Ворожка, знахарка
Опубліковано: 31 Жов 2008 14:31

«Про­фе­сій­на» зна­хар­ка, зіль­ни­ця, баба-пови­ту­ха. Ворож­ки по зорях тлу­ма­чать сни про жит­тя і смерть, засте­рі­га­ють від злих людей, від­во­дять лихо тощо. Це жін­ки, які зна­ли Божу волю й умі­ли по-божо­му гово­ри­ти. Сло­во зле, ска­за­не ворож­кою у від­по­від­ний час, кон­че має збу­ти­ся, як і добре сло­во. Сло­вом, яке зна­ли лише ворож­ки, можна лег­ко вилі­ку­ва­ти люди­ну або, нав­па­ки, насла­ти на неї хво­ро­бу. З віри, що сло­во нео­дмін­но збу­ва­є­ться, від тих дале­ких часів збе­ріг­ся зви­чай: як хто чхає, спі­шать ска­за­ти «Будь здо­ро­вий!» Ворож­ки зна­ли най­рі­зно­ма­ні­тні­ші воро­жі­н­ня: «кінь ірже, тра­ва чи лист шумить, дере­во до дере­ва хили­ться» — і по всьо­му цьо­му воро­жи­ли. Ворож­ка може при­во­ро­жи­ти хло­пця чи дів­чи­ну, щоб люби­ли одне одно­го; може заво­ро­жи­ти й якусь річ.

Баба-спо­ви­ту­ха (баба-пови­ту­ха, пупо­різ­ка, баба-бран­ка, бран­на баба, баба пупо­ва) — жін­ка, яка запро­шу­ва­ла­ся до поро­діл­лі, коли наро­джу­ва­ла­ся дити­на і справ­ля­ли рожа­ни­чний бен­кет. Свя­то це було своє­рі­дною жер­твою Пре­чи­стій Діві. На цій обря­до­вій тра­пе­зі пода­ва­ли хліб, сир, мед та вино. Бабу-спо­ви­ту­ху до хати запро­шу­вав чоло­вік жін­ки. Баба не могла від­мо­ви­ти, бо то, вва­жа­ло­ся, Божа пра­ця. До хати, де лежа­ла поро­ді­л­ля, вона при­хо­ди­ла з м ’ятли­чком — шма­то­чком, відір­ва­ним від намі­тки — і хлі­бом — сим­во­лом багат­ства та щастя.

 Вінчик-м’ятличок кла­дуть на голів­ку немов­ля­ти одра­зу ж після пер­шої купе­лі, що зна­ме­нує завер­ше­н­ня утро­бно­го жит­тя дити­ни. По наро­джен­ні дити­ни баба-спо­ви­ту­ха пере­рі­зу­ва­ла пупик: у хло­пчи­ка сокир­кою, а в дів­чин­ки гре­бе­нем, щоб при­хи­ли­ти дити­ну до госпо­дар­ства, та обов’язково обма­зу­ва­ла пупик, аби швид­ше зажи­вав, від­ва­ром чор­ної топо­лі. Осо­бли­ве зна­че­н­ня нада­ва­ло­ся пер­шій купе­лі, над якою чаклу­ва­ла баба-пови­ту­ха. Готу­ю­чи купіль, вона дода­ва­ла до неї «свя­че­но­го зіл­ля»; у купіль дів­чин­ки кла­ла меду, кві­тів і тро­хи моло­ка (щоб була гар­ною), а в купіль хло­пчи­ка — корінь дев’ясилу (щоб силь­ним був). Кожен, хто при­хо­див до хати під час цьо­го риту­а­лу, мав кину­ти у купіль моне­ту на щастя.

Ску­па­ну дити­ну баба-спо­ви­ту­ха обсу­шу­ва­ла біля пала­ю­чої печі, що сим­во­лі­зу­ва­ло при­лу­че­н­ня ново­на­ро­дже­но­го до дома­шньо­го вогни­ща. Потім дава­ла свя­че­ну воду мате­рі, кро­пи­ла хату, обку­рю­ва­ла себе, поро­ді­л­лю та дити­ну і вже після цьо­го пере­да­ва­ла дити­ну мате­рі. Усі були впев­не­ні, що тим самим пови­ту­ха захи­сти­ла дити­ну від злих духів, і тому від­чу­ва­ли себе зобов’язаними перед нею.
Коли роди про­хо­ди­ли тяж­ко, тоді в хаті від­чи­ня­ло­ся все, що можна від­чи­ни­ти: вікна, две­рі, скри­ні, розв’язувались усі вузли — щоб так само від­чи­нив­ся і розв’язався вихід очі­ку­ва­ної дити­ни.

Баби-спо­ви­ту­хи зна­ли без­ліч різних замов­лянь від злих людей та про­кля­тих очей. Вони зна­ли зіл­ля, яке кла­ли в постіль поро­діл­лі як обе­ріг від нечи­стої сили. Про­тя­гом шести тижнів після поло­гів мати повин­на була кла­сти це зіл­ля за пазу­ху, коли вихо­ди­ла на люди.

У наро­ді можна почу­ти опо­відь, як баба-пови­ту­ха при­йма­ла дити­ну в чор­та. Коли закін­чи­ла вона своє діло, нечи­стий ска­зав: «Піде­мо в комо­ру, я тобі за пра­цю запла­чу». А ново­на­ро­дже­ний чор­тик штов­хнув бабу і шепнув їй на вухо: «Не бери, бабу­льо, золо­та — бери роз­пе­че­ний жар!» При­йшла баба до комо­ри, диви­ться — над две­ри­ма висить шку­ра, і який чорт не йде туди, вся­кий хапа­є­ться лапою спо­ча­тку за шку­ру, а потім за свої очі. От і баба так само зро­би­ла: дотор­кну­ла­ся рукою до шку­ри, потім до очей; уві­йшла в комо­ру — і що ж? Чудо, та й годі! Що в ліво­му оці бачи­ло­ся золо­том, то у пра­во­му зда­ва­ло­ся роз­пе­че­ним жаром, і нав­па­ки: де ліве око бачи­ло роз­пе­че­не вугі­л­ля, там пра­во­му вида­ва­ли­ся золо­ті гро­ші.

В Укра­ї­ні помер­лій бабі-пови­ту­сі кла­ли у тру­ну пали­цю і прив’язували до пояса хустин­ку з маком; на тому сві­ті, каза­ли, напа­дуть на неї діти (душі помер­лих) за те, що допо­ма­га­ла їм роди­ти­ся для гір­ко­го зем­но­го жит­тя, і якщо вона не всти­гне від­би­ти­ся пали­цею, то щоб роз­ки­да­ла мак; поки діти під­би­ра­ли мако­ве зер­но, пови­валь­на баб­ка тим часом ста­ра­ла­ся від них уте­кти.

Вагі­тність - стан, який має у наро­дній тра­ди­ції дво­я­ку оцін­ку. З одно­го боку, наро­дже­н­ня нащад­ка визна­є­ться голов­ною метою шлю­бу, вагі­тна жін­ка стає уосо­бле­н­ням родю­чо­сті, їй при­пи­су­ю­ться обе­ре­го­ві, цілю­щі та інші бла­го­дій­ні вла­сти­во­сті. З іншо­го боку, вагі­тність вва­жа­є­ться ста­ном небез­пе­чним (іно­ді нечи­стим) як для самої жін­ки, так і для нав­ко­ли­шніх і всьо­го жит­тє­во­го поряд­ку. Це пов’язано з при­су­тні­стю в ній двох душ та її близь­кі­стю до межі жит­тя і смер­ті.

