Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського
Опубліковано: 10 Лис 2008 14:02

Все, що я чув про відьом, про опи­рів, схо­ди­ться в одно: що відьми й опи­рі єсть роди­мі і вче­ні. Тим-то я і звів їх доку­пи, що вони ув цім ділі схо­дя­ться, аби не гово­ри­ти одно по кіль­ка раз. Роди­мі опи­рі і відьми з хво­стом — як палець, кажуть, стир­чить хво­стик на самім купрі. Як бере шма­т­тя на себе або­що, то тре­ба роз­дяг­ти­ся до голо­го, то того хво­сти­ка не видно — втя­гає в шку­ру; тіль­ки вже як купа­є­ться, то не може захо­вать — так і кива­є­ться по воді, як боро­зняк. Най­луч­че видно його, як ті пли­ва­ють, бо тоді він наверх води вистав­ля­є­ться. Роди­мі не так стра­шні, як вче­ні, — той не винен, що під такою пла­не­тою родив­ся, а вче­ні, то вже самі захо­ті­ли, і, кажуть, на них така пла­не­та над­хо­дить, то не витер­пить — не може витер­пі­ти, щоб не зро­би­ти кому яко­гось лиха. (Під це остан­нє під­хо­дить і вов­ку­лак (обо­ро­тень), що така пла­не­та на його над­хо­дить, то вже мусить вов­ком пере­ки­ну­тись і біг­ти.)

Щоб пізна­ти, чи то відьма, чи що, чи добра люди­на, беруть нав­по­пе­рек моту­зом і пуска­ють на воду — топлять, як це зве­ться між людом. Коли добра душа, чиста, то впір­не, а коли ні, то так і плю­ска­є­ться поверх води —саму голо­ву токма­чить, бо всти­дно; та нічо­го не вдіє—голова і ноги будуть в воді, а сере­ди­на все звер­ху, хіба камінь прив’язати, то аж тоді піде на дно. Я сам мало-мало що цьо­го вже року не був свід­ком, як в однім селі купа­ли відьом та опи­рів — кіль­ко­ма дня­ми тіль­ки спі­знив­ся. Най­біль­ше допі­кає, що відьми дощ запро­ду­ють (з уст люду). Як посу­ха, то гро­ма­да вже й гуде на відьом, що дощ запро­да­ли, і нишком змов­ля­ться та й коли-небудь у вели­ке свя­то, як все село в цер­кві, пере­сту­плять доро­гу, щоб ніхто не втік, і лов­лять, про кого недо­бра чутка ходить, та й і топлять. Так візьмуть нав­по­пе­рек, наче поясом, І пуска­ють на воду з кру­чі де, чи з міс­тка, чи з гре­блі — яка де вода і звід­ки зру­чні­ше моча­ти. Тут і вияви­ться, що в кому кипить— інше і само при­зна­є­ться. Як роди­ме, то пуска­ють, а як вче­не, то б’ють — само при­зна­є­ться. На дру­гий, па тре­тій день і піл­лє дощ, як з луба; так було і цьо­го року. Літ з десять або­що назад в однім селі на Поділ­лі одну бабу і вто­пи­ли, не хотя­чи, на Богу, як відьом купа­ли. Кажуть, чиста душа була, бо як спу­сти­ли на воду, вона і не плю­сну­лась, і не пото­па­ла — пішла, як соки­ра, на дно. «Чиста! чиста!» — загу­ла гро­ма­да і зараз же таки витя­гли, а вона й нежи­ва. Що дива виро­бля­ли! І тря­сли, І від­ти­ра­ли — таки не помо­гло­ся. Так і похо­ва­ли, що не ожи­ла.

Опи­рі, кажуть, до запро­ду­ва­н­ня дощу не нале­жать, але де вони є, то так дощ не може йти — і їх купа­ють, щоб дощ пішов. Як купа­ли цьо­го року, то зна­йшов­ся такий, що при­знав­ся. Я, каже, не винен, бо я роди­мий — так і вро­див­ся.

Води­ться на Поділ­лі пра­зник— роса­лі; його обхо­дять на пер­ший день петрів­ки па сте­пку. Це зве­ться жіно­че— баб­ське — свя­то, і з чоло­ві­ків там ніхто не буває, де його обхо­дять. То на роса­лі жін­ки самі купа­ю­ться, не роз­дя­га­ю­чись, і кого спі­йма­ють, також зо всім у воду тащать; як єсть, так і вки­нуть — одя­гне­но­го, взу­то­го, щоб дощ ішов. Опи­рі тіль­ки по смер­ті шкі­дли­ві — стра­шні, а за жит­тя, як і всі люди — ніко­му нічо­го не винен. По смер­ті опир ходить попід вікна і лоско­че в носі, де сві­тло горить в хаті дуже допі­зна. Як хто сидить сам у хаті, то зати­кає вікна, щоб вогню на двір не видно було, бо опи­ря при­ва­бить. Як зало­ско­че в носі, закру­тить, то чоло­вік і чхне. Як ніко­му ска­за­ти «здо­ров» або хоч є кому, да не ска­же, то сам собі ска­же; бо як ні, то піл­лє­ться кров з носа і вмреш. Це зве­ться потяв або під­ко­сив опир. Як же ска­жеш чи почу­єш «здо­ров», то тут прим­ха дво­ї­ться: одні кажуть, що опир пра­хом ста­не. Мабуть, це тиче­ться до його тіла, що в гро­бі лежить — не гниє. А дру­гі кажуть, що йде під дру­гу хату і там уже лоско­че в носі. Ще кажуть, що опир кров ссе з чоло­ві­ка, та я не знаю, чи це то ж саме, що кров носом піл­лє­ться, чи що дру­ге. Знаю тіль­ки, що з кого опир кров вис­се, той до дня не діжде; більш всьо­го, що його заста­нуть уже нежи­вим, як надо­сві­ток вста­ють, і такий чоло­вік по смер­ті не жов­тий, як всі люди, а білий буде. Єсть також опо­віда­н­ня, що опи­рі, ходя­чи попід хати, пози­ра­ють на вікна, чи нема вогню в хаті; і як нема, то аж тоді почи­нає сса­ти кров. Мабуть, чи не набі­ляє це про дво­якість опи­рів; що одні не боя­ли­ся вогню — сві­тла — і ті в носі лоско­та­ли, щоб чха­ти, а дру­гі боя­лись і з сон­но­го чоло­ві­ка сса­ли кров.

У бур­га­рів єсть також опир і зве­ться вам­пір, вапір, лепір. Кожен умер­лий стає тим лепі­рем, як через його, коли ще він в хаті лежить, пере­ско­чить кішка. А ложать у їх вмер­ців про­сто на зем­лі серед хати або наче на сто­лі, але все-таки серед хати, то вже й при­мі­ча­ють, чи не пере­ско­чить кішка. По-бур­гар­сько­му лепі­рі також і кров ссуть з чоло­ві­ка. Роди­мий опир у бур­гар ще за жит­тя капо­стить. Кажуть вони, що тіло лежить, де ліг спа­ти, а душа шатає попід хати. Отож і роз­ка­зу­ють, що жін­ка якась мала чоло­ві­ка опи­ря і не зна­ла, що він опир. Але як вно­чі колись, хотя­чи чи не хотя­чи, при­тор­кну­лась до його, а він лежить, як дуб, і холо­дний зов­сім; а пере­до­днем і поте­плів і ожив.Стала вона при­мі­ча­ти та й заува­жи­ла, що він таки частень­ко вно­чі зов­сім нежи­вий і тіль­ки пере­до­днем ожи­ва. От і питає в сусі­ди, що б воно таке зна­чи­ло­ся? А ті й кажуть, що він лепір і що у них різні дива витво­ря­ю­ться. Зля­ка­лась вона, небо­га, і пора­ди попро­си­ла, а ті й при­ра­ї­ли; як ляже спа­ти, кажуть, а ти при­мі­чай й обер­ни його на полу голо­вою в ноги, а нога­ми в голо­ви; то душа, як вер­не­ться додо­му і захо­че ввійти в тіло, то не зна­йде рота і так зоста­не­ться.

Так вона й зро­би­ла. Він заснув, а душа і вийшла з тіла та й пішла попід вікна; а вона й обер­ну­ла тіло, як баби каза­ли, і чоло­вік уже біль­ше не вста­вав. (Чув від самих бур­гар у Киє­ві.)

