Святвечір – за народним календарем 6 січня. Як святкували і що їли з нагоди свята.
Опубліковано: 10 Жов 2009 10:11

Свя­тий вечір, Свя­тве­чір, Вілія, Бага­та кутя —- перед­рі­здвя­ний день і вечір, вели­ке свя­то (6 січня). Воно при­па­да­ло на остан­ній день Пили­пів­сько­го посту, тому готу­ва­ли виклю­чно пісні стра­ви.

       Роди­на вста­ва­ла вдо­сві­та, мати зми­ва­ла недро­бле­ну кру­пу (на Пра­в­обе­реж­жі пере­ва­жа­ла пше­ни­чна, а на Лів­обе­реж­жі — ячна) і ста­ви­ла у піч. Дехто для цієї стра­ви, а це нео­дмін­но була кутя, при­па­сав непо­ча­тий (зов­сім новий, лише випа­ре­ний окро­пом) гор­щик. Діти лущи­ли й подрі­бню­ва­ли горі­хи, тер­ли в макі­трі мако­го­ном мак. Батько готу­вав ситу: роз­ми­нав у мисці медо­ві стіль­ни­ки та зали­вав їх кру­тим окро­пом (тіль­ки-но зня­тим з вогню). Від гаря­чої води віск роз­плав­ляв­ся і спли­вав. Якщо вода була недо­ста­тньо гаря­чою, то дода­тко­во вкла­да­ли розі­грі­тий на вогні в печі камінь. Тоді вода заки­па­ла пря­мо в посу­ди­ні. Після охо­ло­дже­н­ня віск із поверх­ні води зби­ра­ли, а одер­жа­ною ситою потім заправ­ля­ли кутю.

       “Кутя й узвар ще зран­ку займа­ли поче­сне місце на сто­лі під обра­за­ми — на поку­ті. Стіл поси­па­ли чистим сіном, на ньо­го кла­ли чистий настіль­ник-ска­тер­ти­ну, потім виши­ва­но­го рушни­ка (часом із виши­тим текс­том: «Хри­стос наро­див­ся — вос­сла­вим Його!», «Хри­стос ся рождає — сла­ві­мо його!»). Хло­пчик із роди­ни або сам госпо­дар, надів­ши рука­ви­ці (не голи­ми рука­ми!), брав миску чи гор­щик з кутею і від­но­сив на стіл. Слі­дом бігли діти, кво­кчу­чи: «Кво-кво-квок!», щоб май­бу­тньо­го року добре вели­ся кур­ча­та. Хазя­їн же при­мов­ляв: «Скіль­ки в цьо­му гор­шку куте­нят, стіль­ки щоб я мав телят і ягнят, кур­чат і поро­сят, гусят і каче­нят!». Гово­ря­чи: «Іди, кутя, на поку­тя, а узвар — на базар!», хазяй­ка від­ра­зу накри­ва­ла кутю трьо­ма кру­гли­ми кала­ча­ми або кни­ша­ми до вече­рі.

       У цей день не сні­да­ли й не обі­да­ли, году­ва­ли лише малих дітей. Біля куті ста­ви­ли узвар у гле­чи­ку й гру­ші з ньо­го, викла­де­ні в миску хво­сти­ка­ми дого­ри, щоб було зру­чно бра­ти. Там же, на сто­лі, ста­ви­ли діду­ха (діда, сніп, коля­ду). Це був май­стер­но вив’язаний житній або вів­ся­ний сніп, при­бра­ний різно­барв­ни­ми стрі­чка­ми, цукер­ка­ми, папе­ро­ви­ми кві­та­ми, кетя­га­ми кали­ни — попе­ре­дник ново­рі­чної ялин­ки. У наро­дній сві­до­мо­сті він сим­во­лі­зує про­дов­же­н­ня роду (про це свід­чить зокре­ма його назва), при­мно­же­н­ня доста­тку. Зер­но тут має такий самий зміст, що й у весіль­ній обря­до­во­сті (посі­ва­н­ня моло­дих, під­си­па­н­ня під коро­вай), і в ново­рі­чних обря­дах (поси­па­н­ня хати). Діти при­тру­шу­ва­ли долів­ку чи під­ло­гу соло­мою, вишу­ку­ю­чи в ній неви­мо­ло­че­ний колос, бо це віщу­ва­ло добро­бут.

       6 січня увесь день до вечо­ра, тоб­то вла­сне до Свя­тої вече­рі, вва­жав­ся буден­ним. Жін­ки й дів­ча­та, навіть малі дів­ча­тка після при­го­ту­ва­н­ня вече­рі на сьо­го­дні й обі­ду на дру­гий день, на Різдво, при­би­ра­ли в хаті, щоб вона ста­ла оша­тною, зати­шною та свя­тко­вою. Чоло­ві­ки й хло­пці, закін­чив­ши чоло­ві­чу робо­ту, при­хо­ди­ли до хати, щоб зустрі­ти свя­то всі­єю роди­ною. Запа­лю­ва­ли лам­пад­ку, кури­ли в хаті лада­ном, моли­ли­ся разом.

