Як наші прадіди майстрували хату
Опубліковано: 26 Чер 2008 13:48

ОСЕЛИЩЕ

1. Який добро­бут селян, таке і жит­тє їх
(Люд­ські замі­тки)
а) „Яке жит­тя, таке й бут­тя”, – кажуть люде, коли роди­на, при доста­тках, гар­но живе і коли в роди­ні якій, у
бідно­сти, зако­лот вели­кий іде.
б) „Як живеть ся, так і йдеть ся” – кажуть люде, коли на кого бага­то пого­во­ру йде, чи добро­го, чи й лихо­го.
в) „Як ряб­ка году­ють, так ряб­ко і гав­ка” – кажуть люде на тих, хто часом і за шма­ток гни­лої ков­ба­си про­дає
себе і дру­гих коло себе, і на тих, кого нічим нї на лихе, нї на добре не піді­бєш.
г) „Який розум, яка совість у голо­дно­го”?! Заува­жа­ють люде, коли хто в бідно­сти з заплу­та­ною стає голо­вою
і пуска­єть ся на все лихе. Ина­кше, мов, діло із замо­жно­сте: там і дур­ний за розум­но­го іде і хиба хоро­ба яка поне­се
його на без­го­ло­ве яке.
ґ) Через те й гострі (кля­ті) тепер люде, що бідні ста­ли.
і д) Хіба то люди­на, коли воно живе – „чи чор­но, чи біло, аби було”?!
2. Де і від чого зале­жить такий чи инший добро­бут селя­ни­на
(Замі­тки ста­рих людей)
а) Своя хатка – пані­ма­тка, а прийми – то чор­то­ви брат.
б) Наш брат (Укра­ї­нець), як голо­ден – жін­ку бє, Лях (чи так пан який), як голо­ден – сви­стить, а Жид, як голо­ден – богу молить ся: жін­ку бєш, бо тебе стар­ші бють, щоб собі на все довіль­ни­ми бути, Лях сви­стить, бо звик на чор­то­ву дур­ни­цю, а Жид – на бого­ву.
в) Хоч і кажуть: „щастя йдеть ся і дво­ри­щем, і доли­щем”, про­те більш буває того: „як дба­є­мо, то так і має­мо” або: „роби, небо­же, то і бог помо­же”.
г) Людей питай, а свій розум май.
г) Кра­ще своє лата­не, нїж чуже хва­та­не, чи то пози­че­не воно було б, чи найня­те, чи й дур­ни­чкою б при­па­ло.
д) Не впо­вай нї на кого, тіль­ко на Бога свя­то­го та на себе само­го.
і є) Не вва­жай на уро­жай, а хліб сій.
3. За для добро­го жит­тя роди­ни місце під осе­ли­ще повин­но (і по рощо­ту хазяй­сько­му, і по замі­тках люд­ських) під­хо­же бути. Заво­ди­ти осе­лю і жити в нїй тре­ба з дум­кою Божою
(Запо­віт ста­рої Гру­ши­хи)
Ото, діти, де гли­ня­сту латку видно, серед горо­ду, то саме там хата дїдів­ська була. А то, де що року нічо­го не росте на горо­ді, ото заго­ро­да саме була. Ста­рі люде, зна­ю­чі­ші були і через те й щасли­ві­ші на всьо­му: собі хати буду­ва­ли до сон­ця вікна­ми і ско­ти­нї накрит­тє до сон­ця обер­та­ли — от воно і в хаті ожив­ля­ло всіх і в заго­ро­ді грі­ло. Усе дво­ро­ви­ще дідів­ське я заста­ла обер­ну­те на осон­нє. Неві­ра – отой Руський, а і той, ско­ро посе­лив ся у сло­бо­ді (десь тїкав тодї з Расєї, як гони­ли ста­ро­ві­рів), зараз же і угля­дів се дво­ри­ще і пока­зав всім, що лад хазяй­ський у всьо­му подві­рі був. І сам нове хазяй­ство своє повер­нув до осо­н­ня. Тіль­ки, як наші люде дво­ри­ще заво­дять, то вига­ду­ють все, щоб не дале­ко до води було, не в бало­чці щоб при­па­да­ло, коло пастів­ни­ка неда­ле­ко, а Руські – цї на це не вва­жа­ють, їм коли б над тра­хтом саме сісти, крам­ни­цю заве­сти, заїзд задля про­їзд­чих – оце їм най­пер­ше іде в розум. Хто його знає, що воно біль­шу вагу має для жит­тя, чи вла­сне хазяй­стве­чко дола­дне, чи ота про­мі­тність, – це не вга­дно, бо инко­ли і бага­тів він, а часто й у пози­чки ула­зив. Діти його так само або ще й часті­ше у нужду впа­да­ли. Як же жили діди ваші, сьо­го не ска­жу, бо мене вже взя­ли сюди тоді, коли тіль­ки ще све­кру­ха одна і жива була. Од све­кру­хи знаю, що і вона з све­кром були замо­жні, а її све­кри то ще замо­жні­ші. Та Гру­ші і дав­но, всі це кажуть, гро­шо­ви­ті і хазя­ї­но­ви­ті дуже були. От же батько ваш чогось не схо­тів на ста­рім дво­ри­щі місти­тись зно­ву, та заті­яв заво­ди­ти нове подві­ря, де оце і зараз воно ще є під бугром. Як раз під цю годи­ну, коли вже і дерев­ні наво­зи­ли на хату, зайшов до нас маляр ста­рий. Він усе собі по сві­тах ходив. Де обра­за зма­лює, а де поно­вить і за це він гро­шей не брав, а тіль­ки хар­чу­вавсь. Його всї зна­ли всю­ди і пова­жа­ли. Пова­жав його і батько ваш. Зайшов він, а батько і каже: „оце тут вже я місце собі обі­брав задля хати”. „Он-де, – каже, -місце щасли­ве під хати”. Пока­зав той на оту місци­ну, де бере­за ото зоста­лась. У вече­рі ходив і на зорі роз­див­лять ся. То й одхо­див, то й на про­щан­ні ще вкли­кав там хату ста­ви­ти, а на цьо­му не велїв. От же батько не послу­хав його: поста­вив, де наду­мав. Дру­гим якось разом зайшов той маляр зно­ву до нас і вже в нову хату. Та зараз же і ска­зав: „ску­чна ця осе­ля. У оцїй поло­ви­нї то і не живіть, на гостей хіба її дер­жить, а в цій ще якусь годи­ну пожи­ве­те”. Ста­ли ми вже й жить у ній. То що ж? Кло­піт за кло­по­том! То зем­лю дідів­ську одби­ра­ють, то брат, дядь­ко ваш, що вистро­ївсь за отею самою бере­зою, що й той маляр ука­зу­вав, наїзджає все з зятем – сво­їм при­йма­ком – на нас, то коні кра­дуть, тро­хи не що году, то пасі­ку лихі сусї­ди пере­во­ди­ли на нївець, то з дітьми того кло­по­ту було чима­ло, то сам хво­рів – лічивсь, поки й помер. Мучи­лись – не жили! Бачи­мо, що не жит­тя в цій осе­лї, ста­ли роз­ми­шлю­вать собі про се. Якось дослу­хав ся таки сам покой­ний батько ваш, що в сві­тли­цю хтось рипає у ночі. Будив і мене. Що ж? чує­мо, що щось пішло у сві­тли­цю, піде­мо, ніко­го немає і назад же не йшло ніхто. Я не втер­пі­ла і похва­ли­ла ся попо­ві. Піп тоді ста­рий був і гар­но жив з нами. „Цудом” його селя­не все дра­жни­ли. Він і пора­див: „хату, – каже, – посвя­тіть і в ту пер­шу ніч, коли посвя­ти­те, посій­те мяки­на­ми по хатї, то зараз і вид­ко буде ті слі­ди, хто по хатї ходить”. Ми так і зро­би­ли. Тіль­ки що рипну­ло і, чує­мо добре, пішло з сїней у сві­тли­цю, ми зараз у слід за ним. І що ж? Дитя­чі ніжи­ня­тка пря­мо од поро­га до само­го поку­тя йдуть, а там Бог знає, куди воно ділось те, що тими ніжи­ня­тка­ми ішло. Здви­гну­ли ми пле­чи­ма та й годї. Більш воно не рипа­лось уже, бо так і піп казав, що хату освя­ти­те, то одну ніч тіль­ки і навї­да­єть ся, а біль­ше не буде вже ходить. А як похва­ли­лись попо­ві, що ніж­ки бачи­ли, то він ска­зав, що то ангол або сам Хри­стос ходив, а се, либонь, не добре, як чуже місце люде займа­ють. З того часу, діти, батько все лаго­див ся хату пере­не­сти. Та і наду­мав стро­їть отам, де заго­ро­да була дідів­ська. Зазна­чив місце пакіль­ця­ми і лїг заснуть на тім місці, де мало бути поку­тє. Йому і при­сни­лось, що гадю­ка голов­ку уткну­ла посе­ред хати і, як ков­ба­са, обкру­ти­лась круг голов­ки на все те місце. Після цьо­го сну від­па­ла охо­та і хату пере­ста­нов­лять. Вже як уме­рав, то казав: „хлів отой обмаж і пере­йди туди жить, а в цій хатї не живи”. Де вже я хату не постав­лю, то біди без тебе набе­русь, думаю собі. Та все таки радюсь далі з ним. От, кажу, як би отам, де бугор, од шля­ху на вигін­цї дала гро­ма­да дозвіл, там би я поста­но­ви­ла хату; дале­ко вид­ко і місце про­сто­ре – не люблю, як в хатї і на дво­рі, як в погрі­бі. Батько каже: „а попро­бу­вать же можна, може ж ніхто і не боро­ни­ти­ме того місця”. Ска­зав і задрі­мав. Йому й при­сни­лось, що чер­во­ний, аж моло­дий, дід сїє по тій місти­ні пше­ни­цю та жито і, як горох, таке те зер­но вели­ке, дорі­дне. Аж подуж­чав наче від цьо­го сну батько. Швид­ко й похо­ва­ла я його. Зараз же і захо­ди­лась коло нової будів­лі”. Обзна­чи­ла я місце, а май­стрі і кажуть: „а нуте при­мі­тки поро­бить”. Взя­ли в мене жита, одмі­ри­ли по три – девять зер­ни­нок і пона­си­па­ли по кутках, де має саме хата бути і кажуть: „хай пере­ле­жить троє сутків. Як місци­на ця щасли­ва, то купки цїлі