го без­си­стем­ни­ми, роз­та­шо­ву­ва­ли­ся на пев­ній від­ста­ні один від одно­го.

Пев­ною ізо­льо­ва­ні­стю від­зна­ча­ли­ся і посе­ле­н­ня, роз­та­шо­ва­ні в лісо­вій части­ні Укра­ї­ни. Для їх мешкан­ців, полі­щу­ків, хара­ктер­ним є роз­мі­ре­ний триб жит­тя, що зумо­ви­ло деяку кон­сер­ва­цію полі­ської тра­ди­цій­ної куль­ту­ри. Адже ліс, захи­ща­ю­чи людей від зов­ні­шніх воро­гів, слу­гу­вав разом з тим за най­на­дій­ні­ший для них при­ту­лок. Духов­не єство мешкан­ців лісо­вої зони най­ре­льє­фні­ше вияв­ля­ло­ся в їхній демо­но­ло­гії та сві­то­гля­дних уяв­ле­н­нях, пов’язаних з обо­жню­ва­н­ням лісу та лісно­го духу — лісо­ви­ка. Роз­ки­да­ність і пев­на ізо­льо­ва­ність посе­лень — дво­рів — Поліс­ся спри­чи­ни­ли там вели­ку локаль­ність тра­ди­цій­но-побу­то­вої куль­ту­ри, що мала, однак, спіль­ну осно­ву. Вона визна­ча­ла­ся спо­кій­ні­стю мане­ри, при­глу­ше­ні­стю тонів, делі­ка­тні­стю вико­на­н­ня, осо­бли­вою при­ро­дні­стю.

Рів­нин­ні зони фор­му­ва­ли дещо інший тип люди­ни — тип польо­ви­ка, тро­хи від­мін­ний спо­сіб жит­тя та ори­гі­наль­ну тра­ди­цій­но-побу­то­ву куль­ту­ру, позна­че­ну велич­чю і разом з тим досить одно­ма­ні­тну. Адже одна­ко­вість при­ро­дних форм, як писав Сер­гій Солов­йов, виклю­чає обла­сні при­хиль­но­сті, веде наро­до­на­се­ле­н­ня до одно­ма­ні­тних занять; схо­жість занять викли­кає одно­ма­ні­тність у зви­ча­ях, вда­чі, віру­ва­н­нях; одна­ко­вість вда­чі, зви­ча­їв та віру­вань виклю­чає воро­жі зіткне­н­ня; одна­ко­ві потре­би визна­ча­ють одна­ко­ві засо­би до їх задо­во­ле­н­ня, — і рів­ни­на, якою б вона не була вели­кою, яким би не було спо­ча­тку різно­пле­мін­не її насе­ле­н­ня, рано чи пізно стає обла­стю єди­ної дер­жа­ви. І, можли­во, не випад­ко­во, як тра­кту­ють деякі істо­ри­ки, пер­ше дер­жав­не утво­ре­н­ня — Київ­ська Русь — вини­кло саме в зада­них при­ро­дою кор­до­нах, у межах роз­се­ле­н­ня полян, тоб­то насе­ле­н­ня лісо­сте­по­вої та сте­по­вої зон.

Не виклю­че­но, що цьо­му спри­я­ли й тісні взаємозв’язки насе­ле­н­ня різних насе­ле­них пун­ктів, як пра­ви­ло, вели­ких і до того ж роз­та­шо­ва­них на незна­чній від­ста­ні один від одно­го, що спри­я­ло спіл­ку­ван­ню людей у межах вели­ко­го аре­а­лу. Не випад­ко­во, що саме лісо­сте­по­ва та сте­по­ва зони ство­ри­ли най­більш спри­я­тли­ві умо­ви для фор­му­ва­н­ня від­кри­то­го типу дво­ру, поши­ре­но­го зго­дом на всій тери­то­рії Укра­ї­ни. Це яви­ще пов’язувалося з етно­ге­не­ти­чни­ми про­це­са­ми, ядром яких була Сере­дня Над­дні­прян­щи­на, зокре­ма Київ­щи­на, звід­ки вони роз­про­сто­рю­ва­ли­ся на інші зем­лі Укра­ї­ни. Таким же шля­хом поши­рю­ва­лась і сим­во­лі­ка етні­чної та націо­наль­ної укра­їн­ської куль­ту­ри.