Чима­ло про­фі­ла­кти­чних захо­дів були виявом піклу­ва­н­ня про май­бу­тню матір. Її нама­га­ли­ся від­сто­ро­ни­ти від важ­ких робіт, обе­рі­га­ти від нер­во­вих потря­сінь. Вагі­тній, напри­клад, забо­ро­ня­ло­ся лази­ти в піч та витру­шу­ва­ти сажу, бо в дити­ни буде заду­ха, носи­ти попе­ред себе в запа­сці нару­ба­ні дро­ва, бо тоді в маля­ти буде гри­жа, бува­ти на похо­ро­нах, диви­ти­ся на потвор­них людей. Вагі­тна має бути дуже обе­ре­жною під час ходьби, осте­рі­га­ти­ся, щоб не насту­пи­ти на коро­ми­сло, бо іна­кше і в неї, і в дити­ни будуть на ногах нари­ви (Хар­ків­щи­на) чи дити­на не три­ма­ти­ме добре голів­ку (Чер­ка­щи­на). Якщо вагі­тній жін­ці змія пере­пов­зе доро­гу, дити­на, яку вона носить, не буде жити. Неба­жа­ні наслід­ки для май­бу­тньої дити­ни можуть бути й тоді, коли вагі­тна зля­ка­є­ться чогось. Поба­чить вона вогонь і, зля­кав­шись, тор­кне­ться рукою облич­чя чи іншої части­ни тіла — у немов­ля­ти на цьо­му місці буде «вогник» (роди­ма пля­ма). Зля­ка­є­ться соба­ки, кота чи іншої дома­шньої тва­ри­ни і від­штов­хне її ногою — ново­на­ро­дже­ний буде вкри­тий шер­стю тощо.

       За повір’ям, неро­дю­че дере­во почи­на­ло пло­до­но­си­ти, коли до ньо­го дотор­ка­ла­ся вагі­тна жін­ка, а щоб коро­ва дава­ла біль­ше моло­ка і при­но­си­ла добрих телят, то коли її впер­ше при­во­ди­ли на двір, її мала зустрі­ча­ти вагі­тна жін­ка. Най­ді­є­ві­шим магі­чним засо­бом вва­жа­ло­ся куря­че яйце: якщо носи­ти його за пазу­хою, то воно попе­ре­джує перед­ча­сні поло­ги.

Без­плі­дність - стан, який роз­ці­ню­є­ться як кара, резуль­тат чийо­гось насла­н­ня, про­кля­т­тя батьків або як велі­н­ня долі. Жін­кам, що не мали дітей, забо­ро­ня­ло­ся бра­ти участь в обря­дах, бути кумою, зби­ра­ти вро­жай пер­ших пло­дів. Вва­жа­ло­ся, що після смер­ті вони не змо­жуть потра­пи­ти у рай і вужі будуть сса­ти їхні гру­ди. Щоб позба­ви­ти­ся від без­плі­дно­сті, без­ді­тна через ого­ро­жу бра­ла у вагі­тної із рота в рот шма­то­чок хлі­ба; носи­ла одяг бага­то­ді­тної жін­ки або рожа­ни­ці; з’їдала три брунь­ки фру­кто­во­го дере­ва, яке впер­ше зацві­ло, або пер­ші пло­ди яблу­ні, сли­ви, вино­гра­ду; «ходи­ла до дуба і про­си­ла у лісо­во­го духа дітей» (Сум­ська обл.); пила зва­ре­ну кору зро­слої з дубом бере­зи (Волинь); поспі­ша­ла сісти на місце, де лежав сві­жо­спе­че­ний хліб (Поліс­ся) або пря­мо на бухан­ку хлі­ба (Жито­мир­щи­на).

Біло­ру­си віри­ли, що коли вкра­сти шма­ток весіль­но­го коро­ваю, то моло­ді будуть без­плі­дни­ми. Для попе­ре­дже­н­ня без­плі­дно­сті на весіл­лі моло­ду саджа­ли на діжу, тор­ка­ли­ся моло­до­го хлі­бною лопа­тою, вда­ря­ли моло­дих мішком з-під боро­шна тощо. Вико­ри­сто­ву­ва­ли у їжу тва­рин, які сим­во­лі­зу­ють пло­дю­чість: під­мі­шу­ва­ли кров зай­ця, чор­но­го пів­ня, з’їдали сер­це їжа­ка, ста­те­ві орга­ни каба­на, зай­ця, пів­ня. Якщо моло­да хоті­ла зали­ши­ти­ся без­ді­тною, вона бра­ла з собою на він­ча­н­ня змі­ї­ну шкі­ру, кри­ло летю­чої миші.

Сим­во­лом діто­ро­дної сили вва­жав­ся пояс: про­ти без­плі­дно­сті під­пе­рі­зу­ва­ли­ся гіл­кою вер­би, кла­ли на ніч у ліж­ко пояс свя­ще­ни­ка або носи­ли його при собі. Ефе­ктив­ним засо­бом від без­плі­дно­сті вва­жа­ли­ся пре­дме­ти з отво­ром (кіль­ця, моне­ти з дір­кою, хлі­бні виро­би у вигля­ді кіль­ця і т. ін.). Для насла­н­ня без­плі­дно­сті вико­ри­сто­ву­ва­ли нитки від покри­ва­ла покій­ни­ка, зем­лю з моги­ли, кіс­тку мер­ця, а також пре­дме­ти, які скла­да­ю­ться з двох частин (замок з клю­чем, скла­да­ний ніж, пряж­ка реме­ня тощо). Поши­ре­ною пра­кти­кою було палом­ни­цтво без­плі­дних жінок до свя­тих місць, дже­рел, чудо­твор­них ікон.

Рожа­ни­ці (роджа­ни­ці, роди­ці, пла­ні­ди) — боги­ні діто­на­ро­дже­н­ня, жіно­чої долі, а зара­зом і долі ново­на­ро­дже­ної дити­ни. За віру­ва­н­ня­ми, вони обе­рі­га­ють кожну матір та її немов­ля від нечи­стої сили як удень, так і вно­чі, аж поки дити­ну не похре­стять. Коли наро­джу­ва­ла­ся дити­на, як жер­тву цим боги­ням у дав­ни­ну справ­ля­ли рожа­ни­чний бен­кет. Покро­ви­тель­кою рожа­ниць вва­жа­ли боги­ню родю­чо­сті й пло­дю­чо­сті Діван­ну. Вона й боги­ня жіно­чої сна­ги. Спо­ча­тку рожа­ниць було дві, зго­дом три, пізні­ше ста­ло сім, що від­по­від­а­ло дням тижня. Свя­то Рода і рожа­ниць від­зна­ча­ло­ся у трі­а­ді свят бога уро­жаю Спа­са.

Обра­зи Рода і рожа­ниць пов’язані з сим­во­лі­кою зоря­но­го неба. Доля асо­ці­ю­ва­ла­ся з зір­кою кожної люди­ни; цей зв’язок від­обра­зив­ся у воро­жін­ні по зір­ках, яке нази­ва­ло­ся «родо­по­чи­та­н­ням» («и по зве­здам смо­три­ти и строи­ти роже­ние и бытие чело­ве­че­ское» у Иоси­фа Воло­цько­го, XV ст.). «Род» озна­ча­ло «доля», «при­зна­че­н­ня». Однак семан­ти­ка зірок не зво­ди­ться до долі й смер­ті, до куль­ту пред­ків: у коляд­ках обра­зи зірок зістав­ле­ні з дітьми, зер­ном, уро­жа­єм, доста­тком.