будуть – хай і худо­ба ходить коло їх, не заче­пить. Инко­ли, то ще і побіль­шає у купцї пашнї цеї, як дуже щасне місце. Як же неща­сли­ве, то і купки помен­ча­ють, і поро­згрі­бає щось їх за ніч, або і не ста­не десь купок”. Пона­си­па­ли і купки були цілі. Тоді зно­ву вони дру­гу спро­бу зня­ли. Одмі­ри­ли в шта­кан три-девять ложок води і поста­ви­ли на поро­зі. Замі­ча­ли так само три ночі і води одна­ко­во було. Ста­ви­ла я потїм ту шклян­ку і по дру­гих кутках, то води не змен­чу­ва­лось, а в однім – раз і побіль­ша­ло чима­ло. Тоді май­стрі і кажуть: „про­буй­те ще спа­ти на новім осе­ли­щі і замі­чай­те, що сни­ти­меть ся”. Пер­шо­го разу я дуже вже спі­зне­но лягла і ско­ро здрім­ну­ла, – зараз же і про­ки­ну­лась, бо при­ви­ді­лось мені, що десь аж з-за Дні­пра летить щось похо­же на чоло­ві­ка з сви­ня­чим писком і в зубах дер­жить гле­чи­ка з водою. Про­ки­ну­лась і зараз не про­чу­ма­лась ще, а таки мушляю: „кажуть, що пере­ле­сни­ків не має, що то люд­ські вигад­ки, а ж вони є. Пере­ле­сник же це летїв, не хто”. Сон пере­бив ся. Більш вже я не заси­на­ла, а по рану я похва­ли­ла ся май­страм про цей сон. „Коли б, кажуть, не дове­лось вам іще й поже­жі зазна­ти. Коли швид­ко воно вам про­май­ну­ло це у снї, то зне­ва­ги не мати­ме­те ніякої потім. А про­буй­те ще спа­ти”, – велять вони. Скіль­ко я вже не спа­ла, то нічо­го не вви­жа­лось і все наче я здо­ров­ля набі­ра­лась. Кон­чи­ли хату, діжда­ли під­пов­ня і вві­йшла в неї я з дітка­ми. Кажуть, що сон – мара, що то – „як живеть ся, то так і вер­зеть ся”, а воно ні! Під­па­лив мене Панас, бо думав, що я вже задру­ге хати не збу­дую, а на гро­мад­сько­му місці він собі осе­лить ся сам з сво­ї­ми сина­ми. Та я про­те і году не біду­ва­ла без хати. Дру­гу зра­зу на тім же місці виве­ла, а сини його помер­ли, і так я і живу, віка дожи­ваю на цім саме місці. Ви ж, як буде­те вистро­ю­ва­тись і дро­би­тись на свої окре­мі дво­ри­ща, то займіть таки дідів­ське дво­ро­ви­ще – оту­ди за клу­ню далі тро­хи. То пожи­ве­те і ви незгір­ше, як і ті жили. Був і на це менї знак. Дядь­ко ваш вистро­ївсь, де ото маляр казав і йому справ­ді’ жай­ди­ло на вся­чи­ну. Довіль­ний був і на хлїб, і на ско­ти­ну, і мав ласку від людей. Погля­ну було на те осе­ли­ще його, то й засмо­кче було і коло сер­ця з доса­ди, що, може, через те я і вдо­вою зоста­ла ся, що таки дуже вже бага­то зно­си­ла кло­піт тих через те, що вте­ря­ли добре місце і таки на заду­ма­но­му жили. Під воскре­сїн­ську неді­лю сидю собі на при­зьбі і заду­ма­лась чогось. Під­ня­ла голо­ву, див­люсь, пере­до мною дід, широ­кий такий, чуба­стий, з тро­ха жов­тий на виду. Він і каже: „пред­ків­щи­ну хоч замі­сти­ти сина­ми зно­ву? Хай Бог пома­гає! Одно ж до цьо­го хай ще три­ма­ють – і осе­ли­ще застро­ю­ють і живуть в йому хай з Божою дум­кою. Будуть Бога в мислях носи­ти, зна­йдеть ся і розум ясний на вся­чи­ну, – а це така запо­ру­ка щасли­во­го жит­тя, що про­ти неї не вдїє ніхто нїчо­го! Отак і роска­жи синам! З Богом, кажуть, куди в годно”! І пішов той дїд. То так, дїти, і я все таки за дїдом тим в слїд поду­ма­ла, що він прав­ду про­рік, ска­зав­ши, що Бог мислю про­сві­щає, як Бога в сер­ці все три­ма­ти, а з мисля­ми ясни­ми не зплу­та­єть ся ніхто в жит­тї з доро­ги доброї і не буде блу­ка­ти як і той ста­рець, що не живе, а дожи­ває все. „Як, кажуть, люде до Бога, то так Бог і до людей”! Оцьо­го всьо­го, дїти, не забу­вай­те: Гля­ді­тесь же Бога і розу­му добро­го. На вся­ку душу мило­сер­дїє май­те.
4. На токо­ви­щі него­дить ся хату буду­ва­ти і без Бога в душі
не можна будлї де госпо­да­рю­ва­ти

(Стар­чи­ха у Гру­ши­хи в хатї)
Пере­ста­но­вив ваш Самій­ло на дру­ге місце хату і дві­ри­ще дру­ге уже заво­дить. Кажу „ваш Самій­ло”, а ви, бачу, і не дога­ду­є­тесь, який у вас Самій­ло є? Це ж Шми­ґоль, що вашу годо­ван­ку Явдо­ху взяв, ско­ро ви ще сами заміж при­йшли з Ведме­дів­ки. Ви сюди, а її дру­гих мня­сниць туди од вас забра­ли Шми­ґлї.
І каза­ли йому люди ще тоді: „не будуй хати на токо­ви­щі, бо будеш кая­тись, та не в пору, Самій­ле”! Нї, не послу­хав ся: хоті­лось до річи­чки близ­че. От же усе жит­тє його через те і пере­ве­лось, як і на тім о току: оце є – і часом заваль­но, а се геть убра­но звід­ти все – голо ста­не, як „на току”, кажуть. Тоже бага­тирь був такий! Усї ж Шми­глї колись жили на тому грун­ті і такі бага­ти­рі! А він же то сам на всім ґрун­ті зали­шив ся! Якісь без­рі­дні все були вони. Йому б само­му не бага­ті­ти?! Так – токо­ви­ще ж посів узяв. А воно і пове­лось йому, як і „на току”. Оце ніби і почне йому вез­ти, як то кажуть: воли­ки заве­де; хлї­ба в комо­рю нагор­не; гро­ши­ки заве­дуть ся… Гля­ди – пішло все точи­тись, як і на току: то на реше­то, то з під лопа­ти, то за мітлою. Явдо­ха йому ска­лі­чи­ла – по сам перед у нові хаті. А най­ми­чка упо­ра­лась кра­ще — де все й ділось: і в скри­ні, та з хижі, та з комо­рі, та з гори­ща. На зньом була скри­ня у Явдо­хи, як Самій­ло при­віз упер­ше в госпо­ду Явдо­ху! А це дове­лось крам­не, лаву­шне і на неї, і на сїмю бра­ти Самій­ло­ві. Була під­чу­ня­ла Явдо­ха. Заве­лась худіб­ка зно­ву, хлї­бець теж і гро­ши­ки, як водить ся, пока­за­лись зараз. Не носи­ла сїмя теї крам­ни­ни, а сво­го роблї­н­ня, хазяй­ську зодя­гу мала. Тре­ба ж дру­го­му тра­пи­тись: Жиди під­ро­бле­ні гро­ші дали йому і він тро­хи не пішов на катар­жни­ну, як би не від­ку­пив ся од судів. Але поки суди ті суди­лись, у Самій­ла геть вичи­сти­лось до шер­сти­ни на подвір­ни­цї його. Діти голо­ко­лїн­ця­ми зно­ву ста­ли. Явдо­ха вже сво­ї­ми пучка­ми та ручка­ми спа­сла тіль­ко від крам­ни­ни теї. Дов­го чухав ся Самій­ло, поки якось таки поча­ло йому таки ще іти в діло хазя­ї­ну­ва­ния. Так вже було, що Явдо­ха і в шер­стян­ці поча­ла на базарь вихо­ди­ти, і дїтки як пере­ми­ті все ходи­ли. Бли­сну­ло соне­чко, та не на дов­го. Зги­нув віл – саме під жни­ва. Поки ярмар­ки піді­йшли, хлї­бець погнив у копах. Дощі вели­кі пішли. Про­дав воза і купив коня­чку, а коня­чка пруд­ка -цига­ни взя­ли, – зостав ся і без худо­би, і без хлї­ба. Там на дру­гий рік посу­ха вели­ка наста­ла. Зно­ву Самій­ли -стар­ці! Аж допі­ру він почав при­га­ду­ва­ти, що ста­рі люде не велї­ли йому на токо­ви­щі госпо­дар­ство заво­ди­ти. Але не мав сили вже пере­но­си­тись на инше місце. Біду­ва­ли люде, біду­вав і він. Коли ж в його, зві­сно, ґрунт вели­кий. Під­ро­ди­ло сїно, заве­лась худіб­ка і поча­лись і гро­ші пово­ди­тись. Літ за четве­ро Самій­ли вер­ну­лись на кра­щу стеж­ку зно­ву. Хазя­ї­ни як слїд! Де не візьмись бли­скав­ка: геть спа­ли­ло весь хлїб у його на току. Явдо­ха пере­ля­ка­лась, діти теж. Поча­лось те, що з пер­шо­го разу: баби та лїки загля­да­ли у хату. А Самій­ло й каже: чом воно й хату не спа­ли­ло вже зара­зом. Адже ж вона вже гни­ла й лиха була. Явдо­ха помер­ла і в цій хаті”. Дїти під­ня­лись. Самій­ло хату збу­ду­вав нову на дві поло­ви­ни. Оже­нивсь на дру­гій і сїв у одній поло­ви­ні”. Женив сина мен­шо­го і поса­див у дру­гій. Стар­шо­го в моска­лі постри­гли. Дїв­ки теж на порі. Два хазя­ї­ни ста­ло на ста­рім подві­ри­щі, а дїла і добра наче кра­ще стає позна­чи­тись. Може, Бог допо­мо­же: Шми­ґлї ста­рі воскре­снуть, – хата нова на ста­рім подві­ри­щі уже із вели­ки­ми вікна­ми, з висо­кою сте­лею… Бога мати­муть у сер­цї, як і ста­рі Шми­ґлї, то, може, сла­ва їх пред­ків­ська не заги­не таки ще й на далі”, бо без Бога в душі – це те саме, що будів­ля хати на току. Не годить ся на токо­ви­щі хати буду­ва­ти, а без Бога в душі будлї­де не можна госпо­да­рю­ва­ти.


