Трійця
Опубліковано: 20 Чер 2008 16:09

Трій­ця — одне з най­го­лов­ні­ших свят пра­во­слав­но­го цер­ков­но­го кален­да­ря, яке від­зна­ча­є­ться на 50-й день після Паски (звід­си дру­га його назва — П’ятдесятниця). В наро­дній тра­ди­ції день Трій­ці вхо­дить до циклу пов’язаних між собою свя­тко­вих днів, які почи­на­ю­ться з четвер­га сьо­мо­го тижня після Паски, який має назву Семик. Насту­пна помі­тна дата Тро­ї­цько­го циклу —субо­та в перед­день Трій­ці, один із голов­них поми­наль­них днів у році («роди­тель­ська субо­та», «заду­шна», «тро­ї­цькі діди»). Після Тро­ї­цької неді­лі почи­нав­ся Тро­ї­цький тиждень (або Русаль­ний, Про­во­ди), у скла­ді яко­го виді­ля­ю­ться дві дати: Духів день (поне­ді­лок) і четвер, який має назви Нав­ська Трій­ця, Трій­ця умер­лих, Сухий день, Кри­вий четвер.

Трій­ця – три­і­по­ста­сьне Боже­ство: Отець, Син і Св. Дух. Хара­ктер­ним для пред­ків було уяв­ле­н­ня й про те, що Трій­ця скла­да­є­ться із Спа­си­те­ля, Бого­ма­те­рі і Мико­ли. Трій­цю зна­хо­ди­мо у бага­тьох інших наро­дів, і навіть окре­мі міста вва­жа­ли обов’язком мати свою Трій­цю.

Трій­ця — сим­вол, що вира­жає три­єд­ність. За дав­ні­ми уяв­ле­н­ня­ми, Трій­цю скла­да­ли Яв — світ явний, зем­ний; Нав — світ неви­ди­мий, духов­ний і Прав — світ зако­нів мате­рі­аль­но­го і духов­но­го бут­тя. Золо­те Три­су­т­тя (Три­зуб) — сим­вол бога Тро­я­на, який три­має три Сон­ця. Вос­ко­ва сві­чка-трій­ця, запа­ле­на «живим вогнем» на Різдво моло­до­го Божи­ча-Сон­ця та на Водо­хре­щу, — то Божа пам’ять про тво­ре­н­ня трьох небе­сних сві­тил: Сон­ця, Міся­ця і Зорі, що їх при­не­сло пер­во­ві­чне Дере­во жит­тя. Вивча­ю­чи ста­ро­дав­ній епос, уче­ні зро­би­ли висно­вок, що епо­ха Хао­су змі­ни­лась епо­хою Космо­су, тоб­то орга­ні­зо­ва­но­го сві­ту, сим­во­лом яко­го і є Сві­то­ве дере­во. Схе­ма пере­хо­ду від Хао­су до Космо­су закла­де­на і в ком­по­зи­цію шедев­ра сві­то­вої куль­ту­ри — слав­но­зві­сної скіф­ської пекто­ра­лі (IV ст. до н. є.). Зобра­же­н­ня на ній скла­да­ють три пояси, або яру­си: під­зем­не цар­ство, насе­ле­не чудо­ви­ська­ми-гри­фо­на­ми; рослин­ний світ; світ тва­рин і людей. На дум­ку Б.Мозолевського, що від­ко­пав цю пекто­раль, сере­дній пояс якраз і сим­во­лі­зує Сві­то­ве дере­во — сим­вол Трій­ці, тоб­то родю­чо­сті й вічно­го жит­тя. Люди­на також уосо­блює три­єд­ність, про­жи­ва­ю­чи три жит­тя: у лоні, на біло­му сві­ті, в моги­лі. При­ро­да кожно­го з дав­ніх богів була також тро­їстою, у тій чи іншій мірі мала зв’язок з потой­бі­чним, зем­ним і небе­сним сві­та­ми.

