Старосвітські етикетні норми поведінки.
Опубліковано: 07 Лис 2008 12:06

       Риту­а­ли шану­ва­н­ня.

       Будь-яка етні­чна куль­ту­ра має клю­чо­ве поня­т­тя. У дав­ніх укра­їн­ців воно асо­ці­ю­ва­ло­ся з поряд­ком, ладом (семан­ти­ка «ладу», до речі, широ­ка: це і поря­док, і зла­го­да, і вла­да, і устрій), яким, за наро­дни­ми віру­ва­н­ня­ми, керу­ють боже­ства: Ладо із Ладою та Доля. Саме вони при­во­дять у поря­док стро­ка­те й бага­то­ша­ро­ве суспіль­ство, спо­ну­ку­ю­чи всіх під­ко­ря­ти­ся гла­ві,- молод­ших — стар­шим, дітей — батькам і т. д. При­чо­му в осно­ві ієрар­хі­чно­го під­ко­ре­н­ня була не стіль­ки сила, скіль­ки шана: стар­шо­го, а тим біль­ше гла­ву, пова­жа­ли, і перед­усім тому, що ото­то­жню­ва­ли його з боже­ством або такою осо­бою, що має яко­сті боже­ства. Образ і подо­бу гла­ви будь-яко­го соці­аль­но­го утво­ре­н­ня — сім’ї, сіль­ської гро­ма­ди, дер­жа­ви — імі­ту­ва­ли, як пра­ви­ло, всі, хто йому під­по­ряд­ко­ву­вав­ся, виро­бля­ю­чи для себе пев­ні пове­дін­ко­ві сте­ре­о­ти­пи. По суті, фор­му­ва­ли­ся два типи пове­дін­ки: поче­сна і зви­чай­на. Пер­ша хара­кте­ри­зу­ва­ла­ся стри­ма­ною пла­сти­кою рухів, уро­чи­сті­стю поз, ску­пі­стю мімі­ки, велич­чю ходи; дру­га допу­ска­ла сує­ту, поспі­шність, ква­пли­вість, що асо­ці­ю­ва­ло­ся з зем­ним похо­дже­н­ням. Край­нім про­я­вом зви­чай­ної пове­дін­ки вва­жа­ли­ся «бісов­ські» риси — крив­ля­н­ня, сми­ка­н­ня, регіт, лихослів’я. Пев­на річ, така пове­дін­ка в наро­ді засу­джу­ва­ла­ся.

       Шана, пова­га і, отже, ста­тус поче­сних свя­тинь або осіб, як пра­ви­ло, пов’язувалися з поче­сною сто­ро­ною сві­ту, поче­сним місцем тощо. У схі­дних слов’ян поче­сною сто­ро­ною сві­ту здав­на вва­жав­ся схід: там схо­ди­ло сон­це, звід­ти йшло тепло й жит­тя. Не дарем­но схід вони асо­ці­ю­ва­ли зі сво­їм най­улю­бле­ні­шим кольо­ром — синім. Різно­ма­ні­тні заго­во­ри, закли­на­н­ня та моли­тви виго­ло­шу­ва­ли так, щоб облич­чя нео­дмін­но було звер­не­но на схід; тіль­ки по ходу сон­ця (посо­лонь) йшла моло­да запро­шу­ва­ти гостей на весі­л­ля; буду­ю­чи хату, слов’яни обов’язково роз­та­шо­ву­ва­ли її две­ри­ма на схід. Вва­жа­ло­ся, що поба­чи­ти пер­ший про­мінь сон­ця — зна­чить отри­ма­ти боже бла­го­сло­ві­н­ня. Навіть доте­пер можна спо­сте­рі­га­ти, як літні гуцу­ли зустрі­ча­ють сон­це: зні­ма­ють кри­са­ню і низь­ко вкло­ня­ю­ться.

