Великий піст – початок посту відразу після Масниці. Як дотримувались та що робили впродовж семи тижнів.
Опубліковано: 01 Січ 2009 02:50

Вели­кий піст — один із чоти­рьох голов­них кален­дар­них постів, уста­ле­них Пра­во­слав­ною цер­квою, який три­ває сім тижнів перед Вели­ко­днем — Пасхою. Роз­по­чи­на­є­ться від­ра­зу після Масни­ці.

       Цер­ков­но-хри­сти­ян­ський кален­дар вклю­чав про­тя­гом року не лише свя­та, а й суво­ро регла­мен­то­ва­ні посту­ва­н­ня. Слід було пости­ти­ся влі­тку — від Трій­ці до дня свя­то­го Петра, три-шість тижнів (Петрів­ка), два тижні три­вав Спа­сів­ський піст (Спа­сів­ка), шість осін­ньо-зимо­вих тижнів від­во­ди­ли­ся Пили­пів­сько­му посту (Пили­пів­ка), і сім тижнів три­вав уже зга­ду­ва­ний весня­ний Вели­кий піст.

       Ста­ро- і ново­за­по­ві­тні текс­ти містять числен­ні згад­ки про пости. Біблій­ні герої «мучать душу свою постом», стри­му­ють ними позо­ви пло­ті, вислов­лю­ють гли­бо­ку скор­бо­ту. Існує чима­ло свід­чень про пости у добу Київ­ської Русі, моло­дої хри­сти­ян­ської дер­жа­ви. У них вті­ле­но єван­гель­ський зміст спа­сі­н­ня душі через помір­ність, утри­ма­н­ня від роз­ваг, а голов­не — через обме­же­н­ня у хар­чу­ван­ні: від­мо­ву в пев­ні дні тижня чи сезо­ни року від їжі тва­рин­но­го похо­дже­н­ня — м’яса, жирів і моло­ка. Всі ці обме­же­н­ня пов’язані в наро­дній сві­до­мо­сті із стра­ж­да­н­ня­ми Ісу­са Хри­ста. У Киє­во-Печер­сько­му пате­ри­ку зустрі­ча­є­мо: «Фео­до­сию приим­шу мона­стырь, нача име­ти въздер­жа­ние вели­ко, поще­ние и моли­твы съ сле­за­ми»; «Бяше тако­въ постьник, яко разве хле­ба и воды ничто же ядя­ше до дьне смер­ти сво­ея».

       Оста­то­чне фор­му­ва­н­ня кален­да­ря постів на Русі від­бу­ло­ся не одра­зу після прийня­т­тя хри­сти­ян­ства. Напри­клад, Киє­во-Печер­ський пате­рик свід­чить, що ще у XII сто­літ­ті Вели­кий піст три­вав лише шість тижнів.

       Ціка­ві згад­ки про посту­ва­н­ня в XVII сто­літ­ті зали­шив Гійом Левас­сер де Боплан — фран­цузь­кий інже­нер, який про­вів пев­ний час в Укра­ї­ні й запи­сав для нащад­ків свої вра­же­н­ня про жит­тя укра­їн­ців за часів Козач­чи­ни. «Вони, — опо­від­ав про коза­ків фран­цузь­кий дослі­дник, — вель­ми шану­ють свя­тко­ві дні й дотри­му­ю­ться постів, які в них три­ва­ють вісім або дев’ять міся­ців на рік і поля­га­ють у від­мо­ві від м’яса. Вони настіль­ки впер­ті в дотри­ман­ні цієї фор­маль­но­сті, що пере­ко­ну­ють себе, ніби поря­ту­нок їхньої душі зале­жить від змі­ни їжі». У сво­їх спо­сте­ре­же­н­нях де Боплан не дуже від­хи­ляв­ся від істи­ни, а його під­ра­хун­ки май­же точні. Адже, окрім дев’ятнадцяти (у сере­дньо­му) обов’язкових кален­дар­них пісних тижнів, укра­їн­ці пости­ли­ся ще в сере­ду та п’ятницю, а осо­бли­во бого­міль­ні — ще й у поне­ді­лок про­тя­гом м’ясоїдів.

       Щосу­бо­ти у Вели­кий піст годи­ло­ся поми­на­ти покій­них роди­чів. Коли в субо­ту пекли хліб, то пер­шу хлі­би­ну, яку вийма­ли з печі, роз­ла­му­ва­ли ще гаря­чою, щоб вона схо­ди­ла парою, і кла­ли на рушни­ку на стіл чи під­ві­ко­н­ня. (Згі­дно з наро­дни­ми уяв­ле­н­ня­ми духи пред­ків хар­чу­ю­ться гаря­чою парою страв.) За вече­рею у п’ятницю не слід було їсти часник, щоб уно­чі на субо­ту «не зава­жа­ти вече­ря­ти душам помер­лих роди­чів», бо запах часни­ку міг від­ля­ку­ва­ти їх. Із цієї ж при­чи­ни не вари­ли по субо­тах фар­бу з віль­хо­вої кори. Але з усіх гаря­чих страв одра­зу ж, як вийма­ли з печі, зні­ма­ли вер­ше­чок — для «душе­чок».

       Однак, незва­жа­ю­чи на набо­жність, укра­їн­ці не від­зна­ча­ли­ся релі­гій­ним фана­ти­змом. Допу­ска­ли­ся від­хи­ле­н­ня від пісно­го зако­ну на користь малих дітей, мате­рів-году­валь­ниць, тяж­ко хво­рих людей. Моло­ко дозво­ля­ло­ся малим дітям аж до трьох років, а кво­лим — до шести-семи.

