Як могутньо крутить крилами вітряк
Опубліковано: 09 Кві 2008 20:50

Хто колись бачив, як могу­тньо кру­тить кри­ла­ми вітряк, той ніко­ли не забу­де цьо­го вели­чно­го вра­же­н­ня.

Про­фе­сор М. Сум­цов, писав: „Вітря­ки сто­ять на взгір’ях, на про­сто­рі, явля­ю­ться покра­сою кра­є­ви­дів, вель­ми улю­бле­ні худо­жни­ка­ми…”1

Вида­тний дослі­дник наро­дно­го будів­ни­цтва С. Тара­ну­шен­ко у нау­ко­вій роз­від­ці про вітря­ки, до речі, най­більш ґрун­тов­ній з усіх письмо­вих дже­рел, дає висо­ку оцін­ку вітря­кам як своє­рі­дної галу­зі наро­дної мону­мен­таль­ної архі­те­кту­ри. „Незва­жа­ю­чи на їх суто ути­лі­тар­не пра­кти­чне при­зна­че­н­ня, оці­ню­ю­чи архі­те­кту­ру вітря­ків з погля­ду мето­ду розв’язання архі­те­ктур­них зав­дань, з погля­ду прин­ци­пів орга­ні­за­ції архі­те­ктур­них форм, беру­чи до ува­ги гене­зис типів вітря­ків, наре­шті вра­хо­ву­ю­чи їх місце і ролю в орга­ні­за­ції архі­те­ктур­но­го облич­чя села, ми при­йде­мо до виснов­ку, що вітря­ки – це своє­рі­дна галузь нашої наро­дної мону­мен­таль­ної архі­те­кту­ри”.2

Як пер­ші письмо­ві згад­ки про вітря­ки С. Тара­ну­шен­ко наво­дить свід­че­н­ня росій­сько­го ака­де­мі­ка В. Зує­ва, який у 1788 році опу­блі­ку­вав свій звіт про подо­рож у 1781–82 роках від Петер­бур­ґа до Хер­со­на. В Укра­ї­ні його шлях про­ля­гав через Липці, Хар­ків, Мяр­чик, Вал­ки, Пол­та­ву, Кре­мен­чук, Боро­да­їв­ку, Кодак, Ніко­поль, Хер­сон.3

Віро­гі­дно, що вітря­ки вини­кли наба­га­то рані­ше, бо напри­кін­ці XVIII сто­річ­чя они були вже дуже поши­ре­ні.

С. Тара­ну­шен­ко наво­дить ста­ти­сти­чні дані А. Шафон­сько­го про Чер­ні­гів­ське намі­сни­цтво. А. Шафон­ський в 11 пові­тах намі­сни­цтва нара­ху­вав близь­ко двох з поло­ви­ною тисяч вітря­ків, зокре­ма: у Чер­ні­гів­сько­му – 326, Горо­дни­цько­му – 118, Бере­знян­сько­му – 400, Бор­зень­ко­му – 503, Ніжин­сько­му – 308, Лохви­цько­му – 399, Гадя­цько­му – 79, Зін­ків­сько­му – 115. 4

Наро­дні май­стри буду­ва­ли вітря­ки не тіль­ки в Укра­ї­ні. М. Сум­цов наво­дить сло­ва архі­єпис­ко­па Філя­ре­та, який 1857 року писав: „Поміж укра­їн­ців є вправ­ні меха­ні­ки: вітря­ні й водя­ні мли­ни ними вве­де­ні в Кур­ській та Воро­нізь­кій ґубер­ні­ях, де зазви­чай моло­ли хліб ручни­ми жор­на­ми”.5

У пра­ці В. Гор­лен­ка, І. Бой­ка та О. Куни­цько­го „Наро­дна зем­ле­роб­ська техні­ка укра­їн­ців” у під­роз­ді­лі „Мли­ни” опи­су­ю­ться вітря­ки з поси­ла­н­ням на пра­цю С. Тара­ну­шен­ко, але ім’я того не зга­ду­є­ться.6

Авто­ри наво­дять також порів­няль­ні дані Г. Павлов­сько­го про поши­ре­н­ня  водя­них мли­нів і вітря­ків на поча­тку ХІХ сто­лі­т­тя на при­кла­ді Пол­тав­щи­ни. Так, у Хороль­сько­му пові­ті вітря­ків було 418, а водя­них мли­нів – 146, у Зін­ків­сько­му пові­ті – від­по­від­но 435 і 201, у Мир­го­род­сько­му – 330 і 86, Золо­то­ні­сько­му – 623 і 168, у Лохви­цько­му – 645 і 121, у Пиря­тин­сько­му – 419 і 67, у пол­тав­сько­му – 434 і 29, у При­лу­цько­му – 717 і 185.7

Пода­є­ться в пра­ці також деталь­ний опис вітря­ка з місце­ви­ми назва­ми еле­мен­тів з села Сва­ри­чів­ка Ічнян­сько­го райо­ну на Чер­ні­гів­щи­ні, де на час дослі­дже­н­ня авто­рів були ще дію­чі вітря­ки.8

