Запорозький козак
Опубліковано: 24 Тра 2008 13:46

Хара­кте­ри­сти­ка запо­розь­ко­го коза­ка
І зов­ні, й за вну­трі­шні­ми яко­стя­ми запо­розь­кі коза­ки зага­лом явля­ли собою хара­ктер­ні типи сво­єї наро­дно­сті й сво­го часу. За опи­сом суча­сни­ків, вони були зде­біль­шо­го зро­сту сере­дньо­го, пле­чи­сті, став­ні, міцні, дужі, з лиця пов­но­ви­ді, окру­глі й від літньої сте­по­вої спе­ки сма­гля­ві. З дов­ги­ми вуса­ми на верх­ній губі, з роз­кі­шним осе­лед­цем, або чупри­ною, на тім’ї, у сму­ше­вій гостро­вер­хій шапці на голо­ві, вічно з люль­кою в зубах, пито­мий запо­ро­жець зав­ше дививсь якось похму­ро, вниз, спі­дло­ба, сто­рон­ніх зустрі­чав спер­шу непри­ві­тно, від­по­від­ав на запи­та­н­ня вель­ми неохо­че, але затим пома­лу м’якшав, облич­чя його посту­по­во під час роз­мо­ви набу­ва­ло весе­ло­го вигля­ду, жва­ві про­ни­кли­ві очі займа­ли­ся бли­ском вогню, і вся поста­ва його диха­ла мужні­стю, зви­тя­гою, зав­зя­тою весе­лі­стю й непо­втор­ним гумо­ром. «Запо­ро­жець не знав ні «цоб», ні «цабе», через те був здо­ро­вий, віль­ний од хво­роб, уми­рав біль­ше на вій­ні, як удо­ма. Тепер народ сла­бий, поро­жній і недов­го­ві­чний: як дев’яносто літ про­жив, то й стеж­ки під собою не бачить, а в ста­ро­ви­ну у сто років чоло­вік тіль­ки в силу вібрав­ся. Тому запо­рож­ці жили і весе­ло, й дов­го. А молод­ці які були! Він сів на коня — не стру­снувсь, не здви­гнувсь! Тор­кнув нога­ми — і пішов, і пішов! Тіль­ки сму­га лягла».

У вну­трі­шніх яко­стях запо­розь­ко­го коза­ка помі­ча­ла­ся суміш добро­чин­но­стей і вад, зав­жди, втім, власти¬ва людям, які вва­жа­ють вій­ну голов­ним заня­т­тям і голов­ним реме­слом сво­го жит­тя: жор­сто­кі, дикі й без­жаль­ні щодо сво­їх воро­гів, запо­розь­кі коза­ки були добри­ми дру­зя­ми, вір­ни­ми това­ри­ша­ми, справ­жні­ми бра­та­ми у сто­сун­ках одне з одним, мир­ни­ми сусі­да­ми до сво­їх сора­тни­ків за реме­слом, укра­їн­ських і дон­ських коза­ків; хижі, кро­во­жер­ні, нев­трим­ні на руку, нехту­ю­чи будь-які пра­ва чу¬жої вла­сно­сті на зем­лі нена­ви­сно­го їм ляха чи бусур­ма­на, запо­розь­кі коза­ки у себе вва­жа­ли зви­чай­ну кра­діж­ку яко­гось бато­га чи пута стра­шним зло­чи­ном, за який вин­но­го кара­ли на смерть.

