Трійця (Клечальна неділя) – за народним календарем відзначається на п’ятдесятий день після Великодня. Як святкували та що їли.
Опубліковано: 01 Січ 2009 01:40

Трійця (Тройця, Троїця, Святого Духа) своїм місцем у календарі повністю завдячує Великодню. Свято має також інші назви — П’ятдесятниця (П’ятидесятниця), бо його відзначають на п’ятдесятий день після Світлого Воскресіння Христового. На ці ж дні припадають Зелені свята (Клечальна неділя, Клечальні святки), які в уяві народу тісно переплетені з Трійцею.

       Свято має яскраво виражений дохристиянський характер, але це не завадило православ’ю адаптувати більшість стародавніх місцевих обрядів, що не суперечили головним християнським ідеям. На початку літа достигають перші трави і починається косовиця — запасання сіна на зиму для худоби. Буяє зелень дерев, цвітуть лугові й польові квіти, розвиваються зернові. Старослов’янські обряди поклоніння деревам збереглися в українців у звичаях ставити на Трійцю клечання у вигляді берізок, кленів і ясенків на подвір’ях, центральних сільських майданах, на вигонах, у прикрашанні хатньої стріхи гілками й різними запашними травами. На воротах вішали вінки з гілля й квітів, зелені м’яти, любистку, чебрецю, васильків, татарського зілля (аїру), ромашки, маруньки, божого древка, полину та інших духмяних трав, які, за повір’ями, могли відганяти нечисту силу.

       Прикрашали хату і зсередини: ароматним зіллям заквітчували ікони, вішали його на жердку, біля вікон, розсипали товстим килимом по долівці. Ці вінки й трави пізніше не викидали. Вінки надягали на молоді головки капусти, щоб вона росла головата і її не їла гусінь. Зелень сушили і зберігали. Якщо хворіла худоба, їй підмішували до корму троїцького зілля, троїцьким клечанням також підкурювали хворих людей і тварин. Зашивали трохи зілля у подушку для мерців, «щоб їм на тому світі було спокійно».

       Ось як описує Зелені свята на Гуцульщині етнограф В. Шухевич на зламі ХІХ-ХХ століть: «Перед Св’ітою неділею — Сошествієм Святого Духа — ідуть мущини досвіта рубати галузки з явора якими косичать хату усередині, на образах, по клинках; затичують теж декуди хату знадвір’я листям любистку і скорушини, косичать вікна навхрест, а галузки з явора або бучини закладають у кожну сторонку грядок; листе любистку уживають до вікон тому, бо воно м’яке, держить ся добре скла, а листє скоруха «кудряве, має ладну уроду, навкруг як висічене»; до того оно вузьке, тому дає виразний взір на склі».

       Жінки брали калачі, свічки, будз (різновид сиру), сир, молоко в дзбанах або в коновках і йшли до церкви. Там, прилаштувавши свічку на хлібину або калача, запалювали її і курили ладан так, що у церкві ставало аж сиво від солодкого диму. Це «надавало цілому обходові таємничих чар». Частину харчів лишали «на церкву», частину несли на цвинтар. Там пригощали бідних: спершу молоком, потім іншими стравами.

       Переддень Трійці називався Дідовою суботою, Дідівнею. Це був один із найшанованіших поминальних днів календарного року. Поминали всіх покійних: і хрещених, і нехрещених, і померлих від старості чи хвороби, і самогубців, і потопельників — людей, що померли «не своєю смертю», тобто тих, кого не поминали на інші поминки. До церкви несли «панахиду» — хліб чи книші, калачі, пироги, часто коливо і мед або щось солодке на заміну. Ходили на кладовище, де частували старців, жебраків, бідних і пригощалися самі. Залишали на могилах щось із їжі «для покійних». Така своєрідна форма жертви мала умилостивити духипредків, щоб вони не шкодили живим, а ставали їм у поміч.