5. Не можна хати ста­но­ви­ти на роспут­тї. Лиха искра поле спа­лить
і сама сче­зне. Так і ті, хто нї людей не слу­ха, нї Бога не знає,
сами заги­ба­ють і дру­гих на загин зво­дять

(Теща про зятя)
Не штал­то­ви­та була наша Хтодь­ка: мала й вік увесь свій здї­ву­ва­ти. Так уже ми з ста­рим у двох і покла­ли собі у сер­цї – збу­ду­ва­ти їй хату на добрім місці’ та й собі коло неї чали­тись до віку. А коло кого вже їй сер­де­шні голо­ву кло­ни­ти, як ми помре­мо, то Бог уже теє хай знає, бо нї роду нї пло­ду, нї в мене нї в ста­ро­го. У мене то хоч небо­жа­та є – буде хоч вече­рю коли при­но­си­ти, а у ста­ро­го й того БОҐ милує. Він при­йшов сюди у прийми до мене зда­ле­ка. І не дума­ли й ґад­ки не мали, щоб хто Хтодь­ку посва­тав нашу. Обі­бра­ли й місце на хату, і вже дерев­ні нава­ле­ни і май­стрі йзмай­стрю­ва­ли – тіко б під­нй­ня­ти вже на стов­пи ще тре­ба було. А мясни­цї дов­гень­кі були. Де, звід­ки воно взя­ло ся – до сусід при­бив ся якійсь дезен­тирь Яків. Здо­ро­вий чоло­ві­чи­ще і немо­ло­дий! Роспи­тавсь, що се ми хату буду­є­мо для Хтодь­ки, – де то він ЇЇ поба­чив і зака­зав у прийми його взя­ти за зятя. Так і й тьо­хну­ло коло сер­ця, а ста­рий за його, як за вужа, взяв ся. Збі­гав до попа. Швид­ко сунув добре в руки, бо й не опи­ту­ва­ли дуже в цер­кві, а мер­щій повін­ча­ли. Захо­див ся коло хати вже зятько наш. Так його дезен­ти­рем і запи­са­ли, і ґрунт на його пере­пи­са­ли. Як узявсь він уже за нас та за Хтодь­ку сер­де­шну: нема жит­тя! Зараз місце йому подо­ба­ло­ся на хату. Ста­рий і я на обі­бра­но­му хоче­мо піди­йма­ти на стов­пи хату, а Яко­во­ві не подо­ба­єть ся місце. „На що мені ваші купки, та вода та сни, та угадь­ки вся­кі? Я і сам знаю, де кра­ще місце­ві на хату бути!” Тяне дерев­ню на роспу­т­тя. „Отут, – каже, – хатї бути”, і сусї­ди, і ми об поли бємо ся, кри­чи­мо, це ж у сві­ті не вида­но, що б хату ста­но­вив хто на роз­до­ріж­жі, – це ж поги­бель, не жит­тє буде. Хтодь­ка пла­че одно знає. Але нїчо­го не вдїя­ли: він узяв гору. Ніяких нї при­міт, нї зви­ча­їв тих не слу­хає. Усї май­стрі посмі­ха­ють ся та цюка­ють ту хату. Нї свя­тив, нї людей не кли­кав на вхо­ди­ни. Уві­йшов і край. А Хтодь­ка за ним. Ми у ста­рій собі зоста­лись. Було у їх двоє дїток-калї­чок. Пому­чи­лись і помер­ли. Хтодь­ка не дов­го мучи­лась і собі за ними пішла. Заве­лись у тій хатї і досві­тки, і кар­тьо­жия, і, кажуть люде, пере­во­ди­ни зло­дій­сько­го добра. Десь взя­лась неві­ря­ка якась, що сама й висва­та­ла за себе цьо­го вдов­ця нашо­го, і зажив уже він з дру­гою. Так ніби б то й оха­нув ся: досві­тків не ста­ло, кар­тьо­жни­ки не йшли і заїзджі гостї пере­ста­ли наїзджа­ти. Хоч не таке роз­пу­тне сусід­ство – і тому раді ми з ста­рим були. Він же на нашо­му ґрун­ті сидить і нас нї за віщо не маєс. Як би не було при­хо­ва­ної сво­єї копій­чи­ни, то і в цер­ков­цю Божу нї як і нї з чим було б іти. А він хоч би зду­мав коли про Бога. Як вітер той на язи­цї – і більш нїчо­го! Год з пять пожи­ли – і, бачи­мо, що хазяй­ства не зби­ває, а все на копій­ку пере­во­дить. Хоче, дума­є­мо копи­та­лець зби­ти попе­ре­ду, а тоді’ вже і худо­би­ною пиши­тись почне. Коли не так воно ста­ло ся. Гожа його госпо­ди­ня геть до кан-цури­но­чки його обі­бра­ла і десь зман­дру­ва­ла. Діток не було у їх. Зостав ся він сам як палець! Вже і нам боля­че зро­би­лось. Однак хист був у його. Як почав коло попа зави­лю­ва­ти та тупця­ти, поки й тре­тю взяв – вже удо­ву з дітьми. Зайшло на подві­рі гам, крик, бій­ка! Літ пять ота­ке кої­лось. Та Бог вже на нас огля­нув ся, мабуть. Де не взя­лись уря­дни­ки, наїха­ли, обпи­са­ли все і забра­ли все до нито­чки з хати і його з жін­кою і з дітьми на гро­мад­ські під­во­ді кудись попра­ви­ли. Мабуть, ста­рі грі­хи спли­ли на верх. Пус­ткою хата ста­ла. Вона вся наша, але ми її цура­лись, як огню. Може повер­неть ся коли, куди він увій­де тодї – у нашу госпо­ду? Цур йому і хаті тій! Та і цига­не теї хати цура­лись, – зві­сно, на роспут­тї хата! Розі­бра­ла гро­ма­да на шко­лу і пере­не­сла близ­че до цер­кви. Та й там вона нео­бма­за­ною зогни­ла, а решту піп собі палив у печах. То так воно ото, як Бога не мати в мислях… Лиха искра поле спа­лить і сама сче­зне: так і ті, хто нї людей не слу­хає, нї Бога не знає – сами заги­ба­ють і дру­гих до заги­ну зво­дять. Ось вже двад­ця­те літо, як його не ста­ло, а й слу­ху й вісти про його нї звід­ки не чути.