В ста­ро­ви­ну бува­ло в нас, як дозна­є­ться гро­ма­да, що вже опир ходить по селі, зараз і йдуть до попа та до цер­кви, заби­ра­ють коро­гви і так з про­це­сі­єю йдуть на цвинтар(цвинтар або цмин­тар. Я при­дер­жу­юсь тут мови пра­в­обі­цької: там вжи­ва­є­ться кла­до­ви­ще для тур­ків. татар, для жидів – око­пи­сько або око­пи­ще і для хре­ще­них – тіль­ки цвин­тар або цмин­тар); від­ко­пу­ють його, а він і лежить ниці. Тоді обер­нуть його горі­ни­ці, як годи­ться, і піп щось пра­вить. Як від­пра­ва віді­йде, тоді заб’ють опи­ре­ві в гру­ди оси­ко­вий кіл і так зем­лею при­вер­нуть. Кажуть, було кров різа­на тече з тіла, як кіл заби­ва­ти. Коли це не помо­же, то ізнов бува­ло від­ко­пу­ють, від­рі­зу­ють голо­ву і кла­дуть її в ногах в домо­ви­ні, щоб не достав рука­ми нав­ле­жа­чки, а як доста­не, то таки буде ходи­ти і ту голо­ву сво­го носи­ти,— як в руках і кидає нею в людей, кого на вули­ці зди­бле. Тоді вже тре­ба до баби вда­ва­тись,— як баба не помо­же, то нічо­го не помо­же, аж сам хіба пере­ста­не.

Як тра­пи­ться, що опир кого підо­тне, то той уже буде йому замість коня — опир їздить ним попід вікна до самих пів­нів досві­тча­них, а після іде на цвин­тар, лягає в гріб і лежить аж до ночі, а там ізнов вста­не та й їздить. Як ніко­го не підо­тне, то вмер­лий опир на живо­му їздить. Ще й тепер де-де можна бачи­ти оси­ко­вий кіл на гро­бі в голо­вах, Іно­ді навіть і сві­жий, тіль­ки тепер уже не від­ко­пу­ють опи­ря, а так про­сто б’ють в гріб — в зем­лю — попи, зна­чи­ться, не такі наста­ли, щоб послу­ха­ти гро­ма­ди, як пер­ше бува­ло. Тут можна ска­за­ти і про вмер­ців зага­лом, бо думаю огла­си­ти скіль­ка опо­відань і про них. Як ходить вмер­лець, то і йому заби­ва­ли оси­ко­вий кіл в гру­ди, а тепер заби­ва­ють в гріб в голо­вах. А то ще роблять оси­ко­ві хре­сти на вікнах— при­би­ва­ють дов­гі оси­ко­ві полі­на нао­хрест на кожнім вікні в тій хаті, куди вмер­лець ходить, а две­рі на ніч нама­зу­ють дьог­тем та часни­ком. Що ще роблять — вияви­ться з опо­відань.
Опир і вмер­лець, що ходить, — не все одно: то нечи­ста сила, а це що іншо­го, да про вмер­ців буде іншим часом, а тут лиш про опи­рів.

От одне опо­віда­н­ня, як я чув його (1852 року), тіль­ки то мовою не такою, як там бала­ка­ють.

«Не при вас це дія­лось, що маю роз­ка­за­ти, не при батьках ваших; ось бачи­те, моя голо­ва вже сиви­ною поли­ску­є­ться, а й мені роз­ка­зу­вав сивий дід, як я ще й пого­ни­чем не був —то, мабуть, буде вже цьо­му літ зо сто або­що. Ще за Поль­щі, перед Колі­їв­щи­ною, де тепер Джу­лин­ки, село, що пошу­ка­ти — було скіль­ка хат і цер­ков­ця божа сто­я­ла— то й пара­хвія була, і піп жив, і бака­ляр, а в його був під­дя­чий Кур­ба­цький Михась. Ото ж він і роз­ка­зу­вав, уже поста­рів­шись, що коло Джу­ли­нок, каже, від Дяків­ки (село), в лісі жив курін­ний — що ліса сте­ріг — ста­рий-ста­ре­зний чоло­вік — ще пер­шу унію запам’ятав, — і роз­ка­зує було про коза­ків, про геть­ман­щи­ну, про Запо­рож­жя, як по писа­но­му, а Колі­їв­щи­ну, Залі­зня­ка та різа­ни­ну з Хар­ком знав, як свою кише­ню. Було при­ка­зу­ють, що він чужо­сто­рон­ній і при­йшов у село вже з сиви­ною в боро­ді, а ніхто не запам’ятав, коли саме при­йшов, при кому— всі пере­мер­ли! Такий ста­рий був, аж жов­тий волос мав, не то сивий; а як де бува­ло вда­рить тро­па­ка, то аж зем­ля сто­гне — у ста­ро­ви­ну все крі­пкі люди бува­ли! — та такий чер­во­ний ходив, як півень. При собі дер­жав дів­чи­ну-сирі­тку, щоб було кому хату під­ме­сти тощо та щоб не тиня­лась в чужих людях, а біль­ше — ні роду, ні пло­ду.

От, каже, сиди­мо ми з бака­ля­ром та при­га­ду­є­мо то це, то те, смі­є­мо­ся, шко­ла різні шту­ки при­став­ляє, щоб як до пер­ших пів­нів доси­ді­ти, а там і спа­ти.

Надво­рі вітер гуде, аж шко­ла здви­га­є­ться.
— Пане реєн­тій! Від­чи­ніть, — чути крізь вікно діво­чий голос. Ми зараз дога­да­ли­ся, що вже якась тре­ба, в селі псав­ти­ру чита­ти або­що.
Кинув­ся я відчиняти—а то дів­чи­на, дідо­ва вихо­ван­ка, а ніч міся­чна, хоч гол­ки зби­рай, та мороз-мороз!
— Добри­ве­чір, пане реєн­тій!
— Дай, боже, здоров’я, дочко! А тебе що при­не­сло: чи човен, чи весло? по волі чи по нево­лі?
— Дідусь мій умер, пане реєн­тій! То яка тут воля! — от їдь­те псав­ти­ру чита­ти.
— І на його зайшла чер­га! — озвав­ся дяк.—А я думав: на тім сві­ті вже забу­ли тво­го діду­ся! Та, бачу, ні. Коли їха­ти, то їха­ти! Але ти хіба сан­ка­ми? Бо зна­єш — я піший.
— Та сан­ка­ми ж! — озва­лась дів­чи­на; та така йому гар­на сто­їть, як вима­льо­ва­на! Нога­ми посту­кує, що то з холо­ду при­йшла, хукає в руки, а очі, як зорі, сяють; та чор­ні, як терен,— і лице горить!..
— Вдя­гай­ся! — каже мені бака­ляр,— поїде­мо. Пошкрі­бав­ся я в поти­ли­цю, що такий холод, та що ж!

Тре­ба вдя­га­ти­ся; в чім зван, в тім про­бу­ван!

Поїха­ли ми, і соба­ка за нами побіг. Добрий пси­сько був!  Рябий, кла­по­ву­хий — було вов­ка поду­жає.
При­їзди­мо до того куре­ня, а вже місяць серед неба дохо­див.
— Ідіть же ви, пане реєн­тій, і ти, Миха­сю, чи що, до куре­ня, будь­те ласка­ві, а я ще тут маю діло.

Вхо­ди­мо в сіни, і соба­ка за нами, попід ноги тисне­ться; впу­сти­ли ми й його за собою до сіней. А та дів­чи­на — тарах! Та й засу­ну­ла две­рі на ввесь замок. Засмі­я­лись ми з реен­тїєм, що не вві­йшла вона і руки погрі­ти, та й бай­ду­же — пішли до хати.
— Вхо­ди­мо,— роз­ка­зу­вав,— до хати з сіней, лежить дід на лаві, намі­ткою вкри­тий, вуса­тий, як сом, і сивий-сивий!
— Бач! — каже реє­птій,— ще й не пожовк! Цупкий дідо­ра! І по смер­ті не пода­є­ться.— Гля­нув я — прав­да: чер­во­ний на тва­ру, аж синя­вий, наче каплун на моро­зі, як і живий був, тіль­ки губи пожов­кли та попід очі тро­хи поси­ні­ло.