Одним із сим­во­лів мате­рі­аль­ної наро­дної куль­ту­ри укра­їн­ців став від­кри­тий тип дво­ру — не покри­тий дахом, що від­рі­зняв­ся від типу дво­рів, роз­по­всю­дже­них серед усіх сусі­дніх з укра­їн­ця­ми наро­дів: росі­ян, біло­ру­сів, поля­ків, мол­да­ван та ін. Етні­чною своє­рі­дні­стю визна­ча­ла­ся й забу­до­ва — роз­та­шу­ва­н­ня хати і госпо­дар­ських спо­руд, хоча вона в Укра­ї­ні пізньо­го сере­дньо­віч­чя мала кіль­ка варі­ан­тів. Один з них — віль­на забу­до­ва: окре­мі госпо­дар­ські спо­ру­ди роз­мі­щу­ва­ли­ся на дво­рі віль­но, не з’єднуючись спіль­ним дахом; дру­гий — одно­ря­дна забу­до­ва: всі госпо­дар­ські спо­ру­ди ста­ва­ли в один ряд з хатою, нерід­ко об’єднуючись спіль­ним дахом; тре­тій — дво­ря­дна забу­до­ва: жилий буди­нок і госпо­дар­ські спо­ру­ди роз­та­шо­ву­ва­ли­ся один про­ти одно­го; четвер­тий — Г-поді­бна забу­до­ва, коли хата і госпо­дар­ські спо­ру­ди буду­ва­ли­ся по оби­дві сто­ро­ни сади­би і були об’єднані спіль­ним дахом.

Наре­шті, в межах від­кри­то­го укра­їн­сько­го типу дво­ру сфор­му­вав­ся ще один різно­вид забу­до­ви — замкне­ний. Він як пев­ною мірою спо­ру­да обо­рон­но­го хара­кте­ру побу­ту­вав їебіль­шо­го на етні­чно­му кор­до­ні укра­їн­сько­го етно­су, ніби­то слу­гу­ю­чи сим­во­лом його захи­сту: в Кар­па­тах, де мав назву гра­жда, або хата у бра­мах, у пра­в­обе­ре­жно­му Поліс­сі — окру­жний двір, або під­ва­рок, у пів­ден­них райо­нах Укра­ї­ни — зимів­ник. Сим­во­лі­чно й те, що забу­до­ви-фор­те­ці най­біль­шо­го поши­ре­н­ня здо­бу­ва­ють саме у XVIIXVIII ст., тоб­то в пері­од фор­му­ва­н­ня укра­їн­ської нації. Адже у той пері­од вони висту­па­ли в ролі мар­ке­ру, що визна­чав ори­гі­наль­ність етні­чної куль­ту­ри укра­їн­ців і водно­час її від­мін­ність від куль­ту­ри інших наро­дів. Усві­дом­ле­н­ня ж сво­єї непо­втор­но­сті, як тра­ктує етно­ло­гі­чна нау­ка, є одні­єю з голов­них ознак наці­о­ге­не­зу та гене­зи націо­наль­ної куль­ту­ри.

Її своє­рі­дність вияв­ля­ла­ся також і в хара­кте­рі роз­мі­ще­н­ня хати на подвір’ї. До речі, поря­док роз­та­шу­ва­н­ня осе­лі на сади­бі зумов­лю­є­ться не тіль­ки виро­бни­чою спря­мо­ва­ні­стю госпо­дар­ства і не лише осо­бли­во­стя­ми ланд­ша­фту чи соці­аль­но­го хара­кте­ру. Вся систе­ма роз­мі­ще­н­ня хати та госпо­дар­ських спо­руд на укра­їн­сько­му подвір’ї під­кре­слю­ва­ла неза­ле­жність, роз­ва­жли­вість та грун­тов­ність його госпо­да­рів, їх пев­ний інди­ві­ду­а­лізм уви­ра­зню­вав­ся наяв­ні­стю пар­ка­ну, тину або муру, яким позна­ча­ли обій­стя. Про­те висо­та ого­ро­жі була такою, аби можна було спіл­ку­ва­ти­ся із сусі­да­ми, опо­се­ред­ко­ва­но засвід­чу­ю­чи това­ри­ськість та при­я­зність.