6. По подві­рю все йдеть ся в госпо­ді
(Вахти­ми­лей Ски­та у ста­рої Гру­ши­хи на ночів­лї по шля­ху до Єру­са­ли­му)
Як в вусі, так тихо в вашій хаті. Хоч і сту­кне чим вітер, то таки роз­бе­реш, то не що инше, а вітер бушує. А от уже у вашої ятров­ки удо­ви – там ніяк не заснеш гаразд: усе тов­четь ся щось то на гори­щі, то в хижі, то в сїнях, а там сви­стіть почне, шкреб­ти, як лопа­тою по току, скре­пить, наче возом. А там і вви­жа­тись щось почи­нає. Раз я – як під­но­чо­ву­вав в неї – не счувсь, коли вибіг на двір – почув ся голос „від­че­ни”, і соба­ка наче лащи­лась до когось. Вибіг, а воно нїгде ніко­гі­сінь­ко!.. Там хата хоч на токо­ви­щі дав­ньо­му, хоч на пере­хре­сно­му шля­ху, або там млин був, бо воно не тіль­ки на токо­ви­щі, як віють хлїб, то сви­стять, та скри­плять воза­ми, та чобі­тьми по гре­чці”, та шкре­буть лопа­тою по току, а на пере­хре­снім шля­ху усе ж сви­сту­ни збі­га­ють ся, хоч зло­дії згу­ку­ють ся один з одним (то в їх най­кра­ще місце), хоч чор­ти самі зкли­ка­ють ся на раду. А на мли­но­ви­щі гірш, як на роспут­тї, уся­ка нечисть тов­четь ся, гур­кає… То так і місце вже те до того тіль­ки і при­зви­ча­є­не. Отож воно і замі­ча­ють по тому все це. При­мі­ча­ють і те, що хоч і на ста­рім місти­щі хата буде, а нову став так, щоб і те місце, що з ста­рої хати з стріх ска­пу­ва­ло, вгор­нуть у сере­ди­ну нової хати, то ото добре з ново­го госпо­дар­ства так по малу і скапуватиме,поки й геть нїчо­го не ста­не і вже в ночі ляпа­ти­ме, прать наче буде соро­чки. А вже як на новім, та не обі­бра­нім гаразд, засно­ва­не буде госпо­дар­ство, то вже нїчо­го добра спо­ді­ва­тись. Хай тіль­ки хто улу­чить хату осну­ва­ти на тім місцї, де смі­тни­ще кутко­ве було, о, нажи­веть ся той – за осо­ру­гою од людей не про­де­ре очей: Жидам тіль­ки на весі­л­ля те місце годно, а не під осе­лю. Нехай попро­бує зіпя­сти хто хату на збі­жи­щі моло­дя­чім, – теж з брид­ко­сти вся­кої, з жадо­би на вся­чи­ну не вибре­де по свій вік, обми­на­ють цї місця. Обми­на­ють і ті, де вішал­ник був або вби­то кого, заму­че­но… Стра­хі­т­тя і в день, не то в ночі, набе­реть ся сїмя на такім місці. Боро­ни, Госпо­ди, вся­ко­го хре­ще­но­го застро­ї­ти місце, де нечи­стий клад є, або й чистий хай він буде, то тре­ба те місце обми­на­ти; бо доста­ток може й буде який в осе­ли­щі тому, ну, а випад­ки в госпо­ді будуть, про­те стра­шні і нїко­ли ніхто тим не возра­ду­єть ся. Часом же захо­пить хто те місце, де таки собі дідь­ко який – не при хатї зга­ду­ю­чи – копи­ши­тись зачав, то там і кро­пи­ло і кади­ло мало що помо­же: жит­тя, може, на свій вік і хопить, а на дитя­чий або й далі, нїчо­го й зами­шлять – зве­деть ся рід свій на без­рі­д­дя, на свій „край”, на своє „годі”. Ви дума­є­те, що ото пала­ма­рі ваші дур­но сче­зли в один раз із сві­та – не то з того місця, де жили, де ото тепер осе­лив ся новий? Нї, не дур­но! Я вам заві­ряю, що й піп цей не наси­дить там дов­го! Воно й ста­ре попів­ське місти­ще не з дуже то добрих для жит­тя було: не дур­но ж воно ста­рі попи там, які не були, все ску­блись і дітей до розу­му не подо­во­ди­ли: і там є не добро­го місте­чка, хоч тро­хи. А за пала­ма­рів­ське я знаю добре, що то за місце. Не дур­но ж і корінь їх згиб. Не віри­те? Ось ви пові­ри­те, хра­ни тіль­ко, Госпо­ди, мою душу. Яка житка пала­ма­рів отих – Шан­дри­ка і Прі­сї – була, ви самі зна­є­те. Вониж обоє усїм чор­там уго­жда­ли та ще й як? Не пома­лу їм слу­жи­ли! Та відьми­ла, з усї­ма відьма­ми накла­да­ла. Мови їх умї­ла! Не то що. А той ков­ту­на завів під коси­чкою в себе. Що соба­ки мар­чу­ка біс не бере ніякий, так чоло­ві­ка-ков­ту­на біс не візьме. Ков­ту­ном сьо­го Шан­дра і дра­жни­ли всі. З біса­ми накла­дав – це всі зна­ли. Невір­ний, шмар­ка­тий, гуня­вий такий був, а жін­ки, про­те, як уби­ва­лись за ним?! Най­кра­ща хай буде в сло­бо­ді” – його вона буде.
Гото­ва зави­ря­тись у петлі, а буде його. І вона не кра­ща була. Дітей таки мали, усіх 12-х було у їх — і всі як оси ті були. А голос який був у кожно­го: так люди­на не виве­де голо­сом нїко­ли. А про­те – слу­хай­те сюди – як не вго­жда­ли тим бісам і як з ними не накла­да­ли, а про­те біси своє взя­ли. Лїт 20 усьо­го у їх теї житки було, та і яка їх жизня була?! Бага­то зажи­ра­ли і оча­ми, і рука­ми, а нїчо­го не мали ні про ста­рість, нї про дітей. Кру­ти­лись, кру­ти­лись вони свій вік, а на девя­тнад­ця­то­му році його з пала­мар­ства – бах! Він став гуля­щі­ший і ще дуж­че лупив Прі­сю свою, на двад­ця­то­му вона зги­ну­ла від його ж і рук, а зараз за нею і він в колю­чках одуб – з пяну чи що.
Вже пянь з його було! А діти одно за одним, як мухи в осе­ни, висче­зли. Одна Пала­ля зоста­лась і та за мужи­ка пішла в чуже село і там не нажи­ла. Дїтей, либонь, зо двоє поки­ну­ла, а сама – по тій же стеж­цї пішла, що і всі вони пішли. Я, при­знать ся, не вірив цьо­му всьо­му. Як люде, було, кажуть йому, покой­но­му, хату пере­не­сти на дру­ге місце, то я засмі­юсь, не вдер­жусь і мов­чу – думаю, було, собі, біса куди не заве­ди, буде біс. На бісо­ві, кажуть, вибий увесь ліс, то біс таки біс! А воно все лихо там ото з того місти­ща вста­ва­ло. Купив я в його – таки в Шан­дра ста­ро­го – клу­ню, щоб собі пере­не­сти в своє обій­сте­чко. Уже роски­дав геть дерев­ню з теї клу­нї. Стов­па послї­дньо­го під­ко­пую, щоб витяг­ти з зем­лї і пова­лить його в купу до стов­пів. Копаю, а мороз у мене поза шку­рою дереть ся, і все далі та гір­ше. Сипну­ло зара­зом на мене і стру­сну­ло. Розі­гнув ся я від теї ями, аж коло мене такий хоро­ший заїць, ситий, аж лоснить, і так до мене ласка­вень­ко у вічі пря­де, хво­сти­ком – дар­ма що куций він у його – так лиле­хає, нїби упі­знав мене та радий через те. От-от увіч­чю вско­чить! Хоч і цілу­ва­тись з ним, такий при­я­тель пока­зав ся сер­де­шний! Я смя­кнув собі, що це ж не заїць? Є, панї бра­те, гострю свої дум­ки всі”, як на точи­ло – я не з тих, щоб з тобою накла­да­ти! Зво­дю краї у дум­ках сво­їх, щоб як воскре­сно­го Богу зача­ти чита­ти, не при­га­даю ж ніяк. Памо­ро­ки заби­ває. На вели­ку силу я скри­кнув: „бий тебе, сила Божа”! Зай­ця – як не було! Тіль­ки димок зняв ся, де він сто­яв! А, думаю, то це ж ти у цім дво­ри­щі поряд­ку­вав. Тут ти собі своє ски­ти­ще звів, а людей геть виба­вив звід­сї, – цур тобі! пек тобі! Почав вже я і хре­сти­тись і воскре­сно­го Богу при­га­дав. Не дур­но воно і люде на його потрі­пу­ва­ли. Не хочу ж я тебе. У мене ков­ту­на не заве­деш! І клу­ню то я рішив від­дать назад. Та поду­мав, що дерев­ня ж нічо­го не вин­на. У дере­ви­ні не схо­ва­єть ся. Місце – це вже його кубли­ще на віки. Хай же він тут і зоста­єть ся, а дере­вень­ку я забе­ру. Вко­пав я клу­ню ту у себе. Лїг у їй спать, аж щось поча­ло мене душить. Піт мене про­ймає, а нї як не зру­шусь. Тро­хи коло воро­ха я не вмер, поки до пів­нів дочи­кав. На дру­гу ніч я вже сина послав воро­ха гля­діть. „Сте­ре­жи ще ти”, – кажу йому, а сам мов­чу. Пере­спав і він цю ніч, і на тре­тю нї він, і її я не хоче­мо. Він таки пря­мо каже, що його лякає щось. Вид­ко, і цьо­го гні­зди­ща було чор­тя­цї шко­да. Мусї­ли на тре­тє місце пере­тя­га­ти клу­ню, бо за тре­тім разом він вже зре­четь ся, хоч би то і кубли­ще його було… Після пала­ма­рів, дяк там осе­лив ся, то хіба ж пожив! Як вихорь про­йшло і в його все осе­ли­ще. Сте­пів­ка-вишня зоста­ла ся та дикий терен по мижі поріс… Після цьо­го дяка, ось нада­ли несї­мей­но­го, паруб­ка ще. Цьо­му же усю будів­лю, до цуро­чки, нову зве­ли на тому ж таки жити­щі. А про­те ось і году не пожив, а став про­си­тись, щоб у шко­лї його осе­ли­ли.
7. То не подві­рє, коли госпо­ди всї цура­ють ся
(Ста­рий Бебех дїд Гру­шен­кам одпо­від­ає про їх рід)
Сели­ще Гру­шів­ське вели­ке було колись. І при­па­ло воно їм неспо­ді­ва­но. Було спер­шу воно пустирь – нї що не росло на йому. Никає, никає, було, бідна худо­ба цілий день по йому, а голо­дна йде до дому на годів­лю. Обго­ро­див його ста­рий Петро – пра­дід ваш і пасї­ку там гля­дїв свою. Дар­ма що попо­вич був, а діло знає і мужи­цьке. За год, за два такий пастів­ник сочи­нив ся, що куди кра­що­го шука­ти? А при бере­зі там гадю­ки самі води­лись, такий там плав гни­лий був. Купя­сте було. Так і зва­лось дра­гви­ня­те „бабло”. Всі цура­лись. А Гру­ша покой­ний зімою все зрі­зу­вав те купи­н­ня та гатив плав. Плав пере­став тря­стись і сїн­це бра­ве росло замісць купя чор­то­во­го. При­йшлось до поді­лів: у ого­ро­дах дали тай йому пастів­ник – деся­тин двад­цять, а в бере­зї коло річки ту зага­ту, що він гатив – деся­тин трид­цять, води Тясмин­ської з пів­со­тні деся­тин, та піску від ого­ро­да, та до Тясми­ну вер­стов три. От і оком не ски­неш всьо­го сели­ща Гру­ши­но­го. Обрік – який тоді був! Опла­тив ту зем­лю, а худо­би, а лугу, а лози в боло­ті, шелю­гу того по пісках, а риби в кри­пи­чо­ви­нах й всьо­го – як з база­рю що дня від його люди і ідуть, і їдуть, і гро­ші везуть, і несуть – те за лозу, те за дере­ви­ну, те за рибу, те за сїно, те за мед, те за живо­го, а те за мер­тво­го. От де подві­рє! Всї госпо­ди в йому не цура­ють ся. Не зами­тять ся в тако­му сели­щі госпо­да­рі! Ото горе, як ніхто не загля­не в двір, і навіть ста­ру обми­нає. То не подві­ря, коли всі цура­ють ся госпо­ди! Наче неба­чать її!!