Чита­ли ми ту псав­ти­ру напе­ре­мін­ку — то я, то він— таки дов­го чита­ли, а соба­ка похо­див, похо­див та й ліг під при­пі­чком і лежить. Так коло опів­но­чі я читаю, реєн­тій сидя­чи спить під гру­бо­го на при­пі­чку та сопе. Якби ви зна­ли — якось сум­но було, каже, на лаві вмер­лець лежить, витя­гнув­ся, в голо­вах йому кага­нець бли­ма, на при­пі­чку дяк сопе, під при­пі­чком пес, ще й хата в лісі!.. За гур­том і баба якась ще куня­ла та сопла. Тіль­ки мій голос, каже, роз­ля­гав­ся, наче в пус­тці, аж дзве­нить, аж лунає, а крізь вікно зна­дво­ру пря­мо в лице мені місяць загля­дає — чоло виста­вив— та зода­ле­ки, немов бої­ться, і білий такий! Зібрав і мене страх! Читаю — боюсь замов­ча­ти, але й чита­ти бою­ся, а голо­сом все під­но­шу та в вікно погля­даю на місяць, на сніг й знов у книж­ку — аж в’язи мені затер­пли, що сто­яв як вко­па­ний! Як шар­ну лис­тком, пере­вер­та­ю­чи, то аж мороз піде поза пле­чі, наче хто сто­їть зза­ду, наче хто лапає. А тут Іісо­ба­ка — гаррр! Цим мене докін­чи­ло; в гру­дях так холо­дно ста­ло, наче вода поте­кла, і в вухах лиш — фу! фу!, наче вча­дів, і мура­шки по шку­рі лазять. Про­те я читаю-таки. Але соба­ка ізнов загар­чав, далі ізнов і встає з-під при­пі­чка — затрі­щав ріщем. Огля­нув­ся я — йде соба­ка до мене, а серед хати вікно від­ма­лю­ва­лось від міся­ця і моя тінь про­стя­гла­ся від каган­ця, а кага­нець хли­пає, аж чита­ти не можна. Потя­гнув­ся ряб­ко, поню­хав мене, хво­стом пома­хав і ліг очи­ма до лави, поклав мор­ду на лапи і диви­ться про­сто в лице дідо­ві, а він то вусом мор­гне, то оком клі­пне. Я вже не втер­пів біль­ше — зна­йшов пса­лом зна­ко­мий, що напам’ять затвер­див, і від­сту­па­юсь від сто­ла, чита­ю­чи. Назад-гузь, наза­дгузь — аж до при­пі­чка: вста­вай­те, кажу, пане реєн­тій, читай­те вже ви: бо в мене аж голо­су не стає.
— А що! вже пізно хіба? — питає він.
— А вже. Далі вже пів­ні на досві­ток запі­ють.— А тут іще й на опів­ніч не піли.
— А на чім ти став? — запи­тав ізнов.

Я ска­зав. Потя­гнув­ся той, аж кості затрі­ща­ли, про­тер очі кула­ком й пішов до сто­ла, з хри­пом чита­ю­чи той пса­лом. А я сів уже на при­пі­чку і див­люсь то на соба­ку, то на діда погля­даю, чи не вида­лось мені, що він вусом мор­гає, а він, може, ні, і міряю оком, чи дале­ко до две­рей.

Тро­хи вже мені від­ля­гло від сер­ця; аж нас дві душі не спить і соба­ка тре­тій. Груб­ка собі тепле­сень­ка, в пле­чі гріє, і сон морить, і чую, що їло б ся щось, і думаю: тре­ба в печі пошпор­та­ти — чи нема чого, а тут уже зов­сім сплю. Соба­ка ізнов загар­чав, я зопа­лу гля­нув на діда, подру­хав­шись, а він-таки і справ­ді вусом мор­гає. Тоді вже думаю: «Постій! піду ж я две­рі віді­мкну».
Вер­нув­шись до хати, вже біль­ше не сідав, а став коло коми­на грі­тись і не зво­джу очей з покій­ни­ка. Той же собі, знай, чита і вухом не веде, ще й на соба­ку посва­рю­є­ться. Не пам’ятаю вже, чи дов­го, чи недов­го мені сто­я­лось коло коми­на, як реєн­тій запи­тує:
— Ти, Михай­ло, нічо­го не бачиш?
— Ні,— кажу,— або що? — Не від­ка­зав він мені ні сло­ва, начеб і не почув, чита­ю­чи.

Дід ще ногою заво­ру­шив, рука­ми, клі­пнув очи­ма скіль­ка раз і схо­пив­ся на ноги, а соба­ка йому на гру­ди. Я в ноги, дяк за мною, а їх так і зоста­ви­ли наку­пі, і баба зоста­лась. Лиши­ли й хату нароз­твір та й побі­гли до села без духу.

На дру­гий день такою гро­ма­дою йде­мо до куре­ня! Душ зо трид­цять. При­хо­ди­мо. Две­рі, як ми зоста­ви­ли нароз­твір, так і сто­ять, баби нема, а дід сто­їть коло печі, на комин спер­ся голо­вою і заду­бів так. Соба­ка ж, бідний, до поло­ви­ни в печі і весь зад від­го­рів, а перед — до поло­ви­ни у діда в руках; як дер­жав його, так руки й заков’язли. Кров всю хату спо­ло­ни­ла, та така чор­на!.. Видно, дов­го бури­кав­ся небо­ра­ка ряб­ко — не давав­ся, бо в діда всі гру­ди і всі руки ску­са­ні, да таки заміг бідня­ку і так катор­жно заму­чив його!.. Ска­за­но — опир нечи­ста сила — кого не поду­жає!»

ВІДЬМА (від­ю­га, від­ю­ха, вири­ця, лихо­дій­ни­ця, чаклун­ка, чаро­дій­ка, обав­ни­ця, потвор­ни­ця, яри­тни­ця, кар­га) — один із голов­них пер­со­на­жів ниж­чої демо­но­ло­гії. Це сло­во похо­дить від віда­ти, тоб­то зна­ти все. Вири­ця — ста­ра відьма. Яри­тни­ця (від ярий — весня­ний) — моло­да відьма, схиль­на до любов­них забав. Така відьма, зава­рю­ю­чи чарів­не зіл­ля, замов­ляє:

«Тер­лич, тер­лич! Мого мило­го при­клич!» Чим силь­ні­ше кипить зіл­ля, тим вище і швид­ше він несе­ться: «Як дуже зіл­ля кипить — милий над дере­ва­ми летить; а як не дуже — по поло­виш дерев» — і в цьо­му випад­ку може нале­ті­ти на стов­бур дере­ва і заби­ти­ся до смер­ті.

Образ відьми у різних моди­фі­ка­ці­ях відо­мий бага­тьом наро­дам. В укра­їн­сько-біло­ру­ські повір’я цей образ, на дум­ку С.Токарева, уві­йшов через посе­ре­дни­цтво като­ли­цької Поль­щі і тому вві­брав у себе бага­то захі­дно­єв­ро­пей­ських уяв­лень. У росі­ян образ відьми-вро­дли­ви­ці не набув тако­го поши­ре­н­ня, як в укра­їн­ців.

Ціл­ком зем­ни­ми поста­ють з укра­їн­ських легенд відьми-кра­су­ні. Осо­бли­во гар­ни­ми вони ста­ють опів­но­чі. У наро­ді побу­ту­ють числен­ні повір’я й леген­ди про польо­ти відьом через комин на шаба­ші аж на Лису гору біля Киє­ва, про викра­де­н­ня ними рай­ду­ги і роси, про під­ко­ву­ва­н­ня їх зна­ха­ря­ми або ж зви­чай­ни­ми людьми тощо.

У леген­дах про відьом най­по­ши­ре­ні­шим є мотив про їхні польо­ти на шабаш. Засо­бом пере­мі­ще­н­ня тут слу­гу­ють най­бу­ден­ні­ші пре­дме­ти дома­шньо­го вжи­тку: кочер­га, мітла, трі­па­чка для оброб­ки льо­ну. Єди­ним таєм­ни­чим засо­бом можна вва­жа­ти мазь, добу­ту відьмою з-під поро­га. Нама­зав­шись нею під пахва­ми і про­мо­вив­ши закля­т­тя, відьма тут же без уся­ких пере­пон вилі­тає через комин. Інко­ли вона далі опи­ня­є­ться на коні й подо­ро­жує вер­хи. 29 гру­дня відьми з усьо­го сві­ту злі­та­ю­ться на Лису гору на шабаш; 1 січня вони роз­по­чи­на­ють з нечи­сти­ми духа­ми нічні про­гу­лян­ки, а 3-го, повер­та­ю­чись з гуля­нок, задо­ю­ють корів; 18 січня вони зов­сім гублять розум від надмір­но­го бен­ке­ту. За повір’ям, відьми на Бла­го­ві­ще­н­ня заро­джу­ю­ться, а на Юрі­їв день (23 кві­тня) і в Купаль­ську ніч (24 черв­ня) разом з віду­на­ми також зби­ра­ю­ться на Лису гору.

Відьом не тре­ба плу­та­ти з чарів­ни­ка­ми, які можуть роби­ти й добро. Бува­ють відьми роди­мі, які про­дов­жу­ють свій нечи­стий родо­від від наро­дже­н­ня, і навче­ні, яких ізмал­ку вчать чаклу­ва­ти. Керує відьма­ми ста­рий відьмак. Це так само чоло­вік, який усе знає, але з лиця брид­кий. Вов­че сер­це, пазу­ри чор­ної кішки і гадю­ки — основ­ні чаро­дій­ні скла­до­ві для при­го­ту­ва­н­ня різно­ма­ні­тних спо­лук при воро­жін­ні. Воро­ги відьом — зна­ха­рі та зна­хар­ки. Відьма зда­тна тіль­ки на зло. Напри­клад, вона може зібра­ти зем­лю зі слі­да­ми люди­ни у тор­бу; потім, під­ві­сив­ши ту тор­бу в дима­рі, замов­ляє, щоб люди­на так само сохла, як і зем­ля.

