Володар водної стихії
Опубліковано: 16 Кві 2015 17:35

Водя­ник (водя­ний, водо­вик, кум Гре­бінь) — міфі­чний цар, який воло­діє всією водою у світі: ріками, озе­рами, боло­тами, водо­ри­ями, морями тощо. За наро­дними уяв­ле­н­нями, водя­ник голий, рудий, часто воло­ха­тий, з хво­стом, крильми, часом як свиня, з малими ріж­ками; він смі­є­ться та пле­скає руками. Дощ для нього — то п’янкий тру­нок, ніби вино і мед, який він залюбки погли­нає в своє веле­тен­ське черево. Водя­ник любить зби­ра­тися з нечи­стими духами в кор­чмі, де весело про­во­дить з ними час за випив­кою та грою в кості чи карти. Він — воло­дар усіх живих істот водя­ного цар­ства, дух річок та озер. Нео­дмін­ним атри­бу­том водя­ника є золо­тий три­зуб, котрим він виби­ває із землі дже­рельну воду, щоб живити рослин­ні­сть та водя­них жите­лів. Водя­ники майже зав­жди жонаті і мають багато дітей, одру­жу­ю­чись на уто­пле­ни­цях і на тих дів­ча­тках, яких про­кляли батько чи мати і які через це були забрані нечи­стою силою в під­во­дне цар­ство. Там вони пере­тво­рю­ю­ться на руса­лок і ста­ють досту­пними любові водя­ника. Водяні діви (моряни, водя­ниці, дунавки, русалки) — то дочки та дру­жини водя­ника, над якими він панує. Коли наве­сні ріки вихо­дять із бере­гів, у народі казали, що то водя­ники пов­пи­ва­лися на весіллі і з весе­ло­щами й тан­цями руй­ну­ють усе на сво­єму шляху.

Водя­ник спить лише взимку, коли холод зами­кає дощі і засти­лає води кри­гою. З поча­тком весни він про­си­на­є­ться голо­дний і сер­ди­тий; з такої при­кро­сті він ламає лід, під­ні­має хвилі, роз­га­няє рибу. У таку пору люди купу­вали коня за будь-які гроші, не тор­гу­ю­чись, від­го­до­ву­вали три дні, потім спу­ту­вали ноги мотуз­ками, на голову одя­гали два жорна, голову обма­зу­вали медом, у гриву вплі­тали чер­воні стрі­чки й опів­ночі опу­скали в опо­лонку або топили посе­ред річки. Три дні чекає водя­ник такого гостинця, про­яв­ля­ючи своє нетер­пі­ння коли­ха­н­ням вод і глу­хим сто­го­ном. Задо­бре­ний таким жер­тво­при­но­ше­н­ням, водя­ник заспо­ко­ю­вався. Коли цього не робили, опів­ночі водя­ник під­ні­мав воду так високо, що ніби гора виро­стала. Тоді люди роз­кла­дали по бере­гах вогні й спів­али пісень. Водя­ник ути­хо­ми­рю­вався, і вода знову вхо­дила в свої береги. Щоб водя­ник не зруй­ну­вав гре­блю, мель­ники раз на рік при­но­сили йому в дар добре від­го­до­вану чорну свиню. Хто цього не робив, того він мор­ду­вав під час сну, а гре­блю роз­ми­вав. Посе­ред вере­сня, коли вже від­чу­тне набли­же­ння зими, водя­нику при­но­сили гуску як про­щальну наго­роду за те, що він обе­рі­гав хатніх гусей і качок про­тя­гом літа.

Поді­бно до домо­вика, який усе тягне із сусі­дніх комор та льо­хів у свій дім, водя­ник пере­ма­нює до себе рибу з чужих річок і озер. Так поясню­вали в народі зни­кне­ння риби в тих чи інших водах. А поде­куди казали, що один водя­ник про­грав усе своє добро іншому.

В укра­їн­ському фоль­клорі, на від­міну від російсь­кого й біло­ру­ського, неві­до­мий образ водя­нихи. Жіно­чою пара­ле­ллю водя­ника тут часом висту­пає русалка. Коли у водя­ника жінка має наро­дити, він стає зви­чай­ною люди­ною, при­хо­дить у місто чи село і запро­шує до себе бабу-спо­ви­туху, а під кінець щедро наго­ро­джує її за працю срі­блом і золо­том. Водя­ника легко можна впі­знати, бо з лівої поли його постійно капає вода; де б він не сів, те місце зав­жди вияв­ля­є­ться мокрим. У своїй сти­хії водя­ник нездо­лан­ний, а на землі він слаб­шає. Водя­ник також має зда­тні­сть пере­ки­да­тися в сома, щуку, лебедя, в’юна, жабу, в дитя у соро­че­чці, що смі­є­ться та бігає по воді, іноді пере­тво­рю­є­ться на кота, скаче у вогонь, кри­чить, рідше — на діда, доро­слого чоло­віка, на ягня чи пса.

