Провідна неділя – за народним календарем тиждень після Великодня. Як відзначали та що їли.
Опубліковано: 01 Січ 2009 02:01

Про­во­ди — Гроб­ки, Дар­на неді­ля, Могил­ки, Опро­во­ди, Про­від­на неді­ля, Радо­ни­ця, Радов­ни­ця, Раду­ни­ця, Роди­чі, Томи­на неді­ля, Хоми­на неді­ля — тра­ди­цій­ні гро­мад­ські помин­ки, що при­па­да­ють на пер­шу після Вели­ко­дня неді­лю і насту­пні за нею кіль­ка днів.

       Поми­на­н­ня роди­чів на Про­во­ди — дав­ньо­укра­їн­ський зви­чай, що отри­мав своє місце і у хри­сти­ян­сько­му кален­да­рі. Його не змо­гли вико­рі­ни­ти забо­ро­ни впро­довж дов­гих деся­ти­літь за радян­ської вла­ди. Раду­ни­ця, Радо­ни­ця не раз зга­ду­є­ться
у дав­ньо­ру­ських літо­пи­сах: «На дру­гой неде­ле во втор­ни­кь на зау­тріе по Радо­ни­це» (1372).

       (Раду­ни­ця, Радов­ни­ця) збе­ре­гла­ся з часів Київ­ської Русі. На тери­то­рії Укра­ї­ни вона поши­ре­на на пів­но­чі Чер­ні­гів­щи­ни і на Сум­щи­ні. Назва Хоми­на (Томи­на) неді­ля похо­дить від дня свя­то­го Хоми, який свя­тку­ють у насту­пну після Вели­ко­дня неді­лю. В інших регіо­нах назви від­обра­жа­ють суто фун­кціо­наль­ний зміст — поми­на­н­ня, про­во­ди помер­лих роди­чів.
 
       Весня­не поми­на­н­ня роди­чів існу­ва­ло ще до прийня­т­тя хри­сти­ян­ства. Пере­жи­тки сві­то­гля­дних хара­кте­ри­стик помер­лих як таких, що про­дов­жу­ють жити потой­бі­чним жит­тям, збе­ре­гли­ся і в пізні­ші часи. Тому щорі­чні поми­на­н­ня роди­чів у пері­од весня­но­го про­бу­дже­н­ня при­ро­ди, за наро­дни­ми уяв­ле­н­ня­ми, мали при­лу­чи­ти «батьків» і «дідів» до коло­обі­гу жит­тя – смерть – жит­тя. Спо­ча­тку суво­рі рев­ни­те­лі православ’я засу­джу­ва­ли Про­во­ди, вва­жа­ю­чи їх обря­да­ми, що несуть у собі реш­тки язи­чни­цтва, і закли­ка­ли вико­рі­ню­ва­ти цей зви­чай. Але зго­дом Про­во­ди ста­ли орга­ні­чною части­ною цер­ков­них поми­нань: зау­по­кій­ні слу­жби від­бу­ва­ли­ся не лише у цер­кві, а й на цвин­та­рі, навіть біля кожної моги­ли, освя­чу­ва­ли­ся хліб і коли­во як части­на поми­наль­ної тра­пе­зи. У сві­до­мо­сті поми­наль­ни­ків спіль­на з душа­ми покій­них тра­пе­за мала дода­ва­ти живим упев­не­но­сті у про­дов­жен­ні люд­сько­го роду, а мер­твим дару­ва­ла вічний спо­кій. Про­мов­ля­ли нехи­трі при­каз­ки: «їм лежать — земель­ку дер­жать, а нам ходить — земель­ку будить»; «Нам нехай здо­ро­ви­ться, а їм легень­ко лежи­ться». У ці дні немов­би дозво­ля­ла­ся зустріч двох про­ти­ле­жних сві­тів — «цьо­го» і «того». Зна­вець ста­ро­дав­ніх обря­дів І. Снє­гі­рьов писав напри­кін­ці XVIII сто­лі­т­тя про Київ: «На гору Ска­ви­цю (Щека­ви­цю) зби­ра­ли­ся для поми­на­н­ня роди­чів най­по­че­сні­ші киє­во­по­діль­ські горо­дя­ни. Пана­хи­дні літур­гії від­прав­ля­ли­ся свя­ще­ни­ка­ми над кожною моги­лою; потім кожна роди­на сіда­ла нав­кру­ги сво­їх покій­ни­ків і поми­на­ла їх тими стра­ва­ми і напо­я­ми, що їх із собою при­но­си­ла. А тим часом шко­ля­рі наспі­ву­ва­ли їм духов­ні пісні (псал­ми), часом скри­па­лі награ­ва­ли сум­ні мело­дії. Під час того часту­ва­н­ня були й най­убо­гі­ші».

