Парсуна “Козак Мамай”
Опубліковано: 16 Тра 2008 18:06

 У моеї баби Ган­ни батько чума­ку­вав, а дід її…

Неба­га­то я чув про того діда Йва­на, мого пра­пра­ді­да,— він пере­ста­вив­ся, коли бабу­ся Ган­на ще зов­сім малою була, а зга­дав я тут про ньо­го лише тому, що у Ган­ни Оле­ксан­дрів­ни в capaї над льо­хом зоста­лась від мого пра­пра­ді­да, тоб­то від його дру­жи­ни — чима­ла скри­ня, з при­скри­но­чком у ній — для гро­шей, для кора­лів, для ниток i голок,— добра ще скри­ня, на колі­ща­тах, кова­на мере­жа­ним залі­зом зов­ні й гар­но цяцько­ва­на все­ре­ди­ні. По стін­ках — кві­та­ми. А на поре­па­но­му та полу­па­но­му віку скри­ні сяя­ла мальо­ва­на кар­ти­на.

I не така вже вона й тру­хля­ва сто­я­ла, пам’ятаю, та скри­ня, а тіль­ки роз­со­хлась вона силь­но, і з неї не щезав світ божий, навіть коли в неї, бува­ло, залі­зеш i накри­е­шся зсе­ре­ди­ни важен-ним віком, бо й віко те крі­зні­ло, та й засно­ва­ний паву­ти­н­ням гон­то­вий дах погрі­бни­ка сві­тив­ся наскрізь.

Meні вже спов­ни­лось тоді років пять або й шістъ, i я частень­ко, якщо звід­ти не кир­ча­ли на мене попід­си­пу­ва­ні весною кво­чки, ховав­ся на дні тої скри­ні и не зво­див очей з пома­льо­ва­но­го віка, що його я, наче ляду, спу­скав над собою, немов­би пори­на­ю­чи в інший світ, у світ чар-зіл­ля (куди й ми з вами, чита­чу, всту­па­е­мо зараз, у цій химер­ній кни­зі), у світ каз­ки, в той воло­ше­бний (як моя баба Ган­на каза­ла) світ, котро­го я не забу­ду ніко­ли в жит­ті та навіть i по смер­ті, бо ж вірю я, що стеж­ка до обра­зу Мамая не заро­сте й тоді, i не тому не заро­сте, що я його так добре випи­шу, а лише тому, що в нім, либонь, явле­ні будуть тi риси націо­наль­ної вда­чі, ті вели­че­зні дива и при­го­ди, які при­йшли в цю кни­гу від щедрот наро­ду нашо­го, від його казок, пісень та дум, буваль­щин та смі­хо­вин,— щирі дива, витво­ри духу наро­дно­го, які жити­муть разом з ним…

Див­ля­чись там, ізсе­ре­ди­ни, на віко скри­ні, на кар­ти­ну, нехи­тро нама­льо­ва­ну на ньо­му, навіть я, малий i про­сто­ду­шний, уже почи­нав тоді розу­мі­ти, чому пра­пра­дід, поми­ра­ю­чи, велів себе в тій скри­ні похо­ва­ти,— не в тру­ні, а в скри­ні! — бо, зві­сна ж річ, i най­пев­ні­ший мрець, гли­пнув­ши зга­са­ю­чим оком на тую кар­ти­ну, ожив би мит­тю та и поми­ра­ти б уже не схо­тів…

Баба Ган­на каза­ла, буцім скри­ня не потра­пи­ла тоді в моги­лу з був­шим чума­ком тіль­ки тому, що батю­шка не дозво­лив хова­ти Йва­на в такій весе­лій домо­ви­ні; i ще бабу­ся зга­ду­ва­ла, як тоді вci вель­ми жури­лись, не вво­лив­ши волі ста­ро­го, бо в ньо­го були, як тоді бала­ка­ли, ще и окре­мі при­чи­ни про­си­ти такої тру­ни: мій пра­пра­дід, каза­ли, замо­ло­ду колись, іще років за сто до ско­ну сво­го, зди­бав­ся з геро­ем тої чудо­вої кар­ти­ни, що aнi гич не почор­ні­ла в скри­ні од кіптя­ви часу,— i все жит­тя потім пра­пра­дід молив бога, аби спо­до­бив бодай раз та зди­ба­ти Мамая Коза­ка, того лука­во­го, доте­пно­го, без­лі­тно моло­до­го.

Весе­лий образ Коза­ка Мамая живе в наро­ді вже не сотню літ. І не дві. І не три.

Якісь його суча­сни­ки свід­ку­ють про зустрі­чі з тим хара­ктер­ни­ком-запо­рож­цем у зов­сім дав­ні часи, десь при поча­тку існу­ва­н­ня Січі.