Обе­ріг - неве­ли­чкий пре­дмет, який носи­ли при собі з охо­рон­ною метою. До обе­ре­гів нале­жа­ли нау­зи, нав’язи, аму­ле­ти. У кін­ці XIX — на поча­тку XX ст. вони ще широ­ко засто­со­ву­ва­ли­ся в наро­дній меди­чній пра­кти­ці. Обе­ре­ги зав­жди віді­гра­ва­ли вели­ку роль у жит­ті людей, оскіль­ки на них покла­да­ли вели­кі надії: вони заспо­ко­ю­ва­ли сер­це, стри­му­ва­ли нала­што­ва­ну на місти­чний лад уяву, охо­ро­ня­ли най­ближ­че і най­до­рож­че.

Вода - за наро­дни­ми віру­ва­н­ня­ми, най­ве­ли­чні­ший дар неба Мате­рі-Зем­лі, бо вона ожив­лює її та робить пло­дю­чою. Вода також висту­пає як спо­сіб магі­чно­го очи­ще­н­ня. Води, за пер­ві­сни­ми уяв­ле­н­ня­ми, поді¬ляються на чоло­ві­чі та жіно­чі. Чоло­ві­чі — це дощо­ві й сні­го­ві, «небе­сні» води, а жіно­чі — «зем­ні», води кри­ниць, коло­дя­зів, дже­рел. Саме небе­сні води зда­тні заплі­дни­ти зем­лю, поєд­нав­шись із зем­ни­ми вода­ми. Як і вогонь, вода нетер­пи­ма до вся­кої нечи­стої сили: вогонь спа­лює, а вода зми­ває і топить напа­сті злих духів. Вода у пред­ків була свя­тою, вона обо­жню­ва­ла­ся. У наро­ді кажуть: «Будь бага­тий, як зем­ля, а здо­ро­вий, як вода!» Вода очи­щає люди­ну від грі­хів. Зем­на вода поєд­на­на з небе­сною, а тому є сим­во­лом мораль­но­го і духов­но­го очи­ще­н­ня. Щоб викли­ка­ти воло­гу з небес, їй при­но­си­ли в дар най­свя­ті­ше тво­рі­н­ня Мате­рі-Зем­лі — хліб.

Аби задо­бри­ти водну сти­хію (осо­бли­во при пове­нях), селя­ни при­но­си­ли їй спе­ці­аль­ні жер­тви. Ще доне­дав­на існу­ва­ла віра в те, що річка, роз­лив­шись наве­сні, не спа­де доти, доки не прийме офі­ру (жер­тву). Отож люди кида­ли в річку кур­ку чи пів­ня або хоча б мишу. Жер­тво­при­но­ше­н­ня часом бува­ли й біль­ші — топи­ли коней, іншу дома­шню худо­бу. Водним демо­нам, крім хлі­ба, кида­ли груд­ко­ву сіль, варе­ну рибу, мер­тво­на­ро­дже­них дітей, здо­хлих тва­рин. Бджо­ля­рі топи­ли пер­ший рій у жер­тву водя­но­му. У вели­ку посу­ху із зем­лі вико­пу­ва­ли тру­пи пото­пель­ни­ків (а їх часто хова­ли на бере­зі річок чи озер, де вони заги­ну­ли) і кида­ли у воду.

На осо­бли­ве став­ле­н­ня пред­ків до води, крім ста­ро­вин­них коля­док, ука­зує й укра­їн­ська пісня «Божок». У ній роз­по­від­а­є­ться про бож­ка, який про­сту­вав собі доро­гою. Зустрів­ши дів­ку з водою, він попро­сив напи­ти­ся, але та від­мо­ви­ла, «бо вода єсть нечи­ста». Божок на це від­ка­зав: «Ой ти, дів­ко, сама нечи­ста, а вода єсть зав­жди чиста». Зви­чай­но, дів­чи­на за таке неша­но­бли­ве став­ле­н­ня до води була пока­ра­на:

Ста­ла дів­ка, наля­ка­лась,
Перед Богом захо­ва­лась.
Ско­ро дів­ка в цер­кву войшла —
На сім сажень в зем­лю пойшла.

Осо­бли­ву зці­лю­валь­ну силу мають ордан­ська, стрі­тен­ська, бла­го­ві­щен­ська, купаль­ська та непо­ча­та вода.

Бла­го­ві­щен­ська вода від­вер­тає лихі сили та при­вер­тає
добро; від людей від­га­няє лихо­ман­ку, від нив — град і непо­мір­ні зли­ви.

Вода «Єле­на» нази­ва­є­ться так за ім’ям сво­єї вина­хі­дни­ці, її також тре­ба зачер­пну­ти яко­мо­га рані­ше зран­ку пер­шим; той, хто зачер­пує, мас роби­ти це натще­сер­це; до зустрі­чних, якщо вони тра­пля­ю­ться, не можна мови­ти жодно­го сло­ва. Той, хто вжи­ває цю воду, нео­дмін­но має вимо­ви­ти такий при­го­вір: «Водо Єле­но! Очи­ща­єш луги і бере­ги — очисть мене від усьо­го зло­го: болі­сти і сла­бо­сти». «Єле­на» допо­ма­гає голов­ним чином, як і непо­ча­та вода, «від при­стрі­ту» (хво­ро­ба ця про­яв­ля­є­ться таки­ми озна­ка­ми: позі­ха­н­ням, нудо­тою, трем­ті­н­ням і, наре­шті, лихо­ман­кою), «од під­вію вихра» (хво­ро­ба ця похо­дить, за повір’ям, від того, що люди­ну під­віє вітер, а осо­бли­во вихор), «від куро­чки» (куря­чої слі­по­ти) та ін.

Дощо­ва вода вва­жа­є­ться помі­чною від голов­но­го болю, при хво­ро­бах очей і при боро­дав­ках; осо­бли­во кори­сни­ми вва­жа­ю­ться кра­пель­ки пер­шо­го дощу, які зали­ша­ю­ться на горо­ди­ні. За повір’ям, якщо вми­ти­ся наве­сні під час пер­шої гро­зи, то та люди­на ніко­ли не хво­рі­ти­ме.

Зоря­на вода най­біль­ше допо­ма­гає коро­ві, щоб при­бу­ва­ло моло­ко, Для цьо­го беруть двоє поро­жніх відер і йдуть до схід сон­ця до пер­шої кри­ни­ці. Наби­ра­ють у кожне від­ро потро­ху води, став­лять від­ро на цям­ри­ни й при­ка­зу­ють так: «Добрий день тобі, водо Уля­но й зем­ле Тетя­но! При­бу­ва­єш ти, водо, з гір І з долин, і з усіх кра­їн, при­будь же моїй коро­ві рябій в жили і в нажи­ли, в біле моло­ко, в тлу­сту сме­та­ну і в тов­стий сир». Від пер­шої кри­ни­ці йдуть до дру­гої; доби­ра­ють у від­ра води біль­ше І при­ка­зу­ють ті ж сло­ва. Від цієї кри­ни­ці йдуть ще й до тре­тьої; там же наби­ра­ють пов­ні від­ра, при­ка­зу­ю­чи ті ж сло­ва, й несуть їх додо­му.

       Зоря­на вода має пере­сто­я­ти де-небудь у захи­ще­но­му місці до вечо­ра, щоб бува хто не напив­ся (пити її не годи­ться). Коли вже наста­не ніч зоря­на, тоді вистав­ля­ють ту воду на зорі. Ран­ком вже, як при­йде час дої­ти, беруть ті від­ра з водою і Йдуть до коро­ви. Пер­шим від­ром три­чі поли­ва­ють коро­ву й щора­зу при­ка­зу­ють ті сло­ва, що й до води. З дру­го­го від­ра дають коро­ві пити. Коли всьо­го не вип’є, то що зоста­не­ться, лають у поми­ях. Від цьо­го часу де й бере­ться моло­ко!

