Військо у бою
Опубліковано: 23 Чер 2008 18:16

Похід.

На похід покли­кав вій­сько геть­ман сво­їм уні­вер­са­лом: »Бог­дан Хмель­ни­цький, геть­ман вій­ська й Його коро­лів­ської мило­сти запо­розь­ко­го пано­ві пол­ков­ни­ко­ві київ­сько­му з усім това­ри­ством пол­ку — здо­ров­ля від Госпо­да Бога вашій мило­сти жичи­мо! .Жада­ли ми від вас узи­мі й нака­зу­ва­ли, щоб ви йшли на услу­гу його мило­сти царе­ві крим­сько­му. Але що в тому часі ще ми спо­ді­ва­ли­ся непев­но­сти покою від ланів поля­ків, тим­то як ми, так і цар крим­ський, того похо­ду, торік зане­ха­ли й услу­гу, на котру ми мали йти, ми від­кла­ли. Тепер пев­ний покій став, тим­то й. м. цар крим­ський при­слав до нас, щоб ми йому кіль­ка тисяч това­ри­ства при­да­ли, по 300 з пол­ку, а одно­го сотни­ка на наше місце. Отож має­те одву­конь, із оруж­жям добрим, вогни­стим, один віз на деся­ток людей, не чека­ю­чи дру­го­го уні­вер­са­лу, на день 26, трав­ня до Пол­та­ви ста­ви­ти­ся на цю доро­гу, тоб­то на услу­гу визна­че­ну й. м. царе­ві крим­сько­му, що зами­шляє на чер­ке­сів — на при­зна­че­не місце, без вимо­ви, під ласкою нашою й вій­сько­вою, ина­кше не чиня­чи. В Чиги­ри­ні, 24 трав­ня, 1650. р.«
Але часті­ше геть­ман виси­лав не тіль­ки один уні­вер­сал, але й дру­гий і тре­тій, назна­чу­ю­чи на кожний речи­нець части­ну при­го­то­ви. Пол­ков­ни­ки від себе пере­да­ва­ли той наказ до сотень, а по сотнях дава­ли ще знак тру­ба­ми або літав­ра­ми. Поча­ток похо­ду звав­ся вихід або вигін, бо нераз вій­сько неохо­че виби­ра­ло­ся в дале­кі похо­ди, осо­бли­во з нака­зу царя. Андрій Мар­ко­вич пише у сво­їм днев­ни­ку 1724. р.: »Післав я указ у всі сотні про ско­рий вигін коза­ків у низо­вий похід«.
Коли вій­сько зібра­ло­ся в озна­че­но­му місці, від­бу­вав­ся »попис«. для кон­тро­лі, чи кожний козак як-слід озбро­є­ний і при­го­то­ва­ний. Зви­чай­но вима­га­ли, щоб козак мав два силь­ні, добре від­го­до­ва­ні коні, добру рушни­цю, від­по­від­ну кіль­кість поро­ху (2–5 фун­тів) і куль (до 300), хар­чі та инше воєн­не знадіб’я. Ста­ро­воль­ський пише: кожний козак, окрім рушни­ці і при­па­су, мусить мати ще соки­ру, косу, лопа­ту, мотуз­зя і все цотрі­бне то того, щоб наси­па­ти вали або зв’язувати вози, коли цілим вій­ськом тре­ба зброй­ною рукою від­би­ва­ти­ся від воро­га«. Боплян опо­від­ає про хар­чі, які коза­ки мали під час похо­ду на море: »У бочці, на 10 стіп зав­довж­ки і 4 сто­пи зав­шир­шки, добре зв’язаній обру­ча­ми, три­ма­ють суха­рі й діста­ють їх крізь діру. Мають також варе­не пшо­но й роз­пу­ще­не з водою тісто, їдять його, міша­ю­чи з пшо­ном, і воно пра­вить їм за їжу й напи­ток; смак має ква­сний, а нази­ва­ють його »сала­ма­хою«. Під Бере­сте­чком коза­ки мали по 2–3 бочки суха­рів на деся­ток людей.; У пізні­ших часах, у XVIII. в., до зви­чай­них хар­чів нале­жа­ло боро­шно, пшо­но або кру­пи, сало й ин.
Деко­ли, у ближ­чі похо­ди, вій­сько висту­па­ло »налег­ко«, з малим ван­та­жем, з сами­ми »юка­ми і саква­ми«, як казав Хмель­ни­цький. У даль­шу доро­гу йшов важ­кий обоз, що мав часом і кіль­ка тисяч возів. У похо­ді Юрія Хмель­ни­цько­го на Волинь 1657. р. нара­хо­ву­ва­ли 35.000 коза­ків, — але це число, зда­є­ться, при­біль­ше­не. Коза­цькі похі­дні вози були лег­кі й неве­ли­кі. »Коли йдуть похо­дом у инші краї, то кожний має віз, запря­же­ний одним конем; на них везуть теж мося­жні гар­ма­ти«, опо­від­ає Ста­ро­воль­ський, суча­сник Сагай­да­чно­го. Поді­бне каже семи­го­ро­дець Кравс, що бачив коза­ків Хмель­ни­цько­го в Мол­да­вії »У коза­ків такий зви­чай на вій­ні, що кожний їде вер­хи на коні й має при­пря­же­ний малий візок із хар­ча­ми, в похо­ді ці вози йдуть з двох боків, а посе­ре­ди­ні піше вій­сько і в потре­бі ці вози прав­лять їм за шан­ці«. Стар­ши­на вла­што­ву­ва­ла­ся вигі­дні­ше. Андрій Мар­ко­вич пише у сво­йо­му ден­ни­ку про похід на Під­кав­каз­зя 1726. р.: »У цей похід я взяв коней вер­хо­вих два, а возо­вих 6, волів 3, овець 4, буд­ку, віз і одно­кін­ний палу­бець (пові­зок)«.
Вій­сько руша­ло в похід впо­ряд­ко­ва­не на пол­ки та сотні, що йшли під сво­ї­ми коро­гва­ми, зі сво­їм обо­зом і арти­ле­рі­єю. На воро­жій тери­то­рії вій­сько попе­ре­джу­ва­ли сто­ро­жі або чати. Ціла армія роз­тя­га­ла­ся на вели­кий про­стір, за Хмель­ни­цько­го навіть у лінію на 10 миль зав­довж­ки. На від­по­чи­нок чи попас вій­сько ста­ва­ло там, де була вода і паша для коней. Тоді коза­цькі каше­ва­ри при­го­тов­ля­ли їжу для сво­їх від­ді­лів. Коли вій­сько зали­ша­ло­ся дов­ше на одно­му місці, ста­ви­ли для про­бу­тку наме­ти або куре­ні. Коли обоз по дов­го­му постою зали­шав обо­зо­ви­ще, коза­ки під­па­лю­ва­ли те, що зали­ша­ло­ся; В вій­ні пану­ва­ла у вій­ську суво­ра дисци­плі­на. За дав­нім зви­ча­єм коза­кам забо­ро­не­но було пити горіл­ку під­час похо­ду. Але пізні­ше цей зви­чай, мабуть, не вдер­жав­ся. Сто­ро­жі дов­ко­ла обо­зу пиль­ну­ва­ли, щоб неохо­чі не вті­ка­ли з вій­ська і вті­ка­чів лови­ли. В табо­рі, від­бу­вав­ся нераз суд і вину­ва­тих кара­ли вій­сько­ви­ми кара­ми: при­ко­ву­ва­ли до пушки, кара­ли кия­ми, а за біль­ші зло­чи­ни при­су­джу­ва­ли й кару смер­ти.
Окре­мі сані­тар­ні уста­но­ви; в ці часи ще не існу­ва­ли. У коза­цькім вій­ську бува­ли ліка­рі і цилюр­ни­ки, але тіль­ки при­на­гі­дно, не на постій­но­му вій­сько­во­му утри­ман­ні. Похі­дних шпи­та­лів не було; ране­ни­ми опі­ку­ва­ли­ся тіль­ки люди доброї волі, або цер­ков­ні брат­ства по містах. Слав­ний коза­цький шпи­таль у Тре­хте­ми­ро­ві був не справ­жнім шпи­та­лем, а захи­стом для калік та інва­лі­дів. Тіль­ки як появи­ла­ся дене­будь яка пошесть, вій­сько ста­ви­ло заста­ви і не про­пу­ска­ло людей з загро­же­них око­лиць.
Вій­сько у похо­ді мало сво­їх свя­ще­ни­ків-капе­ля­нів, а деко­ли й похі­дну цер­кву.