       З прийня­т­тям хри­сти­ян­ства на Русі поче­сна сто­ро­на сві­ту пере­мі­сти­ла­ся на пів­день — у напрям­ку Візан­тії, звід­ки при­йшла нова релі­гія з при­та­ман­ною їй сим­во­лі­кою. Чер­во­ний колір як сим­вол вла­ди візан­тій­ських імпе­ра­то­рів став і сим­во­лом дер­жав­но­сті Київ­ської Русі. Звід­си й асо­ці­а­ція пів­ден­ної сто­ро­ни сві­ту з чер­во­ним кольо­ром. Щоправ­да, за тра­ди­ці­єю хри­сти­я­ни про­дов­жу­ва­ли моли­ти­ся, звер­та­ю­чись на схід, а цер­кви буду­ва­ли олта­рем також на цю дав­ню поче­сну сто­ро­ну: адже в осно­ві міфо­ло­гі­чних уяв­лень їхніх пред­ків лежав гли­бо­ко вко­рі­не­ний образ сон­ця, що схо­дить. Сон­це ж пря­мо пов’язувалося з поня­т­тям «верх», яке, у свою чер­гу, зав­жди ото­то­жню­ва­ло­ся з поня­т­тя­ми «боже­ствен­ний», «голов­ний», «поче­сний», «пре­сти­жний».

       Уяв­ле­н­ня про поче­сний боже­ствен­ний верх пере­но­си­ло­ся і на зем­не жит­тя. Ста­тус поче­сної люди­ни під­кре­слю­вав­ся або сто­ро­ною сві­ту, або про­сто­ро­вим під­ви­ще­н­ням. У пра­укра­їн­ців гла­ва роди­ни займав най­ви­гі­дні­ше місце — біля вогни­ща, з про­ти­ле­жної від вхо­ду сто­ро­ни — і сидів, як пра­ви­ло, на під­ви­щен­ні, що було при­ві­ле­єм боже­ства. Це вигля­да­ло осо­бли­во незви­чним, оскіль­ки май­же до X ст. було прийня­то сиді­ти на долів­ці; там же і їли, поклав­ши перед собою малень­ку доще­чку. Сто­ли у суча­сно­му розу­мін­ні з’явилися в Укра­ї­ні, оче­ви­дно, з прийня­т­тям хри­сти­ян­ства, коли в язи­чни­цькій слов’янській хаті потре­бу­ва­ло­ся місце для божни­ці. Це кар­ди­наль­но змі­ни­ло пла­ну­ва­н­ня інтер’єру житла: злі­ва від вхо­ду — піч, а по діа­го­на­лі, на поку­ті — стіл, орі­єн­то­ва­ний на пів­день або на схід.

       Від­по­від­них змін зазна­ла й, так би мови­ти, іде­о­ло­гі­чна осно­ва осе­лі — вона поча­ла поєд­ну­ва­ти у собі дві релі­гії: язи­чни­цьку (осе­ред­ком якої зали­ша­ла­ся піч) і хри­сти­ян­ську (її духов­ним цен­тром ста­вав стіл). Стіл упо­ді­бню­вав­ся до цер­ков­но­го пре­сто­лу, що істо­тно змі­ню­ва­ло релі­гій­но-побу­то­ву сим­во­лі­ку: хата пев­ною мірою ото­то­жню­ва­ла­ся з хра­мом, стіл — з олта­рем, гла­ва роди­ни — зі свя­щен­но­слу­жи­те­лем, акт при­йо­му їжі — з жер­тов­ні­стю. В цих умо­вах зви­чаї, що колись не були пов’язані з хри­сти­ян­ством, набу­ва­ли релі­гій­но­го забарв­ле­н­ня. Напри­клад, нав­ко­ло сто­лу поча­ли води­ти моло­дих під час весі­л­ля, носи­ти ново­на­ро­дже­них тощо. З пере­не­се­н­ням основ­них риту­аль­них дій дов­ко­ла сто­лу поче­сне місце в хаті пере­мі­сти­ло­ся на покуть. Це місце визна­ча­ло весь роз­по­ря­док у домі, як і всю стру­кту­ру вну­трі­сі­мей­них вза­є­мин. Поче­сне місце на поку­ті у зви­чай­ній ситу­а­ції займав гла­ва роди­ни, під час гостин — поче­сний гість, на весіл­лі — моло­дий із моло­дою, коли наро­джу­ва­ла­ся дитина,—баба-повитуха, під час хре­стин — кум.