Купаль­ська вода. Вода на Купа­ла має осо­бли­ві цілю­щі вла­сти­во­сті. Осо­бли­во хво­рим на шкір­ні хво­ро­би ради­ли є цей день до схід сон­ця ску­па­ти­ся в річці. Разом із купа­н­ням в Укра­ї­ні був зви­чай вми­ва­ти­ся водою з чоти­рьох кри­ниць. Цілю­щі вла­сти­во­сті при­пи­су­ва­ли­ся й зібра­ній до схід сон­ця на Купа­ла росі, котру
вико­ри­сто­ву­ва­ли при очних захво­рю­ва­н­нях. Був також зви­чай зану­рю­ва­ти хво­ру дити­ну у воду, насто­я­ну на «іва­нів­ських тра­вах». Таку «іва­нів­ську воду» «чер­па­ли», роз­сте­лив­ши в полі (най­ча­сті­ше в житі) поло­тно, а коли воно намо­ка­ло, виду­шу­ва­ли з ньо­го воло­гу.

Наго­вір­на вода — та, над якою про­ка­зу­вав замов­ля­н­ня зна­хар. її вико­ри­сто­ву­ва­ли при най­рі­зно­ма­ні­тні­ших захво­рю­ва­н­нях — при­стрі­ті, «вро­ках» тощо, при «вили­ван­ні» ляку, «зава­рю­ван­ні бабиць», вона була необ­хі­дним атри­бу­том при ліку­ван­ні від уку­су гадю­ки.

Непо­ча­та вода (дже­рель­на) — та, що взя­та з кри­ни­ці, річки, інших водойм до схо­ду Сон­ця. При цьо­му воду чер­па­ли із захо­ду на схід, про­ти сон­ця, а повер­та­ю­чись з нею додо­му, не огля­да­ли­ся назад. Поде­ку­ди вва­жа­ли, що непо­ча­ту воду для замов­ля­н­ня тре­ба бра­ти і про­ти течії. При­йшов­ши, слід при­ві­та­ти­ся: «Добрий ранок, коло­дя­зе Пав­ле, і ти, зем­ле Тетя­но, і ти, водо Оле­но, обми­ва­єш луги-бере­ги, обмий тіло і кості». Така вода була необ­хі­дним ком­по­нен­том при замов­ля­н­нях «уро­ків». Налив­ши в миску непо­ча­тої води, зна­хар чи зна­хар­ка кида­ли по одно­му три­чі по дев’ять вугли­ків, раху­ю­чи: «Не дев’ять, не вісім…» — аж до одно­го. Шепо­ті­ли заго­вір, дава­ли хво­ро­му попи­ти тро­хи цієї води, нати­ра­ли нею або кро­пи­ли йому чоло, гру­ди, руки, ноги і вили­ва­ли її на дере­во чи на дев’яту межу, чи на роз­до­ріж­жя, чи між две­рі зале­жно від місце­во­сті. За повір’ям, хво­рий сам до схід сон­ця пови­нен був при­не­сти води з дев’яти кри­ниць або дже­рел. Зна­хар вили­вав її у дерев’яну миску, кидав три зуб­ці часни­ку, йшов до печі, кла­няв­ся їй три­чі, брав ніж і виго­ло­шу­вав замов­ля­н­ня. За віру­ва­н­ня­ми, числа три і дев’ять та часник зда­тні про­ти­ді­я­ти нечи­стій силі.

Ордан­ська вода (бого­яв­лен­ська, йор­дан­ська). Вода на Водо­хре­щу убез­пе­чує від недуг на цілий рік, а хво­рим повер­тає здоров’я. Водо­хре­щен­ські купе­лі були в дав­ни­ну досить частим яви­щем.

Прав­ди­ва вода — повер­тає люди­ні зір, моло­дість, вилі­ко­вує різно­ма­ні­тні хво­ро­би. Вода також буває жива й мер­тва, цілю­ща й без­си­ла — додає сил або, нав­па­ки, від­би­рає їх. Жива вода гоїть рани, наді­ляє міц­цю, при­му­шує пору­ба­не тіло зро­ста­ти­ся і повер­тає саме жит­тя; у наро­дних каз­ках її нази­ва­ють ще бога­тир­ською, бо вона вва­жа­є­ться напо­єм бога­ти­рів. Вогонь, добу­тий з дере­ва тер­тям, і сьо­го­дні відо­мий під назвою живо­го; від­по­від­но до цьо­го дощ, посла­ний на зем­лю гро­мо­ви­ком Перу­ном, нази­вав­ся живою водою. Цілю­ща сила води осо­бли­во вияв­ля­є­ться наве­сні, коли ріки і дже­ре­ла ски­да­ють із себе льо­до­ві пута, сніг пере­тво­рю­є­ться на дзвін­кі струм­ки, а небо від­ми­кає свої дощо­ві схо­ви­ща.
Мер­тва вода зці­лює тіло, зали­ша­ю­чи його мер­твим, допо­ки жива вода не повер­не йому жит­тя. Моло­диль­на вода повер­тає моло­дість та надає сили.

Свя­та вода— освя­че­на бога­ми; вва­жа­є­ться сим­во­лом твор­чо­сті та боже­ствен­ної сили. Такою водою в дав­ни­ну свя­щен­но­слу­жи­те­лі освя­чу­ва­ли як ста­туї богів, так і віру­ю­чих. Свя­та вода має вла­сти­вість зми­ва­ти з люди­ни бруд, очи­ща­ти від хво­роб, зці­лю­ва­ти від усі­ля­ких недуг.

       Скрізь в Укра­ї­ні побу­ту­вав зви­чай купа­ти­ся або вми­ва­ти­ся у чистій воді у Вели­кий четвер. «Як хто нездо­ро­вий чимось, хай у Чистий четвер піде вдо­сві­та на річку, поки ніхто води не брав, і вми­є­ться — вся­ка хво­ро­ба мине». «Най­кра­ще купа­ти­ся у Чистий четвер — буде чисте тіло», «Як у Чистий четвер ску­па­є­шся — не буде коро­сти», «У Вели­кий четвер до схід сон­ця миють хво­рі очі». Зви­чаю поми­ти­ся в річці до схід сон­ця, на зорі, «до воро­на» дотри­му­ва­ли­ся у бага­тьох регіо­нах Укра­ї­ни. За повір’ям, той, хто поба­чить купа­н­ня воро­на і діста­не хоча б кра­пли­ну води з воро­ня­ти, усе жит­тя буде здо­ро­вим, оскіль­ки ворон є воло­да­рем живої та нежи­вої води.

       Дав­но відо­мо, що вода дві­чі на рік змі­нює свою поляр­ність: пер­ший раз у пері­од зимо­во­го сон­це­во­ро­ту на Водо­хре­щі, дру­гий раз — у пері­од літньо­го сон­це­сто­я­н­ня, на Купа­ла. Поляр­ність, яку має вода від Водо­хре­щі до Купа­ла, пози­тив­но впли­ває на заро­дже­н­ня рослин­но­сті. Купаль­ська вода зда­тна роз­па­лю­ва­ти любов­ну при­страсть, спов­ню­ва­ти живо­твор­ною силою. Попив­ши води з нової кри­ни­ці, освя­че­ної в перед­день свя­та Купа­ла, дів­ча­та і хло­пці без­тям­но зако­ху­ва­ли­ся одне в одно­го. І вогонь той не зга­сав аж до насту­пних купаль­ських свят. Най­біль­шої сили в цей пері­од набу­ває і Перу­но­ва вла­да. За наро­дни­ми при­кме­та­ми, на Петрів­ку (хри­сти­ян­ське свя­то Петра і Пав­ла) дере­ва при­пи­ня­ють ріст. А після Перу­но­во­го тижня (хри­сти­ян­ське свя­то Іллі) вода навіть шкі­дли­ва для купа­н­ня та мало­спри­я­тли­ва для жит­тє­ді­яль­но­сті. Рів­но­зна­чно ран­ко­ва роса — кори­сна, а вечір­ня — шкі­дли­ва.