Бій. Табор.

Коза­цьке коман­ду­ва­н­ня ста­ра­ло­ся зве­сти бій на місці, що зазда­ле­гідь було при­го­тов­ле­не на зустріч, щоб воро­га від­ра­зу поста­ви­ти у неко­ри­сну ситу­а­цію. Це видно осо­бли­во у боях Хмель­ни­цько­го, під Кор­су­нем чи під Збо­ро­вом, де геть­ман заско­чив поля­ків, непри­го­тов­ле­них до битви.
Базою для вій­ська, що вихо­ди­ло у бій, був табор. Бороть­ба й обо­ро­на з табо­ру була хара­ктер­ною осо­бли­ві­стю коза­цької такти­ки.


Табо­ром, нази­ва­ли поукла­да­ні разом обо­зо­ві вози, за яки­ми ста­ва­ло вій­сько. Такий спо­сіб обо­ро­ни був відо­мий в укра­їн­ських сте­пах уже за кня­жих часів; наше вій­сько на без­лю­дно­му місці, де не можна було зна­йти захи­сту в тере­ні, застав­ля­ло­ся від полов­ців воза­ми. Табо­рі усла­вив­ся був у XV. в. в чеських гуси­тів, яких зва­ли навіть табо­ри­та­ми, зна­ли його й литов­ські й поль­ські вій­ська в (XVI. в. Але спо­пу­ля­ри­зу­ва­ли цей спо­сіб обо­ро­ни – коза­ки, довів­ши його до незви­чай­ної вмі­ло­сти.
Табор почи­на­ли поряд­ку­ва­ти тоді, коли вій­сько спо­ді­ва­ло­ся зустрі­чі з воро­гом. Обо­зо­ві вози ста­ва­ли тоді по одно­му і дру­го­му боці вій­ська, про­стою ліні­єю„ один за дру­гим, у кіль­ка рядів. В 1596. р. Лобо­да під Білою Цер­квою мав табор з пятьох рядів возів, Пав­люк 1637. р. ішов табо­ром у шість рядів. Посе­ре­ди­ні ста­ва­ло вій­сько, піхо­та і кін­но­та. Перед і зад був теж забез­пе­че­ний воза­ми, там при­мі­щу­ва­ли також арти­ле­рію.
Коли ворог наді­йшов близь­ко, піхо­та зпо­за возів почи­на­ла стріль­бу з рушниць, такса­мо відзи­ва­ла­ся й арти­лє­рія. Чи тре­ба було йти впе­ред, чи від­сту­па­ти, вій­сько під охо­ро­ною табо­ру, за кіль­ко­ма ряда­ми возів, було добре забез­пе­че­не від насту­пу. В 1628. р. під засло­ною табо­ру запо­рож­ці пере­йшли були цілий Крим, від Пере­ко­пу до Бахчи­са­раю, хоч тата­ри їх силь­но обстрі­лю­ва­ли. І такса­мо пізніш вер­та­ли­ся тим самим шля­хом, теж »обо­рон­ною рукою«. А коли в одній сути­чці утра­ти­ли були одну пушку, то дру­го­го дня пішли зно­ву табо­ром на те саме місце й гар­ма­ту забра­ли. Під Дри­жи­по­лем 1655. р. коза­ки кіль­ка днів від­би­ва­ли­ся від поль­ських військ, що їх пере­слі­ду­ва­ли, »а табор мали такий міцний і вогни­стий, як який Маль­борґ« (слав­на пру­ська твер­ди­ня).