Риси неза­ле­жно­сті в етні­чно­му обра­зі укра­їн­ців осо­бли­во рельє­фно вияв­ля­лись у віль­ній забу­до­ві дво­ру та в спосо­бі роз­мі­ще­н­ня житла сто­сов­но вули­ці. Щодо типо­во­го поряд­ку забу­до­ви, то він серед укра­їн­ців реа­лі­зо­ву­вав­ся у такий спо­сіб: госпо­дар­ські спо­ру­ди, як пра­ви­ло, роз­та­шо­ву­ва­ли­ся по пери­ме­тру дво­ру, ого­ро­дже­но­го пар­ка­ном, віль­но, не тор­ка­ю­чись один одно­го. Ближ­че до вули­ці, в пере­дній части­ні дво­ру, з пере­ва­жною орі­єн­та­ці­єю вікон на сон­це ста­ви­ли буди­нок (хату), побли­зу ньо­го — «чисті» госпо­дар­ські спо­ру­ди: комо­ру, пові­тки, возов­ні. З дру­го­го боку дво­ру за комо­рою буду­ва­ли льох, погріб, а в гли­би­ні дво­ру — спо­ру­ди для жив­но­сті: стай­ні, хлів, пові­тки, коню­шні, коша­ри, заго­ро­ди, саж. За госпо­дар­ськи­ми спо­ру­да­ми роз­мі­щу­ва­ли город, а далі — лева­ду з обов’язковою посад­кою вер­би чи ака­ції. На межі горо­ду і лева­ди вла­што­ву­ва­ли гум­но та при­мі­ще­н­ня для молоть­би і збе­рі­га­н­ня хлі­ба — клу­ні, полов­ни­ки.

Етні­чної осо­бли­во­сті, спів­зву­чної етно­пси­хо­ло­гі­чно­му скла­ду укра­їн­ців, набу­вав і поря­док роз­мі­ще­н­ня житла сто­сов­но вули­ці. Напри­кін­ці XVIII ст. скла­ло­ся два варі­ан­ти роз­та­шу­ва­н­ня хати: набли­же­не і гли­бо­ке, але в обох випад­ках — від­да­ле­не від вули­ці. Укра­їн­ська хата, як пра­ви­ло, роз­мі­щу­ва­ла­ся в гли­би­ні сади­би, обрам­ля­ла­ся сад­ком, на від­мі­ну від уста­ле­них тра­ди­цій бага­тьох інших наро­дів, від­по­від­но до яких житло­вий буди­нок роз­та­шо­ву­вав­ся у без­по­се­ре­дній близь­ко­сті до вули­ці або тро­хи від­окрем­лю­вав­ся від неї неве­ли­чким палі­са­дни­ком.

Укра­їн­ська хата про­йшла три­ва­лий і скла­дний шлях роз­ви­тку, виявив­ши гли­бин­ну спіль­ність з житлом східнослов’янських, а час­тко­во і західнослов’янських наро­дів, корі­н­ня якої сягає буді­вель­ної тра­ди­ції як доки­їв­ської доби, так і пері­о­ду Київ­ської Русі. Про­те лише у XVIIXVIII ст. вона набу­ла етні­чної вира­зно­сті, став­ши най­яскра­ві­шим сим­во­лом укра­їн­ської наро­дної куль­ту­ри та озна­кою духов­но­сті укра­їн­ської нації. Образ «білої хати», що сто­їть у садо­чку, кві­та­ми пови­та, нена­че дів­чи­на, за висло­вом Т. Г. Шев­чен­ка, став сво­го роду візи­тною кар­ткою Укра­ї­ни, бо вті­лює не про­сто довер­ше­ний зра­зок наро­дної архі­те­кту­ри, а й цілу систе­му есте­ти­чних засад, наро­дної твор­чо­сті, навіть образ сві­то­гля­дних уяв­лень та люд­ських сто­сун­ків. «Біла, з теплою солом’яною стрі­хою, поро­слою зеле­ним окса­ми­то­вим мохом, — писав Оле­ксандр Дов­жен­ко, — архі­те­ктур­на пра­ма­тір при­ста­но­ви­ща люд­сько­го. Неза­мкне­на, пов­ся­кчас від­кри­та для всіх, без сту­ку в две­рі, без «можна?» і без «увій­діть», житло про­сте, як добре сло­во, й закон­не, немов­би ство­ри­ли його не люд­ські руки, а сама при­ро­да, немов­би зро­сло воно, як плід, серед зеле­ні і кві­тів».