       Спе­ці­аль­но для поми­на­н­ня пекли паски (або лиша­ли вели­чень­ку з Вели­ко­дня), кни­ші, кала­чі, пиро­ги, фар­бу­ва­ли кра­шан­ки, вари­ли коли­во (таке, як на поми­наль­ні дні посту) тощо.

       Коли­во, канун, сита — стра­ва, з якої в Укра­ї­ні зав­жди роз­по­чи­на­ють поми­наль­ну тра­пе­зу і в день похо­ро­ну, і на «дев’ятини», і на «соро­ко­ви­ни», і на поми­наль­ну річни­цю не лише в сіль­сько­му, а й у місько­му сере­до­ви­щі. Готу­ють коли­во на Про­во­ди і на осін­ні поми­на­н­ня — Дми­тро­ві, Кузьмо-Дем’янові та Михай­ло­ві. Його не тіль­ки спо­жи­ва­ють удо­ма при застіл­лі, а й беруть із собою до цер­кви на від­пра­ву (від­спі­ву­ва­н­ня й пана­хи­ду) і на кла­до­ви­ще, щоб роз­да­ва­ти про­во­джа­ю­чим і стар­цям. Най­по­ши­ре­ні­ша назва стра­ви в Укра­ї­ні — коли­во, на Пра­в­обе­реж­жі й час­тко­во на Пів­дні — канун, а в деяких райо­нах Поліс­ся — сита.

       Най­ча­сті­ше коли­во готу­ють як кутю з недро­бле­них обтов­че­них пше­ни­чних або ячних круп. Кашу викла­да­ють у мисо­чку, поли­ва­ють ситою з меду або цукро­во­го сиро­пу, а звер­ху при­кра­ша­ють хре­сти­ком із родзи­нок чи цуке­рок-кара­ме­льок.

       Коли­во має дав­ню істо­рію. У сере­дньо­ві­чних дже­ре­лах нео­дно­ра­зо­во зустрі­ча­ю­ться згад­ки про заправ­ле­ну медом кашу, як про зау­по­кій­ну стра­ву. У пер­ші роки хри­сти­я­ні­за­ції цер­ква боро­ла­ся про­ти неї, але, як вияви­ло­ся, без­успі­шно: «Неции осве­ща­ють при­но­си­мые к цер­кви пло­до­но­сия, рекше кро­у­пы или коу­тья за мер­твые, пове­ле­ва­ем от сего вре­ме­ни тако­во­му не быти». Опи­су­ю­чи помин­ки, які справ­ляв Еней по Анхі­зо­ві, Іван Котля­рев­ський (ще у XVIII сто­літ­ті) писав:

Зро­би­ти помин­ки я хочу,
Поста­ви­ти обід стар­цям…
І коли­во з куті зро­би­ли,
Сити із меду наси­ти­ли…

       У деяких пів­ні­чних райо­нах Укра­ї­ни кутю замі­ня­ють пше­ни­чним хлі­бом (бубли­ка­ми, кала­ча­ми, пря­ни­ка­ми): їх дрі­бно кри­шать у миску і поли­ва­ють медо­вою ситою.

       До XIX сто­лі­т­тя ситу готу­ва­ли не з роз­ве­де­но­го водою меду, а із стіль­ни­ків, їх укла­да­ли в дерев’яну діже­чку, запов­ню­ю­чи її на тре­ти­ну, і зали­ва­ли кру­тим окро­пом. Віск із стіль­ни­ків роз­то­плю­вав­ся і спли­вав, а мед роз­чи­няв­ся. Для під­ви­ще­н­ня тем­пе­ра­ту­ри води у діж­ку кида­ли роз­пе­че­не у печі камі­н­ня (один із най­ар­ха­ї­чні­ших спосо­бів кип’ятіння води). Коли вода висти­га­ла, вощи­ну зби­ра­ли, і сита ста­ва­ла гото­вою до вжи­ва­н­ня. Ситу і як риту­аль­ний, і як пов­сяк­ден­ний напій широ­ко спо­жи­ва­ли у часи Київ­ської Русі. Можна при­пу­сти­ти, що вона була остан­ньою стра­вою-напо­єм у тра­пе­зі, звід­ки й виник вислів «наїсти­ся доси­та», «наси­ти­тись». У дав­ньо­ру­сько­му літо­пи­сі зустрі­ча­є­мо запис, дато­ва­ний 986 роком: «Ядя­хо­мъ мяса, лукъ и хле­бы до сыти». На Поліс­сі існу­ють також села, де осно­вою коли­ва є не кутя або хліб, а саме сита, в яку кла­дуть лише кіль­ка шма­то­чків бул­ки.