Ворог ста­рав­ся все в яко­мусь місці табор розі­рва­ти і крізь цю діру вдер­ти­ся до сере­ди­ни, між вій­сько. Щоб утри­ма­ти в поряд­ку лінію табо­ру, коза­ки при­вя­зу­ва­ли віз до воза, — хоч воно не було лег­ко й вигі­дно. А коли ворог табор »розі­рвав«, або »урвав« його части­ну, ста­ра­ла­ся нано­во лінію возів замкну­ти. І тоді нераз мусі­ли зали­ша­ти части­ну возів, а то й людей, щоб ряту­ва­ти цілість, і табор нано­во спра­ви­ти, впо­ряд­ку­ва­ти. Нераз тре­ба було спи­ни­ти­ся на яко­мусь місці і тут гото­ви­ти­ся до бою. Тоді випря­га­ли коні і пуска­ли, їх само­паш, — запо­розь­кі коні були при­вче­ні ходи­ти табу­на­ми, — а з возів буду­ва­ли кра­щий, обо­рон­ний табор. Плян тако­го табо­ру бував різний. Нпр., 1625. р. на Цибуль­ни­ку коза­цький табор мав вигляд пів­мі­ся­ця; в 1638. р. табор пол­ков­ни­ка Пути­вель­ця був оваль­ний. Табор бував деко­ли дуже про­сто­рий. Під Бере­сте­чком 1651. р. табор Хмель­ни­цько­го мав мати по сім вер­стов уздовж і вшир. В обо­рон­но­му табо­рі вози ста­ви­ли близь­ко один біля одно­го і звя­зу­ва­ли одне до одно­го їх коле­са. Деко­ли звер­та­ли вози огло­бля­ми до воро­га. Так зро­бив був Путив­лець: »вози густо спо­лу­чив, огло­блі на подо­бу спи­сів обер­нув, щоб і до возів самих при­сту­пу не було«. Остря­нин обез­пе­чив табор наїже­ни­ми рога­ти­на­ми. До возів наси­лу­ва­ли зем­лі, а то й ціл­ком обко­пу­ва­ли їх валом, копа­ли ще рови, шан­ці і вся­кі засід­ки. Добу­ти таку зем­ля­ну фор­те­цю було дуже важ­ко; зав­дя­ки табо­ро­ві коза­ки опер­ли­ся тур­кам під Хоти­ном 1626. р. і часто успі­шно боро­ни­ли­ся від поля­ків. Боплян каже: »У чому про­яв­ля­ють най­біль­ше зру­чно­сти та вмі­ло­сти, то це бити­ся табо­ром, засло­ня­ю­чи­ся воза­ми. Можна ска­за­ти, що під охо­ро­ною табо­ру 100 коза­ків не бої­ться 1000 поля­ків і такса­мо 1000 татар«. А Ста­ро­воль­ський додає: »їх табор у злу­ці з поль­ською кін­но­тою має вели­че­зну вагу, як це ми пере­ко­на­ли­ся у вій­ні з тур­ка­ми«.

Бій кін­но­ти.

Табор слу­жив не тіль­ки для обо­ро­ни, але й як опо­ра для зачі­пної акції. При сво­їй лег­ко­сти й рухли­во­сти табор міг піді­йти близь­ко під пози­ції воро­га й вій­сько могло в догі­дній хви­ли­ні поча­ти бій.


До бою руша­ла напе­ред кін­но­та, а саме неве­ли­кі від­ді­ли, що викли­ка­ли воро­га на герць. »3під пол­ков­ни­чої коро­гви виско­чи­ло 40 коней«, чита­є­мо в опи­сі бою під Гом­лем 1651. р. »Один із них виїхав на герць, викри­ку­ю­чи по татар­ська »гала-гала«; але один із зало­ги влу­чив його коня в голо­ву«. Зви­чай­но, з боку про­тив­ни­ка виїзди­ли теж гер­ців­ни­ки, і бій роз­го­рав­ся на цілій лінії. Пер­шо­го дня в бою під Бере­сте­чком у таких гер­цях коза­ки поби­ли бага­то поля­ків.
Коли на поле бою висту­пи­ли вже біль­ші воро­жі сили, тоді коза­цька кін­но­та насу­ва­ла до насту­пу, лавою, тоб­то впо­ряд­ко­ва­ни­ми від­ді­ла­ми. Тиміш Хмель­ни­цький під Яса­ми »велів сво­йо­му вій­ську йти лавою, наче на непри­я­те­лям. У крим­сько­му похо­ді 1628. р. запо­рож­ці »ввесь час били­ся хоч гер­ця­ми, хоч лавою«. Як вигля­да­ла коза­цька »лава«, це вид­ко з кар­ти­ни битви під Лоє­вом 1649. р.


З якою збро­єю висту­па­ла кін­но­та до ата­ки, про це докла­дно не зна­є­мо. У дав­ні­ших часах коза­ки три­ма­ли­ся татар­ської такти­ки, зда­ле­ка обстрі­лю­ва­ли воро­га з луків, зблизь­ка вда­ря­ли спи­са­ми. За Хмель­нич­чи­ни деякі коза­цькі від­ді­ли мали вже писто­лі. Ком­па­ній­ці в XVIII. в. мали коро­ткі рушни­ці або пісто­ле­ти. Але в оста­то­чній зустрі­чі з воро­гом вирі­шаль­ною збро­єю вер­шни­ка була шабля і бій на шаблі акцію кін­чав.
Коза­цька кін­но­та не була най­лі­пша. Боплян каже: »На коні вони не най­лі­пші; мені тра­пля­ло­ся бачи­ти, як 200 поль­ських кава­ле­ри­стів при­му­шу­ва­ло вті­ка­ти 2000 най­кра­що­го коза­цько­го вій­ська«. Поді­бно вислов­лю­є­ться один поляк перед боєм під Бере­сте­чком: »Піше вій­сько буде бити­ся добре, але на комон­ник сла­ба надія: один добрий юнак може віді­гна­ти 10 кін­них коза­ків«. Тим­ко Хмель­ни­цький був при­му­ше­ний кори­сту­ва­ти­ся татар­ською кін­но­тою у битвах з поля­ка­ми. Та пізні­ше коза­цька кін­но­та роз­ви­ну­ла­ся досить силь­но.

Такти­ка піхо­ти.

Вирі­шну ролю в коза­цько­му вій­ську мала піхо­та. З поча­тком битви піхо­тин­не вій­сько про­бу­ва­ло в табо­рі, під охо­ро­ною табо­ро­вих возів. Коли кін­но­та поча­ла вже гер­ці й ува­га воро­га звер­ну­ла­ся на неї, вихо­ди­ла піхо­та, ста­ра­ю­чись непо­мі­тно піді­йти до воро­жих пози­цій. Під Хоти­ном 1621. р. напе­ред вибі­гла кін­но­та, а потім піхо­тин­ці »лізуть по зем­лі під туре­цький табор«. Такса­мо в бою з поля­ка­ми під Куру­ко­вом 1625. р. коза­ки зро­би­ли вилаз із табо­ру: спер­шу пусти­ла­ся кін­но­та, а піші »на чере­вах лізли по зем­лі«.

