Трійця (Клечальна неділя) – за народним календарем відзначається на п’ятдесятий день після Великодня. Як святкували та що їли.
Опубліковано: 01 Січ 2009 01:40

Трій­ця (Трой­ця, Тро­ї­ця, Свя­то­го Духа) сво­їм місцем у кален­да­рі пов­ні­стю зав­дя­чує Вели­ко­дню. Свя­то має також інші назви — П’ятдесятниця (П’ятидесятниця), бо його від­зна­ча­ють на п’ятдесятий день після Сві­тло­го Воскре­сі­н­ня Хри­сто­во­го. На ці ж дні при­па­да­ють Зеле­ні свя­та (Кле­чаль­на неді­ля, Кле­чаль­ні свя­тки), які в уяві наро­ду тісно пере­пле­те­ні з Трій­цею.

       Свя­то має яскра­во вира­же­ний дохри­сти­ян­ський хара­ктер, але це не зава­ди­ло православ’ю ада­пту­ва­ти біль­шість ста­ро­дав­ніх місце­вих обря­дів, що не супе­ре­чи­ли голов­ним хри­сти­ян­ським іде­ям. На поча­тку літа дости­га­ють пер­ші тра­ви і почи­на­є­ться косо­ви­ця — запа­са­н­ня сіна на зиму для худо­би. Буяє зелень дерев, цві­туть луго­ві й польо­ві кві­ти, роз­ви­ва­ю­ться зер­но­ві. Старослов’янські обря­ди покло­ні­н­ня дере­вам збе­ре­гли­ся в укра­їн­ців у зви­ча­ях ста­ви­ти на Трій­цю кле­ча­н­ня у вигля­ді бері­зок, кле­нів і ясен­ків на подвір’ях, цен­траль­них сіль­ських май­да­нах, на виго­нах, у при­кра­шан­ні хатньої стрі­хи гіл­ка­ми й різни­ми запа­шни­ми тра­ва­ми. На воро­тах віша­ли він­ки з гіл­ля й кві­тів, зеле­ні м’яти, любис­тку, чебре­цю, василь­ків, татар­сько­го зіл­ля (аїру), рома­шки, марунь­ки, божо­го древ­ка, поли­ну та інших духмя­них трав, які, за повір’ями, могли від­га­ня­ти нечи­сту силу.

       При­кра­ша­ли хату і зсе­ре­ди­ни: аро­ма­тним зіл­лям закві­тчу­ва­ли іко­ни, віша­ли його на жерд­ку, біля вікон, роз­си­па­ли тов­стим кили­мом по долів­ці. Ці він­ки й тра­ви пізні­ше не вики­да­ли. Він­ки надя­га­ли на моло­ді голов­ки капу­сти, щоб вона росла голо­ва­та і її не їла гусінь. Зелень суши­ли і збе­рі­га­ли. Якщо хво­рі­ла худо­ба, їй під­мі­шу­ва­ли до кор­му тро­ї­цько­го зіл­ля, тро­ї­цьким кле­ча­н­ням також під­ку­рю­ва­ли хво­рих людей і тва­рин. Заши­ва­ли тро­хи зіл­ля у поду­шку для мер­ців, «щоб їм на тому сві­ті було спо­кій­но».

       Ось як опи­сує Зеле­ні свя­та на Гуцуль­щи­ні етно­граф В. Шухе­вич на зла­мі ХІХ-ХХ сто­літь: «Перед Св’ітою неді­лею — Соше­стві­єм Свя­то­го Духа — ідуть мущи­ни досві­та руба­ти галуз­ки з яво­ра яки­ми коси­чать хату усе­ре­ди­ні, на обра­зах, по клин­ках; зати­чу­ють теж деку­ди хату знадвір’я листям любис­тку і ско­ру­ши­ни, коси­чать вікна нав­хрест, а галуз­ки з яво­ра або бучи­ни закла­да­ють у кожну сто­рон­ку гря­док; листе любис­тку ужи­ва­ють до вікон тому, бо воно м’яке, дер­жить ся добре скла, а листє ско­ру­ха «кудря­ве, має ладну уро­ду, нав­круг як висі­че­не»; до того оно вузь­ке, тому дає вира­зний взір на склі».