Попу­ляр­ним в Укра­ї­ні є мотив дої­н­ня відьма­ми чужих корів. Най­не­без­пе­чні­шою у цьо­му від­но­шен­ні вва­жа­є­ться ніч на Купа­ла. Задля сво­єї мети відьми пере­тво­рю­ю­ться на котів, собак. Утім їм і не обов’язково пере­вті­лю­ва­ти­ся: доста­тньо на Юрія зібра­ти рядном росу з тих полів, де пасе­ться худо­ба, яку вони хочуть дої­ти, і від­да­ти вла­сним коро­вам чи козам. Від цьо­го їм при­бу­де чужо­го моло­ка. Тому на Купа­ла телят не від­лу­ча­ли від корів, аби відьми не могли їх попсу­ва­ти, під две­рі кла­ли боро­ну, а іно­ді сам госпо­дар чи най­мит-пастух ночу­ва­ли біля худо­би.

Бага­тьом укра­їн­ським леген­дам вла­сти­вий мотив поїзд­ки відьом на людях. Десь у доро­зі відьми, так само як і демо­ні­чні вті­ле­н­ня хво­роб, сіда­ють на пле­чі чоло­ві­кам і пере­слі­ду­ють їх у такий спо­сіб до самої хати. Та як тіль­ки герой стає на поріг, відьма кудись зни­кає. На від­мі­ну від руса­лок, які пере­ва­жно роблять зло роди­чам, відьми шко­дять най­ча­сті­ше сусі­дам чи кумам.

Жін­ка, яка вміє перед­ба­ча­ти май­бу­тнє, знає свій вплив на над­при­ро­дні сили та вмі­ло кори­сту­є­ться замов­ля­н­ня­ми, ста­ла нега­тив­ною поста­т­тю після прийня­т­тя хри­сти­ян­ства в Укра­ї­ні. Тоді ж скла­ло­ся уяв­ле­н­ня про жін­ку як дже­ре­ло грі­ха, а тому кожну «чаро­дій­ку» засу­джу­ва­ли до стра­ти: спа­лю­ва­ли, топи­ли, зако­пу­ва­ли в зем­лю разом з чор­ним пів­нем, котом або гадю­кою. Коли дов­го не було дощу і наста­вав голод, люди при­пи­су­ва­ли це злим чарам, а тому зби­ра­ли­ся гур­том, лови­ли підо­зрі­лих баб і вели на річку чи озе­ро. Далі скру­чу­ва­ли їх мотуз­ка­ми, прив’язували їм на шию важ­кі каме­ні та кида­ли неща­сних у гли­бо­ку воду: невин­ні в чарів­ни­цтві зра­зу ж ішли на дно, а «справ­жня відьма» пла­ва­ла на поверх­ні води разом із каме­нем. Пер­ших витя­гу­ва­ли за допо­мо­гою моту­зок і від­пу­ска­ли на волю; тих, що були визна­ні відьма­ми, топи­ли силою.

Відо­мий фоль­кло­рист і етно­граф В.Гнатюк, опи­су­ю­чи наро­дні уяв­ле­н­ня про душу, зокре­ма пові­дом­ляє, що «за жит­тя чоло­ві­ка душа три­ма­є­ться його постій­но. Поки­дає його лише у сні…» «У «непро­стих» людей, прим, відьом, душа від­лу­ча­є­ться від тіла також у сні і йде на «герць». Через це коли б тіло відьми в часі сну обер­ну­ти голо­вою туди, де воно лежа­ло нога­ми, душа, вер­нув­шись з «гер­цю», не могла б втра­пи­ти до тіла, і відьма не вста­ла б та не про­бу­ди­ла­ся б, доки тіло не повер­ну­ти до попе­ре­дньо­го поло­же­н­ня».

Бага­тьом леген­дам при­та­ман­ні моти­ви роз­дя­га­н­ня відьом дого­ла, звер­та­н­ня до хатньо­го поро­га, пере­ко­чу­ва­н­ня через стіл і, вре­шті-решт, дво­бою на межі. Хто­зна, чи можна тра­кту­ва­ти їх іна­кше, ніж сим­во­ли під­го­тов­ки до пере­ро­дже­н­ня: повер­не­н­ня до пер­ві­сно­го ста­ну («як мати наро­ди­ла»), про­ща­н­ня з родом, коре­ні яко­го під поро­гом, момент само­го пере­ро­дже­н­ня (зга­дай­мо сим­во­лі­ку пере­ко­чу­ва­н­ня при пере­тво­рен­ні чаклу­на вов­ку­ла­кою) і від­ві­ди­ни цар­ства мер­твих. З куль­том пред­ків також пов’язаний мотив пошу­ку відьма­ми кві­тки папо­ро­ті.

У сиву дав­ни­ну відьом­ство було досить поши­ре­не. В окре­му жіно­чу спіл­ку чоло­ві­ків не допу­ска­ли. Там дів­ча­ток, коли ті під­ро­ста­ли, навча­ли магі­чних знань — як насла­ти хво­ро­бу, а то й смерть тим, кого вони не злю­би­ли. Пізні­ше чоло­ві­ки, щоб утри­ма­ти вла­ду, ство­ри­ли свої таєм­ні това­ри­ства, куди вступ жін­кам був суво­ро забо­ро­не­ний. Вини­кла каста жер­ців, а на долю жінок зали­ши­ли­ся хіба що демо­ні­чні обра­зи.

ВІЙ — най­стра­шні­ший і най­силь­пі­ший пред­став­ник нечи­стої сили. Живе під зем­лею. Вій — стра­шний одно­окий песи­го­ло­вець, при­зна­че­ний сата­ною керу­ва­ти чор­та­ми. Хре­ста й магі­чно­го кола не бої­ться, бо в ньо­го дов­же­ле­зні потки, аж до зем­лі. Він слі­пий, але коли дідь­ки під­ні­ма­ють йому пові­ки, тоді в ньо­го від­кри­ва­є­ться єди­не око. Рід­ко яка люди­на витри­мує, щоб не гля­ну­ти в те демо­ні­чне око, у яко­му сидить сам сата­на. Деякі дослі­дни­ки вва­жа­ють, що укра­їн­ський Вій близь­кий до індій­сько­го бога вітру, вій­ни і смер­ті Вайю, який є пра­ба­тьком усіх богів і міфо­по­е­ти­чних геро­їв.

На Поділ­лі Вія уяв­ля­ли як без­жаль­но­го руй­нів­ни­ка, який сво­їм погля­дом уби­ває людей і обер­тає на попіл міста і села; на щастя, його смер­то­но­сний погляд закри­ва­ють густі бро­ви та вії, і тіль­ки тоді, коли потрі­бно зни­щи­ти воро­жі пол­чи­ща або спа­ли­ти воро­же місто, під­ні­ма­ють йому пові­ки вила­ми.

Чудо­вим опи­сом обра­зу Вія ста­ла одно­ймен­на повість М.Гоголя.

ВОВКУЛАКА (вов­ку­ла, вов­кун, вирод, пере­вер­тень) — люди­на, що має зда­тність пере­вті­лю­ва­тись у вов­ка або стає ним за тяж­кі про­ви­ни чи від чарів зло­го відьма­ка. Вов­ку­ла­ки вті­ка­ють до лісу й там живуть, як зві­рі. Потра­пля­ю­чи до зграї, вони добу­ва­ють вов­кам корм, напа­да­ю­чи на худо­бу, але не поїда­ють її, а тіль­ки душать. Така люди­на-вовк при­ре­че­на на три­ва­лі стра­ж­да­н­ня, аж поки зно­ву не ста­не люди­ною. Впі­зна­ти вов­ку­ла­ку можна по тому, що в ньо­го задні ноги не такі, як у вов­ка, а колінь­ми впе­ред, як у люди­ни, і зав­жди в ньо­го на шиї висить мотуз­ка, і як її розі­рва­ти, то вов­ку­ла­ка враз стає люди­ною. Побу­ту­ють також леген­ди, за яки­ми люди­на може бути пере­тво­ре­на у вов­ка, якщо св. Юрій кине на неї вов­чу шку­ру; вір­мен­ська тра­ди­ція теж ствер­джує, що вно­чі на злі­сних жінок можуть пада­ти вов­чі шку­ри.