На догі­дно­му місці піхо­та наси­па­ла шан­ці. В тому коза­ків ува­жа­ли за незви­чай­них май­стрів. »Про них кажуть, що нема на сві­ті вій­ська зру­чні­шо­го закла­да­ти шан­ці, як коза­ки«, свід­чить семи­го­ро­дець Кравс. Коза­ки вмі­ли чудо­во вико­ри­сто­ву­ва­ти хара­ктер тере­ну, осо­бли­во горб­ки, яри, річки, боло­та, багна. »Для коза­ка, що живе над Дні­пром, вся надія, й від­ва­га в воді, ріці, боло­ті«, пише уча­сник коза­цької вій­ни 1637–38. р. »Коли козак не має води, боло­та або яру, то про­пав. З цим бага­то може, бага­то вміє, бага­то дока­зує, — без цьо­го »глу­хий німець«, нічо­го не вміє й як та муха гине. Тим­то зима, коли вже копа­ти не можна, коли ніяк водою не вте­чеш — для ньо­го суво­рий непри­я­тель; але весна, літо, а поча­сти й осінь, це його хліб, скарб, доста­тки і вся­ка фор­ту­на«…
До шан­ців коза­ки вжи­ва­ли лопат і мотик. »Козак має ці оби­два при­ла­ди на одно­му дер­жа­ку, зав­сі­ди прив’язані до пояса, ними він сипле зем­лю й робить укрі­пле­н­ня про­ти кін­но­ти серед без­ме­жних рів­нин сво­єї кра­ї­ни«, опо­від­ає пап­ський нун­цій. У німе­цько­му опи­сі битви під Лоє­вам 1651. р. є згад­ка про те, що й кожний кін­ний козак мав лопа­тку при сідлі. Коза­цькі шан­ці скла­да­ли­ся з око­пів, ровів і ям, де хова­ли­ся коза­ки від обстрі­лу. »Кожний має свій захист, яму в зем­лі. Став­ши на ноги, вони стрі­ля­ють із рушниць, а коли стрі­ляє ворог, хова­ю­ться по ямах, і жадна куля їх не влучить«,описує Пав­ло Алеп­ський.


Копа­ю­чи шан­ці, піхо­та під­сту­па­ла все ближ­че до воро­га. До воро­жих пози­цій захо­ди­ли не тіль­ки з фрон­ту, а й з боків; нераз і близь­ко сво­го табо­ру вла­джу­ва­ли засід­ки і ста­ра­ли­ся при­ма­ни­ти туди воро­га. Нераз і кін­но­та під напо­ром воро­га наслі­ду­ва­ла піхо­ту: зсі­да­ла з коней або »спі­шу­ва­ла­ся«, обко­пу­ва­ла­ся шан­ця­ми й так боро­ни­ла­ся. Зпо­за шан­ців коза­ки обстрі­лю­ва­ли без­на­стан­но воро­га. Коза­цька стріль­ба бува­ла незви­чай­но густа та силь­на. Оче­ви­дець поляк запев­няє, що в бою під Кумей­ка­ми коза­ки вистрі­ля­ли 50.000 куль. Силь­ний вогонь піхо­ти зви­чай­но вирі­шу­вав битву, — так було в боях під Кор­су­нем, Пиляв­ця­ми, Збо­ро­вом, Коно­то­пом. Під обстрі­лом із мушке­тів воро­жа кін­но­та не могла дов­го витри­ма­ти й уті­ка­ла з утра­та­ми, — тоді й коза­цька кін­но­та могла вла­ди­ти нову ата­ку.
Деко­ли й сама піхо­та роби­ла наступ на воро­га. Під Гом­лем 1651. р. коза­ки-піхо­тин­ці, під охо­ро­ною шан­ців, піді­йшли аж під міський, пар­кан, »пішли на при­ступ по четве­ро, піді­йшли так щіль­но під пар­кан, що обу­ха­ми виби­ва­ли з рук мушке­ти, що виста­ва­ли зі стріль­ниць«.
Добра піхо­та була силою коза­цько­го вій­ська, але водно­час вона була й його сла­бою сто­ро­ною. Такти­ки піхо­ти можна було вжи­ти тіль­ки тоді, коли ворог спи­нив­ся на місці, й коли була догі­дна пози­ція, щоб зве­сти бій. Але до бороть­би на широ­ких про­сто­рах, до пого­ні й до вирі­шної ата­ки необ­хі­дна була кін­но­та. Тим­то Бог­дан Хмель­ни­цький осте­рі­гав своє вій­сько: »Як при­йде до битви, не спу­скай­те­ся на ваші лопа­ти та ями, — вже там добре дове­де­ться ога­на­ти­ся, щоб сла­ви і душ наших не втра­ти­ти!«

Арти­ле­рія.

Пер­ші пушки в коза­цько­му вій­ську стрі­ча­є­мо в 1580. роках; вони похо­ди­ли зі здо­би­чі, пона­во­жу­ва­ної з туре­цьких зам­ків. В 1590. рр. запо­рож­ці діста­ли кіль­ка пушок із Австрії, коли були на цісар­ській слу­жбі про­ти тур­ків. Як поча­ла­ся бороть­ба з поля­ка­ми, коза­ки поза­би­ра­ли нема­ло гар­мат із погря­ни­чних зам­ків. Косин­ський 1593. р. мав їх уже 23, але утра­тив їх усі в бою під Пяткою.. Нали­вай­ко, сам »чудо­вий пушкар«, мав ізно­ву 20 пушок й дуже пиль­но ними опі­ку­вав­ся, У боях під Лубня­ми 1596. р. коза­ки втра­ти­ли до30 пушок. Реє­стро­ве вій­сько 1601. р. мало зно­ву 12 пушок. Під Хоти­ном у коза­цько­му табо­рі було 22 пушки; в 1628. р. в похо­ді на Крим запо­рож­ці добу­ли 20 пушок.
Голов­не при­ста­но­ви­ще коза­цької гар­ма­ти, тоб­то арти­ле­рії, було на Запо­рож­жі в вій­сько­вій скар­бів­ни­ці, що місти­ла­ся на яко­мусь неві­до­мо­му остро­ві; деко­ли бува­ло там до 100 пушок різно­го роду. На »воло­сти« коза­цька арти­ле­рія спер­шу не мала постій­но­го місця, бува­ла по різних місцях, як у Кор­су­ні, в Кане­ві, в Чиги­ри­ні, у Кри­ло­ві., Козач­чи­на мала свою »гар­ма­ту« в вели­кій поша­ні, при­лі­чу­ва­ла її до вій­сько­вих »клей­но­тів«. В 1632. р. посвя­тив коза­цькі пушки сам митро­по­лит Петро Моги­ла…
За Хмель­нич­чи­ни вій­сько­ва арти­ле­рія незви­чай­но зро­сла. Вже після пер­ших пере­мог під Жов­ти­ми вода­ми і Кор­су­нем коза­ки мали 74 пушки. Як пов­ста­н­ня поши­ри­ло­ся далі, коза­ки добу­ли вели­кі арти­ле­рій­ські запа­си з різних зам­ків, нпр., у само­му Полон­но­му 60 пушок. У бере­сте­цько­му похо­ді 1651. р. в коза­цькій армії було понад 100 пушок. З того числа при геть­ма­ні було 30 пушок, при пол­ках по 5–6. Зна­чна части­на арти­ле­рії сто­я­ла по зам­ках, нпр. у горо­дах біло­цер­ків­сько­го пол­ку було понад 50 пушок. Голов­не місце постою вій­сько­вої гар­ма­ти за Бог­да­на Хмель­ни­цько­го був Пере­я­слав, за Юрія Хмель­ни­цько­го — Кор­сунь.