       Жін­ки бра­ли кала­чі, сві­чки, будз (різно­вид сиру), сир, моло­ко в дзба­нах або в конов­ках і йшли до цер­кви. Там, при­ла­шту­вав­ши сві­чку на хлі­би­ну або кала­ча, запа­лю­ва­ли її і кури­ли ладан так, що у цер­кві ста­ва­ло аж сиво від солод­ко­го диму. Це «нада­ва­ло ціло­му обхо­до­ві таєм­ни­чих чар». Части­ну хар­чів лиша­ли «на цер­кву», части­ну несли на цвин­тар. Там при­го­ща­ли бідних: спер­шу моло­ком, потім інши­ми стра­ва­ми.

       Перед­день Трій­ці нази­вав­ся Дідо­вою субо­тою, Дідів­нею. Це був один із най­ша­но­ва­ні­ших поми­наль­них днів кален­дар­но­го року. Поми­на­ли всіх покій­них: і хре­ще­них, і нехре­ще­них, і помер­лих від ста­ро­сті чи хво­ро­би, і само­губ­ців, і пото­пель­ни­ків — людей, що помер­ли «не сво­єю смер­тю», тоб­то тих, кого не поми­на­ли на інші помин­ки. До цер­кви несли «пана­хи­ду» — хліб чи кни­ші, кала­чі, пиро­ги, часто коли­во і мед або щось солод­ке на замі­ну. Ходи­ли на кла­до­ви­ще, де часту­ва­ли стар­ців, жебра­ків, бідних і при­го­ща­ли­ся самі. Зали­ша­ли на моги­лах щось із їжі «для покій­них». Така своє­рі­дна фор­ма жер­тви мала уми­ло­сти­ви­ти духи­пред­ків, щоб вони не шко­ди­ли живим, а ста­ва­ли їм у поміч.

       Тро­ї­цький тиждень вва­жав­ся Русаль­ним, бо в ці дні ніби­то акти­ві­зу­ва­ли­ся русал­ки (мав­ки, няв­ки). Їх уяв­ля­ли собі як моло­дих жінок, дів­чат чи дів­ча­ток, які жили у водо­ймах, у лісі, в лузі чи в полі і могли заму­чи­ти пере­хо­жих. Тому Русаль­но­го тижня не ходи­ли поо­дин­ці в поле й до лісу, не купа­ли­ся в річках, став­ках і озе­рах. На руса­лок, за повір’ями, могли пере­тво­ри­ти­ся всі помер­лі на Трій­цю, малень­кі нехре­ще­ні дітки, пото­пель­ни­ці. Уто­пле­ні на Тро­ї­цько­му тижні жін­ки й дів­ча­та згі­дно з уяв­ле­н­ня­ми слов’ян обов’язково ста­ва­ли водя­ни­ми русал­ка­ми чи бере­ги­ня­ми (тими, що живуть на бере­зі край водойм або в річці чи став­ку). Щоб ней­тра­лі­зу­ва­ти руса­лок, їх поми­на­ли, «году­ва­ли» поми­наль­ни­ми стра­ва­ми. Від них захи­ща­ли­ся духмя­ни­ми тра­ва­ми: поли­ном, чор­но­би­лем, любис­тком, м’ятою і, зви­чай­но ж, часни­ком.

       Жодна дів­чи­на з пер­шо­го дня Тро­ї­цько­го тижня не вихо­ди­ла в город, на вули­цю, в поле, в ліс, а тим паче на річку без поли­ну у волос­сі, в руках чи за пазу­хою. Боя­ли­ся, що виско­чить із жита чи оче­ре­ту русал­ка і спи­тає: «А що мати вари­ла?». На це слід було швид­ко від­по­ві­сти: «Борщ та полин, а ти сама згинь!». Тоді русал­ка зни­ка­ла і не могла зав­да­ти Дів­чи­ні шко­ди. Інші тра­ви, осо­бли­во м’ята й петру­шка, при­ва­блю­ва­ли руса­лок, тому їх не слід було бра­ти з собою. Бо, кинув­ши в мав­ку м’ятою: «На тобі м’яту!» — можна було почу­ти: «Ти ж наша мати!», а петру­шкою — «Ти ж наша душко!». Це озна­ча­ло, що русал­ки при­йма­ють дів­чи­ну до сво­го роду і вона вже не повер­не­ться до людей. Однак м’яту й петру­шку обов’язково сія­ли в горо­ді й при сади­бі, щоб русал­ки живи­ли­ся ними і не чини­ли шко­ди живим.