8. Хитрять, щоб місце добре під двір свій роз­ду­бу­ти
(Ону­ки під свя­то бабу свою зга­ду­ють)
Нашій бабі дуже при­па­ло до душі оце займи­ще наше. Так їй хоті­лось дво­ру тако­го, як оце і є він зараз: хати на цьо­му само­му місці, токо­ви­ще теж, заго­ро­да пра­во­руч від хати, а од шля­ху між хатою і заго­ро­дою двір щоб був і волов­ня в йому, а ліво­руч пастів­ни­ка – загі­нець для телят. Але на такий двір тре­ба було ще при­рі­зать гро­мад­сько­го вака­ту чима­лень­ко, а тут у сусі­да ще тїснїй­ше, однак живуть і вони, вже й ручки покла­ли на вакат перед нашим дво­ром! А баба все під свя­то, було, тору­ють їм: отам вер­ба дупли­на­та була і в нїй все сичі води­лись, поки і вер­ба зогни­ла, а коло вер­би був шлях пере­хре­сний дав­но і шинок жидів­ський дов­го був, заїзд Жиди дер­жа­ли. Тору­ва­ли, тору­ва­ли їм, поки таки втов­ма­чи­ли сусі­дам, що то місце не під­хо­же під нї якій двір: ті взя­ли та хату свою роздов­жи­ли, а там збо­я­лись заво­ди­ти ново­го дво­ру собі, бо, мов­ляв, і собі можна піти тим пут­тям, що й тра­хтирь той. Поту­ли­лись у ста­рім дво­рі, а баба тоді до батька нашо­го: „став тепер ти хату — в тебе синів пять, де будеш дївать? То я нав­ми­сне ляка­ла сусїд, щоб вну­кам моїм виднї­ше око було це забра­ти місце!” Спа­си­бі бабі, місти­ну гар­ну обі­бра­ла для всьо­го нашо­го дво­ру. Усї пять має­мо кубель­ця собі на цьо­му дво­рі. Цар­ство небе­сне і зем­ля лег­ка їм!..
9. Стя­ган­нє на хату
(З гур­ту)
От уже і місце обі­бра­не! Як на рів­но­му воно, що вода не буде під­хо­дить, то так і зали­ша­ють його, а як воно – вибал­ком діло, то під­си­па­ють зем­лею. Замі­ток на під­си­пці ніяких не буває. Замо­жнї­ші селя­не зараз же і дерев­ню зво­зять на хату, але замо­жнїх не бага­то, та і замо­жні за кори­сні­ше собі гада­ють, щоб зазда­ле­го­ди на дере­вень­ку виго­то­ви­ти. Так буває, що год голо­дний під­па­де або без­до­рож­жа усю зіму, та й під жни­ва все – ліс дешев­шає. От по спро­мо­жно­сти тоді купить селя­нин слу­пи під хату. Усї зара­зом, чи й сті­ко там захо­че. Тоді още­пи­ни і всю зязь. А тоді видив­ля­єть ся, де б дешев­ше кро­ков та лат роз­до­бу­ти. А тим чере­дом хлі­бець під­мо­ло­чує і око­ло­тець тру­сить на покрів­лю. Так ото бідна люди­на поки стя­га­єть ся на ту хату. Поки виста­ра­єть ся на неї, то пів віку прой­де. Як уже хоч оце сті­ко стя­гнеть ся хто на хату, то вже і спі­шить піді­ймать на стов­пи і, още­пив­ши, уши­ває кули­ка­ми та пар­ка­ми з око­ло­ту. А на постїн­ну дерев­ню, одвір­ки, две­рі, лутки, вікна і наре­шті вже річ на піл, на лави та поли­цю виста­ро­ву­ва­тись буде не поспі­ша­ю­чи, бо поки стя­гнеть ся на поча­ток хати, то й сам себе стя­гне, що й сві­то­ві радий не буде. Спі­шить ото з поча­тком хати, щоб още­пна і крів­ля­на дерев­ня не гни­ла далі і миши не точи­ли вшив­ки. Кри­ють хату і оче­ре­том, то і оче­рет псу­єть ся в купах далі. Не дуже й зрід­ка, а буває, що так хата хоч долї пере­гніє, хоч під­ня­та вже, бо мочи не вистар­чить в моло­до­го хазя­ї­на докін­чи­ти її… А без поча­тку, без стя­гу­ва­н­ня хоч на поча­ток не обі­йдеть ся і саме бідне з селян. Тягне якась тягу­чка на ту халу­пи­ну свою. Хоч і шко­ту май, а зачи­най стя­га­тись і на неї. Колись то лїс нї почо­му був. То й он яку, не аби яку дерев­ню кла­ли у хату і в построй­ку. Хіба леда­що яке не путя­щу дерев­ню на хату задба­ва­ло! А тепер того не ста­ло, де те й ділось воно?! Як був нї почо­му лїс і пла­хі­т­тя кла­ли, аби сила зма­га­ла у застрой­ки, то й не вихва­ля­лись один перед одним. Це не в жадо­бу було! Тепер то вже і плям­ка­ють губа­ми, як зоба­чить, де кошт добрий заго­тов­ле­ний на обі­стя все, бо наста­ло вже таке, що і за гиля­ку, і за вер­ши­ну, і за вітро­ви­ну гро­ші дай більш, нїж колись за око­ре­нок увесь, все сте­бло. А при­став­ка теж тру­дна тепер, – ско­ти­ни мало і доро­га вона. А як сво­єї помо­чі мало, та ще і піший до того, то годі і про­сві­тлої годи­ни мати. Хитрить все ж таки всяк, щоб таки лекше було на себе. Бачить чоло­вік, що хати ста­рі і гли­на їх тіль­ко і дер­жить, або сидить в сусі­дах, –  хати не менеть ся буду­ва­ти. Тут якось гро­ші заво­ру­ши­лись: заро­бі­тки уда­лись, чи з худоб­ки що про­дав, чи з коморь­ки ску­пень­ко на обі­хід­ку одклав там шагів скі­ко, а на зали­шок тай купить під деше­вий час яку там дере­ви­ну та й схо­ває її де в пові­тцї, чи під соло­мою, чи під гній­ком сухень­ким, щоб не зогни­ла. А через год чи що ще яко­гось кар­бо­ван­ця вга­дає, і коли поде­шев­шає – зно­ву дере­ви­ну при­ве­зе і коло теї при­хо­ває. А там десь з під ста­рої хати дуби­ну про­дає хто небудь. Схо­дно? От і ту сюди при­лу­чить. А лати десь чи замо­го­ри­чить, чи й в само­го де під­ро­сли. Як раз і житце під­ро­ди­ло, око­ло­тець є. Схо­вав і того де од мишей та од дощу, чи то на бан­ти­нах де, чи й в оже­ред­цї. От-от увесь мате­рі­я­лиць на під­йом­ку хати виго­тов­ле­ний. Тре­ба ще й май­страм гро­шей роз­ста­ра­тись, мусить ще якийсь час чика­ти. Чи на одро­бі­ток яко­го май­стра зазве, чи й сам коли поте­ше тим часом тро­хи слу­пів. А от і ско­тин­ка під­ро­сла. Одно повів з заго­ро­ди на базар і втор­гу­вав на май­стрів, а одно дома росте, колись і те піде на докін­че­н­ня хати, а там якось та буде… Отак, гля­ди, і хата вро­дить ся у чоло­ві­ка і нї що наче і не болї­ло. А щоб од маху хату робив, то це і жін­ку і дїтей на вік в най­ми­ти тре­ба одда­ти. Як у кого зра­зу на бага­то дерев­ні де візьметь ся гро­шей, то той на при­став­ку зби­рає толо­ку. Куча­не за мого­рич при­ве­зуть. Рублів деся­тку оща­дить і тут. Хитрять ще і так. „Купи, – каже, -хату кри­ту, сукню шиту, то не будеш мати кая­т­тя”. І воно це і діло, аби тіль­ки на гото­ву хату хто роз­стро­чив випла­тку гро­шей, або щоб зби­ти яку копій­чи­ну всю, хто спро­міг ся. Часом з дво­ру, з комо­ри, з жер­тки а то і з скри­нї геть все попро­да­ють чи то поза­став­ля­ють у кого запо­зи­ку і так куплять гото­ву хату. Тоді вже і при­мі­ча­ють дещо: а) не купить (хіба на дро­ва або на вси­пли­ще яке) ніхто теї хати, де посї­мей­ство вимер­ло, бо там щось за при­чи­на та була; б) так само обі­йдуть і ту хату, де пусто жили – бар­дїль заво­ди­ли, дуже тов­кло одне одно­го або що, бо то вже та з про­ста воно не буде і в) не обі­смі­лить ся ніхто купу­ва­ти теї хати, де тяга­ни­ни, позвів бага­то заве­де­но було, бо то може бути, що хата вже так закла­де­на. Хто ж купить гото­ву хату, то тому і помо­жуть толо­кою пере­вез­ти і, буває, й зно­ву скла­сти. Толо­кою робить люблять селя­не, бо це і дру­жно, і весе­ло, і дуже кори­сно – сьо­го­дні одно­му толо­кою під­со­би­ли, а там дру­го­му і, вихо­де, всяк собі поміг. Не послу­ха­ти іти чи їхать на толо­ку це не зви­чай­но, не чесно, бо це кутко­ве дїло. Обра­зли­во і для того, кого обми­не, не покли­че на толо­ку хто. Так бува­ють і не пола­дна­н­ня між сусі­да­ми. За цим разом не візьме на толо­ку, за заклад­чи­ною не обі­зветь ся – от уже і здо­ров­ка­н­ня тру­дне. І нав­па­ки: за цим разом не послу­хав на толо­ку хто і за заклад­чи­ною, – от і тут загнеть ся непо­ла­дна­н­ня.