Арти­ле­рі­єю кер­му­вав гене­раль­ний обо­зний, а при ньо­му були гар­ма­тний оса­вул, писар і хору­жий. В 1659» р. »на послу­зі при гар­ма­ті” було 80 пушка­рів, 80 гар­ма­шів, 4 шипо­шни­ків, 12 ремі­сни­ків, 6 ста­дни­ків, 2 дов­би­ші, 1 цилю­рик, 2 коно­ва­ли. Бував теж від­діл коза­ків для обо­ро­ни арти­ле­рії, 200–300 людей.
Пізні­ше голов­ний осі­док арти­ле­рії пере­не­се­но на Лів­обе­реж­жя. Брю­хо­ве­цький на утри­ма­н­ня гене­раль­ної арти­ле­рії при­зна­чив Лохви­цю й Ромен. За Самой­ло­ви­ча на »гар­ма­ту« від­да­но Короп і це місте­чко утри­му­ва­ло арти­ле­рію до часів Апо­сто­ла і, мабуть, до кін­ця Геть­ман­щи­ни.
Коли на Геть­ман­щи­ні поча­ли від­ли­ва­ти свої пушки — того пев­но не зна­є­мо. Між пушка­ря­ми тра­пля­ли­ся пев­но кра­щі май­стри, що не тіль­ки направ­ля­ли, але й про­бу­ва­ли виро­бля­ти нові. Є звіс­тка з 1663. р., що Золо­та­рен­ко й Сом­ко пере­ли­ва­ли дзво­ни на пушки. В арти­лє­рій­но­му музеї в Петер­бур­зі пере­хо­ву­ва­ла­ся одна пушка з імям Мазе­пи, — можли­во, що вона похо­ди­ла з геть­ман­ської від­ли­вар­ні. Мазе­па сам замо­ло­ду сту­ді­ю­вав арти­ле­рій­ське мисте­цтво й, може, своє зна­н­ня вико­ри­став для укра­їн­ської арти­ле­рії. Началь­ни­ком геть­ман­ської арти­ле­рії в Бату­ри­ні був німець Фри­дрих Кеніґ–
сек. Можли­во, що тоді виро­бля­ли мідя­ні пушки, яких тоді бага­то появи­ло­ся було в різних пол­ках; пла­ти­ли за них по 100 таля­рів.
Роз­ви­тко­ві укра­їн­ської арти­ле­рії поклав кінець цар Петро після сво­єї пере­мо­ги під Пол­та­вою. Він поза­би­рав усі пушки з Бату­ри­на, Гадя­чо­го та з пол­ко­вих міст. Лише сам пол­тав­ський полк утра­тив тоді 20 пушок. Дарем­не Ско­ро­пад­ський дома­гав­ся, щоб цар повер­нув коза­кам їх арти­ле­рію. Пізні­ше Апо­стол із тру­дом нано­во обнов­лю­вав Гене­раль­ну й пол­ко­ву арти­ле­рію, але про резуль­та­ти його захо­дів зна­є­мо неба­га­то.
У поло­ви­ні XVIII. в, зор­га­ні­зо­ва­но при Гене­раль­нім обо­знім арти­ле­рій­ську кан­це­ля­рію, що мала догляд над пол­ко­вою й сотен­ною арти­ле­рі­єю, виро­бом пушок і поро­ху, добу­ва­н­ням і доста­вою салі­три, а також над будо­вою валів і фор­тець. Арти­лє­рій­на стар­ши­на зали­ши­ла­ся та сам, що й пер­ше. В 1729. р. при вій­сько­вій арти­ле­рії слу­жи­ли: ота­ман, писар, 2 кан­це­ля­ри­сти, »пре­фект – або мастер над пушка­ря­ми«, клю­чник арти­лє­рій­ної скар­бни­ці, 10 пушка­рів, 20 гар­ма­шів, сто­ляр, 2 стель­ма­хи, коно­вал, шлю­сар, 2 рима­рі, 9 різних слуг і сто­ро­жів, 4 ста­дни­ків, 2 ско­та­рів; на час похо­ду мало при­йти ще 10 пушка­рів, дов­буш, цилю­рик, 2 кова­лі, 2 шев­ці й рибал­ка. Утри­ма­н­ня цеї слу­жби мало кошту­ва­ти 541 кар­бо­ван­ців, а під­час похо­ду ще 113 карб. Пушка­рі діста­ва­ли пла­ту по 6 кар­бо­ван­ців річно, гар­ма­ші та шлю­са­рі по 8, »мастер над пушка­ря­ми« 80 кар­бо­ван­ців. Уся арти­лє­рій­на слу­жба діста­ва­ла й хар­чі в нату­рі: боро­шно, пшо­но, сало та сіль.
З пушкар­сько­го зна­ді­бя зга­ду­ють бочки салі­три й поро­ху, мішки на порох, мідя­ні шухлі, залі­зні ґрей­ца­ри (зати­чки), шори »з лій­ця­ми і кан­та­ра­ми«, скри­ні з куля­ми, оли­во, залі­зо, »ска­ло­ве і в пру­тах« або залі­зо у шта­бах та шинах, лин­ви, ґно­ти, ско­ро­стріль­ні сві­чки, дріб (шріт); з коваль­сько­го »начи­н­ня«: коваль­ський міх,
кова­ло, клі­щі, моло­тки, гво­здя­ни­ці, шру­блі, шпа­рог, дру­шляк…
У похід Гене­раль­на арти­ле­рія вихо­ди­ла під сво­єю коро­гвою та зі сво­ї­ми літав­ра­ми.
У бою коза­цька арти­ле­рія мала дру­го­ря­дне зна­чі­н­ня. Пушки відзи­ва­ли­ся тіль­ки з поча­тком бою, і то дово­лі рід­ко, і могли щонай­біль­ше поши­ри­ти пере­по­лох серед воро­жо­го вій­ська, а мало зав­да­ва­ли шко­ди. Під­час самої битви арти­ле­рія тіль­ки у виїм­ко­вих момен­тах дохо­ди­ла до голо­су. Також при обло­гах рід­ко де коза­цькі пушки добу­ли успіх. Коза­цька гар­ма­та все була біль­ше »клей­но­том і оздо­бою« запо­розь­ко­го вій­ська, як про­я­вом його справ­жньої сили.