       У каз­ках вода: води­ця іде зали­ва­ти вогонь; жене­ться по п’ятах за геро­єм; повер­тає зір; дає моло­дість; силу; бога­тир­ська; жива і мер­тва (живу­ща і цілю­ща); тече з рук і ніг діви­ці; моло­да і жива; силь­на і без­си­ла; жива і гово­ря­ща; ожив­лює героя; змі­ї­на; вір­на (випро­бу­ва­на); наче кров; на доро­зі, у ямці від ноги, обер­тає в тва­рин; свя­та, що нищить нечи­стих. Вода з’являється, коли Царів­на-жаба, вико­ну­ю­чи танець, махає рукою; у річці Смо­ро­ди­ні.

СВІЧКА. Вогонь вос­ко­вої сві­чки — свя­щен­ний і є най­ви­щою жер­твою Богу, богам та цар­ству небе­сно­му пред­ків. У кожній роди­ні наста­ва­ла най­від­по­від­аль­ні­ша пора, коли годи­ло­ся роби­ти з воску стра­сні сві­чки, вели­ко­дні, гром­ни­чні, сиріт­ські, удо­ви­ні, ордан­ські та для роз­да­чі бідним. Запа­лю­ю­чи якусь із цих сві­чок, госпо­дар обов’язково побо­жно при­ка­зу­вав: «Сві­ти, пра­ве­дне сон­це, свя­тим душе­чкам і нам, живим, грій зем­лю-матін­ку, наші ниви, нашу худіб­ку!» Запа­ле­ну сві­чку на Свят-вечір не віль­но гаси­ти, бо це сим­вол жит­тя, тоб­то «сон­ця пра­ве­дно­го», вона має дого­рі­ти до кін­ця. Коли ж випад­ко­во хтось пога­сить сві­чку, то віри­ли, що в роди­ні насту­пно­го року буде мрець.

Бла­го­ві­щен­ська сві­чка — нею злег­ка під­па­лю­ва­ли волос­ся: на щастя й здоров’я.

Брат­ська (мир­ська) сві­чка виго­тов­ля­ла­ся всі­єю общи­ною і, бува­ло, важи­ла під два пуди. Цю сві­чку по чер­зі збе­рі­га­ли усі мешкан­ці села. За повір’ям, бджо­ли дають бага­то меду і воску тому, хто у цей рік три­має в себе брат­ську сві­чку. Таку сві­чку нази­ва­ли також васи­лів­ська, бла­го­ві­щен­ська, юрі­їв­ська, микіль­ська, іллін­ська тощо — зале­жно від свя­та, у яке її запа­лю­ва­ли. Сві­чку запа­лю­ва­ли «на куті» у перед­день свя­та, і госпо­дар з роди­ною, а також бра­тчи­ка­ми та їхні­ми сім’ями бен­ке­ту­ва­ли з горіл­кою, а насту­пно­го ран­ку сві­чку від­но­си­ли у цер­кву до обі­дні для освя­че­н­ня і зно­ву повер­та­ли в дім, щоб вона горі­ла на повтор­но­му бен­ке­ті, при «гулян­ні сві­чки»; насам­кі­нець її пере­но­си­ли у дім госпо­да­ря-бра­тчи­ка, чия чер­га наді­йшла.

Вели­ко­дня сві­чка вва­жа­є­ться обе­ре­гом від кро­тів. Вран­ці до схід сон­ця госпо­дар з непо­кри­тою голо­вою ніс у зубах на поле поло­ви­ну вели­ко­дньої сві­чки, щоб кро­ти вимер­ли. Селя­ни, які мають бджіл, у Вели­ку субо­ту ста­ра­ли­ся вкра­сти у цер­кві воду для освя­че­н­ня і віск від вели­ко­дньої сві­чки. Водою кро­пи­ли бджіл, а вос­ком обку­рю­ва­ли, щоб були здо­ро­ві і дава­ли бага­то меду. Шма­то­чок воску такої сві­чки кла­ли у вули­ки, щоби бджо­ли також раді­ли, як люди раді­ють Вели­ко­дню.

Він­чаль­на сві­чка.
Помі­тне місце у дав­ніх шлю­бних обря­дах займа­ли «свє­шни­ки» — моло­ді люди, які носи­ли вели­кі вос­ко­ві сві­чки моло­дої та моло­до­го. Кожний «свє­шник» мав пере­ки­ну­тий через пле­че (інко­ли під­ві­ше­ний на двох поясах) «коше­лик», куди заправ­ляв­ся нижній кінець сві­чки. Сві­чка наре­че­но­го була вагою «пуд с четвер­тью», моло­дої — «пуд без четвер­ти». «Свє­шни­ки» під час зару­чин у цер­кві сто­я­ли нав­про­ти моло­дих, були при­су­тні при він­чан­ні і по закін­чен­ні обря­ду несли ці сві­чки у спаль­ню моло­дих. Там їх вста­нов­лю­ва­ли у діж­ку для пше­ни­ці, де вони горі­ли впро­довж ночі.

Гром­ни­чна сві­чка. Коли вми­рає люди­на, в її руках має горі­ти вогонь гром­ни­чної сві­чки, щоб осві­тлю­ва­ти доро­гу на той світ. Від­су­тність сві­чки вва­жа­ла­ся вели­кою бідою: помер­лий буде блу­ка­ти в тем­но­ті, не змо­же зна­йти інших покій­ни­ків, ста­не упи­рем тощо.

       Вогонь гром­ни­чної сві­чки має вели­ку очи­сну й чару­валь­ну силу. Гром­ни­чну сві­чку ста­ви­ли на поку­ті; нею сві­ти­ли під час бурі та зли­ви; її запа­лю­ва­ли, коли поро­ді­л­ля не могла «роз­рі­ши­ти­ся», коли в селі поже­жа, коли почи­на­ла­ся вій­на тощо.

        У захі­дних укра­їн­ців на св. Мико­лу (б гру­дня) цей свя­тий від­ми­кає зуби вов­кам і випу­скає їх з лісу, доки на Стрі­те­н­ня (2 люто­го) Гром­ни­чна Божа Мати не махне сво­єю сві­чкою, щоб вов­ки йшли назад. За леген­дою, Божа Мати вря­ту­ва­ла­ся колись від вов­ків за допо­мо­гою гром­ни­чної сві­чки, і з тієї пори вов­ки боя­ться вогню. Тому в день Гром­ни­чної Божої Мате­рі (теж 2 люто­го) таку сві­чку вистав­ля­ли у вікні. Нею ж під­па­лю­ва­ли волос­ся дітям, щоб ті не боя­ли­ся вов­ків. Віри­ли, що домо­ви­ка у хлі­ві можна поба­чи­ти тіль­ки тоді, коли зай­деш туди з запа­ле­ною стрі­тен­ською або гром­ни­чною сві­чкою.

Ордан­ська сві­чка надає дити­ні розу­му й смі­ли­во­сті. Вогонь ордан­ської сві­чки бла­го­сло­вен Сон­цем Дажбо­га та боги­нею води Даною, яка колись на Водо­хре­щу при­йшла у світ, ато­му така сві­чка від­во­дить бурю, грім, поже­жу, уся­кі напа­сті та стра­хи. Вона також є сим­во­лом пло­дю­чо­сті, а тому її запа­лю­ва­ли на весіл­лі. Вогнем такої сві­чки під­па­лю­ва­ли біля скро­ні волос­ся, щоб росло густе і кра­си­ве, щоб голо­ва про­сві­тлю­ва­ла­ся розу­мом, а люди­на була щасли­вою.