 
Сві­тлий бік хара­кте­ру запо­розь­ких коза­ків скла­да­ли їхня бла­го­ду­шність, нескна­рість, щедрість, без­ко­ри­сли­вість, постій­ність у дру­жбі, яку так висо­ко ціну­ва­ли в Запо­рож­жі, що, за коза­цьки­ми пра­ви­ла­ми, грі­хом вва­жа­ло­ся обма­ну­ти навіть чор­та, якщо він зрід­ка потра­пляв січо­ви­кам у това­ри­ші; крім того, сві­тли­ми риса­ми хара­кте­ру запо­розь­ких коза­ків були висо­ка любов їхня до осо­би­стої сво­бо­ди, за якою вони нада­ва­ли пере­ва­гу лютій смер­ті, ніж гане­бно­му раб­ству; гли­бо­ка пова­га до ста­рих і заслу­же­них вої­нів і вза­га­лі до всіх «вій­сько­вих сту­пе­нів»; про­сто­та, помір­ність і вина­хі­дли­вість, при потре­бі, в дома­шньо­му побу­ті чи в різних без­ви­хі­дних випад­ках і фізи­чних немо­чах. Здо­бу­ва­ю­чи аби­який харч, каже про запо­рож­ців оче­ви­дець, мислив­ством чи рибаль­ством, від­да­ле­ні од зно­син з міста­ми, незна­йо­мі або зов­сім, або мало з дома­шнім госпо­дар­ством, чужі нестри­ма­но­сті й роз­ко­ші, запо­рож­ці нічим іншим не займа­ли­ся, крім зброї, і явля­ли собою рід­кі­сний при­клад у всьо­му помір­но­сті. Так, від лихо­ман­ки вони пили горіл­ку з золою чи стріль­ним поро­хом, кла­ду­чи на чар­ку пін­но­го вина пів­за­ря­ду поро­ху; для заго­є­н­ня ран при­кла­да­ли до ура­же­них місць роз­тер­ту зі сли­ною на руці зем­лю, а за бра­ком мета­ле­во­го посу­ду для варі­н­ня стра­ви при­му­дря­ли­ся вари­ти її в дерев’яних ков­шах, під­ки­да­ю­чи без­пе­рерв­но один за одним до ков­ша роз­жа­ре­не на вогні камі­н­ня, доки не заки­па­ла нали­та вода в посу­ді.
До захо­жих і заїжджих людей запо­розь­кі коза­ки зав­жди були гостин­ні й при­ві­тні: «Сей зви­чай був у запо­рож­ців не тіль­ки до при­я­те­лів і зна­йо­мих, але й до сто­рон­ніх людей, і дотри­му­ва­ли цю гостин­но­сті чесно­ту суво­ро й неу­хиль­но». «У Запо­рож­жі будь-який охо­чий з’явитися в курінь може жити і їсти з ними без будь-яких запи­тань чи подя­ки за гостин­ність». «Там ніхто, бува­ло, не сміє ска­за­ти ста­ро­му чоло­ві­ко­ві: «Ти дар­ма хліб їси». При­їжджай туди всяк, встро­ми в зем­лю спи­са, повісь янчар­ку (шаблю) і лежи собі хоч три міся­ці,— пий і їж усе гото­ве. Тіль­ки й діла, що встань та помо­ли­ся Бого­ві; а коли є гро­ші, рушай до кор­чми пити горіл­ку. Коли ж хто ска­же: «Дар­ма хліб їси», то коза­ки одра­зу ж і наки­ну­ться: «А, ти вже зако­за­ку­вав­ся, сякий-такий син!» «Я слу­жив два роки в Бери­сла­ві, і від­там непо­да­лік були запо­розь­кі рибні заво­ди. Бува­ло, як при­йдеш на завод, то запо­рож­ці не пита­ють, що ти за чоло­вік, а від­ра­зу: «Дай­те-но поїсти коза­ко­ві й чар­кою горіл­ки при­го­стіть; може, він при­йшов зда­ле­ку і вто­мив­ся». А коли поїси, то ще ляж від­по­чинь, а тоді вже пита­ють: «Хто ти такий? Чи не шука­єш робо­ти?» Ну, ска­жеш їм: «Шукаю».