       Вече­ря­ти сіда­ли аж тоді, коли на небі схо­ди­ла пер­ша зір­ка — сим­вол наро­дже­н­ня Сина Божо­го. На Бага­ту кутю сім’я по-можли­во­сті зби­ра­ла­ся разом. Для тих же, хто був на цю пору в доро­зі (у чума­ках, у сол­да­тах чи то від­су­тній з іншої при­чи­ни), кла­ли лож­ку, ство­рю­ю­чи ефект при­су­тно­сті. Якщо мину­ло­го року помер хтось із роди­чів, то лож­ку кла­ли і для ньо­го. Як пили чар­ку, то зга­ду­ва­ли всіх чле­нів роди­ни, в тому числі від­су­тніх, навіть най­ми­тів. Але, як пра­ви­ло, на Свя­тве­чір зов­сім не вжи­ва­ли міцних напо­їв, горіл­ка з’являлася на свя­тко­во­му сто­лі тіль­ки насту­пно­го дня — на Різдво. І не ходи­ли в гості цьо­го вечо­ра. Це було суто сімей­не свя­то. Про­те якщо зне­на­цька хтось наго­див­ся у гості: якийсь подо­ро­жній, про­ча­нин, чумак чи ін., його запро­шу­ва­ли до сто­лу. Віри­ли, що неж­да­ний гість при­не­се в дім добро­бут і щастя.

       Почи­на­ли вече­рю із запа­ле­н­ня вос­ко­вої сві­чки й моли­тви за всіх живих і мер­твих. Потім, набрав­ши в лож­ку куті, госпо­дар під­хо­див до вікна чи до две­рей і гукав три­чі: «Моро­зе-Моро­зе, йди до нас куті їсти!». Мороз, зви­чай­но ж, не відзи­вав­ся, і тоді госпо­дар завер­шу­вав про­мо­ву: «А як не йдеш, то й не йди на наші жито-пше­ни­цю, вся­ку пашни­цю, не морозь нам ні теля­ти, ні ягня­ти, ні поро­ся­ти, ані мало­го дитя­ти».

       Дів­ча­та, узяв­ши пер­шу лож­ку куті в рот, не ков­та­ли одра­зу, а при­слу­ха­ли­ся. Якщо звід­кись доли­нав будь-який шум (гав­кав соба­ка, няв­чав кіт, когось гука­ли тощо), з того кутка села дів­чи­на могла чека­ти ста­ро­стів.

       Остан­ню лож­ку куті госпо­дар різ­ко під­ки­дав дого­ри. Якщо до сте­лі при­ли­па­ло кіль­ка зер­нин, то слід було спо­ді­ва­ти­ся на гар­ний мед. Це віщу­ва­ло, що добре рої­ти­му­ться бджо­ли.

       До Свя­тої вече­рі готу­ва­ли два­над­цять страв на честь два­над­ця­ти апо­сто­лів чи міся­ців у році. Можли­во, саме через чисель­ність страв Свя­ту вече­рю нази­ва­ли «Бага­тою кутею»; а можли­во, назва ця збе­ре­гла­ся ще з часів дохри­сти­ян­сько­го свя­тку­ва­н­ня зимо­во­го сон­це­сто­я­н­ня, коли вече­ря не була обме­же­на постом.

       Ана­ло­гі­чно в Укра­ї­ні нази­ва­ють ново­рі­чну вече­рю «Щедрий вечір», «Щедрик», коли вже їдять ско­ром­не. Захі­дні сусі­ди укра­їн­ців — чехи й сло­ва­ки — саме перед­день Різдва нази­ва­ють щедрим — «stedry».

       Коли вся сім’я сіда­ла за стіл, на ньо­му вже були кутя, узвар, дідух і хліб. Обов’язково ста­ви­ли миску з кала­ча­ми, кни­ша­ми й пиро­га­ми, які най­ча­сті­ше так і нази­ва­ли­ся — «пиро­ги». Помо­лив­шись, вече­рю почи­на­ли з куті. Потім госпо­ди­ня вно­си­ла пісний борщ із ква­со­лею та гри­ба­ми або рибою, а часом — і з тим, і з іншим.