       На поча­тку XX сто­лі­т­тя укра­їн­ський етно­граф Василь Крав­чен­ко писав про Поліс­ся: «Як дуже сла­ба люди­на, то хто з рідних піде до батю­шки й попро­сить сла­бо­му дозво­лу їсти, сла­бий їсть ско­ром, а батю­шка за його одмо­ли­ться». Поді­бні свід­че­н­ня збе­ре­гли­ся і про інші райо­ни Укра­ї­ни: «Поро­діл­лі дава­ли моло­ко і яйця, що жін­ки на роди­ни при­но­си­ли, бо їй тре­ба оду­жу­ва­ти, хоч м’ясоїд, хоч піст» (Над­дні­прян­щи­на); «Поли­жни­ця їсть по зло­гах все масне і п’є яйця, кіль­ко лиш може, бо то дуже пома­гає трун­ку, й раз-два поли­жни­ця си виду­жує» (Кар­па­ти); «Дітям до трьох рочків і в піст моло­ко дава­ли, аби здо­ро­ві були» (Гали­чи­на); «Як роді­л­ля бра­вень­ко їсть, дар­ма хоч і в піст, то в неї моло­ко при­бу­ває, покор­му бага­то» (Над­дні­прян­щи­на). Отже, в наро­ді визна­ва­ли, що мате­рям-году­валь­ни­цям потрі­бне раціо­наль­не хар­чу­ва­н­ня, і їм, а також тяж­ко хво­рим роби­ли посла­бле­н­ня у цих забо­ро­нах.

       Здо­ро­ві ж доро­слі люди пости­ли­ся про­тя­гом усьо­го посту без будь-яких поту­рань. Напе­ре­до­дні посту навіть випа­рю­ва­ли окро­пом і вису­шу­ва­ли варив­ні гор­щи­ки, каза­ни, чаву­ни, щоб на них, не дай Боже, не лиши­ло­ся чогось ско­ром­но­го. Дехто із замо­жні­ших три­мав спе­ці­аль­ний посуд для пісних страв або купу­вав новий, ще не ужи­ва­ний.

       У пер­ший поне­ді­лок Вели­ко­го посту не вари­ли гаря­чо­го. Мабуть, це був чи не єди­ний день, коли в хаті не було на обід бор­щу. Цей день нази­ва­ли «Жиля­ним», або «Жила­вим», поне­діл­ком, бо обов’язково пекли на чере­ні або на сухій ско­во­ро­ді (без олії) прі­сні кор­жі — «жиля­ни­ки», «жило­ви­ки», «жилов­ці», «жало­ва­ни­ки», «дужи­ки», «жиль­ні кор­жі», «жиль­ни­ки». Їх спо­жи­ва­ли, віря­чи, що вони дода­ють сили, від них можна ста­ти жила­ви­ми, дужи­ми — звід­си й назва.Пекли жиля­ни­ки з житньо­го боро­шна на воді, без солі й соди. Поверх роби­ли надріз у вигля­ді хре­ста й вити­ска­ли візе­ру­нок голов­кою свя­че­ної маків­ки для кра­си й біль­шої сили. Кожен член роди­ни мав з’їсти хоч одно­го кор­жа. Для пом’якшення сма­ку до жиля­ни­ків пода­ва­ли добре посо­ле­ну тер­ту редь­ку, сві­жий тер­тий хрін з буря­ком і буря­ко­вим ква­сом, січе­ну ква­ше­ну капу­сту або огір­ки без олії. Вва­жа­ли, що поді­бні суво­рі обме­же­н­ня пер­шо­го дня Вели­ко­го посту спри­я­ти­муть ско­рі­шо­му й лег­шо­му пере­не­сен­ню всьо­го семи­ти­жне­во­го випро­бу­ва­н­ня: «У Жила­вий поне­ді­лок тре­ба заправ­ля­ться на пуст кор­жа­ми, щоб пуст не стя­гнувсь, не здав­ся дов­гим» (Поліс­ся); «їж жиль­но­го кор­жа, то будеш бра­вим і жила­вим, і піст ско­ро мине­ться» (Над­дні­прян­щи­на). У Кар­па­тах кор­жі пекли не в поне­ді­лок, а у четвер, за що його й нази­ва­ли «Жив­ним четвер­гом». У пер­ший поне­ді­лок Вели­ко­го посту від­мов­ля­ли­ся від сні­дан­ку, на обід вари­ли куле­шу (кашу з куку­ру­дзя­но­го боро­шна або дуже дрі­бної кру­пи, мама­ли­ґу) і їли її без масла, з часни­ком. Осо­бли­во рев­но посту­ва­ли пер­шо­го тижня пасту­хи, щоб не оско­ро­ми­тись, бо, за повір’ям, «то би була шко­да межи худо­бов, бере її вовк чи медвідь, б’є грім».