Зам­ки й фор­ти­фі­ка­ції.

Як у ХV-ХVІ. в., так і за коза­цької вла­ди для обо­ро­ни Укра­ї­ни слу­жи­ли числен­ні город­ки, чи зам­ки. На коза­цькій тери­то­рії від Слу­чу по москов­ський кор­дон у поло­ви­ні ХVІІ. в. нара­хо­ву­ва­ли їх біль­ше, ніж 200. Скрізь укрі­пле­н­ня скла­да­ли­ся з двох частин: силь­ні­шо­го зам­ку і слаб­ших укрі­плень місте­чка. Біль­ша части­на зам­ків була побу­до­ва­на з дере­ва; дерев’яні були башти, воро­та, часто­ко­ли й пар­ка­ни. Таких дерев’яних замо­чків при­бу­ло дуже бага­то за Хмель­нич­чи­ни, осо­бли­во на пів­ден­ній окра­ї­ні, де були часті­ші напа­ди татар. Вони дава­ли захист місце­во­му насе­лен­ню й мен­шим, від­ді­лам коза­цько­го вій­ська, а для воро­га були пова­жною пере­по­ною в похо­ді, — тре­ба було їх добу­ва­ти арти­ле­рі­єю. Під­час кри­ва­вих воєн Хмель­нич­чи­ни не один замо­чок усла­вив­ся, хоро­брою обо­ро­ною, зга­да­ти хоч би поділь­ську Бушу, що так зав­зя­то боро­ни­ла­ся від поля­ків.