       Рибу бра­ли для цьо­го дня сві­жо-злов­ле­ну чи моро­же­ну річко­ву або озер­ну: коро­пів, кара­сів, язів, жере­хів, линів; бідні­ші — в’юнів тощо. Її кла­ли у борщ зав­жди сма­же­ну, «щоб боло­том не тхну­ла». Пісний борщ для сма­ку заправ­ля­ли лож­кою під­сма­же­но­го на сухій ско­во­рід­ці пше­ни­чно­го боро­шна. Щоб воно не бра­ло­ся груд­ка­ми, його спо­ча­тку тро­хи охо­ло­джу­ва­ли, потім роз­во­ди­ли водою і вли­ва­ли у май­же гото­ву стра­ву. Ово­чі (буряк, мор­кву, пастер­нак, петру­шку, цибу­лю і кар­то­плю) попе­ре­дньо злег­ка під­сма­жу­ва­ли на олії. У XIX сто­літ­ті борщ іще заква­шу­ва­ли буря­ко­вим ква­сом і кла­ли туди ква­ше­ні буря­ки, порі­за­ні солом­кою. Потім пев­ний час готу­ва­ли борщ і з ква­сом, і з помі­до­ра­ми. А в остан­ній тре­ти­ні XIX сто­лі­т­тя помі­до­ри пере­мо­гли. Пісний борщ май­же всю­ди вари­ли й досі варять із ква­со­лею чи боба­ми. Такий борщ сма­ку­вав і холо­дним, тому його готу­ва­ли пере­ва­жно на два дні.

       За бор­щем пода­ва­ли голуб­ці з пшо­ня­ною або гре­ча­ною кашею, варе­ни­ки з капу­стою, кар­то­плею, кашею, ква­со­лею (під­со­ле­ною із засмаж­кою або солод­кою з маком чи яго­да­ми), маком, тов­че­ни­ми суше­ни­ми гру­ша­ми («суши­ною», «поро­хнею») та ін. На Поліс­сі, Воли­ні, Гали­чи­ні, у Кар­па­тах вари­ли варе­ни­ки із сма­же­ни­ми суше­ни­ми гри­ба­ми.

       Роби­ли також «вушка» з гри­ба­ми — малень­кі варе­ни­чки з прі­сно­го тіста, які сма­жи­ли у вели­кій кіль­ко­сті олії (у фри­тю­рі). Готу­ва­ли тісто таке, як на варе­ни­ки. У піст яєць не кла­ли, а лише сіль і воду.

       Сма­жи­ли січе­ни­ки чи тов­че­ни­ки з риби, до якої дода­ва­ли цибу­лю, тро­хи пше­ни­чно­го боро­шна чи хлі­ба, перець і, зви­чай­но, сіль. Для січе­ни­ків риб’яче філе руба­ли на стіль­ни­чці на суціль­ну масу, а для тов­че­ни­ків тов­кли у сало­тов­ках (ков­ган­ках). Якщо тов­че­ни­ки готу­ва­ли із щуки чи суда­ка, то риб’ячий фарш загор­та­ли у зазда­ле­гідь зня­ту шкір­ку, а тоді вже сма­жи­ли. Часом січе­ни­ки під тушко­ву­ва­ли у роз­ве­де­но­му буря­ко­во­му ква­сі, додав­ши туди тер­тої під­сма­же­ної мор­кви і пастер­на­ку.

       Пода­ва­ли й «холо­дя­ну» рибу («холо­дець із риби», «риб’ячі дра­глі», «риб’яче холо­дне»). Щоб холо­дець із риби добре засти­гав, дов­го вари­ли риб’ячі голо­ви й кіс­тки, потім від­ці­джу­ва­ли юшку. Цим від­ва­ром зали­ва­ли варе­ну висо­ко­які­сну рибу — коро­па, суда­ка, язя, лина, осе­тра та ін. На Поліс­сі риб’ячі дра­глі готу­ва­ли з .попе­ре­дньо роз­мо­че­ни­ми суше­ни­ми біли­ми гри­ба­ми. Перед тим як вино­си­ти на холод, у кожну миску кла­ли кру­жаль­це пастер­на­ку й мор­кви, які вари­ли­ся в юшці. Пода­ва­ли з чер­во­ним хро­ном.

       Ста­ви­ли на стіл гаря­чу кар­то­плю, тушко­ва­ну (часто з гри­ба­ми) капу­сту. Роби­ли нали­сни­ки з пісною начин­кою: маком з медом, суше­ни­ми тов­че­ни­ми гру­ша­ми, варе­н­ням, пече­ним гар­бу­зом з медом.

       Запи­ва­ли стра­ви узва­ром.

       Не обхо­ди­ло­ся також без ква­ше­ної капу­сти з олі­єю та цибу­лею, соло­них огір­ків, моче­них яблук та каву­нів.