Саме такий образ житла здо­був назву «укра­їн­ської хати», хоча гене­ти­чно він пов’язаний тіль­ки з окре­мим регіо­ном Укра­ї­ни — Сере­дньою Над­дні­прян­щи­ною й Пол­тав­щи­ною. Але оскіль­ки саме тут, на Геть­ман­щи­ні й Запо­різь­кій Січі, заро­джу­ва­ли­ся наці­о­ге­не­ти­чні про­це­си, фор­му­ва­ла­ся націо­наль­на куль­ту­ра, бага­то з явищ цієї куль­ту­ри спри­йма­ло­ся як націо­наль­ні сим­во­ли. І це при тому, що укра­їн­ське житло не було одно­ма­ні­тним: воно вияв­ля­ло­ся в кіль­кох варі­ан­тах.

За ком­пле­ксом типо­ло­гі­чних ознак укра­їн­ське житло вже у XVIII ст. мало чоти­ри під­ти­пи, кожен з яких, у свою чер­гу, роз­по­ді­ляв­ся на декіль­ка варі­ан­тів. Це — пів­ні­чно­укра­їн­ський (або полі­ський) ком­плекс, що вклю­чав три зональ­них варі­ан­ти, цен­траль­но­укра­їн­ський (лісо­сте­по­вий) з п’ятьма варі­ан­та­ми, захі­дно­укра­їн­ський також з п’ятьма варі­ан­та­ми і пів­ден­но­укра­їн­ський (або сте­по­вий) з чотир­ма варі­ан­та­ми.

Одні­єю з голов­них ознак для вирі­зне­н­ня окре­мих типів або варі­ан­тів хати є її пла­ну­ва­н­ня. «Укра­їн­ська хата» XVIIXVIII ст., най­більш типо­ва для Лів­обе­ре­жної Укра­ї­ни, зде­біль­шо­го була три­ка­мер­ною: хата — сіни — комо­ра. До речі, такий тип хати відо­мий у цьо­му регіо­ні ще в XIIXIII ст., що свід­чить на користь спад­ко­єм­но­сті наро­дних тра­ди­цій у галу­зі житло­бу­дів­ни­цтва. Щоправ­да, на той час все ж пере­ва­жа­ли одно- і дво­ка­мер­ні житла (хата або хата — сіни). У XVIII ст. на Сере­дній Над­дні­прян­щи­ні були вже три­ка­мер­ні житла, хоча у бага­тьох регіо­нах в основ­но­му побу­ту­ва­ли дво-, а поде­ку­ди і одно­ка­мер­ні житла.

Житло, що скла­да­ло­ся з одні­єї хати, ще у XVIII ст. не було рід­кі­стю для Поліс­ся та деяких схі­дних райо­нів, хоча типо­вим ста­ва­ло дво­ка­мер­не житло: тепла хата та холо­дна комо­ра або сіни. До речі, холо­дні сіни — хара­ктер­на озна­ка житла всіх схі­дних слов’ян, як і неслов’янських наро­дів Схі­дної Євро­пи. Така тра­ди­ція три­ва­лий час поши­рю­ва­ла­ся і на три­ка­мер­ні житла, два при­мі­ще­н­ня з яких не опа­лю­ва­ли­ся, і це виправ­да­но, бо три­ка­мер­не житло було колись з житло­во­го поме­шка­н­ня, сіней та комо­ри.