       Цьо­го тижня суво­ро забо­ро­ня­ло­ся купа­ти­ся в річках, озе­рах, став­ках і в морі. Не лише жін­ки та дів­ча­та, а й чоло­ві­ки та хло­пці боя­ли­ся, що у воді їх під­сте­рі­га­ють русал­ки, які зало­ско­чуть і затя­гнуть до себе на дно. Це віру­ва­н­ня поде­ку­ди збе­ре­гло­ся до наших днів: дехто вва­жає, що кожно­го уто­пле­ни­ка на Трій­цю заби­ра­ли мав­ки.

       Ще у XIX сто­літ­ті існу­вав зви­чай освя­чу­ва­ти кри­ни­ці. Після про­ве­де­н­ня обря­ду вода в них вва­жа­ла­ся без­пе­чною, там не могли осе­ля­ти­ся коло­дя­зні русал­ки. На цій свя­че­ній воді вари­ли коли­во й інші стра­ви, нею роз­чи­ня­ли хліб у тро­ї­цьку субо­ту. Пер­шу хлі­би­ну госпо­ди­ня роз­ла­му­ва­ла нав­піл ще гаря­чою і кла­ла на під­ві­ко­н­ня. Хліб пару­вав, і русал­ки могли хар­чу­ва­ти­ся цією парою (як зре­штою й інші духи пред­ків). До насту­пної субо­ти їли бага­то яєць, але пиль­ну­ва­ли, щоб одра­зу від­да­ти шка­ра­лу­пи курям чи потер­ти їх у корм худо­бі. Боя­ли­ся, щоб вони не потра­пи­ли у воду, бо від них могли силь­но роз­пло­ди­ти­ся русал­ки. Носи­ли гаря­чий хліб, вчи­не­ний на свя­че­ній воді, на межу хлі­бної ниви і на город, там лама­ли і зали­ша­ли «для мавок». Таким чином уми­ло­стив­ля­ли їх, щоб вони не втру­ча­ли­ся у спра­ви живих.

       У зви­ча­ях цьо­го тижня яскра­во про­сте­жу­є­ться від­го­мін ста­ро­дав­ньо­го куль­ту трав і дерев. Вели­ке дере­во, стовп чи дов­гу струн­ку тичку ста­ви­ли посе­ред села, обма­ю­ва­ли він­ка­ми з кві­тів і трав, стрі­чка­ми, пра­пор­ця­ми, обви­ва­ли в’юнками. Коло ньо­го від­бу­ва­ли­ся моло­ді­жні гуля­н­ня про­тя­гом Зеле­них свят. Але вже у XIX — на поча­тку XX сто­лі­т­тя пам’ять про такі обря­ди зали­ши­ла­ся тіль­ки у тра­ди­ції зави­ва­ти діво­чі він­ки.

       Дів­ча­та сма­жи­ли яєчню з салом, пекли пиро­ги з сиром або капу­стою, кру­глі пле­те­ні кала­чі (у фор­мі він­ків), сма­жи­ли «горі­шки» з тіста; паруб­ки бра­ли пиво і воду. Дів­ча­та у вели­ких зеле­них він­ках у супро­во­ді хло­пців ходи­ли в ліс чи на край поля, де росли бере­зи або вер­би, сте­ли­ли ска­тер­ти­ну під­де­ре­ва­ми, вистав­ля­ли стра­ви та напої і почи­на­ли води­ти кри­вий танок (коро­год, хоро­вод), постій­но тор­ка­ю­чи листя й гіл­ки дерев. Потім роз­бі­га­ли­ся, кожна оби­ра­ла собі гіл­ку, зави­ва­ла на її кін­ці вінок, зав’язуючи чер­во­ни­ми нитка­ми, стрі­чка­ми й кві­та­ми. Після цьо­го почи­нав­ся бен­кет, що закін­чу­вав­ся у селі.