Інші — з ним пліч-о-пліч вою­ва­лись у вій­ську слав­но­го Зіно­вія-Бог­да­на Хме­ля.

Ще інші стрі­ва­ли його на шля­хах Укра­ї­ни вже після того, як наро­див­ся на світ Тарас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко. Був серед них і мій пра­пра­дід.

Отак ось він і ходив, либонь, по нашій пре­ба­га­тій зем­лі, мудро­щів та хитро­щів од віку наби­ра­ю­чись, ходив і ходить, бо живий він, мабуть, і тепер, весе­лий і зви­тя­жний образ, викли­ка­ний до жит­тя в надрах мину­лих віків силою наро­дної фан­та­зії — не Хитрий Петро бол­гар­ський, не Ойлен­шпі­гель німе­цький, не Совес­драл поль­ський, не Доми­шлян серб­ський, не схі­дні доте­пни­ки — Мушфі­кі чи ходжа Насред­дін, не румун­ські Пека­ле і Тен­да­ле, а наш-таки козак — Мамай, своє­рі­дне вті­ле­н­ня укра­їн­сько­го хара­кте­ру, живу­щий образ воле­лю­бно­сті, стій­ко­сті та нев­ми­ру­що­сті наро­ду, Козак Мамай, котрий на про­тя­зі сто­літь, од напа­дни­ків уся­ких одби­ва­ю­чись, пле­кав одві­чну мрію: не вою­ва­ти, не гар­ба­ти, не ярми­ти ніко­го, а в себе вдо­ма — ришту­ва­ти, муру­ва­ти, буду­ва­ти, – Козак Мамай – ман­дрів­ний запо­ро­жець, воя­ка і гуль­тяй, жар­тун і філо­соф, бан­ду­рист і спів­ак, бабій і зара­зом — монах, про­сто­ду­шний і мудрий чаклун, без­стра­шний лука­вець, що його і в сту­пі тов­ка­чем не влу­чиш,— наро­дний герой, котро­го чи не спо­кон­ві­ку зна­ють між людьми на Вкра­ї­ні, хоч об нім над Дні­пром — ні казок не роз­ка­за­но, не скла­де­но й пісень.

Ні казок, ні пісень!

А про­сла­ви­ли Коза­ка про­сто­лю­дні худо­жни­ки.

Оба­біч слав­но­го Дні­пра, по ста­ре­зних коза­цьких та селян­ських хатах — на кле­но­вих та дубо­вих поло­тни­щах две­рей, на кахля­них гру­бах, на кова­них скри­нях, на мальо­ва­них олій­ни­ми фар­ба­ми поло­тнах, навіть на липо­вих коло­дах вули­ків частень­ко можна було бачи­ти роз­ма­ї­ті пар­су­ни Мамая, тися­чі від­мін його полич­чя з нови­ми раз по раз подро­би­ця­ми при­год, з нови­ми щораз під­пи­са­ми, які віль­но тра­кту­ва­ли дія­н­ня і вда­чу героя, тися­чі сюже­тів, що під­но­си­ли в наро­ді сла­ву Козака.Ще хло­пцем був­ши,— мені тоді спов­ни­лось років вісім­над­цять,— їздив я до Кате­ри­но­сла­ва (як зва­ли тоді Дні­про­пе­тровськ), щоб роз­пи­та­ти про Мамая в Дми­тра Іва­но­ви­ча Явор­ни­цько­го, нев­си­пу­що­го шука­ча запо­розь­кої ста­ро­ви­ни, най­ви­зна­чні­шо­го істо­ри­ка Січі, що напи­сав з деся­ток томів, при­свя­че­них істо­рії Вій­ська Запо­розь­ко­го, зби­ра­ча пісень, казок та при­ка­зок, мово­знав­ця, етно­гра­фа і дра­ма­тур­га, авто­ра істо­ри­чних пові­стей та опо­відань, про­фе­со­ра і ака­де­мі­ка, котрий був дру­гом і това­ри­шем Іллі Юхи­мо­ви­ча Рєпі­на: Дми­тро Іва­но­вич пома­гав колись вели­ко­му росій­сько­му худо­жни­ко­ві шука­ти в селах понад Дні­пром типи й хара­кте­ри для його май­бу­тньої кар­ти­ни «Запо­рож­ці пишуть листа сул­та­но­ві», він позу­вав худо­жни­ко­ві задля обра­зу писа­ря (в осе­ред­ку тієї кар­ти­ни), він любов­но схо­ро­няв деся­тки етю­дів до тих самих «Запо­рож­ців» (я тоді їх бачив у його музеї)… Радян­ський ака­де­мік Дми­тро Явор­ни­цький у сво­їх без­на­стан­них шука­н­нях був люди­ною непо­си­дя­чою, і саме його захо­да­ми істо­рія запо­розь­ко­го коза­цтва збе­ре­гла­ся в сво­їй непо­втор­ній кра­сі,— він був люди­ною вида­тної пра­цьо­ви­то­сті, люди­ною вели­кої душі, вели­кої кебе­ти, і я вва­жаю за щастя, що колись при­ве­ло­ся мені тисну­ти його руку, роз­мов­ля­ти з ним і взна­ти про мого Мамая щось таке, що міг роз­по­ві­сти тіль­ки він, цей пое­ти­чний і хитру­ва­тий укра­ї­нець, котрий і сам ски­дав­ся інко­ли на того ж таки Коза­ка Мамая. 