Фор­ти­фі­ка­цій­не мисте­цтво змі­ни­ло­ся зна­чно в ХVІІ. в. — у зв’язку з роз­ви­тком арти­лє­рії. Дав­ні зам­ки, навіть муро­ва­ні, не могли опер­ти­ся дале­ко­стріль­ним пушкам, і тре­ба було буду­ва­ти укрі­пле­н­ня на инший штаб. В тих часах щораз біль­ше поши­рю­ю­ться зем­ля­ні фор­ти­фі­ка­ції, що скла­да­ю­ться з валів, шан­ців, око­пів, редут і под. При різних зам­ках у дру­гій поло­ви­ні XVII. в. бачи­мо часто такі зем­ля­ні укрі­пле­н­ня і в коза­ків висо­ко роз­ви­ну­ли­ся зем­ля­ні фор­ти­фі­ка­ції, неза­ле­жно від чужих впли­вів, а тіль­ки, з потреб вла­сної обо­ро­ни, у вій­нах із поля­ка­ми та з тата­ра­ми. Коза­цьке вій­сько вмі­ло укрі­плю­ва­ти свої замо­чки ще силь­ні­ше, ніж укрі­плю­ва­ло табор під­час насту­пу воро­га. Поль­ський мему­а­рист не нахо­дить слів похва­ли, опи­су­ю­чи фор­ти­фі­ка­ції Дми­тра Гуні в Гол­тві 1638. р. Замок був укрі­пле­ний самим часто­ко­лом. Коза­ки »вал за паля­ми виси­па­ли, бра­ми силь­но заби­ли й зако­па­ли, перед містом від річки до річки кину­ли могу­тній вал, перед валом моги­лу замі­ни­ли на силь­ний шанець і укрі­пи­ли 6 пушка­ми«… Дов­ко­ла побу­ду­ва­ли шан­ці, пере­ко­пи, засід­ки, – »нев­си­пу­щою сво­єю пра­цею май­же дорів­ня­ли нідер­лянд­ським бате­рі­ям «… Поді­бні укрі­пле­н­ня виси­пав був Гуня на урочи­щі Стар­ці: »Нео­дин інжи­нєр диву­вав­ся пра­ці і добрій інвен­ції про­сто­го хло­па, огля­да­ю­чи силь­ні вали, шан­ці, бате­рії, засло­ни, доли, пере­ко­ли зем­лі, діри, дубо­ві палі й часто­ко­ли, при­вал­ки та вали«. За Хмель­нич­чи­ни пол­ко­ві горо­ди були так силь­но укрі­пле­ні, що поля­кам дово­ди­ло­ся обля­га­ти їх без­успі­шно. Осо­бли­во визна­чив­ся був тоді пол­ков­ник Іван Богун в кам­па­нії 1655. р.: погря­нй­чний Гумань він забез­пе­чив був таки­ми могу­тні­ми фор­ти­фі­ка­ці­я­ми, що поля­ки порів­ню­ва­ли їх зі слав­ною нідер­лянд­ською фор­те­цею Бре­дою. До зем­ля­них робіт вжи­ва­ли не коза­ків, а селян, або вся­кий зби­ра­ний люд. Так нпр. у похід на Мол­да­ву 1652. р., окрім коза­цько­го вій­ська, ходи­ла” сила обе­збро­є­но­го люду, що пішов із коза­ка­ми, навіть у супро­во­ді дітей. »Поясню­ють це тим«, опо­від­ає суча­сник, »що в цій кра­ї­ні дово­ди­ться раз-у-раз то про­ки­да­ти, то зами­ка­ти доро­ги, копа­ти рови, й сипа­ти шан­ці, і Хмель­ни­цький не міг обі­йти­ся без такої сили хлоп­ства, бо воно, вико­ну­ю­чи ці робо­ти, дає змо­гу воя­кам не від­тя­га­ти­ся і не втом­ля­ти­ся, а пиль­ну­ва­ти тіль­ки бою й бути в ньо­му силь­ні­ши­ми«. Але в XVIII. в. з нака­зу росій­сько­го царя коза­ки ціли­ми пол­ка­ми ходи­ли на при­му­со­ві зем­ля­ні робо­ти на “нових »ліні­ях« від сте­пу, і ще біль­ше — на дале­кі від Укра­ї­ни робо­ти на Вол­зі, Ладо­зі і ин. Чи в цих робо­тах коза­цькі май­стри і інжи­нє­ри мали теж які від­по­від­аль­ні техні­чні зав­да­н­ня, чи могли вияви­ти там свій хист, ця спра­ва досі не про­слі­дже­на.
Запо­розь­ка Січ, з коза­цьких фор­тець най­слав­ні­ша була Січ, сто­ли­ця низо­во­го запо­розь­ко­го вій­ська. Вона кіль­ка разів змі­ня­ла своє місце. Най­дав­ні­ша Січ зга­ду­є­ться на остро­ві Мала Хор­ти­ця, хоч суча­сни­ки нази­ва­ють її не Січ­чю, а про­сто зам­ком. Цей замок поста­вив князь Дми­тро Вишне­ве­цький коло 1553. р., щоб мати опо­ру для бороть­би з тата­ра­ми. Тут він витри­мав дві татар­ські обло­ги, але, не маю­чи нізвід­ки допо­мо­ги, оста­то­чно мусів зали­ши­ти це місце, і тур­ки замок зруй­ну­ва­ли. Мала Хор­ти­ця (також Пущи­на Виря­ва або Кан­це­рів­ський острів) це острів неве­ли­кий, але висо­кий, ске­ли­стий, добре годи­ться під укрі­пле­н­ня. На схі­дній сто­ро­ні його зали­ши­ли­ся й досі слі­ди твер­ди­ні. Вони мають у пля­ні фор­му під­ко­ви. Це гли­бо­кі рови з вала­ми на 4–6 метрів зав­ви­шки, з реду­та­ми по вуглах. В най­шир­шо­му місці ця фор­те­ця має 126 м., у най­вуж­чім 74 м.; ввесь обвід дов­ко­ла дає біль­ше, ніж 700 м. Важ­ко ска­за­ти, чи це остан­ки зам­ку Вишне­ве­цько­го. Він був би роз­мі­ра­ми зна­чно біль­ший, як нпр. тоді­шні зам­ки в Чер­ка­сах, Кане­ві, Вин­ни­ці й ин. До обо­ро­ни таких укрі­плень не ста­ло б тих неве­ли­ких сил, які міг мати Вишне­ве­цький. Може це слі­ди яко­їсь пізні­шої крі­по­сти, що пов­ста­ла була на руї­нах зам­ку кня­зя Дми­тра. В 1581. р. коза­ки мали голов­ний осі­док на остро­ві Тома­ків­ка. Тут геть­ма­ну­вав над ними Самій­ло Збо­ров­ський. Тома­ків­ка це вели­кий острів, тепер пустин­ний, але колись тут був вели­кий ліс, озе­ро бага­те на рибу і добра тра­ва для коней. Чи були тоді тут які укрі­пле­н­ня, пев­но не зна­є­мо. В пів­ден­ній части­ні Тома­ків­ки зали­ши­ли­ся до нині слі­ди фор­ти­фі­ка­цій у фор­мі видов­же­но­го чоти­ри­ку­тни­ка; з трьох сто­рін ідуть рови й вали, до 7 м. зав­ви­шки, від пів­дня боро­нить при­сту­пу висо­кий беріг Дні­пра. В обво­ді ця твер­ди­ня має більш 500 метрів. Але коза­ки жили тоді також і по инших остро­вах: один від­діл на Тавол­жа­но­му, де була татар­ська пере­пра­ва, дру­гий на Малій Хор­ти­ці. В 1594. р. осе­ред­ком запо­рож­ців була вже справ­ді »Січ« на остро­ві Базав­лу­ці, при Чор­том­ли­ку, одно­му з рука­вів Дні­пра (т. зв. Чор­том­ли­цьке Дні­при­ще). Цей остров це, мабуть, тепе­рі­шня плав­ня між гир­лом річки Чор­том­ли­ка й Базав­лу­ком, але пев­но ска­за­ти не можна, – тут не зали­ши­ло­ся ніяких слі­дів укрі­плень. Про вигляд цеї Січі зна­є­мо неба­га­то. Вій­сько жило в наме­тах із хво­ро­сту, вкри­тих козя­чи­ми шкі­ра­ми від дощу; ці наме­ти зва­ли коша­ми. Був тут якийсь мага­зин вій­сько­во­го май­на (скар­бів­ни­ця), були пороз­став­лю­ва­ні пушки, при остро­ві зна­хо­ди­ла­ся коза­цька фльо­ти­ля. Коні взи­мі дер­жа­ли на Вели­кій Хор­ти­ці. Січ була тут і пізні­ше: в 1629. р. геть­ман Лев­ко Іва­но­вич писав свої листи »з Січі у Чор­том­ли­ка«. Далі Січ була на Мики­ти­но­му Розі, де тепер місто Нико­по­ля, на пра­во­му бере­зі Дні­пра. Мав її засну­ва­ти козак Хве­дір Лин­чай. На цю Січ 1637. р. пере­віз коза­цьку гар­ма­ту »як клей­нот і скарб вій­сько­вий і з коша на Мики­ти­но­му Розі писав пов­стан­чі закли­ки на волость геть­ман Пав­люк. Цю Січ добув у люто­му 1648. р. Бог­дан Хмель­ни­цький, при­го­то­вив­ши вій­сько на поблизь­кім остро­ві Бучках. Із Мики­тин­ської Січі не зали­ши­ло­ся ніяких слі­дів, бо під­час весня­ної води 1846. р. Дні­про забрав части­ну бере­га, де мала бути січо­ва осе­ля. Коло 1652. р. кошо­вий Лутай засну­вав Січ при усті річки Чор­том­ли­ка. Пізні­ше вона зва­ла­ся »Ста­ра Січа«.