«Так і в нас є робо­та, при­ста­вай до нас». При­ста­неш, було, на робо­ту й іно­ді на місяць кар­бо­ван­ців двад­цять заро­биш».
Нарів­ні з гостин­ні­стю і при­ві­тні­стю запо­розь­кі коза­ки ста­ви­ли осо­би­сту чесність як у себе, на Запо­рож­жі, так і на вій­ні щодо воро­гів пра­во­слав­ної віри. «Хоча в Січі,— каже з цьо­го при­во­ду като­ли­цький патер Кито­вич,— жили люди всі­ля­ко­го шти­бу — уті­ка­чі й від­сту­пни­ки од усіх вір,— однак там пану­ва­ли така чесність і така без­пе­ка, що ті, хто при­їздив з това­ра­ми чи за това­ра­ми, або за інши­ми яки­мись спра­ва­ми люди, не боя­ли­ся й воло­ска втра­ти­ти з голо­ви сво­єї. Можна було на вули­ці зали­ши­ти свої гро­ші, не тур­бу­ю­чись, щоб вони були вкра­де­ні. Всі­ля­кий зло­чин про­ти будь-чиєї чесно­сті, гостя чи січо­во­го жите­ля, негай­но карав­ся смер­тю».
У нас над усе честь і сла­ва, вій­сько­вая спра­ва,— Щоб і себе на сміх не дати, і воро­гів під ноги топта­ти.
На вій­ні запо­розь­кий козак від­зна­чав­ся зав­жди розу­мом, хитрі­стю, вмі­н­ням у воро­га «вигра­ти виго­ди, якнай­швид­ше на ньо­го напа­сти й неспо­ді­ва­но зама­ни­ти», вра­жав воро­га вели­кою від­ва­гою, гідною поди­ву зда­тні­стю витри­му­ва­ти най­тяж­чі випро­бу­ва­н­ня й жах смер­ті. «Наш ворог,— пише поляк Симон Околь­ський,— уміє витри­му­ва­ти татар­ські ата­ки, звик тер­пі­ти спра­гу й голод, спе­ку й сту­дінь, він невтом­ний у напа­дах. А на морі що робить? Посе­ред хвиль лег­ки­ми чай­ка­ми сво­ї­ми напа­дає на судна, май­стер­ні в чужо­зем­них випра­вах, і пере­ма­гає всі їхні вій­сько­ві хитро­щі». Про хоро­брість запо­розь­ких коза­ків туре­цький сул­тан ска­зав: «Коли дов­ко­ли­шні пан­ства на мя воз­ста­ють, я на оби­дві уші сплю, а, про коза­ків мушу єди­ним вухом слу­ха­ти». А літо­пи­сець коза­цький з цьо­го при­во­ду від­зна­чає: «В мирі жити ніко­ли не хочуть, але коли в зем­лі їхній мир ого­ло­ше­ний буде, то само­віль­но йдуть на поміч іншим цар­ствам, і зара­ди малої кори­сті вели­ку нужду при­йма­ють, море пере­пли­ва­ти дер­за­ють В одно­де­рев­них суднах». Самі запо­рож­ці про свою хоро­брість гово­ри­ли: «Ми зав­жди тепло, хоро­бро й мужньо кра­ї­ни пога­них розо­рю­ва­ли й спу­сто­шу­ва­ли», І на погро­зи з боку заро­зумі­ло­го сул­та­на запо­ло­ни­ти Січ вій­ськом туре­цьким смі­ли­во й викли­чно від­по­від­а­ли: «Вій­ська тво­го не бої­мось — будем биться з тобою зем­лею й водою». «Вони воя­ки вели­кі були. Бува­ло, батько мій як почне роз­по­від­а­ти про ту зви­тя­гу запо­рож­ців та про бата­лії їхні з тур­ка­ми, тата­ра­ми чи поля­ка­ми, так стра­шно слу­ха­ти його. Оце ось літньої пори, уве­че­рі, як ста­не пру­ди­ти­ся коло каби­ці та як ски­не з себе соро­чку, так жаско диви­ти­ся на ньо­го: все тіло, наче реше­то, пошма­то­ва­не та поби­те куля­ми, а на пле­чах та на ногах так м’якуш і метля­є­ться. Стра­шні воя­ки були! А тіль­ки в себе, на Січі, ніко­го не займа­ли…»