       Там же, на Поліс­сі, зокре­ма у Єміль­чин­сько­му райо­ні Жито­мир­ської обла­сті, готу­ють уні­каль­не коли­во — з медо­вим ква­сом, а не з про­стою ситою.

       Фер­мен­то­ва­ний медо­вий напій «мед», «меду­ха», попу­ляр­ний у часи Київ­ської Русі та пізні­ші два-три сто­лі­т­тя, напри­кін­ці XIX сто­лі­т­тя вже май­же не зустрі­чав­ся у пов­сяк­ден­но­му побу­ті укра­їн­ців. Але він дійшов до наших днів у чисель­них фоль­клор­них зраз­ках. Відо­мо, що в дав­ньо­ру­ські часи мед як риту­аль­ний напій широ­ко вико­ри­сто­ву­ва­ли в поми­наль­них тра­пе­зах. Кня­ги­ня Оль­га, вла­што­ву­ю­чи три­зну за чоло­ві­ком, зве­лі­ла древ­ля­нам «при­строи­ти… меды мно­ги» (945). Опи­су­ю­чи помин­ки по кня­зе­ві Федо­ру Свя­то­сла­во­ви­чу (1 233), літо­пи­сець з гір­ко­тою засвід­чує: «Сват­ба при­стро­є­на, меды изва­ре­ни…».

       На Лів­обе­ре­жно­му Поліс­сі зустрі­ча­є­ться також ори­гі­наль­не коли­во, що не має ана­ло­гів в інших регіо­нах Укра­ї­ни, — хліб із ситою та яблу­ком. Яблу­ко (і яблу­ня) в укра­їн­ській обря­до­во­сті сим­во­лі­зує про­дов­же­н­ня роду, утвер­дже­н­ня жит­тя, плі­дно­сті.

       У місько­му сере­до­ви­щі пев­ний час кори­сту­ва­ло­ся попу­ляр­ні­стю коли­во з рису, але в остан­ні роки пше­ни­чна (або ячна) кутя повер­ну­ла собі чіль­не місце в поми­наль­ній тра­пе­зі.

       Фун­кція коли­ва як риту­аль­но­го атри­бу­ту поми­наль­но­го засті­л­ля поля­гає, віро­гі­дно, в тому, що воно слу­жить ніби посередником-зв’язківцем між сві­том живих і сві­том мер­твих. При­го­ща­н­ня коли­вом і роз­да­ча пиро­гів-гостин­ців напри­кін­ці поми­нок є своє­рі­дною жер­твою на користь покій­но­го. Те, що риту­аль­но спо­жи­те у сві­ті живих «за помин душі», має повер­ну­ти­ся помер­ло­му на «тому» сві­ті. Недар­ма за честь визна­ва­ли наго­ду­ва­ти бідних, стар­ців, юро­ди­вих, а осо­бли­вим везі­н­ням вва­жа­ли, якщо на помин­ки наго­див­ся про­ча­нин або про­сто пере­хо­жий (чужий). Це під­си­лю­ва­ло зна­че­н­ня риту­аль­ної їжі.

        Гро­мад­ські помин­ки від­бу­ва­ли­ся у два спосо­би: зби­ра­ли­ся й обі­да­ли всі­єю гро­ма­дою на віль­ній тери­то­рії кла­до­ви­ща чи біля сіль­ської цер­кви або сте­ли­ли ска­тер­ті між моги­ла­ми і поми­на­ли сво­їх покій­них гру­па­ми.