10. Хату май­стру­ють
(З гур­ту)
Місце обі­бра­не „під­хо­же”. На дере­вень­ку стяг ся. Тре­ба май­стрів. У жодно­му селі є свої май­стрі. Між ними є більш похва­ли­тні і більш спро­сні через те, а є і не помі­тні. Усяк собі раху­єть ся, кого взя­ти. Беруть зав­ше не білше двох і з їх один стар­ший і від­по­від­ал­ний за вся­чи­ну. З ним і дого­вір іде і йому і гро­ші вида­ють ся до рук. Рід­ко хто бере їх зра­зу бага­то, бо білше замя­тні, білше роз­бо­ру, а дїла мен­че. Дого­во­рю­ють оптом і поден­но. А під­йом­ка толо­кою і валь­ку­ва­н­ня теж. Замі­ток ніяких не має тут. Є, що закла­да­ють хату на вдів­ця, на без­ді­тність, на позви, на осо­ру­гу від людей – це як яка недо­го­да від хазя­ї­на май­страм чи то хар­чю, чи так непри­ві­тні­стю якою, чи чим инчим. Але до заклад­чи­ни ніяких замі­ток не має. А про­сто хазя­їн пока­же і місце, і дерев­ню всю, і роз­ка­же, з чого що май­стру­ва­ти і яку саме хату на зра­зок і на вели­чи­ну роби­ти. При поча­тку май­страм теж чар­ка горіл­ки при­зви­ча­є­на. За нею теж здо­ров­ка­ють ся: „дай Боже курінь цей зпя­сти у добрім здо­ров­лї і у добрім здо­ров­лї і пожи­ти в йому”. „Хай Бог дає час добрий”! І після цьо­го ото вже і за соки­ру беруть ся: „Боже бла­го­сло­ви!” -ска­же стар­ший і почне цюка­ти, а за ним і дру­гі робо­чі.
11. Хату піді­йма­ють
(З гур­ту)
Час, коли хату піді­йма­ють, зветь ся заклад­чи­ною або під­йом­кою. Коли вже май­стру­ва­н­ня хати закін­че­но, нову хату змай­стрьо­ва­ну тре­ба піді­йма­ти. Не поха­зяй­ськи, як зараз же не під­ня­ти, через те дов­го і не гають ся з під­йом­кою. Зно­ву людей зби­ра хазя­їн і зно­ву толо­ку справ­ляє. Усї тут у робо­ті”, хоча усї за при­во­дом стар­шо­го май­стра і без його ніхто нїчо­го не буде сам почи­на­ти. Глав­ний май­стер-при­від­ця ще на сві­тан­ні буде пока­шлю­ва­ти коло хати – то він мітить, куди яка дере­ви­на і за якою буде пода­ва­тись. Хазяй­ка ще зара­нїш наго­то­ви­ла до сво­ло­ка хус­тку і хус­тку на руку при­від­це­ві. Де бага­тші хазаї, там і кожно­му май­стро­ві буде по хус­тці. Дав­ніш на той сні­да­нок звуть, було, і попа, щоб місце посвя­тив і побла­го­сло­вив хату нову, та тепер замісь попа хто в госпо­дар­стві стар­ший, то той обкро­пить свя­че­ною водою місце і ямки на стов­пи, посїє пше­ни­ці”, а май­стер при­бє хре­ста з дере­ва на поку­тньо­му слу­пі. Посні­да­ють, аби то чар­ку ту випить, за нею поздо­ров­ка­тись: „Пошли, Боже, щоб і місце було гоже, і хата щасли­ва, і тим, хто в хатї, щастя і вік дов­гий”. Похре­стять ся всі і беруть поку­тньо­го слу­па всі і несуть до ями. У яму хазяї кида­ють хлїб, сїль, зер­но яке, гро­ші, а також камінь або вугіль – таке, що не зогнїє. Камі­ню­ку або гро­шин­ку застав­ля­ють уки­дать малих дїтей, бо дітям вік дов­ший і дов­ше буде памя­та­ти, і діти таки лег­ші на руку і щасли­ві­ші. Упу­стять стовп, вирів­ня­ють і вко­пу­ють два чоло­ві­ки. Зараз же і всї стов­пи будуть уко­пу­ва­ти инши­ми робо­чи­ми. На верх стов­пів още­пи­ни наки­нуть і сво­лок поло­жать – оце і все голов­ні­ше що до заклад­чи­ни. Буває, по цьо­му всьо­му ще по чар­ці випють і скра­пу­ють в гору недо­пи­тка­ми на дні, щоб сла­ва хазя­ям була вели­ка і впов­ні. Хус­тка од сво­ло­ка нале­жить теж голов­но­му май­стро­ві. Зва­ні люде росхо­дять ся, а дого­во­ре­ні май­стрі зали­ша­ють ся і вже сами всю далі робо­ту доро­блю­ють по дого­во­ру. Замі­ток на заклад­чи­нї не має инших, а тіль­ки боять ся ото дуже май­стрів, щоб не закла­ли хати на яке горе і через те годять дуже їм. Як саме можна закла­да­ти хату на неща­стя, цьо­го ніхто не знає, бо це якась пота­єм­ність самих май­стрів.
12. Хату доро­бля­ють
(З гур­ту)
Після заклад­чи­ни зоста­єть ся лег­ша вже робо­та. Зрід­ка тіль­ки її докон­ча­ють дого­вор­ні май­стрі; а то пома­лу хазя­їн сам, а нї – з поден­ни­ми домай­стро­вує хату. Сті­ни заки­да, сли­жі вмо­стить, поза­вя­за­ти, сте­лю засте­лить, кро­кви здій­ме, вла­тає і вшиє – все сам пома­лу, а як ніко­ли само­му, то най­мом, поден­щи­ною. Час до май­стрю­ву­ва­н­ня хати не дуже вже такий швид­кий і важли­вий. Ця робо­та часом і дов­го затя­гу­єть ся, так буває, що і пого­во­ру чима­ло зазнає, бо то вся­ке знає, чого та хата не кін­ча­єть ся, чи то бідність пере­чить та самі­тність, без помо­чі, чи неохай­ність, лінь­ки. Буває, що й штук чима­ло докла­дуть з при­во­ду цьо­го. Діти під свя­то та паруб­ки з дїв­ка­ми люблять гулять тут, і це вва­жа­є­ться за нешко­дли­ву річ, а нав­па­ки, за бажан­ну, мов, хату хай весе­лять, може, зав­да­дуть у ній весе­ло­щі і дові­чні. Часи остан­ні’ все суту­жні­ші і спів­ів мен­чає, а попе­ре­ду, за довіль­ні­ших часїв, то по спів­ах усе село знає, коли хата закла­да­лась, коли хата доро­бля­лась. А тепер усе наче дожи­ває свій остан­нїй вік. Мля­во ста­ло ув уся­чи­ні. Так не рід­ко буває, що в недо­ро­бле­ній хатї хазя­їн оді­бє собі куток неве­ли­кий, обма­же і там аби боком усу­ну­тись гибіє літо, зіму, а там, гля­ди, і по два, по три роки, часом і вік зві­кує у тій щели­нї, хата недо­ро­бле­на і зогнїє, і вік спа­ску­же­ний буде нї про-що нї за-що. Усе в недо­ста­тках воно зави­сає. На це не має замі­ток, щоб май­стрі або що закла­да­ли так хату. Ще не дав­но то каза­ли, що то вся сила у розу­мі та в здо­ров­лї хазя­ї­на, а тепер білш звер­та­ють на часи лихі. Світ, мов, змі­ня­єть ся — ніяк роз­жи­ви­тись селя­нам.