П’ятисвічник озна­чає цілі­сність люд­сько­го бут­тя, духов­ну під­не­се­ність, душев­ний спо­кій, бага­то­гран­ність; також сим­во­лі­зує союз зем­лі і неба. 

Сві­чка-трій­ця є обе­ре­гом від злих сил та всі­ля­ких напа­стей. Пер­шу роби­ли Мате­рі-Зем­лі; дру­гу — все­пра­ве­дно­му Сон­цю, небу, Міся­цю та зір­кам ясним; тре­тю — дов­кі­л­лю все­пра­ве­дно­го Госпо­да, усім на добро та пожи­ток. Готу­ва­ли трій­цю так: сука­ли три грубт й вели­кі сві­чки, обов’язково з воску вла­сної пасі­ки; потім їх скла­да­ли в кити­цю з сухих «мако-вій­ських», «купаль­ських» та «зеле­но­свят­ських» кві­тів, до яких дода­ва­ли пуче­чки зеле­ної кали­ни, коло­со­чки з «діду­ха» та перев’язували бар­ви­сти­ми стрі­чка­ми. Сві­чки-трій­ці сука­ли перед полум ’ям «живо­го вогню», зара­зом віск освя­чу­вав­ся цим вогнем. У цей час про­ка­зу­ва­ли магі­чні сло­ва. Трій­цею випа­лю­ва­ли над две­ри­ма хре­сти, котрі очи­ща­ли від усьо­го зло­го й лихо­го, вига­ня­ли «сили супро­тив­ні». З такою сві­чкою-трій­цею після освя­че­н­ня ЇЇ на Водо­хре­щу госпо­дар робив пер­ший візит до бджіл. У деяких місце­во­стях сві­чку-трій­цю роби­ли після медо­збо­ру на Спа­са, в інших — перед свя­том Орда­на; але в біль­шо­сті – - у Вели­кий четвер. Така сві­чка вва­жа­ла­ся свя­тою, чарів­ною, її запа­лю­ва­ли при поже­жі в селі, при гро­мі та бурі, при освя­чен­ні госпо­дар­ства, нею від­во­ди­ли напа­сті та стра­хи. Л коли госпо­дар уми­рав, то сві­чку-трій­цю встав­ля­ли Йому в руки, щоб вона пра­ве­дним вогнем осві­ти­ла йому шлях до потой­бі­чно­го сві­ту. Також сві­чка-трі­и­ця сим­во­лі­зує трьох богинь долі, яким випа­дає осо­бли­вий труд. Одна з них відає мину­лим, дру­га — тепе­рі­шнім, тре­тя — май­бу­тнім (учо­ра, сьо­го­дні, зав­тра; наро­дже­н­ня, жит­тя, смерть). 

Стра­сна сві­чка (четвер­го­ва) — – сим­вол очи­сно­го вогню. Цс також гром­ни­чна сві­чка: вона від­во­дить поже­жу від обій­стя, ЇЇ також вкла­да­ють у руки вми­ра­ю­чій люди­ні. Вогонь сві­чки «про­га­няє смерть» у Вели­кий четвер. Це — закля­т­тя моро­зу, зими і смер­ті, яким очи­щу­є­ться зем­ля від уся­кої нечи­сті. Бла­го­че­сти­ві люди ста­ра­ли­ся запа­сти­ся стра­сною сві­чкою, яку запа­лю­ва­ли під час «Стра­стей» упро­довж 12 років. У кого є така сві­чка, у того госпо­дар­ство йти­ме на лад, і ніяке зло не зашко­дить, коли обку­ри­ти її димом усі пожи­тки.

       На Поліс­сі відо­мий зви­чай у Чистий четвер із освя­че­ною четвер­го­вою сві­чкою іти у хлів, щоб поба­чи­ти «ласи­цю» (ласку) і за її кольо­ром визна­чи­ти, якої масті тре­ба три­ма­ти худо­бу. На Хар­ків­щи­ні, «щоб поба­чи­ти домо­ви­ка, тре­ба перед Вели­ко­днем, при­йшов­ши із стра­стів, поліз­ти із стра­сною сві­чкою на гори­ще, і поба­чиш його у чер­во­ній соро­чці». Або: «Вер­нув­шись з паскаль­ної зау­тре­ні, тре­ба поліз­ти на гори­ще із стра­сною сві­чкою, і там на боров­ку поба­чиш вели­ку соба­ку, це — домо­вик. Він може ска­за­ти, якої шер­сті коні і худо­ба у дво­рі». Шести­сві­чник, хорос — зна­ме­нує зорі на твер­ді неба. Ста­ро­дав­ні язи­чни­цькі сим­во­ли (соня­чні зна­ки, різні зоо­мор­фні зобра­же­н­ня) віль­но спів­існу­ва­ли з хри­сти­ян­ськи­ми, про що засвід­чу­ють ливар­ні виро­би XII—XIIIст.

ЛЮБОВНА МАГІЯ. Наве­де­мо декіль­ка при­кла­дів. До схід сон­ця на Юрія лов­лять рибу мере­сник і дають їсти тому, кого хочуть при­во­ро­жи­ти; кісто­чку летю­чої миші, що має вигляд гачка або вил­ки, крі­плять до коха­но­го, щоб не втра­ти­ти його; сві­жий від­вар із суше­них ящі­рок дають випи­ти хло­пцю, яко­го хочуть при­во­ро­жи­ти до дів­чи­ни, а якщо дати пере­сто­я­ний від­вар, то він утра­тить розум і ско­ро помре; щоб чоло­вік силь­ні­ше любив, дру­жи­на роз­ру­бує надвоє куни­цю і при­му­шує чоло­ві­ка прой­ти між її части­на­ми; дів­чи­на, щоб її поко­хав хло­пець, має про­штри­кну­ти вере­те­ном сер­це кро­та; дають з’їсти хло­пце­ві зва­ре­не сер­це кро­та, щоб він любив дів­чи­ну так слі­по, як кріт; пал­кою, якою роз’єднали двох змій або ящі­рок, вда­ря­ють зако­ха­них, після чого в них втра­ча­є­ться любов одне до одно­го; воду після вми­ва­н­ня вили­ва­ють на доро­гу, по якій гонять худо­бу на пасо­ви­ще: жоден хло­пець не всто­їть перед таким воро­жі­н­ням і поко­хає дів­чи­ну; дів­ча­та вми­ва­ю­ться водою, у яку кла­ли бджо­ли­ну матку, щоб хло­пці лину­ли до них, як бджо­ли до матки; дів­ча­та в перед­день Юрі­йо­во­го дня зали­ша­ють на вули­ках свої соро­чки, а вран­ці одя­га­ють їх, щоб хло­пці сто­гна­ли за ними, як гудуть бджо­ли у вули­ку; коли хло­пцю і дів­чи­ні дати по поло­вин­ці сер­ця голу­ба, то вони будуть люби­ти одне одно­го вічно; хто носить при собі сер­це ластів­ки, буде зав­жди люби­мий, осо­бли­во жін­ка­ми; від­вар коре­ня зозу­ли­них сліз дають пити моло­дим, щоб вони жили у любо­ві тощо. 