       Най­дав­ні­ший обряд поми­на­н­ня на Про­во­ди був схо­жий на дав­ньо­ру­ську три­зну. Під вели­ки­ми каза­на­ми роз­па­лю­ва­ли бага­т­тя і вари­ли куліш чи капу­сняк із зне­се­них про­ду­ктів, кашу, локши­ну, горох із вудже­ни­ною, тушку­ва­ли пече­ню із сви­ни­ни. До того ж при­но­си­ли хар­чі, при­го­тов­ле­ні вдо­ма: хліб, нали­сни­ки з різно­ма­ні­тною начин­кою, млин­ці (які на помин­ках нази­ва­ли «Божи­ми ону­ча­ми» чи «тужи­ка­ми»), варе­ни­ки, пиро­ги, кни­ші, голуб­ці, сма­же­ну рибу та ін. Обі­да­ли або за сто­ла­ми, постав­ле­ни­ми зазда­ле­гідь, або на роз­сте­ле­них на тра­ві ска­тер­ти­нах. Пуска­ли «колію» з чар­кою горіл­ки так, щоб кожно­му поми­наль­ни­ку дістав­ся хоч один ков­то­чок «за Цар­ство Небе­сне». Моли­ли­ся, зга­ду­ва­ли помер­лих добрим сло­вом.

       Окрім коли­ва з медом у вигля­ді білої бул­ки чи куті, кожна госпо­ди­ня обов’язково готу­ва­ла для «сво­їх» покій­них стра­ви, які ті осо­бли­во люби­ли за жит­тя. Кра­шан­ку, части­ну цих страв, тро­хи коли­ва, а часом навіть горіл­ку зали­ша­ли на могил­ці, горіл­кою ж кро­пи­ли зем­лю. Дава­ли бага­те пода­я­ния кра­шан­ка­ми, хлі­бом та інши­ми наїд­ка­ми, обмі­ню­ва­ли­ся їстів­ним між роди­на­ми, доси­та году­ва­ли стар­ців. В обве­ден­ні кра­шан­ка­ми могил, при­не­сен­ні на моги­лу для душ їхніх улю­бле­них страв, спіль­но­му поми­наль­но­му обі­ді можна вба­ча­ти пере­жи­тки жер­тво­при­но­ше­н­ня, корм­лі­н­ня пред­ків. На Поліс­сі, за зви­ча­єм, за остан­нім сто­лом обов’язково при­го­ща­ли діток, які збі­га­ли­ся з усьо­го села і тер­пля­че чека­ли на тра­пе­зу. Згад­ки про ці тра­ди­ції зустрі­ча­ю­ться в «Ене­ї­ді» Іва­на Котля­рев­сько­го:

Пocmaвumu обід стар­цям…
Хазя­ї­нів сво­їх ззи­ва­ли,
Стар­ців по ули­ця­ми шука­ли…
Еней хотів обід справ­ля­ти.

       І тут стар­ців наго­ту­ва­ти, Щоб Біг душі свій рай одпер. Годи­ло­ся часту­ва­ти всіх за сто­лом вином чи горіл­кою. Якщо стіл бував заве­ли­кий, то «колію» пуска­ли дво­ма чар­ка­ми. При цьо­му чар­ку лише під­ні­ма­ли, не цока­лись, бо на помин­ках це було суво­ро забо­ро­не­но. Вва­жа­ли, що голо­сні зву­ки можуть зля­ка­ти душі покій­них, які, за наро­дни­ми уяв­ле­н­ня­ми, були при­су­тні на обі­ді. Не спів­а­ли, гово­ри­ли тихо і ста­те­чно. Тостів не про­го­ло­шу­ва­ли, при­мов­ля­ли тіль­ки: «Тато, мамо (діду, бабо), їжте, пий­те, спо­чи­вай­те і нас дожи­дай­те!»; «їжте, пий­те, спо­жи­вай­те і нас, грі­шних, спо­ми­най­те!»; «Вам — Цар­ства Божо­го діжда­ти, а нам — до Вас не поспі­ша­ти!»; «Хай зем­ля буде пухом!»; «Вам — спо­кій­но лежать і земель­ку дер­жать, а нам — в добрій долі пану­вать!»; «Вип’ємо за Цар­ство Небе­сне наших (Гали­ни, Федо­ра…)!».

       Нео­дмін­ною стра­вою на Про­во­ди були млин­ці (нали­сни­ки, олад­ки).

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»