13. Хату мажуть
(З гур­ту)
Яки­мись там часа­ми хату геть же усю скла­дуть. Вікон та две­рей хоч і не буде, це не мішає хату почи­на­ти мазать спо­та­но­ву. У спо­та­но­вім мазан­ню і най­пер­ша, і най­тру­днї­ша робо­та – валь­ку­ва­н­ня. Та й і теї мен­чої робо­ти – вирюв­ню­ва­н­ня, викла­да­н­ня, шпо­ру­ва­н­ня, білї­н­ня – до гибе­ли. Сама госпо­ди­ня усеї цеї робо­ти не одва­жить ся на себе саму скла­сти. Та й двом там дуже важ­ко. Бува, але рід­ко, що сама собі госпо­ди­ня хату всю обма­же. Та й то кажуть, що так не обхо­дить ся їй, або при­сла­бне, або геть із сил вибєть ся. От через це і тут заве­де­на толо­ка. Тут ще біль­ше буває людей, бо і жінок, і чоло­ві­ків сюди потрі­бно: те воду возить, те гли­ну, ті круж­ком місять, а ті пода­ють мазал­ни­цям, а мазал­ни­цї вже ліплять. Бага­то людей, білше мови, жар­тів, спів­ів. Гоно­блять так, щоб за день геть обма­зать, уря­тну­тись. Замі­ток при мазан­ню бага­то: а) спо­та­но­ву хати нїхто не буде почи­на­ти маза­ти на гни­лій ква­ти­рі (тре­тя у міся­це­ві), бо хата буде і сира, і холо­дна. А як немає як обі­йтись ина­че, щоб не почи­на­ти маза­ти на цій ква­ти­рі, то тодї хазяй­ка вима­зує всї вугли у хатї до тре­тьої ква­ти­рі, а вже після цьо­го мажуть і на гни­лій ква­ти­рі, – хата буде вже і суха і тепла; б) пер­ший вальок гли­ни небез­пре­мін­но повин­на кла­сти ста­ра баба – така, що дітей у неї вже не буде, ска­зать: цига­ни мину­лись у неї, це на те, щоб „нечи­сти” в хатї ніякої не було – бло­шиць, тар­ка­нїв то-що; в) коли такої люди­ни уже не зна­хо­дить ся, кла­де котрий з чоло­ві­ків пер­ший вальок; г) щоб чоло­ві­ко­ві не кла­сти пер­шо­го валь­ка і щоб замять це діло перед мазал­ни­ця­ми, кла­дуть упе­ред, за день, за два пер­ший вальок хто тра­пить ся з ста­рих людей; г) кла­дуть пер­ший вальок з сере­ди­ни на поку­ті, це, щоб звід­си усе добре почи­на­лось; д) кла­дуть цей вальок небез­пре­мін­но під співи, щоб весе­ло­щі зача­лись і в жит­тю госпо­да­рів хати; е) тре­ба щоб вальок при­кла­де­ний був при­я­те­лем вели­ким госпо­да­рів хати, по цьо­му бага­то йдеть ся вда­чі госпо­да­рам; ж) у пер­ший вальок умі­шу­ють шерсть з худо­би вся­кої, піря з пти­цї вся­кої, пашнї будлї-якої і часом і свя­че­но­го чого, як от ладан­цю, дар­ни­чку, паски то-що, це все про ту худоб­ку, щоб велась, дба­єть ся та про поче­сність госпо­ди; з) хрест, той що при­би­тий на заклад­чи­нї до слу­па, геть ума­зу­єть ся, так годить ся; одки­дать його, щоб де зва­ляв ся, нї як не можна – цьо­го ніяко­во при­пу­сти­ти, як хто хоче з Богом у сер­цї жити.
Замі­ток є і біль­ше, але цї – більш пока­зні: їх дуж­че і гля­дять ся, бо то бага­то хатню житку госпо­да­рів виправ¬довують тим, що „на мазал­ни­цях” так пове­де­но було діло.
14. Піч бють
(З гур­ту)
Після ваваль­ку­ва­н­ня хати захо­жу­ють ся піч бити. Тепер пове­лось, що з цегли мурів­чи­ка роблять печі та гру­би. Але це не скрізь і не так то воно і дов­го­ві­чньо буде мурів­ни­цька робо­та. Віко­ва і деше­ва піч – бита. Коло неї захо­жу­ють ся самі ста­рі баби, що ще при здо­ров­лї, остар­ку­ва­ті моло­ди­ці. Зби­т­тя печі – це важ­ке діло, але і свя­тне якесь. Одна од одної жін­ки зна­ють, якої саме гли­ни тре­ба роз­ду­бу­ва­ти, як ту гли­ну вимі­сю­вать, скі­ко в неї чере­пя, камі­н­ня, залї­зяч­ча потов­че­но­го тре­ба вси­па­ти. Це все їх нау­ка, одна од одної пере­йма­на. Муля­ру­ван­ню навча­ють ся теж одна од одної. Муля­ра­ми бува­ють і чело­ві­ки – але це зрід­ка. Щоб же ця робо­та не нудна була і не така вже важ­ка, з неї баби зро­би­ли ціле весі­л­ля. Одна­ко­во, що на коров­гаї, тан­цю­ють, в сте­лю кочер­гою сту­ка­ють, спів­а­ють жар­тов­ли­вих пісень. А як тре­ба ще дуж­че заміс збить у купу, а вже ось-ось вже сил не хопить, то побе­руть ся за руки і чи тан­ка, чи мете­ли­ці – не роз­бе­реш і якої – так вибі­га­ють на місці по гли­ні, тупця­ю­чи нога­ми і наре­шті’ нагнув­шись до замі­са рука­ми та ліктя­ми його мну­чи ще. Не бага­то тут їх – душ пять – коли все зна­ю­чі дуже баби та дужі, і через те репе­ту того та вига­док тих сті­ко, що й голо­вою не зве­деш. Оце почнуть дітей із себе вда­вать і в моло­дих грать. А це кри­вить одна одну або кого з відо­мих у сїм зна­йо­мо­го.

Виро­блю­ють дико­ви­ни бага­то, але ж на дико­ви­ну і піч зібють: скі­ко де хат не є роз­ва­ля­них, а печі в їх сто­ять неру­хо­мі. Дощ, лиха годи­на їх не бере, а щоб звез­ти ту піч з того місця, то не ина­кше, як усю ціл­ком зва­лив­ши на тачку добру. Так бува, що хата тре­тя уже на однім місці вистро­ю­ва­лась, а піч одна все слу­жи­ла і ще на вітрі дов­го гуля­ла, поки дїти не поби­ли, як гро­ма­ків хоті­ли з неї наро­би­ти. Печі бють теж не без замі­ток: а) до схід сон­ця бить почи­на­ють, щоб хлїб був як сон­це; б) кін­ча­ють і сама стар­ша хре­стить у челю­стях і каже: „Госпо­ди бла­го­сло­ви і Духу свя­тий”, це щоб стра­ва вся­ка була сма­шна, і инші якісь є, мабуть. Як коли ста­не дими­ти піч, то, було, при­зи­ва­ють попа, щоб помо­лив ся (є і чин у допов­не­но­му тре­бни­ко­ві: „о еже не диміть ся пещі”), а тепер чогось його не звуть, а щось сами там пола­го­дять і таки, мабуть, і при­ка­зу­ють щось, бо як без цьо­го бути, коли в хатї за димом жити не можна і хати не нато­пиш. Коми­ни теж бють і вима­льо­ву­ють як коли мані­єю або якою иншою фар­бою. Печи цї кру­глі і коми­ни теж закру­гле­ні.
15. Вхо­ди­ни
(З гур­ту)
У замо­жнїх замо­жні­ші і вхо­ди­ни, а у бідних – по бідно­му їх справ­ля­ють. Хоч сло­вом хто добрим обі­зветь ся у той день, коли впер­ше увій­де сїмя яка в нову осе­лю, то і то вже одмі­тно буде, що таки вхо­ди­ни потрі­бно спра­ви­ти. Цей день свя­то. У свя­то кажуть, як у хату вхо­дять: „будь­те здо­ро­ві з свя­том”. Так і в цей день будуть каза­ти, хто-б не вві­йшов (часом і дру­го­го, і тре­тьо­го дня або й даль­ше) ска­же: „будь­те здо­ро­ві з ухо­ди­на­ми!” Ніхто ніко­ли не буде ухо­ди­ти в нове жити­ще своє на якій иншій ква­ти­рі, а тіко на під­пов­нї, коли місяць випов­ню­єть ся, бо то вже так замі­ча­ють усї, що яка ква­ти­ря, таке і жит­тя буде: на моло­ди­ці – похо­ди­ти­меть ся і ста­рий, не то моло­дий. На дру­гій ква­ти­рі, саме на під­пов­нї – це вся добром напов­ню­єть ся, на ущер­бі, зві­сно, ущер­бить ся і на вся­чи­ну. Як із ста­рої хати пере­хо­дять у нову, то котресь з сїмї – най­швид­че син стар­ший або хто най­лю­бі­ший з сїмї – вне­се ико­ну в самий перед з поку­тя і поста­вить на ново­му поку­тї. Хазяй­ка, або стар­ша дочка, або хто з сусїд покла­де хлїб і сіль на стіл і з сто­лом хто двоє, або й скі­ко схо­че, уне­суть той стіл у нову хату і постав­лять на місці на поку­тї. Хто є з стар­ших у хатї, то скі­ко-б не було сїмї, уся­ке щось уно­си­ти­ме у нову осе­лю з ста­рої. Уно­сять і не спо­ді­ва­ні дарун­ки в хату. Те дітям, те батькам, а то всьо­му родо­ві. Мате­рі мате­рин­щи­ну, батьки батьків­щи­ну про­сять гля­ді­ти і пере­да­ва­ти сво­їм нащад­кам. Це так за вча­су вже все зро­бле­но буде або і саме тоді, як почнуть схо­ди­тись кли­ка­ні куча­не тощо. Пече­во і варе­во рід­ко коли вно­сять ся з ста­рої печі, а все готу­є­ться у нові, після того, як уже йко­на і стіл постав­ле­но буде в нові хатї. Само діло тоді само все каже, що за чим тре­ба роби­ти. Не сну­ють ся, коли й за стіл будуть усї при­про­ше­ні сїсти. За сто­лом зви­чай­ні і при­мів­ки, і бажа­н­ня госпо­да­ре­ві, й госпо­ди­ні і всій роди­ні, щоб і здо­ров­ля, і щастя, і добра Бог не вма­лив, а при­біль­шив. При­мі­ча­ють, як весе­ло, без ока­зїй сей день прой­де, то і все жит­тя таке буде. Є замі­тки вся­кі на цей час: сни в цей час повік не забу­ва­ють ся, не забу­ва­єть ся, що ким було ска­за­но і що тра­пи­ло ся кому. Все це чи так, чи инак, а буде пере­тол­ко­ва­но і повер­ну­то, куди вер­неть ся само воно. Най­більш неща­сних випад­ків боять ся, щоб на весь вік не завда­лись такі випад­ки.