Най­по­е­ти­чні­шим, що тісно ув’язується з при­ро­дою, свя­том є воче­видь Трій­ця. Вся суку­пність дійств — зави­ва­н­ня він­ків, Кле­чаль­на субо­та, П’ятидесятниця (Кле­чаль­на неді­ля), Руса­лії, похо­рон Яри­ла й поми­на­н­ня пред­ків — так чи так суго­ло­сні з живою при­ро­дою, яка для наших пра­щу­рів була най­ви­щим духов­ним само­очи­ще­н­ням. Тра­ди­цій­но в Укра­ї­ні до цьо­го свя­та готу­ва­ли­ся зазда­ле­гідь, вва­жа­ю­чи, що в три­ві­а­ті хри­сти­ян­ських пра­зни­ків (після Різдва та Вели­ко­дня) Зеле­ні свя­та посі­да­ють одне з чіль­них місць.

До прийня­т­тя хри­сти­ян­ства це свя­то від­зна­ча­ли про­тя­гом шести днів — три перед сьо­мою після Вели­ко­дня неді­лею і стіль­ки ж насту­пно­го тижня. Цер­ков­ний кален­дар освя­чує лише три дні. Вла­сне звід­си й назва — Трій­ця. Сто­сов­но її похо­дже­н­ня існує кіль­ка гіпо­тез, які сво­го часу зафі­ксу­ва­ли спів­ро­бі­тни­ки Все­укра­їн­ської ака­де­мії наук. У 20-х роках у всі регіо­ни було-розі­сла­но деталь­ний запи­таль­ник, в яко­му звер­та­ла­ся ува­га і на похо­дже­н­ня назви цьо­го пра­зни­ка. В одних випад­ках інфор­ма­то­ри пові­дом­ля­ли, начеб­то в цей день Бог ство­рив зем­лю і засі­яв її зелен­ню (від цьо­го й Зеле­ні свя­та); інші вва­жа­ли, буцім­то Хри­стос, Петро та Пав­ло, йду­чи доро­гою, при­сі­ли під зеле­ною кро­ною дере­ва, а тому й три­ден­не свя­то; дехто ствер­джу­вав, що Хри­стос, в’їжджаючи до Єру­са­ли­ма на осли­ко­ві, обрав собі шлях не по кили­мах, які розі­сла­ли бага­чі, а по галуз­ках, котри­ми при­кра­ша­ли путі­вець бідня­ки,— звід­си й зеле­не кле­ча­н­ня. В бага­тьох анке­тах мови­ться, що три­ден­не свя­то пов’язане з Бого­о­тцем (неді­ля), Бого­си­ном (поне­ді­лок) Бого­ду­хом свя­тим (вів­то­рок).

Що б там було, але Трій­ця вва­жа­є­ться в наро­ді одним з най­біль­ших свят, що сфор­му­ва­ло­ся в дохри­сти­ян­ські часи. Саме тому цер­ков­ні про­по­від­ни­ки зму­ше­ні були зали­ши­ти його в ран­зі вели­ких, хоч, як зна­є­мо, в собо­рах від­пра­ви в ці дні не мають такої уро­чи­сто­сті, як, ска­жі­мо, на Різдво або Велик­день.

Наші пра­щу­ри пов’язували з Трій­цею буй­ність і живо-сил­ля при­ро­ди, в яку вони свя­то віру­ва­ли. Це під­твер­джу­є­ться всі­єю суку­пні­стю дійств — оздо­бле­н­ням поме­шкань тра­ва­ми та гіл­ка­ми дерев, а також руса­лі­є­ви­ми дій­ства­ми, про­ти яких висту­па­ла цер­ква. Для дай­бо­жи­чів літні дере­ва, осо­бли­во дуби, були свя­ще­ни­ми, їм покло­ня­лись, біля них вла­што­ву­ва­ли жер­тво­при­но­ше­н­ня й риту­аль­ні обря­до­дії. Це ж сто­су­ва­ло­ся гаїв, озер, кри­ниць і річок. Одне сло­во, дов­ко­ли­шня при­ро­да була духов­ним опер­тям наро­дної релі­гій­ної стру­кту­ри. Гім­ном та поша­нів­ком при­ро­ді при­зна­ча­ли­ся й зеле­но­свят­ські дій­ства.