Існує повір’я, що коли жін­ка на поча­тку вагі­тно­сті поба­чить вов­ка, то в неї наро­ди­ться син-вов­ку­ла­ка. Вов­ку­ла­ка­ми ста­ють і «вро­дже­ні», тоб­то ті діти, які з’являються на світ із лона мате­рі не голо­вою, як зви­чай­но, а нога­ми.

       В одній з укра­їн­ських легенд момент пере­вті­ле­н­ня вигля­дає так: «Як при­йшла до його тая пора, що вже йому тре­ба біг­ти, то він так сто­гне! Вийшов за клу­ню, устро­мив ножа в зем­лю, почав роз­би­ра­ти­ся, геть розі­брав­ся, голий зостав­ся. Потім пере­ки­нув­ся через той ніж да й став вов­ком».

  Інший спо­сіб пере­вті­ле­н­ня опи­сав П.Шейн: «Перед обер­не­н­ням вов­ка чарів­ник вби­ває в зем­лю п’ять оси­ко­вих кіл­ків у яко­мусь уса­мі­тне­но­му місці, але так, щоб два кіл­ки були ніби пере­дні ноги, два — задні, а п’ятий — хвіст, і ска­чу­чи впе­ред через усі, почи­на­ю­чи з задньо­го кіл­ка, стає вов­ком».

Вов­ку­ла­ці чуже все вов­че. Він спо­кій­ний, часто ска­ву­чить, їсть тіль­ки хліб; вов­ки заїда­ють його, тому він гор­не­ться до людей, а ті не можуть зро­зу­мі­ти його. За уяв­ле­н­ня­ми укра­їн­ців та біло­ру­сів, вов­ку­ла­ка навіть не виє по-вов­чо­му, а сто­гне і пла­че, як люди­на.

Доки люди ходять вов­ка­ми, їх мусить осте­рі­га­ти­ся й чаклун, осо­бли­во коли мине так бага­то часу, що він і забу­де, що пустив їх вов­ка­ми. Тоді вов­ча зграя може напа­сти на ньо­го зне­на­цька і розі­рва­ти. Єди­ним поря­тун­ком для люди­ни, яку пере­слі­дує зграя вов­ку­ла­ків, може ста­ти кину­тий позад себе на доро­гу пояс. Пере­сту­пив­ши через ньо­го, вони зно­ву ста­нуть людьми.

У бага­тьох леген­дах у попе­ре­дній стан пере­вер­тня повер­та­ють чарів­ни­ки. Крім випад­ку з мотуз­кою, най­ча­сті­ше це роби­ться про­су­ва­н­ням вов­ку­ла­ки через ярмо, бит­тям житнім пере­ве­слом чи трьо­ма різ­ка­ми доти, доки шку­ра не лусне й не злі­зе пов­ні­стю.

Згад­ка про пере­вер­тни­цтво є у «Сло­ві о пол­ку Іго­ре­вім»: «Упав на бистро­го коня і ско­чив з ньо­го сірим вов­ком»; «Вели­ко­му Хор­со­ві вов­ком путь пере­бі­гав». Зма­льо­ву­ю­чи кня­зя вов­ку­ла­кою, автор не бачить у цьо­му нічо­го осу­дли­во­го, навіть опи­сує цей вчи­нок з похва­лою й добро­зи­чли­ві­стю. Поді­бне став­ле­н­ня до пере­вер­тня при­су­тнє і в били­ні про Воль­гу Вол­хва, герой якої, пере­ки­да­ю­чись у хижо­го зві­ра, пта­ха, рибу, годує дру­жи­ну.

Віру­ва­н­ня про реаль­не існу­ва­н­ня людей, які за пев­них обста­вин ста­ють вов­ка­ми, були поши­ре­ні в усіх слов’янських наро­дів. У росі­ян вони відо­мі під назва­ми «вов­ко­длак», «вур­да­лак», у біло­ру­сів — «вов­ку­ла­ка», «вов­ка­ле­ка». Поля­кам відо­мий wilkolak і wilkolek; чехам — wlkodlak; сер­бам — влъко­лек, врко­лак і влко­ли­jек.

Сло­во «вов­ку­ла­ка», як вва­жа­ють дослі­дни­ки, дво­член­не. Пер­ша його части­на не потре­бує роз’яснення, а дру­га — dlak, dlaka (у чехів), кодлак (у Гали­чи­ні), chlaka, chlak (у сер­бів) — озна­чає вов­на, шерсть. Від сло­ва «кодлак» похо­дить в укра­їн­ській мові й сло­во «кудла­тий» (обро­слий волос­сям, шер­стю). Звід­си вов­ку­ла­ка може в букваль­но­му розу­мін­ні виво­ди­тись і як «вов­ча шерсть». В Укра­ї­ні сло­во «кодло», яке вхо­дить скла­до­вою части­ною до росій­ської та бол­гар­ської назв пере­вер­тня, вжи­ва­є­ться і в зна­чен­ні рід, плем’я. Тому «вов­ко­длак» можна рекон­стру­ю­ва­ти і як «вов­чий рід».

До кін­ця XIX ст. в укра­їн­сько­му та біло­ру­сько­му фоль­кло­рі актив­но побу­ту­ва­ли роз­по­віді про вов­ку­ла­ків. Про поши­ре­н­ня таких опо­від­ок у нев­рів — пле­ме­ні, яке в V ст. до н.е. насе­ля­ло верхів’я Дні­пра, зга­ду­вав ще Геро­дот. Поси­ла­ю­чись на скі­фів та еллі­нів, які жили серед нев­рів і зна­ли їхній побут і зви­чаї, він писав, що тут здав­на існу­ва­ло віру­ва­н­ня, що, вда­ю­чись до чарів, нев­ри у пев­ні пері­о­ди можуть на кіль­ка днів ста­ва­ти вов­ка­ми, а потім так само лег­ко набу­ва­ти люд­сько­го вигля­ду. У біло­ру­ських повір’ях таки­ми дня­ми вва­жа­ли­ся Коляд-вечір і ніч на Купа­ла.

ВОВЧЕ ОКО — люди­на із густи­ми зро­сли­ми бро­ва­ми. Спе­ко­тний блиск соня­чно­го ока (сон­ця) поро­джу­вав посу­ху, нев­ро­жаї та хво­ро­би; бли­ско­тли­ві погля­ди Перу­на наси­ла­ли смерть і поже­жі; така ж стра­шна сила дана і люд­сько­му оку. Звід­си наро­ди­ла­ся віра у при­стріт або уро­ки, загаль­на для всіх індо­єв­ро­пей­ських наро­дів. «Дур­не», «зле» око має вплив на все, чого тіль­ки тор­кне­ться: поди­ви­ться на дере­во — воно враз заси­хає; гля­не на сви­ню з поро­ся­тка­ми — вона нео­дмін­но їх з’їсть; полю­бу­є­ться на виве­де­них кур­ча­ток — і вони діб за двоє пови­зди­ха­ють і т. ін. Недо­бре око спри­чи­нює хво­ро­би, зби­тки і різно­го роду неща­стя, і такі його дії не зале­жать від волі люди­ни. Недо­бри­ми очи­ма вва­жа­ю­ться: косі, погляд із-під вели­ких нахму­ре­них брів, чор­ні («Бій­ся чор­них та карих очей») і очі, надмір­но виря­че­ні або гли­бо­ко запа­лі. У віду­нів і відьом, які керу­ють гро­за­ми і буря­ми, за наро­дним повір’ям, недо­бре око. Недо­бри­ми вва­жа­ю­ться й заздрі­сні очі.

ПЕРЕВЕРТЕНЬ (обо­ро­тень) — люди­на, що веде подвій­не існу­ва­н­ня: то як люди­на, то як звір. Геро­дот у сво­їй «Істо­рії» зга­дує про нев­рів — сусі­днє зі скі­фа­ми плем’я. Один раз на рік кожний з нев­рів міг ста­ва­ти вов­ком на деякий час, а потім зно­ву повер­тав­ся в люд­ську подо­бу. Люди­ну, для якої пере­вер­тни­цтво є вну­трі­шньою потре­бою, іно­ді нази­ва­ли дво­ду­шни­ком, оскіль­ки у неї ніби­то два сер­ця: одне люд­ське, а дру­ге— вов­че. У леген­ді «Дво­ду­шник» пере­бу­ва­н­ня героя вов­ком три­ває ліче­ні хви­ли­ни. За цей час у біль­шо­сті сюже­тів єди­не, що всти­гає вовк, — це напа­сти на свою дру­жи­ну.