       Пер­ший тиждень Вели­ко­го посту обріс усі­ля­ки­ми забо­ро­на­ми, що не мали оче­ви­дно­го зв’язку з іде­єю посту­ва­н­ня як вияву спів­чу­т­тя до стра­ж­дань (стра­стей) Госпо­дніх. У пер­ший, Жила­вий, поне­ді­лок не ходи­ли в гості, а жін­кам не годи­ло­ся захо­ди­ти до чужих хат навіть за пози­чкою. Боя­ли­ся, що разом із ними до хати можуть уско­чи­ти зли­дні. З цієї ж при­чи­ни у Жила­вий поне­ді­лок не пози­ча­ли хлі­ба й солі, не дава­ли сір­ни­ків і жару для роз­то­пки печі, щоб не від­да­ти з хати добро­бут. На Воро­неж­чи­ні, де здав­на сели­ла­ся вели­ка гро­ма­да укра­їн­ців, гово­ри­ли: «При­мі­ча­ють під час заго­вин, хоч на Піст, хоч на Масля­ну: як чоло­вік пер­ший увій­де в хату — то нічо­го, а як баба — не мине­ться, захо­ру­єш. Як поси­лать після заго­вин до сусід, так уже хло­пців поси­ла­ють». На Пол­тав­щи­ні так само ста­ви­ли­ся до Жила­во­го поне­діл­ка: «Не можна в Жиля­вий поне­ді­лок чужим бабам вхо­ди­ти в чужу хату. Бува­ло, зай­де хтось та поза­ви­дує — і пере­ве­де­ться! Хай дітей поси­лає, як щось тре­ба».

       Вза­га­лі пер­ший тиждень Вели­ко­го посту пости­ли­ся над­то суво­ро: не їли олії (тіль­ки засма­чу­ва­ли борщ), не готу­ва­ли ква­ші, не вари­ли варе­ни­ків, не пекли пиро­гів і пам­пу­шок, не вжи­ва­ли риби. Меню було бідним: борщ із ква­со­лею, неза­сма­че­на каша, кар­то­пля з ква­сом або хро­ном, редь­кою, капу­стою, огір­ка­ми, хліб або прі­сні кор­жі з вари­вом (ква­ше­ни­ми ово­ча­ми). Зав­дя­ки цьо­му спо­ді­ва­ли­ся лег­ше пере­не­сти дов­ге посту­ва­н­ня. Для від­чу­т­тя сито­сті та віта­мі­ні­за­ції страв їх щедро при­прав­ля­ли пер­цем, часни­ком, цибу­лею, бага­то їли у піст також редь­ки й хро­ну. Жар­ту­ва­ли, що під час Вели­ко­го посту навіть дзво­ни у цер­кві видзво­ню­ють: «Хрін та редь­ка, редь­ка й хрін!».

       Ще у сере­ди­ні XIX сто­лі­т­тя зава­рю­ва­ли духмя­ні й цілю­щі тра­ви замість чаю і пили ці насто­ян­ки без цукру, бо вва­жа­ли, що солод­ке у піст — гріх. Вига­да­ли навіть істо­рію, начеб­то цукор виго­тов­ля­ють із пере­па­ле­них кісток здо­хлих тва­рин. Але вже на зла­мі ХІХ-ХХ сто­літь зна­чно полі­пши­лась техно­ло­гія виро­бни­цтва буря­ко­во­го цукру, його ста­ли роби­ти біль­ше, він поде­шев­шав, і цей забо­бон було забу­то. Отож цукор поча­ли вжи­ва­ти навіть у піст, хоча і в обме­же­ній кіль­ко­сті.

       Пер­ша субо­та посту була осо­бли­вою, поми­наль­ною. Від цьо­го дня аж до Про­во­дів, які від­зна­ча­ли через тиждень після Вели­ко­дня, у цер­кві збе­рі­га­ли гра­мо­тки за помер­лих роди­чів. У субо­ту до хра­му несли хліб, коли­во (канун) та млин­ці на олії або з роз­тов­че­ним і про­сі­я­ним коно­пля­ним сім’ям. Хліб лиша­ли на пана­хи­ду, а коли­во й млин­ці роз­да­ва­ли при­су­тнім за помин душі. Про­те поми­наль­ни­ми були всі субо­ти посту, і до хра­му разом із пана­хи­дним хлі­бом зно­си­ли коли­во й мед. Поми­на­н­ня у Вели­кий піст вва­жа­ло­ся най­силь­ні­шим і мало забез­пе­чи­ти покій­ним роди­чам Цар­ство Небе­сне.

       Вже на дру­гий тиждень посту дода­ва­ли до меню рибу і гри­би. Риба, гри­би та бобо­ві мають висо­кий вміст біл­ків, тому їх спо­жи­ва­н­ня дава­ло можли­вість про­три­ма­ти­ся дов­гий час без шко­ди здоров’ю. Стра­жда­ли ті, хто не мав у запа­сі цих про­ду­ктів, а також рослин­них олій: «При­прав­ля­ють цибу­лею з часни­ком або й так їдять «босу стра­ву»; «Так посту­ва­ли, що «кур­ка» (куря­ча слі­по­та, геме­ра­ло­пія. — Л. А.) зчі­пля­ла­ся» (Львів­щи­на, XIX сто­лі­т­тя). Попу­ляр­ни­ми були фер­мен­то­ва­ні стра­ви або стра­ви з вмі­стом соло­ду — житньо­го, ячно­го, пше­ни­чно­го: кисіль, ква­ша, путря, зуб­ці.

