Володар водної стихії
Опубліковано: 16 Кві 2015 17:35

Водя­ник (водя­ний, водо­вик, кум Гре­бінь) — міфі­чний цар, який воло­діє всі­єю водою у сві­ті: ріка­ми, озе­ра­ми, боло­та­ми, водо­ри­я­ми, моря­ми тощо. За наро­дни­ми уяв­ле­н­ня­ми, водя­ник голий, рудий, часто воло­ха­тий, з хво­стом, криль­ми, часом як сви­ня, з мали­ми ріж­ка­ми; він смі­є­ться та пле­скає рука­ми. Дощ для ньо­го — то п’янкий тру­нок, ніби вино і мед, який він залюб­ки погли­нає в своє веле­тен­ське чере­во. Водя­ник любить зби­ра­ти­ся з нечи­сти­ми духа­ми в кор­чмі, де весе­ло про­во­дить з ними час за випив­кою та грою в кості чи кар­ти. Він — воло­дар усіх живих істот водя­но­го цар­ства, дух річок та озер. Нео­дмін­ним атри­бу­том водя­ни­ка є золо­тий три­зуб, котрим він виби­ває із зем­лі дже­рель­ну воду, щоб живи­ти рослин­ність та водя­них жите­лів. Водя­ни­ки май­же зав­жди жона­ті і мають бага­то дітей, одру­жу­ю­чись на уто­пле­ни­цях і на тих дів­ча­тках, яких про­кля­ли батько чи мати і які через це були забра­ні нечи­стою силою в під­во­дне цар­ство. Там вони пере­тво­рю­ю­ться на руса­лок і ста­ють досту­пни­ми любо­ві водя­ни­ка. Водя­ні діви (моря­ни, водя­ни­ці, дунав­ки, русал­ки) — то дочки та дру­жи­ни водя­ни­ка, над яки­ми він панує. Коли наве­сні ріки вихо­дять із бере­гів, у наро­ді каза­ли, що то водя­ни­ки пов­пи­ва­ли­ся на весіл­лі і з весе­ло­ща­ми й тан­ця­ми руй­ну­ють усе на сво­є­му шля­ху.

Водя­ник спить лише взим­ку, коли холод зами­кає дощі і засти­лає води кри­гою. З поча­тком весни він про­си­на­є­ться голо­дний і сер­ди­тий; з такої при­кро­сті він ламає лід, під­ні­має хви­лі, роз­га­няє рибу. У таку пору люди купу­ва­ли коня за будь-які гро­ші, не тор­гу­ю­чись, від­го­до­ву­ва­ли три дні, потім спу­ту­ва­ли ноги мотуз­ка­ми, на голо­ву одя­га­ли два жор­на, голо­ву обма­зу­ва­ли медом, у гри­ву вплі­та­ли чер­во­ні стрі­чки й опів­но­чі опу­ска­ли в опо­лон­ку або топи­ли посе­ред річки. Три дні чекає водя­ник тако­го гостин­ця, про­яв­ля­ю­чи своє нетер­пі­н­ня коли­ха­н­ням вод і глу­хим сто­го­ном. Задо­бре­ний таким жер­тво­при­но­ше­н­ням, водя­ник заспо­ко­ю­вав­ся. Коли цьо­го не роби­ли, опів­но­чі водя­ник під­ні­мав воду так висо­ко, що ніби гора виро­ста­ла. Тоді люди роз­кла­да­ли по бере­гах вогні й спів­а­ли пісень. Водя­ник ути­хо­ми­рю­вав­ся, і вода зно­ву вхо­ди­ла в свої бере­ги. Щоб водя­ник не зруй­ну­вав гре­блю, мель­ни­ки раз на рік при­но­си­ли йому в дар добре від­го­до­ва­ну чор­ну сви­ню. Хто цьо­го не робив, того він мор­ду­вав під час сну, а гре­блю роз­ми­вав. Посе­ред вере­сня, коли вже від­чу­тне набли­же­н­ня зими, водя­ни­ку при­но­си­ли гуску як про­щаль­ну наго­ро­ду за те, що він обе­рі­гав хатніх гусей і качок про­тя­гом літа.

Поді­бно до домо­ви­ка, який усе тягне із сусі­дніх комор та льо­хів у свій дім, водя­ник пере­ма­нює до себе рибу з чужих річок і озер. Так поясню­ва­ли в наро­ді зни­кне­н­ня риби в тих чи інших водах. А поде­ку­ди каза­ли, що один водя­ник про­грав усе своє добро іншо­му.

В укра­їн­сько­му фоль­кло­рі, на від­мі­ну від російсь­кого й біло­ру­сько­го, неві­до­мий образ водя­ни­хи. Жіно­чою пара­ле­л­лю водя­ни­ка тут часом висту­пає русал­ка. Коли у водя­ни­ка жін­ка має наро­ди­ти, він стає зви­чай­ною люди­ною, при­хо­дить у місто чи село і запро­шує до себе бабу-спо­ви­ту­ху, а під кінець щедро наго­ро­джує її за пра­цю срі­блом і золо­том. Водя­ни­ка лег­ко можна впі­зна­ти, бо з лівої поли його постій­но капає вода; де б він не сів, те місце зав­жди вияв­ля­є­ться мокрим. У сво­їй сти­хії водя­ник нездо­лан­ний, а на зем­лі він слаб­шає. Водя­ник також має зда­тність пере­ки­да­ти­ся в сома, щуку, лебе­дя, в’юна, жабу, в дитя у соро­че­чці, що смі­є­ться та бігає по воді, іно­ді пере­тво­рю­є­ться на кота, ска­че у вогонь, кри­чить, рід­ше — на діда, доро­сло­го чоло­ві­ка, на ягня чи пса.