Чаро­дій, уда­рив­шись об сиру зем­лю, поли­ту дощем, лег­ко стає вов­ком, пта­хом, конем, мура­хою, а за потре­би може пере­вті­ли­ти іншу люди­ну в зві­ра чи пта­ха. Пере­вер­тень у леген­дах і каз­ках одру­жу­є­ться або вихо­дить заміж і веде подвій­не жит­тя, поки не ста­не зов­сім люди­ною. Однак коли потай­ки зни­щать його зві­ри­ний покрив (напри­клад, спа­лять жаб’ячу шкі­ру, котру носить жін­ка), це роз­ри­ває подруж­жя. Здо­бу­ти над пере­вер­тнем вла­ду можна, під­гле­дів­ши і вкрав­ши зі схо­ван­ки його кри­ла або щось інше, що є його єством. В епо­сі міф про пере­вер­тня пред­став­ле­ний у най­дав­ні­ших били­нах («Волх Все­сла­во­вич», «Воль­га і Мику­ла»), у «Сло­ві о пол­ку Іго­ре­вім» (риси пере­вер­тня тут вла­сти­ві і Все­сла­ву Поло­цько­му, і само­му Іго­рю в момент вте­чі), а також у деяких текс­тах кален­дар­но­го і весіль­но­го фоль­кло­ру. Ось один із фра­гмен­тів таких моти­вів, де Іван­ко напи­сав «листонь­ка до дівонь­ки»:

А вона йому одпи­сує і одка­зує:
Не при­си­лай­ся, не утра­чай­ся,
Я до тебе сама при­бу­ду.
Я до тебе на двор — дро­бним дощем,
А в сіни — ясним сон­цем,
В хату — панян­кою,
А за стол — милень­кою.

ПЕРЕЛЕСНИК (Оба­я­сник) — най­злі­ший пові­тря­ний дух. На від­мі­ну від інших духів, має вогнен­ний хвіст. Він — посла­нець Вели­ко­го чор­та, при­ку­то­го вели­че­зни­ми лан­цю­га­ми за руки й ноги до кам’яної сті­ни. Його нази­ва­ють ще Чор­ним, бо робить він тіль­ки зле. Коли, бува, змій-пере­ле­сник про­лі­тає над чиє­юсь хатою, то в ній про­па­дає добро­бут, гине худо­ба, вси­хає сад. Пере­ле­сник дурить люди­ну й зво­дить її на лихе, а гар­них дів­чат зама­нює і губить. Літає висо­ко в під­не­бес­сі, диха­ю­чи вогнем; над хатою роз­си­па­є­ться іскра­ми і через комин з’являється перед вибра­ною подру­гою у вигля­ді молод­ця незрів­нян­ної кра­си. Якщо оча­рує якусь любов­ни­ми чара­ми, то це на все жит­тя: «Вміє він при­мо­ро­чи­ти, зло­дій, душу кра­сної діви­ці при­ві­та­н­ня­ми; усо­ло­джує, губи­тель, мовою лебе­ди­ною моло­ди­цю; загра­ває він, нена­жер­ли­вий, нена­гля­дну в гаря­чих обі­ймах; роз­то­пить він, вар­вар, вуста чер­во­ні. Від його поці­лун­ків горить кра­сна діви­ця рум’яною зорею, цві­те кра­сним соне­чком. Без змія кра­сна діви­ця сидить у жур­бі; без ньо­го вона сві­ту Божо­го не бачить, без ньо­го вона сушить-сушить себе!» Викра­да­ю­чи кра­су­ню, змій при­но­сить її у своє під­зем­не цар­ство, зами­кає у ске­лі чи тере­мі і три­має до тієї пори, коли при­йде за нею бога­тир-рятів­ник. За повір’ям, жін­ка, з якою живе вогнен­ний змій, стає відьмою, а самі відьми літа­ють до сво­їх кохан­ців, пере­тво­рю­ю­чись на вогнен­них змій. «Коли б не тер­лич, був би я твій панич», — каже пере­ле­сник дів­чи­ні, коли вона має про­ти ньо­го зіл­ля тер­лич. Є при­кме­та: як поба­чиш на доро­зі стрі­чку або поясок — ніко­ли не бери, бо то може бути змій-пере­ле­сник. У «Лісо­вій пісні» Лесі Укра­їн­ки «Пере­ле­сник — гар­ний хло­пець у чер­во­ній оде­жі, з чер­во­ня­стим, буй­но роз­ві­я­ним, як вітер, волос­сям, з чор­ни­ми бро­ва­ми, з бли­ску­чи­ми очи­ма». Пере­ле­сни­ця — ана­ло­гі­чний дух жіно­чої ста­ті, яку в наро­ді нази­ва­ють ще Літа­ви­ця.

МАРА
— боги­ня зла, тем­ної ночі, воро­жне­чі, смер­ті. Мара — донь­ка Чор­но­бо­га, яка сіє на зем­лі чва­ри, бре­хню, неду­ги. Удень її ніхто не бачить, а вно­чі вона тво­рить свої тем­ні спра­ви, ходить з мер­твою голо­вою під пахвою попід хата­ми й вигу­кує іме­на госпо­да­рів — хто від­гу­кне­ться, той уми­рає. У Мари замість очей — гни­лі запа­ле­ні очи­ці. У неї є дочки-маре­ня­та, які наро­ди­ли­ся вна­слі­док зля­га­н­ня з лютим Змі­єм. Вони також при­но­сять люди­ні неймо­вір­ні душев­ні стра­ж­да­н­ня, числен­ні хво­ро­би і смерть. Тем­ні душі Мара про­ва­лює в під­зем­не цар­ство, де вони ста­ють слу­га­ми Чор­но­бо­га. Ще й досі в наро­ді можна почу­ти лай­ку: «Іди до мари! Щоб тебе мара взя­ла!» або «А, нема на тебе мари!» У «Веле­со­вій кни­зі» чита­є­мо: «Се б то Мар іде на них і Мор. Се двоє візьмуть сили їхні і зме­чуть їх під мечі наші».

Дочки та сестри Мари:

Віспа — потво­ра у вигля­ді жін­ки з воля­чи­ми пухи­ря­ми замість очей. На язи­ці у неї отру­та: як тіль­ки когось обли­же тим язи­ком, та люди­на і захво­ріє на віспу. 

Вогне­ви­ця (Вогни­ха, Вогнея, Огне­ви­ця, Про­па­сни­ця) — потво­ра у вигля­ді кістля­вої баби з вели­ки­ми пала­ю­чи­ми вогнем очи­ця­ми. При­но­сить до людей жар усе­ре­ди­ну, холе­ру та інші стра­шні хво­ро­би. Гово­рить про себе: «Яко­го чоло­ві­ка піймаю, той роз­го­ри­ться аки вогонь в печі».

Глу­ха­ня (Гло­хня, Глу­хея) — потвор­на баба без вух і рота, яка від­би­рає в людей слух і мову; тисне на голо­ву, ломить її і закла­дає вуха, від чого хво­рий глу­хне.

Гостець (Ков­тун) — злий дух чоло­ві­чої або жіно­чої ста­ті. Посе­ля­є­ться у різних місцях люд­сько­го тіла: в очах, шиї, пле­чах, гру­дях, сер­ці, живо­ті, кіс­тках тощо. 

Гри­за­чка (Гри­жа) — хро­ба­ко­по­ді­бна істо­та з гостри­ми зуба­ми, що вигля­да­ють із-під синьої верх­ньої губи. При­но­сить людям хво­ро­бу сер­ця. В одно­му чор­но­му заго­во­рі («Сло­во грыжу налу­щать») до неї звер­та­ю­ться, як до змії: «О еси ты лютая змея тяже­лая белезнь кра­сная грыжа…»

Жов­тя­ни­ця (Жов­та­чка, Жов­ту­ха, Жовтіль­ни­ця) — геть суха немі­чна баба з жов­ти­ми очи­ма і лицем. При­но­сить до людей жов­чну хво­ро­бу, жов­тить люди­ну, «аки цвіт у полі». Для ліку­ва­н­ня жов­тя­ни­ці тре­ба було йти на гряд­ку за мор­квою із закри­ти­ми очи­ма, рва­ти, теж заплю­щив­ши очі та чита­ю­чи моли­тву, і обов’язково освя­ти­ти мор­кву на Спа­са.

Жур­ба (Жура, Нудьга, Нужда, Туга, Гні­тея) — злі духи, які все­ля­ю­ться в люди­ну, печуть її та сушать, а то й на смерть можуть засу­ши­ти. Про­га­ня­ти їх при­хо­ди­ли у хлів, де сіда­лом для курей слу­гу­ва­ли 12 кіл­ків чи жер­дин, і зли­ва­ли-ски­да­ли з себе «нудьгу», вили­ва­ли в чашу «пагу­бну» воду й вихлю­пу­ва­ли. Гні­тея любить «під ребром каме­нем лежа­ти».

Завій­на
(Завій, Завій­ни­ця) — нечи­ста сила, яка на холо­ді може заві­я­ти. При­но­сить до людей різ­кий біль у гру­дях або живо­ті. У наро­ді кажуть: «Ски­глить, наче його завій­на ухо­пи­ла».