16. Застрой­ки коло хати
(З гур­ту)
Бідний чоло­вік не ско­ро спро­мо­жеть ся на хати­ну яку, не заво­дить погрі­ба зараз, а тулить ся з ква­сни­ною в хатї, в сїнях чи в хижі, як така є, а то і без цьо­го пере­бєть ся якось зіму. Заво­дить хлів­чик най­сам­пе­ред, аби де запо­біг якої копій­чи­ни. Зіпне хлів­чи­ка, хоч манень­ко­го, бо то без його хата зветь ся обхід­ча­стою. В цьо­му будин­ко­ві буде, як роз­же­веть ся коли, і поро­ся загна­не, і він потрі­бен і як вітря­чок: де-б до вітру було ходи­ти. Остан­нє дїло, як хата обхід­ча­ста і з похід­ця­ми нав­кру­ги. За хлїв­чи­ком буде спро­мо­га­тись заве­сти і погріб, і хоч сяку таку ого­ро­жу. Як і далі роз­жи­ва­тись почне, то зіпне біль­шо­го хлї­ва або і пові­то­чку, щоб було де пале­во заво­ди­ти під него­ду, бо попе­ре­ду з нею хова­лись у сїнях, то на гори­щі. Тут же хова­лись і з пашнею, як то така була літом при­дба­на. А вже аж за хлї­вом вели­ким, чи за пові­ткою, почне зано­си­ти дум­ка і за комір­чи­ну. Комо­рю тре­ба небез­пре­мін­но, але на неї не швид­ко стя­гнеть ся чоло­вік. Заго­ро­да, як то това­ря­чка яка заве­деть ся, буде і без накри­т­тя тим часом, і на накри­т­тя, хоч так який захист худо­би­ні річ не так то вже коштов­на і тру­дна, бо тею ж таки худо­би­ною лег­ше і роз­ста­ра­тись чого там з дерев­ні, чи з соло­ми, чи з оче­ре­ту. Това­ря­чин­ка своя – то вели­ке дїло. Як нею заве­деть ся хазя­їн спер­шу, то швид­ко поро­стуть коло хати і пові­то­чки, і сті­же­чки. Клу­ню буду­ють аж наре­шті. І бідний, і бага­тший на неї женуть дуже, але поки не поро­бле­но буде що нужнї­ше, її не почнуть буду­ва­ти. Оце голов­ні­ші самі в хазай­стві застрой­ки. То вже з зви­чай­но­го хазя­ї­на випи­на­єть ся той, хто пови­нен мати дві заго­ро­ди, дві клу­нї, дві комо­рі, – то той і хату вже ина­кше будує: або під залі­зо, або тря­ска­ми дах ушиє – таких сїл бага­то і немає, щоб такі замо­жні тузи води­лись. Місце під ту чи иншу застрой­ку теж обби­ра­ють пил­но. Гля­дя­чи, щоб од застро­йок скат був і не кру­тий і не малий, щоб коло неї сухо було. Пере­дом небез­пре­мін­но до сон­ця, аби місце дозво­ля­ло, повер­та­ють. Ще недав­но то ладу не дер­жа­лись у застрой­ках, а так – де як умі­стять, аби добре для ско­ти­ни було. Клу­ню одтя­гу­ва­ли най­да­лї од усих застро­йок, бо поже­жі боять ся. Було попе­ре­ду місця довіль­ні­ше вся­ко­му в оса­дьбі, то й роз­ки­да­ли їх, не див­ля­чись на те, чи зем­ля ваку­ва­ти­ме ся, чи нї поміж застрой­ка­ми, аби ско­тин­ка води­лась і хазяй­стве­чко роз­біль­шу­ва­лось – ото і весь росчот, тепер же біль­шу вагу земель­ка має, бо тисня­ва заве­лась і нїгде, бува, і хати роби­ти: так заве­ло ся, що у однї воро­та тре­ба пятьом хазя­ям їзди­ти кожно­му до сво­єї госпо­ди. От уже і навчи­лись (мусї­ли) у ряд ста­ви­ти пові­тки всї і комо­рю, і часом про­ти пів­но­чи. По німе­цько­му вже заво­дять. Під оден дах, під одним дахом.

Замі­ток було і є бага­то коло жадної нової застро­ї­чки. Хлі­вець, напри­клад, ско­ро скон­чать і заже­нуть туди поро­ся яке чи й вів­цю яку, завя­жуть хвір­то­чку він­ком з під цибу­лі, як цибу­лю обір­вуть. Нав­ми­сне шука­ють, де валю­щий такий вінок, і тим завя­жуть хвір­тку напе­ред, а тодї вже на кіло­чок чи на цур­ку зати­ка­ти­муть двер­ці ті, це на те, щоб сви­нї чи вів­цї води­лись кра­ще: сви­нї по дві­чі на рік і по деся­тку поро­сят, а вів­цї щоб з ран­ні­ми ягня­та­ми були і щоб і одна не зяло­ви­ла. На це ж саме ско­ро заве­дуть сви­ни­нець чи комо­ру, зараз же обси­плять ска­ра­лу­ща­ми з свя­че­них кра­ша­нок і десь у стрі­сі уткнуть чогось свя­че­но­го, херу­вим­сько­го ладан­цю, одрі­за­чок од риз ста­рих або що. Бува, й при­ши­пту­ють щось. Зна­ють усі, що сви­ням не можна гаря­чо­го і навіть тепло­го їсти дава­ти, бо визди­ха­ють, а вів­цям мете­ли­ці – тра­ви, бо напа­де мете­ли­ця – сухо­та. Од уро­ків зав­ше залі­зя­ка в кори­ті буде ста­ра валя­тись. Тим сви­ням, що усе за кну­ра­ми біга­ють, дають моло­дняк-одно­лї­ток з вер­би і з дуба. Кажуть, що цей моло­дняк є і лїки од телїя то-що. Заго­ро­ду як стро­ять, то ста­ра­ють ся стрі­хи не видать на доро­гу, бо то відьми будуть соло­му сми­кать і при­ка­зу­вать щось до неї, щоб і моло­ко пішло за соло­мою. Ути­ка­ють теж свя­че­но­го по вуглах, щоб відьма не при­сту­пи­ла. Щоб ско­ріш побі­га­ла коро­ва, дають їй осе­лед­ця ззїсти. Як буду­ють коню­шню, то напе­ред уткнуть соро­ку вби­ту, щоб пови­сі­ла хоч тро­хи, поки кінь обви­кне з домо­ви­ком. Домо­вик зараз же наві-даєть ся до коню­шнї, але ста­не піря лічи­ти, долі­чить до соро­ка, та й зібєть ся, та наду­має, що це ж і є соро­ка, та давай зно­ву лічить і лічить усе зано­во, аж поки почує „куку­рі­ку”. Так що ночі, поки і одви­кне він од коню­шні, од кінь почне обви­ка­ти без мур­ду­ва­н­ня в нові коню­шнї і ско­ро почне набі­ра­тись тїла. Свя­че­но­го в коню­шню гріх ути­ка­ти, бо се худо­ба не чиста. Клу­ню як стро­ять, то під пер­ший стовп наси­па­ють по зер­ни­ні або три зер­ни­ні, а то і по три­де­вять зер­нин уся­кої пашнї, усьо­го, що родить на зем­лі, це щоб уся­чи­на роди­ла і клу­ня ніко­ли поро­жньою не була. Коло клу­ні є замі­тки і щорі­чні. От як везуть пер­ший віз з якою пашньою у тік, то беруть три воло­тки і зако­пу­ють коло ворі­тни­ці: зараз – оден, потім сере­дній і потім далї під­ряд і тре­тій. Замі­ча­ють, котрий пер­ший з зем­лі виско­чить, то-б то почне рости, і з яко­го буде зелень кра­ща, отиї сій­би й гля­ді­тись на дру­гий рік: пер­ший зій­де у перед – раня повин­на бути сїй­ба, дру­гий – сере­дня, а тре­тій – ото пізня сїй­ба дасть най­кра­щий уро­жай. На стра­стї замі­ча­ють, як йдуть з цер­кви: тихо – уся­ка сїй­ба буде уро­жай­на (вла­сти­во гре­чка), спер­шу вітер, а потім тихо – пізня, і нав­па­ки. Як же вітря­но все, то гре­чки не будуть і насі­вать бага­то, а так, аби для поло­ви та на роз­від, щоб насі­н­ня не згу­би­ти. Рід­ко який двір, в кого заве­деть ся, зій­де на все най­ди­сто, сча­сли­во. Не зна­тно спер­шу, яка масть буде по дво­ру, а яка ні, яка домо­ви­ку під­хо­жа, яка нї. Пожи­ве чоло­вік, випро­бує на ділі, що до вся­кої вся­чи­ни, от тоді вже і видно ста­не, чого йому дер­жа­тись. Вид­ко буде, з чого йому роз­жи­ва­тись
– чи з худо­би, чи з хлі­ба свя­то­го, чи з яко­го реме­ства, чи й з росчо­ту яко­го, з комер­ції. А може, зай­де повіт і на те, що з гро­мад­сько­го вчин­ку він і діти його собі хліб мати будуть: або в чини, або в нау­ку нове подві­ри­ще пове­де.
Рід­ко так випа­дає, а вже не випа­дає, що на вся­чи­ну добре, куди не кинеть ся – уда­ча, пой­до­ви­те таке заве­деть ся подві­ри­ще. І нав­па­ки, таке зво­дить ся, що не тіко нічо­го не заве­де, а ще й загу­бить і те, що було впе­ред. Буває, двір спу­стіє так швид­ко і так чепур­но, ніби язи­ком зли­же хто. Ото вже на тому пусти­щі ніхто не схва­тить ся сісти. Бува, як посвя­тять осе­ли­ще, то мина­єть ся нев­да­ча. А бува, люди­ну Бог нане­се таку, що дасть якусь худо­бу, ска­же, в чому воно все зави­са.
Про­жи­ти, не нив­ку пере­йти. Та й то кажуть: „на віку, як на дов­гій ниві – всьо­го тра­пля­єть ся”.
Пер­шо­друк: Укра­їн­ський етно­гра­фі­чний збір­ник. – К., 1914. -Т.1.

З жит­тя селян на Чиги­рин­щи­ні” подав Мар­ко Гру­шев­ський

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»