       Ква­ша зов­сім вийшла з ужи­тку в XX сто­літ­ті, й сьо­го­дні можна лише почу­ти від літніх жінок спо­га­ди про при­го­ту­ва­н­ня цієї стра­ви. Відо­мий укра­їн­ський наро­до­зна­вець Мико­ла Мар­ке­вич (сере­ди­на XIX сто­лі­т­тя) подає насту­пний рецепт: «Взя­ти житньої муки, гре­ча­ної й соло­ду, покла­сти у діже­чку, роз­мі­ша­ти напівкип’ячою водою, дати пів­го­ди­ни чи годи­ну посо­ло­да­ти; закип’ятити силь­но дру­гу воду й роз­во­ди­ти до сма­ку, щоб була рід­ка чи густа, як хто любить; поста­ви­ти на піч у тепле місце, щоб прийня­ла кисло­ту; тоді вари­ти у гор­шку і, закип’ятивши, пода­ва­ти».

       Василь Мило­ра­до­вич також опи­сує спо­сіб при­го­ту­ва­н­ня цієї нині екзо­ти­чної стра­ви: «У макі­тру чи чавун ллють теплу­ва­ту воду, кида­ють туди ж вишне­во­го листу, жме­ню соло­ду (боро­шна із про­ро­сло­го жита), жме­ню гре­ча­ної, дві жме­ні житньої муки, роз­во­дять суміш окро­пом і роз­мі­шу­ють, дода­ю­чи ще кип ятку й соло­ду. Чека­ють, поки ква­ша уки­сне».

       Соло­до­ве боро­шно роби­ли із про­ро­сло­го зер­на, яке, перш ніж моло­ти, добре вису­шу­ва­ли, май­же під­сма­жу­ва­ли. Сте­жи­ли, щоб тісто не пере­ки­сло і не збі­гло під час кип’ятіння. Вари­ли на лег­ко­му жару, помі­шу­ю­чи. Гото­ва ква­ша мала вира­зний кисло-солод­кий смак. її люби­ли і вва­жа­ли пісним десер­том, спо­жи­ва­ли на тре­тє — після бор­щу та каші. Це була здо­ро­ва їжа зав­дя­ки вико­ри­стан­ню соло­до­во­го боро­шна й лег­кій фер­мен­та­ції тіста. Готу­ю­чи її, при­мов­ля­ли: «Сити­ся, ква­шо, меди­ся, пато­кою бери­ся, добра вда­вай­ся, медом поли­вай­ся!»; «Уда­вай­ся, ква­шо, соло­день­ка, як медок, а кислень­ка, як вино»; «Тобі в цер­кві не бувать, свя­тих тобі не видать, тут тобі соло­дать!»; «Ішов грек, ніс меду глек, та у нашу ква­шу. А ти, ква­шо, роби­ся й меди­ся, вином ста­но­ви­ся і панам годи­ся!»; «Ішов чер­нець попід горою та ніс кушин меду із собою, та спі­ткнувсь на пеньок, та виси­пав нам у ква­шу медок»; «При­йшов козак під вікно, щоб наша ква­ша була, як вино».
 
       Ква­шу готу­ва­ли за скла­дною техно­ло­гі­єю, тому навіть в одні­єї хазяй­ки вона часто вихо­ди­ла по-різно­му. Тра­пля­ло­ся, що ква­ша над­то швид­ко вки­са­ла і гір­чи­ла або ж, нав­па­ки, не всти­га­ла набра­ти доста­тньо­го сма­ку. Чоло­ві­ки, які вза­га­лі не люби­ли ква­ші, вва­жа­ю­чи її жіно­чи­ми «витре­бень­ка­ми», зло­сли­во-жар­тів­ли­во при­ка­зу­ва­ли: «Соло­дись, соло­дись, щоб малень­кі поро­ся­та напи­лись!», «Бігла ква­ша через вин­ни­цю і впа­ла у помий­ни­цю», «Ходив вин­ник по вин­ни­ці, носив ква­шу в помий­ни­ці!»

       Із ква­шею пов’язано бага­то всі­ля­ких забо­бо­нів, неспо­ді­ва­них повір’їв. Кажуть, що най­кра­ще ква­ша вда­ва­ла­ся жін­кам, які мали «дов­гі п’яти», а дів­ча­там не слід вчи­ня­ти її, бо можуть «уто­пи­ти долю у ква­ші», тоб­то зали­ши­ти­ся в дів­ках. Але якщо в роди­ні була дів­чи­на, то зага­ду­ва­ли на ква­шу: «Як ква­ша ся вдасть, дів­ка ся від­дасть». Напів­жар­то­ма-напів­сер­йо­зно госпо­ди­ні роз­по­від­а­ли, що най­кра­ще ква­ша вихо­ди­ла тоді, коли для вки­са­н­ня поверх рушни­ка її накри­ва­ли ста­ри­ми чоло­ві­ко­ви­ми шта­на­ми. Зале­жав смак ква­ші й від того, хто під час її при­го­ту­ва­н­ня захо­див до хати: «Якщо поріг пере­сту­пав хоро­ший чоло­вік, то ква­ша не вда­ва­ла­ся, а як хто нече­пур­ний — вихо­ди­ла добра».

       Не годи­ло­ся вари­ти ква­шу на пер­шо­му тижні Вели­ко­го посту, а також у п’ятницю й неді­лю. Існує без­ліч опо­відань про пока­ра­н­ня жінок, які зне­хту­ва­ли цими забо­ро­на­ми. Начеб­то при­го­ту­ва­ла жін­ка у п’ятницю тісто на ква­шу та й пішла пора­ти­ся на обій­стя. Повер­та­є­ться, аж гор­щик із ква­шею сто­їть на долів­ці, рушник ски­ну­то, а ква­ша роз­ля­па­на по всій хаті — по сті­нах та две­рях, по мисни­ку та по печі. Дов­го жін­ка мила й при­би­ра­ла і вже ніко­ли цьо­го дня не ста­ви­ла ква­шу. В. Мило­ра­до­вич запи­сав на Пол­тав­щи­ні поді­бну істо­рію: «Наро­би­ла жін­ка про­ти неді­лі ква­ші, накри­ла на лаві ска­тер­ти­ною, а сама лягла спа­ти. Коли чує: леп, леп по сті­ні опо­ло­ни­ком, аж три­чі і ска­за­ло: «Є ква­га, та логи нема!». Так жін­ка та вста­ла, пере­хре­сти­лась і зарі­клась дові­ку роби­ти ква­шу про­ти неді­лі».