Зара­за—стра­шна чор­на баба, вічно зла. Кидає на людей і тва­рин отруй­ні стрі­ли, від яких з’являються стра­шні рани, вираз­ки. її нази­ва­ють у деяких місце­во­стях також смерть, хоро­ба, мор або моро­ва баба. Ця поше­стна неду­га «разить», тоб­то нагло спа­дає на сво­їх жертв.

Зло — чор­ний дух, який утри­мує біля себе всіх цих та бага­то інших маре­нят. Він є все те, що побо­рює добро. Най­біль­ше Зло тіши­ться, коли люди­на стає зло­ді­єм.
Пере­но­щи­ка­ми Зла є вітри всіх напрям­ків, всі «сім­де­сят сім вітрів», полу­ден­них і полу­ні­чних. Зло може загро­жу­ва­ти зві­ду­сіль, дже­ре­лом його можуть бути будь-який пре­дмет, люди­на, будь-який «лихий погляд» тощо.

Кики­мо­ра — злий дух житла, блі­да діва-потво­ра, неви­ди­ма і дуже мсти­ва. Зав­жди сон­ли­ва, любить жити в коми­ні чи запі­чку. При­хо­дить до людей уві сні. Знає про все на сві­ті, відає про всі люд­ські грі­хи. Без одя­гу та взу­т­тя бро­дить вона і влі­тку, і взим­ку. Това­ри­шує зі зли­ми чарів­ни­ка­ми та відьма­ми. Від цієї біди хата стає пус­ткою, подвір’я заро­стає тра­вою-мура­вою. Про­га­ня­ють Кики­мо­ру 5 бере­зня, коли при­лі­та­ють із вирію шпа­ки. Цьо­го дня з само­го ран­ку посе­ля­є­ться в поки­ну­тій осе­лі зна­хар, загля­дає в усі кутки, обмі­тає піч і читає замов­ля­н­ня. За інши­ми повір’ями, Кики­мо­ра — дру­жи­на домо­ви­ка. їй тре­ба годи­ти, іна­кше може поро­зби­ва­ти посуд, захо­ва­ти потрі­бну річ, зро­би­ти дір­ку в бочці з водою, нашко­ди­ти здоров’ю госпо­да­ря. Спо­рі­дне­ні з Кики­мо­рою шиши­ги. Вони люблять зби­тку­ва­ти­ся з люди­ни, коли та кудись поспі­шає або щось робить без моли­тви. Сюди нале­жить й ігош — без­ру­кий, без­но­гий неви­ди­мий дух, який також любить пусту­ва­ти, а тому його задо­брю­ва­ли шма­тком хлі­ба.

Кор­ку­ша (Кор­чея) — коро­стя­ва, коно­па­та баба, тіло якої вкри­те стру­па­ми та вираз­ка­ми. Зара­жає людей коро­стою, обки­дає чиря­ка­ми, кор­чить руки й ноги тощо.

Куга — стра­шна потво­ра з козли­ни­ми нога­ми. Блу­дить уно­чі від хати до хати, зупи­ня­є­ться під вікна­ми і напу­скає все­ре­ди­ну житла нечи­стий дух, від яко­го гине вся роди­на. Бага­то людей бачи­ли її вла­сни­ми очи­ма, а деяким дово­ди­ло­ся носи­ти ЇЇ на собі. За таку послу­гу вона зми­лу­є­ться як над тією люди­ною, так і над усі­ма її роди­ча­ми. Той, хто носить кугу, або зов­сім не від­чу­ває вто­ми, або зне­си­лю­є­ться під її тяга­рем.

Мідни­ця (Лїдея) — зле­де­ні­ла баба, у якої замість очей кри­жи­ни. Від­мо­ро­жує людям кін­ців­ки, при­но­сить про­сту­ду тощо. Люди­на тоді не може зігрі­ти­ся навіть у
печі.

Ломо­та (Ломи­ха, Зно­би­ха, Ломея) — потвор­на баба з повер­ну­тою назад голо­вою та з вивер­ну­ти­ми кін­ців­ка­ми. При­но­сить людям хво­ро­би кісток, наро­сти на сугло­бах тощо.

Лоско­ту­хи — злі духи, які при­лі­та­ють до дити­ни, лоско­чуть, мучать її та заби­ра­ють від неї сон. Хло­пчи­ку в таких випад­ках кла­ли під голо­ву лук зі стрі­лою, а дів­чин­ці — пря­сли­це, при­мов­ля­ю­чи: «Лоско­ту­ха-буди­ха! Ось тобі лучок (або пря­сли­це), грай­ся, а немов­ля не буди».

Лякли­ви­ця — стра­шна баба, яка при­но­сить людям пере­ляк, бояз­кість тощо. У наро­ді віри­ли, що пере­ляк при­хо­дить від люд­ської нена­ви­сті, а тому зна­хар нео­дмін­но мав пере­мог­ти нена­ви­сни­ка, навіть коли б він був за тридев’ять земель; в іншо­му випад­ку люди­на буде пере­ля­ка­на все жит­тя.

Мана — тінь зло­го духа, потво­ра з бли­ску­чи­ми боже­віль­ни­ми очи­ма. Ходить разом з інши­ми сестра­ми, блі­да і стра­шна. Запа­мо­ро­чує люди­ні розум так, що та робить все собі на шко­ду.

Манія (Манея) — це щось висо­ке, біле, ходить, як люди­на або ж як кінь. Летить вихо­ром, з’являється біля цвин­та­рів, часом роби­ться така висо­чен­на, як вер­ста. Нава­лю­є­ться на сон­них людей і душить їх.

Мару­хи (нічки) — ста­рі малень­кі істо­ти жіно­чої ста­ті, сидять біля печі, пря­дуть і все шепо­чу­ться та під­ска­ку­ють, осо­бли­во по п’ятницях, а в людей кида­ють камін­ця­ми. Жін­ки боя­ться, щоб вони не випря­ли весь льон, і хова­ють від них куже­лі.

Моро­ка (Моро­ви­ця) — сестра Моро­ка — зло­го духа під­зем­но­го цар­ства. Вихо­дить із самої тем­ря­ви пекла моро­чи­ти люди­ну. При­но­сить хво­ро­би, а то й смерть. Це здо­ро­вен­на потво­ра у подо­бі коня, але без шку­ри, одні кості; як прой­де по селу вно­чі — коро­ви ревуть нестер­пно, а соба­ки від стра­ху мов­чать. Де зупи­ни­ться, там худо­ба гине. Часом це вели­кий, як віл, білий пес, а часом і жін­ка. В одній з легенд Моро­ви­ця з’являється до чоло­ві­ка під вигля­дом рябо­го хор­та з вогнен­ни­ми очи­ма. Хорт жаді­бно диви­ться на сві­жо спе­че­ний хліб, і чоло­вік розу­міє — він голо­дний. Роз­ла­мав і кинув йому одну паля­ни­цю, потім дру­гу. Хорт про­ков­тнув і вийшов. Невдов­зі моро­ви­ця при­пи­ни­ла­ся. «Зв’язок моро­ви­ці з голо­дом, — писав О.Потебня, — тут оче­ви­дний: моро­ви­ця при­пи­ня­є­ться, коли хорт (вов­ку­лак, вовк, соба­ка, Юро­ва соба­ка) вга­му­вав свій голод хлі­бом; під час моро­ви­ці году­вав себе… людьми». «Веле­со­ва кни­га»: «Ані Мара, ні Моро­ка не смі­є­мо сла­ви­ти. Ті бо диви є нашим неща­стям».

Навія (Нівея) — най­стар­ша з сестер, потвор­на істо­та, яка зав­жди неса­мо­ви­то рего­че, зако­тив­ши очі під лоба. Якщо все­ли­ться у люди­ну — при­но­сить їй смерть або боже­ві­л­ля.

Нежить
— демо­ні­чна істо­та, котра уосо­блю­ва­ла поня­т­тя хво­ро­би і вза­га­лі вся­кої нечи­стої сили. Напри­клад, вона може при­йти до люди­ни, яка вно­чі нап’ється води не пере­хре­стив­шись.

Очни­ця
— бру­дна баба з гни­ли­ми очи­ма. Не дає спа­ти люди­ні, при­но­сить хво­ро­би очей. Зво­дить з розу­му або зов­сім ослі­плює люди­ну.