Відо­мі сюже­ти, де водя­ник явля­є­ться людям висо­ким сивим конем. У Росії поді­бні повір’я поши­ре­ні на Оці. Тут у риба­лок навіть існу­вав зви­чай 3 кві­тня при­но­си­ти в жер­тву водя­ни­ко­ві спе­ці­аль­но спе­че­но­го до цьо­го дня й при­прав­ле­но­го медом і коно­пля­ною маку­хою кони­ка. Дослі­дни­ки пере­кон­ли­во дово­дять зв’язок коня з куль­том води у схі­дних слов’ян. З конем часто поєд­ну­ва­ли­ся навіть обра­зи руса­лок.

У дав­ни­ну вва­жа­ли, що водя­ник без­си­лий про­ти ведме­дя і через те бої­ться його. В одній із легенд водя­ник — це коли­шній уто­пле­ник, що вно­чі наві­ду­є­ться до вла­сно­го скар­бу. Оскіль­ки на тому місці, де водя­ник зако­пав його, чоло­вік збу­ду­вав хату, дух щоно­чі вино­сить усіх чле­нів сім’ї сон­ни­ми на двір, а сам тим часом пор­па­є­ться в хаті. Це три­ва­ло доти, доки госпо­дар не покли­кав до хати ведме­жа­тни­ка.

Потра­пив­ши в лапи ведме­де­ві, водя­ник біль­ше не чіпає чоло­ві­ка, а зустрів­ши його на озе­рі, про­по­нує гро­ші, а хату про­сить зне­сти з закля­то­го місця.

Сом — то «чор­тів кінь»; пійма­но­го сома не можна лая­ти, щоб не почув водя­ник і часом не нако­їв чогось лихо­го. При ден­но­му сві­тлі водя­ник зде­біль­шо­го хова­є­ться на гли­би­ні. У міся­чну ніч він пле­скає доло­ня­ми по воді, і там, де піни­ться вода, іно­ді можна поба­чи­ти його голо­ву. Любить побо­ро­ти­ся з лісо­ви­ком, тоді в лісі чути тріск пада­ю­чих дерев, а на воді чути на всі боки плю­скіт.

Одно­го разу рибал­ки спі­йма­ли в сіті дитин­ку, що гра­ла­ся, коли її опу­ска­ли у воду, і пла­ка­ла, коли при­но­си­ли до хати. Вона вияви­ла­ся донь­кою водя­ни­ка, рибал­ки від­пу­сти­ли її до батька — з умо­вою, щоб він нага­няв у їхні сіті яко­мо­га біль­ше риби: цей дого­вір ним свя­то вико­ну­вав­ся. Ще був такий випа­док. Один рибал­ка поба­чив, що по воді пли­ве тіло уто­пле­ни­ка, узяв його в човен, але той раптом ожив, під­ско­чив, заре­го­тав і кинув­ся у вир. Так пожар­ту­вав над рибал­кою водя­ник.

Іно­ді водя­ник зава­жає рибал­кам, топить людей, обли­ває їх водою тощо. Рибал­ки в дав­ни­ну при­но­си­ли водя­ни­ку пожер­тву­ва­н­ня у вигля­ді жмень­ки тютю­ну, хлі­бних кри­хток, а то й вили­ва­ли на воду трі­шки вина чи горіл­ки. Водя­ник також є покро­ви­те­лем бджіль­ництва. У дав­ни­ну прийня­то було пер­ший рій топи­ти в річці чи озе­рі — у жер­тву водя­ни­ку: хто так зро­бить, у того роз­ве­де­ться бага­то бджіл.

У били­нах про Сад­ка та в каз­ках водя­ник постає в обра­зі водя­но­го царя. Таким виво­дять його і повір’я біло­ру­сів. У міфо­ло­гі­чних опо­від­ях («бьі­ли­чках») росі­ян та схо­жих леген­дах укра­їн­ців водя­ник — жор­сто­кий хазя­їн водної сти­хії. На допо­мо­гу водя­ни­ка можна спо­ді­ва­ти­ся тоді, коли зре­че­шся віри і рідних.

Біля води можна зустрі­ти ще дико­го чоло­ві­ка. Ця істо­та вміє по воді ходи­ти, спіл­ку­є­ться з людьми, бачить те, що люди бачи­ти не можуть. Своє­рі­дним духом води є також водя­ний пес. Він вистри­бує з води (кри­ни­ці) і лякає, сам дуже вели­кий, роз­мов­ляє, на добро від­по­від­ає добром, на зло — злом. Може також пере­тво­рю­ва­ти­ся на чоло­ві­ка.

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»