       На дру­го­му тижні Вели­ко­го посту роз­по­чи­на­ли­ся моло­ді­жні гуля­н­ня — «вули­ця». Нази­ва­ли­ся вони так тому, що паруб­ки та дів­ча­та зби­ра­ли­ся вже не в хаті — час­тко­во для робо­ти, а час­тко­во для роз­ваг, а на вули­ці чи на виго­ні. Вла­што­ву­ва­ли ігри, спів­а­ли веснян­ки. Хара­ктер­ною озна­кою весня­них «вулиць» було зако­пу­ва­н­ня дів­ча­та­ми каші для «при­ма­ню­ва­н­ня» хло­пців. Цей риту­ал докла­дно опи­сав у дру­гій поло­ви­ні XIX сто­лі­т­тя укра­їн­ський етно­граф Пав­ло Чубин­ський: «Вкра­ли дів­ки лож­ку у паруб­ка, шві­рень од білої коби­ли і яйце од білої кво­чки, що сидить. Зва­ри­ли кашу про­ти неді­лі уно­чі, вки­ну­ли це яйце, тією лож­кою помі­ша­ли і зако­па­ли, — де зби­ра­є­тця ули­ця, заби­ли там і той шві­рень і ту лож­ку, та ще й потан­цю­ва­ли на тому місці. То вже де ходить, не ходить пару­бок, а туди вже так як цур­кою тягне. Таки мусить при­йти на шво­рів­щи­ну. Навіть соба­ка де бігає, не бігає, а при­бі­жить туда, поню­хає, сяде та так і завиє» (Поді­л­ля).

       Поді­бні обря­ди вер­ши­ли на Чер­ні­гів­щи­ні, Воли­ні та в інших регіо­нах Укра­ї­ни. На Київ­щи­ні дів­ча­та лови­ли рака, від­ри­ва­ли в ньо­го ліву кле­шню і вари­ли з нею та з маком кашу. Потім зако­пу­ва­ли разом із гор­щи­ком під пере­ла­зом, на тому місці, де вони хоті­ли б бачи­ти хло­пців. Над кашею вби­ва­ли кілок, на ньо­го чіпля­ли вітря­ну виту­шку — «щоб хло­пці кру­ти­лись». Під час вико­на­н­ня риту­а­лу спів­а­ли:

Каша з маком, каша з маком,
Щe й рако­ва кле­шня,
Щоб кру­ти­ли­ся тут хло­пці
Дале­кі й туте­шні.

       На Чер­ні­гів­щи­ні кашу часто зако­пу­ва­ли не в гор­шку, а в яєчній шка­ра­лу­пі, яку обе­ре­жно зні­ма­ли з варе­но­го яйця від білої або чер­во­ної (але не чор­ної) кур­ки. Кашу вари­ли з різних круп, змі­ша­них разом. Вва­жа­ли, що чим їх біль­ше, тим біль­ше (і з різних кутків села чи то з інших насе­ле­них пун­ктів) буде при­хо­ди­ти на вули­цю хло­пців. Потім на тому місці роз­кла­да­ли неве­ли­чке бага­т­тя, сіда­ли дов­ко­ла ньо­го і спів­а­ли веснян­ки. Відо­мий літе­ра­тор та етно­граф Борис Грін­чен­ко запи­сав напри­кін­ці XIX сто­лі­т­тя:

«Зако­па­ли гор­шок каші,
Ще й кол­ком при­би­ли,
Щоб на нашу ули­цю
Паруб­ки ходи­ли
Що на нашій да ули­ці
Дів­ки-чаров­ни­ці:
Зако­па­ли гор­шок каші
Посе­ред ули­ці.
Не так вони зако­па­ли,
Як кол­ком пра­ви­ли,
Щоб на нашу да вули­цю
“Паруб­ки ходи­ли.


       Поді­бні пісні вико­ну­ва­ли­ся й на Пол­тав­щи­ні. Від цьо­го обря­ду з’явилася навіть при­каз­ка: «І чого ж це сюди всі зби­ра­ю­ться, наче тут каша зако­па­на».

       На Воли­ні відо­мі схо­жі риту­а­ли. Дів­ча­та почи­на­ють ходи­ти на вули­цю тоді, як роз­та­не вже сніг, ста­не тепло, у піст Вели­кий. І на тому місці, що буде вули­ця, зако­пу­ють швір­ня од воза, щоб бага­то хло­пців ходи­ло, і при­но­сять води бігу­чої (про­то­чної, з річки чи струм­ка. — Л. А.) в роті, щоб хло­пці бігли на вули­цю, і вико­пу­ють неве­ли­чку ямку, і в ту ямку кла­дуть гро­ші, щоб ходи­ли хло­пці бага­ті, і сиплють пшо­но та мак, щоб було хло­пців, як каші з маком, уся­ких — мен­ших і біль­ших. І ту ямку заки­да­ють так, щоб не знать було її, і соби­ра­ю­ться на вули­цю кожен вечір, як є пого­да надво­рі».

