Церковний устрій у Запорозьких козаків
Опубліковано: 20 Жов 2008 16:25

       Мораль­на зале­жність запо­розь­кої цер­кви визна­ва­ла­ся вій­ськом лише від київ­сько­го Межи­гір­сько­го мона­сти­ря. Від само­го поча­тку сво­го істо­ри­чно­го існу­ва­н­ня, тоб­то близь­ко 1576 року, січо­ва цер­ква скла­да­ла пара­фію Тре­хте­ми­рів­ської київ­ської єпар­хії мона­сти­ря; але потім, після спу­сто­ше­н­ня цьо­го мона­сти­ря в епо­ху поль­сько-коза­цьких війн, у трид­ця­тих і шіст­де­ся­тих роках XVII сто­лі­т­тя, вона ста­ла вва­жа­ти­ся зале­жною в духов­но­му від­но­шен­ні від київ­сько­го Межи­гір­сько­го Спа­со-Пре­о­бра­жен­сько­го мона­сти­ря. Але, мабуть, зв’язок цей січо­вої Цер­кви з Межи­гір­ським мона­сти­рем був у пер­шо­му часі нетри­ва­лим; при­найм­ні в дру­гій поло­ви­ні XVII сто­лі­т­тя запо­розь­кі коза­ки кло­по­та­ли­ся про при­пи­ску сво­єї цер­кви до Киє­во-Межи­гір­сько­го мона­сти­ря. Так, від цьо­го часу до нас дійшло два листи, кошо­во­го Іва­на Сір­ка й кошо­во­го Гри­го­рія Іва­ні­ки, з при­во­ду зно­ву вста­нов­ле­них сто­сун­ків між Межи­гір­ською оби­те­л­лю й січо­вою цер­квою. Кошо­вий Іван Дми­тро­вич Сір­ко 1676 року писав у Межи­гір­ську Спа­со-Пре­о­бра­жен­ську оби­тель листа, в яко­му про­сив ігу­ме­на мона­сти­ря при­сла­ти в Січ, на пер­ший кри­лос, когось із мона­стир­ських устав­щи­ків, тому що «світ­ські пано­ве дяки», з одно­го боку, не зда­тні до цер­ков­ної спра­ви, з іншо­го — не вмі­ють ціну­ва­ти «ласки вій­сько­вої» і спо­кій­но мешка­ти в Січі; в той же час кошо­вий спо­ві­щав, що вій­сько запо­розь­ке вирі­ши­ло над­си­ла­ти свій при­бу­ток у ту оби­тель, у якій про ньо­го молять мило­сти­во­го Бога і при якій місти­ться шпи­таль для неду­жих коза­ків, тоб­то оби­тель Межи­гір­сько­го Спа­са. 1683 року кошо­вий Гри­го­рій Іва­ні­ка з суд­дею Мечен­ком, писа­рем Кон­стан­те­ви­чем, оса­ву­лом Цесар­ським, курін­ни­ми Стя­гай­лом і Оле­ксі­єн­ком, ота­ма­на­ми Яко­вом і Пав­лом і всім това­ри­ством низо­вим визна­че­ні­ше вислов­лю­ва­ли своє став­ле­н­ня до Межи­гір­сько­го мона­сти­ря; вони писа­ли з цьо­го при­во­ду тако­го листа: «Оскіль­ки нам, усьо­му вій­ську запо­розь­ко­му, били листов­но чолом наші духов­ні отці, чесний пан отець Васи­лій Васьків­ський, ігу­мен