Зде­біль­шо­го Зеле­ні свя­та почи­на­лись у п’ятницю. Жін­ки вдо­сві­та йшли до лісу, щоб заго­ту­ва­ти лікар­ських трав. Дехто нама­гав­ся нарва­ти їх «на дев’яти межах» і давав коро­вам, щоб було бага­то моло­ка. У цей день зби­ра­ли також і росу, якою ліку­ва­ли хво­рі очі.

У субо­ту, напе­ре­до­дні Трій­ці, селя­ни рва­ли мате­рин­ку, чебрець, полин, лепе­ху й при­кра­ша­ли запа­шним зіл­лям сві­тли­ці — обти­ку­ва­ли лави, сті­ни, під­ві­ко­н­ня, обра­зи, а лепе­хою при­тру­шу­ва­ли долів­ку. Надве­чір на «кле­ча­ну субо­ту» йшли босо­ніж («щоб дере­во не всо­хло») до лісу й запа­са­ли­ся галуз­ка­ми кле­ну, липи, ясе­на чи оси­ки. Ними оздо­блю­ва­ли обій­стя, воро­та, тини, хлів, одвір­ки хати й стрі­ху, а також осе­лю. Стеж­ку, яка вела від доро­ги до поро­га — так зва­ну «гле­тча­ну алею»,—обтикували висо­ки­ми галуз­ка­ми. Оси­ко­ве ж гіл­ля при­прав­ля­ли зде­біль­шо­го в глу­хих кутках подвір’я — «щоб відьми не захо­ди­ли». Тра­ди­цій­но це дере­во, як ми зна­є­мо, вва­жа­є­ться «грі­шним». З ньо­го не буду­ва­ли хат — «бо гро­за влу­чить», не виго­тов­ля­ли риту­аль­них речей, не цям­ру­ва­ли кри­ниць. У Кар­па­тах з «кле­ча­ною субо­тою» пов’язаний також зви­чай «про­си­ти виба­че­н­ня» стар­ших і най­мен­ших чле­нів роди­ни.

Осо­бли­во вро­чи­сто свя­тку­ва­ли П’ятидесятницю, себ­то п’ятдесятий день од Вели­ко­дня. За дохри­сти­ян­ським віру­ва­н­ням на Зеле­ні свя­та мер­ці вдру­ге з’являються на світ. З цьо­го при­во­ду М. Гру­шев­ський писав: «Від назви свя­та (Руса­лії, Русаль­ний тиждень — В. С.) сі мер­ці, які ходять тоді, ляка­ють або затя­гу­ють до себе живих, одер­жа­ли назву «руса­лок», при чім, як у наших «дідь­ка», тут помі­ща­лись поня­т­тя душ помер­лих, нехре­ще­них дітей з водя­ни­ми й піль­ни­ми нім­фа­ми, духа­ми збіж­жя, і назва руса­лок і мавок (від назв — мер­лець) пере­йшла на сі обра­зи».

Наші пред­ки хова­ли сво­їх рідних та близь­ких людей у лісах, горах, на роз­до­ріж­жях чи опу­ска­ли у воду. Під час кві­ту­ва­н­ня жита (а Зеле­ні свя­та зде­біль­шо­го спів­па­да­ють з цією порою) їхні душі, начеб­то, воскре­са­ють. Пере­вті­лив­шись у руса­лок, вони нама­га­ю­ться обби­ва­ти на нивах цвіт, лама­ти жито, лоско­чуть хло­пців і дів­чат. Тому молодь осте­рі­га­ла­ся ходи­ти поля­ми.

Небез­пе­чні також потер­ча­та та річко­ві мав­ки-дрі­я­ди. Якщо уодин­ці піти до річки чи став­ка, то напа­сни­ці можуть затяг­ти у воду й уто­пи­ти. Нато­мість душі, що з’являються в лісі, не чинять наруг. У наро­ді їх вва­жа­ли добри­ми душа­ми-лада­ми. Тому пер­шо­го дня Трій­ці дів­ча­та йшли до лісу, рва­ли кві­ти й пле­ли віно­чки. їх три­ма­ли як обе­ре­ги від руса­лок до Петрів­ки.