Зго­дом, у XVIIXVIII ст., воно скла­да­ло­ся з двох хат, роз­ді­ле­них сінь­ми або комо­рою. Такий тип укра­їн­ської хати побу­ту­вав май­же до поча­тку XX ст., а пізні­ше, з поси­ле­н­ням капі­та­лі­сти­чних соці­аль­но-еко­но­мі­чних від­но­син та впли­ву міської куль­ту­ри, фор­му­вав­ся інший тип бага­то­ка­мер­ної укра­їн­ської хати різних варі­ан­тів: кру­гла хата, дов­га хата тощо.

У XVIIXVIII ст. в Укра­ї­ні сфор­му­вав­ся і побу­ту­вав такий тип наро­дно­го житла, котрий одер­жав назву укра­їн­ський. Він мав єди­ну осно­ву, що хара­кте­ри­зу­ва­ла­ся наяв­ні­стю таких ознак, як абсо­лю­тна одно­ти­пність інтер’єру хати (роз­мі­ще­н­ня печі в кутку біля вхо­ду, а по діа­го­на­лі від печі — поку­т­тя), пара­лель­не побу­ту­ва­н­ня зру­бної і кар­ка­сної техні­ки спо­ру­дже­н­ня стін та їх маза­н­ня, поши­ре­н­ня від­кри­то­го типу дво­ру з пере­ва­жа­н­ням віль­ної забу­до­ви, наре­шті, ори­гі­наль­ний інтер’єр хати.

Ори­гі­наль­ність вну­трі­шньо­го пла­ну­ва­н­ня укра­їн­ської хати, як пра­ви­ло, вияв­ля­ла­ся через сві­то­гля­дні уяв­ле­н­ня та обря­ди, пов’язані з окре­ми­ми пре­дме­та­ми: піч­чю, сто­лом, скри­нею, лава­ми, жерд­ка­ми-поли­ця­ми, сим­во­лі­ка яких у етні­чній духов­ній куль­ту­рі є своє­рі­дною для кожно­го з етно­сів. Щодо інтер’єру житла, то він серед укра­їн­ців, біло­ру­сів, росі­ян ще з часів дав­но­ру­сько­го пері­о­ду визна­чав­ся типо­ло­гі­чною єдні­стю, дістав­ши назву укра­їн­сько-біло­ру­сько­го типу: вну­трі­шній кут хати займа­ла вари­ста піч, по діа­го­на­лі від неї — чер­во­ний кут, у яко­му роз­мі­щу­ва­ли­ся іко­ни, при­кра­ше­ні рушни­ка­ми, кві­та­ми та зіл­лям; за бічною сті­ною печі вла­што­ву­вав­ся дерев’яний настил («піл»), побли­зу ньо­го — скри­ня, далі — коли­ска; вздовж чіль­ної та при­чіл­ко­вої стін вста­нов­лю­ва­ли лави, при­кра­ше­ні вере­та­ми, коца­ми або кили­ма­ми, біля две­рей та понад ними — мисни­ки для посу­ду, а над вікна­ми чіль­ної сті­ни — хлі­бну поли­цю.

Укра­їн­ська хата ста­но­ви­ла най­ва­жли­ві­ший ком­по­нент куль­ту­ри в широ­ко­му розу­мін­ні цьо­го поня­т­тя: і як еле­мент мате­рі­аль­ної та духов­ної куль­ту­ри, і як систе­ма сві­то­гля­дних уяв­лень, вико­ну­ю­чи насам­пе­ред обе­ре­го­ві фун­кції. Вона захи­ща­ла людей не лише від неспри­я­тли­вих при­ро­дних умов, а й від воро­жих тем­них сил. Тож не випад­ко­во, що кожна її деталь, кожна річ і знак мали есте­ти­чну та магі­чну спря­мо­ва­ність.