       В обря­дах, пов’язаних з «вули­цею», каша — як стра­ва із зер­но­вих, круп, хлі­бних зерен — сим­во­лі­зує шлю­бні сто­сун­ки, а отже — про­дов­же­н­ня і при­мно­же­н­ня роду. Таке ж зна­че­н­ня вона мала і в родиль­ній обря­до­во­сті (хре­стиль­на каша пупо­рі­зної баби), у різдвя­ній (кутя), у похо­валь­ній (коли­во, канун).

       Наве­сні діти й молодь, незва­жа­ю­чи на піст, ходи­ли на веснян­ки, спів­а­ли, тан­цю­ва­ли, від­да­ю­чи дани­ну весні, про­бу­джен­ню при­ро­ди. При цьо­му гучних весе­ло­щів не допу­ска­ло­ся, всі ігри були при­стой­ні, а хар­чу­ва­н­ня пісне.

      На четвер­то­му тижні Вели­ко­го посту в сере­ду, тоб­то якраз посе­ред посту, в кожній хлі­бо­роб­ській роди­ні пекли так зва­ні «хре­сти». Цей тиждень і нази­ва­ли в наро­ді — Сере­до­хре­сна неді­ля, Сере­до­хре­сний тиждень, Хре­сти, Хре­сто­по­клон­ний тиждень, Хрес­тці, Сере­до­пі­стя, Сере­до­хре­стя.

       Із пше­ни­чно­го (вчи­не­но­го або й прі­сно­го) пісно­го тіста роби­ли кача­ло­чки, скла­да­ли нав­хрест і запі­ка­ли в печі на деку. Часто між кача­ло­чка­ми або звер­ху хре­сти поси­па­ли свя­че­ним маком. Вина­хі­дли­ві­ші госпо­ди­ні ліпи­ли два дов­га­стень­кі пиріж­ки з маком, скла­да­ли їх один на один нав­хрест, ще й звер­ху при­тру­шу­ва­ли свя­че­ним маком.

       Хре­стів пекли за кіль­кі­стю чле­нів роди­ни, а також іще кіль­ка, щоб кожен з’їв свій «хре­стик» на здоров’я і добро­бут.

       На Пол­тав­щи­ні у хре­сти вкла­да­ли бар­він­ко­вий листо­чок і скру­че­ну чер­во­ну нитку. Якщо після випі­ка­н­ня вони зали­ша­ли­ся ціли­ми, неу­шко­дже­ни­ми, не почор­ні­ли­ми, то віри­ли, що жит­тя їх госпо­да­рю суди­ло­ся дов­ге й щасли­ве. Якщо ж листя й нитка ста­ва­ли чор­ни­ми, то це ніби­то віщу­ва­ло незду­жа­н­ня чи коро­тке жит­тя.
 
       Чоти­ри хре­сти закла­да­ли у засі­ки з посів­ним зер­ном. Там вони лежа­ли до поча­тку польо­вих робіт. Пер­шо­го дня сів­би хре­сти бра­ли в поле, кла­ли у чоти­рьох кутках ниви по сто­ро­нах сві­ту: на схо­ді й захо­ді, на пів­дні й пів­но­чі. Три­чі кла­ня­ли­ся до зем­лі та при­мов­ля­ли: «На тобі, нив­ко! Дай мені, нив­ко!». Бува­ло, що одно­го хре­ста сіва­чі хова­ли собі за пазу­ху, або в мішок, чи короб­ку-сіву під зер­но. Уве­че­рі печи­во роз­ла­му­ва­ли, шма­то­чком часту­ва­ли волів і коней, шма­то­чок з’їдали самі, а кри­хти зако­пу­ва­ли в зем­лю, щоб зем­ля роди­ла, хов­ра­хи не пло­ди­ли­ся і рослин­ні хво­ро­би не роз­ви­ва­ли­ся. Тут про­сте­жу­ю­ться реш­тки ста­рих віру­вань, пере­жи­тко­ві фор­ми жер­тви Мате­рі Зем­лі.

       На Пол­тав­щи­ні для сіва­чів пекли осо­бли­вий хрест із копій­кою все­ре­ди­ні. Після закін­че­н­ня сів­би хлі­бо­роб при­хо­див до цер­кви, роз­ла­му­вав хре­ста, ділив­ся ним із при­су­тні­ми, а потім клав свою копій­ку в гама­нець. Зви­чай вима­гав зага­да­ти при цьо­му, щоб був добрий уро­жай на багат­ство і бла­го­ден­ство. Бува­ло й так: батько із сина­ми їха­ли сія­ти і бра­ли з собою хре­сти. Спо­ча­тку обхо­ди­ли поле за сон­цем, моли­ли­ся на схід, а тоді кожен роз­ла­му­вав своє печи­во. В кого зна­хо­ди­ли запе­че­ну копій­ку, того вва­жа­ли щасли­вим, він і роз­по­чи­нав сів­бу.

       На Поліс­сі хре­сти дава­ли волам, бикам, коро­вам і коням, коли впер­ше після зими вига­ня­ли їх на пашу. Хазя­їн брав кро­пиль­це із свя­че­них василь­ків, свя­че­ну воду і кро­пив худо­бу перед тим, як дати їй пече­но­го хре­ста, «щоб гар­но велась», «щоб відьма не при­сту­па­ла до госпо­ди», «щоб воли й коні дужі були», «щоб худо­ба не блу­ка­ла і чере­ди три­ма­ла­ся».