У деяких регіо­нах юнки «воро­жи­ли на він­ках»: від­но­си­ли їх до річки й пуска­ли за водою — якщо вони схо­ди­ли­ся, то вла­сни­ця вийде цьо­го року заміж. Одру­же­ні ж чоло­ві­ки та жін­ки вран­ці, взяв­ши з собою їжу й питво, йшли до моги­лок. Моло­ди­ці речи­та­ти­вом «вели роз­мо­ву» з покій­ни­ка­ми — жур­ли­вим голо­сом роз­пи­ту­ва­ли, як їм живе­ться на тому сві­ті, опо­від­а­ли про події, які тра­пи­ли­ся про­тя­гом року, виба­ча­ли­ся за вчи­не­ні крив­ди тощо. Після цьо­го скро­плю­ва­ли моги­лу питвом і зали­ша­ли части­ну їства. Нато­мість роди­ною сіда­ли за обря­до­вий обід. Невдов­зі при­хо­ди­ли й ско­мо­ро­хи — пере­в­дя­гне­ні одно­сель­ці, в масках та з музи­чни­ми інстру­мен­та­ми, і вчи­ня­ли роз­ва­ги з тан­ця­ми й спів­а­ми. Засу­джу­вав такі дій­ства й Кири­ло Турів­ський: «Бесов­ския песни,— писав він,— пля­са­нье, боу­бни, сопе­ли, гусли, игра­льи напо­до­бия роуса­льи».

Але хоч цер­ква й забо­ро­ня­ла орга­ні­зо­ву­ва­ти поді­бні дій­ства, вони були вель­ми попу­ляр­ни­ми серед наро­ду. Деякі від­го­ло­ски цьо­го обряду—речитативне «роз­мов­ля­н­ня з пред­ка­ми» над могил­ка­ми — збе­ре­гли­ся й досьо­го­дні в Сва­ри­це­ви­чах на Ровен­щи­ні, а на Він­ни­чи­ні (село Хижин­ці) поми­наль­ну неді­лю справ­ля­ють, не на Вели­ко­дне­ві дні, а на Трій­цю.

На Кіро­во­град­щи­ні «поми­наль­ний день» при­па­дав на п’ятницю, в деяких селах Поді­л­ля — в субо­ту, а поде­ку­ди й поне­ді­лок. Жін­ки зран­ку, взяв­ши мисо­чки з їством, йшли до цер­кви, найма­ли пана­хи­ду, а потім одві­ду­ва­ли могил­ки. Пере­ва­жно це при­зна­ча­ло­ся само­губ­цям — тим, хто вто­пив­ся чи наклав на себе руки. Таких хоро­ни­ли обіч моги­лок.

На Хер­сон­щи­ні дру­го­го дня свят діти вла­што­ву­ва­ли ціка­ву гру «Зави­ва­ти він­ки». Дів­ча­тка, вибрав­ши най­спри­тні­ших хло­пчи­ка та юнку, пле­ли їм віно­чки і, ото­чив­ши колом, йшли гур­том через село з пісня­ми. На Поліс­сі, прив’язавши до вола опу­да­ло з соло­ми, ганя­ли його вули­цею, окри­ку­ю­чи: «Родусь, родусь!». Ймо­вір­но, що ці дохри­сти­ян­ські дій­ства пов’язані з про­во­да­ми весни.

На зна­чно­му тере­ні Укра­ї­ни на «кле­ча­ний поне­ді­лок» після від­пра­ви в цер­кві гур­том обхо­ди­ли поля—«щоб град не побив посі­ви та засу­ха не випа­ли­ла збіж­жя». Такий похід супро­во­джу­вав­ся пісня­ми світ­сько­го хара­кте­ру. Наве­ду одну з них:

Із збо­ром ідем, полон несем.