       Удень Свя­тої Трій­ці по обі­ді при­хо­ди­ли диви­ти­ся на свої він­ки. Якщо гіл­ку зави­ва­ли обе­ре­жно і не лама­ли сте­бел, то зелень зали­ша­ла­ся сві­жою, іна­кше вінок в’янув, і це віщу­ва­ло щось недо­бре для дів­чи­ни. Однак слід було розв’язати гіл­ку, щоб «розв’язати» діво­чу долю. На схо­ді Укра­ї­ни після розв’язування він­ків кін­чи­ки гіл­ки часто зала­му­ва­ли, щоб біль­ше ніхто ніко­ли нею не ско­ри­став­ся.

        У Слобід­ській Укра­ї­ні напри­кін­ці XIX сто­лі­т­тя дів­ча­та пле­ли він­ки з трав і кві­тів, що росли у цер­ков­но­му дво­рі. Потім скла­да­ли всі він­ки, зав’язували у вузол хус­тки, щоб не пола­ма­ти, і несли до когось додо­му. Най­ча­сті­ше до тієї дів­чи­ни, в якої був добрий садок з вишня­ми і яблу­ня­ми. Пові­сив­ши один з він­ків на вишню, а на ньо­го — натіль­ний хре­стик, «куми­ли­ся». Для цьо­го диви­лись одна на одну крізь вінок, цілу­ва­ли хрест, самі цілу­ва­ли­ся нав­хрест, а потім пере­да­ва­ли крізь вінок одна одній хус­тки, пер­сні, нами­ста, стрі­чки і вза­єм­но нази­ва­ли себе кума­ми, звер­та­ю­чись на «ви». Іно­ді пекли вели­кий калач із дір­кою посе­ре­ди­ні, обма­ю­ва­ли його зелен­ню та кві­та­ми й пере­да­ва­ли через ньо­го хус­тки так само, як і через він­ки. Обмін хус­тка­ми та інши­ми цін­но­стя­ми три­вав до Петра, а тоді всі речі повер­та­ли вла­сни­цям.

        Після того, як дів­ча­та поку­ма­ли­ся, вони йшли в хату на гуля­н­ня. Зно­си­ли хліб і пиро­ги, яйця й сало, сма­жи­ли яєчню, готу­ва­ли тон­кі й тов­сті млин­ці до сме­та­ни чи ряжан­ки; вари­ли варе­ни­ки. Потім з’являлися хло­пці з горіл­кою і налив­кою. Всі разом бен­ке­ту­ва­ли, а після вече­рі йшли на вули­цю спів­а­ти й тан­цю­ва­ти. Кумів­ські він­ки дів­ча­та не вики­да­ли, а чіпля­ли собі на голо­ву перед тим, як мити її.

       Збе­рі­га­ли тако­го він­ка дов­го, а коли він виси­хав, від­ва­ром з ньо­го мили волос­ся, щоб добре росло.

       Наря­джа­ли й «липку» (липо­ву гіл­ку), при­кра­ша­ли її стрі­чка­ми, хусто­чка­ми й нами­ста­ми. Дів­ча­та ходи­ли з «липкою» по селу, спів­а­ли, зано­си­ли її в лісок і там зако­пу­ва­ли, нена­че сади­ли. Тоді, взяв­шись за руки, тан­цю­ва­ли нав­круг, при­сту­па­ли назу­стріч одна одній і кума­ли­ся: цілу­ва­ли­ся нав­хрест і обмі­ню­ва­ли­ся при­кра­са­ми, зня­ти­ми з гіл­ки. Ці хус­тки й нами­ста, як і в інших випад­ках, носи­ли до Петра, а тоді від­да­ва­ли вла­сни­цям. Після гуля­н­ня сма­жи­ли яєчню.