Для того щоб наля­ка­ти чи при­гро­зи­ти воро­го­ві, запо­рож­ці нерід­ко самі поши­рю­ва­ли про свою силу й непе­ре­мо­жність неймо­вір­ні роз­по­віді й при­му­шу­ва­ли віри­ти в те інших. Каза­ли, напри­клад, що серед них зав­жди були так зва­ні «хара­ктер­ни­ки», яких ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні зви­чай­на куля, крім срі­бної, не бра­ли. Такі «хара­ктер­ни­ки» могли від­ми­ка­ти без 
клю­чів зам­ки, пла­ва­ти на чов­нах по під­ло­зі, як по мор­ських хви­лях, пере­би­ра­ти­ся через ріки на сукня­них ряднах чи рого­же­вих матах, бра­ти в голі руки роз­пе­че­ні ядра, бачи­ти за кіль­ка верст дов­ко­ла себе за допо­мо­гою осо­бли­вих «вер­ца­дел», жити на дні річок, зала­зи­ти й вила­зи­ти з туго зав’язаних і навіть заши­тих мішків, «пере­ки­да­ти­ся» на котів, пере­тво­рю­ва­ти людей на кущі, вер­шни­ків на пта­хів, зала­зи­ти у зви­чай­не від­ро і плив­ти в ньо­му під водою сотні, тися­чі верст. «Бага­то гово­ри­ли запо­рож­ці і про силу сво­їх бога­ти­рів. Бога­ти­рі в них були такі, що рів­них їм ніде не було. Вони щонай­тов­щі залі­зні шта­би, як сно­пи в полі, дов­ко­ла шиї ляхів скру­чу­ва­ли; вони стра­шен­но тугі луки, над яки­ми в Поль­щі декіль­ка чоло­вік дарем­но сил­ку­ва­ли­ся, гра­ю­чи натя­га­ли, У них у Січі серед інши­ми бога­ти­ря­ми жив Васю­рин­ський козар­лю­га; то був такий силач, що коли він при­ча­щав­ся, то 4 чоло­ві­ки під­три­му­ва­ли свя­ще­ни­ка, щоб він не впав од само­го лиш духу бога­ти­ря, бо тіль­ки він дихне, і від того диха­н­ня люди­на з ніг упа­де. А коли розо­рю­ва­ли Січ, так там був такий силач, який одним диха­н­ням міг би вби­ти люди­ну. Як піді­йшов він до при­ча­стя, не зата­му­вав­ши диха­н­ня, то свя­ще­ник ледве з при­ча­стям не впав нав­знак. «Хто ти такий, стар­че?» — «Що ж, батю­шко, я такий-то».— «Ізи­ді ж із сьо­го гра­да, бо взна­ють про тебе, то заги­неш».
За при­ро­дже­ни­ми яко­стя­ми, вла­сти­ви­ми справ­жньо­му мало­ро­со­ві, запо­рож­ці від­зна­ча­ли­ся вмі­н­ням май­стер­но роз­по­від­а­ти, вмі­ли під­мі­ча­ти смі­шні сто­ро­ни в інших і пере­да­ва­ти їх у жар­тів­ли­во­му, але ні для кого не обра­зли­во­му тоні. «Зви­чаї у запо­рож­ців див­ні, вчин­ки хитрі, а мова й вигад­ки гострі й біль­ше на насмі­шку схо­жі». Цією рисою хара­кте­ру запо­розь­ких коза­ків час­тко­во поясню­ю­ться й ті диво­ви­жні прі­зви­ська, які вони дава­ли нова­кам, що при­хо­ди­ли в Січ: Гни­да, Пів­то­ра­ко­жу­ха, Непий­пи­во, Неї­жмак, Лупи­ніс, Заде­ри­хвіст, Дер­жи­хвіс­тпі­сто­лем і т. п. Люди­ну мало­го зро­сту вони, за вла­сти­ві­стю сво­го гумо­ру, нази­ва­ли Махи­ною, чоло­ві­ка вели­ко­го зро­сту — Малю­тою, шибе­ни­ка — Свя­то­шею, леда­чо­го — Добро­во­лею, незгра­бно­го — Чере­па­хою; хто у них спа­лив курінь, той Палій, хто схо­жий на пере­пі­чку, той Корж; хто висо­кий, пря­мо три­ма­є­ться, той Тов­кач і т. п. «Вони всіх під­ні­ма­ють на сміх: Укра­ї­на у них не Укра­ї­на, а Поль­ща; люди там не люди, а недо­люд­ки, мажу­ться там не свя­тим миром, а гуся­чим жиром».