Есте­ти­чний образ хати дося­гав­ся насам­пе­ред через деко­ра­тив­но-худо­жнє оздо­бле­н­ня, що, як пра­ви­ло, виявляло’етнічні озна­ки. Ска­жі­мо, інтер’єр укра­їн­ської хати нео­дмін­но оздо­блю­вав­ся укра­їн­ськи­ми рушни­ка­ми, доріж­ка­ми, кили­ма­ми й коца­ми та настін­ним роз­пи­сом. При­чо­му вишив­ка рушни­ків, яки­ми при­кра­ша­ли іко­ни, кар­ти­ни, вікна та две­рі, була різною, оскіль­ки мала різну обе­ре­го­ву сим­во­лі­ку. Най­біль­ша небез­пе­ка, як вва­жа­ли, йшла від две­рей, отже, логі­чно, що саме вхід до житла осо­бли­во ретель­но оздо­блю­ва­ли магі­чни­ми зна­ка­ми. Вони місти­лись і у від­по­від­ній вишив­ці рушни­ків, яки­ми при­кра­ша­ли две­рі, і в хре­сти­ках, наве­де­них крей­дою нав­ко­ло две­рей та вікон, і у роз­ві­ша­них понад две­ри­ма хатні­ми аму­ле­та­ми (під­ко­ва, часник, різне зіл­ля).

Осо­бли­вою чудо­дій­ною силою, згі­дно із сві­то­гля­дни­ми уяв­ле­н­ня­ми укра­їн­ців, наді­ляв­ся мак, насам­пе­ред видюк — польо­вий мак — голов­ний обе­ріг від лихо­дій­ства відьом, упи­рів та бісов­ської пога­ні. Він, як, до речі, і будь-який еле­мент оздо­бле­н­ня, поєд­ну­вав у собі дві яко­сті: як обе­ріг і як при­кра­са. Адже мак вва­жав­ся сим­во­лом кра­си. В укра­їн­ських піснях маків цвіт при­рів­ню­є­ться до швид­ко­плин­но­го люд­сько­го жит­тя та до голо­ви роду — мате­рі. Порів­ня­н­ня маку з матір’ю є осо­бли­во сим­во­лі­чним, бо орга­ні­чно впи­су­є­ться в пра­дав­ній культ жін­ки-мате­рі — охо­рон­ни­ці дома­шньо­го вогни­ща. Цей арха­ї­чний культ досить міцно збе­рі­гав­ся серед укра­їн­ців і у XVIIXVIII ст., вияв­ля­ю­чись, зокре­ма, в тому, що саме жін­ка оздо­блю­ва­ла свою осе­лю, тоді як серед деяких інших наро­дів (напри­клад, росі­ян) цим займа­ли­ся спе­ці­аль­ні май­стри-чоло­ві­ки, при­найм­ні щодо зов­ні­шніх стін будин­ку.

Укра­їн­ська жін­ка вно­си­ла в при­кра­шу­ва­н­ня домів­ки суто жіно­че нача­ло. Воно вияв­ля­ло­ся і в техні­ці оздо­бле­н­ня (його етні­чною озна­кою був роз­пис або маза­н­ня), і в орна­мен­та­ції, і в сим­во­лі­ці орна­мен­ту — вишив­ки чи роз­пи­су.

Інтер’єрний роз­пис укра­їн­ської хати пре­ва­лю­вав у тій її части­ні, де жін­ка про­во­ди­ла основ­ний свій час — біля печі. Піч в укра­їн­ській хаті була цен­тром і фун­кціо­наль­но­го, і обе­ре­го­во­го, і есте­ти­чно­го вира­же­н­ня. Саме її най­більш ретель­но оздо­блю­ва­ли — роз­пи­су­ва­ли кві­та­ми або пта­шка­ми, що дава­ло уяв­ле­н­ня про упо­до­ба­н­ня госпо­ди­ні, її есте­ти­чні сма­ки та сим­во­лі­чні зна­ки: якщо, ска­жі­мо, піч була укві­тча­ною — так зва­на мальо­ва­на піч, — це був знак того, що в хаті є дів­чи­на «на порі». Про наяв­ність у домі паруб­ка або дів­ки на видан­ні про­мов­ля­ли й інші зна­ки: чер­во­ні кві­ти або пта­шки на хвір­тці, воро­тах чи над вікна­ми.