       На Сло­бо­жан­щи­ні й Пол­тав­щи­ні для моло­ді­жних гулянь вко­пу­ва­ли «сухо­го дуба» або «яво­ра». Це було не зру­ба­не зеле­не дере­во, а лише його імі­та­ція. Най­ча­сті­ше за «дуба» бра­ли суху дов­гу тичку або стовп. Його при­кра­ша­ли кві­та­ми, які для такої ока­зії слід було нео­дмін­но вкра­сти. Жін­ки бере­гли свої кві­тни­ки, а хло­пці чека­ли на слу­шну наго­ду і таки зри­ва­ли по одній-дві кві­тки в кожної госпо­ди­ні. Зре­штою ніхто на них осо­бли­во й не гні­вав­ся — зви­чай є зви­чай. До «дуба-яво­ра» чіпля­ли уви­те зіл­лям ста­ре коле­со як сим­вол сон­ця. Уби­ра­ю­чи дере­во кві­та­ми і стрі­чка­ми, дів­ча­та й хло­пці при­спі­ву­ва­ли:

– Роз­ви­вай­ся, сухий буде,
Бо на тебе мороз буде! -—
Я моро­зу не бою­ся,
При­йде весна — розів’юся!

       Сухий стовп, при­кра­ше­ний зелен­ню та кві­та­ми, увін­ча­ний колом-коле­сом, яскра­во сим­во­лі­зу­вав сон­це­во­рот і посту­по­вість та незмін­ність коло­обі­гу в при­ро­ді: за зимою зав­жди при­йде весна, за нею — літо, осінь, зно­ву зима, і так буде зав­жди.

       На Поліс­сі дів­ча­та води­ли «куст». Для цьо­го наря­джа­ли якусь гар­ну дів­чи­ну чи малень­ку дів­чин­ку в зеле­ні шати: листя кле­ну, гіл­ки бере­зи й вер­би, кві­ти й тра­ви, спле­те­ні як спі­дни­чка й соро­че­чка. Одя­га­ли на кра­су­ню пишний вінок із запа­шно­го зіл­ля і стрі­чок. Води­ли її по всьо­му селу, тан­цю­ва­ли, ходи­ли до річки й лісу. Спів­а­ли:

При­ве­ли куста
Та й до річе­чки,
А ти, річе­чко,
Дай води­че­чки,
Дай нам доти­ку
Золо­тень­ко­го
Для Вро­жаю
Бага­тень­ко­го.

       Потім також зби­ра­ли­ся всі­єю гро­ма­дою і гуля­ли склад­ку з варе­ни­ка­ми, яєчнею і млин­ця­ми.

        На Пол­тав­щи­ні й Сло­бо­жан­щи­ні поді­бно до «куста» води­ли «топо­лю». Її роль гра­ла най­ви­ща з дів­чат (струн­ка, як топо­ля). Це була поче­сна, але й скла­дна місія, бо дів­чи­на повин­на була три­ма­ти над голо­вою руки, зв’язані стрі­чка­ми, нами­стом, хус­тка­ми і кві­та­ми. Ці оздо­би мали закри­ва­ти її аж до пояса, тому для «топо­лі» всі дів­ча­та села зно­си­ли свої при­кра­си.

       Пізні­ше, щоб не мучи­ти дів­чат, яким годи­на­ми дово­ди­ло­ся три­ма­ти вго­рі руки, «топо­лям» поча­ли чіпля­ти до пле­чей гіл­ки, зв яза­ні над голо­вою тими ж оздо­ба­ми. Так було лег­ше витри­му­ва­ти три­ва­лий похід по селу та око­ли­цях, по житах і сад­ках. Дів­ча­та разом з «топо­лею» бажа­ли всім госпо­да­рям і госпо­ди­ням бага­то­го вро­жаю, добро­бу­ту і щастя, а ті в свою чер­гу дару­ва­ли їм стрі­чки (чи гро­ші
на стрі­чки) і часту­ва­ли вином, налив­кою, пивом чи горіл­кою, кала­ча­ми, пиріж­ка­ми і млин­ця­ми. Дів­ча­та спів­а­ли:

Ми топо­лю води­ли,
Мед-ґорі­ло­чку пили,
Ти, топо­ле, роз­ви­вай­ся,
Вій вітром буй­ним
Не ламай­ся,
Жите­чку вкло­няй­ся.