ПРИВОРОТНЕ ЗІЛЛЯ — таєм­ни­чий чару­валь­ний напій. Дів­чи­на, щоб при­вер­ну­ти до себе паруб­ка, вва­жа­ла за потрі­бне напо­ї­ти його від­ва­ром осо­бли­вих трав, наді­ле­них магі­чною силою. Вели­кою попу­ляр­ні­стю кори­сту­ва­ла­ся кві­тка пер­во­цві­ту. Сік пер­во­цві­ту вхо­див до скла­ду любов­но­го напою, який вари­ли опів­но­чі з вер­бе­ни, чор­ни­ці, моху, пше­ни­ці, коню­ши­ни й меду. Досить було випи­ти кіль­ка кра­пель цьо­го зіл­ля, щоб запа­ли­ти­ся коха­н­ням до того, хто його під­ніс. Силою при­вер­та­ти наді­ля­ли папо­роть, бар­ві­нок, люби­сток, при­во­ро­тень. У дав­ни­ну під час Зеле­них свят хло­пці й дів­ча­та біга­ли одне за одним зі сте­бла­ми поли­ну, нама­га­ю­чись вда­ри­ти ними судже­ну або судже­но­го: полин ува­жав­ся добрим засо­бом для при­во­ро­ту.

ВИЛИВАННЯ ВОСКУ — магі­чний обряд. Аби позба­ви­ти дити­ну нічно­го пере­ля­ку, над її голів­кою ста­ви­ли миску з водою (у деяких місце­во­стях обов’язково нову), лили в неї роз­то­пле­ний віск або оло­во і за фор­мою вили­то­го визна­ча­ли, кого зля­ка­ла­ся дити­на. Іно­ді одним з атри­бу­тів обря­ду висту­пав ніж. Зна­хар­ка кіль­ка разів тор­ка­ла­ся ним хво­ро­го і за кожним разом вби­ва­ла його в сті­ну або кида­ла ним у зем­лю. Добрим зна­ком було, якщо ніж устря­вав у зем­лю, в іншо­му випад­ку хво­ро­му віщу­ва­ли пога­ний кінець. З ана­ло­гі­чною метою вико­ри­сто­ву­вав­ся попіл, який наси­па­ли в мокру склян­ку і за фор­мою фігур, що утво­рю­ва­ли­ся, «вста­нов­лю­ва­ли діа­гноз».

ВІДГАШУВАННЯ — спо­сіб ліку­ва­н­ня від «уро­ків». Хво­ро­му дава­ли випи­ти тро­хи води, у якій «від­га­шу­ва­ли» вугі­л­ля «живо­го вогню», потім обми­ва­ли або кро­пи­ли нею чоло, гру­ди, ноги. У такий спо­сіб ліку­ва­ли й нічни­ці (неспо­кій­ний дитя­чий сон). Поді­бни­ми вла­сти­во­стя­ми наді­ляв­ся й попіл. 

ВІДЛЯКУВАННЯ — магі­чний обряд. Голов­ни­ми від­ля­ку­валь­ни­ми засо­ба­ми най­дав­ні­ших замов­лянь висту­па­ли речі, що мали очи­сні вла­сти­во­сті: вогонь, вода, зем­ля, камінь. Домі­ну­ю­ча роль серед них від­во­ди­ла­ся вогню: «Гад, гад, зем­ля горить, тебе спа­лить, і я горю, тебе спа­лю! Гад, гад, вода горить, тебе спа­лить, і я горю, тебе спа­лю! Гад, гад, камінь горить, тебе спа­лить, і я горю, тебе спа­лю!»

       Поряд із вогнем від­ля­ку­валь­ну фун­кцію вико­ну­вав і той, хто здій­сню­вав риту­ал: «їха­ла баба лісом. Чор­на запа­ска, чор­на соро­чка, чор­ний ліс руба­ти, вугі­л­ля пали­ти, вогник зато­пту­ва­ти»; «Ішла баба чор­ною доро­гою. Сама баба чор­на, чор­на пла­хта, чор­на запа­ска. Та не руба ні дуба, ні яво­ра, ні бере­зи, тіль­ки руба огник». Дослі­дни­ки вва­жа­ють, що така баба — озна­ка «чор­но­го» сві­ту — якщо не потой­бі­чно­го, то тако­го, де від­бу­ва­є­ться пере­ро­дже­н­ня і де попе­ре­дня якість може обер­ну­ти­ся на про­ти­ле­жну.

       Від­ля­ку­ю­чою істо­тою у замов­ля­н­нях міг бути й пес: «Біг соба­ка через міст, ряба шку­ра, рябий хвіст. Сюди круть, туди верть, вті­кай­те, вро­ки, бо йде смерть». М.Новикова спра­ве­дли­во заува­жує, що «соба­ка замов­лянь — це рад­ше сірий вовк магі­чних казок: ще «не зов­сім» соба­ка, «не зов­сім» дома­шня тва­ри­на». Це бро­дя­чий пес чи мислив­ський хорт. Фун­кція охо­ро­ни дво­ру йому ще не при­та­ман­на. Нав­па­ки, від його напа­ду замов­ля­ють худо­бу «Як сим сучкам не роз­ви­ва­ти­ся, так і хор­там моєї ско­ти­ни (такої-то масті) не чіпа­ти».

НАВРОЧИТИ (вро­ки, уро­ки, нав­ро­ки, зуро­чи­ти, при­чи­на, при­зор, при­стріт). За О.Афанасьєвим, віра у вро­ки насам­пе­ред пов’язана з дав­нім куль­том Сон­ця і гро­зи: те, що рані­ше при­пи­су­ва­ли Небе­сним Очам (посу­ха, нев­ро­жаї, хво­ро­би, поже­жі), з часом було пере­не­се­но на люди­ну. «Без сум­ні­ву, є люди, — пише В.Даль, — наді­ле­ні яко­юсь тем­ною, незро­зумі­лою для нас силою і вла­дою вра­жа­ти доти­ком або навіть одним погля­дом сво­їм інше, у пев­но­му сен­сі під­ко­ре­не слаб­ше ство­рі­н­ня, впли­ва­ти на весь його склад, на душу і тіло, бла­го­твор­ним або руй­ну­ю­чим спосо­бом… Відо­мо, що вче­ні назва­ли це тва­рин­ним магне­ти­змом, а народ уро­ка­ми».

       Нав­ро­чи­ти люди­на може сло­ва­ми або очи­ма. Таку злу люди­ну можна пізна­ти по очах. За пере­ка­за­ми полі­щу­ків, небез­пе­чно зустрі­ча­ти­ся з люди­ною, у якої косі очі; різно­ко­льо­ро­ві очі; вилу­па­ті очі; низь­ко опу­ще­ні бро­ви; очі від­дзер­ка­лю­ють не пря­ме, а обер­не­не зобра­же­н­ня.

       Шкі­дли­вим вва­жа­є­ться погляд того, хто дві­чі ссав мате­ри­ні гру­ди (такі люди най­ча­сті­ше ста­ють знахарями,чарівниками). На Поліс­сі їх нази­ва­ють завер­ну­ти­ми. Зав­жди небез­пе­чна зустріч із пла­не­тни­ка­ми — людьми на яких нахо­дить пев­на пора (пла­не­та), коли вони мають під­ви­ще­ну енер­гію. Тому і хова­ють дітей від зло­го ока, так само й немов­лят при купан­ні. Для впев­не­но­сті потрі­бно зна­ти замов­ля­н­ня про­ти вро­ку. Навіть пре­дмет, що буває на люд­ських очах, може бути нав­ро­че­ним, напри­клад, добра скри­пка може від цьо­го лег­ко трі­сну­ти, а щоб цьо­го не ста­ло­ся, тре­ба зача­ру­ва­ти її від при­стрі­ту. Про­га­ня­ють уро­ки замов­ля­н­ням: «Пома­га­єш ти, вода явле­ная, очи­ща­єш ти, вода явле­ная, і луги, і бере­ги, і сере­ди­ну. Очи­ща­єш ти, вода явле­ная, наро­дже­но­го од про­зо­ру: наду­ма­но­го, пога­да­но­го, встрі­чно­го, водя­но­го, пару­бо­цько­го, діво­цько­го. Піді­те, уро­ки, на соро­ки, на луги, на оче­ре­ти, на боло­та, на моря». Пам’ятаючи про небез­пе­ку зустрі­чі з люди­ною, котра має «уро­чли­вий» погляд, у бага­то­лю­дних місцях нама­га­ли­ся вбе­рег­ти себе, вико­ри­сто­ву­ю­чи різно­ма­ні­тні обе­ре­ги.