київ­ський Межи­гір­ський, з усім собо­ром і бра­ті­єю сво­єю, про­ся­чи утвер­ди­ти листов­ною обі­цян­кою всьо­го вій­ська на потом­ні часи й літа, щоб тепер і на май­бу­тній час наді­сла­ні свя­ще­ни­ки з їхньо­го гур­то­жи­тель­но­го київ­сько­го Межи­гір­сько­го мона­сти­ря, а не з іншої якої-небудь свя­тої оби­те­лі, слу­жби Божі в цер­кві свя­тій нашій запо­розь­кій Покро­ви Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці чини­ли і всі нале­жні пра­ви­ла на спа­сі­н­ня вій­ську справ­ля­ли й духов­ни­ми отця­ми това­ри­ству були, і щоб пара­фія наша запо­розь­ка зав­жди у їхньо­му воло­дін­ні пере­бу­ва­ла. І ми, все вій­сько, про­тя­гом нема­ло­го часу бача­чи, наскіль­ки при­стой­не іно­цьке і гур­то­жи­тель­не жит­тя отців київ­ських межи­гір­ських, визна­ю­чи чин їхній мона­стир­ський похваль­би достой­ним, вва­жа­ю­чи його до спа­сі­н­ня людей вжи­тко­вим, при­ві­тним і гостин­ним, маю­чи і в вій­ську, і в цер­кві нашій слу­жи­те­лів його нема­ло і бача­чи поря­док у цер­кві св. Покро­ви постій­ний, від­пра­ву цер­ков­них служб за мона­стир­ським [чином] і всім тим уті­ша­ю­чись, ми, вій­сько, після всьо­го цьо­го, одно­стай­но і добре між собою пора­див­шись, ту чоло­би­тну вище­ска­за­них отців прийня­ли і в скар­бни­цю вій­сько­ву захо­ва­ли, а на їхнє бажа­н­ня зго­ди­ли­ся, щоб цер­ква запо­розь­ка св. Покро­ви і вся пара­фія наша зав­жди за ними лиша­лась на потом­ні часи, щоб при св. Покро­ві нео­дмін­но свя­щен­но­дій­ству­ва­ли осо­би з мона­сти­ря гур­то­жи­тель­но­го київ­сько­го Межи­гір­сько­го і вій­ську запо­розь­ко­му бого­моль­ця­ми й духов­ни­ми отця­ми були. При цьо­му ста­ви­мо сво­єю умо­вою, щоб мона­стир на те свя­те діло наді­слав людей вда­тних і ста­те­чних: двох свя­ще­ни­ків, дия­ко­на і устав­щи­ка. Викла­де­ну нашу вій­сько­ву згі­дну волю сим нашим вій­сько­вим під­пи­сом і печа­ткою тепер і назав­жди на потом­ні часи потвер­джу­є­мо. На завер­ше­н­ня бажа­є­мо й про­си­мо, щоб ніхто на вічні часи не пору­шив і не від­мі­нив ні нашої волі вій­сько­вої, що слі­ду­ва­ла за волею Божою, ні нашої поста­но­ви, щоб вій­сько­ве сло­во, зов­сім не супе­ре­чне волі Божій, нав­па­ки, сла­ву Божу возве­ли­чу­ю­ще, було зав­жди пова­жне, ста­те­чне і, як ске­ля, непо­ру­шне».