Відомі сюжети, де водя­ник явля­є­ться людям висо­ким сивим конем. У Росії поді­бні повір’я поши­рені на Оці. Тут у риба­лок навіть існу­вав зви­чай 3 кві­тня при­но­сити в жер­тву водя­ни­кові спе­ці­ально спе­че­ного до цього дня й при­прав­ле­ного медом і коно­пля­ною маку­хою коника. Дослі­дники пере­кон­ливо дово­дять зв’язок коня з куль­том води у схі­дних слов’ян. З конем часто поєд­ну­ва­лися навіть образи руса­лок.

У дав­нину вва­жали, що водя­ник без­си­лий проти ведмедя і через те бої­ться його. В одній із легенд водя­ник — це коли­шній уто­пле­ник, що вночі наві­ду­є­ться до вла­сного скарбу. Оскільки на тому місці, де водя­ник зако­пав його, чоло­вік збу­ду­вав хату, дух щоночі вино­сить усіх чле­нів сім’ї сон­ними на двір, а сам тим часом пор­па­є­ться в хаті. Це три­вало доти, доки госпо­дар не покли­кав до хати ведме­жа­тника.

Потра­пивши в лапи ведме­деві, водя­ник більше не чіпає чоло­віка, а зустрівши його на озері, про­по­нує гроші, а хату про­сить зне­сти з закля­того місця.

Сом — то «чор­тів кінь»; пійма­ного сома не можна лаяти, щоб не почув водя­ник і часом не накоїв чогось лихого. При ден­ному сві­тлі водя­ник зде­біль­шого хова­є­ться на гли­бині. У міся­чну ніч він пле­скає доло­нями по воді, і там, де піни­ться вода, іноді можна поба­чити його голову. Любить побо­ро­тися з лісо­ви­ком, тоді в лісі чути тріск пада­ю­чих дерев, а на воді чути на всі боки плю­скіт.

Одного разу рибалки спі­ймали в сіті дитинку, що гра­лася, коли її опу­скали у воду, і пла­кала, коли при­но­сили до хати. Вона вияви­лася донь­кою водя­ника, рибалки від­пу­стили її до батька — з умо­вою, щоб він нага­няв у їхні сіті яко­мога більше риби: цей дого­вір ним свято вико­ну­вався. Ще був такий випа­док. Один рибалка поба­чив, що по воді пливе тіло уто­пле­ника, узяв його в човен, але той раптом ожив, під­ско­чив, заре­го­тав і кинувся у вир. Так пожар­ту­вав над рибал­кою водя­ник.

Іноді водя­ник зава­жає рибал­кам, топить людей, обли­ває їх водою тощо. Рибалки в дав­нину при­но­сили водя­нику пожер­тву­ва­ння у вигляді жменьки тютюну, хлі­бних кри­хток, а то й вили­вали на воду трі­шки вина чи горілки. Водя­ник також є покро­ви­те­лем бджіль­ництва. У дав­нину прийнято було пер­ший рій топити в річці чи озері — у жер­тву водя­нику: хто так зро­бить, у того роз­ве­де­ться багато бджіл.

У били­нах про Садка та в каз­ках водя­ник постає в образі водя­ного царя. Таким виво­дять його і повір’я біло­ру­сів. У міфо­ло­гі­чних опо­відях («бьі­ли­чках») росіян та схо­жих леген­дах укра­їн­ців водя­ник — жор­сто­кий хазяїн водної сти­хії. На допо­могу водя­ника можна спо­ді­ва­тися тоді, коли зре­че­шся віри і рідних.

Біля води можна зустріти ще дикого чоло­віка. Ця істота вміє по воді ходити, спіл­ку­є­ться з людьми, бачить те, що люди бачити не можуть. Своє­рі­дним духом води є також водя­ний пес. Він вистри­бує з води (кри­ниці) і лякає, сам дуже вели­кий, роз­мов­ляє, на добро від­по­відає добром, на зло — злом. Може також пере­тво­рю­ва­тися на чоло­віка.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

50грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 35грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 35грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 35грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»