Козацька січ

Ця Січ, з одно­го боку, вихо­ди­ла на поле, тоб­то на степ, з инших боків була обве­де­на річка­ми Під­піль­ною, Про­гно­єм (тепер Гни­ла), Чор­том­ли­ком та їх при­пли­ва­ми. Тепер — це окре­мий острі­вець коло села Кану­лів­ки, досить висо­кий, заро­слий дере­ва­ми і тра­вою. Зали­ши­ли­ся ще слі­ди валів і ровів. До нас дійшов опис цієї Січі з 1672. р. Дов­ко­ла Січі йшов вал до 10 м. зав­ви­шки. Від води вал був скрі­пле­ний коша­ми, пови­пов­ню­ва­ни­ми зем­лею. Від сте­пу на валі сто­яв часто­кіл із палів зі стріль­ни­ця­ми. Від сте­пу була в’їздова “башта, понад 30 метрів в обво­ді, з вікон­ця­ми до стрі­ля­н­ня. До води вело 8 фір­ток чи про­ла­зів, таких вузь­ких, що міг прой­ти тіль­ки чоло­вік з водою. Укрі­пле­н­ня мали дов­ко­ла коло 1500 м., а в про­мі­рі від Чор­том­ли­ка коло 170 м. У Ста­рій Січі кошо­ви­ми бува­ли Брю­хо­ве­цький, Сір­ко, вре­шті Гор­ді­єн­ко, В 1709. р., з дору­че­н­ня царя Петра, Січ на Чор­том­ли­ку москов­ське вій­сько зруй­ну­ва­ло. З Чор­том­ли­цької Січі части­на запо­рож­ців пере­не­сла­ся на туре­цьку тери­то­рію й осі­ла при усті річки Камін­ки до Дні­пра. Тут запо­рож­ці сиді­ли коро­тко, тіль­ки до 1711. р., коли пере­не­сли­ся до
Олє­шок. Але зго­дом, коло 1730. р. вони зно­ву пере­бра­ли­ся на Камін­ку й тут про­бу­ли до 1734. р. Остан­ки цієї Січі зали­ши­ли­ся в осе­лі Кон­су­лів­ці або Розо­рів­ці, напро­ти села Каїр. Січ займа­ла про­стір між лівим бере­гом Камін­ки та пра­вим коза­цько­го Річи­ща. Оби­дві річки мають тепер дуже мало води, але їх висо­кі бере­ги дава­ли при­ро­дну забез­пе­ку коза­цькій осе­лі. Плян Січі тво­рив непра­виль­ний чоти­ро­ку­тник з бока­ми на 200, 110, 210 і 60 м. Укрі­пле­н­ня були з дико­го каме­ню. Цілий про­стір Січі займа­ло 40 куре­нів, рів­ної вели­чи­ни, 15 м. зав­довж­ки, вісім цілих одна дру­га зав­шир­шки. Між куре­ня­ми у двох місцях були вули­ці, на 5–10 м. зав­шир­шки, окре­мо­го май­да­ну не було. Неда­ле­ко Січі було цвин­та­ри­ще, де збе­ре­гла­ся моги­ла кошо­во­го Костя Гор­ді­єн­ка.
Після пер­шо­го побу­ту над Камін­кою запо­рож­ці 1711. р. пере­се­ли­ли­ся до Оле­шок на ліво­му боці Дні­пра, про­ти тепе­рі­шньо­го Хер­со­ну. Тут коза­ки жили під туре­цькою вла­дою десь до 1730. р. Ця Січ займа­ла коло два гекта­ри про­сто­ру, мала плян чоти­ри­ку­тни­ка, обве­де­на була рова­ми й вала­ми, з реду­та­ми і воро­та­ми на три цілих одну дру­гу метра зав­шир­шки по пів­ні­чно­му боці. Посе­ре­ди­ні був рів­ний гра­дий май­дан на 70м. зав­шир­шки. З цієї Січі не зали­ши­ло­ся ні слі­ду: в 1845. р. це місце роз­ора­но, заса­дже­но лозою й инши­ми куща­ми, щоб спи­ни­ти піско­ві кучу­гу­ри, що заси­пу­ва­ли місте­чко. Пізні­ше Січ над Камін­кою нази­ва­ли теж »Ста­рою Січ­чю«.
В 1734. р. запо­рож­ці діста­ли дозвіл від росій­сько­го уря­ду вер­ну­ти­ся на дав­ні місця й засну­ва­ли т. зв. Нову Січ над річкою Під­піль­ною. Вона нахо­ди­ла­ся у Кра­сно­му Куті між лівим бере­гом Базав­лу­ка та пра­вим бере­гом вітки Під­піль­ної. Це було недо­сту­пне місце серед лябі­рин­ту річок, озер і плав­нів. Січ діли­ла­ся на три части: вну­трі­шній кіш, зов­ні­шній кіш і т. зв. ретран­ше­мент. Вну­трі­шній кіш звав­ся також замок або крі­пость, він тво­рив пра­виль­не коло, 350 м. в обво­ді, був обве­де­ний валом і з пів­ні­чної сто­ро­ни мав широ­кі воро­та з баштою, збу­до­ва­ною з дико­го каме­ню. Посе­ре­ди­ні йшов широ­кий, рів­ний май­дан, на яко­му від­бу­ва­ли­ся ради. В однім куті май­да­ну сто­я­ла цер­ква, поруч з нею висо­ка дзві­ни­ця, далі пушкар­ня або »цейх­гавз«, вій­сько­ва скар­бів­ни­ця, або »замок«, »ста­нок« кошо­во­го, й дов­ко­ла май­да­ну під­ко­вою 38 куре­нів для вій­ська й різні вій­сько­ві будин­ки. Зов­ні­шній кіш або базар був на 350 м. зав­довж­ки і 120 м. зав­шир­шки; тут було до 500 коза­цьких домів, зде­біль­ша, ремі­сни­ків, купців і вся­ких про­ми­слов­ців. Дов­ко­ла йшов вал з часто­ко­лом і рів. У пів­ден­но-схі­днім розі цьо­го коша 1735. р. побу­до­ва­но т. зв. ретран­ше­мент для москов­ської зало­ги. Був це чоти­ри­ку­тник, на 145x85 м., обве­де­ний валом, а в ньо­му були казар­ми для сал­да­тів і вся­кі вій­сько­ві мага­зи­ни. Над бере­гом Під­піль­ної була При­стань для коза­цьких чов­нів. Нову Січ зруй­ну­ва­ло москов­ське вій­сько 1775. р. На цьо­му місці є тепер село Покров­ське; в ньо­му збе­ре­гли­ся остан­ки січо­вих валів і ровів.
 

Іван Кри­пя­ке­вич “Істо­рія Укра­їн­сько­го вій­ська” вида­н­ня І.Тиктора 1936 р. Львів

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»