У віль­ний від похо­дів час запо­розь­кі коза­ки люби­ли, лежа­чи на живо­тах, поба­зі­ка­ти, послу­ха­ти роз­по­віді інших, три­ма­ю­чи при цьо­му в зубах коро­тень­кі люле­чки, так зва­ні «носо­грій­ки» або люль­ки-бурунь­ки, і попи­хку­ю­чи з них дим­ком. Люль­ка для коза­ка пер­ша річ: запо­ро­жець при­не­се на Велик­день паску з цер­кви, поста­вить її на стіл, а сам чим­ско­ріш до люль­ки. «Ану, син­ки, бері­ться за люль­ки, нехай паска постоє, а поро­ся­ти кат не візьме»,— жар­то­ма гово­рять про запо­розь­ких коза­ків їхні нащад­ки. Люль­ка для запо­рож­ця — рідна сестра, щира подру­га його: він як сів на коня, зараз же запа­лив люль­ку та так верст шість, а то й біль­ше все сма­лить і сма­лить і з рота її не випу­скає. Був­ши в душі пое­та­ми і мрій­ни­ка­ми, запо­рож­ці зав­жди виби­ра­ли най­більш мальов­ни­чі й гар­ні місця для сво­їх тим­ча­со­вих і вічних жител, вди­ра­ли­ся на висо­кі ске­лі, уса­мі­тню­ва­ли­ся в лісо­ві пущі, під­ні­ма­ли­ся на вели­кі моги­ли і з висо­ти пта­ши­но­го лету милу­ва­ли­ся кра­є­ви­да­ми й від­да­ва­ли­ся тихим думам і під­не­се­ним роз­ду­мам. Був­ши висо­ки­ми шану­валь­ни­ка­ми пісень, дум і рідної музи­ки, запо­рож­ці люби­ли послу­ха­ти сво­їх боя­нів, слі­пців-кобза­рів, нерід­ко самі скла­да­ли пісні й думи і самі бра­ли­ся за кобзи, які були в них улю­бле­ним музи­чним інстру­мен­том. Кобзар, той же фран­цузь­кий тру­вер, німе­цький мей­стер-зін­гер, серб­ський слі­пчак-пьє­вак, зав­жди був бажа­ним гостем у них, тому що «він усю­ди вешта­є­ться і долю спів­ає». Крім того, кобзар у запо­рож­ців був хра­ни­тель запо­ві­тних коза­цьких пере­ка­зів, спів­ець «лицар­ських подви­гів», іно­ді — пер­ший лікар хво­рих і пора­не­них, іно­ді — визво­ли­тель невіль­ни­ків з поло­ну, іно­ді — під­бу­рю­вач до вій­сько­вих похо­дів і слав­них подви­гів низо­вих молод­ців. Кобза, як уяв­ля­ли коза­ки, вига­да­на самим Богом і його свя­ти­ми, і через те вона і була в них у такій честі. Для само­тньо­го запо­рож­ця, який часто маяв­ся без­лю­дни­ми сте­па­ми, не мав можли­во­сті впро­довж бага­тьох днів ні до кого мови­ти сло­ва, кобза була щирою подру­гою, дру­жи­ною вір­ною, якій він дові­ряв свої думи, на якій роз­го­нив печаль-тугу.
Стру­ни мої золо­тії, грай­те ж мені сти­ха,
Нехай козак-нетя­жи­ще та забу­де лихо.
Якою доро­гою була кобза для запо­розь­ко­го коза­ка, видно з тієї коза­цької думи, де гово­ри­ться, як запо­ро­жець, поми­ра­ю­чи само­тою в дико­му сте­пу од «без­від­дя і безхліб’я», в остан­ні хви­ли­ни сво­го жит­тя звер­та­є­ться до кобзи й нази­ває її «дру­жи­ною вір­ною, бан­ду­рою мальо­ва­ною» і в горі запи­тує її:
А де ж мені тебе діти?
А чи у чисто­му полі іспа­ли­ти,
А попі­лець по вітру пусти­ти?
А чи на моги­лі поло­жи­ти?
 

Наші послуги

Страви в шинку

Вартість входу

100грн

Пільгові ціни(громадяни України)

  • 60грнПенсіонери
    При наявності пенсійного посвідчення
  • 60грнШколярі
    При наявності учнівського квитка
  • 60грнСтуденти
    В будні несвяткові дні при наявності студентського квитка

Безкоштовний вхід(громадяни України)

  • Дошкільнята
  • Інваліди І-ІІ груп
    За умови наявності пільгового посвідчення
  • Солдати та сержанти-строковики
    Збройні сили України
  • Ветерани АТО
    За наявності посвідчення Учасника бойових дій (УБД)

Наша адреса
вулиця Михайла Донця, 2, Київ
Це на теперішньому масиві Відрадний поблизу Національного авіаційного університету
Що до нас їде?
  • 27
    Від станцій метро Петрівка та Шулявська
  • 433
    Від перетину Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка
  • 201
    Від станції метро Шулявська
  • 427
    Від станцій метро Палац Спорту та Шулявська
Весь транспорт їде до зупинки «вулиця Михайла Донця»