       П’ятий тиждень посту нази­ва­ють Похваль­ним, бо в субо­ту свя­тку­ють Похва­лу Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці. Це — неро­бо­чий день. Але для жінок є виня­ток: вва­жа­є­ться, що посі­я­на цьо­го дня роз­са­да буде силь­ною і пло­дю­чою. Огір­ки, посі­я­ні на Похва­лу, роди­ли­ся солод­ки­ми, а на Вер­бно­му тижні — гір­ки­ми. Можна було також сія­ти буря­ки — вони мали виро­сти солод­ки­ми як мед.

       Шостий тиждень Вели­ко­го посту зве­ться в наро­ді Вер­бним тижнем, Вер­бною, Шутко­вою, Кві­тною, Бечко­вою неді­лею. Він закін­чу­є­ться свя­том Вер­бної неді­лі, Вхо­ду Госпо­дньо­го в Єру­са­лим.

       На цьо­му тижні пости­ли­ся зви­чай­но, осо­бли­вих страв не готу­ва­ли.

       Стра­стна неді­ля (Стра­шна неді­ля) — остан­ній тиждень Вели­ко­го посту. Його ще нази­ва­ють Жив­ним тижнем (бо ріжуть сви­ней, готу­ють стра­ви на Велик­день) і Білим, або Чистим, тижнем (бо, готу­ю­чись до най­ве­ли­чні­шо­го свя­та, миють, чистять, мажуть, білять, при­би­ра­ють хату й обій­стя).

       Вдо­сві­та на Чистий четвер усі здо­ро­ві доро­слі люди очи­ща­ли­ся в річках, щоб не напа­да­ли хво­ро­би шкі­ри. Гово­ри­ли, що цьо­го дня до схід сон­ця навіть крук бере сво­їх дітей у дзьо­ба чи в лапки і несе купа­ти в річці для здоров’я. А хто з людей всти­гне ску­па­ти­ся рані­ше за воро­не­нят, того про­тя­гом року оми­на­ти­муть усі­ля­кі хво­ро­би. Після холо­дно­го купа­н­ня наби­ра­ли цебер­ко води й несли до пере­хре­стя. Там воду вили­ва­ли при­мов­ля­ю­чи: «Щоб там лихо оста­ва­ло­ся!», «Госпо­ди Ісу­се Хри­сте! Пере­хре­сна доро­го! Дай, Боже, здоров’я в ручки і ніж­ки, і в живіт трі­шки!». Здо­ро­ві люди про­тя­гом ран­ку уни­ка­ли пере­хресть, «щоб хво­ро­ба не вче­пи­ла­ся», тоб­то не пере­йшла від хво­ро­го, який її там «вилив». Тому ходи­ли манів­ця­ми, вико­ри­сто­ву­ю­чи числен­ні пере­ла­зи з горо­ду на город, з дво­ру в двір… Дехто обли­вав­ся біля коло­дя­зя, а жін­ки, дів­ча­та й діти купа­ли­ся вдо­ма у шапли­ках, у теплій воді з духмя­ни­ми тра­ва­ми.

       Гуцу­ли у сере­ду або в четвер пекли зви­чай­ні житні бухан­ці — куку­ци. Діти ходи­ли попід вікна­ми і гука­ли госпо­да­ря:

– Грій­те дідa, Грій­те діда!
Дай­те хлі­ба, дай­те хлі­ба!
Аби вам ове­чки, аби вам ягни­чки,
Аби вам тели­чки!

       Мале­чу при­го­ща­ли куку­ца­ми. Віри­ли, що після цьо­го справ­ді добре пло­ди­ти­му­ться вів­ці й коро­ви…

       Про­тя­гом Вели­ко­го посту щоче­твер­га три­ва­ло виго­тов­ле­н­ня боро­ни з оси­ко­во­го дере­ва. У Чистий четвер вона мала бути гото­ва. Тоді госпо­дар і всі, хто вже пра­цю­вав у полі, захо­ди­ли до пові­тки, де збе­рі­га­ли рема­нент, ста­ви­ли боро­ну на зем­лю, сіда­ли нав­ко­ло неї та сні­да­ли чим Бог послав: хлі­бом і цибу­лею з олі­єю, соло­ни­ми огір­ка­ми. Ця боро­на, за уяв­ле­н­ня­ми селян, повин­на була від­га­ня­ти від госпо­дар­ства відьом і вся­ку нечисть.

       У четвер і в субо­ту хазяй­ки пекли паски, пиріж­ки, хліб та інше печи­во на весь Пасхаль­ний тиждень. Поро­сят сма­жи­ли в субо­ту. Тоді ж готу­ва­ли голуб­ці, пече­ню, вари­ли борщ і т. ін., щоб у день Сві­тло­го Воскре­сі­н­ня не займа­ти­ся буден­ною робо­тою. На свя­то тре­ба було лише поста­ви­ти стра­ви в піч і розі­грі­ти. У пере­две­ли­ко­дню п’ятницю паски й інше печи­во не пекли, як не пекли й хліб у зви­чай­ні п’ятниці. Забо­ро­ну поясню­ва­ли тим, що в день смер­ті Спа­си­те­ля не слід пали­ти в печі й пекти.