      

       Тарас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко “Межи­гір­ський мона­стир”

       Киє­во-Межи­гір­ський Спа­со-Пре­о­бра­жен­ський мона­стир кори­сту­вав­ся серед запо­розь­ких коза­ків осо­бли­вою ува­гою серед інших київ­ських мона­сти­рів саме тому, що він був на ста­но­ви­щі став­ро­пі­гі­аль­но­го мона­сти­ря, тоб­то сто­яв у без­по­се­ре­дній зале­жно­сті від патрі­ар­шо­го всія Росії пре­сто­лу і був вилу­че­ний з відом­ства росій­сько­го пра­во­слав­но­го Сино­ду й місце­во­го митро­по­ли­та, що ціл­ком гар­мо­ні­ю­ва­ло з пра­гне­н­ням запо­рож­ців зро­би­ти свою цер­кву неза­ле­жною від метро­по­лії.  Не можна ска­за­ти, щоб пра­гне­н­ня запо­розь­ких коза­ків зро­би­ти свою цер­кву пара­фі­єю Межи­гір­сько­го мона­сти­ря скрізь зустрі­ча­ло пов­не спів­чу­т­тя: інші мона­сти­рі й навіть саме вище духов­не началь­ство в Киє­ві зов­сім не хоті­ли посту­пи­ти­ся запо­розь­ки­ми цер­ква­ми самій лише Межи­гір­ській оби­те­лі. Так, 1686 року київ­ський митро­по­лит Геде­он видав було велі­н­ня під­ко­ри­ти всі цер­кви вій­ська запо­розь­ко­го низо­во­го київ­ській митро­по­ли­чій кафе­дрі, виклю­чив­ши будь-який сто­су­нок бра­тії Межи­гір­сько­го мона­сти­ря до запо­розь­ких коза­ків. Тоді межи­гір­ський ігу­мен Фео­до­сій Васьків­ський викли­кав свою бра­тію із Запо­рож­жя через посла­но­го туди чен­ця Тара­сія і в той же час через інших осіб, Іро­діо­на, Філа­ре­та й Гав­ри­ї­ла, скар­жив­ся все­ро­сій­сько­му патрі­ар­хо­ві за дома­га­н­ня київ­сько­го митро­по­ли­та на запо­розь­ку паству. Дізнав­шись про роз­по­ря­дже­н­ня митро­по­ли­та Геде­о­на, запо­рож­ці напи­са­ли листа ігу­ме­но­ві Межи­гір­сько­го мона­сти­ря Фео­до­сію Васьків­сько­му, в яко­му, диву­ю­чись неми­ло­сті й непри­хиль­но­сті його до себе за відзив з Січі бра­тії мона­сти­ря, в той же час дово­ди­ли, що цер­ква запо­розь­ка не під­ля­гає вла­ді київ­сько­го митро­по­ли­та і що вони, запо­рож­ці, бити­муть чолом вели­ким госу­да­рям, свя­тій­шо­му патрі­ар­хо­ві і його мило­сті геть­ма­ну Іва­но­ві [Мазе­пі], щоб вони вияви­ли свою милість вій­ську запо­розь­ко­му й зали­ши­ли цер­кву запо­розь­ку на попе­ре­дніх заса­дах; на завер­ше­н­ня ж вони ого­ло­шу­ва­ли, що не буде цер­ква божа запо­розь­ка від­лу­че­на від мона­сти­ря Межи­гір­сько­го гур­то­жи­тель­но­го, поки текти­ме вода у Дні­прі й сто­я­ти­ме вій­сько запо­розь­ке низо­ве на зем­лі. У Москві ста­ли на бік запо­розь­ких коза­ків і ігу­ме­на Фео­до­сія, і гра­мо­тою, даною 1688 року, 5 бере­зня, патрі­ар­хом Іоа­ки­мом на ім’я ігу­ме­на Фео­до­сія, цер­ква запо­розь­ка зно­ву була зро­бле­на пара­фі­єю Киє­во-Межи­гір­сько­го Спа­со-Пре­о­бра­жен­сько­го мона­сти­ря: «Цер­кву Божу в Січі запо­розь­кій буду­чу, що має­ться в пов­ній і справ­ній патрі­ар­шій вла­ді, дору­чи­ти єди­но­му відан­ню Межи­гір­сько­го мона­сти­ря, з утвер­дже­н­ням древ­ньо­го зви­чаю, щоб вій­сько низо­ве одер­жу­ва­ло своє духо­вен­ство тіль­ки з цієї оби­те­лі». Зв’язок запо­розь­ких коза­ків з Киє­во-Межи­гір­ським Спа­со-Пре­о­бра­жен­ським мона­сти­рем при­пи­няв­ся лише на час від 1709 до 1734 року, коли вони пере­бу­ва­ли під про­те­кці­єю крим­сько­го хана й туре­цько­го сул­та­на — «ходи­ли по тур­ках та по каул­ках»; у той час запо­рож­ці кори­сту­ва­ли­ся духо­вен­ством час­тко­во з Кон­стан­ти­но­по­ля, час­тко­во з Афо­на, час­тко­во ж із пра­во­слав­них міст Поль­щі; але з повер­не­н­ням коза­ків під росій­ську дер­жа­ву, 1734 року, зв’язок їхній з Межи­гір­ською оби­те­л­лю не при­пи­няв­ся до само­го паді­н­ня Січі.