       Дослі­дни­ки вва­жа­ють, що поня­т­тя про вро­ки поста­ло тоді, коли люди віри­ли в магію слів (від­рє­кти — каза­ти). А зго­дом уро­ка­ми поча­ли нази­ва­ти й про­кли­на­н­ня погля­дом очей. Лихий погляд може бути в будь-кого, коли на люди­ну нахо­дить неспри­я­тли­вий час. Про­те цю пору ніхто не відає, крім зна­ха­рів, відьом, які і вико­ри­сто­ву­ють свої зна­н­ня та вмі­н­ня саме тоді. Прислів’я та при­каз­ки: «Від уро­ків і Бог не захо­ває»; «Як ся убрав, так го уро­чи­ли», «Не вро­ку їм». Пов­сяк­ден­на побу­то­ва при­мов­ка «Нів­ро­ку він дужий» та інші поді­бні до неї теж пов’язані з уро­ка­ми.

       Тва­ри­ни і пта­хи також воло­ді­ють магі­єю впли­ву на люди­ну. Заєць викли­кає сон­ли­вість або без­со­н­ня; ластів­ка карає руй­нів­ни­ка її гні­зда тим, що у ньо­го з’являються веснян­ки або пігмен­тні пля­ми; летю­ча миша викли­кає появу ков­ту­на або без­ум­ство;  ящір­ка може зуро­чи­ти, тому вагі­тній небез­пе­чно її бачи­ти; демон-«клубок» у вигля­ді кота може оси­па­ти люди­ну воша­ми.

ЗАГРИЗАННЯ— один із спосо­бів очи­щу­валь­ної магії, до яко­го вда­ва­ли­ся, аби вигна­ти хво­ро­бу. Він поля­гав у тому, що болю­че місце куса­ли зуба­ми. Загри­за­ли гризь (різно­ма­ні­тні болі в сугло­бах, запа­ле­н­ня сухо­жи­л­ля), пухли­ни, нари­ви, боро­дав­ки, гри­жу в дітей. Ввва­жа­ло­ся, що загриз­ти, або зак­усу­ва­ти, різно­ма­ні­тні боля­чки пови­нен­ма­зіль­ник (най­мо­лод­ша дити­на). При цьо­му гово­ри­ли при­мов­ку, яку повто­рю­ва­ли три або дев’ять разів. Крім загри­за­н­ня, ужи­ва­ли­ся інші спосо­би — заля­ку­ва­н­ня, пото­пле­н­ня у річці, пере­не­се­н­ня хво­ро­би на іншу люди­ну або інший пре­дмет тощо. Най­по­ши­ре­ні­ший спо­сіб — хво­ро­го зне­на­цька обли­ва­ли холо­дною водою. У деяких місце­во­стях пси­хі­чно хво­рих шма­га­ли оси­ко­ви­ми різ­ка­ми. При гострих болях у дити­ни мати роби­ла так зва­ну «парин­ку по пузи», тоб­то сікла дити­ну пру­том по живо­ті.

ЗАВІРЧУВАННЯ
(про­вір­чу­ва­н­ня, вимі­рю­ва­н­ня) — один із спосо­бів ліку­ва­н­ня «уро­ків». Хво­ру дити­ну міря­ли ниткою вздовж і вшир по про­стя­гну­тих у боки руках. Ста­ви­ли її на поріг, на рів­ні голо­ви роби­ли в две­рях дір­ку, кла­ли в неї нитку і заби­ва­ли кіл­ком. У деяких місце­во­стях самої нитки було не досить. Разом із нею «завір­чу­ва­ли» обрі­за­ні на руках і ногах ніг­ті та тро­шки волос­ся: віри­ли, що хво­ро­ба мине­ться, коли хво­рий хоч на воло­си­ну пере­ро­сте її. Нитку три­чі обно­си­ли нав­ко­ло голо­ви, а потім спа­лю­ва­ли. Поде­ку­ди нитка мала бути обов’язково чер­во­ною, а кілок, яким її «завір­чу­ва­ли», — оси­ко­вим, бо оси­ка вва­жа­ла­ся добрим засо­бом від уся­кої нечи­стої сили.

ОБКУРЮВАННЯ (під­ку­рю­ва­н­ня) — один із най­дав­ні­ших засо­бів позбу­ти­ся нечи­стої сили. Для обку­рю­ва­н­ня бра­ли ялі­вець і верес і запа­лю­ва­ли їх: потрі­бно було пере­ско­чи­ти через дим, щоб зня­ти з себе грі­хи і не хво­рі­ти. Гіл­ка­ми ялів­цю обку­рю­ва­ли житло під час епі­де­мі­чних захво­рю­вань, цілі вогни­ща роз­кла­да­ли на доро­гах, що вели із зара­же­ної місце­во­сті. Під­ку­рю­ва­ли димом також при най­рі­зно­ма­ні­тні­ших неду­гах. Широ­ко побу­ту­ва­ло під­ку­рю­ва­н­ня зубів димом із насі­н­ня бле­ко­ти, рід­ше — чор­но­би­лю. Під­ку­рю­ва­ли й інши­ми засо­ба­ми: димом вису­ше­но­го кажа­на, гре­чкою, яку сипа­ли на роз­пе­че­не камі­н­ня, лино­ви­щем гадю­ки, вису­ше­ною жабою, димом з різок віни­ка, соро­чкою з помер­ло­го, вису­ше­ною кров’ю пів­ня, реме­зо­вим гні­здом, димом із шер­сті тва­рин. Сіно, що лежа­ло у Свят-вечір на сто­лі, ужи­ва­ли для під­ку­рю­ва­н­ня при різних хво­ро­бах. Таку ж роль віді­гра­ва­ла соло­ма, якою при­тру­шу­ва­ли в цей день долів­ку. Дим з листя дуба очи­щує пові­тря, його бої­ться чорт. Димом з гілок ясе­на під час епі­де­мії холе­ри або чуми обку­рю­ва­ли житло.

ВИКАЧУВАННЯ ЯЙЦЕМ — магі­чний обряд. У бага­тьох місце­во­стях пере­ляк у дити­ни «вика­чу­ва­ли» яйцем. При цьо­му зна­хар­ка, попе­ре­дньо пере­хре­стив­ши дити­ну та помо­лив­шись, три­чі кача­ла яйцем по її голо­ві, три­чі про­во­ди­ла ним уздовж рук та ніг. На завер­ше­н­ня зно­ву моли­ла­ся та хре­сти­ла дити­ну, а яйце кида­ла соба­ці, щоби «вибре­ха­ла» неду­гу. В осо­бли­во тяж­ких випад­ках бра­ли трій­ко яєць і повто­рю­ва­ли про­це­ду­ру три дні поспіль.

Вну­трі­шнє оздо­бле­н­ня хати ворож­ки на “Мама­є­вій Сло­бо­ді”

 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»