Вели­ко­го зна­че­н­ня в оздо­блен­ні хати нада­ва­ло­ся роз­пи­су стін, котрі, як пра­ви­ло, біли­ли­ся, а нерід­ко й роз­пи­су­ва­ли­ся, най­ча­сті­ше рослин­ним орна­мен­том, рід­ше фігур­ка­ми пта­хів, тва­рин, гео­ме­три­чни­ми фігу­ра­ми, а то й побу­то­ви­ми сюже­та­ми. Вико­ри­сто­ву­ва­ли моти­ви дав­ніх релі­гій­них або суто наро­дних кален­дар­них обря­дів, при­чо­му від­тво­рю­ва­ли їх фар­ба­ми дале­ко не нату­раль­них кольо­рів. Остан­нє свід­чи­ло про те, що малю­ва­н­ня спри­йма­ли не тіль­ки як еле­мент оздо­бле­н­ня, а й як сакраль­ний акт.

Поді­бне зна­че­н­ня мало й оздо­бле­н­ня зов­ні­шньої части­ни стін. Вони, на від­мі­ну від стін у бага­тьох інших наро­дів (ска­жі­мо, біло­ру­сів, росі­ян), котрі вда­ва­ли­ся зде­біль­шо­го до різьбле­н­ня, вибі­лю­ва­ли­ся. Саме через це образ «білої хати» набув етні­чної озна­ки, що кида­ла­ся в очі навіть чужин­цям, які ман­дру­ва­ли Укра­ї­ною. Укра­їн­ці, писав, напри­клад, І. Коль, живуть у чисто утри­ма­них хатах, які тобі усмі­ха­ю­ться. Вони не вдо­воль­ня­ю­ться тим, що щоти­жня їх миють, як це роблять гол­ланд­ці, але ще кожні два тижні їх вибі­лю­ють. Тому їхні хати мають білий колір, наче сві­жо­по­бі­ле­не поло­тно. «І сто­я­ла біла хата під горою, край доли­ни, у вишне­во­му садо­чку та в кали­ні».

А втім, укра­їн­ська хата не обме­жу­ва­ла­ся побіл­кою, вона ще й роз­пи­су­ва­ла­ся. Най­про­сті­шим видом малю­ва­н­ня, поши­ре­ним у XVIII ст. на Пол­тав­щи­ні, Київ­щи­ні, Поділ­лі і час­тко­во на Закар­пат­ті, було фар­бу­ва­н­ня стін: фаса­дні сті­ни, що, як пра­ви­ло, вихо­ди­ли на пів­день або схід, фар­бу­ва­ли­ся у сві­тлі й холо­дні тони — білий, бла­ки­тний, синій або сві­тло-зеле­ний, задні збе­рі­га­ли при­ро­дний колір гли­ни: при­зьба під­во­ди­ла­ся чер­во­ною фар­бою, як і две­рі та вікон­ні про­рі­зи, сим­во­лі­зу­ю­чи очи­ще­н­ня вогнем «всяк вхо­дя­що­го». Вла­сне, малю­ва­н­ня — рослин­ні й гео­ме­три­чні орна­мен­ти та фігур­ки пта­хів і тва­рин, що побу­ту­ва­ли май­же скрізь в Укра­ї­ні (за виня­тком пів­ні­чних райо­нів Поліс­ся та деяких райо­нів Хар­ків­щи­ни), роз­мі­щу­ва­ли­ся в різних части­нах фаса­дної сті­ни, а осо­бли­во під дахом, між вікна­ми та дов­ко­ла вікон і две­рей.

У тому, як їх роз­та­шо­ва­но, була гли­бин­на сим­во­лі­ка, що грун­ту­ва­ла­ся на магі­чній цифрі «три» і від­по­від­но на три­по­діль­ній систе­мі. Усе малю­ва­н­ня поді­ля­ло­ся на три рів­ні: пер­ший роз­по­чи­нав­ся від при­зьби і дохо­див до вікон, дру­гий визна­чав­ся висо­тою вікон, тре­тій — від вікон до даху. Ця магі­чна сим­во­лі­ка вияв­ля­лась і в бага­тьох інших еле­мен­тах хати: тра­ди­цій­на укра­їн­ська хата мала три­по­діль­не пла­ну­ва­н­ня, вікна скла­да­ли­ся з трьох шибок, житло­ва кім­на­та мала три вікна, а саме житло скла­да­ло­ся з трьох частин: при­зьби, стін та даху.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»