       Кожен з коза­ків запо­розь­ко­го низо­во­го вій­ська вва­жав за свій обов’язок у мир­ний час дві­чі побу­ва­ти «у Межи­гір­сько­го Спа­са»: запо­розь­кі коза­ки роби­ли вели­кі гро­шо­ві вне­ски в цю оби­тель, поста­ча­ли її коштов­ним начи­н­ням — чаша­ми, хре­ста­ми, єван­ге­лі­я­ми, дару­ва­ли якнай­до­рож­чі вбра­н­ня, зво­ди­ли вла­сним коштом цер­кви й про­сто­рі будів­лі як у само­му мона­сти­рі, так і поза ним, на дачах його; зони поси­ла­ли до мона­сти­ря цілі вози риби, солі, хутра, вина, від­прав­ля­ли бра­тії в пода­ру­нок робо­чу худо­бу і чудо­вих поро­ди­стих коней, а бага­то хто з них і самі після бур­хли­во­го, спов­не­но­го всі­ля­ких вій­сько­вих при­год, жит­тя закін­чу­ва­ли свої дні у сті­нах цієї свя­щен­ної й запо­ві­тної для них оби­те­лі. Бра­тія мона­сти­ря, «маю­чи вели­ке помо­же­ніє з Запо­рож­жя», зав­жди пам’ятала бла­го­чин­ність запо­розь­ких коза­ків і не іна­кше нази­ва­ла їх, як «тита­ря­ми» й «фун­да­то­ра­ми» Межи­гір­ської Спа­со-Пре­о­бра­жен­ської оби­те­лі.
       Нав­за­мін зсіх бла­го­ді­янь з боку запо­розь­ких коза­ків Киє­во-Межи­гір­ський Спа­со-Пре­о­бра­жен­ський мона­стир постій­но поси­лав з числа сво­єї бра­тії в Запо­рож­жя началь­ни­ків для всьо­го запо­розь­ко­го духо­вен­ства, насто­я­те­лів для Самар­сько-Мико­ла­їв­сько­го мона­сти­ря, ієро­мо­на­хів, свя­ще­ни­ків, дия­ко­нів, читців і спів­а­ків для січо­вої і при­ход­ської цер­ков, анти­мин­си і свя­те миро для нових цер­ков і доти непра­во­слав­них хри­сти­ян, які посту­па­ли а лоно пра­во­слав­ної січо­вої цер­кви.
       Для вла­сне січо­вої цер­кви Межи­гір­ський Спа­со-Пре­о­бра­жен­ський мона­стир щоро­ку при­си­лав, зви­чай­но у вере­сні міся­ці, двох ієро­мо­на­хів, одно­го дия­ко­на й одно­го чи двох устав­щи­ків.
       Утри­ма­н­ня січо­во­му і вза­га­лі всьо­му запо­розь­ко­му духо­вен­ству дава­ло­ся час­тко­во із вій­сько­во­го жалу­ва­н­ня, що над­си­ла­ло­ся щоро­ку в Січ із росій­ської сто­ли­ці, час­тко­во від про­да­жу цер­ков­них сві­чок, від збо­рів за пере­во­зи, від усі­ля­ких ловів, тор­го­вель­них лавок, питних при­бу­тків,— шоста бочка від вина й горіл­ки, що при­во­зи­ли­ся на Січ, а най­біль­ше від щедрих жер­тву­вань, духов­них запо­ві­тів і вій­сько­вої здо­би­чі: у запо­розь­ких коза­ків XVI, XVII і XVIII сто­літь було у все­за­галь­но­му зви­чаї перед смер­тю дава­ти части­ну сво­го май­на у цер­кву «на помин коза­цької душі»; так же само було у них у зви­чаї після повер­не­н­ня з вій­сько­вих похо­дів діли­ти свою здо­бич на три части­ни й пер­шу части­ну «від уся­ко­го меча й весла» від­да­ва­ти в мона­сти­рі й цер­кви вла­сно­го й чужо­го краю, як це спів­а­є­ться в коза­цьких думах, що дійшли до нас:

Срі­бло, зло­то на три часті паю­ва­ли:

Пер­шу часть бра­ли, на цер­кви покла­да­ли,

На свя­то­го Межи­гор­сько­го Спа­са,

На Тре­хте­ми­рів­ський мона­стир,

На свя­ту січо­ву Покро­ву дава­ли,

Кото­рі дав­нім коза­цьким скар­бом буду­ва­ли,

Щоб за їх, вста­ва­ю­чи і ляга­ю­чи,

Мило­сер­дно­го Бога бла­га­ли,

А дру­гу часть поміж собою паю­ва­ли,

А тре­тю часть бра­ли,

Оче­ре­та­ми сіда­ли,

Пили та гуля­ли.