— Вихо­джай, збо­ре, з села на поле,
А з поля­ной­ки до цари­ной­ки.
Наша цари­ной­ка вся поора­на,
Срі­блом-зло­том вся засі­я­на,
Сто­жо­вим пір­ком заво­ло­че­на.

Гей на Велик­день, на слов’янський день, Сади­ло дів­ча зеле­не вино, Сади­ло, сади­ло, Богу ся моли­ло:

— Спу­сти, Божой­ку, чор­ну хма­рой­ку,
Чор­ну хма­рой­ку, дрі­бно­го дощи­ку —
Не й би ся прив’яло зеле­не вино,
Гей, вино моє зеле­ней­ке!

Тре­тій — Бого­ду­хів день — завер­шу­вав трій­чан­ські свя­та. В кожно­му регіо­ні його від­зна­ча­ли по-сво­є­му. З наяв­них у нас мате­рі­а­лів най­ці­ка­ві­ші обря­до­дії про­хо­ди­ли на Лів­обе­реж­жі, зокре­ма Пол­тав­щи­ні. Як засвід­чу­вав К. Семан­тов­ський, 1842 року він зафі­ксу­вав у Лубен­сько­му пові­ті таке дій­ство.

Від­зна­ча­ли його лише дів­ча­та. Вони виби­ра­ли з поміж себе «Топо­лю» — найу­да­тли­ві­шу кра­су­ню. Вона мала ходи­ти з під­ня­ти­ми над голо­вою рука­ми. Для зру­чно­сті їх прив’язували до двох палиць, при­кра­ша­ли стрі­чка­ми, нами­стом та хусти­на­ми. Облич­чя, щоб не впі­зна­ли «Топо­лі», обві­шу­ва­ли віно­чка­ми, а стан — різно­ко­льо­ро­ви­ми пла­хта­ми.

Під супро­від пісень гурт обхо­див одно­сель­ців. Госпо­да­рі, до яких захо­ди­ла він­шу­ва­ти «Топо­ля», зобов’язувалися щедро від­дя­чи­ти дів­ча­там. Після цьо­го вата­га йшла в поле, щоб розі­бра­ти «Топо­лю», Якщо доро­гою зустрі­ча­ли­ся одно­сель­ці, то веду­ча віта­ла­ся лише покло­ном голо­ви.

Ця обря­до­дія мала свій цикл пісень. Ось зра­зок пол­тав­сько­го варі­ан­ту:

Сто­я­ла топо­ля Та посе­ред поля.

— Стій, топо­лень­ко, стійт
Стій, не роз­ви­вай­ся!

А на тій топо­лі – чоти­ри соко­ли. Стій, топо­лень­ко, стій, Стій, не роз­ви­вай­ся!

На Чер­ні­гів­щи­ні побу­ту­вав інший:

Сиді­ла русал­ка На кри­вій бере­зі, Про­си­ла русал­ка – в жіно­чок намі­то­чок, У діво­чок соро­чок:

— Жіно­чки-подруж­ки,
Дай­те мені намі­то­чку.
Хоть вона худень­ка,
Та аби білень­ка.

Чи ще такий:

На гра­ній, на гра­ній Русал­ки сиді­ли, Соро­чок про­си­ли. Соро­чок про­си­ли:

— Дай, дай­те, діво­чки,
Моло­дії моло­ди­чки,
Дай­те соро­чку!
Ста­рень­кий дідь­ко
По садо­чку ходе
Він оре-ско­ро­де,
Коно­пель­ки сіє.
Моло­дая молод­ка
По дво­ру ходи­ла,
Голуб­ців мани­ла:
— Шуги, шуги, голу­би,
На дідо­ві коно­плі!
Да щоб мені їх не брать,
Білих рук не драть.