       Загаль­ний роз­по­діл рольо­вих фун­кцій у тра­ди­цій­ній укра­їн­ській роди­ні най­ре­льє­фні­ше про­яв­ляв­ся у поряд­ку роз­мі­ще­н­ня сім’ї за сто­лом у свя­тко­ві дні, коли осо­бли­во суво­ро дотри­му­ва­ли­ся риту­аль­них пра­вил. Отож, на чолі сто­ла сідав батько. Якщо в сім’ї не було батька, його місце займав стар­ший одру­же­ний син, якщо ж він був нео­дру­же­ний, то гла­вен­ство нале­жа­ло мате­рі. На Поліс­сі, де збе­рі­га­ли­ся більш кон­се­рва­тив­ні тра­ди­ції, поче­сне місце пра­во­руч гла­ви роди­ни займав стар­ший син, далі вже сіда­ли всі інші сини та дочки; мати, як пра­ви­ло, при­слу­го­ву­ва­ла роди­ні і тому сіда­ла скраю.

       До кін­ця XVIII — поча­тку XIX ст. цей поря­док, у ціло­му хара­ктер­ний і для інших східнослов’янських наро­дів, в укра­їн­сько­му сере­до­ви­щі дещо змі­нив­ся: поруч із гла­вою сім’ї по пра­вий бік від ньо­го у свя­тко­ві дні сіда­ла дру­жи­на. Коли взя­ти до ува­ги, що пра­вий бік вва­жав­ся осо­бли­во поче­сним, можна уяви­ти, наскіль­ки зна­чною в укра­їн­ській роди­ні була роль жін­ки-мате­рі. Змі­ни­ло­ся з ліво­го на пра­ве й те місце, яке займа­ла жін­ка, коли йшла поруч із чоло­ві­ком. Зре­штою, на сьо­го­дні ми має­мо декіль­ка пара­лель­но побу­ту­ю­чих варі­ан­тів: замі­жні жін­ки можуть займа­ти і ліве, і пра­ве місце від чоло­ві­ка, хоча у моло­ді­жних парах жін­ка най­ча­сті­ше роз­та­шо­ву­є­ться пра­во­руч; під вінець зару­че­ну ведуть з пра­вої сто­ро­ни, а після він­ча­н­ня чоло­вік займає своє тра­ди­цій­не пра­ве місце; наре­шті, на Над­дні­стрян­щи­ні збе­рі­га­є­ться зов­сім арха­ї­чна ситу­а­ція, коли чоло­вік іде попе­ре­ду, а жін­ка поза­ду.

       Тра­ди­цій­не розу­мі­н­ня фено­ме­на поче­сно­сті позна­ча­ло­ся на ети­ке­тних нор­мах пове­дін­ки людей. Напри­клад, віта­н­ня здав­на почи­на­ли зі стар­ших, під яки­ми розумі­ли не тіль­ки стар­ших за віком, а й вищих за соці­аль­ним ста­ту­сом. У пізні­ші часи до ран­гу поче­сних ста­ли зара­хо­ву­ва­ти й жінок: під час зустрі­чі з подру­жньою парою насам­пе­ред віта­ли­ся з жін­кою. Про­те в умо­вах осе­лі ситу­а­ція змі­ню­ва­ла­ся: той, хто при­йшов у хату, спо­ча­тку вітав чоло­ві­ка, а тіль­ки потім його дру­жи­ну, під­кре­слю­ю­чи тим самим пре­стиж гла­ви сім’ї. Те ж саме роби­ли, коли в хаті були гості, незва­жа­ю­чи на уста­ле­не в укра­їн­сько­му сере­до­ви­щі шано­бли­ве до них став­ле­н­ня.

       Тра­ди­цій­ні етні­чні сте­ре­о­ти­пи ста­нов­лять осно­ву і суча­сно­го спіл­ку­ва­н­ня, щоправ­да, висту­па­ю­чи систе­мою ети­ке­тних норм та пра­вил пове­дін­ки без їх коли­шньої міфо­ло­гі­за­ції. Нато­мість поси­лю­є­ться акцент на загаль­но­люд­ських цін­но­стях, закрі­пле­н­ня яких у сві­до­мо­сті людей можли­ве тіль­ки через націо­наль­ні фор­ми їх вияв­ле­н­ня. Тож можна спо­ді­ва­тись, що по мірі від­ро­дже­н­ня укра­їн­ської нації від­бу­ва­ти­ме­ться й онов­ле­н­ня тих рис, які від­дав­на були при­та­ман­ні укра­їн­цям,— гостин­но­сті, бла­го­зи­чли­во­сті, шану­ва­н­ня й щиро­сер­дя.

А. Поно­ма­рьов

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»