       Забез­пе­чив­ши своє духо­вен­ство у мате­рі­аль­но­му від­но­шен­ні більш ніж досить, запо­розь­кий Кіш тим самим, однак, не виклю­чав пра­ва у духов­них осіб бра­ти вина­го­ро­ду з мирян за звер­ше­н­ня таїнств і вчи­не­н­ня різних треб, але обме­жу­вав лише одер­жа­н­ня випла­ти раз назав­жди вста­нов­ле­ною нор­мою. За цією нор­мою за соро­ко­уст бра­ло­ся 4 кар­бо­ван­ці, за він­ча­н­ня досить замо­жних — 1 кар­бо­ва­нець, сере­дньо­за­мо­жних — 60 коп., мало­за­без­пе­че­них — 40 коп., за субо­тник — 50 коп., за похо­ро­ни вели­кі зі слу­жбою — 30 коп., за похо­ро­ни малі без слу­жби — 15 копі­йок, за похо­ва­н­ня дітей — 5 копі­йок, за освя­че­н­ня хати — 30 копі­йок, за пана­хи­ду, поми­наль­ний обід, поми­на­н­ня у вели­кий піст і чита­н­ня ака­фі­ста — по 20 копі­йок, за моле­бен — 10 копі­йок, за хре­ще­н­ня — 5 копі­йок, за моли­тву над кухли­ка­ми й за запис до метри­ки — по 5 копі­йок, за спо­відь, моли­тву перед Різдвом, Пасхою і за освя­че­н­ня пасок — по 1 коп.
Від­сту­пи, які дозво­ля­ло собі з цьо­го при­во­ду запо­розь­ке духо­вен­ство від поста­нов Коша, негай­но при­пи­ня­ли­ся в само­му коре­ні. Бого­слу­жі­н­ня у запо­розь­ких коза­ків здій­сню­ва­ло­ся щодня «нео­дмін­но» за мона­ше­ським чином схі­дної пра­во­слав­ної цер­кви; цер­ква, при­найм­ні січо­ва, зав­жди від­зна­ча­ла­ся бла­го­лі­пні­стю, коштов­ною ризни­цею і дуже бага­тим цер­ков­ним начи­н­ням, ліпшо­го від яко­го, за заува­же­н­ням оче­вид­ця, у всій тоді­шній Росії навряд чи можна було зустрі­ти. І справ­ді, цар­ські вра­та в цер­кві остан­ньої Січі були вили­ті з чисто­го срі­бла, іко­ни горі­ли золо­ти­ми шата­ми, а лики ікон писа­ні були кра­щи­ми візан­тій­ськи­ми худо­жни­ка­ми, свя­ще­ни­цькі ризи куті най­щи­рі­шим золо­том, свя­щен­ні кни­ги обкла­де­ні над­зви­чай­но масив­ним срі­блом з коштов­ни­ми каме­ня­ми.

       Під час бого­слу­жі­н­ня запо­рож­ці три­ма­ли себе най­ви­щим чином ста­те­чно і бла­го­при­стой­но: щоб не пору­шу­ва­ти тиші, зайшов­ши до цер­кви, вони роз­мі­щу­ва­ли­ся від­по­від­но до чинів, по різних місцях: про­сті коза­ки — ряда­ми серед цер­кви; стар­ши­ни, тоб­то кошо­вий ота­ман, суд­дя, писар, оса­вул і декіль­ка пова­жних ста­рих,— за осо­бли­ви­ми місця­ми, так зва­ни­ми боку­на­ми або ста­си­ді­я­ми, чудо­вої різьбле­ної робо­ти, фар­бо­ва­ни­ми яскра­во-зеле­ною фар­бою, що сто­я­ли з обох боків біля сті­ни, яка роз­ді­ля­ла цер­кву на дві поло­ви­ни. При читан­ні Єван­ге­лія всі коза­ки при­хо­ди­ли в рух, вистру­ню­ва­ли­ся на пов­ний зріст, бра­ли­ся за ефе­си шабель і вийма­ли леза до поло­ви­ни з піхов, на знак готов­но­сті захи­ща­ти зброй­но сло­во Боже від воро­гів Хри­сто­вої віри; на єкте­ні­ях під час бого­слу­жі­н­ня поми­на­ли­ся по іме­нах — кошо­вий, суд­дя, писар і оса­вул.
       При бого­слу­жін­ні запо­рож­ці осо­бли­во люби­ли пишність і вро­чи­стість, для чого утри­му­ва­ли цілий хор пів­чих, як стар­шо­го віку, так і молод­шо­го.

Дми­тро Явор­ни­цький.  З “Істо­рії запо­розь­ких коза­ків”

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»