Він тоді пока­зу­вав мені й зібра­ні в кате­ри­но­слав­сько­му музеї кіль­ка деся­тків две­рей, які сам уче­ний позні­мав по ста­рих коза­цьких хатах Над­дні­прян­щи­ни, две­рей, що на них були нові й нові одмі­ни обра­зів Мамая, мальо­ва­ні про­сто­на­ро­дни­ми живо­пи­сця­ми XVIXIX сто­літь.

Бага­то я ще й потім бачив уся­ких пар­сун Коза­ка, і кожен малю­вав його по-сво­є­му, як ось і я малюю сво­го Мамая тепер.

Всі вони були різні.

Але ж на всіх роз­ма­ї­тих полич­чях був один і той самий запо­ро­жець, Козак Мамай.

Той самий укра­їн­ський хара­ктер.

Хара­ктер!

Наро­дні худо­жни­ки малю­ва­ли Мамая не в січі з воро­гом, не вер­хи на коні, а в спо­кій­ній, спо­гля­даль­ній позі: тіль­ки зброя лежить напо­хва­ті, тіль­ки лиш кінь басує, а сам Козак, схре­стив­ши ноги, спо­кій­ні­сінь­ко сидить під дере­вом,— бо ж він перед­усім був чоло­вік мир­ний, якщо, зві­сно, його не займа­ли, якщо не

зазі­хав ніхто на волю й сла­ву про­стих людей Укра­ї­ни,— а коли вже й зачі­пав Коза­ка хтось, то зраз­ки наро­дно­го маляр­ства часом явля­ли нам і лють його роз­пла­ти з воро­га­ми.

Сли­ве всі порт­ре­ти Мамая мальо­ва­но ніби дитя­чою рукою, бо й справ­ді-таки, то був наро­ду нашо­го дитя­чий вік,— а може, й зов­сім не дитя­чий, а тіль­ки не дійшло крізь лихо­лі­т­тя, май­же нічо­го не дійшло до наших днів, крім хіба східнослов’янського дива-диви­ни — «Сло­ва о пол­ку Іго­ре­вім» крім тепло­го мар­му­ру тру­ни Яро­сла­ва, крім чудо­вих моза­їк та фре­сок київ­ської Свя­тої Софії, крім гали­цьких цер­ков і зам­ків, крім деся­тка літо­пи­сів, крім купи книг, дру­ко­ва­них любов­но в Киє­ві, Остро­зі, Льво­ві, крім без­лі­чі мудрен­них візе­рун­ків на кера­мі­ці, на склі, на золо­ті, крім гострих діа­ман­тів гумо­ру наро­дно­го, крім шалу укра­їн­ських дум, крім вічно живої пісні…

Зре­штою, ста­рих і пра­ста­рих надбань наро­ду Укра­ї­ни дійшло до нас таки чима­ло. Не лиши­лось тіль­ки імен твор­ців… Май­же нема імен!

У інших на той час були вже Калі­да­са і Шота Руста­ве­лі, Арі­сто­фан і Навої, Шек­спір і Рабле, Рафа­ель і Копер­нік, а ми, либонь, були ще зов­сім моло­ді в ту пору, коли з’явилися в наро­ді пер­ші порт­ре­ти Коза­ка Мамая, але всі вони жили своє неко­ро­тке жит­тя як витво­ри висо­ко­го наро­дно­го мисте­цтва, нехай ще не зрі­лі, нехай не доско­на­лі, але живі й живі…

Чи не на всіх полич­чях Козак Мамай — вро­дли­вий січо­вик, де тро­хи стар­ший, де молод­ший, дяде­чко неве­ли­чкий, кре­ме­зний, чор­ня­вий вусань, з коза­цьким осе­лед­цем, у жупа­ні — коли бага­тшо­му, а коли й про­сто­му, зде­біль­шо­го з бан­ду­рою в руках, щира вда­ча — спів­ак і музи­ка.