Є відо­мо­сті, що водя­ні мли­ни в Укра­ї­ні з’явилися 7 тисяч років тому, а вітря­ки – 4 тися­чі років. Як і кру­по­ру­шки, олій­ни­ці, кузні, вітря­ки спо­ру­джу­ва­ли май­стро­ві люди, часто ті, що в них і пра­цю­ва­ли. Дуже дав­нім в Укра­ї­ні є заня­т­тя міро­шни­ку­ва­н­ням. Той, хто молов, звав­ся міро­шник, а дочка його – мель­ни­ків­на. В наро­ді пова­жа­ли Гон­ча­ра, теслю, тка­ча, та чи не най­біль­ше – міро­шни­ка (мель­ни­ка).

Будів­ни­цтво вітря­ків, їх робо­ту оспі­ва­но в піснях, леґен­дах, пере­ка­зах, вітря­ки часто малю­ва­ли худо­жни­ки. Вітря­ки ста­ви­лись на пагор­бах, на око­ли­цях села або в полі. Як зга­ду­ють стар­ші люди, їх могло бути й по кіль­ка деся­тків. Долин­ні села, які не мали водя­них мли­нів, вози­ли зер­но моло­ти до вітря­ків. Моло­ли не тіль­ки собі, а й худо­бі. Роз­рі­зня­ли боро­шно петльо­ва­не, про­сто­го помо­лу і дерть.

Вітря­ки були місцем, де зби­ра­ла­ся сіль­ська гро­ма­да для обго­во­ре­н­ня різних питань, нерід­ко пода­лі від ока сіль­ської вла­ди. Біля вітря­ків зби­ра­ла­ся й молодь, води­ла веснян­ки, вла­што­ву­ва­ла різні заба­ви. Побут і пра­цю міро­шни­ка та його роди­ни оспі­ва­но в піснях:

Ой піду я до мли­на до діря­во­го,

Чи не стрі­ну Васи­ля куче­ря­во­го.

***

Ой піду я до мли­на, до мли­на,

Бо в нас мли­ва вже нема, вже нема.

Там то, мам­цю, мель­ник, там то, мам­цю, добрий,

Там то, мам­цю, хоро­ший –

Меле гре­чку без гро­шей!

Меле, меле, меле, реше­тує,

Обер­не­ться, – мене поці­лує…

Вітря­ки ство­рю­ва­ли осо­бли­вий коло­рит наших сіл, польо­вих доріг. Біля них подо­ро­жні від­по­чи­ва­ли, по них від­мі­рю­ва­ли доро­гу. Це були наче сто­ро­жо­ві вежі. Руха­ю­чи криль­ми, вони ніби злі­та­ли в небо, а в неру­хо­мо­му ста­ні були вті­ле­н­ням вели­чно­го спо­кою.

Непе­ре­вер­ше­ний образ наших вітря­ків зма­лю­вав Михай­ло Стель­мах. „Сизі від него­ди, ці добрі душі укра­їн­сько­го сте­пу, що віка­ми впи­су­ва­ли в сто­рін­ки хмар і неба нелег­кий літо­пис хлі­бо­роб­ської долі, осно­вою, хре­сто­ви­ною три­ма­ю­ться чор­ної зем­лі, а кри­ла­ми жада­ють неба”.

Стар­ші люди пам’ятають робо­ту вітря­ка, непо­втор­ний запах сві­жо­го боро­шна і мель­ни­ка, всьо­го при­по­ро­ше­но­го, від чого він зда­вав­ся яки­мось осо­бли­вим, не таким, як усі люди. Його сло­во було зако­ном, з ним ніхто не спе­ре­чав­ся, не сва­рив­ся. До вітря­ка з’їжджалися воза­ми з зер­ном, при­хо­ди­ли з клун­ка­ми селя­ни з нав­ко­ли­шніх сіл, зав­жди тут була чер­га, як каза­ли, „заві­зно”, як і на ярмар­ку.

Точи­ли­ся роз­мо­ви на най­рі­зно­ма­ні­тні­ші теми, укла­да­ли­ся різні уго­ди – від купів­лі зем­лі до одру­же­н­ня моло­дих. Де доро­слі, там і дітво­ра, хто з батьком, хто з дідом. Слу­ха­ли мудрі роз­мо­ви, а потім гур­ту­ва­ли­ся і гра­ли­ся. Як набри­да­ло й це, почи­на­ли бешке­ту­ва­ти – деякі від­чай­ду­хи ката­ли­ся на кри­лах, поки доро­слі не при­пи­на­ли ці пусто­щі.

Чер­га тягла­ся дов­го, бо міро­шник при­скі­пли­во пере­ві­ряв зер­но, щоб було чистим. Кожне зер­но він молов окре­мо і тіль­ки з ньо­го вида­вав боро­шно.