       Троїцький тиждень вважався Русальним, бо в ці дні нібито активізувалися русалки (мавки, нявки). Їх уявляли собі як молодих жінок, дівчат чи дівчаток, які жили у водоймах, у лісі, в лузі чи в полі і могли замучити перехожих. Тому Русального тижня не ходили поодинці в поле й до лісу, не купалися в річках, ставках і озерах. На русалок, за повір’ями, могли перетворитися всі померлі на Трійцю, маленькі нехрещені дітки, потопельниці. Утоплені на Троїцькому тижні жінки й дівчата згідно з уявленнями слов’ян обов’язково ставали водяними русалками чи берегинями (тими, що живуть на березі край водойм або в річці чи ставку). Щоб нейтралізувати русалок, їх поминали, «годували» поминальними стравами. Від них захищалися духмяними травами: полином, чорнобилем, любистком, м’ятою і, звичайно ж, часником.

       Жодна дівчина з першого дня Троїцького тижня не виходила в город, на вулицю, в поле, в ліс, а тим паче на річку без полину у волоссі, в руках чи за пазухою. Боялися, що вискочить із жита чи очерету русалка і спитає: «А що мати варила?». На це слід було швидко відповісти: «Борщ та полин, а ти сама згинь!». Тоді русалка зникала і не могла завдати Дівчині шкоди. Інші трави, особливо м’ята й петрушка, приваблювали русалок, тому їх не слід було брати з собою. Бо, кинувши в мавку м’ятою: «На тобі м’яту!» — можна було почути: «Ти ж наша мати!», а петрушкою — «Ти ж наша душко!». Це означало, що русалки приймають дівчину до свого роду і вона вже не повернеться до людей. Однак м’яту й петрушку обов’язково сіяли в городі й при садибі, щоб русалки живилися ними і не чинили шкоди живим.

       Цього тижня суворо заборонялося купатися в річках, озерах, ставках і в морі. Не лише жінки та дівчата, а й чоловіки та хлопці боялися, що у воді їх підстерігають русалки, які залоскочуть і затягнуть до себе на дно. Це вірування подекуди збереглося до наших днів: дехто вважає, що кожного утопленика на Трійцю забирали мавки.

       Ще у XIX столітті існував звичай освячувати криниці. Після проведення обряду вода в них вважалася безпечною, там не могли оселятися колодязні русалки. На цій свяченій воді варили коливо й інші страви, нею розчиняли хліб у троїцьку суботу. Першу хлібину господиня розламувала навпіл ще гарячою і клала на підвіконня. Хліб парував, і русалки могли харчуватися цією парою (як зрештою й інші духи предків). До наступної суботи їли багато яєць, але пильнували, щоб одразу віддати шкаралупи курям чи потерти їх у корм худобі. Боялися, щоб вони не потрапили у воду, бо від них могли сильно розплодитися русалки. Носили гарячий хліб, вчинений на свяченій воді, на межу хлібної ниви і на город, там ламали і залишали «для мавок». Таким чином умилостивляли їх, щоб вони не втручалися у справи живих.

       У звичаях цього тижня яскраво простежується відгомін стародавнього культу трав і дерев. Велике дерево, стовп чи довгу струнку тичку ставили посеред села, обмаювали вінками з квітів і трав, стрічками, прапорцями, обвивали в’юнками. Коло нього відбувалися молодіжні гуляння протягом Зелених свят. Але вже у XIX — на початку XX століття пам’ять про такі обряди залишилася тільки у традиції завивати дівочі вінки.

       Дівчата смажили яєчню з салом, пекли пироги з сиром або капустою, круглі плетені калачі (у формі вінків), смажили «горішки» з тіста; парубки брали пиво і воду. Дівчата у великих зелених вінках у супроводі хлопців ходили в ліс чи на край поля, де росли берези або верби, стелили скатертину піддеревами, виставляли страви та напої і починали водити кривий танок (корогод, хоровод), постійно торкаючи листя й гілки дерев. Потім розбігалися, кожна обирала собі гілку, завивала на її кінці вінок, зав’язуючи червоними нитками, стрічками й квітами. Після цього починався бенкет, що закінчувався у селі.