На від­мі­нах порт­ре­та мальо­ва­но вся­ке при­чан­да­л­ля, котре вка­зу­ва­ло на Коза­ко­ві зви­чки, діла й при­го­ди.,

Був там і встром­ле­ний у зем­лю спис. А до рати­ща чи до яко­їсь дуби­ни прип’ято баско­го коня; на дере­ві – шаблю­ка, біля ніг -рушни­ця. І гаман. І шев­ська спра­ва. І шапка-шлик. І порох у туря­чім розі.

Тут же — квар­та і чар­ка. Каза­нок над вогнем. І лож­ка,— все, що коза­ко­ві буває потрі­бно в похо­ді.

Тут же — дов­го­ву­хий песик.

А над голо­вою — гру­бе­зний жарт, соло­ний дотеп, сло­ве­сна бли­скав­ка, випи­са­ні біля Коза­ко­во­го рота.

Тро­хи далі, на дру­го­му пла­ні, бува­ли часом і про­мо­ви­сті яви січо­во­го жит­тя: роз­пра­ва з воро­га­ми, зви­тя­га й пусто­щі, вза­єм­не часту­ва­н­ня око­ви­тою з михай­ли­ка чи коря­ка, а чи й побра­тим­ське чубі­н­ня з това­ри­шем, а чи й пові­ше­ний дого­ри дри­гом враг і супо­стат…

Ще далі та вище, над голо­вою в Мамая, поде­ко­ли бував і напис.

Часом у чесній про­зі.
А то вір­шо­ва­ний.

Ось так, при­мі­ром:

Сидить козак у кобзу грає, Що зами­слить, то все має;

Або ще й так, у про­сто­ті душев­ній:

їхав козак полем та й ота­ку­вав­ся,
Сів він під дубо­чком та й роз­пе­ре­зав­ся;
— Гей, бан­ду­ро моя золо­тая,
Коли б до тебе дів­чи­на моло­дая
—Ска­ка­ла б, пля­са­ла до лиха,
Що не один козак одцу­рав­ся б солі міха,
Бо як заграє, всяк поска­че,
А після не один вра­жий син запла­че…
А то бува­ло в тих напи­сах і таке:
Козак — душа прав­ди­вая, соро­чки не має,
Коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє…
Хоч дивись, не дивись, та ба, не вга­да­єш:
Від­кіль я та як зва­ли – нічи­чирк не взна­єш!
Кому ж тра­пля­лось хоч раз у сте­пу бува­ти,
Той може і прі­зви­ще моє уга­да­ти.
А ти, як хоч нази­вай, на все позво­ляю,
Аби кра­ма­рем не звав, бо за те полаю.
А яко­го роду я, то всяк про те знає,
Хто по сві­ту ходить-блу­кає та долі шукає.
Я, козак-запо­ро­жець, ні об чім не тужу,
Як є люль­ка та тютю­нець, то мені й бай­ду­же!
Надію маю на мушкет, на ту сіро­ма­ху,
Що не ржа­віє ніко­ли, на шаблю на сва­ху.
Як натя­гну ж лука я, бря­зну тяти­вою,
То від мене і хан крим­ський уті­ка з ордою..!

Зав­да­ва­но чосу в тих вір­шах – коли тур­кам і тата­рам, що ласи­лись на укра­їн­ські роз­до­ли, коли панам-ляхам чи й сво­їм же, укра­їн­ським, дукам-срі­бля­ни­кам, пере­па­да­ло там і єврей­ським загрі­бай­лам-орен­да­рям, кра­ма­рям та кор­чма­рям, тоб­то всім ути­ска­чам і трй­во­ро­гам про­сто­го люду: укра­їн­сько­го.

…А на малюн­ку в тій скри­ні, що схо­ро­ни­ла­ся в бабу­сі Ган­ни, бра­вий Козак варив над бага­т­тям куле­шик, а вни­зу плів­ся мир­ний і ціл­ком тве­ре­зий напис:

Ось так я в сте­пу весе­лю­ся, Одним куле­шем похме­лю­ся.

I досі він бли­має мені, той живий вогник під казан­ком, наче я й зараз лежу на дні ста­рої скри­ні й загля­даю звід­ти в хміль­ний світ мину­ло­го, від­бли­ски яко­го зав­ше мере­хтять наді мною в розум­них, пре­гар­них i пре­хи­трих очах Коза­ка.

Мере­хтять i мере­хтять тi очі наді мною.

Та й ви, чита­чу, вже бачи­те їх.

Оле­ксандр Іль­чен­ко. Укра­їн­ський химер­ний роман з наро­дних вуст: «Коза­цько­му роду нема пере­во­ду, або ж Мамай і чужа моло­ди­ця». Київ: «Дні­про», 1967 рік.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»