Про­па­сни­ця (Тря­стя, Тря­су­ха, Тря­сея, Тря­со­ви­ця, Лихо­ман­ка, Напа­сни­ця) — кістля­ва потвор­на істо­та, яка, вибрав­ши між людьми жер­тву, почи­нає м’яти й тря­сти її, кида­ти то в жар, то в холод. Коли вже кого схо­пить, то до про­па­ду заво­дить, люди­на тоді ніяк зігрі­ти­ся не може. Очи­ма її не можна бачи­ти; лише уві сні. Лихо­ман­ки бува­ють сухо­ре­брі, слі­пі, без­ру­кі; коли голо­дні, то смир­ні, ніби сирі­тки, сто­ять біля одвір­ків, вичі­ку­ю­чи, чи не вийде хто пода­ти їм мило­сти­ню. Тому перед­ба­чли­ві бабу­сі на зорі (а це буває, за повір’ям, 2 січня) оми­ва­ють наго­вір­ною водою одві­рок, щоб заго­ро­ди­ти вхід непро­ха­ним гостям.

       Про­па­сни­ця також уяв­ля­ла­ся в подо­бі вро­дли­вої дів­чи­ни, що лег­ко, як подих вітру, вхо­дить до хати і роз­но­сить хво­ро­бу. Часом вона ходить від хати до хати, про­сить води напи­ти­ся. Хто після неї нап’ється — захво­ріє. За повір’ям, запи­са­ним на Хер­сон­щи­ні, Про­па­сни­ця ходить по хатах у «свя­ті п’ятниці» і тих, хто зайня­тий у цей день робо­тою, карає хво­ро­бою.

Хво­ро­ба — потвор­на жін­ка з роз­пле­те­ним волос­сям, у біло­му, яка до кого тор­кне­ться, той хво­ріє. Ходить по річці біла, як сніг, і пле­ска­є­ться; іно­ді явля­є­ться у подо­бі голо­го чоло­ві­ка. За повір’ям, хво­ро­би живуть між небом і зем­лею, у поме­шкан­ні із залі­за, з мідни­ми две­ри­ма, 12-ма зам­ка­ми, накла­де­ни­ми на них Богом печа­тка­ми і з клю­ча­ми у дия­во­ла. Коли Господь про­гні­ва­є­ться на люди­ну, то поси­лає анге­ла випу­сти­ти одну із хво­роб. Ангел зні­має печа­тку, а дия­вол від­чи­няє две­рі. Після того як хво­ро­ба все­ля­є­ться у люди­ну, якій при­зна­че­но захво­рі­ти, ангел повер­тає її у дім хво­роб та накла­дає на две­рі печа­тку.

Чере­ву­ха — зла потво­ра, що при­но­сить людям хво­ро­бу шлун­ка та інших нутро­щів.

МАГІЯ — віра в можли­вість впли­ву на дов­ко­ли­шній світ через над­при­ро­дне — фети­шів, духів тощо шля­хом чаклун­сько­го дій­ства. Зі ста­ро­дав­ніх часів чаклун­ство поши­рю­ва­ло­ся у вигля­ді чор­ної та білої магії. Біла магія, або «Бла­го­твор­на магія», — це «боже­ствен­на» магія, позбав­ле­на кори­сто­люб­ства, пра­гне­н­ня нажи­ви та вла­ди; спря­мо­ва­на тіль­ки на те, щоб роби­ти добро для всьо­го сві­ту і кожно­го бли­жньо­го. Вико­ри­ста­н­ня люди­ною сво­їх над­при­ро­дних можли­во­стей для вла­сної виго­ди пере­тво­рює ці сили у чаро­дій­ни­цтво, або Чор­ну магію.
У кни­зі «Чор­на магія» зібра­ні най­рі­зно­ма­ні­тні­ші про­кля­т­тя, закли­на­н­ня, замов­ля­н­ня, які зав­да­ють шко­ди люди­ні. Того, хто пройме­ться таким уче­н­ням, нази­ва­ють чор­но­ма­гом, і від ньо­го слід чека­ти чогось лихо­го, адже він про­дав свою душу пекель­ним силам. Не кожно­му вар­то чита­ти цю кни­гу, бо коли люди­на не сприйме «нау­ки чар», то може збо­же­во­лі­ти, лихо може тор­кну­ти­ся її роди­ни. Чор­но­маг не змо­же помер­ти доти, доки не пере­дасть свою нау­ку іншо­му. Є й інші види магії. Сіра магія — суміш білої та чор­ної. Це мисте­цтво керу­ва­ти волею інших людей. Чер­во­на магія — сила, яка допо­ма­гає тала­но­ви­тим людям. Очи­щу­валь­на магія (катар­ти­чна) зво­ди­ться до того, щоб виве­сти хво­ро­бу з орга­ні­зму люди­ни, очи­сти­ти його від неї. Імі­та­тив­на магія базу­є­ться на схо­жо­сті між уяв­ле­н­ням про при­чи­ни хво­ро­би та засо­ба­ми її ліку­ва­н­ня, тоб­то на ана­ло­гії «поді­бне лікує поді­бне». Кон­та­ктна магія пов’язана з вірою в те, що шля­хом доти­ку до носія магі­чної сили можна здо­бу­ти здоров’я, доста­ток тощо. Пар­ці­аль­на магія засно­ва­на на магі­чних діях, що здій­сню­ю­ться не над самим хво­рим, а над пре­дме­та­ми, що йому нале­жать (прин­цип «части­на замі­нює ціле»). Часо­ва магія (іні­ці­аль­на) — магія «пер­шо­го дня». Наро­дна сві­до­мість наді­ляє магі­чни­ми вла­сти­во­стя­ми яви­ща, пре­дме­ти з поряд­ко­вим номе­ром пер­ший, Віра в магію «пер­шо­го дня» грун­ту­є­ться на пере­ко­нан­ні: усе, що від­бу­ва­є­ться на рубе­жі років чи у пер­ший день свя­та, має вплив на весь рік, місяць тощо. Вер­баль­на магія (сло­ве­сна) засно­ва­на на замов­ля­н­нях, вірі у зв’язок сло­ва і дії та перед­ба­чає обов’язкове вжи­ва­н­ня пев­них тра­ди­цій­них сло­ве­сних фор­мул.

МАГІЧНЕ КОЛО — дав­ній спо­сіб убе­рег­ти себе і сім’ю від нечи­стої сили. Ці кола бува­ють різно­го роз­мі­ру: коли чоло­вік боро­нить себе само­го, то обво­дить нав­ко­ло «скіль­ки хва­тить». Коли обво­дять обій­стя, поле або село, то, зви­чай­но, й коло зна­чно біль­ше. Іно­ді буває досить накре­сли­ти чарів­не коло пали­чкою на зем­лі чи навіть про­ве­сти його в дум­ці. У цьо­му випад­ку вся сила чарів лежить у замо­ві; тіль­ки зав­дя­ки тій замо­ві коло, про­ве­де­не в дум­ці, може обо­ро­ни­ти чоло­ві­ка або його обій­стя. «Коло нашо­го дво­ру, — гово­ри­ться в одній замо­ві, — камін­на гора, оси­ко­вий кіл, огнен­на вода; що лихьи йде на гору, сі уб’є, на кіл сі проб’є, у ріці зго­рить. Обі­йде та коза­чка доко­ла нашо­го дво­ро­чка й сьи­де собі на воро­тьих у чер­во­них чобо­тьих з огнен­ним мечем: шо добре — пускає, шо лихьи — сти­нає». Аби нечи­ста сила зали­ша­ла­ся за цією межею, обхо­ди­ли дім і подвір’я з замов­ля­н­ня­ми, три­ма­ю­чи в руках аму­ле­ти, в їх числі була і вер­ба. Обхо­ди­ли зі свя­че­ним (коли це буває на Велик­день) чи з хлі­бом, іно­ді з хлі­бом пер­шим, який виймає госпо­ди­ня з печі, чи нав­па­ки — із хлібом-«забудькою», який госпо­ди­ня забу­де в печі (його вва­жа­ють осо­бли­во помі­чним про­ти гороб­ців). У деяких місце­во­стях обпи­су­ва­ли­ся нав­ко­ло себе свя­че­ним рого­вим ножем. Інко­ли там, де має спа­ти чоло­вік, роби­ли коло свя­че­ною крей­дою, на цьо­му колі кла­ли кіль­ка кіс так, щоб вони лягли нав­кру­ги ліж­ка: крім того, на поду­шку кла­ли соки­ру, серп і ніж, чита­ю­чи при цьо­му моли­тву.

       Магі­чне коло (боро­зну) в дав­ни­ну про­о­рю­ва­ли нав­ко­ло села тем­ної ночі. Це роби­ли дів­ча­та з жін­ка­ми. Жін­ки зні­ма­ли з себе хусти­ни, а дів­ча­та роз­пу­ска­ли волос­ся, після чого воло­чи­ли плу­га. Потім, як боро­зна була про­ве­де­на, до них при­єд­ну­ва­ли­ся паруб­ки і почи­на­ли­ся вечор­ни­ці аж до тре­тіх пів­нів. Магі­чно­го кола не бої­ться лише Вій.

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»