       Удень Святої Трійці по обіді приходили дивитися на свої вінки. Якщо гілку завивали обережно і не ламали стебел, то зелень залишалася свіжою, інакше вінок в’янув, і це віщувало щось недобре для дівчини. Однак слід було розв’язати гілку, щоб «розв’язати» дівочу долю. На сході України після розв’язування вінків кінчики гілки часто заламували, щоб більше ніхто ніколи нею не скористався.

        У Слобідській Україні наприкінці XIX століття дівчата плели вінки з трав і квітів, що росли у церковному дворі. Потім складали всі вінки, зав’язували у вузол хустки, щоб не поламати, і несли до когось додому. Найчастіше до тієї дівчини, в якої був добрий садок з вишнями і яблунями. Повісивши один з вінків на вишню, а на нього — натільний хрестик, «кумилися». Для цього дивились одна на одну крізь вінок, цілували хрест, самі цілувалися навхрест, а потім передавали крізь вінок одна одній хустки, персні, намиста, стрічки і взаємно називали себе кумами, звертаючись на «ви». Іноді пекли великий калач із діркою посередині, обмаювали його зеленню та квітами й передавали через нього хустки так само, як і через вінки. Обмін хустками та іншими цінностями тривав до Петра, а тоді всі речі повертали власницям.

        Після того, як дівчата покумалися, вони йшли в хату на гуляння. Зносили хліб і пироги, яйця й сало, смажили яєчню, готували тонкі й товсті млинці до сметани чи ряжанки; варили вареники. Потім з’являлися хлопці з горілкою і наливкою. Всі разом бенкетували, а після вечері йшли на вулицю співати й танцювати. Кумівські вінки дівчата не викидали, а чіпляли собі на голову перед тим, як мити її.

       Зберігали такого вінка довго, а коли він висихав, відваром з нього мили волосся, щоб добре росло.

       Наряджали й «липку» (липову гілку), прикрашали її стрічками, хусточками й намистами. Дівчата ходили з «липкою» по селу, співали, заносили її в лісок і там закопували, неначе садили. Тоді, взявшись за руки, танцювали навкруг, приступали назустріч одна одній і кумалися: цілувалися навхрест і обмінювалися прикрасами, знятими з гілки. Ці хустки й намиста, як і в інших випадках, носили до Петра, а тоді віддавали власницям. Після гуляння смажили яєчню.

       На Слобожанщині й Полтавщині для молодіжних гулянь вкопували «сухого дуба» або «явора». Це було не зрубане зелене дерево, а лише його імітація. Найчастіше за «дуба» брали суху довгу тичку або стовп. Його прикрашали квітами, які для такої оказії слід було неодмінно вкрасти. Жінки берегли свої квітники, а хлопці чекали на слушну нагоду і таки зривали по одній-дві квітки в кожної господині. Зрештою ніхто на них особливо й не гнівався — звичай є звичай. До «дуба-явора» чіпляли увите зіллям старе колесо як символ сонця. Убираючи дерево квітами і стрічками, дівчата й хлопці приспівували:

– Розвивайся, сухий буде,
Бо на тебе мороз буде! -—
Я морозу не боюся,
Прийде весна — розів’юся!

       Сухий стовп, прикрашений зеленню та квітами, увінчаний колом-колесом, яскраво символізував сонцеворот і поступовість та незмінність колообігу в природі: за зимою завжди прийде весна, за нею — літо, осінь, знову зима, і так буде завжди.