       Всі ці зви­чаї були спов­не­ні сим­во­лі­ки добро­бу­ту і пов’язувалися з кін­цем весни — поча­тком літа, порою, коли закла­да­ли­ся осно­ви для май­бу­тньо­го вро­жаю. Недар­ма ходи­ли вкло­ня­ти­ся житу і садам, про­си­ли в річки дощу, а в лугу — тра­ви для худо­би. На гуля­н­нях обов’язково готу­ва­ли яєчню, бо яйце — відо­мий сим­вол родю­чо­сті, без­пе­рерв­но­сті бут­тя Тиждень Зеле­них свят був остан­нім у низ­ці м’ясоїдних. Після ньо­го роз­по­чи­нав­ся Петрів­ський піст, що три­вав аж до дня свя­то­го Петра. Готу­ва­ли свя­тко­ві стра­ви з пти­цею, доїда­ли м’ясні при­па­си, якщо такі, лиши­ли­ся з Вели­ко­дня: ков­ба­си, шин­ку. Сма­жи­ли яєчню, їли варе­ні яйця, млин­ці та варе­ни­ки. Бага­то спо­жи­ва­ли різної моло­дої зеле­ні: цибу­лі, часни­ку, реди­ски і редь­ки. Для при­го­ту­ва­н­ня бор­щів, начи­нок для пиро­гів і нали­сни­ків вико­ри­сто­ву­ва­ли щавель, шпи­нат, лобо­ду, моло­де листя кро­пи­ви й буря­ка тощо.

       Тро­ї­цький хліб (різно­ма­ні­тну випі­чку) роби­ли для живих і для мер­твих. У його сим­во­лі­ці збе­ре­гли­ся реш­тки ста­ро­дав­ніх віру­вань, покло­ні­н­ня тра­вам, хлі­бам і дере­вам. Тому пекли кру­глі з дір­кою кала­чі, які віша­ли як він­ки на дере­ва, пиро­ги
з пер­ши­ми яго­да­ми чи реве­нем, із зелен­ню та яйця­ми тощо.

       Трій­ця — вели­ке свя­то. В Укра­ї­ні бага­то цер­ков, при­свя­че­них Свя­тій Трій­ці. Лише в Киє­ві є кіль­ка Тро­ї­цьких хра­мів, зна­ме­ни­тих як істо­ри­чні пам’ятки.

       Най­більш відо­ма з них Тро­ї­цька надбрам­на цер­ква Киє­во-Печер­ської лав­ри, збу­до­ва­на на поча­тку XII сто­лі­т­тя. Не збе­ре­гла­ся, на жаль, Тро­ї­цька Ста­ро­ки­їв­ська цер­ква (1651 -1682). Чудо­ву пам’ятку архі­те­кту­ри сере­ди­ни XVIII сто­лі­т­тя — Тро­ї­цьку цер­кву в Кита­є­ві — спо­ру­див вида­тний укра­їн­ський зод­чий С. Ков­нір.

       За зви­ча­єм, в Укра­ї­ні пишно від­зна­ча­ють хра­мо­ві свя­та навіть там, де за часів Радян­ської вла­ди цер­кви були зни­ще­ні. Після слу­жби від­бу­ва­ю­ться обов’язкові гости­ни, родин­ні й гро­мад­ські засті­л­ля. На Тро­ї­цький храм готу­ва­ли тра­ди­цій­ні борщ, варе­ни­ки, пиро­ги, голуб­ці, млин­ці, нали­сни­ки. Осо­бли­вість тро­ї­цьких хра­мо­вих тра­пез поля­га­ла в тому, що вжи­ва­ли бага­то моло­дої зеле­ні, нею ж при­прав­ля­ли стра­ви.

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»