       При­мі­ча­ли після вече­рі, яка пого­да. Вихо­ди­ли на подвір’я і диви­ли­ся на небо. Чисте і зоря­не небо на Свя­тве­чір пере­дві­ща­ло сухе літо, невро­жай, а сні­го­пад чи іній обі­ця­ли хоро­ше уро­жай­не літо з помір­ни­ми доща­ми. Тому навіть у коляд­ках пере­ва­жа­ли моти­ви віри в май­бу­тнє бла­го­ден­ство:

Роди, Божє, жито-пше­ни­цю,
Жито-пше­ни­цю, вся­ку пашни­цю,
Без куко­лю, без метли­ці,
А нам дай­те паля­ни­цю.

       Малі діти й  під­лі­тки (віком до 15 років) носи­ли й вози­ли на сано­чках рідним і близь­ким «вече­рю», «пиро­ги». Мати зав’язувала їм у вузли­ки кутю, накри­ту трьо­ма пиро­га­ми, кни­ша­ми, кала­ча­ми, а бува­ло, й інші стра­ви. «Вечір­ни­ків» часту­ва­ли (дава­ли варе­ну­хи з медом, пиріж­ків, узва­ру, варе­них груш і слив) і обда­ро­ву­ва­ли. Вони одер­жу­ва­ли від роди­чів медів­ни­ки-пря­ни­ки, горі­шки (лісо­ві й воло­ські), гар­бу­зо­ве насі­н­ня, цукер­ки, кутю нав­за­єм, а часто і неве­ли­кі гро­ші.

       На Київ­щи­ні й Лів­обе­реж­жі для дітей сма­жи­ли або пря­жи­ли у вели­кій кіль­ко­сті олії спе­ці­аль­ні «горі­шки» з прі­сно­го або вчи­не­но­го тіста: малень­кі, роз­мі­ром із воло­ський горі­шок, куль­ки, які після сма­же­н­ня ще в гаря­чо­му вигля­ді при­тру­шу­ва­ли цукром або масти­ли медом. Осо­бли­во ретель­ні госпо­ди­ні начи­ня­ли «горі­шки» четвер­тин­кою воло­сько­го горі­шка або ліщи­ною.

       Кутю діти від­да­ва­ли мате­рі, а решта була їхньою здо­бич­чю.

       Риту­аль­ний обмін кутею та хлі­бом сим­во­лі­зу­вав єдність роди­ни й май­бу­тнє її бла­го­по­луч­чя. Носи­ли кутю з пиро­га­ми також бідним і немі­чним, вва­жа­ю­чи це най­лі­пшим поми­на­н­ням душ помер­лих роди­чів.

       Зали­шки куті сто­я­ли на сто­лі всю ніч, лож­ки теж не при­би­ра­ли. Віри­ли, що цієї ночі до хати злі­та­ю­ться душі покій­них роди­чів, і кутя ста­ва­ла для них поча­стун­ком. Вран­ці при­гля­да­ли­ся, чи лож­ки лиши­ли­ся лежа­ти так само, як їх покла­ла госпо­ди­ня. Якщо якусь лож­ку зна­хо­ди­ли пере­ки­ну­тою, це озна­ча­ло, що «роди­те­лі» прийня­ли поча­сту­нок, не сер­дя­ться на сво­їх живих нащад­ків і будуть їм допо­ма­га­ти. Зви­чай­но, ці уяв­ле­н­ня є від­го­мо­ном дохри­сти­ян­ських віру­вань, які при­та­ман­ні бага­тьом наро­дам. Різдвя­ну вече­рю зали­ша­ли в дар душам у Фран­ції, в Боге­мії, у Сер­бії тощо.

       У різдвя­ну ніч після вече­рі та в день Різдва віта­ти із свя­том сво­їх рідних і близь­ких ходи­ли вата­ги коля­дни­ків. Добрі поба­жа­н­ня щастя, здоров’я, добро­бу­ту, вислов­ле­ні саме в цей день, мали обов’язково здій­сни­ти­ся.

       Коля­ду­ва­н­ня також має дохри­сти­ян­ські коре­ні. Досить дов­го, про­тя­гом кіль­кох сто­літь після прийня­т­тя хри­сти­ян­ства, цер­ква боро­ла­ся про­ти коля­док як «нече­сти­во­го дій­ства», але посту­по­во коляд­ки набу­ва­ли хри­сти­ян­сько­го змі­сту, об’єднуючи дав­ню сим­во­лі­ку наро­дже­н­ня ново­го сон­ця і Сина Божо­го — Ісу­са Хри­ста. Неза­ба­ром коляд­ки спів­а­ли вже не лише коля­дни­ки-він­шу­валь­ни­ки, а й цер­ков­ні хори.

       Коля­дни­ки зби­ра­ли­ся вата­га­ми різно­го віку: окре­мо діти, окре­мо молодь (часто дів­ча­та нарі­зно з паруб­ка­ми), окре­мо одру­же­ні чоло­ві­ки й моло­ди­ці.

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»