Пол­тав­ський варі­ант «Води­ти топо­лю» та чер­ні­гів­ський «Води­ти вер­бу» близь­кі до полі­сько­го «Води­ти куста». При­на­гі­дно ска­жу, що водять «Куста» пере­ва­жно в неді­лю: зран­ку — дів­ча­та-під­лі­тки, перед обі­дом — юнки, а надве­чір — жін­ки. Зібрав­шись таєм­но в лісі, вони виби­ра­ють за кустян­ку наи­сим­па­ти­чні­шу дів­чин­ку або жін­ку, вби­ра­ють її у зеле­не вбра­н­ня — голо­ву закві­тчу­ють віно­чка­ми та галуз­ка­ми з бере­зи, а решту при­кри­ва­ють лепе­хою. Після цьо­го кустян­ку ведуть у село із пісня­ми, захо­дять до кожної хати він­шу­ва­ти госпо­да­рів, які за це мусять оїде­дри­ти пода­рун­ка­ми.

Якщо, ска­жі­мо, два «Кусти» зійшли­ся посе­ред доро­ги, то між веду­чи­ми вчи­ня­є­ться «бій­ка»: одна з одної нама­га­ю­ться зірва­ти при­кра­си. Якщо поща­сти­ло це зро­би­ти, то гурт, в яко­го «роз­дя­гли» кустян­ку, при­пи­няє свою дію. Для захи­сту іно­ді запро­шу­ва­ли хло­пців, котрі три­ма­ли­ся осто­ронь і не бра­ли уча­сті в інших дій­ствах. Дію­чий обряд я запи­сав недав­но в селі Сва­ри­це­ви­чах Дубро­ви­цько­го райо­ну на Рів­нен­щи­ні.

Ці чи поді­бні ігро­ві обря­ди в різних регіо­нах від­зна­ча­ли в одних випад­ках у неді­лю, як, ска­жі­мо, «Куста», в інших — в поне­ді­лок чи вів­то­рок. До речі, вів­тір­ко­вий, себ­то Бого­ду­хів­ський день завер­шу­вав основ­ні трій­чан­ські свя­та.

Крім того, на Укра­ї­ні був зви­чай на Бого­ду­хів день освя­чу­ва­ти кри­ни­ці (вва­жа­ло­ся, що саме в них най­біль­ше пере­хо­ву­є­ться руса­лок). Після літур­гії селя­ни йшли хре­сним ходом до коло­дя­зів, щоб скро­пи­ти їх свя­че­ною водою. Спо­ча­тку батю­шка освя­чу­вав сіль­ську гро­мад­ську кри­ни­цю, котра зде­біль­шо­го зна­хо­ди­лась при в’їзді в село, а потім ішли до інди­ві­ду­аль­них. Госпо­да­рі, які хоті­ли позба­ви­ти­ся «нечи­стої сили в домів­ці», вистав­ля­ли біля воріт стіл, накри­ва­ли його ска­тер­ти­ною і кла­ли хліб-сіль. ’Від­чи­тав­ши моли­тву, свя­ще­ник захо­див до хати, скро­плю­вав сті­ни, а потім всі будів­лі — «щоб русал­ки не три­во­жи­ли обій­стя».

Хоч Зеле­ні свя­та й пов’язані з теплою пого­дою — вла­сне це були своє­рі­дні про­во­ди весни та зустрі­чі літа,— але в наро­ді засте­рі­га­ли: «При­йшов Свя­тий Дух— берись за кожух», «До Свя­то­го Духа дер­жіть кожу­ха» чи «До Свя­то­го Духа не кидай кожу­ха, а по Свя­тім Дусі в тім самім кожу­сі». Та що б там було, а Зеле­ні свя­та таки одкри­ва­ли воро­та справ­жньо­му літо­ві. «Трій­ця,— каза­ли з цьо­го при­во­ду,— трьо­ма свя­та­ми бага­та: кві­та­ми, тра­ва­ми й рум’яним літом».

———-

Василь Ску­ра­тів­ський “Свя­тве­чір” кни­га 1. Київ.“Перлина” 1994р.

Вале­рій Вой­то­вич “Укра­їн­ська міфо­ло­гія”. Вида­н­ня дру­ге. Київ “Либідь” 2005р.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»