       Сьо­мий, остан­ній тиждень Вели­ко­го посту був так само заван­та­же­ний дода­тко­ви­ми хар­чо­ви­ми забо­ро­на­ми, як і пер­ший, навіть дуж­че. Ще суво­рі­ше ско­ро­чу­вав­ся раціон: не вжи­ва­ли олії, риби, дехто з четвер­га не їв гаря­чих страв, а у Стра­сну П’ятницю обме­жу­ва­ли­ся хлі­бом і водою. Щоправ­да, цих обме­жень пов­ні­стю дотри­му­ва­ли­ся пере­ва­жно літні люди: «А то єсть ста­рі люди — у четвер поїдять, та аж на Велик­день роз­гов­ля­ю­ться, а в субо­ту і в п’ятницю нічо­го не їдять: о грі­хах сво­їх не їдять»; «Остан­ні три дні Стра­сно­го тижня так само не готу­ють обі­ду, вдо­воль­ня­ю­чись хлі­бом, капу­стою, огір­ка­ми, а ста­рі жін­ки, що нічо­го не їли увесь піст по п ятни­цях, утри­му­ю­ться і в ці дні від їжі, бо вже неда­ле­чко чер­во­не яєчко», — писав на зла­мі ХІХ-ХХ сто­літь укра­їн­ський етно­граф Василь Мило­ра­до­вич.

       Од Все­но­щної слу­жби на Стра­сну п’ятницю в домі вже нічо­го не роби­ли — гріх. Гуцу­ли не ходи­ли на полю­ва­н­ня, не заби­ва­ли худо­бу і пти­цю, «бо у п’єтницю Хри­стос уже не жили, уже кров не ішла — то при то гріх кров про­ли­ва­ти». Побу­ту­ва­ло повір’я, що цьо­го дня не слід нічо­го пози­ча­ти з хати й не можна ніко­му нічо­го дава­ти, бо хазяй­ство пере­ве­де­ться. Тому в п’ятницю навіть стар­ці не про­си­ли мило­сти­ні.

       Осо­бли­во­го зна­че­н­ня нада­ва­ли стра­сній сві­чці — нею під­ку­рю­ва­ли людей від при­стрі­ту (уро­ків), корів від хво­роб і під час оте­лі; запа­лю­ва­ли її в гро­зу, щоб бли­скав­ка не влу­чи­ла в хату. Сві­чкою, при­не­се­ною з цер­кви після Стра­сної слу­жби, зако­пчу­ва­ли хре­сти­ки на сво­ло­ці, одвір­ках, вікон­ни­цях, мисни­ку, печі, на две­рях хати, хлі­ва, на воро­тях тощо. Ті, хто мав пасі­ку, вили­ва­ли вос­ко­ві сві­чки вла­сно­руч, бо само­ро­бна (тру­до­ва) сві­чка кра­ще дія­ла і була «Бого­ві уго­дна». Осо­бли­ву силу мала, за повір’ям, сві­чка, яку свя­ти­ли на Стра­сті два­над­цять років поспіль. Нею перед­усім обку­рю­ва­ли дитя­чі коли­со­чки з ново­на­ро­дже­ни­ми немов­ля­та­ми, а потім уже все в хаті й госпо­дар­стві. Це мало при­но­си­ти здоров’я, ста­ток і успіх у будь-якій робо­ті.

       У четвер і субо­ту кра­сять (галу­нять) яйця — роблять кра­шан­ки, галун­ки. Писан­ки ж писа­ли про­тя­гом шосто­го й сьо­мо­го тижнів посту аж до Чисто­го четвер­га. У субо­ту напе­ре­до­дні Вели­ко­дня від яєць, які вби­ва­ли у паску, зби­ра­ли шка­ра­лу­пи, скла­да­ли у ста­рий дра­ний кошик і пуска­ли на воду. (Так само зро­блять пізні­ше і з шка­ра­лу­пою від свя­че­них кра­ша­нок.) Побу­ту­ва­ло повір’я про рахма­нів — народ, який живе без кален­да­ря і не знає, коли свя­тку­ють Велик­день. Шка­ра­лу­пи мали при­пли­сти до них на четвер­то­му тижні після Пасхи, в сере­ду на Пре­по­ло­ве­ния, і пові­до­ми­ти про Сві­тле Воскре­сі­н­ня Хри­сто­ве. Яйця начеб­то при­пли­ва­ли до Рахма­нії вже пов­ні. І тоді рахма­ни почи­на­ли свя­тку­ва­ти Велик­день як і весь хри­сти­ян­ський люд. Від цьо­го свя­то Пре­по­ло­ве­ния часто нази­ва­ють у наро­ді Рахман­ською Пасхою.

        Під час Вели­ко­го посту готу­ва­ли бага­то всі­ля­ких каш і кашо­по­ді­бних страв із боро­шна різно­го збіж­жя — пше­ни­чно­го, гре­ча­но­го, куку­ру­дзя­но­го, пшо­ня­но­го: лемі­шку, мама­ли­ґу, затір­ку, малай. Роби­ли млин­ці, гре­ча­ні варе­ни­ки й галу­шки, пше­ни­чну локши­ну, кар­то­пля­ни­ки, деру­ни. Вжи­ва­ли чима­ло страв із бобо­вих — горо­ху, ква­со­лі, бобів, соче­ви­ці, а також з ово­чів, фру­ктів і баштан­них — сві­жих гар­бу­зів, сві­жої та ква­ше­ної капу­сти, суши­ни (суше­них ягід і фру­ктів). Пили ква­си й узва­ри.

      

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»