       На Поліссі дівчата водили «куст». Для цього наряджали якусь гарну дівчину чи маленьку дівчинку в зелені шати: листя клену, гілки берези й верби, квіти й трави, сплетені як спідничка й сорочечка. Одягали на красуню пишний вінок із запашного зілля і стрічок. Водили її по всьому селу, танцювали, ходили до річки й лісу. Співали:

Привели куста
Та й до річечки,
А ти, річечко,
Дай водичечки,
Дай нам дотику
Золотенького
Для Врожаю
Багатенького.

       Потім також збиралися всією громадою і гуляли складку з варениками, яєчнею і млинцями.

        На Полтавщині й Слобожанщині подібно до «куста» водили «тополю». Її роль грала найвища з дівчат (струнка, як тополя). Це була почесна, але й складна місія, бо дівчина повинна була тримати над головою руки, зв’язані стрічками, намистом, хустками і квітами. Ці оздоби мали закривати її аж до пояса, тому для «тополі» всі дівчата села зносили свої прикраси.

       Пізніше, щоб не мучити дівчат, яким годинами доводилося тримати вгорі руки, «тополям» почали чіпляти до плечей гілки, зв язані над головою тими ж оздобами. Так було легше витримувати тривалий похід по селу та околицях, по житах і садках. Дівчата разом з «тополею» бажали всім господарям і господиням багатого врожаю, добробуту і щастя, а ті в свою чергу дарували їм стрічки (чи гроші
на стрічки) і частували вином, наливкою, пивом чи горілкою, калачами, пиріжками і млинцями. Дівчата співали:

Ми тополю водили,
Мед-ґорілочку пили,
Ти, тополе, розвивайся,
Вій вітром буйним
Не ламайся,
Житечку вклоняйся.

       Всі ці звичаї були сповнені символіки добробуту і пов’язувалися з кінцем весни — початком літа, порою, коли закладалися основи для майбутнього врожаю. Недарма ходили вклонятися житу і садам, просили в річки дощу, а в лугу — трави для худоби. На гуляннях обов’язково готували яєчню, бо яйце — відомий символ родючості, безперервності буття Тиждень Зелених свят був останнім у низці м’ясоїдних. Після нього розпочинався Петрівський піст, що тривав аж до дня святого Петра. Готували святкові страви з птицею, доїдали м’ясні припаси, якщо такі, лишилися з Великодня: ковбаси, шинку. Смажили яєчню, їли варені яйця, млинці та вареники. Багато споживали різної молодої зелені: цибулі, часнику, редиски і редьки. Для приготування борщів, начинок для пирогів і налисників використовували щавель, шпинат, лободу, молоде листя кропиви й буряка тощо.

       Троїцький хліб (різноманітну випічку) робили для живих і для мертвих. У його символіці збереглися рештки стародавніх вірувань, поклоніння травам, хлібам і деревам. Тому пекли круглі з діркою калачі, які вішали як вінки на дерева, пироги
з першими ягодами чи ревенем, із зеленню та яйцями тощо.

       Трійця — велике свято. В Україні багато церков, присвячених Святій Трійці. Лише в Києві є кілька Троїцьких храмів, знаменитих як історичні пам’ятки.

       Найбільш відома з них Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври, збудована на початку XII століття. Не збереглася, на жаль, Троїцька Старокиївська церква (1651 -1682). Чудову пам’ятку архітектури середини XVIII століття — Троїцьку церкву в Китаєві — спорудив видатний український зодчий С. Ковнір.

       За звичаєм, в Україні пишно відзначають храмові свята навіть там, де за часів Радянської влади церкви були знищені. Після служби відбуваються обов’язкові гостини, родинні й громадські застілля. На Троїцький храм готували традиційні борщ, вареники, пироги, голубці, млинці, налисники. Особливість троїцьких храмових трапез полягала в тому, що вживали багато молодої зелені, нею ж приправляли страви.

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

120грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 100грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 100грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 100грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Почайна та Шулявська
  • 433
    Від перетину вулиць Богдана Хмельницького та Терещенківської.
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»