Вітряк – дуже про­стий і еко­но­мі­чний меха­нізм, який вико­ри­сто­вує дар­мо­ву енер­гію вітру. Заро­бі­ток міро­шни­ка визна­чав­ся „мір­чу­ком”. У сере­ди­ні ХІХ сто­річ­чя, напри­клад на Лів­обе­реж­жі, міро­шник одер­жу­вав „мір­чук” роз­мі­ром 10% зер­на, при­зна­че­но­го для помо­лу.

Місце­ві жите­лі села Віль­ша­на на Хар­ків­щи­ні роз­по­від­а­ли, що один з госпо­да­рів спро­дав усе своє май­но і зем­лю, щоб побу­ду­ва­ти вітряк, але за три роки все повер­нув.

Напри­кін­ці ХІХ-поча­тку ХХ сто­річ­чя в Укра­ї­ні існу­ва­ли два типи вітря­ків: стов­по­ві, коли нав­ко­ло стов­па, вко­па­но­го в зем­лю, на осно­ві (стіль­ці) обер­тав­ся до вітру весь кор­пус вітря­ка за допо­мо­гою дишла (води­ла), і шатро­ві, коли повер­тав­ся верх вітря­ка, а кор­пус був неру­хо­мий. На Поліс­сі серед остан­ніх виді­ля­ли­ся вітря­ки з бага­то­гран­ним зру­бним кор­пу­сом – „кру­гля­ки”.

М. Сум­цов пише: „В ста­рі часи були поміж вітря­ка­ми так зва­ні кру­гля­ки, які тепер пови­во­ди­лись”. Про­те пра­ців­ни­ки Музею Вітря­ків у Киє­ві в 1970-і роки, зокре­ма архі­те­ктор С. Вер­гов­ський, вияви­ли чима­ло кру­гля­ків-вітря­ків, і тепер чоти­ри з них вста­нов­ле­но в екс­по­зи­ції музею. Серед них осо­бли­вою мону­мен­таль­ні­стю виді­ля­є­ться вітряк із села Моро­чне на Рів­нен­щи­ні.

Вітря­ки мали чоти­ри, шість або й вісім крил, які від вітру обер­та­ли вал. На валу закрі­плю­ва­ло­ся вели­ке дерев’яне „пале­чне” коле­со-шестер­ня з пере­да­чею на „баклу­шу” – вер­ти­каль­ну шестер­ню, наса­дже­ну на вере­те­но, яке закін­чу­ва­ло­ся роз­дво­є­н­ням, що встав­ля­ло­ся в „порт лицю” і обер­та­ло верх­ній камінь. Щіли­на між каме­ня­ми, від якої зале­жа­ла кон­ди­ція боро­шна, реґу­лю­ва­ла­ся важе­лем із ґвин­том. Над жор­на­ми вста­нов­лю­ва­ли кіш, куди заси­па­ли зер­но, під кошем – лоток з „кони­ком”, який вібру­вав, уда­ря­ю­чись об гра­ні вере­те­на. З лотка зер­но сипа­ло­ся в отвір верх­ньо­го каме­ня. Під­ні­ма­ю­чи за допо­мо­гою мотуз­ки на бло­чку лоток вго­ру чи опу­ска­ю­чи вниз, реґу­лю­ва­ли кіль­кість зер­на, що сипа­ло­ся в жор­на. Для реґу­лю­ва­н­ня обер­тів крил вико­ри­сто­ву­ва­ли галь­мо.

Часто, крім жорен, у вітря­ках вста­нов­лю­ва­ли сту­пи.

Шатро­ві вітря­ки мали зру­бні сті­ни, поєд­на­н­ня зру­бу та кар­ка­са, на Пів­дні – часто кам’яні. Для під­йо­му мішків із зер­ном у вітря­ках вла­што­ву­ва­ли бло­чки на гачо­чках біля две­рей.

Ста­ні­слав СМОЛИНСЬКИЙ

1 Сум­цов Н.Ф. Сло­бо­жа­не, Харь­ков, 1918, с. 126

2 Тара­ну­шен­ко С.А. Вітря­ки // наро­дна твор­чість та етно­гра­фія, 1958, ч. 1, с.99

3 Зуев В. Путе­ше­ствен­ные запи­ски от С.-Петербурга до Хер­со­на, СПб, 1788 //Таранушенко С.А. Вітря­ки… с. 80

4 Шафон­ский А. Чер­ни­гов­ское наме­стни­че­ство. Топо­гра­фи­че­ское опи­са­ние, сочи­нен­ное в Чер­ни­го­ве, 1786, К., 1851 // ibidem, c. 81

5 Арх. Фила­рет. Исто­ри­ко-ста­ти­сти­че­ское опи­са­ние Харь­ков­ской епар­хии, IV – с. 245–251 //Сумцов Н.Ф. Сло­бо­жа­не…

6 Гор­лен­ко В.Ф., Бой­ко І.Д., Куни­цький О.С. Наро­дна зем­ле­роб­ська техні­ка укра­їн­ців, К., 1971, с. 104–105

7 ibid., c. 105

8 ibid., c. 106–107

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»